Нотний документ в системі документних комунікацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РЕТРОСПЕКТИВА НОТНОГО ДОКУМЕНТУВАННЯ

1.1 Історія розвитку нотних документів

1.2 Становлення нотних документів в Україні

РОЗДІЛ 2. НОТНЕ ВИДАННЯ В СИСТЕМІ ЗНАНЬ ПРО ДОКУМЕНТ

2.1 Загальна характеристика та класифікація нотних видань

2.2 Нотні знаки та реквізити сучасного музичного видання

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Нотне видання - це різновид видання, велику частину обсягу, якого займає нотний запис музичного твору. Воно призначено для виконання або вивчення музичних творів. На відмінну від текстових видань, нотні - передають інформацію за допомогою спеціальних знаків - нот [1].

Слід зазначити, що тема нотного документа і нотного запису розглядається, в основному, в рамках історії музики (Л. А. Зубарєва [6], Е. Дубинец [2], Ф. Дудка [4], І. В. Способин [23], Г. І. Супонева [24], П. Ю. Трубинов [25] та ін), однак не є широко досліджуваною в документознавстві, де більша увага приділяється аналізу «кінофотофонодокумента» [10, с.362-364, 379; 14] та «фоно(аудіо)документа» [11, с.41-42].

Основну частину нотних видань складає запис музичних творів з текстом або без нього. Розробка класифікації нотних видань є важливою теоретичною і практичною задачею. Їх специфіка потребує створення багатоаспектної системи класифікації, як їх видові особливості.

Нотні видання призначенні для виконання або вивчення музичних творів. Ноти є елементами нотного письма - системи графічних знаків, які застосовують для запису музики. Запис музики за допомогою нот також називаються нотацією. Звуки, які використовують в музиці, відрізняються від немузичних звуків своєю визначеною висотою і подовженістю, які відображені в нотному записі.

Актуальність дослідження. Тема є актуальною тому, що сьогодні в світі і в Україні безперервно зростаючи стрімким темпом документні потоки вимагають оперативності та впорядкування. Одним із засобів систематичних документів на різних носіях є їхня класифікація, тобто віднесення від певного виду і типу до конкретних ознак. Про це свідчить велика кількість закордонних і вітчизняних публікацій.

Об'єктом дослідження є нотний документ що і спричинює актуальність даної теми.

Предметом дослідження є історія, сучасний стан, перспективи розвитку нотного видання та класифікація нотних видань.

Метою роботи є дослідження історії, сучасного стану, перспективи розвитку нотного документа в системі документних комунікацій, формулювання і практичної дії та наукового осмислення нотного видання.

Мета визначає завдання:

– дослідити історію розвитку нотних документів;

– дослідити становлення нотних документів в Україні;

– дати загальну характеристику нотного видання;

– охарактеризувати класифікацію нотних видань;

– охарактеризувати нотні знаки та реквізити сучасного музичного видання.

Методологічна основа дослідження. Методологічну основу курсової роботи становлять загальнофілософський та діалектико-матеріалістичний методи. В роботі застосовані загальнонаукові методи: емпіричний, системний, інформаційний, культурологічний, аксіологічний, бібліографічний, історичний, книгознавчо-функціональний, аналітико-тематичний. Застосування в роботі структурно-типологічного та типографічного методів аналізу дало змогу визначити особливості нотного видання та проаналізувати його типографічні особливості.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

нотний документ видання

РОЗДІЛ 1. РЕТРОСПЕКТИВА НОТНОГО ДОКУМЕНТУВАННЯ

1.1 Історія розвитку нотних документів

Нотний документ містить запис музичного твору графічними (нарисними) знаками - нотами. Сучасний нотний запис формувався тривалий час і має своє коріння ще в піктографічному письмі давньоєгипетських пам'яток. Ідеографічну форму запису музичних звуків виявлено також у клинописах Вавилону, фінікійському звуковому письмі (приблизно X ст. до н.е.). У Стародавній Греції музична писемність переходить на літерне позначення звуків, що вказують на їх висоту. У VІ-Х ст. літери грецької абетки замінюються латинськими. Н. М. Кушнаренко зазначає: «И сейчас можно встретить обозначение звука «до» латинской буквой «с», звука «ре» - буквой «d» и т.д.»» [9, с. 292].

Середньовічні системи нотного запису були розраховані на нотацію культових піснеспівів і розспівів, що застосовувалися в богослужіннях. Тому передача звуковисотності музичної інформації була не точною, що відбиває лише напрямок розвитку мелодії (ходу голосу вгору і вниз, повторення одного і того ж звуку, характер і спосіб виконання) [12]. Такий приблизний характер запису музики відбився в їх назві: невменна нотація. Невми - знаки музичної нотації, що використовувався у Середньовічній Європі для запису церковної музики. Невменна нотація передувала появі сучасної нотації [30].

Слово «невма» походить від пізньолатинського neuma, яке у свою чергу походить від дав.-гр. рне?мб («пневмо» - дихання). Початково невми спиралися на мовлення і складалися з різних знаків пунктуації (рисок, крапок) та їх комбінацій, що проставляли над текстом псалмів (Додаток А). Відтак невми не могли повідомити співаку нову мелодію, а могли лише нагадати вже відомий мотив [16].

У Європі існувало кілька різновидів невменної нотації - санкт-галенська, аквітанська, лотарінзька, беневентанська, мозарабська, англосаксонська. Подібні системи нотації існували і в давніх азійських культурах - Єгипту, Індії, Палестини, Сірії, Персії, Вірменії. На Русі подібною системою нотації була знаменна нотація[19].

Існувало кілька типів невм, що розрізнялися кількістю знаків в одному кресленні та способом виконання: прості, складові, ліквесцентні (для полегшення виконання артикуляційно складних слів) та орнаментальні.

У X століття в європейській нотації з'явилися буквенні знаки, що уточнювали мелодичні, темпові і ритмічні позначення. Висоту звуків стали позначати спочатку дрібними буквами, потім за допомогою лінійок, на які розміщали невми. Таким чином виникла так звана «квадратна нотація», з якої потім розвинувся сучасний нотопис. Подібна еволюція невменної нотації тривала і у Візантії, де дослідники виділяють ранньовізантійську (X-XІІ ст.), середньовізантійську (XІІ-XIV ст.) та пізньовізантійську (XIV-XIX ст.) нотації [16].

