Осмислення проблем журналістики в новітній філософії

Журналістика розглядається Д. Беллом як мотор соціального прогресу. У попередні епохи новини поширювалися у вигляді чуток та існувало лише кілька газет, що висвітлювали переважно місцеві події. Журналістика створила національне суспільство, а потім і світове співтовариство, приєднавши навіть розрізнених фермерів через мас-медіа до політики й культури. Населення переживає інформаційний стрибок взаємодії. Унаслідок взаємодії, налагодженої завдяки засобам комунікації, виникає масове суспільство. Масове суспільство, за Д. Беллом, - суспільство "скорочених відстаней"; певна річ не тільки географічних, але соціальних, естетичних, психологічних.

Енергія знання нагромаджується в наукових часописах, зростання кількості яких демонструє щаблі руху людства до інформаційного суспільства. Найстарішим науковим журналом Д. Белл називає "Філософські праці Лондонського Королівського Товариства", які вперше з'явилися в 1665 р. Число таких часописів росло поволі. До початку ХІХ ст. воно складало приблизно сто, до середини того ж століття - тисячу, до 1900 р. - десять тисяч. Наука виявляється нерозривно пов'язаною з журналістикою. Чи можуть вважатися фактом науки праці, що залишилися в рукописах? - запитує Д. Белл і переконливо доводить: ні. А далі пропонує таке визначення: "Наука - це те, що публікується в наукових журналах, газетах, доповідях і книгах. Коротше, це те, що втілюється в літературі" (с. 241). Ознакою нарощування наукового знання стала поява нового типу часописів - реферативного журналу. На середину ХХ ст. їх кількість досягла трьохсот.

Сучасне суспільство вже давно живе в умовах надлишку інформації. Потенційно увесь світ перебуває в сфері пильної уваги будь-якого чита-слуха-гляда-ча. Існує величезна кількість політичних осіб і партій, з якими кожному необхідно ознайомитися, щоб не відстати від поточних подій. З ними нас мало не в примусовому порядку знайомлять щоденні газети й випуски новин.

Проблемою для людини стає віднаходження часу для приватного життя, пошук відкритого простору, де вона може знайти притулок від стресів, якими їй загрожує журналістика.

Людина прагне вирватися із зачарованого кола, але це їй не вдається. Для неї вже не існує реальності, поза віртуальним світом, створеним у мас-медіа. На протязі більшої частини історії (доіндустріальний стан) для людини реальністю була природа. В індустріальну епоху реальністю стала техніка, інструменти і предмети, виготовлені людиною, які, однак, здобули незалежне від людини існування й утворили речовий світ навколо неї. У наш час реальністю для людини є в першу чергу інформаційний віртуальний світ, створений комунікаційними технологіями. Це не природна, не речова, а комунікаційна реальність, яка полягає у відображенні свого "я" в інших людях. Людство стає мережею свідомості, яка реалізує себе як єдина соціальна конструкція. Ера природи і ера речей залишилися позаду.

Створивши модель інформаційного суспільства, Д. Белл зупинився. Як розв'язати соціальну (інформаційну, комунікаційну) колізію, у яку потрапило людство, він не знає. Із сумом варто відзначити, що українська наукова спільнота з великим запізненням має змогу познайомитися (і то через російський переклад) з видатним твором наукової думки. Світове співтовариство пішло далеко вперед, на Заході з'явилися нові праці, які мають на меті осмислення пройденого шляху і соціальне прогнозування. Але адаптація їх в українську свідомість так само затримується, як колись це було з книжкою Д. Белла. Тоді можна було нарікати на ідеологію й цензуру, але тепер нарікати ні на кого, окрім самих себе. Українським медіа-дослідникам варто більш активно й наполегливо (і головне - своєчасно) засвоювати надбання світової соціологічної думки.

