Суспільні засоби масової інформації та процеси дерегуляції ринку електронних медіа в Європейському Союзі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільні засоби масової інформації та процеси дерегуляції ринку електронних медіа в Європейському Союзі

Оксана Звоздецька

Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а основними каналами її формування й вираження - засоби масової інформації (ЗМІ). ЗМІ в демократичному суспільстві відіграють вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки. Тож сьогодні необхідно відокремити засоби масової інформації, які, безперечно, є «четвертою владою», від усіх інших гілок влади. І тут може допомогти досвід тих держав, які на законодавчому рівні регулюють свій інформаційний ринок. У демократичних країнах за допомогою відповідних законів суспільство намагається забезпечити незалежність преси як від втручання державної влади, так і окремих приватних груп. Однією з форм створення незалежних об'єднань преси є суспільне телебачення та радіомовлення. Протягом тривалого часу воно діє у ряді країн світу і тому можна вже узагальнити досвід його законодавчого регулювання і розвитку. Увага до цього питання обумовлюється не тільки тим, що цей інститут присутній в усіх демократичних країнах, а й тим, що він є гарантією неупередженого, якісного інформування населення про події та явища дійсності, обмеження потоку пустих отупляючих передач, повернення телебаченню освітніх та розвиваючих функцій, наданню трибуни для виразів своїх поглядів всім основним соціальним групам (створеним не тільки за політичною, а й за релігійною, культурною, національною, професійною ознаками).

Аналізом розвитку медіа-ринку в Європі займався британський медіа-дослідник, професор ЗМІ і комунікацій Кевін Вільямс (K. Williams) [13], котрий у своїй роботі «ЗМДІ в Європі» здійснив спробу подати синтезований образ мас-медіа, проаналізувати медіа-політику на європейському ринку як друкованих, так і електронних ЗМІ. Також цікавими та ґрунтовними є роботи професора, директора Інституту міжнародних студій Вроцлавського університету Беати Очєпко, котра займається порівняльними дослідженнями медіа-систем різних країн [11].

Метою даної статті є вивчення умов формування, розвитку моделі суспільного мовлення в Європі та змін, які відбулися в цій моделі внаслідок розвитку і впровадження нових ІКТ.

Беручи до уваги велику кількість досліджень у сфері громадського мовлення, можна однозначно стверджувати хіба те, що єдиної дефініції цього поняття не існує. Скандинавська дослідниця Сівертсен зазначала, «що визначення цієї моделі неоднозначне... Дослідивши більш як два десятки визначень поняття „суспільне мовлення”, сформульованих наприкінці 80-х рр. ХХ ст., я знайшла понад тридцять різних притаманних йому ознак, які дослідники називають основними рисами «суспільне мовлення» сьогодні» [5]. Не змогла чітко окреслити поняття громадського мовлення і Рада незалежних оглядачів, створена задля визначення майбутніх принципів фінансування Бі-Бі-Сі. Ось цитата з її звіту: «Нам так і не вдалося відшукати спільного знаменника в процесі обговорення громадського мовлення. Ми не маємо визначення, яке б претендувало на єдину правильність. Коли ми кожен намагалися словами передати сутність цього поняття, на гадку спадали синоніми - інформування, навчання, розширення світогляду, неупередженість, незалежність, узагальнений підхід, рупор меншин, низька комерціалізація та ін. Ми зійшлися на тому, що не можемо дати такого однозначного визначення, однак ми знаємо, що це, - коли його бачимо» [14].

Термін «суспільні (громадські, публічні) ЗМІ» вжив американський бізнесмен і піонер американського комерційного радіо й телебачення Девід Сарнофф (David Sarnoff) в 1922 р. (кілька місяців до створення British Broadcasting Company, з якого виникло BBC), який стверджував, що ЗМК мають своїм завданням постачати людям розваги, інформацію та вчити їх і для цього повинні бути визнані як публічні чи суспільні [14]. В той же час відомий німецький фахівець зі ЗМІ Альберт Шарф (Albert Scharf) вважає що, «...публічне телебачення повинно надавати послуги, яким може користуватися суспільство в цілковитій своїй єдності, різнорідності і розбіжності. Очевидне і природне багатство думок, аспектів і поглядів у суспільстві мусить знайти своє відображення у вироблених телевізійних програмах» [9, с. 85].