Пізніше в західноєвропейській музиці невми стали записуватися на одній або двох горизонтальних лініях, літерне позначення яких або колір (червоний, жовтий) визначали висоту розташованих на них невм. Н. М. Кушнаренко пише: «Так постепенно в недрах невменного письма зарождалась линейная нотация, объединявшая наглядность невм и звуковысотную точность буквенной записи» [9, с. 292]. Середньовічний нотний документ був розрахований на гомофонію в музиці, відбиваючи специфічні уявлення того часу: замкнутість і горизонтальність, побудованої за принципом зворотньої перспективи.

В ХІ ст. лінійна нотація була вдосконалена італійським музикантом Гвідо д'Ареццо, який своєю реформою встановив точну систему координат, яка зіграла велику роль в розвитку сучасного нотного документа. Він увів у музичну практику систему сольмізації, 4-х лінійний нотний стан з літерним позначенням висоти звуку на кожній лінії, і ключ.

Реформа нотного письма Гвідо д'Ареццо створила передумови для точного запису музичних творів, зіграла важливу роль у розвитку композиторської творчості й лягла в основу сучасної нотації. Заміна невменної системи нотації на нову допомогла також скоротити строк навчання півчих - з десяти до двох років. Теоретично обґрунтував систему гексахордів.

Гвідо д'Ареццо також є автором складових назв: «ут», «ре», «мі», «фа», «соль», «ля». В кінці ХVІ ст. для позначення VІІ ступеня в семиступеневий звукоряд введений склад «сі». Все це сприяло не тільки розвитку поліфонічної музики, але і відчуження музичної інформації від її носія. До реформи Гвідо д'Ареццо співаки витрачали багато часу на розучування пісень «з голосу» вчителя. Введена ним нотація дозволила учням після засвоєння декількох нескладних правил самостійно і достатньо надійно розучувати невідомі їм хорали «з нот» [26].

Невменна нотація в ХІІ-ХІІІ ст. замінила хоральна - система графічних знаків, вироблена для запису григоріанського хоралу (одноголосі богослужбові піснеспіви католицької церкви). Хоральне нотне письмо дозволило розширити діапазон звуку мелодії (введені ключі С і F, які вказують на інтервали між сусідніми звуками, можуть бути поміщені на будь-якій лінії, що дозволяє обходитися без додаткових ліній при великому діапазоні мелодії).

Крім цього, завдяки багатій і різнорідній номенклатурі знаків хоральна нотація була здатна відносно точно передавати не тільки малюнок мелодії, але і її акцентно-артикуляційну структуру, а також спосіб і характер виконання [3].

Хоральні ноти були вперше надруковані з набірних літер Ульріхом Ханом в «Римській мессі» («Missale Romanum», Рим, 1476) (Додаток Б).

Цікаво, що хоральна нотація застосовувалася не тільки для запису релігійних пісень, а й світських. Що знаменувало початок десакралізації уявлень про картину світу.

У ХІІІ-ХVІ століттях з'явилася мензуральна нотація. З її допомогою можна було записувати не тільки напрямок руху мелодії, як у невменній, не тільки висоту звуків, як у хоральні й нотації, але і відносну тривалість звуків. Це відповідало потребам розвитку багатоголосої музики з різними ритмічними малюнками. Таку нотацію можна порівняти з «проривом у просторі» у живописі епохи Відродження, що знаменує новий погляд на картину світу: відкритий десакралізований простір з лінійною перспективою.

Зміна матеріального носія нотного документа вплинуло і на графічне написання нотних знаків. Так, Н. М. Кушнаренко вказує, що «с переходом записи нот невм с папируса на бумагу произошло подразделение нотных знаков на «белые» (незаполненные) и «черные» (заполненные)» [9, с. 293].

У XV ст. починається зародження нотного друку. Найстарішим виданням з мензуральною нотацією є «Коротка граматика» («Grammatica brevis») Фоми Нигера (друкар Т. фон Вюрцбург, Венеція, 1480) у якій зафіксовано використання литих нотних літер (Додаток В).

У ХV-ХVІ століттях відбувається розвиток нотних друкованих документів, якому характерні ксилографія та металогравюра.

Ксилографія - розробка технології виробництва друкованих форм способом гравіювання зображення на дерев'яних дошках спеціальними ріжучими інструментами.

Друкарі розглядали нотні приклади в книгах як ілюстрації та виготовляли їх у вигляді гравюр. Нормальні відбитки виходили при друку з опуклої гравюри, тобто способом високого друку. Проте виготовлення такої гравюри було дуже трудомістким, тому що потрібно було зрізати більшу частину поверхні дошки, залишивши лише друкуючі елементи форми - нотні знаки).

З ранніх ксилографічних видань виділяються «Римські меси» венеціанського друкаря О. Скотто (1481, 1482) (Додаток Г), а також «Музичні квіти на григоріанський наспіви» («Flores musicae omnis cantus Gregoriani», 1488) страсбургського друкаря І. Прюс [16].

Метод ксилографії застосовувався при друку музично-теоретичних книг, а також книг, в яких зустрічалися пісні. Дуже рідко цим методом друкувалися збірники церковних наспівів. Гравіювання виявилося дешевим і зручним при друкуванні нотних прикладів, які лунають в різноманітних виданнях. Такі приклади часто давалися на окремих аркушах. Друковані форми нерідко переходили від одного друкаря до іншого; визначити, для якого видання ці приклади були награвіювані вперше, можна по єдності шрифту в тексті прикладів і в самій книзі.

У Римі в 1510 році вийшли «Нові пісні» («Canzone nove») Андре де Антікіса, який одночасно був різьбярем по дереву і композитором. Чудові зразки гравюри на дереві представляють його наступні видання («Missae quindecim», 1516, і «Frottolo intabulatae da suonar organi», 1517). Надалі Антікіс поряд з ксилографією використовує і гравюру на металі (металогравюра - гравіювання рельєфних елементів нотних знаків на металевих пластинах). Одне з найбільш ранніх нотних видань, надрукованих з гравюри по металу, - «Канцони, сонети, страмботти і фроттоле, книга перша» («Canzone, Sonetti, Strambotti et Frottole, Libro Primo» друкаря П. Самбонетуса, 1515). До поч. XVI ст. більшість книговидавців не мало своїх нотних граверів і нотного набору; нотні приклади в багатьох випадках виготовлялися мандрівними нотодрукарями [16].

У 1498 р. Петруччі отримав від Венеціанської ради привілей на друкування нот за допомогою рухомих літер (він удосконалив метод У. Хана і застосував його до друку мензуральна нот). Перше видання було випущено Петруччі в 1501 р. («Harmonice Musices Odhecaton А»). У 1507-1508 рр. він вперше в історії нотного друку видав збірник п'єс для лютні. Друк за методом Петруччі здійснювався в два прогони - спочатку лінії, потім поверх них - ромбовидні нотні знаки. Якщо ноти були з текстом, то робили ще один прогін. Цей спосіб дозволяв друкувати тільки одноголосну музику. Підготовка видань була дорогою і трудомісткою. Видання Петруччі довгий час залишалися неперевершеними по красі нотного шрифту і по точності по'єднання нотних знаків і лінійок. Коли після закінчення терміну привілею Петруччі до його методу звернувся Я. Гіунта і передрукував в 1526 р. «Motetti della Corona», він не зміг навіть наблизитися до досконалості видань свого попередника.

