Україна на сторінках "Слов'янського світу", першого французького слов'янознавчого журналу

Цікава прониклива й добре інформована стаття Р. Мартеля “Україна після Полтавської битви” R. Martel. L'Ukraine apres la bataille de Poltava, Le Monde slave, septembre 1937, p. 436-458., в якій він проаналізував подорож Юста Юлля, данського віце-адмірала у 1709-1712 рр., посланника при Петрові І, на Україну, порівняв його нотатки з описом України Вебера, посланника Бра- уншвейга-Ганновера в Росії.

Французам, безумовно, цікаво було познайомитись із публікацією “Українська шана пам'яті Луї Леже” R. Martel, Un homage ukrainien a la memoire de Louis Leger, Le Monde slave, n. ХІ (1929)., це, власне, рецензія Р. Мартеля на працю Ілька Борщака “Україна в творах Луї Леже” (“Життя і революція”, 1929), фактично досить докладний виклад її основних положень.

Під час перебування в Україні Рене Мартель близько познайомився з Д. Багалієм. Тож некролог D.I. Bagalij, Le Monde slave, n. 6 (1932) 436-454. (Д. Багалій помер 14 лютого 1932 р.) - дав йому нагоду розповісти про історичну працю невтомного трудівника, який упродовж півстоліття збирав розрізнені шматки величезного, досі не завершеного твору - історії України.

Цікаво, як француз характеризує характер Д. Багалія: Українець за походження і почуттями, він не мав, однак, запалу й засліпленості екзальтованого чи фанатичного патріота. Своєї мети він добивається вперто, наполегливо, але без формальних порушень, буцімто підкоряючись волі могутніх світу цього, методично збираючи складові елементи української культури, організовуючи свій архів, формуючи покоління молодих учених і відступивши на другий план, спокійно готує майбутні жнива. Від своїх предків-селян цей вроджений аристократ був наділений тонким і хитрим розумом, витонченою простотою, які дозволяли йому обходити труднощі, ухилятися від надто складних проблем, вигравати час завдяки переговорам і досягати мети, залишивши змученого супротивника, в якого, зрештою, вибивав зброю. У цьому таємниця його сили й успіху (с. 437).

Про глибоку зацікавленість Р. Мартеля науковим життя в Україні свідчить коротка, але змістовна характеристика поглядів і зацікавлень університетських викладачів: В. Антоновича, В. Іконникова, Ф. Фортинського, І. Лучицького, Ф. Міщенка, В. Котляревського та Д. Піхно. Р. Мартель розповідає і про боротьбу проти обмеження автономії університетів у 1880-х роках. Щоб розбити моральну єдність викладацького корпусу, уряд придумав поділити викладачів на три категорії. У Харкові взялись за українофілів. На історико-філологічному факультеті, їх було троє: Потебня, Сумцов та Багалій.

Докладно розглядає працю Багалія ректором: поліція звинувачує його у наданні місця для нелегальних зборів, розповсюдженні нелегальної літератури, захисті студентів. Він широко відкриває двері жінкам, євреям, учням профучилищ, вільним слухачам. Допомагає студентам-українцям, скеровує їх і таким чином поступово формує свідому еліту, майбутні кадри в державному управлінні. Праця довга, прихована, яку слід було вести, не викликаючи підозри у влади, але незаперечної корисності (с. 445).

Та попри це “невдячне заняття” Д. Багалій не припиняє наукової роботи. Викладає історію Росії та України. Метод викладання та загальну схему курсу Багалій запозичив в Антоновича. Уперше у Харківському університеті історія України читалася повністю.

Учений не забуває і про особисту наукову роботу, яка вилилась у низку статей та блискучу докторську дисертацію “Історія колонізації Слобідської України в XVII-XVIII в.”. Р. Мартель підкреслює джерельну базу всіх праць, написаних за участю або безпосередньо самим Багалієм (с. 447).

