Журналістика - "четверта влада" чи невільниця влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 882

ЖУРНАЛІСТИКА - «ЧЕТВЕРТА ВЛАДА» ЧИ НЕВІЛЬНИЦЯ ВЛАДИ? (СЕРГІЙ ДОВЛАТОВ І РАДЯНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА)

О.О. Гусєва

Стаття присвячена творчості Сергія Довлатова, який досить плідно займався журналістикою - і на Батьківщині, і в Сполучених Штатах. У центрі нашої уваги - документальний цикл «Компромисс», у якому в тій чи іншій формі письменник висловлює свою думку про журналістику й журналістів.

Ключові слова: журналістика, свобода, компроміс, газета, репортер.

довлатов журналістика документальний письменник

Гусева Е. А. Журналистика - «четвёртая власть» или служанка власти? (Сергей Довлатов и советская журналистика)

Статья посвящена творчеству Сергея Довлатова, который достаточно плодотворно занимался журналистикой - и на Родине, и в Соединённых Штатах. В центре нашего внимания оказался документальный цикл «Компромисс», в котором в той или иной форме писатель высказывает своё мнение о журналистике и журналистах.

Ключевые слова: журналистика, свобода, компромисс, газета, репортёр.

Huseva О. Journalism - «Fourth Power» or the Handmaiden of Power? (Sergei Dovlatov and Soviet Journalism)

The article is devoted to the works of Sergey Dovlatov, who was productively engaged in journalism - both at home in the Soviet Union and in the United States. Our focus has turned to documentary series «Compromise», in which the writer expresses his opinion about journalism and journalists. The very name of the series - is a kind of formula that determines the type of relationship established between the journalists and the public system: only those who did not oppose to the official point of view and, therefore, compromised with their conscience received the ability to live and work in this country, at this time. All these affected the quality of published material and forming of the taste of readers who were weaned from thinking and perceiving the reality critically. S. Dovlatov left from the Soviet press and returned to journalism only in America, but even there, in the «country of equal opportunities», faced with the same problem. It turned out that the inner freedom is not directly linked to the political system. But if in the homeland, it was the communist ideology, the activities of the press in America were regulated by those who paid. However, S. Dovlatov, despite the prohibitions and restrictions, was always striving for reliability, accuracy and veracity. Dovlatov's works are not his autobiography, but they reflect his own life experience. Heroes of the writer are nothing outstanding people without ideals, internally devastated, incapable of explicit protest. But the reader loved them for their light sparkling irony and undisguised sarcasm. S. Dovlatov inexcusably early passed away. And with him, perhaps, the last «little man» left, who does not live as he wants, and not how he should, but as he knows how. Conscience did not allow the writer to abandon reality. He saw a lot, and the work of his thought never stopped. But we note that Dovlatov's conflict with himself and the unfair world around him had positive consequences in the form of an interesting creative legacy that will always attract new readers and researchers of the writer's work.

Key words: journalism, freedom, compromise, newspaper, reporter.

Про значення журналістської діяльності в житті сучасного суспільства сказано чимало. «Кажуть, що справжній журналіст продається тільки раз. Потім це називається просто роботою», - зауважив якось М. Ганапольський [2, с. 159]. Висловлювання цинічне, проте часом цинізм є вищим ступенем щирості. Але виходить, що наш герой, у цьому випадку Сергій Довлатов, був журналістом «несправжнім». Дійсно, незважаючи на досить тривалу й різноманітну журналістську практику, він був перш за все письменником. Правда, спочатку невдахою, оскільки його твори, якими сьогодні зачитуються мільйони вдячних і небайдужих читачів, друкувати відмовлялися. Як зауважив О. Геніс, література, яку писав Довлатов, «не була ні художньою, ні документальною. Сергій болісно шукав третього - свого - шляху» [3, с. 88]. Тому журналістика стала для С. Довлатова засобом існування, крім того, він вважав, що саме вона допоможе йому стати справжнім письменником. Дійсно, історія показує, що багато видатних літераторів свій творчий шлях починали в газетах і журналах. Досить згадати такі хрестоматійні приклади, як творчість М. Некрасова, А. Чехова, В. Дорошевича, О. Купріна... Але це на перший погляд. Тому що, скажімо, умови журналістської діяльності Чехова і Довлатова різняться. І якщо перший співпрацював у гумористичній пресі, де йому висувалися лише дві вимоги - писати коротко й весело, то останній був обмежений численними заборонами, що існували в радянській пресі. До того ж Чехов, за його словами, перепробував усе, «крім роману, віршів і доносів» [13, с. 248]. Що ж стосується власне фігури Сергія Довлатова, то вже не перше десятиліття вона викликає неабиякий інтерес. З'являються спогади тих, хто його знав, захищають дисертації, знову й знову аналізують творчість письменника, в якій дослідники знаходять нові грані. Серед найбільш цікавих можна відзначити такі книги, як «Ножик Серёжи Довлатова» (1994) М. Веллєра, «Сергей Довлатов: время, место, судьба» (1996) І. Сухих, «Довлатов и окрестности» (1998) О. Геніса, «Довлатов - добрый мой приятель» (2005) Л. Штерн.