Концепція "поля журналістики" П'єра Бурдьє. У сучасному західноєвропейському журналістикознавстві особливою популярністю користується концепція "поля журналістики" П'єра Бурдьє. П'єр Бурдьє (1930-2002) - видатний французький філософ і соціолог, який старанно й послідовно вивчав сучасний стан мас-медіа на прикладі країн з найбільш розвиненою системою масової інформацій й комунікації. В останній період свого життя він належав до такого кола французьких інтелектуалів (Жак Дерріда, Поль де Ман, Жан-Франк Ліотар), які не мали сталого місця праці, а запрошувалися одночасно до багатьох провідних університетів не тільки Франції, але й світу. Книжка "Про телебачення і журналістику", створена на підставі лекцій, прочитаних в одній з найвідоміших вищих шкіл Франції - Колеж де Франс (у 1995-1996 роках), - узагальнила багаторічні дослідження, висвітлила проблему активного впливу телебачення як комунікаційного каналу поширення інформації на журналістику в цілому. А за цим постала й загальна картина інформаційного світу, у якому людство живе сьогодні .

Сучасну гуманітарну науку П. Бурдьє збагатив загальним поняттям соціального поля. Він вважав, що в суспільному житті співіснують численні поля: політики, економіки, банкової діяльності і фінансів, культури, спорту та ін. "Поле є місце сил, -відзначив П. Бурдьє, - усередині якого агенти займають позиції, що статистично визначають їх погляди на це поле і їх практики, спрямовані або на збереження, або на зміну структури силових відношень, що створюють це поле" (с. 108-109). Можливо, зрозу-мілішою його думка буде в інтерпретації відомих авторів: Луїзи Філліпс і Маріанне Йоргенсон, які так сформулювали думку Бурдьє: "поле - це відносно автономна соціальна сфера, що підпорядкована визначеній внутрішній соціальній логіці" . Поле - це структурований соціальний простір: поле сил і поле боротьби за зміну чи збереження цього поля. Слід прийняти до уваги сукупність силових відношень, що складають структуру поля. Найбільш стійке поле таке, яке має найбільш розгалужену структуру, а елементи структури істотним чином відрізняються між собою. Існувати в полі, - у полі літератури, у художньому полі - значить відрізнятися, відзначає П. Бурдьє. Подамо ще одне визначення сутності цього поняття, осягнуте через популярний у сучасній філософії концепт гри: за Н. А. Шматко, "поле - простір гри, що історично склався, із специфічними, властивими тільки цьому простору інтересами, цілями і ставками, з особливими законами функціонування" . Найбільшою потужністю наділене те поле, яке володіє ресурсами, що їх можна інвестувати в гру, щоб отримати прибуток.

Особливу увагу філософ спрямував на вивчення поля журналістики. Поле журналістики, за П. Бурдьє, утворилося в ХІХ столітті на основі опозиції між газетами, які пропонували передусім новини сенсаційного характеру, і газетами, що публікували аналітичні матеріали і коментарі, прагнули підкреслити свою відмінність від перших і голосно проголосити свою "об'єктивність". Журналістське поле - це мікрокосм, підпорядкований своїм власним правилам. Визначальна особливість поля журналістики - безкінечна боротьба за свободу слова. Патрік Шампань, французький дослідник медіа сформулював цю думку категорично: історія журналістики могла б називатися історією неможливої незалежності або менш песимістично: нескінченною історією боротьби за незалежність, яка весь час загрожена .

У полі мас-медіа спостерігаються два типи визнання: вузьке, серед рівних, колег, професіоналів і широке або зовнішнє - з боку публіки, непрофесійних споживачів. Журналістське поле особливо страждає від того, що панівним у ній є другий тип визнання. Конкуренція в ньому вимірюється невидимими силовими лініями, на які вказують такі ознаки, як частка ринку, що припадає на різноманітні канали; авторитет у замовників реклами, наявність престижних журналістів та ін. Журналістське поле постійно піддається випробуванню вердиктом ринку або безпосередньо через санкції з боку клієнтів, або опосередковано через механізм рейтингу. Проте конкуренція між журналістами не відчувається і не мислиться як чисто економічна боротьба за отримання прибутку, насправді вона пов'язана з позицією даного медіа в символічних відносинах.