Р. Мартель розмірковує, якою мірою Д. Багалія можна віднести до лідерів українського руху. Всі аспекти його викладацької кар'єри й наукової роботи об'єднує одна ідея: любов до України, це - “постійне апостольство”, яке, як видається, поставило за мету прилучення до українства нових генерацій учених та істориків. На думку автора, вимоги цього покоління українських інтелектуалів видаються набагато більше інтелектуальними, ніж політичними. У розмовах з Багалієм він ніколи не відчував ненависті до Москви чи московітів. І в цьому бачить пояснення того, що і сам Багалій, і вчені його покоління прийняли радянський режим з очевидною щирістю (с. 452). “Цим українським патріотам з поміркованими амбіціями” радянський устрій дав більше, ніж вони коли-небудь могли сподіватись, зокрема в дорогій для них інтелектуальній царині: хіба могли вони подумати, що всім службовцям доведеться обов'язково вивчати українську мову (с. 453).

Автор говорить про розширення палітри зацікавлень вченого в радянський період (декабристи, їхні витоки в Україні, Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство, Потебня, Франко і Сумцов) і перелічує справи, якими він займається (викладацька робота, членство в АН України); втім, говорити про це докладно не хоче, коротко підсумовуючи цей період: “Він є скрізь”. Останній “блискучий період” його життя видається автору менш гідним уваги, ніж роки боротьби й наукової пропаганди на користь української ідеї (с. 454).

Згадаємо і перекладацьку працю Р. Мартеля: зокрема, повний переклад поеми “Ян Гус” Le Jean Hus, Le Monde slave, n. 3 (1930) 64-66., який він зробив разом із дружиною І. Борщака Софією, уродженою фон Лауніц.

Цікавою є розвідка Рене Мартеля про народні прислів'я R. Martel, Sur quelquesproverbs ukrainiens, Le Monde slave, n. 10 (1935) 85-112.. У народній мові дуже часто використовуються різні приказки, прислів'я, приповідки. У цих лаконічних, дуже образних, хоча не завжди ясних, формулюваннях висловлено елементарну, спрощену життєву філософію, яку без особливих змін можна знайти в усіх народів. Ці згустки мудрості відображають природні явища, щоденну працю, звичаї, довколишню природу, ландшафт, клімат. Відповідно, вони дають уявлення про характерні особливості певного краю, його культуру, флору й фауну, а також відображають матеріальні й духовні умови життя, психологію народу, моральний клімат суспільства.

Зібрано й надруковано не один збірник приказок та примовок. Автор взявся розглянути найбільш поширені, широко вживані й конкретні приказки. Коротко Україну можна окреслити як велику, залиту сонцем рівнину, яку обробляє селянський народ і вирощує зернові культури. Живою, сяючою душею цієї рівнини є сонце, у багатьох виразах воно є джерелом сили, краси. Але це твердження подається через антифразу, для народного розуму властива песимістична форма, немов би шануючи давні забобони бояться викликати заздрість богів: ось як вони говорять про стриману доброту мачухи: Зимне сонце, як мачухине серце, зимне тепло, як мачухине добро (с. 86).

Інша сила панує на рівнині - вітер: Куди вітер віє - туди гілля гнеться. І коли людина хоче чомусь запобігти, ніщо не встоїть перед силою необхідності: Овес у трьох кожухах, та вітру боїться. Інша небезпека по селах - вогонь: Не грайся з вогнем, бо спалишся. Сціллі й Ха- рибді морських народів у степу відповідає: З вогню та в полум 'я (с. 87).

Скільки досвіду в такому прислів'ї: Вогонь і вода добрі служити, але лихі панувати, Не розібравши броду, не шугай прожогом в воду; хоча загалом вода є благотворною: Будь здорова, як вода. Про потребу води в посушливих районах свідчить порівняння: Поміч в свій час, як дощ у посуху.

Не вгадаєш лихої години - неможливість передбачити, коли зазнаєш горя. Тут бачимо дуже давню концепцію, успадковану від древніх про заздрісність долі, яка виступає проти сміливих, збиває горді голови, що вивищуються над натовпом. В Україні вона стає глибшою, перебільшеною. Не треба провокувати Немезіс: вона й так надто сильна, надто швидка у викриванні і знищенні.

Дуже багато приказок пов'язано з тваринами. Так, лисиця - уособлення хитрості; український селянин часто ідентифікує себе з лисом, його просто так не візьмеш, він навчений гірким досвідом: Старого лиса тяжко зловити або Старого лиса не виведеш з лісу. Заєць уособлює швидкість: Бігає, як солоний заєць. Хто два зайці гонить, жодного не зловить.