Постановка завдання

Мета статті - спроба зрозуміти, яку ж роль відіграє журналістика в сучасному суспільстві. Для цього ми вважали за доцільне залучити журналістський досвід Сергія Довлатова.

Результати

С. Довлатов займався рутинною газетною роботою, яку згодом зненавидів. Незважаючи на заборони й обмеження, що супроводжували діяльність будь-якого радянського журналіста, він прагнув до достовірності, точності та правдивості. Про це говорить його герой у «Заповеднике» майбутній дружині Тані. Він представляється репортером і намагається обґрунтувати відміну репортера від журналіста: «Журналистика - это стиль, идеи, проблемы... А репортёр передаёт факты. Главное для репортёра - не солгать. В этом состоит пафос его работы. Максимум стиля для репортёра - немота. В ней минимальное количество лжи.» [6, с. 228]. Але гроші і влада диктують інші правила гри.

Яскравим прикладом характеристики радянської журналістики став цикл оповідань з нарисовою основою «Компромисс» (1981-1984), в якому відбився журналістський досвід С. Довлатова до його еміграції в Америку. Це, звичайно, не мемуари і не автобіографія, але тут, як і в інших його творах, відбилася епоха, в якій він жив. «Вся біографія письменника розказана ним самим <...>: все написано, просто відкривайте з будь-якого місця, і на вас гляне маленька, скромна і самолюбна людина епохи занепаду імперії. Ні ідеалів, ні внутрішньої цілісності, ні особливої люті в неї не залишилося. На зміну прийшли легка іронія і важкий сарказм» [1, с. 13].

Сама назва циклу - це своєрідна формула, яка визначає тип відносин, що склалися між журналістами та державною системою: можливість жити й працювати в цій країні в той час отримував тільки той, хто не протиставляв свою точку зору офіційній, а отже, ішов на угоду із совістю.

Довлатов не без підстави вважав, що «... журналістської професії можна легко навчити будь-яку людину, яка хоч трохи вміє читати і писати» [11, с. 420]. Все це позначалося і на якості матеріалів, що публікувалися, і на формуванні смаку читачів, яких відучували мислити та критично сприймати дійсність.

«Компромисс первый» являє собою оповідання-сценку, де авторська оцінка зображуваного просто відсутня. В його основі - бесіда між автором і редактором, який давно вже вписався в запропоновані обставини і прийняв правила гри (тому, власне, і зайняв таку відповідальну посаду). Інформацію про міжнародну конференцію автору-персонажу довелося кілька разів переписувати, оскільки він порушив класовий підхід у перерахуванні учасників конференції, які представляли різні країни: першими повинні йти «демократичні» країни, потім - нейтральні; останніми повинні згадуватися учасники «агресивного блоку». Зрештою, черговість була відновлена. У цій сценці відсутній коментар, проте чітко вловлюється насмішка автора над дрібною метушнею, в яку його втравив редактор, що трепетно ставився до свого начальницького крісла. (І як тут не згадати некрасовський рефрен: «Осторожность, осторожность, / Осторожность, господа!» [9, с. 128].) Оповідання завершилося несподівано: «За информацию мне уплатили два рубля. Я думал - три заплатят...» [7, с. 108].