Четверта влада, якою визнають сьогодні журналістику, насправді "влада" (в лапках), тобто символічна, несправжня влада. Вона нікому нічого не може реально наказати. Проте через механізм громадської думки журналістика володіє величезною силою впливу на всі сфери суспільного життя і владу в тому числі.

Існують також символічні революції, що виробляються творчою інтелігенцією, ученими, видатними релігійними і, рідше, політичними пророками. Але такі революції, попри їх символічність, спрямовані на ментальні структури, тобто змінюють наше бачення і мислення. Загрозу такої символічної революції з цілком негативними ментальними наслідками несе з собою телебачення, яке на наших очах змінює засадничі функції журналістики. Телебачення виступає як справжній інструмент підтримання символічного порядку. Символічний вплив телебачення полягає в його все загальності, у привабленні уваги до потенційно цікавих для всіх подій.

Особливо великий вплив має телебачення, будучи інструментом, який дозволяє теоретично торкнутися всіх громадян. На телебаченні панує "ефект реальності": воно примушує повірити в те, що показує. І мало-помалу телебачення, яке за ідеєю є інструментом відображення реальності, перетворюється на інструмент створення реальності, ми все більше і більше наближаємося до простору, у якому соціальний світ описується й диктується телебаченням. За допомогою телебачення досягається то же ефект, що й від демонстрації в 50000 чоловік, запевняє П. Бурдьє.

Своєю здатністю доступу до найширшої аудиторії телебачення поставило друковану журналістику і культурний світ у цілому в жахливе становище. Поруч з ним жовта преса, від якої моторошно, - це дрібнички. Число глядачів вечірнього випуску новин, вказує П. Бурдьє, більше, ніж сукупне число читачів усіх ранкових і вечірніх газет Франції, разом узятих. Для дослідника це значить, що телебачення цілком відповідає ментальним структурам більшості телеглядачів. Але чи йде панування телебачення на користь людству, суспільству в цілому?

Тут П. Бурдьє переходить до розгляду залежності телебачення від інших соціальних полів і приходить до висновку, що поле телебачення (а через нього і поле журналістики, частиною якого воно є) володіє однією особливістю: воно набагато більше залежить від зовнішніх сил, ніж інші поля виробництва культурної продукції: математичне, літературне, юридичне, наукове та інші поля. Таким чином, встановлюється ціла вертикаль залежностей: "усі поля виробництва культурної продукції піддаються структурному тискові поля журналістки" (с. 74); поле журналістики перебуває під тиском поля телебачення, а поле телебачення перебуває під тиском поля економіки.

Причому через можливість точного підрахунку публіки кожної конкретної передачі чи програми вплив економіки весь час посилюється. Всередині самого поля журналістики йде невпинна конкуренція за присвоєння публіки, а також за присвоєння того, що повинно привабити публіку.

Чим краще ми розуміємо, як функціонує певне поле (соціальне середовище), тим ясніше стає, що людьми, які його складають, маніпулюють у такій же мірі, як і ті, що нібито самі маніпулюють. Іншими словами: маніпулюючі насправді так само маніпульова-ні. Без знання про те, хто господар тієї або іншої телекомпанії, яка доля її замовників у бюджеті і які розміри отримуваної фінансової допомоги, ми не можемо нічого зрозуміти в її фінансуванні.

Але навіть не в господарях сутність питання, а в набагато складніших субстанція і зв'язках духовного виробництва з економікою. Телебачення сильніше за інші сфери культурного виробництва відчуває тиск необхідності комерційного зиску, яке набуває форми рейтингу. Віднині рейтинг володіє всіма умами, сьогодні панує "рейтинговий менталітет", ринок все більше і більше визнається легітимною інстанцією легітимації. Через механізм рейтингу комерційна логіка починає керувати виробництвом творчих виробів.