Серед небезпечних гостей рівнин - змія, служить для лайки і прокльонів. Мало примовок про птахів: Крук крукові ока не виколе - французький відповідник: Вовк вовка не їсть.

Дослідник не завжди вловлює суть приказки. Так, вбачає алюзію, досить сміливу, на вакхічні здібності торгівця, якого не без гумору порівнюють з комаром: Крамар, де сяде, там і п 'є. Хоча насправді тут ідеться про визиск. Інколи не зовсім точно розуміє зміст: у приказках Кінь на чотирьох ногах, та спотикається і На те коня кують, щоб не спотикався бачить насмішкувату критику трудівника, щоб збити пиху сильнішого і нагадати, що він теж може помилитися. Зате добре зрозумів: Коваль коня кує, а жаба і собі ногу дає.

Багато приказок про домашніх тварин, кінь: радше скромний помічник трудівника, ніж шляхетне завоювання людини; віл: цінний у господарстві, мало хвалебного, забудькуватий; свиня: несимпатична; коза: пояснює, звідки пішов вираз “водити козу” (с. 98); цікаво трактує прислів'я “На похиле дерево і кози скачуть”: тут відбилась зневага селян до слабкого, бо у всьому світі успіх для селянина є головним критерієм (c. 99).

Українські прислів'я, на думку автора, відображають природу, точні географічні умови, вже відчутно відмінні від російських. З іншого боку, маємо народ-землеробів, він інколи хитрий, інколи насмішкуватий, але щирий, добрий і спостережливий.

Про “Французьку інтервенцію в Південну Росію (1918-1919)” йдеться у статті Андре П'єра A. Pierre, L'intervention frangaise en Russie Meridionale (1918-1919), Le Monde slave, n. 1 (1927) 143-160., який, не коментуючи, аналізує статтю М. Гуковського “Інтервенція французів на Півдні Росії (1918-1919)”, опубліковану в “Пролетарской революции” (№ 6, 7, 8 за 1926 р.). А. П'єр подає офіційну версію одного з найважливіших епізодів війни як документ, воліючи, щоб французькі офіцери, у разі потреби, самі відповіли й заперечили ті твердження, які вважатимуть неточними або тенденційними.

Значним кроком у подальшому вивченні й науковому осмисленні традиційних демонологічних уявлень та вірувань бойків стало дослідження російського вченого П. Богатирьова “Надприродні появи й істоти в народних віруваннях Підкарпатської Русі” P. Bogatyrev, Les apparitions et les etres sur naturels dans les croyances populaires de la Russie Subcarpathique, Le Monde slave, n. 7 (1936) 33-54..

У рубриці “Документи” під заголовком “Інтелектуальне життя України” J. Rappaport, La vie intellectuelle en Ukraine, Le Monde slave, n.4 (1935) 135-150. Див.: J. Rappaport, “Les fondements sociologiques de la question des nationalites en Pologne, Le Monde slave, n. 11 (1929) 219-237. Жан Раппапорт аналізує берлінське видання Dasgeistige Lebender Ukrainein Vergangenheit und Gegenwart. Herausgehen von V. Zaloziecky. Aschendorff sche Verlagebuschkandlung Munsterin Westfalen (1930), яке охоплює всі царини інтелектуального та культурного життя в Україні. Розповідь про основні моменти існування українського народу доведено до революції 1917 р., коли - підкреслює автор - українська держава створила умови для розвитку культури і науки свого народу, а українська мова зайняла панівне становище як офіційна державна і як мова навчання. Лише тепер українська наука охопила всі царини наукового дослідження. Досі українською мовою свої праці писали тільки вчені, які спеціалізувались на питаннях України, інші науковці працювали в рамках зарубіжних, здебільшого російських, установ, і відповідно збагачували російську науку.

Згадаємо і статтю Мирона Кордуби “Останні теорії про витоки Русі” Les Theories reventes sur les origines de la Routhenie, Le Monde slave, n. 8 (1931) 21-235. Стаття чекала на публікацію з січня 1929 р.. Автор зазначає, що питання походження Руської держави належить до найскладніших у загальній історії. Вчені досить довго покладались на Хроніку Нестора, але з середини XVIII ст. виникли сумніви щодо автентичності самої Хроніки. У 1814 р. першим у її достовірності та правдивості заснування

Руської держави скандинавами засумнівався німець Еверс. Література прихильників і противників скандинавської теорії надзвичайно багата, такою кількістю досліджень можуть похвалитись мало питань загальної історії. Українські вчені здебільшого гуртуються в таборі антискандинавів.