«Компромисс второй» - це історія про те, як на талліннському іподромі, домовившись з жокеєм, можна було виграти невелику суму грошей. Про журналістику тут ідеться мимохідь, хоча цей короткий вислів цілком характеризує цю сферу діяльності. Автор звертається до жокея: «Не бойся, <...> я не провокатор, хоть и журналист» [7, с. 109].

В «Компромиссе третьем» виникають авторські коментарі. Вже на початку автор попереджає читачів: «В этой повести нет ангелов и нет злодеев. Нет грешников и праведников нет. Да и в жизни их не существует» [7, с. 111]. Тобто авторська оцінка тут позначена досить ясно. Більше- того, Довлатов зауважує: «Я давно уже не разделяю людей на положительных и отрицательных <...> я не уверен, что в жизни за преступлением неизбежно следует раскаяние, а за подвигом - блаженство. Мы есть то, чем себя ощущаем. Наши свойства, достоинства и пороки извлечены на свет божий чутким прикосновением жизни.» [7, с. 111]. Як бачимо, письменник не схильний нікого засуджувати, в тому числі пристосуванця редактора; він просто намагається ставитися до реалій життя з веселим цинізмом. А коли стає зовсім вже не під силу, на допомогу приходить алкоголь. І, судячи зі звичаїв, що панували в редакції «Советской Эстонии», довлатівський герой був у цьому не самотній. «Что нас сближало? - розмірковує він. - Может быть, как это получше выразиться, лёгкая неприязнь к официальной стороне газетной работы. Какой-то здоровый цинизм, помогающий избегать громких слов» [7, с. 112]. С. Довлатов, описуючи обстановку в редакції, дає короткі і виразні характеристики колег: «В нашей конторе из тридцати двух сотрудников по штату двадцать восемь называли себя: “Золотое перо республики”. Мы трое в порядке оригинальности назывались - серебряными. Дима Шер, написавший в одной корреспонденции: “Искусственная почка - будничное явление наших будней”, слыл дубовым пером» [7, с. 112]. Сам Довлатов в очікуванні обіцяної квартири писав фейлетони. Тобто кожен займався своєю справою: «Шаблинский привозил из командировок вяленую рыбу, утиные яйца и даже живых поросят. Кленский писал монографии за одного ветерана спорта, которого называл - “добрый плантатор”». І раптом - цинічний висновок (від якого підготовлений читач незмінно приходить у захват): «Короче, работали мы добросовестно и честно.» [7, с. 112-113]. Ну а тема пияцтва - наскрізна для «Компромісу», оскільки в будь-якій редакції (навіть у серйозній газеті) без нього було не обійтися. Схильний до пияцтва й автор-персонаж, і, здається, тільки алкоголь та незнищенна іронія щодо реальності рятують його від морального падіння. Хоча й він намагається часом вдатися до певного конформізму, намагаючись дотримуватися правил «гри» - ну, як у черговості перерахування країн - учасниць конференції або виборі немовляти, гідного стати 400-тисячним громадянином Таллінна. Справа в тому, що дитина ефіопа Магабчі, що волею долі опинилася в столиці радянської Естонії, на цю роль не підходила, не підійшов і син єврея Штейна. А ось син естонки, «водія автокари» Кузіної, та її чоловіка, росіянина, члена КПРС, виявився гідним, щоб стати 400-тисячним громадянином міста... Також автор-персонаж охоче користується гостинністю, коли на пару з фотографом приїжджає до колгоспу взяти інтерв'ю в доярки, що відзначилася видатними досягненнями в праці, і від її імені написати рапорт генсеку. Зауважимо, що кожен з «Компромісів» Довлатов «насичує <...> безліччю вбивчо влучних деталей» [12, с. 126]. Ось і тут він детально описує проведення часу газетярів: їх чекала сауна, різноманітна випивка, стандартний «ассортимент распределителя ЦК: дорогая колбаса, икра, тунец, зефир в шоколаде» [7, с. 176]. (І тут - обов'язковий «штамп!») І дівчата - другий секретар райкому комсомолу і кореспондент районної молодіжної газети... «Здається, що райкомівські організатори, вишколена обслуга за стінами мисливських будиночків, затуркані виконавці - весь хоровод ідеологічної показухи крутиться на порожньому місці, - пише І. Сухих. - Насправді кожен з учасників блазнівського хороводу має свій інтерес. Райкомівці вислужуються перед центром. Газета піднімає свій престиж. І головний герой з фотографом виявляються цілком корисливою частиною цієї ідеологічної зграї, хоча їм дістаються якісь крихти, на зразок безкоштовної випивки із закускою, райкомівських дівчат і подвійного гонорару» [12, с. 125]. Алкогольний туман, однак, не вплинув на сприйняття автором-персонажем абсурдності того, що відбувається:

«- Мишка, - говорю, - у тебя нет ощущения, что всё это происходит с другими людьми... Что это не ты. И не я. Что это какой-то идиотский спектакль. А ты просто зритель.

Знаешь, что я тебе скажу, - отозвался Жбанков, - не думай. <.> Я уже лет пятнадцать не думаю. А будешь думать - жить не захочется» [7, с. 192].

Треба думати, Довлатов порадою не скористався, інакше не було б тієї спадщини, яку він залишив. Зауважимо, що довлатівський герой може змусити себе піти на компроміс, спробувати пристосуватися до обставин. Але недовго. Скажімо, він «...сподіваючись отримати підвищення по службі, видавав на-гора, купив блискучі черевики і кавового кольору піджак, але з якоїсь примхи долі взяв і вибив мельхіоровий піднос із рук дружини головного редактора прямо на званій вечері» [8, с. 13]. І в цьому вчинку - весь Довлатов, вільний і незалежний, незважаючи на обставини.

У «Компромисс двенадцатый» поміщений надрукований у «Советской Эстонии» звіт С. Довлатова про зліт колишніх в'язнів концтаборів, написаний відповідно до вимог, тобто тут був присутній набір необхідних штампів і «правильна» мова одного з учасників зльоту. Але потім автор розповідає, як усе було насправді, і з'ясувалося, що чи не кожен колишній в'язень фашистського концтабору після звільнення потрапив до ГУЛАГу, однак про це, природно, у радянській газеті не можна було писати. Можливо, на цьому й закінчилася журналістська біографія С. Довлатова радянського періоду. Завершує «Компроміс» діалог Довлатова з братом: «Мой брат, у которого две судимости (одна - за непредумышленное убийство), часто говорит:

Займись каким-нибудь полезным делом. Как тебе не стыдно?

Тоже мне учитель нашёлся!

Я всего лишь убил человека, - говорит мой брат, - и пытался сжечь его труп. А ты?!» [7, с. 270].

Мабуть, якась частка істини є в словах колишнього в'язня, який вважає, що краще вбити одну людину і відбути за це покарання, ніж щодня розбещувати людей і вбивати їх душі. Дійсно, дуже багато брехні супроводжує діяльність журналіста, позбавленого права на свободу думки. «Журналіст - слуга суспільства. Але саме слуга більше інших мріє, щоб його любив хазяїн» [2, с. 163]. Це написав вже згадуваний тут М. Ганапольський, теж цинік, але іншого сорту. Сергій Довлатов пішов з радянської преси і до журналістики повернувся лише в Америці, але й там, у «країні рівних можливостей», зіткнувся з тією самою проблемою. З'ясувалося, що внутрішня свобода з політичним ладом безпосередньо не пов'язана. Але якщо на Батьківщині це була комуністична ідеологія, то в Америці діяльність преси регулювали ті, хто платив. «Проблема свободи слова органічно пов'язана з ідеєю незалежності», - вважає Є. Прохоров [10, с. 256]. А Довлатов не раз писав про те, що він хотів би бути репортером, що точно і об'єктивно відображає факти дійсності. Однак часто він давав пряму і ясну оцінку зображуваного. Скажімо, в «Марше одиноких» він пише про те, що колись йому вселяли: радянське - значить відмінне, а західне нікуди не годиться. У Сполучених Штатах він побачив те саме. Але будь-яке протистояння, як і будь-яку ідеологізацію, Довлатов не приймає: «Глупо делить людей на советских и антисоветских. Глупо и пошло.

