Діяльність засобів масової інформації в тоталітарному суспільстві — прогрес чи гальмування розвитку суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 316.774:321.64

ОНУ імені І. І. Мечникова Одеса (Україна)

Діяльність засобів масової інформації в тоталітарному суспільстві -- прогрес чи гальмування розвитку суспільства?

І.В. Сидун

Summary

масовий інформація громадський тоталітарний

In the article activity of mass medias is lighted up in totalitarian society. Influence of the press is studied on society, his state and development. The press as important instrument of social management is investigational. The accumulation of experience and will of millions of people is traced by mass medias, forming and expression of public opinion in the state with the totalitarian mode.

Аннотация

В статье освещена деятельность средств массовой информации в тоталитарном обществе. Изучено влияние прессы на общество, его состояние и развитие. Исследована пресса как важный инструмент социального управления. Прослежена аккумуляция опыта и воли миллионов людей средствами массовой информации, формирование и выражение общественного мнения в государстве с тоталитарным режимом.

Засоби масової інформації здійснюють серйозний вплив на суспільство, його стан і розвиток. Вони можуть сприяти прогресу або гальмувати його. Характерною щодо цього є діяльність засобів масової інформації у тоталітарному суспільстві. З одного боку, вони стають жертвою тоталітарного режиму, втрачаючи всі позитивні якості вільної трибуни, засобу інформування населення, а з другого - виступають як засіб тоталітарного режиму. Впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального управління, їхня роль особливо залежить від умов діяльності - існуючого політичного режиму.

Головною ознакою тоталітарного режиму є здійснення всезагального, всеохоплюючого, тотального контролю над усіма сферами життя суспільства - від відносин власності до особистого життя громадян. Цю функцію виконує держава, як правило, разом із правлячою політичною партією, яка найчастіше у тоталітарному суспільстві є єдиною (принаймні легально існуючою) партією. При цьому відбувається своєрідне злиття функцій держави та партій, коли нелегко визначити, чи то держава «поглинає» партію, чи партія «поглинає» державу. Такий партійно-державний (державно-партійний) механізм підпорядковує собі всі важелі впливу на народ, в тому числі й ЗМІ, на які покладається завдання інформаційно-пропагандистського обслуговування режиму. За таких умов й мови не може бути про них як самостійну ланку політичної системи суспільства.

Тоталітарний режим не припускає існування легальної опозиції, опозиційних чи непідконтрольних йому ЗМІ. Дозвіл на видання або вихід в ефір надається тільки «надійним» і «перевіреним». Наприклад, над усім, що публікували ЗМІ колишнього СРСР, був встановлений жорсткий цензурний контроль. А над ним - контроль партійних органів. Головною місією ЗМІ було зміцнення, всебічна підтримка і вихваляння існуючого режиму. Водночас преса, радіо, телебачення були насичені критичними публікаціями, але критика було суворо «дозована». Так, у районних газетах критикували керівників господарств, підприємств, окремих чиновників районних установ, але не районне керівництво. Так само органи масової інформації обласного рівня могли «стерти на порох» районних керівників, але щодо обласних існувало «табу». Ще суворішими були ідеологічні обмеження. Значну роль у діяльності засобів масової інформації було відведено штучним пропагандистським кампаніям, спрямованим на формування «образу ворога».

Якщо перенестися в кінець 1930-х років, то можна побачити таку картину співіснування преси і суспільства. Репресії, які розгорнулися в СРСР в 1937-1938 рр., були масовими. І сьогодні, коли згадують 1937 р., асоціації виникають у першу чергу з в'язницями та розстрілами. У цю «м'ясорубку» попадали як прості люди, так і представники правлячої верхівки. Той, хто ще вчора був героєм і вірним соратником, сьогодні оголошувався зрадником і ворогом народу. І це потрібно було якось пояснювати. Чим і займалася в той період радянська преса, яка перетворилася насамперед у знаряддя пропаганди. У тому числі й у знаряддя пропаганди кривавих чищень [3, 6].

