Культура усної мови журналіста: співвідношення слабких і сильних норм

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Радіо в ХХ ст. стало невіддільною частиною повсякденно-побутової культури. В інтерактивних формах комунікації, коли людина (журналіст, інтерв'юер, слухач) виявляє себе в природних ситуаціях безпосереднього міжособистісного спілкування, міжособистісного контакту, беруть участь різні за соціально-рольовим статусом солідарно відповідальні особистості. Вони дотримуються етикетних, мовних, соціокультурних, культурно-риторичних норм повсякдення. Оскільки радіоефір «народжується» з усно-розмовних лексико-синтаксичних структур, то його інформативно-новинний зміст легко сприймається. Радіодіалог має велике значення для формування національного риторичного (дикційного, інтонаційного, лексико-синтаксичного) типу мовця, вироблення навичок конвенційного спілкування. Цей жанр усної мови на радіо як невіддільний компонент повсякденної аудіокультури виконує роль провідника інших типів культур (політичної, релігійної, науково-освітньої, медичної, художньої тощо). Щоб адаптувати й трансформувати їх для масової аудиторії, потрібно використовувати складники, засоби спілкування, характерні для повсякденно-побутової культури. У такому разі радіомовлення відображає дві взаємоскеровані тенденції сучасної мовної культури, пов'язані з її демократизацією й інтелектуалізацією.

Поки що цей жанр радіопубліцистики є недостатньо вивченим, перебуває під дослідницьким патронатом журналістів, а не лінгвістів. Російські дослідники А. Певзнер, І. Чудова актуалізували проблему вивчення гедоністичних форматів радіодіалогів (діалог-розіграш, діалог-гра, «привіт» тощо) на комерційних радіостанціях, О. Гоян, М. Ким, К. Луценко та інші відзначають жанрові ознаки протокольного, портретного, інформаційного, проблемного інтерв'ю як діалогової форми спілкування в радіоефірі. Цей перелік може продовжити ширший аспект в україністиці - культура мови радіоефіру, яку вивчають О. Сербенська, О. Пономарів, С. Єрмоленко, О. Ковтун, Н. Подоляко, М. Нагорняк та інші вчені.

Радіоінтерв'ю - жанр усної спонтанної публічної мови представників різних вікових категорій, соціального статусу, роду діяльності (державних, місцевих органів влади, громадських і ділових організацій, науки, мистецтва й релігії). Його жанрово-композиційні межі створюють стильові норми: норма публіцистичного стилю та жанрово-ситуативні норми. Серед останніх можемо назвати кліше, характерні для вступу, діалогічної й завершальної частин. Вони є ознакою сильної норми.

Вступ, або ознайомлювальна інформативна частина типового інтерв'ю, охоплює такі тематичні блоки: репрезентаційну інформативно-ознайомлювальну частину та контактовстановлювальну етикетну частину.

Репрезентаційна частина - слова ведучого, який окреслює тему, проблему інтерв'ю, знайомить аудиторію радіослухачів із гостем студії («Про долю головного фінансового документа країни на наступний рік, / можливість ухвалення парламентарями закону про вибори Президента України та перспективи зміни голови НБУ до президентських виборів говоритимемо сьогодні з Володимиром Бондаренком»), презентує себе («У студії Тарас Андрухович»), актуалізує місце події («Шановні слухачі, / у нас в ефірі передача обласного радіо «Маю що сказати»; «Говорить Вінниця. В ефірі радіокомпанія «Місто над Бугом»). Щодо останнього, то такі репрезентаційні висловлювання можна порівняти з лаконічними складниками текстів у жанрі хроніки на зразок «Київ. 15 лютого 2015 року. У студії радіо «Майдан». Такі фраземи, кліше, звороти - семіотичні темпоральні знаки повсякденності. Саме в усній формі комунікації вони структурують ситуацію безпосереднього спілкування, ситуацію, яку К. Бюлер узагальнено означив «я, тут, зараз». У такому разі слухач позиціонує себе в спільному часово-просторовому континуумі з тими, хто створює подійність у студії, зазначає про час і місце подій, яким присвячено діалог.

Репрезентаційна частина складається з одного висловлювання з комбінацією способів ознайомлення аудиторії з подіями в радіостудії, наприклад: «Привіт усім слухачам радіо Київ 98FM. Сьогодні з вами «Молода література» і я / Петро Щербина. Цього вихідного дня ми будемо говорити про сучасну українську літературу та її авторів і читачів» тощо.

