"Відчуття близькості" Іншого в зарубіжному нарисі Олеся Гончара

Размещено на http://allbest.ru

УДК 070: 821.161.2 -- 92

«Відчуття близькості» Іншого в зарубіжному нарисі Олеся Гончара

Н.І. Заверталюк, д-р філол. наук

Олесь Гончар, за його словами, «бачив країни Заходу і Сходу, відвідав по цей бік і по той бік екватора» [1, с. 26]. Його око, око письменника, вихоплювало найсуттєвіше з ареалу іншої країни. І ті перші свої враження він занотовував у «Щоденнику», повертався до них у своїх художніх творах («Собор», «Твоя зоря», «Плацдарм», «За мить щастя» та ін.). Яскраво відбилися вони в його подорожніх нарисах, у яких репрезентовано його сприйняття побаченого в країнах, які відвідував.

Ці нариси привертали увагу і читачів, і літературознавців. Серед них чи не найглибинніше їх досліджує В. М. Галич. У її монографії «Олесь Гончар - журналіст, публіцист, редактор» (2004), докторській дисертації на цю саму тему (2005), у післямові до книги публіцистики Олеся Гончара (Твори : У 12-ти т. - Т. 9. - Кн. 1. - 2012) всебічно розглянуто жанрову природу зарубіжного нарису О. Гончара. На окремих його особливостях зупинялися М. Шумило, В. П'янов, О. Галич та ін. Свого часу в докторській дисертації (1993) у контексті нарисової творчості українських письменників 50-70-х рр. ХХ ст. подорожній нарис О. Гончара був предметом осмислення і автора цієї статті. І саме роботи В. М. Галич, наші з нею розмови про публіцистику Олеся Гончара стали для мене своєрідним стимулом до написання цієї статті.

Зарубіжний нарис Олеся Гончара відзначається, як наголошує В. М. Галич, майстерністю «письменника, котрому властиве яскраве образне бачення світу, і публіциста - з тяжінням до документальних фактів і явищ» [2, с. 778]. А це дає можливість дослідникам розширювати аспекти розгляду його поетики. Оцінюючи зарубіжний нарис О. Гончара, критики, зокрема радянського періоду, передусім зважали на його ідеологічну, політичну спрямованість. Тим паче, що вона була акцентована самим письменником, особливо в нарисах кінця 40-50-х рр. («Зустрічі з друзями. Нариси про Чехословаччину» - 1950, «Китай зблизька» - 1951, «Из американских впечатлений» - 1955 та ін.).

У них у центральну позицію винесено ідею інтернаціоналізму, концепції класових суперечностей у капіталістичних країнах, контрасту двох світів, переваги соціалізму тощо, розгорненню яких і було підпорядковано відповідний набір фактів, деталей соціального змісту. Але вже в цих нарисах простежується тяжіння письменника виділити концепції духовності, краси іносвіту, з яким зіткнувся, його людей, природи, до пошуку близького йому, автору, як українцю, того, що викликає «відчуття близькості». Це і спонукало до більш детального аналізу специфіки вираження погляду письменника на світ крізь призму саме цієї парадигми - «відчуття близькості» на рівні душі, що і визначило тему даної статті.

У першому циклі зарубіжних нарисів про Чехословаччину «Зустрічі з друзями» ця «близькість» передусім означена соціально-політичними реаліями (товариство радянсько-чехословацької дружби, «розкріпачена» праця, «ударництво» робітників заводу, перша дівчина-чешка на тракторі тощо), що інтерпретуються як ознаки руху країни «в радісне майбутнє - до ще кращого життя, до миру і соціалізму» [3, с. 27].

У цьому контексті актуалізовано поширені у той час прикмети єднання прогресивних сил, дружби народів, заклики до захисту миру, як і в нарисах про Угорщину. Особистісне начало в цих нарисах зумовлене пам'яттю автора, який в останні дні війни в статусі гвардії старшого сержанта радянської армії, мінометника, брав участь у боях проти спільного ворога - гітлерівських загарбників саме на території Чехословаччини, визволяв Прагу. «До болю знайомі місця», - означує свій стан О. Гончар. Звідси й зіставлення Чехословаччини за двома часовими вимірами - 1945 і 1949 рр., безпосередність і психологізм висловлень про власні переживання від зустрічі з минулим, підкреслення реалій, що єднають (спільна боротьба з фашизмом; Карлов університет, де викладав Павел Шафарик, якому «присвятив великий Шевченко свою поему “Єретик”...» [3, с. 7], цитування рядків з цієї поеми про одвічну мрію народів жити в єдності). У цьому контексті й «відчуття близькості» до сучасної Чехословаччини, її людей. «.весь час їдеш серед близьких тобі людей, чимось рідних тобі людей», - констатує О. Гончар уже в першому нарисі книги - «На вєчни часи!» [3, с. 4]. Асоціативно, і не тільки, простежується певний перегук нарисів книги «Зустрічі з друзями» з романом «Прапороносці», зокрема з третьою його частиною - «Злата Прага». Не тільки на рівні ідейної тональності, пафосу твору, а й на словесно-виражальному. Ті ж урочистість епітетики й метафористики, олюдненість пейзажів («казкові тополині алеї», «пісенний місяць над хвилястим силуетом недалеких сріблястих гір», «урочисто пливе місяць в голубоватому мармурі хмар». ), згадка про Прагу, звільнену від фашистських загарбників («Пам'ятаю її весняною, барвистою, святковою, в прапорах і квітах Перемоги» [3, с. 6]), про старшину Хому Хаєцького, який по Гринаві «ходив в обнімку з захмелілими словаками, викладаючи їм азбуку нового життя» («Край пісень»). Останнє є ще й одним із доказів біографічності роману. етюд чехословаччина роман нарис гончар

