Європейське відродження та комунікаційні процеси в документальних жанрах давньої української мемуаристики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет водного господарства та природокористування

ЄВРОПЕЙСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ ТА КОМУНІКАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ЖАНРАХ ДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МЕМУАРИСТИКИ

Шанюк В.І.

Анотація

На матеріалі творів Володимира Мономаха, ігумена Данила, підсудка Федора Євлашовського та інших розглядається еволюція публіцистичних мемуарних жанрів - літературного щоденника, записок, автобіографії. Ключові слова: коммунікаційні процеси, жанри, журналістика, діаріуш, автобіографія, записки, мемуари, документ.

Постановка проблеми

Для витлумачення перспектив сучасної журналістикознавчої науки як важливої складової соціальної комунікації варто повернутися до періоду становлення національних джерел зародження і розвитку документальних жанрів, які сприяли секуляризації освітнього, культурного та літературного процесі, виступаючи предтечею документалістики й публіцистики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Традиційно в журналістикознавчій науці початки української преси пов'язують із відкриттям Харківського університету (1805) та виникненням навколо нього першого осередку національно налаштованих професорів і студентів, для яких українство стає справою усього життя. Такої думки дотримувалися М. Бернштейн [1, с. 52-81], Д. Чалий [2, с. 146-161], А. Животко [3, с. 37-42].

Значно далі від своїх попередників пішов І. Михайлин [4, с. 9-13], який пропонує шукати передумови виникнення та національні джерела української журналістики в «Літописі Руському», публіцистиці Київської Русі, кобзарстві та історичних творах усної народної творчості, полемічній літератури, козацьких літописах, творчості мандрованих дяків тощо.

У давній українській літературі перехід до свідомого авторства -- це болісний і тривалий процес, обумовлений необхідністю кореляції форм масового спілкування. Адже, як вважає В. Різун, масові комунікації народжуються з появою спочатку аматорів, а згодом і «професійних мовців як комунікантів, здатних усвідомлювати своє мовлення й акт спілкування» [5, с. 17]. З появою друкарського верстата з'являються нові можливості для «професіонального масового спілкування» [5, с. 19].

Звичайно, цілком погоджуючись із знаним дослідником, не зайвим видається розширити даний контекст документальними жанрами, які й виконували першорядне значення для інформування, навчання, розширення горизонтів інформативних запитів читачів. Мемуарні твори складали основу документалістики, бо зафіксували не лише калейдоскоп історичних імен і подій, але й думки, почуття звичайних пересічних громадян Литовсько-Польського князівства, оперативно відгукуючись на злободенні події доби.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми

В українському журналістикознавстві питання розвитку і становлення публіцистичних жанрів у контексті взаємовпливів європейського Відродження практично не розглядалось.

У означеній статті аналізується маловідомі джерела української документалістики, які потребують нового переосмислення і введення в контекст теоретичного й історико-журналістикознавчого вжитку.

Мета статті

Головною метою цієї роботи є аналіз впливу документальних жанрів на становлення журналістики, адже проповідь, літописне оповідання, житіє, заповіт, повчання, ходіння, діаріуш, записна книжка, грамота, лист, епітафія, біографічний нарис, судові справи Литовсько- Польської доби вважаються найдавнішими утвореннями оригінального комунікаційного жанру. При всьому скептицизмі радянських дослідників, які намагалися применшити, а то і перекреслити значимість повчальної та документальної літератури, варто наголосити, що саме ці якісно розширені світськими проблемами церковні жанри поступово розмивалися і набували універсального змісту, на основі якого й відбувалося формування суспільної, а згодом національної свідомості.

Виклад основного матеріалу

З бурхливим розвитком документалістики на ріст особистісно- го начала у мистецтві все помітніше впливають автобіографічні епізоди, що стають сюжетотворчими елементами художньої розповіді, визначають жанрову форму і стильову манеру письма митців українського Ренесансу та Бароко.

Чимало творів художньої літератури мають автобіографічну основу, але серед них виділяється документально-мемуарна література, яка розвивалась за своїми законами і становила особливий вид історичної пам'яті -- пам'яті свідка, активного учасника або вдумливого спостерігача суспільно-історичних подій.

Жанрова природа документалістики допомагає глибше з'ясувати закономірності художньої свідомості у певні періоди історичного розпитку, адже історія літератури значною мірою проявляється на рівні внутрішньої диференціації та зовнішньої видозміни жанрів. Еволюція жанрової системи завжди пов'язана із «розмиванням» і видозміною старої жанрової ієрархії, внаслідок чого з'являються якісно нові твори. У даному випадку маються на увазі такі жанрові різновиди художньої документалістики, як літературний щоденник, автобіографія, мемуарні записи, хроніки, некрологи, листи, памфлети, публіцистична проза, гумор, які згодом викристалізувалися в інформаційних, аналітичних та художньо-публіцистичних жанрах журналістики.