Контактовстановлювальна етикетна частина ведучого складається з кліше-вітання до радіослухачів («Вітаю радіослухачів»; «Вітаю»), кліше-вітання до гостя в студії («Добридень, / Віталію!»; «Вітання, / Ірено»; «Пані Олю, / я радий вітати вас у нашій студії») або їх комбінації («Доброго дня, / шановні радіослухачі. Доброго дня, /шановні гості»).

Подійний зміст діалогічної частини жанру радіодіалогу-інтерв'ю створюють питання ведучого й радіослухачів та відповіді інтерв'юерів.

Запитання складається з контактовстановлювальної етикетної частини («Пані Олю, /Вам запитання, /яке стосується /практично / того ж самого»; «Я хотіла би, / щоб Ви прокоментували зміни до закону про пенсійне забезпечення звільнених від військової служби»; «Хотілося б поговорити з Вами про найближчу перспективу, / яка чекає наше місто, - /програму, /яка має початися восени цього року й завершитися восени наступного року») та власне запитальної частини («Давайте поговоримо про мрії. Про що Ви мрієте?»; «Які загрози, / на Ваш погляд, / несе неухвалення цьогоріч головного фінансового документа країни на наступний рік?»).

Подійний зміст усного спонтанного висловлювання у формі виступу-відповіді, який творить інтерв'юер, складається з декількох частин: контактовстановлювальної етикетної («Дякую за запитання. Я чудово розумію нашу позицію...»), основної відповіді, тобто ознайомлювальної інформативної, характеризуваль- ної, оцінної, проблемно-констатаційної, зауваження, окреслення перспектив тощо («Яхотів би сказати, / що уряд тиснув на НБУ специфічними...»; «Перше. Я особисто, / партія «Громадянська позиція», / яку я очолюю, / зробить усе, / щоб це відбулося»). За типом висловлювань це є роздумами (автореференціями) з приводу означеної теми діалогу-інтерв'ю. Їхня структура складається з окремих блоків, мовних актів.

Завершальна частина - третій складник сценарію радіодіало- гу-інтерв'ю. Він об'єднує два сегменти: 1) інтерактивний діалог із масовою аудиторією - додзвонювачами (рідше - дописувачами, тобто тими, хто надсилає листи, SMS-повідомлення до студії або ж через Інтернет в онлайн-режимі); 2) прикінцеве слово ведучого та інтерв'юерів. Так, інтерактивний діалог із масовою аудиторією потребує застереження про приєднання до діалогу інших мовців, через це ведучий вживає спеціальні кліше-нагадування про технічні можливості спілкування студійців із широкою аудиторією («Телефон у студії, / за яким можна поставити запитання, - 26610» тощо). За допомогою кліше-звертання, кліше-імператива ведучий (журналіст) констатує початок ефірного спілкування зі студією («Ще один слухач із нами на зв'язку за номером телефону 235-41-41. Доброго дня Вам»), висловлює вдячність за участь у діалозі («Дякуємо Вам за дзвінок») тощо.

Слухач позиціонує себе у віртуальному діалозі за допомогою кліше-привітання («Добрий день»), кліше-самопрезентації («Це пан Василь зі Львова»), кліше-подяки («Саме перше - / дуже дякую, / що запросив Миколу Лазаровича, /який говорить змістовно, /дотепно йрозумно») тощо.

Прикінцеве слово ведучого складається з кліше-подяки («Дякую, / Віталію»), кліше-побажання («Залишається побажати Вам творчих успіхів і реалізації усього задуманого»), кліше-про- щання («На цій не зовсім позитивній ноті ми маємо попрощатися») або ж висловлення узагальнення змісту передачі.

Проміжні композиційно-тематичні блоки - це репрезентанти різних мовних жанрів, у яких смислове навантаження разом із лексико-фразеологічним наповненням передають спеціальні засоби синтаксичної організації тексту радіодіалогу-інтерв'ю.