На межі XIX-XX ст. це питання відійшло на другий план, але після Світової війни знову пожвавились дослідження росіян, серед них академік Ростовцев, проф. П. Смирнов, гебраїст Барац, В. Мошин, українець В. Пархоменко, німецький ерудит А. Фріцлер.

Відомий елленіст Ростовцев (Вісконсін) недавно опублікував “Витоки Київської Русі” (RES, 1922, №1-2, с. 5-18), і хоча він лише мимохідь говорить про її виникнення, читач розуміє, що він проти скандинавської теорії.

З новими міркуваннями про євангелізацію Русі з 1913 р. виступає В. Пархоменко. Відправною точкою є поділ східних слов'ян на три групи племен, такий поділ він бачить і в арабських авторів (с. 215). На думку М. Кордуби, йому варто краще аргументувати тези про руське державне утворення на берегах Азова полянами. Ще менш правдоподібним виглядає його твердження, що поляни принесли з собою і саму назву Русі. Намагаючися довести, що Київська держава вийшла з Азовської Русі; він висуває низку надто ризикованих тез. В останні роки тезу про Азовську Русь підтримала публікація проф. Флоровським фрагменту про експедицію русів на Схід у 943-944 рр. із Книги досвіду націй арабського письменника Х ст. Ібн-Міскавейх (Оксфорд, 1921). Доти її приписували київському князю Ігорю, але автор довів, що князь у поході загинув (с. 221).

У трьох статтях, опублікованих у 1925-1927 рр. і присвячених Русі на берегах Азова, В. Мошин намагається довести, що вона була не полянською, тобто слов'янською, а скандинавською; використовуючи арабські джерела, він так само ділить Русь на три племені і зупиняється на дослідженні третього - Артанії (с. 222); вважає Артанію державою скандинавською, цим можна пояснити те, що в деяких тогочасних джерелах Азовське море називається “руським”, а Дон - “руською річкою”.

Від іншої точки зору у трактуванні питання походження Русі відштовхується П. Смирнов у розлогій праці “Волзький шлях і стародавні руси” (К., 1928), вважаючи територію середньої Волги найдавнішою частиною скандинавської Русі (с. 224).

Однак, М. Кордуба вважає, що хоча теорії Смирнова продумані і старанно вибудувані, досить витягти один камінь із підвалин, як уся будівля розсипається. Розповіді, на які він посилається, дуже заплутані. Не все просто з угорцями, які зупинялись на середній Волзі (с. 231). Хронологія не зовсім узгоджується з географією. Ті самі питання й щодо місцезнаходження трьох племен та їхніх столиць (с. 232). Власне з усієї конструкції проф. Смирнова залишається лише нове підтвердження значення в давні часи у Східній Європі торгового шляху по Волзі, доки її місця не зайняв Дніпро”.

Працю К. Фрішлера під сенсаційною назвою “Das Russische Reich - eine Grundung der Franken” (1923) і Г. Бараца “О составителях “Повести временных лет и ея источниках преимущественно еврейских” (1924) М. Кордуба характеризує дуже коротко: “Чи ж обидві праці не показують, куди може дійти вчений по шляху помилок через абстрактні лінгвістичні спекуляції, які зовсім не враховують здобутків історичних наук”? (с. 233).

Підсумовуючи аналіз літератури десяти останніх років про витоки Русі, робить висновки про наявність загальної згоди щодо визнання існування Азовської Русі (Тмутаракані) в докиївський період (Пархоменко, Мошин, Смирнов, Ростовцев) та тези про значення торгових відносин по Волзькому водному шляху, доки не прийшла черга Дніпра (с. 233).