У сучасній науці утвердилася думка, що документалістика наближається до історичної прози, наукових біографій, документально-історичних нарисів, а, скажімо, щоденники та автобіографії є позалітературними жанрами, документальним родом літератури [6, с. 10]. Д. Затонський не вважав щоденник жанром літератури, навіть якщо й належав перу видатного письменника, вирізнявся добрим літературним смаком. Недооцінку мемуарного жанру вчений пояснює відсутністю критеріїв для поділу літератури на художню і не- художню -- релігійну, наукову, публіцистичну, ділову [7, с. 37-38]. Питання сучасної української мемуаристики частково розглядалися у праці В. Здоровеги «Збагнути день сущий» [8] та у монографії О. Галича «Українська письменницька мемуаристика» [9]. Однак у цих дослідженнях зовсім не зачіпається проблема жанрової природи давньої української документалістики, яка становить значний інтерес.

До найстаріших мемуарних творів, які дійшли до нас, можна віднести автобіографію з «Повчання» Володимира Мономаха та «Житіє і ходіння Данила» (початок ХІІ ст.). Витоки жанру пов'язані з літературною школою Князівської доби та синкретизмом початків оригінальної писемності.

Композиція «Повчання» настільки несподіване й загадкове явище, що довкола цієї пам'ятки ще й досі точаться суперечки. М. Грушевський, відзначаючи достоїнства твору з історично-побутового і культурного боку, вбачав слабкість пам'ятки у недосконалій формі та порушенні логічних зв'язків [10, с. 78]. М. Возняк переконує, що «Повчання» писалося за планом, складається зі вступу, двох частин (дихотомія), патетичного підсумку і висновків. Стильові відмінності між власне повчанням і автобіографією дослідник пояснює книжним впливом на повчання («стан грішника») і послідовним викладом життєвих фактів («стан праведника») [11, с. 160].

Володимир Мономах творить «Повчання» після зустрічі з братами-князями, які пропонують вигнати найслабшого -- Ростиславовича і захопити його землі. Щоб не порушити клятви, даної при цілуванні хреста, князь категорично відмовляється від походу і, засмучений, шукає поради у Псалтирі. Він молиться, болісно дошукується істини, кається, але це каяття не схоже на покаяння великого грішника, образ якого культивувався церковними інституціями і набув широкого розповсюдження у агіографічній літературі. «А се повідаю діти моя, трудь свой, оже есмь тружаль...» [12, с. 402], -- розкриває творчий задум автобіографії Володимир Мономах. Саме з цих слів починається народження нової форми викладу, коли автор від каяття у дусі церковної проповіді переходить до виховання своїх дітей і сучасників на прикладі власних походів проти половців, поляків, князів-заколотників. З лаконічних фраз вибудовується оригінальний, ущільнений літописною манерою, художній стиль. Сумніви і каяття позаду, попереду -- сповідь обтяженої роками і мудрістю людини, сильної і яскравої особистості.

Жанр автобіографії дає можливість Володимиру Мономаху створити широкомасштабну панораму подій. Розгорнутий у часових (від 13-річного віку) і просторових (територія всієї Київської Русі, Польща, Чехія) вимірах документ є свідченням пережитого автором, захоплююча історія як жорстокого насильства, що було для сучасника буденним явищем, так і виконання обов'язку перед державою, власною совістю.

Завдяки автобіографії Володимир Мономах залишив нам свій духовний портрет. Вперше державне і приватне життя виноситься на суд читача, він не приховує ні негативних, ні добрих вчинків: він підзвітний тільки Богові, який оберігає його життя. Українська література Княжої доби майже не знала форми розповіді від першої особи. Документальна природа автобіографії відкривала перед нею небачені перспективи об'єктивізації авторської мови, сприяла самовиявленню автора. Своєю сповіддю Володимир Мономах закладає норми українського лицарства.

«Хожденіє» ігумена Данила -- провісник літературного щоденника:»И благодатию божиею доходихъ святаго града Иерусалима и видіх святаа міста, обиходих всю земьлю Галилій- скую..., куда же Христос богь наш походи своима ногама и велика чюдеса показа по містом тімь святым. И то все видіх очима своима грішньїма...» [13, с. 24], -- так пояснює автор творчий задум. Виходячи з уявлень християнської етики та естетики, ігумен Данило будує свою розповідь у формі, наближеній до подорожнього щоденника, пояснюючи наміри тим, що хоче особисто побачити святі місця, пройти до них своїми ногами, щоброзповісти іншим. Ігумен Данило морем потрапляє до палестинського порту Яффа, звідки суходолом у супроводі чисельної дружини вирушає до Ієрусалима. У формі подорожніх записів перераховуються назви островів, приморських міст, у яких довелося побувати ігумену, доскіпливо фіксується відстань між ними, акцентується увага на християнських святинях як реальних аргументах історичної дійсності.

