Публікації Софії Русової на сторінках журналу "Світло" з погляду журналістської та редакторської майстерності

Анотація

русова публіцистичний редактор творчий

У статті висвітлено публіцистичну спадщину Софії Русової, відомого українського педагога, публіциста й редактора. Проаналізовано суто творчі прийоми, завдяки яким Софія Русова максимально ефективно доносить до читача ідею виховання молодого покоління.

Ключові слова: публіцистика, педагогіка, школа, журнал, стаття, виховання, дитина.

Аннотация

Евдокименко И.Н. Публикации Софии Русовой на страницах журнала “Свитло” со стороны журналистского та редакторского мастерства

В статье предоставлено публицистическое наследие Софии Русовой, известного украинского педагога, публициста и редактора. Проанализированы творческие приемы, благодаря которым София Русова максимально эффективно доносит до читателя идею воспитания молодого поколения.

Ключевые слова: публицистика, педагогика, школа, журнал, статья, воспитание, ребенок.

Annotation

levdokymenko I. Sofia Rusov's publishing activity on the pages of Svitlo magazin editors mastery

The article is devoted to journalistic heritage of Sofia Rusova, a known Ukrainian teacher, journalist and editor. The attention is paid to the analysis of purely creative techniques with the help of which Sofia Rusova most effectively carries to the reader the idea of education of the younger generation. This indicated that Sofia Rusova, used definitions, analysis of the systems of a study of literature science productively enough. Some publications of Sofia Rusova, have the brightly expressed character of works. In witness of the last. it is indicated in the article, that in the publications of Sofia Rusova, applies often, makes necessary comparisons with artistic works of the contemporaries. This range is very wide thus, comparative critical description affects novels and to lead the literati of many European countries. Sofia Rusova, analysing works from the point of view of both literary critic and literary critic, extrapolates the basic moral categories noticed to her in modern humanistic literature, on own pedagogical activity. Thus, harmoniously connecting literary criticisms, literary criticism and actually pedagogic, Sofia Rusova labours for considerable successes with productive education of the young generation by own publications.

In the article is also accented on a circumstance that Sofia Rusova practically in all analysed publications, the pragmatic carries out conclusions, both in the form of vivid sentences and classic research and practice results, conclusions characteristic similar sort of editions. Sofia Rusova maximally uses possibilities of publicist with that to carry to public consciousness front-rank humanistic ideas and ideals that she heard the confession and realized on continuation of all scientific and journalistic careers.

Key words: journalism, pedagogic, school, magazine, article, education, child.

Вступ

Спадщина Софії Русової потребує повсякденного аналізу, бо є невід'ємною складовою історії національної культури. Прийоми й методи, що їх активно впроваджувала в педагогічну практику Софія Русова, є універсальними в час нинішньої гуманізації суспільства. Водночас екстраполяція цих методів на реалії нового тисячоліття потребує виваженого обґрунтування, що базується на прискіпливому вивченні творчих прийомів Софії Русової, насамперед, у царині редакторської й журналістської діяльності.

Педагогічні новації, що були досить несподіваними для суспільної свідомості пересічних жителів України в специфічних історичних умовах початку ХХ ст., потребували адекватного зображення, реалізації в друкованому слові. Тому журналістська й редакторська діяльність Софії Русової вдосконалювалися паралельно з її педагогічними здобутками.

Педагогічна та громадсько-політична діяльність Софії Русової стала предметом вивчення вітчизняними науковцями фактично лише з набуттям Україною незалежності. Слід відзначити ґрунтовні праці Л.В. Гонюкової, О.В. Джус, О.М. Таран, І.М. Пінчук, О.Є. Фролової. Тією чи іншою мірою всі вони зосереджені на педагогічній спадщині Софії Русової, пов'язуючи її з активною громадянською позицією видатного українського педагога.

У науковому дослідженні О.В. Пшеврацької зроблено акцент на психологічних засадах організації дошкільного виховання в працях Софії Русової. О.М. Пеньковець вдається до філософського аналізу змісту її текстів. Н.В. Маліновська ретельно досліджує фахові питання, пов'язані з лінгвістикою і проблемами сприйняття й засвоєння молодшими школярами текстів художніх творів, що їх розробляла Софія Русова.

Постановка завдання

Метою статті є аналіз статей Софії Русової, розміщених у журналі “Світло”, щодо журналістської та редакторської майстерності авторки.

