Проблема розмежування стрижневих понять у теорії медіатексту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема розмежування стрижневих понять у теорії медіатексту

Теорія медіатексту, як і загалом теорія тексту, відносно нова, тобто все ще формується, не набула стрункості й задовільного окреслення. Попри значну кількість цікавих ідей і концепцій [1--7 та ін.], основні поняття, на нашу думку, потребують з'ясування, глибшого осмислення, доопрацювання дефініцій та оптимальних терміноокреслень. Оскільки всяка теорія спирається на поняттєвий апарат, який визначає її сформованість і довершеність та може бути як вдалим, так і невдалим інструментом пізнання, важливими завданнями вважаємо визначення кола стрижневих понять медіатексту, їхню інтерпретацію та, відповідно, розмежування. Це і є змістом нашої розвідки. Розгляд проблеми чіткої диференціації стрижневих і водночас дискусійних понять теорії тексту / медіатексту здійснюється нами на основі гносеологічних принципів за допомогою перш за все загальнологічних методів та засобів дослідження (аналітико-синтетичного, елементарно-теоретичного, індуктивно-дедуктивного тощо), а також із застосуванням методів теоретичних досліджень (аксіоматичного, гіпотетико-дедуктивного, історичного та ін.).

Безперечно, ключовим явищем і поняттям у теорії тексту, зокрема й медіатексту, є текст. Серед найбільш вивчених й добре окреслених лінгвістичних понять (фонема, лексема, морфема тощо) текст -- найменш опрацьоване. Дискусійними та недостатньо обґрунтованими залишаються питання кваліфікації тексту як одиниці мови й мовлення, виокремлення його обов'язкових і необов'язкових (другорядних) ознак, розрізнення відмінностей між такими явищами, як журналістський текст і медіа- текст. А оскільки текст є складним багаторівневим утворенням, необхідно вирішити і питання про його компоненти та елементи. Щоб розв'язати ці та інші проблеми, слід максимально врахувати різні аспекти: по-перше, охопити структуру явища (а це основні рівні тексту: фонематичний, лексичний, фраземний, граматичний, стильовий та ін.), по-друге, взяти до уваги специфіку його функціонування (зв'язок змісту з позамовною дійсністю, способи оприлюднення й аудиторного сприйняття).

Складність визначення тексту / медіатексту і, відповідно, наявність багатьох дефініцій зумовлена, на наш погляд, складністю його природи. З одного боку, він становить структурно-смислову єдність, яка має свої специфічні ознаки, з іншого -- це одна з ланок спілкування / комунікації. Текст як акт спілкування зумовлений особливостями адресанта (індивідуума як мовця -- носія певних знань, комунікативних навичок), комунікативною метою, інтенціями, завданнями, специфікою умов актуалізації та ін. Узагальнено текст розглядають як мовну одиницю з набором відповідних диференційних рис та конкретно -- як мовленнєві вияви, окремі факти мисленнєво-мовленнєвої діяльності людини, тобто як «твори мовлення, що постали за системою певної мови, відображають ту або іншу ланку дійсності й створені відповідно з різними комунікативними завданнями» [8, с. 6]. З огляду на це терміноапарат лінгвістики тексту має не тільки ґрунтуватися на суто мовознавчих категоріях («позиціях чистої лінгвістики» [8, с. 6]), а й враховувати синтетичність його як центрального явища, зумовленість мовною та позамовною реальністю.

Різні підходи в розумінні поняття «текст» ілюструють і вже узвичаєні його тлумачення, зафіксовані в довідково-енциклопедичних джерелах. Порівняймо найбільш відомі з них.

Так, у «Словнику лінгвістичних термінів» Д. Ганича, І. Олійника текст (< лат. textum -- тканина, зв'язок, побудова) окреслюється як «повідомлення, яке складається з кількох (чи багатьох) речень, характеризується змістовою й структурною завершеністю і певним ставленням автора до змісту висловлення. Таким чином, текст становить сукупність речень, що пов'язані й змістом (у кожному наступному реченні використана попередня інформація), і лексико-граматичними засобами (узгодження форм часу й способу дієслів, використання займенників, споріднених чи синонімічних слів тощо). Зв'язки між реченнями в тексті можуть бути контактні й дистантні» [9, с. 303].