З початку XVI ст. нотний друк інтенсивно розвивається у багатьох країнах. У Німеччині першим виданням, віддрукованим за методом Петруччі, з'явилася «Мелопея» П. Трітоніуса, видана в 1507 р. в Аугсбурзі друкарем Е. Еглін. На відміну від Петруччі, у Егліна лінії були нецілісними, а набиралися з невеликих складових частин. Видання майнцського друкаря П. Шеффера «Органна табулятура» А. Шліка (Tabulaturen etlicher, 1512 ), «Пісенник» (Liederbuch, 1513), «Наспіви» («Саntiones», 1539 ) не уступали італійським, а іноді й перевершували їх.

Подальші удосконалення в метод набору нот були внесені у Франції.

Паризький видавець П. Аттеньян почав випускати ноти з набору через одноразовий друк. Вперше він видав цим способом «Тридцять чотири пісні з музикою» («Trente et quatre chansons musicales», Париж, 1528) (Додаток Д). У 1525 році П'єр Отен (фр. Pierre Haultin) удосконалив набір нот. У новому шрифті кожна літера складалася з комбінації ноти з невеликою частиною нотного стану, що дозволяло не тільки спростити процес друку (здійснювати її в один прогін), а й набирати багатоголосну музику (до трьох голосів на одному нотному стані). Однак сам процес набору багатоголосних музичних творів був дуже трудомістким, і цей метод зберігся тільки для набору одноголосних творів. Серед інших французьких друкарів, що працювали за принципом одноразового друку з набору, - Ле Бе, літери якого були згодом придбані фірмою Балларо і Ле Руа і, будучи захищені королівськими привілеями, застосовувалися аж до XVIII ст. [16].

Нотні літери у різних видавців відрізнялися величиною головок, довжиною штилів і ступенем досконалості виконання, але головки у виданнях мензуральної музики початково зберігали ромбовидну форму. Круглі головки, які в нотному листі були поширені вже в XV ст., вперше відлив у 1530 р. Е. Бріар (він же замінив лігатури в мензуральній музиці позначенням повної тривалості нот) (Додаток Е).

Крім окремих видань (наприклад, творів композитора Карпантра), круглі головки (так звані musique en copie, тобто «переписані ноти») застосовувалися рідко і повсюдне поширення одержали лише в кінці XVІІ ст. (у Німеччині перше видання з круглими головками вийшло в 1695 у нюрнберзького видавця і друкаря В. М. Ендтера («Духовні концерти» Г. Веккера).

Основним недоліком нотного набору до середини XVІІІ ст. була неможливість відтворення акордів, тому він міг застосовуватися тільки для видання одноголосних музичних творів. У 1754 р. І. Г. І. Брейткопф (Лейпціг) винайшов «рухливий і розбірний» нотний шрифт, який, подібно мозаїці, складався з окремих частинок (всього 360 знаків), наприклад кожна восьма набиралася за допомогою трьох літер - головки, штилю і хвостика (або шматочка в'язки). Цей шрифт давав можливість відтворювати будь-які акорди, практично за його допомогою можна було підготувати до видання найскладніші твори. У шрифті Брейткопфа всі деталі нотного набору були добре (без зазорів) підгонені. Нотний малюнок легко читався і мав естетичний вигляд.

Вперше новий метод нотного друку був застосований в 1754 р. при виданні арії «Як інший вже може вирішитися» («Wie mancher kann sich schon entschliessen»). Першою великою публікацією є пастурель «Тріумф відданості» («Ll trionfo della fedeltа», 1756), що належала перу саксонської принцеси Марії Антонії Вальпургіс. За короткий час нотний друк за допомогою набору досягло у Брейткопфа небувалого розвитку. Тільки тепер нотний друк зміг у всіх областях успішно конкурувати з рукописними нотами, які до цього часу не втрачали панування на нотному ринку. Брейткопф видавав твори майже всіх великих німецьких композиторів цієї епохи - синів Й. С. Баха, І. Маттезона, Й. Бенди, Г. Ф. Телемана та ін. Метод Брейткопфа знайшов наслідувачів і послідовників у Голландії, Бельгії та Франції.

До кінця XVІІІ ст. становище змінилося - музична фактура настільки ускладнилася, що набір нотного тексту став нерентабельним. При підготовці видань нових, складних творів, особливо оркестрових партитур, стало доцільним застосовувати метод гравіювання, до того часу значно вдосконалений.

У 1523 році Теодор Цвивел розробив спосіб виготовлення друкарських форм з мідних пластин.

Добре виконане гравіювання на міді в по'єднанні з методом глибокого друку вперше була застосована римським друкарем С. Веровіо у виданні «Духовна насолода» («Diletto spirituale», 1586). Він використовував техніку нідерландських граверів, які в репродукціях картин таких художників, як Мартін де Вос, відтворювали цілі сторінки нот.

Видання Веровіо гравіював нідерландський майстер М. ван Бюітен. Цей спосіб дозволяв передавати нотний малюнок будь-якої складності і тому придбав широке поширення (Англія, близько 1611, збірка «Парфенія»; Німеччина, 1615; Франція, кінець XVІІ ст.).

Спосіб гравіювання був трудомістким, але дозволяв передавати нотний малюнок будь-якої складності і тому придбав широке поширення в багатьох країнах. В Англії цей метод був вперше використаний при підготовці до видання Фантазії для віол О. Гіббонса, 1606-1610 рр.; одним з найбільш ранніх англійських граверів був Хоул (W. Hole), який виконав гравіювання «Парфенії» (1613). У Франції впровадження гравіювання затримувалося через привілеї видавництва Баллар на нотний друк набірними літерами.

Перше гравіроване видання з'явилося в Парижі в 1667 р. «Органна книга» Нівера (гравер Людер). Вже в кінці XVІІ ст. багато французьких композиторів, які прагнули обійти монополію Баллара, віддавали свої твори в гравіювання (Д. Готьє, приблизно 1670; Н. Лебег, 1677; А. д'Англебер, 1689).