Олесь Гончар любив світлих людей, знаходив їх на своїй рідній землі, зустрічався з ними і за її межами. І світло писав про них як у своїх романах та новелах, так і в нарисах, у тому числі й у подорожніх, зарубіжних. «Світло, сонячно писати важко», - зауважував він в інтерв'ю В. Абліцову, маючи, очевидно, на увазі існуючу соціальну суперечність між ідеєю і дійсністю в радянському суспільстві та пануючі в літературі канони соцреалізму. «Світле, сонячне писати важко, але саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчості, моральній чистоті - найвища духовність, що становить істинний сенс життя людей на планеті», - стверджував О. Гончар [4]. І він шукав цих людей, багатих внутрішньою красою.

В одному із записів від 29 лютого 1964 р. в «Щоденнику» О. Гончара наведено досить розлогу цитату із Антуана де Сент-Екзюпері, в якій звучить тривога з приводу занепаду духовності людей, виражено біль і крик душі.

Зокрема у словах: «Жить холодильниками, балансами и кроссвордами больше нельзя. Нельзя! Нельзя больше жить без поэзии, красок, любви. Два миллиарда людей не слышат больше ничего, кроме работы» [5, с. 325]. Очевидно, ці слова Сент-Екзюпері сильно вразили О. Гончара, що він переписав їх до свого «Щоденника» та ще й висловив свою думку стосовно такої ситуації в Україні: «Ні, Україна, українська культура не зникне, не буде поглинута, мов Атлантида, морем стандартизації» [5, с. 326]. Поезія, любов, барви природи для Олеся Гончара були мітами духовності людини. У пізнанні «Інших» він акцентував увагу на внутрішніх проявах імперативів прекрасного. А звідси й сконцентрованість погляду і письменника, і нарисовця О. Гончара на постаті людини в просторі краси - творчості, мистецтва, природи, морально-етичних домінант духовності.

У нарисі «Американські враження» Уперше опубліковано російською мовою («Американские впечатления») в «Литературной газете» 18 серп-ня 1955 р. й наступного дня в «Правде Украины». Українською мовою ввійшли до книги «Письменницькі роздуми» (1980). В останньому посмертному виданні «Твори» (у 12 т. - Т. 9. - Кн. 1. - 2012.) під назвою «Атлантична ніч. З американсь-ких вражень»). Цитую за цим виданням, відшліфованим самим автором; при потребі вказуючи на зміни порівняно з пер-шою публікацією., в якому поліваріантно відтворено ідейно-емоційне сприйняття О. Гончаром США та його громадян під час перших відвідин цієї країни у складі делегації на ювілейну сесію ООН (1955), вступна частина - пейзаж, зафіксований з висоти «відлітаючого з Нью-Йорка» літака оком письменника, - завершується зауваженням-констатаці- єю автора (що скорельовує на майбутнє опрацювання власних вражень): «.За різних обставин ми зустрічались з багатьма людьми, ставлячись до них без упередження, намагаючись зрозуміти їхнє життя, їхні звичаї, їхні справжні настрої. Хочеться в усьому розібратись.», бо й «думки про побачене, почуте, пережите за ці дні бентежать, хвилюють душу» [6, с. 16].

США - неоднозначні як у просторі природи, так і у межах людського життя, соціуму. Вони в чомусь очікувані, а в чомусь - несподівані. Серед усього розмаїття країни О. Гончар виділяє людський фактор. Зіставляючи різних людей, різні соціально-психологічні типи, він прагне уявити портрет країни, виокреслюючи значиме не лише для одного конкретного народу, а й для світу в цілому. Письменник розповідає про зустріч з господарем бензозаправної колонки «в краю мовчазних гір», «понурого, зарослого парубка з дивно блукаючим поглядом» [6, с. 17], наводить історію його життя (за його розповіддю), яке зробило з нього, на думку автора, «анахорета, атомного пустельника» [6, с. 18]. Паралельно до цієї характеристики О. Гончар згадує про «багатотисячний хор молодих голосів» учасників з'їзду «лютеранської молоді», який «протяжно, тужливо співав свої псалми небу. Вони молились за мир, бодай у такий спосіб виявляючи свою волю, своє несприйняття мілітаризму» [6, с. 19]. Величини різні: самотній парубок - як уособлення «живої жертви воєнної істерії» і «багатотисячний хор», спів якого протистоїть мілітаризму, але вони обидві зорієнтовані на одну проблему часу. Відповідно в оповіді про першого не осуд, а співчуття. А хор «молодих голосів» викликає симпатію, схвалення автора. Ця контрастність емоційно-психологічного сприйняття їх письменником досягається передусім на рівні тональності авторської оповіді, лаконічно зазначених реалій.