Автори «Словника іншомовних слів» за редакцією Л. Пустовіт пропонують тлумачити текст як «авторський твір або документ, відтворені на письмі чи друком; послідовність знаків, що утворює єдине ціле і становить предмет дослідження для лінгвістики тексту» [10, с. 881].

Більш докладним та, на нашу думку, найбільш оптимальним із наявних є з'ясування сутності тексту через застосування дещо інших ключових понять, зафіксоване в енциклопедії «Українська мова», де текст розглядають як «писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у ближчій перспективі смисловими і формально-граматичними зв'язками, а в загальнокомпозиційному, дистантному плані -- спільною тематичною і сюжетною заданістю» [11, с. 679]. У тексті можна вичленувати словесні масиви (цілісності, надфразні єдності) -- лінійно розташовані сукупності речень, об'єднані тематично і структурно. «Текст як вища форма реального вияву комунікативної сутності мови має свою мікро- і макросемантику» [11, с. 679], що формується на основі всіх структур та їх взаємодії. Тут, однак, додамо: для розмежування мовних одиниць вищого рівня, тобто комунікативних, принциповим критерієм є кількість мікротем -- у тексті їх має бути мінімум дві. Звичайно, питання кваліфікації одиниць (судження / висловлювання / речення, умовиводи, текст) складне й не може бути вирішене на підставі одного критерію. Крім того, треба враховувати, що текст має стильову мар- кованість (вона відіграє важливу роль у забезпеченні цілісності), яка частково виявляється вже на рівні окремого речення, але загалом «функціональна якість мовлення визначається лише на текстовому рівні, щонайменше -- на рівні надфразної єдності, абзацу» [11, с. 680].

Тексти диференціюються за формами реалізації на усні та писемні, а значна частина текстів може матеріалізовуватися в обох формах залежно від комунікативної ситуації, що враховано в деяких дефініціях тексту. Як-от у визначенні, яке услід за І. Гальперіним пропонують І. Ковалик, Л. Мацько, М. Плющ: «текст (лат. textum -- тканина, поєднання, в'язь) -- це писемний або усний мовленнєвий потік, що являє собою послідовність звукових, графемних елементів у синтаксичних структурах (реченнях), які виражають комплекс пов'язаних між собою думок (суджень). Текст -- це усне висловлення або відтворений на письмі «свідомо організований результат мовотворчого процесу» [8, с. 7].

Усяке поняття осмислюється на підставі ознак явища, якого воно стосується. Тому їх фіксування є бажаним і навіть необхідним у дефініціях. Принагідно зауважимо: саме поняття ознаки тексту також є ключовим у теорії медіатексту, а в ньому ми пропонуємо розмежовувати обов'язкові / іманентні / первинні та бажані / секундарні ознаки [12]. Отже, прямо на основні ознаки тексту (на відміну від згаданих джерел, де описово зазначаються характерні / іманентні риси) вказано у визначенні, поданому в лінгвістичному енциклопедичному словнику за редакцією В. Ярцевої (М., 1990): текст (< лат. textus -- тканина, зв'язок, поєднання) -- поєднана смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність; послідовність вербальних (словесних) знаків; правильність побудови вербального тексту, який може бути усним і писемним, пов'язана з відповідністю вимоги «текстуальності» -- зовнішньої зв'язності, внутрішньої осмисленості, можливості своєчасного сприйняття, здійснення необхідних умов комунікації і т. д. Для обох видів тексту (писемного й усного) суттєвим є питання про його ідентичність / канонічність форми, що є предметом вивчення особливої галузі філології -- текстології. Мовознавство описує специфічні засоби, які забезпечують відображувані в тексті смислові настанови: лексичні, тектонічні (порядок слів, його зміна залежно від настанови), інтонаційні, графічні засоби. Правильність сприйняття тексту забезпечують не тільки лінгвальні одиниці та їх поєднання, а й необхідний загальний фонд знань, комунікативний фон, тому сприйняття тексту пов'язують з пресупозиціями (< лат. prae -- попереду і suppositio -- припущення), що в лінгвістичній семантиці означає компонент смислу речення, який має бути істинним для того, щоб речення не сприймалося як семантично аномальне або недоречне у відповідному контексті. Дискусійним (як ми вже згадували) є питання про мінімальний обсяг тексту (наприклад, чи можна вважати текстом одну комунікативну репліку). Про нерозв'язаність багатьох проблем у пізнанні тексту свідчить і наявність різних найменувань цього напряму досліджень: лінгвістика тексту, структура тексту, герменевтика тексту, граматика тексту. Онтологічний статус кожної з цих дисциплін нечітко окреслений і в цілому можна говорити про більш загальну дисципліну -- теорію тексту [13, с.507].

