Малокужелівськии архів Віньковецького проводу Організації українських націоналістів Кам’янець-Подільської округи: відкриття і відтворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК:94(477.85)“1944/1951

МАЛОКУЖЕЛІВСЬКИИ АРХІВ ВІНЬКОВЕЦЬКОГО ПРОВОДУ ОУН КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОЇ ОКРУГИ: ВІДКРИТТЯ І ВІДТВОРЕННЯ

Нестор Мизак

Останніми роками чимраз більше з'являється літератури про боротьбу українців за незалежність у різних формаціях ХХ ст., однак її, як кисню, й далі бракує, адже Українська держава не сповна була зацікавлена у масових накладах таких книг. Історики продовжують досліджувати визвольну тематику та пропагують її серед українського загалу. Науковому процесові сприяють відкриті архіви, видання багатотомного зводу Літопису УПА, спогади очевидців подій, монографічні дослідження, наукові дисертації. І цей процес триває.

Науковці добре розуміють неоціненну вартість архівів для досліджень визвольної боротьби ОУН, УПА. Однак і у них ми не завжди знаходимо відповіді на всі питання. Щасливими знахідками для дослідників є архіви, роздобуті з лісових криївок ОУН, що збереглися до наших днів. Свого часу командир тактичного відтинка УПА-24 “Маківка” Степан Стебельський (“Хрін”) у своїх спогадах “Зимою у бункері” про повстанські записки написав таке: “Ми живемо і боремося і поволі відходимо. (...) Залишаються у народі наші псевда. Хто крився під псевдами, мільйони не будуть знати, а наші записки пропадають у підземеллях, криївках, і хто про них знає, відходять і все залишається тайною нашої рідної землі. Може колись історики схочуть за тими записками шукати, але чи по скількох роках зуміють вони що-небудь прочитати” [27, с. 48].

Такі знахідки вдесятеро цінніші й важливіші навіть за державні архівні матеріали ОУН, УПА, які тотально знищені, профільтровані радянськими спецслужбами. Інформація у них не завжди окреслює глибину і всебічність подій, об які часто “спотикаються” дослідники.

На один із повстанських архівів пощастило нам натрапити у лісі біля с. Мала Кужелівка Ду- наєвецького району Хмельницької області, приналежного до Віньковецького проводу ОУН Кам'янець- Подільської округи. Це єдиний на сьогодні архів, знайдений дослідниками визвольної боротьби ОУН, УПА поза територією західноукраїнських областей. Переконані, що архівних схованок мусить бути більше, тому пошуки не припиняємо. Архів нами опрацьований, виданий окремим томом із серії “За тебе, свята Україно”, з якої, до речі, вийшла вже двадцять одна книга, і надісланий до наукових бібліотек національних університетів України.

Варто згадати, що на території Кам'янець-Подільської (сучасної Хмельницької) області, як і на території західноукраїнських земель, активно діяли підрозділи УПА, а в 50-х -- першій половині 60-х років ХХ ст. розгалужене збройне революційне підпілля ОУН під орудою талановитого організатора і видатного революціонера ОУН Василя Бея (“Улас”). Маючи колосальний досвід підпільної роботи у східноукраїнському середовищі, він написав з цих проблем кілька теоретичних праць.

Віднайдений архів у лісі поблизу с. Мала Кужелівка багатий підпільними виданнями ОУН. Вони друкувалися у базовій друкарні імені Ярослава Старуха “Стяга” у смт Товсте Заліщицького району Тернопільської області і звідти передавали у Кам'янець-Подільську область, Центральну і Східну Україну. Серед них цікаві часописи “Підпільне слово”, “За Україну”, “До волі”, “Революціонер-пропагандист”, “Малі друзі”, сатиричний “Хрін”, “Вишкільні матеріали”, різні революційні брошури, патріотична література міжвоєнного періоду, листівки, заклики, роз'яснення, радянські газети, художня та пропагандистська література.

В архіві знайдено також; побутові речі: щітку для взуття, станок для гоління, леза, зубну щітку, вазелін, марлю, мило, на якому залишилася навіть волосина з голови повстанця. Добре зберігся чоловічий нижній одяг: сорочка, труси, майка. А ще там були дерев'яні шахи, польова сумка, записні книжечки, зошити, копіювальний папір, мапи тощо.