З початку виникнення телебачення дослідники масової комунікації, намагаються окреслити основні функції і завдання цього ЗМІ. Постало багато типологій, і незважаючи на різницю в термінах, виокремилися основні функції як суспільного, так і комерційного телебачення: інформаційна, розважальна і освітня.

Загальноєвропейська формула щодо місії публічного телебачення яке повинно «інформувати, вчити, гратися в спосіб, який гарантує етичні, естетичні та деонтологічні стандарти якості», залишається актуальною і сьогодні [15]. Місія суспільного мовника полягає в діяльності на користь суспільства, охороні національної культури та культурної різнорідності, підтримці демократичного процесу та ролі громадського форуму в сучасному суспільстві.

Поняття «суспільна місія» більш широко було подане в Кому- нікаті Єврокомісії в 2001 р., де суспільна місія ТБ - виважена програмна пропозиція, яка реалізує громадські, демократичні і культурні потреби суспільства, враховуючи мовні і культурні відмінності. Прийняття країнами-членами дефініції суспільної місії повинно бути узгоджене з правом ЄС.

Виокремлюють три основні етапи формування суспільних ЗМІ і три головні мотиви 'їх створення:

патерналістсько-опікунчий мотив, найкращим прикладом якого є створення BBC у 20-х рр. XX ст. як незалежної публічної корпорації, що служить нормативним взірцем в культурному, моральному і політичному житті краю;

демократично-емансипаційний мотив, проявляється в деяких країнах Західної Європи в 60-ті і 70-ті рр. XX ст., коли було визнано, що модель державного радіомовлення і телебачення втратила свою правомочність і необхідно перетворити їх в незалежні суспільні ЗМІ, які б презентували громадянське суспільство;

системна мотивація, як у Західній Німеччині після Другої світової війни, а пізніше в Іспанії, Португалії, Греції в 70-х рр. XX ст., а також у 90-х рр. у посткомуністичних країнах, де зміна медіасистеми була невід'ємним елементом трансформації устрою і побудови демократії [9, с. 87].

До середини 80-х рр.. ХХ ст. у більшості європейських країн функціонувала одна модель суспільного телебачення, а найважливішою її ознакою був національний характер і обмежене інтернаціональне покриття щодо території країни мовника. Всі системи суспільного телебачення в Європі діяли на підставі правових актів у вигляді законів та контрактів. На межі 80-90-х років XX ст. зазнала змін модель комунікаційної політики в Європі. Це було спричинене технологічною зміною та випливаючої з неї лібералізації ринку мас-медіа. Існуюча до цього часу модель суспільного телебачення визначалася як «старий порядок», і виокремилися кілька принципів, які були характерні для цієї системи:

принцип відповідальності щодо споживачів. Цей принцип реалізовано через створення відповідних форм адміністрування інститутів суспільного ТБ;

принцип фінансування з державної скарбниці або співфінансування з комерційних джерел (продаж антенного часу, реклами);

принцип регулювання (контролю) цінностей змісту програм, визначених в контексті етичних і професійних норм: безсторонності, об'єктивності, поваги до прав меншин, а також заборона порнографії, сцен насилля та обмеження реклами;

принцип універсальної служби суспільства, що розуміється як об'єднання громадян, а не споживачів;

принцип захисту від конкуренції, що означає монополія або форми обмеження комерційного телебачення в конкуренції з суспільним [10, с. 86].