У розвитку лейтмотивної ідеї - миру на планеті Земля - Олесь Гончар не фіксує думки, що звучали з вуст виступаючих на засіданнях асамблеї ООН. Він презентує людський чинник - людину у фокусі цієї проблеми, її сучасне й майбутнє. У цьому контексті аксіологічно й емоційно найбільш навантаженим у нарисі «Американські враження» є портрет популярного в 50-х рр. ХХ ст. співака-негра Поля Робсона, відомого й своєю місією «борця за мир», виокремлений у самостійну одиницю тексту. Специфіка його структуровання вмотивована і хронотопічно (концертний зал, сцена, концерт), і психологічно. Образ Поля Робсона сприймається автором, як і інших присутніх на концерті, на перший погляд, зі сторони. Звідси й виділення в авторській характеристиці Поля Робсона прикмет зовнішності, поведінки на сцені, введення слова-звернення співака до присутніх «у великому залі». У той же час вона не позбавлена експресивності; публіцистичні оцінки Робсона чергуються із психологічними стосовно характеристики і співака, і вияву реакції як власне автора, так і інших на слово і спів артиста.

Обраний автором простір героя (концертний зал, сцена), що в авторській характеристиці розгорнутий до меж США і більше - світу, скорельовує до експресії, патетики, що зумовлюють певну сакралізацію образу співака, зокрема в узагальнюючій його оцінці: «...могутні пісні Робсона мають в собі чудову властивість згуртовувати, об'єднувати людей різного кольору шкіри <...> Робсон - артист справді народний, який вийшов з народу і співає для народу.» [6, 19-20], - наголошує О. Гончар. Риси зовнішності, характеристична деталь - посмішка, що повторюється, означення «знайомий» підкреслюють саме внутрішню гармонію - його і присутніх: «кремезний, знайомий, широко, від душі посміхається» [6, с. 19]; «широка ясна ус мішка» [6, с. 20]. Незаперечність такого зближення підкреслена і зауваженням стосовно особистісного, авторського, сприйняття і співу Поля Робсона, його поведінки, і, головне, отієї єдності, що виникла у залі, - «відчуття чогось близького, рідного». Розгортаючи цю тему, О. Гончар звертається до зіставлення Робсона із Маяковським, до образу серця як символу життєвого горіння людини для інших, коли «віддає їм (людям. - Н. З.) всю пристрасть свого серця, всю силу своїх натхненних пісень, що так хвилююче, так ще молодо гримлять для людей» [6, с. 20].

Відчуття духовної спорідненості в нарисі «Атлантична ніч. З американських вражень» зумовлює і пафос розповіді Олеся Гончара про двох «сивих патріархів американської поезії: Карла Сендберга і Роберта Фроста», яку автори «Приміток» до 9-го тому з 12-томного видання «Творів» Олеся Гончара (В. М. Галич і О. А. Галич) визначають як «невеличкий фрагмент» у названому творі, наголошуючи, що вона (розповідь) «подається за машинописом з родинного архіву письменника» [7, с. 795]. Порівняння тексту цього нарису із першою публікацією «Английских впечатлений» («Литературная газета» - 1955 р.) засвідчує відсутність розповіді про цих поетів у першій. Вона друкувалася пізніше. Як «портретний нарис» під назвою «Сини Америки», на що слушно вказують автори «Приміток», увійшла і до книги «Письменницькі роздуми» (1980). У нарисі «Крізь залізну завісу» (1991) автор знову повертається до спогаду про Сендберга та Фроста. Що ж вразило українського письменника в цих «патріархах американської поезії», що він неодноразово повертався до їхніх постатей? Відповідь Осмислюючи її, користуємося текстом нарису “Атлантична ніч. З американських вражень”. Варіації в інших публікаціях відрізняються незначною правкою, в основному на лексичному рівні. у самому тексті: духовність, людяність.