Гравіровані ноти різних країн виглядають по-різному: французькі - старомодно, італійські - витонченіше (нагадують рукопис), німецька - чітка і ясна. У нотних виданнях (особливо XVІІ ст.) позначення «інтаволатура» (intavolatura) відносилося до гравірування, «партитура» (partitura) - до набору нот.

На початку XVІІІ ст. особливу популярність придбали французькі нотні гравери. У цей період гравіюванням нот займалося багато граверів-художників, котрі приділяли велику увагу оформленню всього видання.

У 1710 році в Амстердамі видавець Е. Роже ( E. Roger ) вперше почав нумерувати свої публікації. Протягом XVІІІ ст. видавництва багатьох країн наслідували його приклад. З XІX ст. це прийнято повсюдно. Номери ставляться на дошках і (не завжди) на титульному аркуші. Це полегшує процес друку (виключається випадкове потрапляння сторінок з інших видань), а також датування старих видань або, принаймні, датування першого випуску даного видання (тому що при перевиданнях номери не змінюються).

Близько 1730 року спосіб гравіювання був удосконалений: англійці Джон Клюер, Джон Уолш і Джон Ейр використовували для гравіювання дошки з м'якого сплаву олова зі свинцем, на які часто повторювані знаки (головки, ключі, знаки альтерації, цифри) наносили за допомогою пунсонів із загартованої сталі [16].

Це в значній мірі уніфікувало зовнішній вигляд нот, зробило їх більш легкими для читання. Вдосконалений процес нотного гравіювання набув поширення у багатьох країнах.

Приблизно 1750 року для гравіювання стали застосовувати пластини товщиною в 1 мм з міцного цинку або зі сплаву свинцю, олова та стибію (гарт). Однак сам метод нотного гравіювання не зазнав істотних змін. Спочатку на дошці спеціальним растром (різцем з п'ятьма зубцями) прорізаються нотні лінійки. Потім на них пунсонами вибиваються в дзеркальному вигляді ключі, нотні головки, знаки альтерації, словесний текст. Після цього здійснюється власне гравірування - за допомогою штихеля вирізаються ті елементи нотного листа, які у зв'язку зі своєю індивідуальною формою не можуть бути вибиті пунсонами (штилі, в'язки, ліги, вилочки і т.д.). До кінця XVІІІ ст. нотні документи вироблялися безпосередньо з дощок, що призводило до їх швидкого зносу. З винаходом літографії (1796 р.) з кожної дошки стали робити спеціальний відтиск для перенесення на літографський камінь або пізніше - на металеві форми для плоского друку.

У XІX-XX ст. починають оздоблювати титульні сторінки музичних творів віньєтками, заставками. Відбувається удосконалення технологій друку на типографських та літографічних машинах.

Відкриваються музичні видавництва, створюються мережі нотно-музичних магазинів для споживачів нотної продукції. Зокрема, Леон Вікентійович Ідзиковський - український і польський видавець, заснував у 1858 році в Києві нотну фірму. Фірма видала майже всі твори українських композиторів, зокрема М. В. Лисенка. Коципінський Антон (український і польський композитор, етнограф, видавець, педагог) мав свою музично-торговельну справу у Львові, Кишиневі і Кам'янці-Подільському. В 1855 р. на базі цих нотних книгарень відкрив на Хре-щатику новий музичний магазин.

У ХХ ст. нотний малюнок фотомеханічним способом переноситься на цинк (для цинкографського кліше) або на тонкі пластини (цинкові або алюмінієві), що є формами для офсетного друку. В якості оригіналів видавництва замість дощок зберігають зняті з них діапозитиви.

Поява технічних засобів запису звукової інформації, що породили фонодокумент, вплинуло на розвиток самої музики. В результаті в ХХ столітті зародився новий музичних жанр - електронна музика, яку створюють з використанням електронних музичних інструментів і комп?ютерних технологій. Яскравим представником творців електронної музики є Жан-Мішель Жарр. Чималий внесок у поповнення скарбнички музичних символів вносять і сучасні композитори, розробляють нові виконавські прийоми, вдосконалюють нотний запис (проблеми взаємодії музики та комп?ютерних технологій розглядали А. Москалюк [15], М. Н. Пилипчук [21], Р. Г.Рахімов [22], Г. І. Супонева [24], П. Ю. Трубинов [25]).

1.2 Становлення нотних документів в Україні

Нотні видання - видання, де головним знаковим матеріалом є нотні знаки, за допомогою яких фіксуються музичні твори для збереження їх і вивчання іншими користувачами [7, 28].

За останнє десятиліття кількість назв нотних книг збільшилась. Так 2003 року в Україні вийшло 57 друкованих одиниць, а наступного року - вдвічі більше. Відтоді кількість нових назв із перемінним успіхом зростає, чого не скажеш про наклад. Адже якщо 2004 року загальний наклад становив 238,9 тис. примірників, то минулого року - лише 96, 2 тис. примірників [27].

Протягом 2013 року в Україні вийшло 138 назв нотних видань загальним тиражем 48,8 тис. примірників (Таблиця 1.1.).

Таблиця 1.1

Кількість видавничих суб'єктів (2003-2013 рр.)

№ з/п	Рік видання	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.
1	2003	57	37,4
2	2004	111	238,9
3	2005	105	111,9
4	2006	170	241,2
5	2007	173	101,9
6	2008	266	221,6
7	2009	220	113,3
8	2010	192	100,1
9	2011	273	86,8
10	2012	242	96,2
11	2013 (станом на 23.09)	138	48,8

Якщо проаналізувати, які нотні книги в Україні видавалось найбільшим накладом за останні 5 років (Таблиці 1.2., 1.3.), то напрошується кілька висновків:

1. За цей час найбільший накладом - 6 тис. примірників - вийшла книга «Колядник» львівського видавництва «Колесо». У цілому захмарними накладами вважається і 1 тис. примірників, а середній наклад нотного видання в Україні - 100-300 примірників.

2. Переважна більшість книг - видання для молодшого й середнього шкільного віку, так звані перші кроки музичної грамоти. Серед найбільших накладів обмаль книг для спеціалістів, вчителів, викладачів.

3. 80% книг - це навчальна література (підручники, посібники й зошити), на другому місці - науково-популярні видання. Довідкових й наукових не знайшлось.

4. Асортимент не вирізняється різноманітністю - найбільшими накладами виходили лише щедрівки-колядки й українські народні пісні. Жодного натяку на класику, збірників окремих композиторів чи окремого музичного напрямку. Проте є ноти для різних видів інструментів - акордеона, баяна, гітари тощо.