Візьмемо, наприклад, газету «Правда» від 13 червня 1937 р. У ній - звернення до народу маршала Климента Ворошилова із приводу розкриття чергової змови, що повернулося великим судовим процесом. На лаві підсудних виявилася практично вся верхівка командного складу Червоної Армії: Тухачевський, Якир, Уборевич, Корк, Эйдеман та інші. Обвинувачень було багато: зв'язок з іноземною розвідкою й зрада Батьківщині, шкідництво, підрив обороноздатності країни, провокація агресії ззовні, троцькістська змова з метою відновлення капіталізму, підготовка кулацьких повстань, убивство С. М. Кірова й Куйбишева, підготовка замаху на Сталіна й на Єжова. Обвинувачення нагромаджувалися одне на інше, виглядали безглуздо й бездоказово. 11 червня відбувся суд. Наступного дня арештовані були й розстріляні - без усяких апеляцій і клопотань про помилування [6].

Пошук шпигунів і змовників - основний лейтмотив того часу, який ретельно підтримувався пресою. Обвинувачення, як говорилося вище, були безглуздими, але це, видалося, нікого не хвилює. Головне - щоб було написано в газеті «Правда».

Сьогодні в ХХІ ст. читати це дивно й страшно. Тепер відкриті архіви, опубліковано чимало книг про «Великий терор», знято чимало фільмів. Але тоді, наприкінці 1930-х рр., відрізнити правду від неправди було майже неможливо. Зрадників і шпигунів таврувала не тільки преса. У школах, інститутах, на заводах проходили спеціальні збори, де викривали зрадників батьківщини, що маскувалися під чесних комуністів.

Про ворогів народу писали всі, у тому числі й один із самих знаменитих журналістів того часу - Михайло Кольцов. Про справу Тухачевського, Якира й інших він відгукнувся так: «Озлоблена успіхами нашої батьківщини, ця шпигунська банда прагнула повернути поміщиків і капіталістів, забрати землю в колгоспників, фабрики й заводи - у робітників. Ненависна купка негідників!». Загальний тон статей кінця 1930-х років - громадяни, ворог хитрий, підсильте революційну пильність [7].

Отже, характерними рисами засобів масової інформації в тоталітарному суспільстві були породження і продовження самої системи з її надмірною централізацією, безумовним підпорядкуванням центру, командними методами керівництва, придушенням навіть найменшого інакомислення та ініціативи, догматизмом і прислужництвом. Однопартійна система, жорстке планування в економіці, відсутність матеріальної зацікавленості у якісній праці, канонізація єдиної ідеології з її міфами і стереотипами, відірваність від реальності, постійні пошуки ворога, наліплювання ярликів - усе це не могло не позначитися на роботі засобів масової інформації.

Для засобів масової інформації часів культу особи і періоду застою характерні насамперед політична нетерпимість, проповідь однодумства, відірваність від життя, спроби нав'язати всім «єдиновірне вчення», брехня і напівправда, догматизм мислення, наказний тон, відсутність критики самих основ суспільних вад. З цим тісно пов'язані постійне запізнення в інформуванні населення, неповнота і спотворення інформації, замовчування характерних особливостей життя людей за рубежем.

Але й у цих нелегких умовах на сторінках газет і журналів, на телебаченні й радіо з'являлися сміливі, принципові виступи, які розбуджували думку і совість. Засоби масової інформації готували суспільство до кардинальних змін. Саме в цей час народилося таке поняття, як гласність - своєрідний перехідний етап між періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Різновидом обмеження гласності тривалий час були спроби підпорядкувати її розмовам про «соціалістичний вибір».

Стрімкий прорив у галузі економіки одночасно супроводжувався масовою (насильницькою) колективізацією, розкуркулюванням: із сіл було виселено близько 4 млн. чоловік, не менш 3 млн. відніс голод, що вибухнув в 1932-1933 рр. Значно підірвало сільське господарство й те, що на рубежі 30-40-х років прокотилася хвиля знищення хуторів і «кулацьких банд», у результаті чого число ліквідованих збільшилося ще на 816 тис. [1, 250].