Портрет Фроста надто лаконічний, адже й спілкування з ним було коротким - одна зустріч на прийомі у Хаммершельда, тодішнього Генерального секретаря ООН. Навівши окремі відомості про нього («знаменитий лірик», «майже 80-річний поет»), О. Гончар фіксує настроєві ознаки внутрішнього стану поета («бадьорий», «щиро зворушений», «сидів у тихій задумі»), виокремлюючи психологічну деталь - погляд, вираз очей, як, безпосередньо, самого поета, так і його уваги до погляду інших: «він пильно зазирав кожному з нас в очі, подовгу вдивлявся, ніби намагався щось там дуже важливе для себе прочитати в погляді приїжджих людей.» [6, с. 23]. Ця характеристика веде до лаконічного за словом, але об'ємного за змістом означення «проникливий психолог», що розгортається аксіологічно через звернення до виразу авторського сприйняття тексту творчості поета: «Проникливий психолог, який з таким почуттям відтворив колись смерть наймита на фермі, передав

біль хлопчика, якому сталева пилка розтинає руку на лісопилці - про що він зараз думав, цей пильноокий дослідник душі? Так у задумі й відпливає образ його в океан ночі...» [6, с. 24]. Такий стан близький українському письменнику. І ті, завершальні в оповіді про Фроста, три крапки, як і масштабність образу «океан ночі», увиразнюють образ Фроста як людини, яка прагне пізнати глибини душі Іншого. Це близьке українському письменнику. Він відчув у погляді американського поета отой вогонь пізнання глибин душі, глибин духовного. Для нього він «пильноокий дослідник людської душі» [6, с. 24]. Тому й неодноразово О. Гончар повертався до погляду поета. Згадував його і в щоденникових записах. Як, наприклад, зробленому через 30 років після їхньої зустрічі (17 лист. 1991). Дізнавшись про смерть Хаммершельда, який і познайомив їх, О. Гончар пригадує передусім «погляд старого поета, коли він так пильно-пильно зазирав мені у вічі, розглядаючи, як інопланетянина <...> в ньому було щось мовби чаклунське» [1, с. 385]. А перед цим (19 трав. 1990) записав звернені до нього тоді, на початку 60-х, слова Фроста: «по ваших очах я хочу пізнати ваш народ» [1, с. 296]. У нарисі О. Гончар в епіцентр характеристики Фроста поставив лише одну психологічну деталь, акцентуючи своє її сприйняття. Останнє й актуалізувало слово автора про високість духу поета.

Портрет Карла Сендберга в тому «фрагменті» у тексті «американських вражень» порівняно із спогадом про Фроста досить розгорнутий у двох площинах - зовнішній і внутрішній. Дві зустрічі в різних просторових точках: офіційного прийому в Хаммершельда і в готельному номері, де «прикутий грипом до ліжка, лежав» Олесь Гончар.

Відповідно й виокреслено різні детермінанти постаті портретованого. У межах першого превалює офіційний дискурс. Оповідь про Карла Сендберга починається із узагальнюючої характеристики з вкрапленнями в неї аксіологічних означень, просвітлених суб'єктивізмом авторського сприйняття («.у молодості, видно, був людиною буйного темпераменту. Та, власне, й зараз, на схилі своїх сивих літ, він зостався таким. Людина-буря, співець трудової Америки <...>»).

Поступово скорельовуючи їх у реальний світ минулого й сучасного («Ще в тридцяті роки була в нас видана книжка його поезій, і, коли я кажу йому про це, він вигукує весело: / - о! О! Це, мабуть, тому, що я швед!»), переключаючи погляд із зауважень стосовно природно-людської поведінки поета до згадок про конкретні історичні події («Цей жарт його звернений у минулі віки, в історію, і поет ще більше ожвав- люється, дізнавшись, що дитинство моє минало якраз у тих місцях, де Карл ХІІ тікав понад

Ворсклою до Дніпра після Полтавської битви» [6, с. 24]), автор звертається до реальної біографії К. Стендберга. Форма її викладу довідкова.

Продовження мотиву історичної спорідненості двох митців і характеристики Стендберга в епізоді відвідин ним хворого українського письменника, в тематиці їхніх розмов про минуле, прикметами якого є Карл ХІІ, М. Ірчан та

І.Кулик, «перші повпреди» України в Канаді, і сучасне, уособленням якого є образ, заявлений «з болем і сарказмом» Стендбергом як «містер Аттіла», який «атомну бомбу споряджав», що знищила Хіросиму і Нагасакі. Ці реалії лише констатуються, але на їх підставі зроблено актуальні політичні узагальнення. На цьому тлі доповнено репрезентацію образу Стендберга саме як людини і як «поета демократичного складу» новими характеристичними деталями («сивий, привітний, доброзичливий»; «Життя поета мовби в минулому, а погляд і думка спрямовані, мені здається, в мабутнє», «щира співуча душа, мудра людина» [6, с. 25]).

