Трансформація української преси в роки перебудови від прокомуністичної до опозиційної

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТРАНСФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ В РОКИ ПЕРЕБУДОВИ ВІД ПРОКОМУНІСТИЧНОЇ ДО ОПОЗИЦІЙНОЇ

У статті проаналізовано процеси змін в середовищі української преси під впливом соціально-політичних процесів в період 1985 -- 1991 рр. Відображено процес поступового звільнення друкованих засобів масової інформації з-під ідеологічного тиску комуністичної партії.

Ключові слова: демократизація, засоби масової інформації, преса, оновлення, суспільні зміни, Перебудова.

Політичні процеси, які розвивалися в Україні протягом XX ст., накладали свій відбиток на всі сфери соціально-культурного життя країни й долі людей. Преса, з огляду на свої суспільні функції, не трималася осторонь усього того, що відбувалося. За роки незалежності в українській історичній та літературознавчій науках досягнуто вагомих результатів щодо "дослідження й аналізу складних подій та процесів періодів сталінщини, "відлиги", "застою", гласності й Перебудови. Обрана тема в Україні майже не розроблена. На сьогодні існує чимало досліджень про перебіг подій в Україні під час Перебудови, але їх авторами проаналізовані лише окремі аспекти теми. Слід зокрема назвати праці А. Білоуса, І. Белебеха, В. Журавського, В. Карпенка, С. Костилєвої [1 - 5] та ін. Мета цієї статті - проаналізувати суспільно- політичні умови, в яких функціонувала українська преса, причини появи опозиційних видань, а також характерні риси та особливості діяльності періодичних видань у політичному житті радянського суспільства.

Засоби масової інформації (раніше друковані, а потім й електронні) завжди були найефективнішим інструментом впливу на громадську думку, тому вони підлягали ретельному контролю. Щоб здійснювати його якомога ефективніше, теоретики марксизму-ленінізму висунули формулу партійності преси. Найменшого відхилення від "курсу партії" не дозволялося, панувала жорстока цензура під назвою структур "охорони державних таємниць у пресі", невсипуще око цензора перечитувало кожен рядок, кожен факт і кожну цифру звіряло з таємним так званим "переліком" того, що заборонялось показувати у пресі, і тільки після того з'являвся штамп "дозволено у світ", а у вихідних даних видання проставлявся так званий "літівський номер", що означав - цензуру пройдено.

Партійні засоби масової інформації накривали всю територію Радянського Союзу: багатотиражні газети на підприємствах, у великих колгоспах і радгоспах були підпорядковані парткомам; районні, міські, обласні, республіканські - були органами відповідно райкомів, міськкомів, обкомів та республіканських компартійних комітетів; центральні газети та журнали були підпорядковані безпосередньо ЦК КПРС.

Українська РСР була на другому (після РСФРР) місці за кількістю та тиражами друкованих засобів масової інформації. У 1985 р. тут виходили 17 республіканських газет та 3 інформаційно-рекламних бюлетені, 120 різного типу журналів, 37 обласних партійних та 25 комсомольських газет, 42 міські, 67 міськрайонних, 420 районних газет. Їх загальний тираж становив близько 30 мільйонів примірників [6, 25].

Жоден сумнів щодо доцільності й справедливості цієї системи не міг бути оприлюднений; жодна ідея, що не вкладалась у прокрустове ложе принципу комуністичної партійності, не мала права на існування. Затиснута жорстокою цензурою, поставлена на службу монопар- тійній тоталітарній системі, преса задихалася в безправній атмосфері, творчо деградувала, жевріючи у тісних рамках стереотипів лакування та вихваляння соціалістичної дійсності від, "схвалюючи і підтримуючи" - до "ставши на трудову вахту". В. Карпенко зазначав, що закордонна діаспорна преса піддавала критиці радянську тоталітарну систему зі сторони, самвидавна - з опозиційних низів, а сама компартійна преса, використовуючи перебудовну фразеологію, розкладала її з середини [6, 44].

Небезпеку цього явища першою відчула сама компартія і відповідно почала реагувати - типовими по всій країні стали переслідування журналістів і редакторів та тиск на пресу - інших методів компартія не знала і не визнавала. Це були, викликані синдромом самозбереження, репресії партійних комітетів проти своїх же друкованих органів, які, відчувши відносну волю, почали вислизати з-під партійного керівництва. Таке становище призвело до конфліктів між редакціями та видавцями (комітетами) газет. "Вечірній Київ", відомий своїм традиційним демократизмом, під час Перебудови пішов у руслі гласності далі від інших партійних газет в Україні. Критика компартії, номенклатурних привілеїв, підтримка Народного руху України - все це зумовлювало зворотну реакцію: шалений тиск на газету з боку і міському, і ЦК партії. Не раз редактора "проробляли" на бюро і пленумах міськкому партії, не раз викликали на бесіди у відділ пропаганди й агітації і навіть до секретарів ЦК. Приводи могли бути найрізноманітніші: публікація відразу після чорнобильської трагедії фотографії під заголовком "Київ сьогодні", на якій було мало людей (інкримінація політичної недалекоглядності, підігрування зарубіжній пресі, яка повідомляла про масову втечу жителів зі столиці); критика номенклатурних привілеїв; оприлюднення точки зору, яка не збігалася з офіційною; звичайний недогляд і допущення фактологічної помилки внаслідок цього.