Після вбивства С. М. Кірова нормою стали масові репресії й політичні процеси. Почала складатися система таборів особливого призначення, у яких число ув'язнених уже в 1933 р. склало 300 тис., а в 1940 р. - перевищило 1,5 млн. чоловік. Необґрунтованим репресіям піддалися багато видатних учених, представники культури. Не уникли репресій і журналісти, у тому числі найвідоміші з них: М. Кольцов, К. Радек, Л. Сосновский [4, 104]. Карла Радека не врятувала навіть видана його книга «Зодчий соціалістичного суспільства», суцільно заповнена дифірамбами на адресу Сталіна, і те, що в останні перед арештом роки нічого не виходило без прославляння «великого зодчого соціалізму» з-під пера цього публіциста. В 1936 р. він був арештований і незабаром загинув у в'язниці [5, с. 98].

Трагічну долю К. Радека розділив і М. Кольцов. Повернувшись у травні 1937 р. з Іспанії, він змушений був приєднатися до багатоголосого хору, що таврували чергову «банду вбивць», цього разу на чолі з М. Бухаріним і О. Риковим. «Убивця із претензіями» - так був озаглавлений фейлетон М. Кольцова, що з'явився в «Правді» 7 березня 1938 р., а в грудні цього ж року талановитий фейлетоніст, автор мужнього «Іспанського щоденника» був арештований і розстріляний [8].

У скорботному списку загиблих у сталінських катівнях одним з перших виявився Л. С. Сосновський, публіцистика якого вже в середині 1920-х років становила багато томів, однак більш 50-ти років була під забороною й не була доступна читачам [2].

Патерналістська культура у всіх сферах, у тому числі й в інформаційній, приводила до спрощення й вихолощуванню соціальних зв'язків, зниженню соціальної проблематики до соціально-побутової. Ідеологічний контроль, однак, і в цій вузькій сфері не дозволяв виявляти й обговорювати дійсно серйозні проблеми. Складалося відчуття, що їх не існувало в дійсності або що вони не є важливими. «Заборонені теми» і моралізування можна вважати візитною карткою преси того часу. Традиція недооцінки соціального, особистого, зневага прав людини настільки глибоко «поселилися» у суспільній свідомості, що й сьогодні ці наслідки гостро відчуваються. У радянський період у висвітленні соціальних проблем був і позитивний досвід: спрощене, наскрізь ідеологізоване, однобічне відбиття соціального життя, тим не менш, не видаляло із зони уваги преси просту людину. Робота з авторським підходом помітно пожвавлювала соціальну проблематику. Були свої герої, були загальні цінності й соціальна згуртованість - ці важливі для будь-якого суспільства якості багато в чому були сформовані пресою. Нарешті, преса радянського періоду в якості «колективного організатора» придбала чималий досвід вирішення конкретних проблем повсякденності, районні й міські газети нерідко стояли на чолі місцевого співтовариства й підтримували соціальну комунікацію.

Отже, виражаючи і формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з другого - впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей. Тоталітарні режими не рахуються з громадською думкою. Пропаганда - гіркий досвід минулого, який застерігає від колишніх захоплень програмами і діями окремих політичних лідерів. Преса повинна зважено і критично оцінювати їх.

Література

1. Данилов В. П. Коллективизация: как это было / Страницы истории советского общества: факты, проблемы, люди / В. П. Данилов. - М., 1989.

2. Кузнецов И. В. История отечественной журналистики (1917-2000) : Учебный комплект : Учебное пособие. Хрестоматия / И. В. Кузнецов. - М: Наука, 2002.

3. Пельт В. Д. Послевоенная Советская печать (1937 - июнь 1941) / В. Д. Пельт. - М., 1974.

4. Погодин Н. Ф. Школа «Правды». Ленинской «Правде» - 50 лет / Н. Ф. Погодин. - М., 1962.

5. Поляков Ю. А. Советская страна после окончания гражданской войны: территория и население / Ю.А. Поляков. - М., 1986.

6. Правда. - 1937. - 13 июня.

7. Правда. - 1936. - 28 января.

8. Правда. - 1938. - 7 марта.

Размещено на Allbest.ru