Завданням наукової статті є аналіз публіцистичної майстерності відомого громадського діяча Софії Русової, яка постійно й цілеспрямовано пропагувала ідеї виховання нової людини в тогочасній спеціальній і громадсько-політичній пресі. Журнал “Світло”, що виходив у Києві впродовж 1910-1914 рр., одразу зарекомендував себе як серйозне фахове видання, яке віддавало перевагу науково-популярному стилю викладу, маючи на меті донести передові наукові концепції до широкого читацького загалу. Першим редактором журналу був Г. Шерстюк, невдовзі його змінив пан В. Прокопович. Тривалий час журнал “Світло” був чи не єдиним регулярним виданням, присвяченим проблемам педагогіки на сході України й у самому Києві.

Результати

Журнал “Світло” публікував науково-популярні розвідки, розміщував на своїх шпальтах методичні статті, що призначалися для широкого загалу читачів, серед яких були представники дошкільних навчальних закладів, батьки, вчителі.

Оскільки статті Софії Русової призначалися не лише для колег-вихователів, а й, насамперед, для широкого читацького загалу, то перед автором апріорі поставало складне завдання. Слід було максимально ефективно донести власні новаторські ідеї не лише до фахівців, що добре володіли понятійним і категоріальним апаратом, а й до маси читачів, які через об'єктивні причини не завжди адекватно реагували на новації в традиційній і досить консервативній педагогічній сфері.

Нагадаймо також, що в статтях Софії Русової йдеться здебільшого про виховання дітей віком від п'яти до восьми років, що, безперечно, накладало табу на деякі морально-етичні моменти, вимагало максимальної зваженості, толерантності й терплячості, бо помилки в такій важливій справі були вочевидь неприпустимі.

Педагогічний часопис “Світло”, що в ньому друкувалися матеріали Софії Русової, виходив у Києві в тривожний час передчуття майбутнього всеєвропейського катаклізму. Тому, аналізуючи публіцистичну спадщину Софії Русової, слід враховувати також історичні особливості епохи, мати перед собою психологічний портрет пересічного читача. Це зробити досить важко з огляду на віддаленість історичного періоду, проте необхідно з урахуванням специфіки дослідження.

Російська імперія, що похитнулась у результаті поразки під час російсько-японської війни й революційних подій 1905 р., швидко відновила втрачені позиції в економічному й політичному плані. Як відомо, Російська імперія на 1914 р. вийшла на перше місце в світі за обсягом виробленої сільськогосподарської продукції, проте значно відставала від великих європейських країн і США за іншими показниками. Зокрема, у рейтингу світового промислового виробництва Російська імперія “пасла задніх”, виробляючи до 2% промислової продукції, тоді як США виробляло 20%, Британська імперія - до 18%. Частка Німецької імперії, майбутнього суперника царської Росії в Першій світовій війні, у світовому виробництві становила 9% [7, с. 234].

Безперечно, для пересічного читача журналу “Світло” ці цифри були здебільшого абстрактною арифметикою, тим більше, що вони замовчувалися тодішніми офіційними ЗМІ та пропагандистським апаратом царської Росії. Проте пересічний житель Києва, України, який мав змогу сам побувати за кордоном чи знав від знайомих про умови тамтешнього буття, був обізнаний, що середньостатистичний німець заробляє приблизно в три з половиною рази більше за нього, французький робітник отримує більше в три рази. Навіть житель сусідньої Австро-Угорщини за всіма стандартами живе в кілька разів краще за громадянина Російської імперії на території її європейської частини [7, с. 245].

Капіталізація виробництва в Російській імперії супроводжувалася страйками на промислових підприємствах, масовими селянськими заворушеннями, що постійно підігрівались агітацією лівих партій, які набирали сили по всій Європі. Загалом стан суспільної свідомості, яка не встигла заспокоїтися після революційних подій 1905 р., можна було охарактеризувати поняттям, що його запровадили в політичну науку французькі науковці О. Кабанес і Л. Насс і яке дістало яскраву назву “революційного неврозу”.