Таблиця 1.2

Топ-десять нотних видань із найбільшим накладом 2013 року

№ з/п	Назва видання	Вихідні дані	Тираж, тис. пр.
1	Навчуся доброти у Миколая	Тернопіль: Підруч. і посіб.	1,0
2	Ходить червень	Тернопіль: Підруч. і посіб.	1,0
3	Вечірня тиша	Миколаїв: Шамрай П.М.	1,0
4	Етюди	К.: Муз. Україна	1,0
5	Класична гітара	Дніпропетровськ: Дніпровець	1,0
6	232 найпопулярніші українські пісні	Донецьк	2,0
7	Сонячна музика	Х.: Фоліо	2,0
8	Радужные нотки	Х.: Фоліо	2,0
9	Світельц	Волинськ: Надстиря	2,0
10	Колискові	Львів: Апріорі	3,0



Таблиця 1.3

Топ-десять нотних видань із найбільшим накладом (2009-2013 рр.)

№ з/п	Назва видання	Вихідні дані	Тираж, тис. пр.
1	Люблю я музику і квіти. -	К.: Шкільний світ	3,5
2	Колядки і щедрівки. -	К.: Свічадо	3,5
3	Веселі нотки. Збірник музичних творів. Старший дошкільний вік	Х.: Ранок З. 36	4,0
4	Веселі нотки. Збірник музичних творів. Молодший дошкільний вік	Х.: Ранок З. 35	4,0
5	Мій зошит з музики 3 клас. -	Х.: Ранок: Дніпровець	5,0
6	Мій зошит з музики 2 клас. -	Х.: Ранок	5,0
7	Мій зошит з музики 4 клас. -	Х.: Ранок	5,0
8	Українські народні пісні з нотами	К.: «Криниця», Вид.-3, доповнене	5,0
9	Музыка сердца	Донецьк: Восточноевропейская миссия	5,0
10	Колядник	Львів: Колесо	6,0

Кількість видавничих суб'єктів, які випускають нотні видання, лише цього року в Україні 55: більшість із яких видало по одній книзі.

Серед найбільших (звісно, у рамках українських реалій) два навчальні видавництва - «Ранок» і «Богдан» (по 18 назв), а також «Нова книга» (16), «Посвіт» (10), «Музична Україна» (8). Ці ж видавництва - й лідери за накладами (Додаток Ж) [27].

На українському музичному житті дуже позначився спустошливий удар, якого завдав йому київський владобізнес, ліквідувавши єдиний повноцінний нотний магазин на Хрещатику. Відомий співак Олег Скрипка з групи «ВВ» пише: «Раніше я приїздив з Парижа, щоб купити ноти на Хрещатику. Нормальні, звичайні ноти народної і класичної музики. А тепер їх у Парижі знайдеш швидше, ніж у нас. Але для професіонала це необхідно, як дихати» [29].

Ситуація з нотними виданнями в Україні значно гірша, ніж з навчальними. Учні музичних шкіл, студенти музичних середніх та вищих навчальних закладів зараз користуються нотами, що були видані 10-20 років тому. Насамперед це стосується тих, хто займається класичним вокалом або грає в оркестрі. Оперні співаки співають арії за нотами 80-х рр., оркестр Національної опери України грає за партитурою 90-х рр. Тому що, після 1996 р. «Музична Україна» значно скоротила видання своєї нотної продукції.

Для нотної продукції зовсім не важливо, в якому році її було видано, чого не можна стверджувати про навчальну літературу. Крім того, існують досить непогані бібліотечні фонди, як, наприклад, фонд нотних видань Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського.

Спеціалізований фонд документів Відділу формування музичного фонду Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського - найбільше й найбагатше в державі за обсягом та змістом, науковим і культурним значенням зібрання нот та інших документів з питань музикознавства, музичної бібліографії.

Нотні видання у бібліотеці почали комплектувати ще з 1918 р. Однак спеціалізований музичний відділ у бібліотеці утворено тільки у 1928 р., завдяки ініціативі Олександра Тихоновича Дзбанівського (1870-1938) -музичного публіциста, композитора, музиканта-педагога, історика музики, суспільного діяча, співака і першого завідувача відділу (з 1928). О. Т. Дзбанівський особисто відібрав з фондів концентрації реквізованих бібліотек для української музичної бібліотеки понад 120 тисяч одиниць нотних документів.

На початок 2008 р. фонд відділу складається близько з 230 тисяч одиниць збереження (музичні твори вітчизняних та зарубіжних композиторів, музичний фольклор, довідкова профільна література, монографії з питань музикознавства, фахові періодичні видання, навчальні посібники, звукозаписи) [17].

У видавництві «Музична Україна» з нотними виданнями ситуація подекуди краща, ніж з навчальними виданнями. Згідно з даними каталогу, ноти становлять приблизно 53 % усієї продукції видавництва. Але більшість з них - перевидання.

Зараз у видавництві можна придбати ноти для фортепіано, скрипки, віолончелі, флейти, гобоя, кларнета, фагота, валторни, труби, тромбона, ксилофона, гітари, бандури, баяна. Домінує фортепіано - найбільший список нотних збірок. У меншості - віолончель, гобой, ксилофон, тромбон. Видавництво також пропонує нотну збірку «Музичні вечори» для духового оркестру й кілька збірок вокальної музики. Збірки містять твори таких відомих композиторів, як Бах, Бетховен, Брамс, Шопен, Чайковський, Рахманінов та ін. Головна особливість видавництва - воно не дає зарубіжним творам витіснити твори українських композиторів. Тут завжди можна знайти музику Лисенка, Лятошинського, Ревуцького, Леонтовича та інших українських митців [13].

Проблема цієї галузі музичного видання полягає у неналежній організації розповсюдження продукції. Якщо в інших містах України ще можна побачити маленькі нотні крамнички, які хоч і продають нотну продукцію здебільшого московського видавництва «Музика», але діють, то в столиці немає навіть цього. Зараз нотну продукцію можна придбати або в самому видавництві, або через поштове замовлення, рідше - у деяких книжкових крамницях. Можна також замовити на сайтах: http://bambook.com.ua та http: //knyha.com/ у каталозі видавництва «Музична Україна».

РОЗДІЛ 2. НОТНЕ ВИДАННЯ В СИСТЕМІ ЗНАНЬ ПРО ДОКУМЕНТ

2.1 Загальна характеристика та класифікація нотних видань

Зі всієї сукупності документів нотні видання виділяють по характеру знакових засобів фіксації і передачі інформації. За цією ознакою нотні видання відносяться до ідеографічних документів, де знаками служать умовні позначення, що не відображають реальних предметів або явищ [10, с. 282]. Крім того, нотне видання - це різновид видання, більшу частину об'єму якого займає нотний запис музичного твору. Воно призначене для виконання або вивчення музичних творів. На відміну від текстових видань, нотні - передають інформацію за допомогою спеціальних знаків - нот. Основну частину нотних видань складає запис музичних творів з текстом або без нього.