В українському мовознавстві узвичаїлося поняття лінгвістика тексту [14, с. 316--319; 15, с. 283--286], під яким розуміють галузь мовознавства, що вивчає «семантичну, структурно- граматичну, семантико-змістовну, комунікативно-прагматичну організацію текстів, їхню категорійну систему й мовні засоби її репрезентації, а також процеси породження, розуміння й інтерпретації текстів у семіотичному універсумі культури» [15, с. 283--284]. Лінгвістика тексту як комплексна дисципліна має кілька напрямів дослідження, що зумовлено багатоаспектністю організації тексту. Серед них -- структурно-граматичний, семантичний, комунікативно-прагматичний, семіотичний, когнітивний, прикладний.

Лінгвістику тексту можна окреслювати як текстознавство. А з огляду на однослівну форму цього терміна, тобто більш економну, таку, що відповідає вимогам до терміоокреслень, і надавати їй пріоритет. Так, К. Серажим цілком слушно наголошує на відмінностях термінів текстологія і текстознавство, останній з яких визначає як «галузь філології, що вивчає закони творення тексту як найвищої й незалежної мовної єдності, а також притаманні текстам типи, властивості, функції, стилі та жанри» [16, с. 8--9]. Як варіант пропонуємо фіксувати в подібному визначенні перш за все його предмет (до речі, з огляду на деякі неточності в науковій літературі щодо предмета / об'єкта лінгвістичних галузей, наголосимо: їхнім об'єктом завжди є мова, а предмет залежить від конкретної спрямованості, основного аспекту) -- текст. Тому текстознавство -- це галузь філологічної науки, що вивчає текст з усіма його умовами творення, властивостями та специфікою функціонування. На наш погляд, зручність такої дефініції зумовлена не лише її компактністю, а й фіксуванням предмета в усіх його проявах (від породження, природи до сприйняття), універсальністю щодо всіх напрямів лінгвістики тексту (комунікативно-прагматичного, когні- тивного, семантичного, структурного, естетичного тощо). Безсумнівно, медіатекст як один із різновидів тексту входить у предмет текстознав- ства і його вивчення має здійснюватися у зв'язку з усіма напрямами, тобто з урахуванням багатьох аспектів.

Отже, попри різноманітність назв, усі галузі мовознавства, що мають за предмет дослідження текст, спрямовані на вироблення, побудову стрункої теорії тексту. На це також зорієнтована однойменна галузь «теорія тексту». Як філологічна дисципліна вона хоча й сформована на основі текстології («вивчає твори писемності, літератури і фольклору з метою критичної перевірки і встановлення точного їх тексту для подальшого наукового вивчення і публікації» [9, с. 303]), лінгвістики тексту, поетики, риторики, прагматики, семіотики, герменевтики, має власний предмет -- вербальний текст -- і, відповідно, свій особливий онтологічний статус. Центральними в теорії тексту можна вважати такі категорії, як зв'язність і цілісність, що зумовлюють особливий інтерес до функціонального навантаження явних і латентних елементів різних рівнів тексту, загальної його функціональної спрямованості. З необхідністю обов'язкового декодування смислу тексту пов'язане особливе значення в теорії тексту функціонального аналізу та відмова від суто описового підходу. При чому декодування смислу спрямоване не тільки на змістові структури тексту, а й на авторський намір і авторське ставлення до повідомлюваного. З огляду на це традиційна проблема свідомого і несвідомого в тексті (а вони є об'єктивними компонентами) перестає бути пріоритетною. А враховуючи, що в усякому тексті виявляються й загальні правила організації / зв'язності, й унікальний смисл, важливим завданням теорії тексту є з'ясування ролі, місця, значущості поняттєвих категорій (смислових компонентів загального характеру, виражених різними засобами і властивих цілим класам слів, як-от: аспектуальність, темпоральність, таксис, об'єктивна модальність, суб'єктивна модальність, буттєвість тощо [13, с. 385]) або окремих реалій (простір, час, людина і т.д.).