Матеріали, що стали надбанням знайденого архіву, крім друкарні імені Ярослава Старуха “Стяга” у Товстому, де вони друкувалися, додатково передруковувались у двох “технічних ланках” (філіях), розташованих у с. П'ятничани Чемеровецького району та хуторі Козак поблизу Кам'янця-По- дільського.

Підпільники-революціонери утримували також склади з друкованою літературою, яку розповсюджували на теренах боротьби. Один із них розташовувався у колгоспниці Гафії Сочинської з с. Мала Кужелівка Дунаєвецького р-ну, розконспірований 1951 р. Тоді впали два повстанці-квартиранти -- “Сурмач” і “Коваль”. Проте частину матеріалів підпільники-революціонери встигли заховати у металевий бідон та закопати його у лісі недалеко від села, який і знайдений нами.

Метою публікації є висвітлення змісту друкованих органів ОУН, УПА, які стали надбанням нашого дослідження, та вперше ввести їх у доступний обіг для наукового загалу.

Один із перших підпільних журналів Малокужелівського архіву ОУН називається “Підпільне слово”. Це тематичний журнал, який випускало збройне підпілля ОУН Подільського краю. Знайдено таких два журнали (ч. 1 і 2 за 1948 р.). На сьогодні невідомо, чи він виходив у наступні роки боротьби. Видання друкували на цигарковому папері у друкарні імені Ярослава Старуха (“Стяга”) у містечку Товсте Заліщицького району Тернопільської області.

Редакція у “Вступному слові” зазначала, що першочергове завдання підпільного часопису -- плекати революційне повстанське слово, яке б кликало народні маси до боротьби. На жаль, у підпільному середовищі відчувався брак фахівців творчого слова, тому нефаховість авторів завдавала великих труднощів у літературній роботі. Потрібно було шукати таланти поміж підпільників, навчати їх літературної праці, хоч таких можливостей у ворожому оточенні було дуже мало, водночас дбати про розвиток літературної критики, щоб слово було сильним і натхненним [24, с. 22--25].

Підпільний критик Дмитро Зимний заохочував повстанців і легальних авторів, хто мав хист, писати літературні твори, водночас звертався з проханням правильно сприймати критику, яка зовсім не є висміюванням автора, а покликана сприяти його літературному росту. Критика, наголошував автор, не є критиканством, але вона виступає проти бездарності.

Редакція, формуючи видавничий кошик, пояснювала, що останніми роками населення і повстанський загал захопилися віршуванням, але пишуть слабо. Часто вірші хибують на недосконалість, слабкість думок, змісту. Як результат, погані вірші приносять шкоду, бо читач їх не читає навіть тоді, коли поруч надруковані талановиті. Редакція піддавала критиці безідейних авторів, які намагаються писати “ні про що”, тоді коли народ веде визвольну боротьбу проти більшовицьких загарбників.

На допомогу дописувачам редакція подала навіть ключові правила з “Українського правопису” за редакцією Булаховського 1946 р. Журнал звертався до підпільного активу і громадянства надсилати власні оцінки часопису, пропозиції, які проблеми і як треба було б висвітлювати на сторінках підпільного видання [23, с. 39-40].

У публікації “Мова наших галицьких авторів” з подачі автора під псевдо “К-чко” часопис критикував вживання у статтях галицизмів і полонізмів та запропонував для користування словник вживаних слів і їм відповідних літературних українських термінів. За приклад ставилася праця Івана Огієнка “Рідна мова”, що її рекомендовано вивчати літературним авторам [12, с. 36--38].

Згаданий вище критик наголошував, як правильно писати в українській мові: “большевик” чи “більшовик”. Він пропонував писати його в російській транскрипції як таке, що з ним пов'язані всі злочини російської імперії проти українського народу, відповідно, не перекладати по-українськи й інші слова, як СССР, УССР.

“Підпільне слово” закликало народ збирати матеріали про визвольну боротьбу ОУН, УПА, про яку ще мало знає світ. Згаданий вище Дмитро Зимний наголошував, що “ми мало маємо творів, які б революційно впливали на читача. Не звертати уваги на брак літераторів, з часом вони появляться, як появилися революціонери, яких раніше не було. Отже, кадри треба вишколювати”. Автор просив описувати, “оспівувати” повстанську визвольну боротьбу, складати про неї пісні, писати спогади тощо. Водночас пам'ятати, що писати потрібно правду і “не фантазувати подій”.