Олесь Гончар побачив у ньому те світле начало, яке найбільше цінував у людях, яке було притаманне і йому самому. Це й зумовило особливу щирість, психологізм оповіді, особистісність вираження внутрішнього сприйняття автором події, що й виокремило «фрагмент» про двох американських поетів як маленьку новелу в нарисі «Атлантична ніч. З американських вражень». До «світлих» людей О. Гончар зарахував і керівника Орхідей-центру в столиці Таїланду Бангкок, про якого розповів у подорожньому есе «Орхідеї з тропіків».

Кілька зауваг щодо жанру твору «Орхідеї з тропіків». Згадуючи про поїздку до Таїланду Олеся Гончара та його твір про неї, Валентина Данилівна Гончар називає його статтею [8, с. 240]. В останньому 12-томному виданні творів О. Гончара «Орхідеї з тропіків» зараховано до розділу оповідань [9]; В. Галич розглядає цей твір як зразок подорожнього нарису [10, с. 406]; В. П'я- нов у вступному слові до видання «Оповідання'81» (упоряд. М. Кравчук, О. Сизоненко, 1982) назвав його «нарисовоподібним оповіданням», в якому автор «природно поєднує документалізм і емоційний роздум з оповідним і зображальним елементами» [11, с. 6].

Майже кожен із тих, хто відгукнувся на названий твір, відчув нетиповість для звичайного нарису форми вираження в ньому авторського сприйняття іносвіту, значно вищий рівень його образності.

Дійсно, в «Орхідеях з тропіків» історичні, політичні, соціальні реалії не просто констатуються, вони постають в емоційно почуттєвому забарвленні, в контексті побутових і особистісних ознак. Наприклад, згадка про «експонат в національному музеї» («колісниця-гарба <...>, повіз справді імпозантний <.> колимага») зорієнтована на історичне минуле («не вивітрився дух <...> багатовікових феодальних звичаїв, які для нас мимовіль перегукуються з похмурими звичаями кріпаччини» [9, с. 230-231]) і сучасне країни з її «мілітаристським духом» [9, с. 232], з «невільницьким ринком в столиці Таїланду» [9, с. 234]. Асоціативно останнє повертає до історій «розбитих сердець», наведених перед цими соціальними узагальненнями.

Дві історії-згадки про дівчат колишньої, «ще за Романових», Росії глибоко емоційні, сповнені співчуття. Перша - про «чернігівку» - побудована на антитезі щастя кохання/чужина, розвиток якої неодмінно веде до трагедії: «чисте кохання спонукало <.> податися в мандри, в краї невідомі, де довелося відчути на собі найтяжчі удари»).

Піднесено ліричне мовлення відзначає і роздум Олеся Гончара про долю учасниці другої «незвичайної історії»: «. аж дивно, чому вона не стала твором музики, поезії або чому не виведено її на екран». Мотивація цієї незвичайності в характеристиці сили почуття дівчини, теж скорельованого на трагічне: «Це дивне кохання, що спалахнуло колись серед білих ночей Півночі, щоб згаснути потім - з муками й болем - серед духм'янощів темних ночей тропічних» [9, с. 231]. Контраст прекрасного й трагічного, що оприявнюється через низку протилежних образів (спалахнуло/згасло; «з муками й болем» / «серед духм'янощів...»), актуалізує соціальний мотив - кохання і час. А це підтекстово спрямовує не лише на соціум, а й на філософію буття.

У контексті прекрасного розгортається белетризована розповідь у творі «Орхідеї з тропіків» про Орхідей-центр та його керівника, професора-селекціонера, «котрий усе життя присвятив орхідеям». У центральній позиції в ній концепція краси, що передусім сфокусована в образах людини і квітки («ентузіаст-квітникар», «з любові до краси», «для примноження краси»). У її розвитку функціонально й концептуально навантаженим є епізод здійснення «фантастичної ідеї», як визначає рішення працівників Орхідей-центру О. Гончар, подарувати від'їжджаючим членам делегації орхідеї.

У ньому автор опоетизовує на перший погляд ніби звичайну працю, використовуючи зменшувальну лексику, виділяючи вказівки на особливу до неї увагу: опоетизовує і квітку, і квіткаря, і його помічників («гілочка», «тендітні», «З урочистою обережністю», «дбайливо упаковані»). Ця ж тональність замилування, ніжності збережена й у фінальному авторському підсумку: «Багато днів потім тендітні ці орхідеї з далеких тропіків, квіти найтендітніші, може, з усього живого, чудово квітували...» [9, с. 236]. До речі, В. Гончар згадує про цей дарунок, привезений до Києва з Таїланду, у своїх спогадах «Я повен любові.» [8, с. 240].

Так, у реалізації в «Орхідеях з тропіків» портрету Таїланду поєднано репортажність на рівні зокрема авторських зауважень щодо історії, культури, побуту країни, політоцінки сучасності (це риси нарису), з ліризмом вираження авторського сприйняття краси, белетризованістю оповіді про людей, хай навіть і без імен, зокрема орхідей-центру. Цей синкретизм і дає підстави визначати жанр твору «Орхідеї з тропіків» як есе. На це вказують і мальовничі, емоційні, одухотворені пейзажі. Як, наприклад: «. на тлі цілоденно ясного неба рожевим квітом величезна бугенвілія цвіте! Кожна гілочка обсипана ніжними пелюстками, схожими на горошок польовий. Чиста розкіш, дарунок тропіків.» [9, с. 233].