Проте, на думку П. Бурдьє, логіка отримання максимальних прибутків несумісна з ідеєю культури. Боротьба за розширення аудиторії, за рейтинг спричинює комерціалізацію культури, призводить до того, що розповсюджувач починає диктувати творцю. Причому слід пам'ятати: великі твори, які люди вважають най-видатнішими досягненнями в галузі гуманітарних наук, математики, поезії, літератури, філософії, - були створені всупереч еквіваленту рейтингу, всупереч комерційній логіці.

Під демократією часто розуміється споживчий рейтинг і пошук нових ринків збуту продукції. П. Бурдьє руйнує міф про продуктивність нібито демократичних ринкових законів у застосуванні до культури. Він показав, що на противагу до уявлення про те, що ринкова конкуренція веде до безкінечного розмаїття пропозицій, насправді ми спостерігаємо постійну стандартизацію культурної продукції. Великі інформаційні корпорації, прагнучи до скорочення витрат і збільшення прибутків, ставлять на потік виробництво розважальних програм, серіалів, глянцевих журналів і т. д. При цьому не бажаючи ні в чому поступатися конкурентові, вони виробляють продукцію того ж типу. Таким чином, вільна конкуренція згубно впливає на журналістику, а через неї і на всю культуру.

П. Бурдьє вказав на особливості телебачення, які сформувалися внаслідок тиску на нього рейтингового менталітету.

По-перше, він звернув увагу на те, що телебачення виявляє все більшу схильність подавати зображальну інформацію про факти як видовище і розваги. Через посилення символічного значення телебачення у журналістському світі спостерігається тенденція до запровадження такого розуміння інформації, яке не виходить за межі жовтої преси, що висвітлює спортивні змагання і хроніку подій.

Телебачення володіє свого роду монополією на формування свідомості значної частини населення. Тимчасом дорогоцінний ефірний час заповнюється порожнечею, нічим або фактично нічим; за кадром залишається важлива інформація, якою глядач мусив би володіти для здійснення своїх демократичних прав. Спостерігається в ставленні до інформації все більший розподіл на тих, хто здатний читати так звані поважні, серйозні газети і тих, чий політичний багаж зведений до інформації, яку постачає телебачення, тобто у кого він практично відсутній.

В основі вибору журналістів лежить пошук сенсації і видовища. Журналістів цікавить щось виключне, виключне для них. Місце, яке вони приділяють ординарному, тобто передбачуваному звичайними очікуваннями, віддається екстраординарному: пожежам, паводкам, убивствам, хроніці подій. Під хронікою подій П. Бурдьє розуміє не політичні загальнонаціональні події, а швидше пригоди, випадки з приватної практики. Звідси твердження: хроніка подій - це факти, які розважають і відволікають увагу від головного в нашому житті. Хроніка подій створює ефект політичної порожнечі, зводить світове життя до рівня анекдоту або плітки.

Прикметним є панування американського телебачення, яке є джерелом ідей і прийомів для багатьох журналістів світу. Порівняймо цю думку із спостереженнями українського дослідника сучасних медіа Б. Потятиника. На місце головної функції журналістики, відзначив він, виходить розважальна. Уже сьогодні в найбільш інформаційно просунутій державі США американців найкраще розважають і найменше інформують. Телевізійна інформація є, як правило, дезінформацією, тобто іррелевантною, фрагментованою, поверховою інформацією .

Саме логіка журналістського поля сприяє виробництву уявлень про світ як абсурдне чергування катастроф, світ з етнічними війнами, расовою ненавистю, насильством и злочинами, він являє собою вороже середовище, незбагненне і повне загроз, від якого пересічній звичайній людині слід заховатися й захиститися. Телебачення приводить до помилкового уявлення про те, що насильство і злочинність безперервно зростають, сприяють підтриманню почуття тривоги і уявленню про те, що вжиті засоби порятунку недостатні. Це сприяє розвиткові фаталістичної незалученості і збуджує у більшості глядачів думку про некерованість суспільства і збереження існуючого порядку.