У теорії тексту окремим і таким, що заслуговує на особливу увагу, є питання про давні тексти. Тут ми лише зазначимо: методи теорії тексту дозволяють реконструювати в межах одного тексту більш давні твори чи їх фрагменти, при цьому дискусійною є проблема співвідношення генетичної функціональної тотожності [13, с. 508], оскільки смислова цінність давніх текстів у новому контексті може втрачатися, знецінюватися, нівелюватися. До речі, навіть тексти сучасні (наприклад, 90-х рр. ХХ ст.) можуть викликати труднощі при дешифруванні смислу, оскільки втрачаються певні часові, історичні, культурні тощо зв'язки. Відповідно, для сучасних текстів, як і для давніх, актуальним залишається і саме поняття інтертекстуальності (включеності одного тексту в інший), і потреба його врахування під час аналізу.

Інтертекстуальність (< лат. inter -- між, поміж і текстуальність) є одним із багатьох дотичних до тексту й центральних у текстознав- стві понять. Вона може пов'язувати тексти різних авторів, жанрів, культур, епох, виявлятися як накладання текстів (натяки, згадки, цитування), формування асоціативних комбінацій, породжуючи додаткові смисли. В. Коптілов услід за французьким дослідником Ж. Женеттом («Палімпсести: література другого ступеня». -- Париж, 1992) цілком слушно виокремлює кілька типів взаємодії текстів / інтертекстуальності: власне інтертекстуальність (наявність в одному тексті інших текстів у формі цитат, алюзій тощо), паратекстуальність(зв'язок тексту з його назвою, передмовою, епіграфом, післямовою та ін.), метатекстуальність (покликання на попередній текст у вигляді коментування), гіпертекстуальність (висміювання, пародіювання іншого тексту), архітекстуальність (зв'язок тексту з іншими текстами того самого жанру). Крім того, науковець зауважує, що інтертекстуальність може бути відкритою (загальновживаною, явною, зрозумілою) і закритою (прихованою). Однак при важливості самого поняття його недоліком, як влучно зауважує В. Коптілов, є «недостатня чіткість, розпливчастість, яка виявляється, коли ми залишаємо теоретичні верховини й переходимо до практичного застосування (...) виявити в тексті згадані вище різновиди інтертекстуаль- ності спроможний лише читач-ерудит» [17, с. 53--54]. Тому категорія інтертекстуальності є доволі відносною в тексті, потребує певних умов для ідентифікації, оскільки на рівні перцептивної структури прямо залежить від її усвідомлення реципієнтом як тексту в тексті.

Серед важливих, дотичних до поняття «текст» розглядаємо і гіпертекст (< грец. hyper -- над, надміру і текст), який, однак, безпосередньо не пов'язаний із поняттям гіпертекстуальності, окресленим Ж. Женеттом і В. Коптіловим. Доволі поширеним тлумаченням гіпертексту є запропоноване І. Штерн на основі концепцій закордонних дослідників (передусім Дж. Конкліна, Д. Раймонда та ін.): «технологія організації та споживання текстових матеріалів, що поєднує нелінійний, асоціативно-фрагментарний та сітковий принципи репрезентації інформаційного середовища з процедурами вільної навігації за будь-якими нелінійними зв'язками, зафіксованими в цьому середовищі. Такий спосіб організації великих інтерактивних інформаційних комплексів прийнято, зокрема, у системі мультимедіа, котрі складаються з інформаційних середовищ різної природи (текст, звук, анімація, графіка тощо)» [14, с. 65]. Вужче, у власне лінгвістичному аспекті, суть поняття зводиться до способу організації саме текстової інформації «у вигляді сітки, вузли якої співвідносяться з певними фрагментами тексту, а дуги, що поєднують вузли, символізують різноманітні нелінійні та глибинні зв'язки між цими фрагментами. Мандруючи за зазначеними зв'язками, можна проглядати матеріал у будь-якій послідовності, формувати нові текстові структури, одночасно тримаючи в полі зору та зіставляючи різні інформаційні фрагменти» [14, с. 65]. Вузли можуть стосуватися й окремих слів, і висловлювань, і всього тексту, тобто подавати інформацію різних типів. Гіпертекстові зв'язки виявляються як між фрагментами самого тексту, доповненнями до тексту (вербальними, візуальними, аудіовізуальними), так і з іншими текстами (документами, коментарями, анотаціями тощо).