“Революційний невроз - некрасиве слово. Він справді, без сумнівів, існує і вносить тим самим анархічне сум'яття не тільки в душі окремих особистостей, а й у душі цілих суспільств. Він спричинений однаковими чинниками, виявляється з тими ж самими симптомами й навіть розвивається з тією ж самою послідовністю щоразу, коли якийсь народ, під впливом історичних умов, переходить у стан, з якого немає іншого виходу, крім радикальної зміни ладу, що пригнічує цей народ, тому спрямовує його на шлях насильницьких переворотів.

Силу цього закону, виявлення цього неврозу ми спостерігаємо послідовно... і в Англії, і в Нідерландах, й у Франції, а не сьогодні-завтра побачимо його й у Росії, що переживає нині гостру кризу” [1, с. 7].

Передбачення французьких науковців виявилося пророчим, а монографія “Революційний невроз” вийшла приблизно в той самий час, коли читачі журналу “Світло” отримали перші примірники новоствореного видання.

За таких умов будь-який прогресивний педагог не міг триматись осторонь перипетій громадсько-політичного буття, і цей факт повною мірою позначився на стилістиці викладу фактичного матеріалу, науково-педагогічних узагальнень і прагматичних порад, що їх пропонувала Софія Русова у підготованих для редакції “ Світла ” статтях.

Одразу слід зазначити, що у своїх переконаннях, життєвих поглядах, принаймні тих, що виразно екстраполювалися на її публіцистичних творах, Софія Русова виходила із загальнолюдської моралі. “Етика не того або другого люду, бо в казках уся мудрість усієї людськості на землі не тимчасова мораль, а правда, яка потроху виробляється людьми на усіх кінцях світу широкого й може колись запанує понад усіма нашими ще виразними звірячими інстинктами. Не дурно Грим, такий знавець народньої німецької казки, думав, що можна казкою „відродити людей”. В казці усіми життєвими справами керує глибоке переконання правди, в казці нема моралі, а є пережите почуття милійонів людей, що через віки перенесли велику віру в перемогу правди, в красу добра й його непереможну силу. Нехай же й в душі дитини засвітиться ясна зіронька - шукання правди, хай прокинеться бажання здобути правду не тільки для себе, а для усіх цих Іванів, дурних та вбогих, до яких вона звикає в казці” [5, с. 6].

Попри те, що публіцист і педагог Софія Русова мусила дотримуватися досить суворих правил цензури, для посилення головної ідеї невеликого за обсягом твору, свої погляди й переконання вона приховувала своєрідним чином, часто виносячи їх у кінець статті. Автор справедливо вважала, що, згідно із законами сприйняття, в журналістиці особливо запам'ятовується перша й остання фраза. Яскравим зразком цього може слугувати стаття, де насамкінець Софія Русова констатує: “Бажано було б дуже зробити вже хоч десь на Вкраїні спробу в родинному життю українськими засобами провести найкращі сучасні педагогічні ідеали, виховати розумну працьовиту дитину, не одірвану від свого рідного народу, а навпаки зв'язану з ним пошаною до усього свого, знанням усього того, серед чого вона виростає. З таких дітей Україна справді мала б рідних синів - щирих робітників на ниві народній, творців її майбутньої ліпшої долі” [6, с. 22].

Цілком очевидно, що загальнолюдська етика в поєднанні із щирим бажанням максимально гуманізувати дошкільну педагогіку, спрямувавши її в русло національного виховання, до “ниви народної”, - оптимальний шлях, що його обрала Софія Русова для донесення власних оригінальних концепцій до пересічного читача “Світла”. Журналіст Русова часто користується при цьому прийомами суто публіцистичними, характерними для групи жанрів, що їх прийнято називати “групою художньо-публіцистичних жанрів”. Стиль цієї групи характерний широким використанням значної кількості епітетів, яскравих порівнянь, метафоричного ряду. Безперечно, таке вирішення проблеми стилістики тексту надавало можливість читачам “Світла” повною мірою не тільки засвоювати певні педагогічні новації. Сприйняття складного за своїм змістом і структурою педагогічного матеріалу полегшувалося легкістю й невимушеною манерою подачі інформації.