Музика (грец. musike - мистецтво муз) - вид мистецтва, що відображає дійсність в звукових художніх образах. Її зміст складають художньо-інтонаційні образи як результат віддзеркалення, перетворення і естетичної оцінки об'єктивної реальності в свідомості виконавця . Музика ґрунтується на здатності людини асоціювати слухові відчуття з власними переживаннями, із станами і процесами зовнішнього світу. Музична культура кожного народу володіє специфічними рисами, які виявляються перш за все в народній музиці, де думка утілюється в інтонації [8]. Засобом втілення музичних образів служать певним чином організовані звуки. Основні елементи і виразні засоби музики - лад, ритм, метр, темп, динаміка, тембр, мелодія, гармонія, поліфонія, інструментування. Музика фіксується в нотному записі і реалізується в процесі виконання. По виконавських засобах музика підрозділяється на вокальну, інструментальну і вокально-інструментальну. Музика часто поєднується з хореографією, театральним мистецтвом, кіно. Розрізняють музику одноголосну (монодія) і багатоголосу (гомофонія, поліфонія). Музика підрозділяється на роди і види (опера, симфонічна, камерна і ін.), жанри (героїчна опера, комічна опера, пісня, танець, марш, симфонія, сюїта, соната і ін.) [10; с. 283].

Музика істотно відрізняється від мови перш за все якостями, властивими їй як мистецтву: найважливішою естетичною роллю змісту і форми, опосредкованістю віддзеркалення дійсності, необов'язковістю утилітарних функцій, неможливістю однозначно виразити конкретні поняття і т.д.

Розробка класифікації нотних видань є важливим теоретичним і практичним завданням. Їх специфіка вимагає створення багатоаспектної системи класифікації, що відображає їх видові особливості.

Нотні видання призначені для виконання або вивчення музичних творів.

По функціональному призначенню всі нотні видання діляться на три види: наукові, учбові, концертні [10, с. 283].

Наукові нотні видання призначені для науково-дослідної роботи, проте широко використовуються і для виконання фахівцями і студентами вищих учбових закладів. Їх виданню передує велика робота текстології: твори, що входять в дану збірку, звіряються з автографами, попередніми виданнями для виправлення можливих неточностей, відновлення оригінального тексту, з максимальною точністю композитора, що передає творчі задуми. У науковому виданні приводяться фрагменти варіантів, роботи автора, що відображають процес, над твором. Видання забезпечується науковим апаратом: коментарями, списками, покажчиками.

Групу учбових нотних видань складають видання шкіл гри на різних музичних інструментах, хрестоматій, диктантів, вправ, етюдів, вокалізів, гамм, арпеджіо, самовчителів і т.п.

Всі видання музичних творів, написаних для виконання перед аудиторією, відносяться до концертних. Вони не мають коментарів, не містять наукового апарату. Вказівки і пояснення в них торкаються, в основному, виконавської техніки. Окремі вокалізи або етюди, написані композитором як вправи, набувають самостійного художнього значення і розцінюються не як вправи, а як окремі музичні твори для концертного виконання, наприклад, етюди Ліста, Паганіні, Рахманінова, Шопена. Концертні видання можуть бути використані виконавцями, педагогами для відпрацювання технічних прийомів, розвитку біглості, гнучкості пальців і т.п.

Відповідно до читацької адреси або практичного використання всі нотні видання підрозділяються на наступні групи: для музичних учбових закладів, що вчаться (шкіл, училищ, консерваторій); для фахівців (педагогів, музикознавців, композиторів, диригентів, виконавців-професіоналів); для любителів (зокрема учасників художньої самодіяльності).

По характеру виконання музичних творів всі нотні видання підрозділяються на видання сценічних, інструментальних, вокально-хорових творів, а також змішані видання [20, с. 361].

Групу сценічних творів складають видання тих музичних творів, які призначені для виконання в театрі. Вони є синтетичним жанром мистецтва, об'єднуючим драму, музику, танець. Цей жанр включає опери (героїчні, ліричні, комічні, побутові і ін.) і музичні драми: оперети, музичні комедії, мюзикли, а також балети.

Твори інструментальної музики складають три великі підгрупи нотних видань:

а) видання творів для оркестру (симфонічного, камерного, естрадного, духового, народних інструментів); у жанровому відношенні ці видання представлені симфоніями, концертами, увертюрами, поемами, симфонічними картинами, п'єсами-мініатюрами;

б) видання камерних творів. До них відносяться сонати, твори для ансамблів (камерного, естрадного, духового, народних інструментів), які в свою чергу підрозділяються на ансамблі (дуети, тріо, квартети і ін.) і п'єси для ансамблів;

в) видання творів для окремих інструментів: фортепіано (органу, клавесина), народних інструментів і інструментів симфонічного оркестру; вони можуть бути написані в жанрі фантазій, рапсодій, варіацій, поліфонічних п'єс (токката, прелюдія і фуга), п'єс-мініатюр, танців, маршів, етюдів і т.п.

Групу видань вокально-хорових творів складають слідуючі різновиди: видання вокально-симфонічних творів - кантат, ораторій, вокально-симфонічних циклів; видання творів для хору або голосу, вони підрозділяються на народні (пісні, частушки), професійні, авторські, камерні, вокальні твори, естрадні і масові пісні.

Змішані видання містять музичні твори різних жанрів і різні по характеру виконання. Це авторські нетематичні і тематичні збірки [20, с. 362].

По характеру викладу або запису всі видання музичних творів підрозділяються на партитури і дирекціони, оркестрові голоси, клавіри, запис голосу або інструменту соло, запис творів для голосу з супроводом фортепіано (баяна, гітари).

Партитура (італ. partitura - розділ, розподіл) - нотний запис багатоголосого музичного твору для оркестру, хору, камерного ансамблю в якому зведені партії всіх окремих голосів (інструментів).

Партія - частина оркестрового, хорового або оперного твору, що виконується окремим голосом (співаком або інструментом) [20; 363].

Нотні знаки в партитурі розташовуються порядково, на кожному рядку записана партія одного інструменту таким чином, що, поглянувши на сторінку з нотним текстом, можна в кожен окремий момент прочитати голос (партію) кожного окремого інструменту і звучання всього оркестру в цілому. Всі партії в партитурі одна за одною дані в певному порядку і об'єднуються загальною - цілою або переривистою - тактовою межею, щоб наочно представити координацію в часі всіх голосів (інструментів) в творі [10, с. 285]. Партитури бувають оркестрові, оперні, балетні, камерні, вокально-хорові.