Для культури усного мовлення журналіста визначальним є лексико-тематичний чинник. У поєднанні із ситуативним чинником посилюється роль усно-розмовного синтаксичного складника. Разом вони репрезентують традицію реалізації кодифікованих одиниць мови в публіцистиці, сильні загальнолітературні та стильові норми. Ідеться про вживання книжних слів і словосполучень у стилістично нейтральному значенні (ухвалення, фінансування; саботувати, скоригувати; парламентар, правозахисник, депутат, президент, прем'єр-міністр; термін; Верховна Рада; політичний, ідеологічний, парламентаризм; візаві; інтереси держави; засідання; контролювати виборчий процес; патріотизм; екологічна акція тощо), зокрема, спеціалізованої галузевої лексики (бюджет, соціальні виплати, дефолт; закон, конституція; літературний твір, жіноча проза, західноєвропейська музика, оранжування; паркувальна зона, транспорт; універсал; дитяча іграшка, адміністрація магазину, ліцензія; міжконфесійний, богослужіння тощо) або слів із негативною аксіологією («А розрахунок який? Що Верховна Рада його не прийме, / і буде причина для популістської демагогії про те, / що от Верховна Рада не прийняла»).

Як відомо, у мові публіцистики органічна й розмовна лексика виконує такі функції:

1) демократизує висловлювання, засвідчує його аксіологічну маркованість, емоційність мовця та спрощує процес сприйняття висловлювання аудиторією; вона виступає знаком розкутості, безпосередності мовця. Серед подібних одиниць назвемо іменники («І якби не оці політичні казні, / які в нас будуються зараз, / якби не оце протистояння політичне, / я вважаю, / що результати діяльності були б набагато кращими, / і вони були б на користь України»; «Знаєте, / ми тут не у війнушку гратися зібралися, / тому про ненапади і все інше - / це трошки, / можливо, / скажемо / не ті слова»), прикметники («А це якраз ми пожинаємо плоди отих усіх, / вибачте на слові, / але я не можу іншим назвати, / як бредових якихось ідей реформування і політичного, / і адміністративної реформи, / яку нам нав'язували»; «До тих пір, / поки ми не відкрили вулицю Винниченка і не пустили частину транспорту тудою, / ми мали страшні проблеми на вулиці Підвальній і не знали, / що робити»), здебільшого ж - дієслова («Ну в нас прем'єр-міністр взагалі на закони і Конституцію може наплювати, / вона може сказати, / що не буде закон виконувати, / для неї це нецікаво, / вона Конституцію не виконує і так дальше»; «А гавкати з усіх підворотен на цей бюджет ну всі вже звикли»);

2) уможливлює економію мовних зусиль у «своєму» соціокультурному середовищі (наприклад, універбатив: «Жоден студент, / жоден пенсіонер, / бюджетник не постраждав, / нікому не була затримана навіть на один день виплата тих коштів, / які були визначені цим бюджетом»);

3) увиразнює переконувальний модус висловлення («Ні, / дорогенька, / ні. Це не є питанням торгівлі, /я так думаю»).

Натомість жаргонізми, сленгізми знижують стилістику мовлення радіоефіру, репрезентуючи слабкість не норми радіопублістики як такої, а відкритість таким мовним елементам саме через канал «усність». Щодо таких одиниць у сучасних медіа Л. Ставицька зазначає: «Побутує стійка (особливо серед журналістів) думка, що їхня мова - дзеркало мови населення. Насправді мова населення віддзеркалює мову журналістів, під її впливом у суспільстві поширилися знижені слова - як модні. Інакше кажучи, стійка тенденція до жаргоновживання в газетно-публіцистичному дискурсі засвідчує пейоризацію мови згори». Цю оцінку насправді можна поширити й на мову інтерв'юерів - депутатів, письменників, тобто інтелектуальної еліти, яка припускається наддемократичної вербалізації своїх думок, фамільярно-розмовного різновиду літературно-мовної комунікації. У «чужому» радіоефірному середовищі вони позиціонують свої оцінки як у сфері повсякденно-побутової культури, звично, без «купюр». Т Ковалевська вважає, що «узвичаєння» розмовних варіантів у мові політикуму інтенсифікує не позитивне, а негативне його забарвлення, адже «надання «побутовості» політичному дискурсу ми не вважаємо його релевантною ознакою». Наприклад: «Але головне не зовсім обломатися, / якщо ти це хочеш далі робити, / а зрозуміти, / ну, / що власне тут є твоє»; «Якщо люди стоять на державних позиціях, / вони це будуть робити, / а не будуть тупо блокувати трибуну».

Отже, лексичний зріз інтерактивних радіодіалогів-інтерв'ю засвідчує глибинність процесів «стилістичної амбівалентності» політичних дискурсів, колоквіалізації усної публічної мови та експлікацію сприйняття інтерв'юерів аудиторією радіослухачів як «своїх» у сфері повсякденно-побутової культури, частиною якого є мова радіоефіру.