Наголосимо: у даному випадку мова йшла про репрезентацію на телебаченні повідомлень про факти і явища соціального життя, тобто про інформаційний (а не публіцистичний чи аналітичний) рівень діяльності сучасних мас-медіа. За П. Бурдьє, тут панують екстраординарні новини, а про магістральні визначальні для сучасності події, необхідні глядачеві для прийняття правильних рішень, він мало що довідається.

Але на теренах публіцистичної, аналітичної інформації спостерігаються цілком протилежні процеси - до стандартизації й усереднення, хоча тут найбільш потрібною є свіжість і нетра-диційність мислення і оцінних пропозицій. Але на думку П'єра Бурдьє, у новітню епоху все більш виразно за телебаченням окреслюється особлива негативна функція виступати способом гальмування думки. Цю властивість він вважає другою особливістю сучасного телебачення.

Телебачення, вважає філософ, не найбільш сприятливе середовище для вираження думок, оскільки вимагає від людини негайної мисленнєвої реакції, швидкої відповіді на поставлене питання. У людини немає часу подумати перед телекамерою. "Я виявив, - відзначив дослідник, - негативний зв'язок між поспіхом і мисленням" (с. 43), - і зауважив: "Як це не парадоксально, і в світі зображення панує слово" (с. 33). Існує зв'язок між мисленням і часом. Не можна мислити на швидкості. Люди не можуть гарно думати у прискореному темпі. Через це вони на телебаченні мислять "готовими ідеями". "Готові ідеї" - це ідеї, засвоєні усіма, загальні, які не викликають заперечень. Телебачення подає нам обмін банальностями, загальними місцями, а це і є комунікація, єдиним змістом якої є самий факт спілкування.

Зв'язне мовлення, яке поступово усувається з телевізійних студій, насправді залишається однією з найбільш дієвих форм опору маніпулюванню і утвердження свободи мислення. Джордж Берклі говорив, нагадав П. Бурдьє: "Існувати - значить бути сприйнятим". Для деяких наших філософів і письменників існувати - значить бути показаним по телевізору, тобто у підсумку бути поміченим журналістами, або як говорять, перебувати на гарному рахунку в журналістів. Телевізійний екран став сьогодні своєрідним дзеркалом Нарциса, місцем нарцисичного ексгібіціонізму.

За П. Бурдьє, названі ознаки свідчать про загальну девальвацію думки на телебаченні і в культурі завдяки телебаченню. На відміну від загальних місць, підкреслив він, думка за визначенням є підривною (руйнівною): вона починає з руйнування готових ідей, а потім повинна привести докази. На телебаченні ж воліють мати справу з певним колом швидко-думців. "Існують уже готові співбесідники, і це звільняє від необхідності шукати когось, кому справді є, що сказати. Такими часто є молоді люди, нікому поки не відомі, зайняті своїми дослідженнями, люди, не дуже прагнучі мати справу з ЗМІ і яких до того ж іще слід пошукати, у той час як під рукою є звичні, готові розродитися статейкою або дати інтерв'ю завсідники ЗМІ. "Крім того, щоб бути здатним "думати" в умовах, за яких ніхто вже не думає, необхідно бути особливого роду мислителем" (с. 45). Світ постійно запрошуваних на телебачення - це замкнуте коло, де всі один одного знають, яке функціонує згідно з логікою постійної взаємної підтримки.

Під час телевізійних дебатів можна помітити цілу серію операцій цензури. Це не зовнішня цензура політичного органу влади;

це внутрішня цензура, породжена рейтинговим менталітетом самих журналістів.