Для стилістики Софії Русової загалом характерне своєрідне й досить несподіване для вітчизняної педагогічної публіцистики “ноу-хау”: звернення авторки до читача з пропозицією разом поміркувати й разом з авторкою - досвідченим педагогом - самому спробувати вирішити ту чи іншу проблему виховання. Журналістська майстерність Софії Русової дає змогу робити це досить тактовно, зовні непомітно, але ефективно. Наприклад, у статті “Про дитячі цяцьки” Софія Русова починає не з академічного викладу сутності дитячих забав, а безпосередньо апелює до батьківських почуттів своїх читачів, з повагою й щирою зацікавленістю розповідаючи про дитячі забавки їхніх дітей. Спершу, щоб зацікавити пересічного читача, Софія Русова невимушено переповідає теорії, що дають можливість зрозуміти важливість будь-якої дитячої забавки. Стилістика початку цієї статті відповідає всім вимогам науково-популярного викладу, а коментар самого автора подано толерантно, з повагою до колег, що переймалися цією проблемою. Проаналізувавши здобутки і втрати колег-педагогів, Софія Русова переходить до власного бачення проблеми.

Матеріал статті густо насичений емпірикою, проте, згідно із законами жанру, емпірика подана у вигляді яскравих прикладів, що западають у підсвідомість. Емоційність сприйняття полегшується й невимушеністю переходів авторки від одного нюансу, однієї складової проблеми виховання до іншої. Наприклад, у статті про дитячі забавки, Софія Русова вміло наводить часом протилежні думки на цінність самої гри-забавки, проте щоразу робить тактовні власні висновки, засновані на багатющому особистому досвіді. Майстерність публіциста Софії Русової полягає в тому, щоб, поставивши проблему, непомітно й тактовно підводити читача до розумного варіанта вирішення цього питання. Зрештою, кожен, хто читає статтю Русової, неодмінно доходить висновку, що він сам особисто впорався зі складним питанням морального виховання, а авторка лише йому допомогла.

Слід зазначити, що з огляду на специфіку педагогічної науки Софія Русова ніяк не могла залишити проблему, порушену в будь-якій її статті, нерозв'язаною. Однак і дати читачеві змогу бути абсолютно переконаним у тому, що саме він блискуче впорався із завданням, теж було не варто, бо тоді теорія, перенесена на родинну практику читачів “Світла”, могла дати серйозні збої, призвести до негативних наслідків.

Тобто публіцистика в педагогічній сфері має не тільки стилістику, кожна стаття з педагогіки має бути побудована досконало з погляду виразності постановки проблеми, її вирішення і, однозначно, конкретних висновків, що їх робить автор статті.

Вище ми зазначили, що Софія Русова особисто підводить читача до вирішення проблеми. Проте вона не “лишає його на самоті” з проблемою і, мов дбайлива вчителька, особисто в яскраво вираженій дидактичній манері наголошує на справжньому результаті. В архітектоніці статей Софії Русової, що були опубліковані на сторінках “Світла”, подібний висновок - це останній абзац або навіть кілька абзаців наприкінці журналістського твору.

Як приклад такого підходу, закінчення статті “Ручна праця”, що є третьою частиною подачі циклу статей під загальною назвою “Дошкільне виховання”: “...Визнаючи велике значіння рукомесла й для фізичного розвитку дитини й для його моральної дісциплини, не можна залишити елемент псіхичної інтимности таких виробів, які не мають практичної ваги, але дуже цінні в естетичному вихованні й в поясненні душевної особистости кожної дитини.

Бачучи велике значення в вихованні й за-для навчання дітей ручної праці, дуже бажано, щоб вона як найбільш правильно розвивалася по усіх наших садах й школах й запанувала б, як справді живий активний, ясний метод, користний й для учня, й для вчителя” [4, с. 14].

На цьому прикладі ми переконуємося, що останнє слово у вирішенні проблеми, акцентуації на правильному виборі самого читача, все ж таки належить Софії Русовій як авторці друкованого тексту.

Часто Софія Русова використовує публіцистичні прийоми, що посилюють патетику закінчення, завершення статті. До того ж авторка, починаючи статтю з неспішного, прагматичного вступу, введення читача в проблему, поступово динамізує свою розповідь, завершуючи її величним акордом-закінченням, який виглядає таким органічним, що читач мимоволі забуває про той факт, що йдеться про таку консервативну науку, якою є, по суті, педагогіка. Яскравий приклад такого патетичного фіналу, останні абзаци першої частини статті “Дитячний сад на національнім ґрунті”: “Через це й дитячі сади, маючи діло з дуже ніжним матер'ялом, принесуть велику користь тільки тоді, коли вони по змозі будуть триматися національного ґрунту. Тоді вони не попсують, а збережуть дітей, дадуть пишно розквітчатися усім найкращим думкам і почуттям людини, тоді дитячий сад закладе в своїх вихованцях певне зерно задля розвитку гуманно освіченої, людини, що не рве своїх зв'язків з рідним народом, а виростає свідомим сином своєї нації” [2, с. 54].