Люди делятся на умных и глупых. Добрых и злых. Талантливых и бездарных.

Так было в Союзе. И так будет в Америке. Так было раньше. И так, я уверен, будет всегда» [4, с. 437].

У 1980-1982 рр. С. Довлатов був редактором газети «Новый американец», постійно виступав на радіо «Свобода». І хоча журналістика була для нього способом заробляння грошей, до своїх обов'язків він ставився досить відповідально. Не випадково в листі до Г. Владимова від 2 листопада 1985 р. Довлатов писав: «Звичайно, радіо - це халтура, написані всі мої передачі абияк, але конструктивної шкідливої брехні в них не так вже й багато» [5, с. 285]. Як бачимо, письменник розумів і приймав відповідальність журналіста перед суспільством, і тут його веселому цинізму місця вже не знаходилося. Тому він міг вигукнути: «Яке це щастя - говорити, що думаєш!

Яка це мука - думати, що говориш!» [4, с. 465].

Висновки

На жаль, треба констатувати, що нинішнім журналістам дісталася саме мука, а про щастя доводиться тільки мріяти. Хоча «мука» - занадто сильно сказано: більшість пристосувалася до сучасних реалій, вони працюють на догоду кожної нової влади, відповідно до кон'юнктури, а совість їх навряд чи турбує. «Компромисс» не є фрагментом автобіографії Сергія Довлатова, як, власне, й інші його твори, при створенні яких він тим не менш активно використовував свій життєвий досвід. «Документальна фактура його оповідань - лише оманлива імітація. Автор не використовує реальні документи. Він створює їх художніми методами. Тобто сама документальність - плід рішення естетичної задачі. І як результат - подвійний вплив. Переконливість фактографії помножується на художній ефект» [3, с. 88-89]. А нам залишається тільки шкодувати, що і література, і журналістика втратили таку значну фігуру, іронічного та спостережливого автора, від пильного погляду якого не могли сховатися «гидоти швидкоплинного життя».

Спадщина Сергія Довлатова не надто велика, проте його твори, в яких незмінно виявляється «подвійне» чи навіть «потрійне» дно, ще довго привертатимуть увагу нових читачів і дослідників. До того ж, якщо творчість Довлатова-письменника більш-менш досліджена, то його журналістську діяльність майже не вивчали. Тож попереду на нас чекають і нові відкриття у творчості цієї значної постаті культури ХХ ст.

Список використаної літератури

1. Бударагин М. Большой маленький человек. Культура. 2016. № 31. С. 13.

2. Ганапольский М. Кисло-сладкая журналистика. Москва, 2008. 413 с.

3. Генис А. А. Частный случай: филологическая проза. Москва, 2009. 445, [3] с.

4. Довлатов С. Марш одиноких. Собр. соч. : в 4 т. / сост. А. Ю. Арьев. Санкт-Петербург, 2002. Т. 2. С. 430-489.

5. Довлатов С. Сквозь джунгли безумной жизни: Письма к родным и друзьям / сост. А. Арьев. Санкт-Петербург, 2003. 384 с.

6. Довлатов С. Заповедник. Санкт-Петербург, 2008. С. 173-280.

7. Довлатов С. Компромисс. Встретились, поговорили. Санкт-Петербург, 2008. С. 103-270.

8. Ефремова Д. Соло на ундервуде. Культура. 2016. № 31. С. 13.

9. Некрасов Н. А. Избранные сочинения. Москва, 1946. 336 с.

10. Прохоров Е. П. Журналистика и демократия : учеб. пособ. 2-е изд., перераб. и доп. Москва, 2004. 352 с.

11. Скульская Е. Большой человек в маленьком городе. Довлатов С. Последняя книга: Рассказы, статьи. Санкт-Петербург, 2001. С. 413-422.

12. Сухих И. Н. Сергей Довлатов: время, место, судьба. 2-е изд., испр. и доп. Санкт-Петербург, 2006. 278 с.

13. Чехов А. П. Полн. собр. соч. и писем : в 30 т. Письма : в 12 т. Москва, 1978. Т. 3. С. 247-249.

Стаття надійшла до редакції 24.05.2017.

Размещено на Allbest.ru