Рівень перший цензури виявляється у сталому складі студії. Кінцевий склад студії у всіх перед очима, і видиме ховає невидиме: ми не помічаємо у видимій конструкції соціальних умов сконструйованості. Склад студії надзвичайно важливий, тому що він сприяє створенню враження демократичної рівноваги. Слід мати запрошених для пояснення своїх дій і запрошених для пояснення дій інших. Це забезпечує метадискурс програми.

Рівень другий виявляється в ролі телеведучого. Він починає говорити від імені публіки, хоча висловлює свою приватну думку. Якщо він не розуміє якихось пояснень, то він говорить, що глядачеві це не зрозуміло, мовляв, звичайний глядач, який за визначенням є ідіотом, не зрозуміє висловлювань запрошеного експерта. "Ведучий не повинен ставитися до всіх однаково, - підкреслив П. Бурдьє, - він повинен допомагати тим, хто відчуває найбільші труднощі в спілкуванні, якщо ми хочемо, щоб хтось, непрофесіонал у виголошенні промов, зміг говорити щось зовсім прикметне. Я б визначив це як "сократичну місію у всій її величності"" (с. 50). Ведучі, навпаки, часто "завалюють" мовців: не надаючи їм слово в потрібний момент, звертаючись до них тоді, коли вони цього не чекають, виявляючи нетерпіння.

Про свій досвід участі в теледебатах П. Бурдьє розповів таке: навіть маючи справу з добре до нього налаштованими журналістами, йому дуже часто доводилося розпочинати з перефор-мулювання питання. Журналісти з причини своїх окулярів, своїх критеріїв думки ставлять питання, які не мають ніякого змісту. Якщо не бути до цього готовим, то можна виявитися зобов'язаним відповідати на запитання, які не було смислу навіть ставити.

Нарешті, третя особливість, що випливає з попередньої: телебачення в сучасну епоху стало способом уніфікованості і "баналізації" мислення і в цілому - стандартизації життя. Термін "баналізація" філософ винайшов сам для позначення уніфікую-чого впливу телебачення на соціум і людину. Для нього це теж наслідок дії економічного чинника, рейтингового менталітету, конкуренції. Один з парадоксів полягає в тому, доводив він, що конкуренція, яка завжди подавалася як умова свободи, здійснює зворотний вплив на поля культурного виробництва, які відчувають комерційний тиск: вона має своїми наслідками уніфікацію, цензуру і навіть консерватизм. Наші якісні газети, зауважив він, стають дедалі менше відмінними, тому що конкурентна боротьба приводить не до диференціації їх, а до уніфікації.

Зазвичай гуманітарна наука воліє не говорити про закони суспільного життя, оскільки вони діють у ньому не так виразно, як фізичні закони в природі. Але П. Бурдьє тут є винятком і сміливо формулює такі закони. Наприклад, він вважає, що в суспільстві діє закон монополізації права на публічний виступ, який здійснюється в такий спосіб: спочатку народ делегує це право парламентаріям, які в свою чергу його делегують офіційному представникові парламентської фракції і т. д. У результаті суспільство отримує чотири чи п'ять офіційних представників, які постійно присутні на телебаченні і завдяки цьому присвоїли собі доступ до засобів легітимного розпорядження способами бачення світу. П. Бурдьє нагадує: ймовірність відповісти "так" чи "ні" засадничо є вторинною, тоді як їй передує первинна ймовірність доступу до можливості відповісти (бути запитаним).

Вузьке коло професіоналів публічного виступу - соціологів, істориків, політиків, журналістів і т. п. - об'єднує дві речі: з одного боку, вони працюють над експлікацією принципів бачення і розподілу практик, з другого боку, вони борються, кожен у своєму просторі за нав'язування цих принципів і за можливість визнання їх як легітимних категорій конструювання соціального світу.