Зміна європейської моделі суспільного телебачення не настала раптово. Процес цей був пов'язаний зі змінами, які відбувалися в комунікаційній політиці європейських країн. Процес дестабілізації європейських телевізійних систем характеризувався наступним:

атрофія законності суспільної монополії і фінансування суспільних ЗМІ з бюджету;

поява проринкових вирішень і регулювань у сфері комунікації одночасно з присутністю на ринку значної кількості інвесторів, що володіють достатніми фінансами та бажанням розвинути нові дистрибуційні системи;

порушення і розв'язання проблеми в середині ЄС щодо не- уникнення транснаціоналізації телевізійних переказів та захоплення ринку дешевими американськими програмами;

впровадження заходів щодо зміцнення національних ринків і цілого європейського аудіовізуального ринку, а також ринку нових інформаційних технологій перед конкуренцією з американською та японською промисловістю;

поглиблення небажання європейських споживачів «старого порядку» національного регулювання і контролю електронних ЗМІ [10, с. 87].

Доктор філософії, ірландський соціолог Мері Келлі (M. Kelli) описала три види зв'язку між телебаченням і світом політики на початку 80-х рр. ХХ ст. в ЄС. Перший вид - це система автономії ЗМІ, завдяки механізмам, що забезпечують незалежність програмної політики від влади. Така система була сформована у Великобританії, Ірландії та Швеції. Другий вид зв'язку - це модель політики щодо ЗМІ, яка базується на закладенні в статути медіаспілок представництва всіх політичних партій, а також пов'язаних з ними громадських рухів. Така система була сформована в Німеччині, Данії, Голландії та Бельгії. Третя модель, яку авторка назвала «політичною системою над ЗМІ», в рамках якої уряд та інші органи можуть безпосередньо втручатися в поточну діяльність мовників, - це працювало в Греції, Італії та Франції [13, с. 86].

Дестабілізація традиційної системи європейських ЗМІ в 90-х роках XX ст., викликана запровадженням інновацій в ІКТ і появою нових телевізійних комерційних операторів у цілій Європі, злагодженою реалізацією комунікаційної політики, що проявилося в дерегуляції, лібералізації аудіовізуального ринку та захисту існуючого суспільного телебачення, привела в кінцевому результаті до створення нової системи. Вона полягає в:

домінуванні дуалістичної системи телебачення: суспільного і комерційного;

функціонуванні приватних телевізійних мереж у Європі і уникнення національного регулювання;

виникненні наднаціональних телевізійних корпорацій, які контролюють глобальний комунікаційний ринок;

мультимедійній діяльності найбільших європейських телевізійних власників, яка все частіше поєднується з іншою економічною діяльністю;

зростаючій відокремленості різних функцій аудіовізуального процесу: наступає стабільне розрізнення функцій між операторами кабельної і супутникової мережі, які чітко розділяють свою діяльність на програмну і управлінсько-економічну;

прагненні до стандартизації в межах Європи [10, с. 86-87].

Оцифрування призводить до швидкої конвергенції ЗМІ і системи комунікації. В аналоговому світі кожне медіа розвивалося відокремлено з власними технологіями, методами продукції і дистрибуції. Цифрові технології поєднують технології, які використовуються в мас-медіа, телефонії і комп'ютерних системах, завдяки цьому з'явилося багато нових потенційних способів її використання, зокрема, Інтернет стає новим засобом масової комунікації.

Якщо до 1980 р. на європейському медіаринку головними гравцями були національні уряди і громадські медіаорганізації, то сьогодні найбільше можливостей на трансляцію мають великі приватні імперії і гіганти преси. Кордони держав вже не стримують 'їх діяльність, зменшилася також кількість правових актів, що обмежують 'їх діяльність. Комерційний характер продукції цих концернів схиляється до стандартизації. Значна кількість теле- та радіостанцій у Європі внаслідок дерегуляції та лібералізації медіа-ринку є власністю все щораз вужчої групи медіа-концернів: Берлусконі, Мердока, Герсанта, Шпрінгера та інших. У рейтингу 50 найбільших медіа-фірм у світі половина з них має місцеперебування в Європі: 8 в Німеччині, 7 у Великобританії, 4 у Франції, 3 в Італії, 2 в Голландії і 1 в Люксембургу. Так, два європейські медіа-концерни Бертельсманн і Вівенді є значними гравцями на світовому ринку. Медіа-концерн Бертельсманн є найбільшим об'єднанням у Європі і входить в десятку впливових у світі, видає 100 журналів у 14 державах, володіє 24 телестанціями і 14 радіостанціями в 19 країнах [13, с. 35].