Важливо зазначити, що в журналі “Світло” впродовж чотирьох років утримувалася динаміка й послідовність у публікаціях Софії Русової. Підсвідомо авторка могла розраховувати на те, що її педагогічні роздуми, громадсько-політичні ідеї та переконання будуть цілком логічно розвинуті в подальших авторських публікаціях. У зв'язку із цим Софія Русова часто вдається до класичного редакторського прийому подачі великої публікації під однією “шапкою”, але з кількома оригінальними частинами, що їх здебільшого об'єднує заявлена авторкою на початку тема. Характерний у цьому цикл авторських публікацій “Дитячий сад на національнім ґрунті”, що складається із трьох окремих статей-подач.

Уважно читаючи ці статті, можна переконатися, що початковий задум авторки: показати теорію і практику дошкільного виховання в Україні, порівнюючи його із системою виховання на Заході, зазнає переформатування вже по ходу написанні публіцистичного циклу. “Зачепивши” читача “гачком” дошкільного виховання, розповівши про незнайому більшості передплатників “Світла” систему дошкільного виховання в дитячих садках, Софія Русова вже у другій і третій статтях переходить до проблеми виховання молодого покоління загалом, справедливо зазначивши, що основа цього має бути покладена в дитячому дошкільному навчальному закладі.

Початки статті в Софії Русової здебільшого досить прагматичні, розважливі, вони розраховані на розсудливого вітчизняного читача: “Ідея дитячих селянських захистів виявилася у нас не з осередку педагогів, а почали їх закладати земства, і не як спосіб ліпшого виховання дітей, а простісінько як спосіб до зменшення тих пожеж на селі, що так часто вчиняють діти. Земства визначили з страхового капиталу небагато грошей, щоб по великих селах заводити захисти дитячі, де б діти за ввесь час жнив зоставалися під доглядом й не гралися б з вогнем” [2, с. 44].

Ще раз наголосимо на універсальності методу, що його взяла на озброєння досвідчена журналістка й редакторка: Софія Русова звертається до читача безпосередньо, дещо вуалюючи авторську позицію зрозумілими та прийнятними для пересічного громадянина категоріями, поняттями, історіями з повсякденного побуту. Знайшовши таким чином шлях до порозуміння з читачами, авторка переходить на складніший рівень викладу, не поступаючись, однак, своєму принципу пояснювати все невимушено просто, без зайвих ускладнень і штучно створеного категоріального ряду. Таким чином авторці вдається провести досить складний порівняльний аналіз стану справ із дитячими навчальними закладами за кордоном - у Німеччині, Франції і, власне, в Україні.

Обсяг журналу впливав на обсяг окремої статті. Тож Софія Русова як журналіст зі значним редакторським досвідом, очевидно, іноді мала поступатися ваговими доказами, віддаючи перевагу емоційнішим. Головним у цьому випадку виявлялося досягнення мети, що полягала в максимально ефективному донесенні до маси пересічних читачів, працівників дошкільних навчальних закладів передових ідей у тогочасній педагогічній науці. Однак специфіка матеріалу, власна громадянська Софії Русової позиція неодмінно потребували чіткого вираження особистого ставлення до проблеми. Журналістка й редакторка Софія Русова зважено вдається до прийому, що його можна охарактеризувати, як попередня констатація, висновки, з яскраво вираженим експресивним моментом. Зразком цього може послужити великий абзац, що ніби підсумовує першу частину статті Софії Русової “Дитячий сад на національнім ґрунті”: “Дитина, хоч як би б вона не була занедбана, як на наш погляд, за перші 4-5 літ свого життя вбірає в себе силу вражіннів, утворює безліч розуміннів і з хатнього життя, а ще більш, особливо на селі, з позахатнього життя природи. Її розум і почуття працюють дуже інтенсивно і перше завдання виховувача вкупі з дитиною проаналізувати увесь цей скарб і поставити в зв'язку з цими ґрунтовними дослідами усі нові дослідування. А саме головне - викликати в дитячій голові її власну думку, розбуркати дитячу фантазію й навчити до усього пильно самій додивляться й утворювати з цих дослідів щось своє” [2, с. 45].