Фразеологізми в мовленні радіоефіру як стильові маркери формують прагматичне тло усної комунікації, полегшують формування думки («А це якраз ми пожинаємо плоди отих всіх, / вибачте на слові, / але я не можу іншим назвати, /як бредових якихось ідей реформування»; «Вони думають, / що краще закрити очі і сховати голову в пісок, /як той страус»), надають спонтанному висловлюванню розкутості, полегшують його сприймання («На сьогоднішній момент не доходять руки в широкої коаліції ініціювати це питання»; «Хоча там у Жадана такий рівень поезії, /що просто ніякий молодий поет близько з ним не валявся»), пом'якшують різкість оцінок («Тому це питання знову ж таки свідомо притягнуте за вуха з метою ще раз показати те, / що прем'єр десь щось недопрацьовує»).

Нейтральні та стилістично й аксіологічно марковані фразеологізми в усному публіцистичному тексті наділяються специфічними комунікативно-прагматичними функціями: виділити зміст, окреслити інформацію у висловлюванні, забезпечити процесуальність, контактність у спілкуванні, дати оцінку важливим моментам. Як зауважила С. Єрмоленко, фразеологія в усній мові журналіста - інструмент формування національно маркованого комунікування, трансформації культури усної розмовної мови й маси.

З погляду загальної культури мови як слабку норму трактують так звані явища надлишковості, а саме: називний теми, надлишкову експлікацію складників висловлення, прояви хезитації, зумовлені психолінгвальними та ситуативними чинниками усної мови.

Щодо називного теми, то для усної мови характерна реалізація в ній підтримувальної функції вказівних займенників. Дослідники відзначають, що з високим ступенем регулярності ця система реалізується в розмовно-побутовому мовленні, зокрема й літературному, поширюється в просторіччі та діалектній мові. Це тип подвоєння, коли іменник у називному відмінку, що стоїть на початку речення, начебто повторюється називним відмінком узгодженого з ним займенника. О. Лаптєва означила таку особливість усного мовлення, як двочленна модель, що складається із сегмента та основної частини висловлювання, у якій формальним репрезентантом сегмента є вказівний займенник. Його в психолінгвістиці кваліфікують як стимул, ключ до творення висловлювання, а не частину висловлювання як такого. Завдяки називному теми відбувається чітке розмежування й оформлення теми та реми висловлювання. Винесення теми на початок, його відокремлення пов'язане з труднощами моделювання смислу на початку побудови висловлення: мовцю зручніше розвести в часі перше позначення та вибір структури речення в подальшому. Називний теми кваліфікують також як лексичний ключ, стимул до породження висловлення.

Так, у досліджуваних текстах суб'єктно-об'єктні позиції, незалежно від типу висловлювання (питання чи відповідь), заміщують особові займенники він, вона, воно, вони («Жадан, / він там старший не дуже на багато, /не знаю, /може, років на десять»; «Я так розумію, / що пішохідні зони, / вони, / їх кількість збільшується, /а відповідно, зміняться транспортні потоки навколо. Як зміняться?»). Показово, що замінювані номінації можуть попередньо виокремлюватися за допомогою вказівних займенників оці, оце, оцей, той, та, те, ті («І оця монополія в тендерному полі, /вона от /бачите, /до чого призвела»). журналіст усний синтаксичний радіодіалог

Спостережено декілька проявів надлишковості в радіодіалогах-інтерв'ю: 1) надлишкова синонімізація, спричинена потребою знайти чітке вираження смислу, висловитися переконливо для масової аудиторії радіослухачів. Вибудовування синонімічних рядів експресивізує висловлювання, передаючи стан афекту адресанта, його ставлення до подій, реалій («Усе інше - це надумана, / дешева пропаганда»); 2) повторюваність одиниць тексту як спроба перейти до іншого фокусу свідомості й ословити його («Тому що ми дуже комплексно підходимо, /робоча група дуже комплексно підходить до цього питання»).

