Анкета журналу "Украинская жизнь" з національного питання

The article deals with the questionnaire of the Russian progressives on the «Ukrainian question» conducted by the Ukrainskaya zhizn magazine at the beginning of the ХХth century. The main results demonstrating the attitudes of respondents towards the Ukrainians are analyzed. The positions of editors of Symon Petliura and Oleksandr Salikovskyi on the magazine's programme are presented.

Key words: the Ukrainskaya zhizn magazine, national question, questionnaire, Symon Petliura, Oleksandr Salikovskyi.

Протягом 1912-1917 років українська громада видавала в Москві російськомовний журнал «Украинская жизнь», завданнями якого стали: привернення уваги російської та російськомовної поступової інтелігенції до українського руху, відстоювання українських національних інтересів та консолідація місцевих земляків. Однією з форм реалізації редакцією свого призначення було анкетування відомих російських ліберальних і соціал-демократичних діячів.

У радянські часи журнал «Украинская жизнь» не знаходив належного зацікавлення в науковців, лише автори в західній діаспорі епізодично згадували його в свої працях з історії журналістики.

Про часопис писав колишній член петербурзької громади Аркадій Животко в праці «Історія української преси» [7], виокремивши окремий підрозділ «Українські органи в чужих мовах «Украинский вестник» і «Украинская жизнь». Саме цей статус «в чужих мовах», а також «поза Україною», безумовно, слугував причиною недооцінки ролі видання в українському національному русі початку ХХ століття та малої уваги до нього науковців.

Протягом останніх років з'явилися дослідження Д. Миронюка, Н. Миронюк [11; 12] і О. Полумисної [16], присвячені журналу «Украинская жизнь» та редактору Симонові Петлюрі.

Проте, анкета журналу «Украинская жизнь», як форма популяризації українського питання поміж російської поступової інтелігенції, досі не була предметом спеціального дослідження. Тому завданням цієї статті є висвітлення процесу опитування, окреслення кола респондентів і аналіз їхніх відповідей, що має допомогти з'ясувати значення анкети. У зв'язку з цим необхідно також розкрити позицію двох співредакторів стосовно орієнтації видання на російського читача.

У другому номері журналу «Украинская жизнь» за 1912 рік співредактор Олександр Саліковський виступив зі статтею «Хворе питання», в якій висловив думку, що «передова російська інтелігенція, в своїй більшості, дуже доброзичливо ставиться до українців - до їхніх етнографічних особливостей, їхньої зовнішньої культури і загального духовного обличчя». Проте, зважаючи на «вкрай слабке знайомство з українським національним відродженням, з його історією і сучасним станом, із запитами й потребами українського народу» [17, с. 25], він запропонував росіянам узяти участь в обговоренні проблем українського населення імперії на сторінках часопису, відповівши на анкету.

Склавши питання, Саліковський дещо відкоригував і доповнив їх після консультацій із М. Василенком, С. Єфремовим, Б. Кістяківським, Л. Жебуньовим, Ф. Матушевським та С. Петлюрою, в результаті чого вийшло п'ятнадцять пунктів.

Зауважимо, що цим анкетуванням провідників російського революційного руху редакція сподівалася підняти рівень часопису, бо авторитетні думки цих діячів мали привернути увагу ширших кіл громадськості до журналу й українського питання взагалі. Тому Саліковський вважав бажаними відповіді на питання саме тих осіб, яких можна вважати «носіями й керівниками суспільної думки».

10 березня 1912 року редакція звернулася листовно до В. Короленка, аби з'ясувати його ставлення до українського руху: «Визнаючи вельми бажаним в інтересах справи, якій слугує названий журнал, розраховувати на Ваші відповіді на питання згаданої анкети, редакція «Украинской Жизни» дозволяє собі направити до Вас Лютневий номер журналу з проханням про люб'язне повідомлення Ваших відповідей, хоча б на деякі з питань» [4, л. 20].

Листа схожого змісту було розіслано багатьом російським діячам, майже ідентичного отримав і відомий книгознавець М. Рубакін, якому запропоновано також отримувати примірники часопису безкоштовно [14].

4 квітня Саліковський через українського соціал-демократа В. Степанковського надіслав ще одне запрошення взяти участь в анкетуванні відомому анархістові П. Кропоткіну, який на той час перебував на еміграції в Лондоні [5, л. 6].

«Бажаючи залучити до своєї справи увагу видатних представників поступової частини російського суспільства і за їхнім посередництвом з'ясувати ставлення до українського руху різних громадських груп, редакція зупинилась на думці влаштувати з цього питання анкету», - йшлося в листі до нього. Через Кропоткіна «Украинская жизнь» сподівалася отримати відповідь і від публіциста І. Шкловського.

Анкетування було важливим для О. Саліковського ще й тому, що його обурювала позиція багатьох земляків у питанні стосунків із росіянами: «У психології українців останніми роками помітним є тяжкий процес зростаючої недовіри до всього російського та прагнення відокремитися в тісно обмежене коло своїх національних інтересів» [18, с. 72].