Суспільне телебачення, в минулому монополіст, за що неодноразово було критиковане, постає сьогодні перед новими викликами. Реалізуючи своє основне завдання, бути привабливим для загалу споживачів, мусить проявляти креативність і високу якість своїх пропозицій. Поява комерційної конкуренції для суспільних мовників було великим шоком, і змусило їх конкурувати на ринку. В цій ситуації змінюється стратегія суспільного телебачення щодо ринкової конкуренції:

без змін - брак коштів (для прикладу можна навести телерадіомовлення Бельгії);

опозиція (BBC1, BBC2) - часткове уподібнення до комерційного телебачення, при прагненні до реалізації суспільної місії;

резиґнація Покірність, відмова від боротьби. - (Італія, Іспанія) - максимальне уподібнення до комерційних ЗМІ;

часткова конфронтація (Франція) - один з каналів підлягає повній комерціоналізації, інший реалізовує місію [9, с. 143].

Єврокомісія вважає ЗМІ «ключовим інструментом у формуванні європейської ідентичності [13, с. 25], але не всім ЗМІ випала така роль. Прийнята в 1989 р. Директива «Телебачення без кордонів» підкреслює значення цього засобу мовлення в процесі культурної і політичної інтеграції в Європі. Прихильники зазначеної Директиви прагнули, щоб транскордонне, загальноєвропейське телебачення стало двигуном побудови європейської єдності. Для досягнення поставленої мети ЄС створює економічні умови для заснування телестанцій в масштабі континенту. Це означало закінчення національних медіаринків, які були нормою в Європі до 80-х рр.

Директива 89/552/ЕЕС мала на меті уніфікувати порядок виробництва та розповсюдження програм в усіх державах-членах Євро- союзу і створити тим самим умови для формування спільного для всього Євросоюзу ринку виробництва і розповсюдження програм. Положення Директиви про транскордонне телебачення однаковою мірою поширюються як на діяльність суспільних мовників, так і на діяльність комерційних телерадіокомпаній держав-членів. Директива зобов'язує держави члени-ЄС гарантувати свободу прийому і ретрансляції програм з інших країн-учасниць, забезпечити резервування мовниками основної частини свого ефірного часу (за винятком реклами, телеторгівлі, телетексту, новин, спортивних і розважальних програм) для європейської медіа-продукції (стаття 4 Директиви), гарантувати резервування мовниками щонайменше 10% ефірного часу або 10% коштів, які виділяються на трансляцію програм, для європейських творів, створених незалежними виробниками (стаття 5 Директиви). Регулюванням Директиви охоплюються також відносини, пов'язані з трансляцією реклами і спонсорством, захистом неповнолітніх від потенційної шкоди телевізійних програм, а також реалізацією права на відповідь. Таким чином, головним завданням Директиви про транскордонне телебачення є створення умов для уніфікації регулювання ринків телебачення [1].

Дерегуляція і лібералізація визнавалися необхідними умовами для ліквідації правових перешкод, які захищали національних мовників. Зв'язок між дерегуляцією мас-медіа та європейською інтеграцією став очевидним після опублікування Рапорта Бангеманна в 1994 р., який був підготовлений Групою експертів під керівництвом Мартіна Бангеманна за дорученням Ради Європи. В документі чітко зазначалося, що «політика конкуренції є основним елементом унійної стратегії. Має вона особливе значення для консолідації Спільного Ринку і залучення приватного капіталу, необхідного для розбудови транс'європейської інформаційної інфраструктури» [3].