Головний принцип побудови сучасної партитури: високі по діапазону голоси розташовуються вгорі, а низькі - внизу. Наприклад, в партитурі для симфонічного оркестру слідують партії інструментів (зверху вниз): дерев'яні духові (флейти, гобої, кларнети, фаготи), мідні духові (валторни, труби, тромбони, туби), партії литавр і ударних, арф, челести, фортепіано, органу, а потім смичкові (скрипки, альти, віолончелі, контрабаси). Партії арф, фортепіано, органу, челести обводяться спеціальними фігурними дужками - акколадами, а решта груп - прямими аколадами [10, с. 286]. Порядок хорової партитури зверху вниз: сопрано, альти, тенори, баси; порядок партитури струнного квартету: перша, друга скрипка, альт, віолончель і т.п.

Партитурою, в основному, користуються диригенти, а також музикознавці і ті, що вчаться при вивченні музичного твору. Вона виникла не відразу. У епоху пізнього середньовіччя і Відродження партитур не було. Хор співав мадригал по так званій хоровій книзі. Це була (одна на всіх співаків) досить велика і важка написана на пергаменті книга з широкими сторінками, де на розвороті дуже крупно (щоб всі бачили) зображалися ноти для всіх голосів, але не один над одним, як в сучасній партитурі, а порізно. Саме на розвороті хорової книги зображалися одні і ті ж такти музики, і композитор міг погоджувати рух голосів. Близько 1500 р. з'явився і інший спосіб запису багатоголосої музики - композиторська дошка, обтягнута пергаментом або ослячою шкірою, з вирізаними (витисненими) нотними лінійками. Композитор записував на ній уривок з твору - всі голоси відразу на особливому десятилінійному нотному стані - і бачив одночасну картину всього багатоголосого цілого. Коли уривок був готовий, він переносив його в голоси, потім стирав написане і брався за наступний уривок [10, с. 287]. Природно, такий спосіб не міг стати універсальним засобом запису, і з розвитком і ускладненням музики з'явилася необхідність в такому способі розповсюдження творів, де все було б цілком наочно. Цьому і стала служити партитура, вперше видана у Венеції в 1577 р. Незабаром партитурний запис став пануючим в музиці всіх країн світу.

Ті ж твори можуть бути видані у формі оркестрових голосів (партій), тобто комплекту окремих зошитів, що містять партії інструментів, що беруть участь.

Дирекціон (лат. directio - напрям) - перекладення даного музичного твору для оркестру меншого складу, скорочена і спрощена партитура, в якій всі голоси вписані в реальному звучанні (незалежно від ладу інструменту) на 3-4 нотних станах. Це, як правило додатковий нотний стан над якою-небудь оркестровою партією, що містить основні мелодійні голоси інших партій. Він дозволяє розучувати партію і виконувати твір без диригента. У вигляді дирекціонів видаються невеликі п'єси для духових або естрадних оркестрів.

Клавір (нім. Klavier - фортепіано і Auszug - витягання) - перекладення партитури будь-якого оригінального сценічного або вокально-симфонічного твору для співу з супроводом фортепіано або тільки для фортепіано [20, с. 363].

Клавірний запис завжди носить схематичний характер, оскільки акомпануючий інструмент, виконавши мелодію, гармонію, не може передати всіх відтінків художніх інтонацій, що становлять саму суть музики.

Запис твору для голосу або інструменту соло має форму окремо виданої партії. Існує також група видань, призначених для виконуючого соло інструменту з супроводом фортепіано. Запис в такому виданні здійснюється таким чином: на сторінці розташовується нотний рядок з партією виконуючого соло інструменту, а під нею - партія супроводу. Крім цього, видання забезпечуються вкладишем з окремим записом партії виконуючого соло інструменту. Вкладишем користується соліст, а основним виданням - акомпаніатор.

По своїй структурі нотні видання підрозділяються на моновидання (один закінчений твір) і збірки (ряд творів одного або декількох авторів) [10, с. 287].

Частина найбільш значних творів одного автора, відібраних за певним принципом (хронологія, жанр, тема, авторська воля), об'єднуються у вибрані твори. Всі твори одного автора або їх значна частина об'єднуються звичайно в зібрання творів, де вони розташовуються по жанрах, а усередині жанрів в хронологічному порядку - по датах їх написання.

По матеріальній конструкції всі нотні видання діляться на книжкові і комплексні (прості і складні). Більшість нот випускаються у вигляді книжкових видань. Нотні видання виходять однотомними, багатотомними і серіальними виданнями, а також у вигляді окремих музикальних творів, опублікованих в книгах, журналах, газетах і т.д. Книжкові видання мають деякі відмінності в оформленні. Багатотомні видання, зібрання творів, моновидання і збірки, що в основному містять партитури і клавіри музичних творів, виходять в палітурках. Велика частина нотних видань виходить в обкладинках, зокрема, невеликі моновидання і збірки [20, с. 363].

У формі простих комплектних видань (тобто комплектів зошитів) випускаються оркестрові голоси, що містять партії окремих інструментів. Складний комплект складається з партитури (виданої в окремій обкладинці у вигляді книжкового видання) і голосів (тобто окремих зошитів з партіями інструментів, що беруть участь), поміщених в загальний футляр або суперобкладинку. У формі складного комплекту видаються твори для камерних ансамблів за участю фортепіано, для духових і естрадних оркестрів і ансамблів середнього формату і т.д. До цієї групи відносяться видання музичних творів для різних інструментів з супроводом фортепіано.

Особливу цінність представляють факсимільні видання. Будучи точним відтворенням автографа композитора, факсиміле дозволяє познайомитися з його творчою лабораторією, прослідкувати найважливіші етапи роботи автора над твором.

До внутрішніх (конструктивних) елементів нотних видань, що передають їх зміст, відносяться: нотний текст, відомості перед нотним текстом (словесний текст), науково-допоміжний апарат (передмова, введення, коментарі, післямова, бібліографічна довідка, бібліографічні списки, покажчики, словники, інші довідкові матеріали), зміст, додаток до нотного видання, видавнича анотація.

До зовнішніх (композиційних) елементів нотного видання відносяться: книжковий блок, титул, сумісний титул, оборот титулу, обкладинка (іноді палітурка), контртитул, авантитул, шмуцтитул, суперобкладинка, вихідні і випускні дані, тираж, ціна [10, с. 288].

До основних реквізитів нотних видань, тобто до обов'язкових даних про документ відносяться: відомості про автора і інших осіб, що брали участь в створенні видання; заголовок (назва) видання; надзаголовні, підзаголовні і вихідні дані; анотація на нотне видання; комплексний книготорговий індекс-шрифт; знак охорони авторського права; випускні дані [10, с. 289].