Цим він вказував, зокрема, й на ставлення іншого співредактора С. Петлюри до напрямку часопису, яке той висловив у листі до М. Грушевського: «Особисто мене, як одного з редакторів, не задовольняє позиція, на якій стояв журнал, щодо стосунків російсько-українських. Освітлення ціх стосунків не зовсім і не в усьому можна вважати вірним, як і не певні, на мою думку, ті «добрыя чувства», які покладала «Укр[аинская]. Ж[изнь].» на росіян: на почуттях ніколи не можна будувати національну політику, отож і шлях сей вважаю мильним, а сподіванки, що «вони» нас пізнають та почнуть инакше до нас ставитись - помилковим і почасти, з національного боку, шкодливим» [15, с. 137-138].

На перший погляд старання редакції «Украинской жизни» в напрямку співпраці з росіянами могли здаватися марними, адже часопис передплачували переважно українці. Незацікавленість російської аудиторії в українському питанні часто ставала причиною сумнівів С. Петлюри в доцільності існування «Украинской жизни» як журналу для формування поміж росіян прихильнішого ставлення до українського руху.

Зважаючи на розбіжності в поглядах двох редакторів стосовно орієнтації журналу на росіян, у 1913 році Саліковський від'їздить до Ростова на іншу роботу. Після цього справа з опитуванням дещо сповільнилася, Петлюра писав Грушевському: «З справою відповідей на н/анкети якось не клеїться. Саліковський забрав з собою матеріял, обіцяв його повернути з відповідними увагами, але до цього часу своєї обіцянки не здійснив» [15, с. 152].

Продовживши анкетування без співредактора, С. Петлюра більше уваги приділяв висвітленню власної позиції українців.

У 1915 році він звернувся до В. Вернадського щодо підготовки для журналу спеціальної статті з українського природознавства. Цей лист свідчить про часткову зміну політики редакції, він відрізняється від попередніх насамперед проханням до адресата не стільки висловити свою позицію в українському питанні, а допомогти практично українському рухові.

«Ви знаєте, що у зв'язку з окупацією Галичини російськими військами й господарюванням у ній російських націоналістів, зроблено було замах на цілковите знищення української культури... Але зросла й зміцніла супротивна сила нашого народу; вона переносить і, можна бути впевненим у цьому, перенесе все ще нові й нові замахи на національне я. Необхідне тільки неспинне творче життя нації в цей шалений час» [2, л. 1об], - пише Петлюра. Він сподівався залучити Вернадського до наукового пізнання українцями своєї землі, адже той був відомим природознавцем.

Анкетування російської поступової інтелігенції проводилося редакцією протягом 1912 - 1914 років, в результаті чого опубліковано тринадцять відгуків, деякі з них містили розгорнуті відповіді на окремі пункти, інші - були доволі короткі. Крім нижченаведених публікацій, редакція мала також обіцянки від В. Богучарського, С. Булгакова, Г Плеханова, М. Рубакіна, але вони не здійснилися [8, с. 20].

До анкети О. Саліковський додав пункт із питанням, чи дійсно поміж її представників існує байдуже, зневажливе або неприязне ставлення до українського руху [16, с. 30]. Звісно, більшість респондентів відкинули це звинувачення, або ж просто заявили, що не мають таких прикладів.

У надрукованих відгуках на анкету більшість респондентів висловили своє прихильне або нейтральне ставлення до України, її народу й національного руху. Останній, звичайно, більшість авторів сприймали з деякими власними міркуваннями й зауваженнями, що, проте, значно не вплинуло на загальну картину анкетування. Двоє респондентів негативно висловилися про українство.

Член Державної Думи Росії В. Обнінський спростував поширене серед українців твердження про неприхильне ставлення росіян до українського руху, зазначивши: «Байдужість же диктується як власним ще далеко не завершеним процесом визволення великоруського народу, так і його загальною політичною нерозвиненістю» [1, с. 57].

М. Горький у своїй розлогій статті відразу визнав слабку поінформованість в українському питанні, через що не мав змоги дати чіткі відповіді на поставлені редакцією питання. У публікації він виступив за дотримання прав усіх народів Росії, а також проти прихильників московського централізму і їхніх заяв про виняткові права великоруської народності: «Якщо говорити про Росію як ціле, то не треба забувати, що будували її всі три племені разом і що вони якраз і є живий її скелет, що міцно обріс м'язами інших племен» [6, с. 13].

Ще один респондент А. Луначарський, який значився ще й співробітником журналу, з марксистської точки зору розмірковував про націоналістичні впливи на українське життя, психологію народу й освіту рідною мовою. Висловивши свою симпатію до України, він вдався до такого опису: «Південна глибина її небесної глазурі поєднується з задумливістю, інтимністю нашого російського пейзажу... Із пахощами і розкошами південного літа Україна поєднує урочисто-сувору красу зимових снігів... Юна красуня Україна...» [10, с. 22].