Якщо попередньо проілюстровані ситуативні прояви слабкості норм в усному мовленні є виправданими психолінгвальними закономірностями висловлення, то елементи хезитації, як правило, виявляють зниженість культури усного мовлення, оскільки мовець слабко контролює естетичний прояв мови. Так, один із поширених деграматикалізованих та десемантизованих елементів - нелексичні вставні звуки а-а, е-е, м-м, мн-мн, що створюють нерозривність синтаксичного й семантичного мовного потоку, виникають на стику сегментів висловлювання, тому й спричиняються коливанням під час планування синтаксичної структури речення (конвенційні сегменти) («Е-е / ви знаєте / в місті існує вже / вже давно / е-е / ухвалою міської ради визначено межі пішохідної зони і місць паркування в історичній частині міста»), вибору лексичних одиниць або інформаційно-змістової перспективи реалізації мовної програми («Тобто/ е / іграшка /е-е /повинна бути інструментом /механізмом /знаряддям розвитку дитини»).

У мовному потоці радіоефіру є прояви самокоригування, самоконтролю за правильністю висловлювання, що спричиняють характерні повтори: «Яка / е-е / військово-політична ситуація створилася, / що виникла така необхідність іти юнакам, / фактично мало навченим, / які пішли захищати свою / свій Київ / свою державу від ворожого війська?»; «Хоча про це / про цю дорогу на Винниченка, ми говорили ще у 2003 році».

У мовленні журналістів та учасників інтерв'ю трапляються також власне помилки, спричинені послабленням культуромовного самоконтролю мовця. Як слабкі норми кваліфікуємо вживання русизмів. Це не пов'язано з усталеною думкою про те, що русизми/ суржикізми - ознака мови представників Сходу України, оскільки такі факти засвідчено й у висловлюваннях львів'ян («По-перше, / робити площадку паркувальну на рівному місці на поверхні землі - / то дороге удовольствіє»; «То має бути розроблена спеціальна програма, /яка неукоснітєльно буде виконуватися»), волинян («Релігія /релігія як така /ми вважаємо / що /релігія /яка не проповідує правильне християнство /вона іскажає/вона викривляє»), а також представників центральних регіонів держави. Це стосується, як бачимо, книжних слів зі стереотипних зворотів, які вживають мовці у своєму професійному повсякденні. Грубе порушення лексичних норм пов'язується з оперуванням засвоєними в російськомовній формі кліше: «Ніхто ж не спорить, / ситуацію зі стандартами треба покращувати»; «Взагалі ми намагаємося постійно приймати участь у подібних фестивалях» тощо.

Граматичні помилки пов'язані з порушенням узгодження в роді між членами речення («Я не розумію, / чому якась така агресивне відношення»; «За це літо було велика кількість концертів, / де ми прийняли участь»), порушенням керування («Але ми не тільки на це сподіваємося й розраховуємо, /ми впевнені на те, / що навіть ті виборці, /які підтримали наших ідейних та ідеологічних противників»), пропуском членів речення, що спричиняє контамінацію його частин («Не / мн-мн /робить це, / як сказав пан Мазур, / кавалерійським наскоком, / десь там поставивши паркувальну зону / і не подбавши про як змінити схему руху»).

Слабка норма усної мови - наголошування слів. Спостережено, що інтерв'юери та радіослухачі із західних регіонів України неправильно наголошують дієслова («Я вночі пИшу, / працюю, / а ті, / хто має дітей, / як то все має виглядати?!»), іменники («Я особисто недавно визивала швИдку»; «Ну попередньо / це листОпад /грудень. Львів»), виділяючи не закінчення, а кореневі голосні, порушують орфоепічні норми в словах на -ання («Уривочок із «Кобзаря», /який / в принципі / не у всіх виданнЯх навіть існує»; «У цьому році / виборчому році / ми повинні вирішити / як мінімум / чотири завданнЯ»).

У вимові деяких слів спорадично зафіксовано ненормативні явища асиміляції приголосних («Десь у дві тищі другому почали працювати ну / в такому акустичному форматі») та явище «шокання» («Шось / ну /звичайно / там впливає / тому шо помінявся лайфстайл»).

Отже, культура усної мови журналіста дискурсивно залежить від маркерів «усності» (характерної сегментації висловлювання, його семантико-синтаксичної організації, елементів так званої надлишковості, хезитації, девіацій), що послаблює стабільність норм усної літературної мови. Книжно-писемні лексико-фразеологічні та синтаксичні засоби взаємодіють із розмовними. Якщо перші забезпечують інформативну достатність та логіко-композиційну цілісність висловлювань в інтерв'ю, то другі - повсякденно-побутову оцінність, емоційність, що зближує інституційний і неінституційний дискурси.

Размещено на Allbest.ru