Увагу пересічного читача також мала привернути полеміка, що він її підсвідомо переживав, обов'язково приймаючи ту чи іншу сторону. Правило, відоме із загальної психології, творчо використовувала публіцист Софія Русова, особливо коли йшлося про постановку питання в циклі статей, що були присвячені дошкільному педагогічному вихованню. Демонструючи неабиякий журналістських талант, помножений на багатий досвід творчої роботи, Софія Русова ділиться з читачем методами педагогічної роботи відомих зарубіжних фахівців. Але навіть у цілому погоджуючись із закордонними концепціями дошкільного педагогічного виховання, Софія Русова наголошує на специфіці суто вітчизняного виховання молодого покоління українців. Полеміка Софії Русової максимально конкретна. Журналістка Русова прагматично використовує факти, не забуваючи при цьому подавати зважену кількість чисел: від кількості дошкільних громадських і приватних садочків до конкретного віку хлопчиків і дівчаток, для яких вони призначені. Цифри виконують роль чергового своєрідного, дуже вагомого доказу, що закріплюється в підсвідомості пересічного читача. Головне - змусити його замислитися над словами, що підкріплені цифрами.

Висновки

З огляду на прагматичність українського читача, особливо з розрахунку на той факт, що журнал “Світло” призначався і для читачів у сільській місцевості, прийом, що його використовувала Софія Русова, зважено наводячи статистичні дані, є, безумовно, творчою знахідкою.

Статті, що виходили в журналі “Світло” впродовж чотирьох років, були не лише оригінальними дослідженнями, що їх пропонувала читачам, культурній громаді видатний педагог Софія Русова. Стиль, методика викладу теоретичного матеріалу, вдалі журналістські знахідки, досконале володіння пером - усе це характеризує Софію Русову і як досвідченого журналіста, і як вправного редактора.

Творчість журналіста Софії Русової та її редакторська робота існують у гармонійному поєднанні, доповнюючи одна одну. Стиль журналістки Русової розкутий, емоційний, подекуди навіть поетичний. Редакторка Софія Русова делікатно оптимізує виклад, вносячи в нього конкретику, цифровий ряд, чергуються зважені висновки, що можуть знадобитися працівникам дошкільної освіти, з пристрасними закликами зберігати рідну культуру, берегти й навчати дітей, що стануть гарантом розвитку всієї країни.

У зв'язку зі змінами в суспільній свідомості, причиною яких стали кардинальні збурення в українському соціумі, педагогічні твори, ідеї Софії Русової потребують подальшого переосмислення з тим, щоб екстраполювати методики виховання, запроваджені визначним громадсько-політичним діячем у сьогоднішні реалії. У зв'язку із цим необхідний науковий аналіз, зокрема, і публіцистичної спадщини Софії Русової, оскільки ефективність подачі будь-якої ідеї, думки, судження багато в чому залежить від форми передачі. У подальших наукових статтях, присвячених вивченню спадщини Софії Русової, слід приділити увагу й такому досить незвичному досвіду, як поєднання літературознавчих розвідок з елементами літературної критики та публіцистики. Вивчення такого феномена, прийомів подачі матеріалу, що ними бездоганно володіла Софія Русова, стане в нагоді не лише педагогам, публіцистам, а й пересічним читачам, громадянам нашої держави, які переймаються проблемами виховання молодого покоління.

Список використаної літератури

1. Кабанес О. Революционный невроз / О. Кабанес, Л. Насс. М.: КСП, 1998.568 с.

2. Русова С. Дитячий сад на національнім ґрунті / С. Русова // Світло. 1910. № 3. С. 44-54.

3. Русова С. Про дитячі цяцьки / С. Русова // Світло. 1911. № 9. С. 56-60.

4. Русова С. Дошкільне виховання / С. Русова // Світло. 1913. № 3. С. 7-14.

5. Русова С. В оборону казки / С. Русова // Світло. 1913. № 7. С. 3-8.

6. Русова С. Націоналізація дошкільного виховання / С. Русова // Світло. 1913. № 5. С. 15-22.

7. Фабрично-заводская промышленность России // Россия, 1913 год. Российская Академия Наук, Институт Российской истории. СПб., 1995. 817 с.

Размещено на Allbest.ru