З другої половини ХХ ст. спостерігається постійний інтерес до вивчення гіпертексту (що зумовлено бурхливим розвитком засобів масової комунікації і перш за все поширенням інтерне- ту), хоча й відбуваються зміщення акцентів у таких дослідженнях: від вивчення технологічних переваг гіпертексту (70--80-ті рр.) до аналізу когнітивно-креативних його аспектів, який спрямований і на роль гіпертекстових засобів у пізнавальній, комунікативній творчій діяльності. Такий підхід враховано у відомій функціональній класифікації гіпертекстових систем Дж. Конкліна (бібліотечні макросистеми; системи дослідження проблем -- засоби підтримки підготовчих стадій творчої роботи, стадій неструктурованого мислення, тобто знаряддя когнітивного сервісу; системи для проглядання (бравзингу) повнотекстових баз даних; експериментальні системи, що досліджують креативні можливості гіпертекстової технології) [14, с. 66--67]. За способом побудови розрізняють ще й ієрархічний (має родо-видовий характер) та мережевий (має сіткову структуру) гіпертексти [15, с. 86].

Розгортання тексту в іншому тексті (гіпертекстуальність) можливе лише за рахунок сучасних технологій, а тому за своєю природою гіпертекст є медіатекстом, тобто поняття гіпертексту входить у поняття медіатексту. Традиційні друковані видання хоч і містять різноманітні пояснення, покликання, що стосуються текстів, але в них не включені, не дозволяють перебудовувати, розширяти, поглиблювати, без кінця розгортати структуру тексту, вводити в нього інші фрагменти тощо. Тому щодо традиційних друкованих текстів актуальними різновидами інтертексту можна вважати власне інтертекст, паратекст, метатекст, архітекст.

У зв'язку з вивченням тексту науковці активно послуговуються і поняттям дискурс (< франц. discours -- промова, виступ < лат. discursus -- бесіда, розмова), яке тлумачиться по-різному. Так, С. Єрмоленко пропонує кілька пояснень: 1) «одиниця спілкування, більша за речення, в якій наявні міжреченнєві зв'язки забезпечують цілісність і зв'язність висловлювання, логічне розгортання думки»; 2) «висловлення як безпосередня мовна діяльність, що реалізується у конкретній життєвій ситуації, у певній формі спілкування, поведінки, міміки, жестів, настрою мовця, а також у характерних соціокультурних, психолінгвальних умовах, коли на перший план виступає соціальна роль мови»; 3) «текст (письмовий іусний), об'єднаний наскрізною ідеєю, одним мотивом; розглядається у широкому контексті його творення і сприймання, тобто відбиває національно-культурні, соціальні, психічні умови авторської мовотворчості. Інтерпретація твору (творів) автора як певного дискурсу потребує виходу в сферу прагмалінгвістики, залучення позамовних чинників, що мотивують таке чи інше прочитання твору» [18, с. 142--143]. Зауважимо: перші два тлумачення дискурсу неоднозначні (по-перше, одиницями спілкування, більшими за речення, можуть бути й інші, як-от: на рівні фонетики -- синтагма, фраза, на логічному рівні -- судження та міркування тощо; по-друге, виявом безпосередньої мовної діяльності є мовлення, а ширше -- спілкування, комунікація) і не окреслюють це поняття як щось особливе, відмінне від інших одиниць та функцій.

Як бачимо, всі тлумачення тісно пов'язані з поняттям «текст», а сам термін не може розглядатися поза текстом. Проблема застосування цієї терміноодиниці полягає в її розмитості, а для точності й однозначності наукових досліджень необхідно надати йому конкретики, звузити значення. Тим більше, що в деяких мовознавчих словникових джерелах пріоритети вже визначені. Поділяємо думку про те, що дискурс -- це перш за все «зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними -- прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами; текст, узятий у подієвому аспекті [19, с. 136]». А оскільки умови породження і сприйняття давніх текстів втрачено, тобто немає безпосереднього зв'язку із життям, то поняття дискурсу не актуальне для текстології. Іншим і складним питанням, над яким потрібно ще розмірковувати, є застосування поняття «дискурс» до медіатекстів порівняно не давніх, але й не сучасних у вузькому сенсі (наприклад, двадцятилітніх, десятилітніх і т. д.).