Втручання партійних комітетів у роботу редакцій стали масовими. Хоч як парадоксально, але у час політичної відлиги цензура стала ще жорсткішою. Якщо раніше її втручання були тільки тоді, коли подавалась інформація, записана у "переліку" заборонених для публікації фактів і тем, то тепер про кожен сумнівний з офіційного політичного погляду матеріал доповідалося в партійний комітет і той вирішував: дозволити друкувати чи ні. За кількістю втручань "Вечірній Київ" посідав чільне місце. Зі шпальт газети вилучались фрагменти або знімалися повністю матеріали, які розповідали правду про більшовицькі репресії 1930-х рр.; в яких висловлювались точки зору на війну в Афганістані, що відрізнялися від офіційної позиції; подавалася правда про Чорнобильську катастрофу і її наслідки тощо. Протистояння преси і партійних органів значно посилилося під час передвиборної кампанії до Верховної Ради СРСР 1989 р. Загальнополітичні газети в міру своєї сміливості та можливостей намагалися використати дозволену законом агітацію "за" і "проти" кандидатів.

Преса часів Перебудови, залишаючись в цілому гвинтиком тоталітарної системи, "пропагандистом і організатором", поступово трансформувалась в опозиційну силу, завдяки проголошеному принципові гласності [7, 501], яка стала реальним кроком до свободи слова. Позитивні зміни у самій пресі, викликані Перебудовою, були помітні неозброєним оком: вона стала гострішою, критичнішою щодо існуючого ладу. У розпал Перебудови, надто після прийняття Верховною Радою СРСР Закону "Про пресу", система засобів масової інформації, передусім друкованих, стала розшаровуватись. Так, у загальній масі виділилась частина видань, що, навіть залишаючись формально партійними, ставали демокра- тичнішими і за суттю фактично протистояли партійній пресі (у Москві - "Огонёк", "Литературная газета", "Московские новости", "Аргументы и факты"; в Україні - "Вечірній Київ", "Літературна Україна", "Комсомольское знамя", одеський "Юг"). Ще одна група часописів - щойно створені, згідно із Законом "Про пресу", друковані органи лише рад народних депутатів, без співвласників в особі відповідних партійних комітетів або засновані іншими, не партійними структурами. В Україні цю групу представляли такі газети, як "За вільну Україну" у Львові, "Народна газета" та "Контрактова площа" у Києві, ряд новоутворених газет у регіонах [8, 77]. Отже, виникла якісно нова ситуація - преса поляризувалася у своїх позиціях, а в надрах системи компартійних ЗМІ зароджувалась нова, справді демократична національна преса.

У 1986 - 1987 рр. суттєві кроки до своєї незалежності роблять"Сільські вісті". З'являються гострі публікації, спрямовані проти безгосподарності, партійно-державного бюрократизму. З'являється на сторінках газети і ряд статей про Чорнобильську трагедію. Проблемі Чорнобиля була відведена окрема рубрика - "Лихо побороти". Передплатний наклад газети сягнув рекордної цифри - 2 млн 600 тис. примірників [9, 33]. З 1 січня 1991 р. під логотипом "Сільських вістей", замість підзаголовка "Газета Центрального Комітету Компартії України" з'являється інший - "Газета захисту інтересів селян України". Це був ще один крок до незалежності газети, до зміни її кредо.

Гласність, демократизація рад, вилучення з конституції шостої статті, що обумовлювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві, наростаючий шквал критики - все це вибивало ґрунт з-під ніг компартії, підривало її штучно підтримуваний авторитет, взагалі ставило під сумнів комуністичний лад. У союзних республіках наростав національно-визвольний рух, що все гучніше ставив питання про державний суверенітет. Загальна ситуація в країні, викликана створенням ДКНС, була невизначеною і напруженою. Компартія залишалася при владі, функціонували регіональні її організації і партійні комітети за традицією підтримали ДКНС, взяли до виконання його вимоги та рекомендації. Це й дало підстави опозиційній Народній раді в українському парламенті, яка відстоювала суверенітет України, зажадати від голови Верховної Ради Л. Кравчука прийняття постанови про припинення діяльності КПУ до з'ясування міри її участі в заколоті. Під тиском аналогічних кроків Б. Єльцина така постанова, зрештою, була ухвалена Президією Верховної Ради України.