Ще однією причиною зміни стратегії розвитку аудіовізуального сектору було і те, що європейці протягом всього XX ст. піддавалися американізації, культурна ідентичність різних націй та народів розмивалася через постійний наплив американської поп-культури. Голівуд, джаз, рок-н-рол, комікси, серіали такі як «Даллас» і «Династія» чи комп'ютерні ігри - це яскраві приклади американської медіа-продукції, які заповнили екрани європейських споживачів. Тому, на думку європейців, розвиток потужних медіа-фірм і концернів мало б стати зброєю Європи в боротьбі з американським впливом та дозволило б вийти на світові ринки. З іншого боку політика лібералізації медіа-ринку загрожувала збільшенням присутності американської медіа-продукції в Європі.

Щодо суспільних ЗМІ ЄС також висловила свою позицію в основному правовому акті - Амстердамському протоколі 1997 р., в якому зазначалося, що суспільне мовлення безпосередньо пов'язане з демократичними, соціальними і культурними потребами суспільства [12, с. 160].

Амстердамський протокол щодо системи суспільного мовлення в державах-членах ЄС став інтегральною частиною Угоди про створення ЄС і набув чинності 1 травня 1999 року. Протокол прямо передбачив, що положення Угоди про створення Європейського Союзу жодною мірою не виключає можливість державного фінансування суспільного мовлення країнами-членами ЄС за умови, що: 1) надання відповідної фінансової підтримки здійснюється для забезпечення виконання організаціями мовлення місії суспільного мовлення; 2) надання державної підтримки не впливає на умови торгівлі товарами, послугами, а також конкуренцію в Співтоваристві, до такої міри, в якій би її надання зашкодило спільним інтересам. Таким чином, Амстердамський протокол, визнавши можливість державного фінансування суспільного мовлення, надав повноваження щодо визначення конкретних засобів і механізмів відповідної підтримки державам-членам Євросоюзу [7, с. 5-6].

Оскільки критерії оцінки режиму фінансування суспільного мовлення на предмет забезпечення балансу між досягненням місії суспільного мовлення та захистом економічної конкуренції на медійному ринку Протокол залишив невизначеними, Європейська Комісія визначила ці критерії у Зверненні 2001/С320/04 щодо застосування правил державної підтримки суспільного мовлення [8, с. 3]. В цьому зверненні зокрема вимагається від усіх держав дати чітке та зрозуміле визначення обов'язків суспільного мовлення, концепцію його фінансування та загальної організації. Ці заходи було вжито з метою запобігання великій підтримці суспільних мовників, яка могла б призвести до недобросовісної конкуренції порівняно з приватним мовленням. Фінансування повинно бути пропорційно «громадським послугам», що надає мовник. Причому були визнано бажаним, щоб визначала цю пропорційність юридична особа, яка не має безпосереднього відношення до суспільного мовлення [6, с. 7].

Основні вимоги Європейського Союзу до фінансування організацій суспільного мовлення полягають у наступному:

чітко визначити завдання суспільного мовлення в нормативно-правовому акті, які повинні відповідати демократичним, соціальним і культурним запитам суспільства;

запровадити незалежний контроль (моніторинг) виконання місії суспільного мовлення;

чітко розмежувати суспільну та комерційну складову діяльності суспільного мовника;

комерційна діяльність не повинна фінансуватись за рахунок державної підтримки;

організації суспільного мовлення не повинні здійснювати діяльність, що загрожує економічній конкуренції, зокрема - встановлювати знижки на рекламу, пільговий режим продажу програм тощо;

комерційна діяльність і діяльність, пов'язана із суспільним мовленням, повинні обліковуватись окремо, відповідні доходи і витрати мають відображуватись в двох окремих звітах, кошти мають знаходитись на окремих рахунках;

цілком допустимим є підхід, за яким державна фінансова допомога на реалізацію місії суспільного мовлення, може надаватись різним організаціям, які, при цьому, мають визначатись на умовах конкурсного відбору;

державне фінансування суспільного мовлення не повинно бути надлишковим, що передбачає, зокрема, потребу в аналізі вартості створення програм суспільним мовленням і комерційними мовниками; аудиті використання відповідних коштів; впровадженні критеріїв визначення розміру субсидій і компенсацій [7, с. 22].