З одного боку, дискурс стосується прагматичної ситуації, яку обов'язково беруть до уваги під час визначення його комунікативної адекватності, для з'ясування його імплікацій і пресупозицій, для інтерпретації. «Життєвий» / реальний контекст дискурсу моделюється у формі фреймів / типових ситуацій або сценаріїв, що роблять акцент на розвитку ситуацій. З іншого боку, дискурс стосується ментальних процесів комунікантів, соціокультурних, психологічних, етнічних правил і стратегій породження та розуміння мовлення в різних ситуаціях. Тому розуміння дискурсу передбачає врахування і всього, що з цим пов'язане: всі особливості мовлення (імпровізованість / підготовленість, регістр, темп, гучність та ін., відбір засобів інших рівнів), змістовність (співвідношення загального / конкретного, відомого / нового, тривіального / нетривіального, явного / прихованого), мету спілкування та її досягнення.

Отже, найбільш оптимальним вважаємо тлумачення дискурсу як зв'язного тексту у зв'язку з екстралінгвальними (прагматичними, національними, соціокультурними, психологічними тощо) чинниками, тобто текст, «занурений у життя», текст у дії, текст як компонент взаємодії людей. Таке визначення дискурсу, гадаємо, гармонійно доповнить розуміння системи одиниць мови, де протиставлене загальне й часткове, абстрактне й конкретне -- мова / мовлення, фонема / звук, лексема / слово, синтаксема / речення, текст / дискурс тощо. Хоча «текст» і «дискурс» як відносно нові поняття потребують більш докладного вивчення, конкретизації і щодо сенсу самих одиниць, і щодо їхніх функцій та статусу в системі мови.

Для вивчення й розуміння тексту, зокрема й медіатексту, важливими також є й інші поняття. Серед них контекст як «змістово закінчений відрізок усного або писемного мовлення, достатній для визначення смислу слова, виразу чи речення, що входять до його складу, для встановлення граматичних словоформ, характеристики синтаксичних структур та для з'ясування стилістичного або лінгвістичного функціонування слів (словоформ), виразу та вислову» [8, с. 9]. Оскільки поняття «контекст» також охоплює вербальне оточення, форму висловлювання, ситуацію мовлення, суттєвим є й розрізнення мінімального контексту / мікроконтексту, макроконтексту і понадконтексту. Поняття «контекст» має сенс лише у зв'язку з тим, на що спрямована увага реципієнта -- окреме висловлювання, міркування або увесь зміст тексту. Це пояснює необхідність виокремлення як горизонтального («оточення певної мовної одиниці умовами або особливостями вживання певного елемента в мовленні і взагалі закінченим у смисловому відношенні відрізком писемного мовлення, що дає можливість з'ясувати значення слів або фраз, які входять у нього» [8, с. 10]), так і вертикального («історико-філологічного», який містить об'єктивно закладену у творі інформацію [8, с. 10]) контексту.

Враховуючи те, що зміст формується на основі прямо вираженої вербальної та прихованої інформації, що створюється за рахунок переосмислень, натяків, вмонтованих текстів (гіпертекстів) тощо, обов'язковим для пізнання тексту є й поняття «підтекст» / латентний зміст. Під цим терміном розуміють «вербально не виражену приховану інформацію, яка виявляється в процесі читання (слухання) тексту на фоні основної, змістово-фактуальної інформації завдяки здатності мовних одиниць породжувати асоціативні і конотативні значення» [8, с. 9]. Підтекст є вторинним явищем -- він неможливий без прямого словесного змісту, потребує вдумливого сприймання та готовності реципієнта його виявити, усвідомлення всієї концепції твору. Запрограмований, свідомо закладений автором підтекст є суттєвою частиною тексту. А у випадках, коли підтекст формується незалежно від задуму автора і його бажання, він залишається складовою тексту, хоча роль його двозначна (може бути як негативною, так і позитивною). Наявність підтексту та посилення його ролі прямо пов'язані з формою і обсягом викладу. Так, у публіцистичному мовленні це явище найчастіше спостерігається у відносно великих аналітичного спрямування творах. Чим менший текст, чим більше він зорієнтований на суто інформування, констатацію, тим менша ймовірність формування підтексту.