Журнал мав вироблену власну концепцію своїх творів. У передовій статті “Героїзм життя і боротьби не героїзм смерті” автор А. Пащенко давав рекомендації, як треба писати, пропагуючи революційні ідеї. Критикував літераторів, які пропагували смерть повстанців з власного пістоля, наголошуючи на тому, що невідомо, чи це героїчна смерть, а чи слабодухість. Авторам треба вчитися революційності і виховувати народ на героїчних вчинках борців, уникати різного містицизму, віщувань птахів, звірів, ворожінь [19, с. 43].

Для заохочення дописувачів редакція організовувала літературні конкурси, для чого розробила умови в номінаціях: оповідання, новели, нариси, гуморески, сатира, за які визначала перше, друге і третє місця та відповідні нагороди.

“Підпільне слово” опублікувало також серію рецензій на оповідання, есеї та нариси. Так, автор С. Горбовий у рецензії на нарис Марії Дмитренко “На смерть, не на життя” акцентує увагу на зловживаннях радянських каральних органів. Попри деякі стилістичні й мовні зауваження щодо тексту, автор зробив висновок, що Марія Дмитренко може “стати добрим революційним письменником”. Насправді так воно і сталося, але, на жаль, більшовицька куля обірвала її творчий талант [6, с.48-50].

Рецензент під псевдо “Жук” схарактеризував літературні праці революціонера Хоми Мартюка, який друкувався під псевдо “Д. Г.” (Денис Гафійчин). Серед них -- “Ліщина”, “Вірні сини”, вірші “Свиноматка”, “Не поможе й Каганович”, “Іде Лейзор в тарадайці”.

Автор під абревіатурою “С. Н.” зробив рецензію на оповідання О. Марусина “Переможці”. Однак покритикував його за те, що той пише про останні трагічні хвилини загибелі повстанця, коли треба звеличувати життя.

Рецензент “К. З-ич” подав змістовну характеристику оповідань “О. Н.” “Гавко”, “У хвилях Серету”, “Марійка”, “Несплямована честь”.

Під псевдо “Гавко” діяв тринадцятирічний повстанець Олег Шенгера, про якого йдеться в нашій серії “За тебе, свята Україно. Заліщицький повіт у визвольній боротьбі ОУН, УПА”. “Гавка” переселили з родиною з Ярославщини Закерзонського краю і він чим міг допомагав повстанцям на Заліщанщині та був для них незамінним. Повернувшись з концтаборів, помер, не дочекавшись незалежної України.

У “Несплямованій честі” цього ж автора йдеться про героїчну загибель повстанця Андрія Феци- ка (“Кріс”) із с. Касперівці Заліщицького району. Прізвище ми віднайшли під час збору матеріалів до згаданого видання. Ці та інші факти свідчать про те, що події, описувані в літературних оповіданнях, є ідентичні [11, с. 28-33].

Рецензії піддавалися не тільки повстанські твори, а й радянські. Наприклад, такою була праця Ща- пенка “Людина іде до сонця”, у якій автор 1943 р. критикував радянський партійно-адміністративний апарат, за що викликав на себе шквал незадоволення сталінського режиму. Проте книга побачила світ і нею сповна скористалася редакція, друкуючи окремі абзаци з видання. Користаючи з книги, редакція у матеріалі “Дзеркало винне” розвінчувала працівників радянських держустанов [7, с. 34-35].

Революційний часопис висміював брошуру Платона Воронька “Партизанський генерал Руднєв”, де в суперечливих даних на сторінках 54 і 55 текст логічно не в'язався з критикою ОУН, УПА. П. Воронько писав, що, мовляв, ковпаківці, рейдуючи Галичиною, не зустрічали німців, позаяк територія контролювалася УПА. Водночас стверджував, що УПА в краї зовсім не діяла, лише радянські партизани [14, с. 50-52].

“Підпільне слово” виступило також; з ідеєю “Плекаймо революційну пісню”, у якій автор “К. Т-ен- ко” писав про роль пісні у збереженні революційних традицій. Пісню легко зберегти в пам'яті перед іншими формами революційного слова. Редакція наполягала, щоб пісні не були сумними. Писала, що слабо розробляється тематика маршових пісень, побутово-революційних, засуджувала пісні жалісні, приречені, виступала проти запозичення в піснях чужих текстів і мелодій.

Хтось із редакторів під псевдо “Крихта”, аналізуючи пісенне видання “Повстанський стяг”, назвав пісню героїчним “лицем” УПА. Журнал опублікував реєстр повстанських пісень у двох частинах за 1947-1948 рр. кількістю 125 пісень, які співали повстанці Подільського краю.