Крім Єврокомісії активну діяльність щодо підтримки суспільних ЗМІ здійснила і Рада Європи. Так, в 2004 р. ПАРЄ прийняла Рекомендацію 1641 (2004) «Служба суспільного мовлення», в якій зазначається, що суспільні ЗМІ є важливою складовою демократичної системи в Європі, але стоять вони перед лицем загроз з боку політичних і економічних сил, зростаючої конкуренції та з боку комерційних мас-медіа, концентрації ЗМІ, фінансових труднощів, пристосування до глобалізаційних викликів та новим технологіям. РЄ Закликає уряди європейських держав, до „взяття на себе політичного зобов'язання, яке буде гарантувати існування сильних і здорових суспільних ЗМІ і адаптують їх до вимог цифрової епохи» [4].

27 вересня 2006 р. Рада Європи прийняла Декларацію «Про гарантію незалежності суспільної служби мовлення в країнах-членах» («Declaration of the Committee of Ministers on the guarantee of the independence of public service broadcasting in the member states») і закликає всіх її держав-членів для забезпечення незалежності суспільного мовлення. У декларації Рада високо оцінює незалежність суспільного мовлення в деяких з її держав-членів. Вона визнає, що одні країни домоглися прогресу в цьому питанні, але виражає стурбованість тим, що в певних країнах незалежність суспільного мовлення була ослаблена або належним чином не гарантована. Декларація закликає «забезпечити правові, політичні, фінансові, технічні й інші засоби, необхідні для забезпечення справжньої незалежності редакції й інституціональної автономії організацій суспільного мовлення, для того щоб усунути будь-який ризик політичного або економічного втручання» [2].

На сьогодні немає певності, що суспільні ЗМІ будуть функціонувати успішно і далі, польська дослідниця Беата Очєпко представила три можливі варіанти їх розвитку:

маргіналізація внаслідок фінансових труднощів та політичної кризи навколо їх функціонування і втрати споживачів;

зникнення публічних ЗМІ при одночасному впровадженні системи торгів на місійні програми (цей варіант відомий як модель розпорошеної публічної служби);

зміцнення суспільних ЗМІ, завдяки утвердженню громадянського суспільства [11, с. 13-14].

По-іншому оцінює перспективи розвитку суспільних ЗМІ польський юрист, медіаексперт, професор Варшавського університету Мацєй Мрозовські (Maciej Mrozowski) і визначає наступні моделі подальшого їх розвитку:

«повернення до коренів», або до концепції суспільних ЗМІ як інститутів, що служать справі громадської освіти і поширення цінностей культури;

«контрольована конвергенція», або продовження тенденції уподібнення суспільних ЗМІ комерційним;

«радикальна альтернатива», що можлива внаслідок визнання фінансування суспільних ЗМІ як такого, що суперечить основам чесної конкуренції, тоді громадські ЗМІ були б позбавлені абонентських надходжень, втратили б мотивацію і здатність до публічної служби - що в перспективі призвело б 'їх до приватизації [9, с. 14].

Ще одну оцінку пропонує професор політології Сіднейського університету, відомий дослідник Джон Кін (John Keane), який шукаючи вихід з нинішньої ситуації в сфері комунікації в західних країнах, створив концепцію ЗМІ публічної служби в новому трактуванні. На його думку, старі, монополістичні і патерналістські суспільні медіа, а особливо такі як BBC - переживають кризу і приречені на вимирання. Кін вважає, що місце традиційних суспільних ЗМІ повинні зайняти численні громадські медіа, які функціонують поза державою і ринком в межах самоорганізованого громадянського суспільства, що виражають багатство думок, поглядів у суспільстві [9, с. 14].