Цей невеликий огляд і спроба уточнення та розмежування найбільш важливих, на наш погляд, понять (текст, теорія тексту / медіа- тексту, дискурс, гіпертекст, інтертекст тощо) засвідчує не тільки складність і багатоманітність самого явища тексту, а й потребу розв'язання багатьох інших теоретичних проблем (як-от: визначення статусу понять медіа- текст, медіатвір, журналістський текст, різновиди медіатексту та ін.). І тут найбільш ефективним вважаємо комплексний підхід, що ґрунтується на синтезуванні результатів досліджень різних галузей знань -- від лексикології, синтаксису, комунікативної лінгвістики, соціолінгвістики і т.д. до журналістикознавства, культурології, філософії.

медіатекст медіатвір журналістський

Джерела і література

1. Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства / Л. А. Булаховський. - К.: Радянська школа, 1955. - 248 с.

2. Гуйванюк Н. В. Синтаксис сучасної української мови. Схеми і таблиці: [навч. посіб.] / Н. В. Гуйванюк, О. В. Кардащук, О. В. Кульбабська. - Чернівці: Рута, 2003. - 159 с.

3. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту: [навч. посіб.] / І. М. Кочан. - [2-ге вид., переробл. і допов.]. - К.: Знання, 2008. - 423 с.

4. Різун В. В. Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / В. В. Різун, А. І. Мамалига, М. Д. Феллер. - К.: РВЦ «Київський університет», 1998.

5. Радзієвська Т. В. Комунікативно-прагматичні аспекти текстотворення [Текст]: дис.... д-ра філол. наук: 10.02.15 / Радзієвська Тетяна Вадимівна ; НАН України, Ін-т укр. мови. - К., 1999. - 390 с.

6. Солганик Г. Я. К определению понятий «текст» и «медиатекст» / Г. Я. Солганик // Вестник Московского университета. Сер. 10. Журналистика. 2005. - № 2. - С. 7-15.

7. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / И. Р. Гальперин. - М.: Наука, 1981. - 139 с.

8. Ковалик І. І. Методика проведення лінгвістичного аналізу тексту / І. І. Ковалик, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ. - К., 1984. - 120 с.

9. Ганич Д. І. Словник лінгвістичних термінів / Д. І. Ганич, І. С. Олійник. - К.: Вища школа, 1985. 360 с.

10. Словник іншомовних слів / [уклад. Л. О. Пустовіт, О. І. Скопненко, Г. М. Сюта, Т. В. Цимбалюк]. - К.: Довіра, 2000. - 1018 с.

11. Українська мова: енциклопедія / [редкол. Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін.]. - К.: Українська енциклопедія, 2004. - 752 с.

12. Шебештян Я. Ознаки тексту як універсальна категорія для творів усіх стилів і жанрів / Я. Шебештян, Г. Шаповалова // Мова. Суспільство. Журналістика: збірник матеріалів і тез ХХІ міжнародної науково-практичної конференції з проблем функціонування і розвитку української мови «Мова. Суспільство. Журналістика» (Київ, 3 квітня 2015). - К.: Видавець Паливода А. В., 2015. - С. 101-104.

13. Лингвистический энциклопедический словарь / [гл. ред. В. Н. Ярцева]. - М.: Сов. энциклопедия, 1990. - 685 с.

14. Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. Енциклопедичний словник для фахівців з теоретичних гуманітарних дисциплін та гуманітарної інформатики / І. Б. Штерн. - К.: АртЕк, 1998. - 336 с.

15. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / Олена Селіванова. - Полтава: Довкілля-К, 2006. - 716 с.

16. Серажим К. С. Текстознавство: [підручник] / К. С. Серажим. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2008. - 527 с.

17. Коптілов В. Теорія і практика перекладу: [навч. посіб.] / Віктор Коптілов. - К.: Юніверс, 2002. 280 с.

18. Єрмоленко С. Я. Дискурс // Українська мова: енциклопедія / [редкол. Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін.]. - К.: Українська енциклопедія, 2004. - С. 142-143.

19. Арутюнова Н. Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь / [гл. ред. В. Н. Ярцева]. М.: Сов. энциклопедия, 1990. - С. 136-137.

Размещено на Allbest.ru