Р. Мартелю належить і публікація “Новий аспект українського руху” Un nouveau aspect du mouvement ukrainien. Lettre de M.B. Paneyko publiee le 8 mai 1935 par les Dernieres Nouvelles de Paris, Le Monde slave, n. 7 (1935) 146-152.. Це, власне, лист В. Панейка (8.05.1935) в паризькі “Последние новости” у відповідь на обурені відгуки на його статтю “З приводу українського питання” (31.03.1935), вміщений у рубриці “Документи”.

Прибувши до Парижа як делегат Східної Галичини на Мирову конференцію, В. Панейко відкинув сепаратизм і став теоретиком концепції про Велику Україну в конфедерації з Росією, виклавши свої ідеї у книзі “Об'єднані держави Східної Європи - Галичина й Україна та Росія і Польща”. Критичні виступи, вважає він, спрямовані “не стільки проти московського комунізму, як проти вічної Росії, ... не проти СРСР, як проти всіх форм спілки, союзу, співпраці, дружби чи примирення, у будь-якій формі, між Москвою, з одного боку, та Києвом-Львовом, з другого (...). У деяких столицях і кабінетах буквально тремтять: тремтять від жаху від однієї лише думки про уявну угоду між Москвою та Києвом-Львовом, ... про відновлення почуттів спорідненості і найвищої солідарності між Великоросією й Малоросією (c. 149).

З цього Панейко робить висновок: якщо думка про російсько-український союз має викликати ненависть, тоді слід відкинути все українське минуле й усі українські політичні традиції - ні більше, ні менше. Він вважає, що “анексія Галичини Австрією у 1772 р. остаточно знищила можливість єдиної “російської” нації, створивши умови, сприятливі для трансформації у політичну націю малоруської (рутенської, української) з “російської” групи гілки, яка . можливо, могла б продовжити своє регіональне існування у рамках російської політичної нації, єдиної і неподільної” (с. 150).Ще однією яскравою сторінкою української культури став нарис Софії Русової “Микола Лисенко” з підзаголовком “Українські портрети” S. Roussoff, Nicolas Lissenko, Le Monde slave, n. 7 (1933) 114-120.. Автор знала М. Лисенка у різні моменти його музичного життя і з великою любов'ю розповіла про життя і творчість великого майстра, який зрозумів цінність народного співу і став першим українським композитором, якого визнав музичний світ усієї Європи.

Музичний геній Лисенка з'явився якраз у момент, коли інтелектуальне життя України було придушене імперським російським режимом. “Він, як новий Орфей, розбудив національну свідомість і відкрив усьому світу мистецькі скарби свого народу” (с. 115).

Вона показала його як людину творчу й вразливу, але з активною громадянською позицією (с. 117). Французам буде цікаво дізнатися, що у зв'язку з забороною української мови указом 1876 р., на концерті в Чернігові пісні співали французькою, щоб не перекладати російською.

Його “завжди приязного з друзями, з усмішкою та легким відблиском іронії, таким прикметним для українського духу, в його гарних лагідних очах”, оплакувала вся Україна, не тільки як митця, а як видатну, добру, до всіх привітну, скрупульозно чесну та зразково скромну людину, яка живучи в похмуру історичну епоху, ніколи не приховувала свого патріотизму (с. 120).

“Слов'янський світ”- перший слов'янознавчий журнал, який поставив за мету висвітлювати історію, культуру та політичні прагнення слов'янських народів. І якщо на початку слов'янський світ видається його засновникам Е. Дені і Р. де Ке чимось цільним, то з плином років спеціалісти мають змогу осягнути окремішність різних народів і навіть їх суперництво. Це призводить до зміни тону журналу, зростання його полемічності, редколегія інколи вважає за необхідне підкреслити, що та чи та стаття відображає лише точку зору автора.

Журнал виходив більш, ніж чверть століття: 1917-1938, з перервою в 1918-1924 рр. Не знає тем-табу, не боїться подавати різні точки зору. Важливе джерело відомостей про події та розвиток ідей у 20-40 роки ХХ ст. Українське питання виникає загалом щоразу, коли в Європі відбуваються глибокі переміни, встановлюється новий порядок, коли в центрі чи на Сході континенту змінюється рівновага сил.

Завдяки журналу французька освічена публіка мала змогу відкрити для себе важливість українського питання в період між двома війнами, а також різні аспекти політично-культурного життя українського народу і навіть познайомитися з творчістю Т. Шевченка.

Размещено на Allbest.ru