П. Бурдьє сформулював ще один соціальний закон - "залізний закон олігархії": не всі громадяни рівні по відношенню до виробництва думки. Найбільш залежні від закону олігархії ліві партії. "У силу історичних умов партії, що виступають за реформи або революцію, особливо налаштовані на виконання закону олігархії: делеговані від імені революційних вартостей, на відміну від делегованих від імені консервативних вартостей, мають більше шансів бути делегатами соціально обділених, які цілком на них покладаються і надають їм величезну свободу, в тому числі й свободу говорити їм такі речі, які суперечать тому, що б вони сказали самі, якби були здатні говорити від себе" (с. 118-119).

Найбільш сильна політична боротьба здійснюється між найбільш близькими у політичному просторі партіями, сектами, напрямками, течіями, рухами, оскільки боротися їм доводиться за один і той самий електорат. Це останнє спостереження так само можна вважати суспільним законом, сформульованим П. Бурдьє.

Особлива роль у полі журналістики належить особі журналіста. Цій центральній постаті П. Бурдьє присвятив пильну увагу. Значення журналістів у соціальному світі пов'язане з їх фактичною монополією на засоби виробництва і на право широкого розповсюдження інформації. Особливо його непокоїть те, що телевізійні журналісти, ведучі новин, теледебатів, спортивні коментатори через цю монополію беруть на себе моральне керівництво суспільством і без особливих зусиль стають провідниками типової дрібнобуржуазної моралі, говорять, що "потрібно думати" про так звані "проблеми суспільства".

Займаючи низьке, підлегле становище стосовно інших полів культурного виробництва, журналісти здійснюють особливе, рідкісне панування: вони користуються владою над засобами публічного самовираження й існування, доступом до популярності, до громадського визнання, користуються повагою, яка не відповідає їх інтелектуальним заслугам. Найголовніше: користуючись можливістю доступу до громадської уваги і самовираження, вони володіють можливістю нав'язати свої засади бачення світу, свою проблематику, свою точку зору всьому суспільству. Немає такого дискурсу, громадської акції, які для того, щоб дістати доступ до телеглядача, не виявилися б піддані випробуванню журналістським відбором, тобто цензурою. Її здійснюють самі журналісти, які навіть не звітуючи перед собою, залишають тільки те, що здатне їх зацікавити, звернути на себе їх увагу, тобто тільки те, що відповідає їх баченню світу, лишаючи без уваги решту продуктів символічного вираження, які заслуговують на увагу всіх. Журналісти тим швидше сприймуть за гарного того чи іншого соціолога, чим менше буде розходжень між тим, що він говорить і тим, що вони прагнуть від нього почути. Таким чином, журналісти продукують усередненість і баналізацію, сприяють заниженню рівня думки і утверджують панування консервативних елементів життя.

Історично аналітичні газети з'явилися в кінці ХІХ століття як реакція на багатотиражні газети, жадібні до сенсацій, які викликали жах і огиду в освічених читачів. Небезпека тих газет полягала ще й у тому, що припускала появу в журналістиці не тільки неосвіченого читача, але й неосвіченого журналіста. "Журналісти іноді являють із себе небезпеку: будучи не завжди добре освічені, вони дивуються речам, які не являють із себе нічого незвичайного, і залишають без уваги цілком вражаючі явища" (с. 61). Журналісти самі створюють новину, піднявши шум довкола тої чи іншої події.

Засадничо "гарним істориком" є той, кого гарні історики вважають гарним істориком. Катастрофа загрожує тоді, коли нематематик починає втручатися і висловлюватися про математиків, неісторик - про істориків і т. д. Але ці дилетанти завдяки телебаченню стають почутими суспільством. ЗМІ постійно втручаються в справи професіоналів як дилетанти і виносять свої вердикти. Це все одно, якби суперечку між двома математиками, біологами, фізиками розв'язували внаслідок голосування в студії або бесіди співбесідників, обраних (пристосую приклад до українських реалій) паном Данилом Яневським (Миколою Вереснем, Вахтангом Кіпіані чи ін.).

Антиінтелектуалізм є постійною структурною величиною світу журналістів. Коли створювач тієї чи іншої програми на радіо чи телебаченні запрошує на неї дослідника, він виявляє йому честь, яка до недавнього часу розцінювалася як щось компрометуюче справжнього ученого.