У своїх зарубіжних нарисах О. Гончар обов'язково виокреслює унікальність ландшафтів країни, яку відвідав. Пейзажні зарисовки поруч із культурно-естетичними реаліями відтінюють феноменальність іносвіту, пізнаваного письменником. Дослідники художньої прози Олеся Гончара неодноразово підкреслювали його майстерність живописання природи: «самобутню симфонію барв» пейзажів у його романах [12, с. 237], їхню «сконденсованість, емоційну наснаженість» [12, с. 246] - в новелістиці, «пластичність форм», емоційність і концептуальність (І. Семенчук, М. Кодак, М. Наєнко, М. Гуменний та ін.). У його нарисах пейзажі теж барвисті, почуттєво насичені. Вони не лише прикмети простору, вони скорельовані на розкриття «душі» країни і її народу, вони їхні символи. Для Чехословаччини, наприклад, - це «високі Татри» («Зустрічі з друзями»), квітуча бугенвілія - «візитна картка» Таїланду («Орхідеї з тропіків»), для Японії «квітуча сакура» - її «національне дерево» («Японські етюди») [6, с. 36].

На зацікавленість О. Гончара «екзотикою сходу» дослідники його нарисової творчості звертали увагу неодноразово. На думку В. Галич, саме це зумовило опоетизацію «квітучої сакури» як «національного дерева Японії», акцентування специфічно японських предметів готельного інтер'єру в циклі «Японських етюдів» [10, с. 411]. Дійсно, пейзажі, зокрема рослинний світ, у зарубіжних (і не тільки) нарисах О. Гончара у сфері прекрасного, поруч із «поезією і гарною музикою», працею.

Перший етюд циклу «Японські етюди» починається тезою: «У японців надзвичайно розвинуте чуття краси» [6, с. 34]. Розгортаючи її зміст, О. Гончар згадав «грандіозні акварелі» краєвидів, «сонячну, вільну океанську широчінь з її даленіючим безмежжям» і особливо виділив образ квітучої сакури. При цьому письменник не подає опису квітки чи дерева, він фіксує реакцію на її цвітіння людини («перебуває у радісному збудженні, переживає своєрідне естетичне піднесення» [6, с. 35]).

Такий підхід до її сприйняття зумовлює філософський погляд письменника на внутрішній взаємозв'язок сакури і людини-японця: «В Японії кажуть, якщо тебе спитають, що таке душа нашого народу, відповідай: “Це суцвіття вишні, що ллє пахощі в проміннях ранкового сонця”» [6, с. 36].

В японській мові є естетичне поняття ханамі - «милування квітами» [13, с. 31]. Цю одну із традицій прекрасного в японців О. Гончар передав, поетизуючи японську сакуру через почуттєві означення («Її люблять, бережуть, нею пишаються» [6, с. 35]), персоніфікації («стоїть <...> у своєму ніжному весняному вбранні, в своїй первісно-неторканій свіжості й чистоті» [6, с. 36]).

Отже, образ японської сакури в нарисі-етюді О. Гончара пов'язаний із життєвою філософією японців - їхньою концепцією прекрасного, що, на думку японського письменника Тецудзо Таникава, є «основою японського національного характеру» [13, с. 30]. У параметрі її естетичного змісту виділено три найголовніші тези, органічно поєднані між собою.

Перша: квітуча сакура - уособлення краси; друга: квітуча сакура - символ («і ніжності, і чистоти, і скороминущості людського життя» [6, с. 35]); третя: квітуча сакура - душа японського народу і його національне дерево. За переконанням Олеся Гончара, таке естетичне розуміння прекрасного, закладене в образі квітучого дерева (сакури), зближує японців з українцями. Назвавши сакуру «далекою сестрою нашої української вишні», письменник асоціативно виокремив прекрасне як домінанту в національному характері українця. Опоетизовуючи першу, О. Гончар перекидає місток до другої, підкреслюючи й її національний колорит.

«Відчуття близькості» душі Іншого на рівні прекрасного простежується в зарубіжному нарисі О. Гончара і у зв'язку з мотивом «відкритості океану». Уперше образ океану згадано як невід'ємну ознаку ландшафту у вступній частині нарису «Атлантична ніч. З американських вражень». У ній океан постає з висоти неба (з літака) у сфері «таємничої ночі» і органічно на рівні підтексту опиняється у системі космічних стихій Небо - Земля («пустельне узбережжя») - Вода, що акцентує його лаконічне означення «безмежний простір». Аналогічне спостерігаємо і в «Японських етюдах», де океан постає таким, яким його побачив автор теж з висоти небес.