Відомості про авторів. Ім'я композитора приводять на титулі і повторюють над випускними даними в повній формі. Ім'я автора обробки або перекладення приводять із словами, що визначають характер виконаної роботи, на титульному листі в підзаголовних даних і повторюють в повній формі над випускними даними. Ім'я автора літературного тексту указують на титулі в підзаголовних даних і повторюють в повній формі над випускними даними.

Відомості про укладачів. Ім'я укладача, який є автором обробки або перекладення всіх творів, включених в збірку, приводять із словами, що визначають характер виконаної роботи, на титулі в підзаголовних даних і повторюють в повній формі над випускними даними.

Назва літературного твору, якщо вона відрізняється від назви музичного, включеного у видання, разом з відомостями про його авторів і вказівкою літературного жанру приводять на титульному листі в підзаголовних даних і повторюють в повній формі над випускними даними.

Підзаголовні дані включають наступні відомості: про музичний жанр, музичну форму, вид музики, тональності; про засоби виконання; про кількість актів, дій, картин, частин твору, включену у видання; про характер авторської роботи або новий варіант, версію; про клас або курс спеціальних музичних установ, для яких призначено видання; про форму викладу нотного тексту; номер тематичного покажчика.

Анотацію на нотне видання приводять на мові тексту видання і українській мові на звороті титульного листа або на другій сторінці обкладинки [10, с. 290].

2.2 Нотні знаки та реквізити сучасного музичного видання

Нотні знаки передають інформацію за допомогою нот.

Ноти - це умовні графічні знаки, які служать для запису музичних звуків. Вони виникли у відповідь на суспільну необхідність графічно закріпити музику [10, с. 290].

У сучасній практиці прийняті такі назви нот: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі.

За еталон частоти ноти береться нота ля першої октави, частота якої повинна бути рівною 440 герц. Наведена вище система найменувань зобов'язана своєю гімну Павла Диякона на честь Івана Хрестителя. За назви перших шести нот узяті перші склади рядків першого вірша гімну, що співався у висхідній октаві:

UT queant laxis

REsonare fibris

MIra gestorum

FAmuli tuorum,

SOLve polluti

LAbii reatum,

Sancte Ioannes.

Назви шести нот увів Гвідо д'Ареццо (нота до у нього називалася ут). «До» в подальшому змінило оригінальне «ут» для простоти співу (скоріш за все «до» походить з початку Dominus, Lord), хоча «Ут» все ще викорисовується у деяких місцях. Додана нота сі (скорочено від «Sancte Ioannes»; Х. Вальрант, близько 1574 року).

Інша розповсюджена система позначення нот - система буквенних позначень: ноти від до досі позначаються буквами латинського алфавіту С, D, E, F, G, A, H. Нота сі-бемоль позначається буквою B. Підвищення ступеня на півтон позначається додаванням до буквеного позначення складу is (напр. fis - фа-дієз), а пониження - додаванням складу es (des - ре-бемоль), крім B (сі-бемоль), as (ля-бемоль), es (мі-бемоль).

Існує також американська система, яка відрізняється від класичної позначенням ноти сі літерою B, тоді як літера H не використовується.

Ноти є елементами нотного письма - системи графічних знаків, які застосовують для запису музики. Запис музики за допомогою нот також називаються нотацією [10, с. 290]. Звуки, які використовують в музиці, відрізняються від немузичних звуків своєю визначеною висотою і подовженістю, які відображені в нотному записі.

Форма і назва нот змінюється в залежності від системи нотації, прийнятої в різні епохи і в різних країнах.

Ноти пишуться на п'яти горизонтальних лінійках, які називають нотним станом (Рис. 2.1.).

Рис. 2.1. Нотний стан

На лінійках і між лінійками, а також на додаткових лінійках і між ними записуються ноти - знаки, що означають звуки. Подовженість звуку позначається білою або чорною головкою ноти, а також крапками після нот, що збільшують подовженість ноти на її половину або три четверті.

Точну висоту нот визначає ключ. Найбільш поширений ключ соль або скрипічний ключ (Рис. 2.2.).

Рис. 2.2. Скрипічний ключ

Існує і ключ фа або басовий ключ. Біля ключа проставляють так звані ключові знаки - дієзи і бемолі (Рис. 2.3.).

Дієз бемоль

Рис. 2.3. Ключові знаки

Найбільш поширені у музиці ноти п'яти категорій:

a. ціла нота - порожній овал;

b. половинна нота - паличка з боку ноти, направлена вверх або вниз;

c. четверта нота - заповнений овал (завжди з паличкою);

d. восьма нота - заповнений овал із штилем і двома з'єднаннями [10, с. 290].

Кожне наступне з'єднання означає, що нота звучить на половину коротше.

Використовується і ряд особливих знаків:

e. аколада - скоба, яка з'єднує два або більше нотних стани у записі багатоголосної музики для одного інструмента, а також для ансамблю голосів або інструментів;

f. ліга - зігнута лінія, що показує межі музичних фраз або означає уривки, які повинні використовуватися зв'язано;

g. вольта - знак, який відмічає різні закінчення твору розділу, що продовжується.

Таким чином, ноти (Рис. 2.4.) - це умовні графічні знаки, разом з додатковими позначеннями служать для запису музики по лінійній нотній системі, тобто на нотному стані або нотоносці [10, с. 291].

Рис. 2.4. Ноти

Музичне видання характеризується наявністю двох груп реквізитів.

До першої належать реквізити музичного видання як частини групи документів взагалі:

- назва виду документа;

- жанр музичного запису (музичний твір, музична казка тощо);

- підзаголовкові відомості (назва твору, автор, виконавці, серія, підсерія для змісту музичного твору);

- графічна інформація (логотип тощо);

- реєстраційний індекс документа;

- місце складання або видання документа;

- дата складання або видання;

- текст документа.

До другої групи відносять суто специфічні реквізити музичного спрямування:

- супровідний текстовий матеріал (дискографія, бібліографія, тематичний покажчик, історична, етнологічна інформація, інструктивний матеріал тощо);

- надписи на документі (знаки книжні - екслібриси, знак охорони авторського права тощо);

- надсистеми (серія та підсерія для змісту музичного запису);

- техніка запису (акустична, електрична, цифрова тощо);

- швидкість та тривалість музичного запису;

- відомості про носій музичної інформації;

- супровідні документи реєстрації, надходження, передачі;

- технічні елементи (номер замовлення, тираж, ідентифікаційний номер, ціна, товарний знак тощо);

...