Отже, на переломі 70-80-х рр.. в Західній Європі після процесів дерегуляції медіаринку з'явилися нові комерційні мовники, і запанували нові ринкові засади. Це спричинило ерозію системи суспільних ЗМІ, які з післявоєнного періоду домінували на ринку. Якщо до 1980 р. на європейському медіа-ринку головними гравцями були національні уряди і громадські медіа-організації, то сьогодні найбільше можливостей на трансляцію мають великі приватні медіа-імперії. Поява комерційної конкуренції для суспільних мовників стало великою несподіванкою, і змусило їх конкурувати на ринку. Незважаючи на зміни, які відбулися на ринку мас-медіа, незважаючи на зростаючу конкуренцію суспільні ЗМІ намагаються утримати свої позиції.

Джерела та література

мовлення лібералізація медіа

1. Директива Совета Европейского Союза 89/552/ЕЕС от 3 октября 1989 года [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.medialaw.ru/laws/other_laws/european/dir_89-552-ec/text.htm.

2. Declaration of the Committee of Ministers on the guarantee of the independence of public service broadcasting in the member states (Adopted by the Committee of Ministers on 27 September 2006 at the 974th meeting of the Ministers' Deputies) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?Ref=Decl-27.09.2006.

3. Europa i spoleczenstwo globalnej informacji. Raport Bangemanna. Zalecenia dla Rady Europejskiej [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://cyberbadacz.republika.pl/raport_bangemanna. html.

4. Recommendation PA 1641 (2004). Public service broadcasting [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://assembly.coe.int/ main.asp?Link=/documents/adoptedtext/ta04/erec1641.htm.

5. Бецко Г. Роль громадського мовлення у демократичних суспільствах [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. mediareform.com.ua/docs/becs.doc.

6. Іванов В. Законодавче регулювання суспільного телерадіомовлення: український та міжнародний досвід / В. Іванов // Суспільне мовлення: незалежність, свобода слова i програмна різноманітність. - К.: Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні, 2007. - С. 3-12. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.kas.de/ukraine/ukr/publications/12579/.

7. Ковриженко Д. Фінансування суспільного мовлення в країнах Європи / Д. Ковриженко. - К.: Лабораторія законодавчих ініціатив, 2008. - 39 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: media.parlament.org.ua/uploads/files/f1894.pdf.

8. Правове регулювання суспільного мовлення: стандарти ЄС, Ради Європи та досвід країн-членів Євросоюзу. Підготовлено Інститутом прикладних правових досліджень „Право” в рамках проекту «Розробка пропозицій щодо адаптації інформаційного права України до вимога права ЄС». - К., 2007. - 26 с. Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://media.parlament.org.ua/sm/.

9. Jakubowicz K. Media publiczne. Pocz^tek konca czy nowy pocz^tek / K. Jakubowicz. - Warszawa: Wzdawnictwa Akademickie i Profesionalne, 2007. - 295 s.

10. Kosmalska B. Model wspolczesnej telewizji publicznej / B. Kosmalska // Media w Polsce. Pierwsza wladza IV RP /redakcja naukowa Marek Sokolowski/ Warszawa: Wydawnictwa Akademickie i Profesjonalne Spolka z o.o., 2007. - S. 85-96.

11. Ociepka B. Dla kogo telewizja Polska? Model publiczny w postkomunistycznej Europie Srodkowej /Beata Ociepka. - Wroclaw: Wyd-wo Uniw. Wroclawskiego, 2003. - 525 s.

12. Slupek L. Media publiczne w Unii Europejskiej / L. Slupek // Media. Wladza. Prawo. - Krakow: Wydawnictwi Uniwersytetu Jagellonskiego, 2005. - S. 147-163.

13. Williams K. Media w Europie / K. Williams. - Warszawa: Wydawnictwa Akademickie i Profesjonalne, 2008. - 222 s.

14. Jukubowicz K. Public Service broadcasting: definitions, descriptions and policy dilemmas / K. Jukubowicz [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.lboro.ac.uk/research/changing. media/K.J.-Paper.html.

15. Sonik L. Telewizja publiczna, to znaczy dla wszystkich / L.Sonik // Rzeczpospolita 17-03-2008. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rp.pl/artykul/107763.html.

Размещено на Allbest.ru