Але вводячи його лаконічну характеристику в картину природи Японії, письменник актуалізує ще одну символічну рису - волю: «. сама природа <. > розгорне перед вами сонячну, вільну океанську широчінь з її даленіючим безмежжям...» [6, с. 34]. О. Гончара цікавить уже не сама неосяжність океану, а його світ. Щоб показати його, він у шостому етюді «Японських етюдів» («Міва-сан і хлопець у червоній куртці») згадує Японське море й пов'язані з ним історичні події (посилаючись на екскурсовода), розгортає епізод-оповідь, тему якого можна визначити як «міський акваріум <. > на березі океану». Це, дійсно, окрема вставна частина - з описом морської фауни, сценою годівлі риб і морських тварин, що сприймається як «надзвичайна церемонія дресирування» останніх, театралізованої поведінки їхнього годувальника-тренера, що завершується емоційною дією вияву гармонії людини і природи, що в О. Гончара теж спроектована у площину національного характеру японців: хлопець-тренер «знімає з голови свій червоний картуз і низенько вклоняється рибам, морським тваринам. А заодно - зі свого людського підвищення - він мовби вклонився і морю, і всій природі. - Це вже національне! - з повагою каже Міва-Сан» [6, с. 50] (один із персонажів нарису. - Н. 3.).

Зображення океану, моря в зарубіжному нарисі Олеся Гончара, як і загалом у його прозі, екстраполюється на мотиви волі й боротьби, з акцентуалізацією в їхньому розвитку як хронотопічного виміру буття людини й країни, руху людини шляхами історії і сучасності, її мандрівок, так і філософсько-етичних, моральних концептів. Яскравим свідченням чого є не лише «Японські етюди», а й «На землі Камоенса» (1985).

Цей нарис, який за жанром, як слушно зауважує В. Галич, «наближається до есе» [10, с. 406], починається пейзажем: «Ніч, вітер, шум океану, грізна, беззоряна темрява, якій, відчувається, немає меж». Це відчуття підкреслене не лише деталями пейзажу («скеля Кабу де Рока», «найзахідніший виступ Європейського континенту»), але й посиланням на слова португальського поета XVI ст. Камоенса, висічені «на постаменті під високим кам'яним хрестом, сторчма поставленим край скелі лицем до океану: “Тут кінчається земля, починається море”» [6, с. 162].

Відзначивши після цього кілька ознак цивілізації ХХ ст., автор повертається до тих слів, узагальнюючи: «Отже, тут кінчається земля, починається океан». Змінивши означення «море» на «океан», автор далі розгортає образ «відкритого океану». Його характеристики підкреслюють передусім розвированість і неспокій («грізно розшумлені» води, «невщухаючий, самими просторами витворений вітер»), які нагадують, «що плин життя вічний, що спокою всесвіт не знає» [6, с. 162]. На підтвердження цієї тези О. Гончар розгортає оповідь про долю Луїса Камоенса, поета, автора «всесвітньовідомої поеми “Лузіада”, мореплавця, солдата», і про історію, культуру та сучасне (тобто, середини 80-х рр. ХХ ст.) Португалії, що зберігає «від минулого найцінніше - трудолюбство, честь і почуття гідності», та пам'ять про Луїса Камоенса. Все це й дає авторові підстави ще раз наголосити, що «нічого вищого, мабуть, нема на світі за красу і мудрість мистецтва» [6, с. 167].

Цією ідеєю - краси і мудрості мистецтва - просякнуто зарубіжні нариси О. Гончара. Невипадково в них так багато уваги приділено мистецтву, його творцям і природі, яку письменник розглядає з позицій прекрасного. Саме в цьому контексті й оприявнюється в його нарисах «відчуття близькості» до Іншого світу - країни, її народу.

Список літератури

1. Гончар О. Щоденники : у 3-х т. / Олесь Гончар. - К. : Веселка, 2004. - Т. 3. 1984-1995. - 606 с.

2. Галич В. Олесь Гончар: Мить і вічність: Післямова // Гончар О. Твори : у 12-ти т. - К. : Наук. думка, 2012. - Т. 9. - Кн. 1 : Публіцистика. - С. 771-786.

3. Гончар О. Зустрічі з друзями / О. Гончар. - К.: Рад. письм., 1950. - 28 с.

4. Гончар О. Жити за законами правди : інтерв'ю В. Абліцову // Літературна Україна. - 1987. - 18 черв.

5. Гончар О. Щоденники // Твори : у 3-х т. / [упоряд. і підг. текстів В. Гончар] / Олесь Гончар. - К. : Веселка, 2002. - Т. 1 : 1943-1967. - 406 с.

6. Гончар О. Нариси / Олесь Гончар // Твори : у 12-ти т. - К. : Наук. думка, 2012. - Т. 9. - Кн. 1 : Публіцистика. - С. 5-208.