Кульмінація «Хожденія» -- урочиста відправа у церкві святого Воскресіння. Данило не лише відвідав «Гробъ Господень», а й поставив свою лампаду в ногах Ісуса Христа «на гробі святімь от всея Русьскыя земля» [13, с. 106], записав для поминання у лаврі святого Сави імена руських князів з родинами. Від усвідомлення ігуменом всієї урочистості подій, які відбуваються навколо, кардинально міняється стиль твору. Досягаючи естетичного ефекту через зорові картини, автор апелює до душі читачів. Особиста причетність до незвичайної події, коли чудодійним світлом спалахує лампада, викликає у присутніх апофеоз одухотворення. На велелюдному святі відбувається осягнення людиною реального дива: на землю сходить небесне світло і запалює лампади. Ця вічна і невичерпна потреба людини в диві, підкріплена документально очевидцем, створювала у читачів особливий настрій, у якому й закладено художній феномен середньовічної літератури. Тим-то й зумовлювалась особлива популярність «Хожденія», яке відоме у кількох редакціях і більше яку 150 списках.

Хоч документалістика не відіграла помітну роль у літературі Княжої доби, але сприяла внутрішній диференціації жанрової системи, зумовлюючи перехід від статичного споглядання до творення ідеї-характера.

Кінець XVI -- поч. XVII ст. знаменується періодом розвитку націй та національних мов. З'являється нова філософія, яка ґрунтується на раціоналізмі, наукових відкриттях, небувалих наукових досягненнях, пов'язаних із розширенням уявлень про навколишній світ, можливості людського розуму. Розбудова державницьких структур потребувала великої кількості освічених людей, сприяла розвитку писемності, книжної освіти [14, с. 4-5], волинське, брацлавське, київське дворянство домагається прав і привілеїв, серед яких -- мова. В основу литовського діловодства була покладена давня українська мова: «А писар земский масть по руску, литерами и словы рускими вси листы и позовы писати, а не иншим языком и словы», -- законодавчо затверджувалось у Статуті 1566 р. у першому артикулі четвертого розділу; на українській і польській мовах поширювався також Статут 1588 р. [115, с. 140].

Розвинуте судочинство і діловодство, обмежуючи королівську владу, не могли припинити розгул і самочинство можновладних магнатів та утиски отців-єзуїтів. До суду, короля і його сановників, міських актових книг потекли численні скарги, прохання, протести, які іноді не позбавлені літературної вартості і становлять певний інтерес як ті пам'ятки, в яких досить виразно простежуються риси мемуарної літератури періоду переходу до українського національно-культурного Відродження, одним з провісників якого вважаються спогади Федора Михайловича Євлашовського (1546-1617), цікаве й самобутнє явище полілінгвізму давньої української культури, яка творилася на українському, білоруському, польському й литовському ґрунті в умовах недостатньої національної диференціації. Дослідниця Т. Нетбаева називає такі хроніки явищем регіональної міжнаціональної культури, до вивчення якої необхідно переходити сьогодні [16, с. 5].

Ф. Євлашовського можна назвати першим українським мемуаристом, білорусом за національністю, який добре усвідомлював свою місію й закладав основи мемуарного жанру на Україні й Білорусії. Поліморфність ускладнила жанрову класифікацію твору. Форма послідовного хронологічного літописного повіствування дає всі підстави назвати пам'ятку щоденником, хоча білоруський дослідник А. Коршунов вважає твір спогадами, «які охоплюють собою період з 1566 до 1604 рр. і які він (Євлашовський, -- В.Ш.) почав писати у 1603 р.» [17, с. 14]. Очевидно, раціональніша друга думка, бо, розриваючи опис подій 1572 р., мемуарист занотовує: «В року панском 603, пишу и дятком свым раду мою зоставую, абы се при мне и по мне его княжеской милости (Миколаю Криштофу Радзивілу, -- В.Ш.), и дятком и домови его княжеской милости прикладам моим служить не вымовили и приняли» [17, с. 37]. Автор спогадів не мав попередників і вкладав свої думки у звичну для тих часів форму порічного літописного викладу і з частковим поділом окремих років на нерегулярні щоденні записи, що надавало його твору виразних ознак щоденника, засвідчуючи поступову трансформацію і видозміну жанрових норм. З автобіографічного вступу довідуємося, що Ф. Євлашовський народився 7 лютого 1546 р. в білоруському містечку Ляховичі у православній родині. Сформований на засадах українського шкільництва, з п'яти років «почато ме бавить наукою рускою, кгды ж в тых часех в тэй нашей строне не было еще инших наук» [17, с. 32], обдарований юнак розпочинає самостійне життя на службі у дрібних панів: збирає податки, виконує нескладні сільськогосподарські підрахунки. Був свідком і учасником переможної військової кампанії 1564 р., коли армія Сигізмунда II Августа розгромила з'єднання Івана Грозного, потім неодноразово відвідував театр воєнних дій, поки не зрозумів, що затяжна Лівонська війна не приносить ніякої користі Великому князівству Литовському. Досвід, здобутий на війні, навчив мемуариста переборювати труднощі, виходити переможцем у небезпечних пригодах.