Прокомуністична більшість Президії Верховної Ради противилась чітким оцінкам того, що відбувалося: мовляв, не слід поспішати з висновками, загострювати ситуацію в Україні, не може бути єдиної оцінки тощо. Тоді як представники Народної Ради заявили про підтримку демократичних сил Росії та інших республік в їхніх намаганнях зберегти законно обрані органи влади та конституційний порядок. Чітку позицію в оцінці московських подій зайняли не тільки Народна рада в парламенті, а й низка обласних рад (Львівська, Тернопільська), політичних партій та громадських організацій (Українська республіканська партія, Народний рух України, Союз Українського Студентства, Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників, новостворений молоддю Львівщини Комітет опору диктатурі - (КОД) та інші [10, 317]. Попри заборони, люди виходили на вулиці, влаштовували маніфестації та мітинги, на яких не лише таврували ганьбою спробу московського заколоту, а й засуджували позицію керівництва Компартії України. Чимало відомих представників української інтелігенції публічно засудили спробу державного перевороту.

Тим часом українська преса різко поляризувалася. Компартійні газети у більшості підтримали правила гри, продиктовані декаенесівцями, та заходи ДКНС і партійних комітетів, друкували всі їхні документи й матеріли, спотворюючи справжню реакцію населення, організовували традиційні "листи трудящих" на підтримку путчистів. Передусім це стосувалося органів і газет ЦК КПУ "Радянської України", "Правды Украины", "Робітничої газети", Укрінформу - державного інформаційного агентства України. Саме така позиція констатувалася в офіційній довідці робочої групи, створеної Постійною комісією Верховної ради з питань гласності та засобів масової інформації, "Про діяльність республіканських газет ЦК КпУ у період з 19 по 21 серпня 1991 р." [11, 3]. Певна частина видань обрала вичікувальну позицію: відверто і прямо не підтримала путчистів у власних матеріалах, але й не засудила, друкуючи офіційні повідомлення без жодних коментарів і без ставлення до путчу політичних партій та рухів. Сюди можна віднести столичний "Київський вісник" та республіканську газету "Сільські вісті" (яка, перейшовши на демократичні засади ще з початком Перебудови, все ж остерігалася давати подіям, що відбувалися в СРСР та Україні, остаточну оцінку, дотримуючись нейтральних позицій), а також чимало обласних видань. Адже, після того, як М. Горбачов започаткував гласність, зміни в Україні відбувались відносно повільно через засилля партійних структур.

Отже, незважаючи на те, що декілька багатотиражних українських газет, зокрема щотижневик Спілки письменників "Літературна Україна", республіканська комсомольська щоденна газета "Молодь України" та київська комсомольська щоденна газета "Комсомольское знамя", спромоглися частково звільнитися з-під контролю КПУ і підтримати рух за демократію та український суверенітет, преса України в роки Перебудови не здатна була адекватно відповісти змістовним наповненням шпальт викликам часу. Це, на нашу думку, було пов'язано з відсутністю тривалої традиції діяльності засобів масової інформації в умовах вільного, нецензурованого слова. політичний соціальний друкований національний

Література

1. Білоус А.О. Політичні об'єднання України. -- К., 1993.

2. Белебеха І.О. Поразки та надії України. -- Х., 1996.

3. Журавський В.Л. Динаміка політичних змін в Україні другої половини 1980-х -- першої половини 1990-хроків: суть, етапи, напрямки [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: www.ch20.org/rus/index_rus.htm

4. Карпенко В.О. Преса і незалежність України (Практика медіа-політики 1988 -- 1998рр.). -- К., 2003.

5. Костилєва С.О. Друковані засоби масової комунікації України, 1986 -- 2000: історія становлення, тенденції розвитку. -- К., 2001.

6. Карпенко В. О. На крутому повороті. Газета "Вечірній Київ": від "перестройки" до незалежності. -- К., 2004.

7. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. -- Ч. ПІ: 1917 -- 2003 рр. -- Х, 2004.

8. Потятиник Б.В. Тоталітарна журналістика. -- Львів, 1991.

9. Іваненко В/Г. Українська журналістика як елемент етнічної культури і фактор формування національної свідомості //Етнічна самосвідомість і національна культура. -- 1991. -- Вип. 3.

10. Семененко А. І. Політичні партії та громадські об'єднання України в процесі становлення та розбудови самостійної України (серпень 1991 р.) // Наукові записки з української історії. -- 2006. -- Вип. 18.

11. Нагайло Б.В. Розвиток вільної преси в Україні // Спостерігач. -- 1992. -- 11 -- 12 грудня.

Размещено на Allbest.ru