7. Галич В. Гончар О. Коментарі // Гончар О. Твори : у 12-ти т. - К. : Наук. думка, 2012. - Т. 9. - Кн. 1 : Публіцистика. - С. 787-886.

8. Гончар В. «Я повен любові...» (Спомини про Олеся Гончара) / Валентина Гончар. - К. : Сакцент плюс, 2008. - 448 с.

9. Гончар О. Орхідеї з тропіків / Гончар Олесь // Твори : у 12-ти т. - К. : Наукова думка, 2011. - Т. 8. - С. 230-236.

10. Галич В. Олесь Гончар - журналіст, публіцист, редактор : монографія / Валентина Галич. - К. : Наук. думка, 2004. - 814 с.

11. П'янов В. Вступне слово // Оповідання'81 / Володимир П'янов ; [упоряд. М. Кравчук, О. Сизонен- ко]. - К. : Рад. письменник, 1982. - С. 5-10.

12. Семенчук І. Олесь Гончар - художник слова / Іван Семенчук. - К. : Дніпро, 1986. - 260 с.

13. Проников В. А. Японцы / В. А. Проников, И. Д. Ладанов. - М. : Наука, 1985. - 252 с.

Анотація

УДК 070: 821.161.2 -- 92

«Відчуття близькості» Іншого в зарубіжному нарисі Олеся Гончара. Н. І. Заверталюк, д-р філол. наук

У статті розглядаються один із провідних мотивів зарубіжного, подорожнього, нарису Олеся Гончара -- «відчуття близькості» по відношенню до Іншого, його художньо-публіцистичний розвиток через актуалізацію автором концептів прекрасного (поезія, природа, людина в їх сфері), специфіка їх художньо-публіцистичної репрезентації на духовність в їх гармонійній єдності. Проаналізовані наявні в текстах нарисів О. Гончара парадигми втілення духовного й національного начал народу, держави, країни, які письменник осягав під час своїх поїздок (японська сакура, океанський акваріум -- «Японські етюди», орхідеї -- «Орхідеї з тропіків» тощо), в яких виявляв подібність до менталітету українця. Визначається своєрідність оповіді в зарубіжному нарисі О. Гончара: поєднання публіцистично-нарисових ознак (документалізм, публіцистичність) із белетризованістю, психологізмом, наявність новелістичних вставок, барвистість пейзажів, що зумовило самобутність жанрової природи творів.

Ключові слова: зарубіжний нарис, есе, природа, поезія, мистецтво, екзотика, гармонія, люди- на, публіцистика, белетристика.

Annotation

«The feeling of affinity to Another» in the Oles Honchar's «foreigh» itinerary. Zavertaliuk N. I.

The article concerns the main motives of Oles Honchar's «foreign» itinerary - «the feeling of affinity» (propinquity) to, its artistic and publicistic development with the author's actualization of the concepts of beauty (poetry, art, nature and human's connection to them), the particularity of their artistic and publicistic reflection in the spiritual world in their harmonic unity. In this research we investigated the paradigms of the spiritual and national origins of the image of some new nation, state or country cognized by the writer during his travels around the world (Japanese sakura, ocean aquarium - «Japanese essays», orchids - «The orchids from the tropics» etc), which are found similar to Ukrainian mentality. The peculiarity of the narration in Oles Honchar's «foreign» itineraries is defined: they have publicistic essay features (documentary, political directionality) and the high level of fiction, psychological analyses, novelistic insertions, the colorfulness of landscapes at the same time due to the originality and the particularity of these compositions' genre. This aspect is also covered in the article.

Keywords: the «foreign» itinerary, essay, nature, poetry, art, exotics, harmony, human, publicism, fiction.

Аннотация

Заверталюк Н. И. «Ощущение близости» Иного в зарубежном очерке Олеся Гончара

В статье рассматриваются один из центральных мотивов зарубежного, путевого, очерка Олеся Гончара - «ощущение близости» по отношению к Иному, его художественно-публицистическое развитие через актуализацию автором концептов прекрасного (поэзия, природа, человек в их среде), характер их репрезентации на духовность в их гармоническом единстве. Исследован характер использованных О. Гончаром парадигм воплощения духовного и национального начал облика народа, державы, страны, которые писатель познавал во время своего пребывания за рубежом (японская сакура, океанский аквариум - «Японская сакура», орхидеи - «Орхидеи из тропиков» и т. п.), в которых обнаруживал сходство с менталитетом украинца. Определяется своеобразие повествования зарубежных очерков О. Гончара: единство публицистическо-очерковых элементов (документализм, публицистичность) с высоким уровнем беллетризации, психологизмом, красочностью пейзажей, новеллистические вставки, что обусловило самобытность жанровой природы очерка писателя.

Ключевые слова: зарубежный очерк, эссе, природа, поэзия, искусство, экзотика, гармония, человек, публицистика, беллетристика.

Размещено на Allbest.ru