Божим провидінням пояснює автор зустріч у Вільно в 1566 р. з князем Яном Маковецьким, архидияконом варшавським, кустошем і каноніком вільненським, писарем у скарбі короля, який навчив його діловодству й юриспруденції, ввів у коло людей, близьких до королівського оточення. З легкої руки цього магната починається успішна придворна служба Ф. Євлашовського у князя Яна Ераніма Ходкевича. До послуг Ф. Єв- лашовського часто звертаються воєвода троцький Микола Криштоф Радзивіл, воєвода київський Василь-Костянтин Острозький та інші шляхтичі. Виконуючи доручення магнатів, мемуарист часто бував на сеймах, при королівських дворах Си- гізмунда II Августа, Стефана Баторія, Сигізмунда III Вази. І хай далеко не всі судові та інтимні справи, за які доводилося братися мемуаристу, припадали йому до вподоби, часом доводилося займатися такими ділами, які викликали у душі неприємний осад і каяття. «...С початку есени ехалэм до Варшовы и мешкалэм там през вшитке есень, гдем спысковалэм в потребах короля его милости, хоть ми та послукга мерзила» [17, с. 36], -- з гіркотою констатує автор. Заслуги Ф. Євлашовського перед магнатами та шляхтою, королівським двором помітили й оцінили. У 1577 р. він отримує посаду пінського і сервечського мостовничого, а у 1592 р. королівським привілеєм призначається новогрудським підсудком.

Упорядковувати і доопрацьовувати щоденник, який поступово переріс у спогади, автор починає після трагічної смерті сина Яна, підступно вбитого 16 лютого 1602 р. Розчарований дволикістю найближчих сусідів, колишніх давніх друзів, та новогрудського судді, який зробив усе, щоб вигородити вбивць, бо серед нападників виявився племінник судді, Ф. Євлашовський тяжко захворів. Одужавши, сідає за мемуари, щоб на прикладі власного життя пояснити дітям, як шукати високих покровителів і вірно їм служити, забезпечуючи таким чином власне благополуччя й високе становище.

Спогади Ф. Євлашовського -- самобутня й цікава історично-мемуарна побутова хроніка з елементами громадсько-політичної проповіді та глибоко інтимної сповіді. Вони охоплюють 40 років багатого на політичні події життя Великого князівства Литовського та Речі Посполитої: 25-тиріч- на Лівонська війна, Люблінська та Берестейська унії, затвердження другої та третьої редакції

Статуту Великого князівства Литовського, Трибунала Великого князівства Литовського, зміна трьох королів і тривале безвладдя, наростання хвилі народного обурення, яке виливалося у масових козацько-селянських рухах -- ось далеко не весь перелік подій, свідком і учасником яких був автор. Проте майже всі ці події пройшли повз увагу мемуариста. Пояснюючи свій творчий задум, він писав: «Опускам тоя, ведаючи достаточне то от инших выписано» [17, с. 38]. Саме цим зумовлена його теплота й ліричність.

Ф. Євлашовський не літописець, а побутописець, він пише про те, що добре знає: про свою сім'ю, батьків, сусідів, друзів, випадкових знайомих. Чи не вперше увагу письменника полонив світ людини середнього стану, її почування й буденні земні прагнення. Твір складається з цілої низки оповідань, мікропортретів містечкової шляхти, наділених конкретними живими реаліями. Від літописного жанру спогади відрізняються тим, що в них якнайповніше виражається творча індивідуальність автора як активного учасника містечкового громадсько-політичного життя, що надає розповіді автора особливої інтимності в оцінці явищ і подій.

Зухвальство і сваволя шляхти, повна беззахисність перед законами примушують мемуариста замислитися над співвідношеннями віри й розуму, важливої світоглядної проблеми. Він послідовно відстоює право людини на вільне віросповідування: сам «євангелік», ще в 1566 р. у Вільні мав велику втіху від виступів проповідників кальвінізму і згадує колишні часи, вільні від засилля войовничих єзуїтів, як золотий вік: «...Бовем на он час розность вяры не чинила намнейшей розности в милости приятелскей, для чого самого тамтот век злотым ми се види от нынейшого веку, кгде юж и межи еднэй вяры людьми облуда все заступила...» [17, с. ЗЗ].