У світі, що загрожений небезпекою показатися нудним і спонуканий необхідністю розважати будь-що, політичне життя є невдячним сюжетом. Звідси тенденція замість поважних коментаторів і репортерів, що займаються аналізом, віддавати перевагу масовикам-затійникам і замість інформації подавати в ефір розваги, зокрема беззмістовну балачку різних ток-шоу. Журналісти, посилаючись на очікування телеглядачів, виправдовують політику демагогічного спрощення.

Надзвичайно цікавими є спостереження П. Бурдьє над структурою журналістського середовища, де він бачить конфлікт старшого й молодшого поколінь працівників мас-медіа. У середовищі журналістів усе більше відчуваються тертя між тими, хто виступає на захист незалежних цінностей, свободи від комерційного зиску, попиту, і тими, хто підпорядковується необхідності і відповідно винагороджується. Причому особливо високо оплачується та категорія журналістів, які без особливих докорів сумління догоджають очікуванням найменш вибагливої публіки, цинічні і глухі до вимог деонтології і тим більше до політичної проблематики. Вони намагаються нав'язати свої "вартості", стиль життя і мовлення, свій "людський ідеал" решті журналістів. Переважно це представники старшого покоління.

Але все більше в журналістському середовищі нових людей, які приходять в журналістику з університетів, маючи якісну підготовку до професійної діяльності. Непомітні робітники новин, репортери стають тим більше критичними, чим кращу освіту отримують. На переконання П. Бурдьє, сьогодні люди, що працюють з камерою й мікрофоном, набагато краще освічені, ніж ті, хто був на їх місці в 1960-ті роки. Іншими словами, зараз різниця між тим, чому навчають в університеті на факультеті журналістики, і тим, чим його випускникам доводиться займатися насправді, стає все помітнішою - хоча існують і випадки адаптації, до якої особливо хапливі себе заздалегідь готують.

Мета освіти не тільки навчити людей читати, писати і рахувати, щоб зробити з них гарних працівників, але також дати їм засоби, необхідні для того, щоб стати гарними громадянами, здатними розуміти закони, розуміти й захищати свої права, створювати профспілкові об'єднання. Ми можемо й повинні боротися проти рейтингу в ім'я демократії.

"Молоді журналісти, які не займають стабільного становища, - спостеріг П. Бурдьє, - найбільш схильні протиставляти принципи й цінності своєї професії більш реалістичним і цинічним вимогам своїх старших колег" (с. 95).

Художники мусили боротися впродовж кількох століть, щоб звільнитися від замовлення і нав'язати свою автономію, право використовувати колір на свій смак, право обирати манеру письма, якщо їм вказують фарби, право обирати сюжет, зображати чи ні замовника, відтворювати його крупним планом чи ні, на колінах чи стоячи. У таку ж боротьбу сьогодні втягнуті журналісти, які можуть і мусять захистити свою професійну гідність.

Теорія "поля журналістики" П. Бурдьє була сприйнята з інтересом у західній гуманітарній науці, де в нього з'явилися одночасно критики й послідовники. Наприклад, такі дослідники, як Л. Чоуліаракі і Н. Феркло у спільній праці відзначили, з одного боку, що П. Бурдьє забезпечив критичний дискурс-аналіз метатеорією, яка допомагає прив'язати порядок дискурсу до порядку соціальної практики, а, з іншого боку, критикували його за невміння побачити "засадничо конфліктну конфігурацію дискурсів у середині певної соціальної галузі" (тобто виокремлених ним же самим полів) і зрозуміти конфлікт дискурсів як рушійну силу в розвитку соціальних полів. Обговорення теорії П'єра Бурдьє, яке триває й зараз, свідчить про її продуктивність і необхідність для українських журналістів і науковців бути обізнаним з нею.

Размещено на Allbest.ru