Ще один співробітник «Украинской жизни» І. Бодуен де Куртене дистанціювався від таких понять, як «націоналізм», «національні риси», «патріот» тощо. Вказавши на основні відмінності українців від інших народів, він навів, як приклад, мову й етнопсихологію. Автор переконаний, що «якби не було утисків української народності..., то й весь український рух не набув би таких гострих оборонно-наступаючих форм» [3, с. 44].

Наче продовжуючи цю думку, представник партії кадетів, який підписався псевдонімом Юрист, пише: «Заходи впливу як державного, так і громадського характеру, спрямовані на денаціоналізацію українського народу, можуть мати результатом передусім загострення українського руху й засвоєння ним форм боротьби, які зашкодять міжнародному становищу й внутрішньому політичному розвиткові Росії» [1, с. 52-53].

«В інтересах Росії, як цілого, - не викликати в українцях ненависті і ворожості до цього цілого, тобто не утискати їх в ім'я цього цілого, - пише відомий російський педагог М. Чехов. - В інтересах України - жити в цю хвилину єдиним політичним життям з усією Росією, добиваючись того ліпшого устрою, за якого тільки й можливе існування національних прагнень сучасної української інтелігенції і вічних прагнень народу (все одно українського і великоруського) до щастя й свободи» [20, с. 78].

У своїй відповіді князь С. Урусов виступив за такий формат міжнаціональних відносин у Росії, щоб були створені автономні області з широко розвиненим самоуправлінням, самостійним законодавством місцевого характеру, представництвом у загальноросійському законодавчому органі [1, с. 59].

Широкий розвиток місцевого самоуправління підтримав і князь Д. Шаховськой, який, водночас, виступив проти відстоювання українцями вузьконаціональних інтересів [21, с. 27].

Для редакції особливу цінність мала відповідь на анкету академіка Ф. Корша, оскільки написана людиною і видатним ученим, що протягом багатьох років активно відстоювала інтереси українського народу в Росії

Ф. Корш був переконаний у хибності поширеної думки про українців як варіант російського «племені», бо вони є різними, хоч і близькоспорідненими народами: «Відмінності українців від інших слов'янських народів такі очевидні, що про них не варто навіть говорити» [9, с. 14-15].

Схожу позицію висловив і письменник К. Арсеньєв: «В історії, в літературі, в мові, в народному побуті особливості українців безумовні й суттєві» [1, с. 58].

Своє прихильне ставлення до українського відродження і до прав українського народу на самовизначення висловив М. Туган-Барановський, написавши: «Широке самоуправління України при збереженні її зв'язку з усією Росією» [19, с. 16]. Відповідаючи на друге питання анкети про «наявність відмінних особливостей, які виділяють українців із числа інших слов'янських народів» він висловлює цікаву думку: «Гадаю, що якби не було Галичини, то можна було б очікувати поступову асиміляцію українського народу з російським» [19, с. 15-16].

Крім цих, журнал вирішив надрукувати дві відповіді, автори яких визнавали український рух помилкою, явищем не потрібним і не життєздатним. «Характерними ці відгуки є й тому, що, напевно, віддзеркалюють думки, більш-менш поширені в тих колах російського суспільства, які мало цікавляться національними питаннями й тому оцінюють їх із точки зору звичних формул» [8, с. 21], - зауважує редакція.

Перший належить колишньому київському професору, князю Є. Трубецькому, який не визнавав «ні української, ні великоруської народності: ми тут маємо два розгалуження одного російського народу і два дуже близьких наріччя однієї російської мови» [8, с. 22]. Водночас автор висловився за викладання української мови задля збереження місцевих особливостей цієї «гілки російського народу», а також проти утисків останньої, що може дати життя «національності» там, де її не існує [8, с. 24].

Цю публікацію не залишив без відповіді К. Михальчук, який у своїй статті викрив неправдивість основних положень опонента стосовно «народності» й «наріччя» [13].

Друга відповідь на анкету за авторством Журналіста схвилювала редакцію «Украинской жизни» образливою термінологією, вживану цим закордонним кореспондентом «прогресивної впливової російської газети». Він визнавав права українців на освіту рідною мовою: «Хохлацьким дітям потрібен хохлацький буквар...» [8, с. 21,27]. Автор навіть допускає можливість створення національно-культурної автономії, хоч і вужчої, ніж польська чи фінська, адже українці - «етнічний різновид без помітного минулого» [8, с. 29], «не особливий етнографічний вид, а лише різновид; їхня мова - лише говірка. Їхня культура - але її нема, цієї культури» [8, с. 26].

Таким чином, організувавши анкетування поміж поступових російських діячів, редакція журналу «Украинская жизнь» реалізовувала своє основне призначення - привернення уваги широких російських кіл до українського руху та збільшення кількості своїх прихильників. Це й стало головним результатом проведеного опитування. Важливим було те, що більшість представників російської поступової інтелігенції в цілому прихильно поставилися до культурно-освітніх потреб українців, хоч і не всі погодилися з наданням автономії. Анкетування якісно вплинуло на зміст журналу опублікованими відповідями, що, будучи авторитетними думками відомих російських діячів, послужили для інших читачів журналу цінним джерелом інформації.

Примітки