Наступна серія журналів з Малокужелівського архіву Кам'янець-Подільського окружного проводу ОУН називається “Революціонер-пропагандист” і їх збереглося три випуски у семи номерах за 1947-1950 рр. Вони також із друкарні ім. Ярослава Старуха (“Стяга”), яка функціонувала у Товстому. Журнали характеризуються актуальністю порушених тем, глибоким розумінням процесів визвольної боротьби, завдань, що стоять перед членами збройного підпілля ОУН.

Матеріали цих видань готувалися для використання революціонерами ОУН з метою підвищення їхнього ідейно-теоретичного рівня. На сторінках висвітлювали питання методики пропагандистської роботи, особливо серед населення центральних та східних областей України, міжнародного становища СРСР у післявоєнний період, діяльності європейських урядів, внутрішнього становища України в умовах політичної реакції більшовизму: організації колгоспів, репресій адміністративних органів, арештів та депортацій у Сибір тощо [26, с. 62-75].

У підпільних виданнях акцентується увага на теоретичних питаннях будівництва радянської тоталітарної держави, якій протиставлялася національна держава, за яку боролись і гинули борці за волю України. Підпільні публіцисти аналізували матеріальне становище населення України, порівнювали майбутнє бачення розвитку СРСР і США, писали про перспективи роззброєння у Європі та світі, торкалися багатьох інших питань. Цікавими і змістовними є рубрики під назвою “Цифри і факти” та рецензії на радянські видання з метою розвінчання їх фальсифікацій.

Із друкованих матеріалів відзначимо пріоритетне місце публікацій, що висвітлюють ідеологічні питання визвольної боротьби. До таких належить стаття “Вишкільна робота серед кадрів як засіб їхнього росту”, де йдеться про потребу виховання революційних кадрів у підпільних умовах, виходячи з того, що частина революціонерів мала лише початкову й неповну середню освіту. Для їх навчання рекомендувалося організовувати різні форми вишколів або самовишколів, наголошувалося, щоб повстанці вчилися аналізувати прочитане, критично ставилися до радянських видань, об'єктивно оцінювали вартісне, а все інше відкидали й на основі здобутих знань вели бесіди з людьми різних уподобань.

Автори настійливо пропонували, щоб розмовна мова членів підпілля була чистою, чесною і змістовною. Для цього вимагали читати багато художньої літератури, послуговуватися брошурою “Якою повинна бути мова революціонера-підпільника?” У наступній статті нерозконспірованого нами автора (“С. Дів”) про “Політично-пропагандистську роботу серед мас, обов'язок кожного українського революціонера” йдеться про ідейні основи політико-пропагандистської роботи.

Збройне підпілля ОУН на східноукраїнських землях великого значення надавало організації пропагандистської діяльності серед тамтешнього населення. Цю проблематику опрацьовував голова Проводу ОУН на Поділлі та Осередньо-східних українських землях (ОСУЗ) Василь Бей (“Улас”). Йому, на нашу думку, належать статті “Послідовно реалізовувати клич «Лицем до Сходу» та “Про особливості революційної пропаганди на Східній Україні”, у яких закладено проблематику опанування націоналістичними кличами східноукраїнських мас. Автор пише, що вони зовсім не очікують початку Третьої світової війни, тому потрібно готувати маси для боротьби підпільними і легальними методами на довготривалу перспективу [22, с. 134--138].

У наступній статті “Що нам дає відомість про реакцію населення на нашу літературу” голова Проводу пропонує вивчати відгуки населення на повстанські пропагандистські видання з метою поліпшення революційної підпільної діяльності. Правдиво про роль бандерівських листівок, пише він, висловився слідчий Копичинського МДБ Тернопільської області Мерзлікін: “Для нас одна бандерівська листівка є страшніша, ніж сто бандерівців”. Провід рекомендував обмінюватися досвідом політпропагандистської роботи, чому і як треба занотовувати протоколи розмов підпільників з місцевим населенням тощо.

Як уже згадувалося, друга частина тематичних матеріалів журналу “Революціонер-пропагандист” стосується ідеологічних питань, пов'язаних з історією ОУН “До 20-ти річчя I Конгресу Українських Націоналістів”, п'ятиріччя УПА “Ще один важливий політичний крок УПА”, також; УГВР «Українська Головна Визвольна Рада» -- революційний уряд України”.

Автор Юрченко, на жаль, не ідентифікований, у статті “Націоналізм у світлі національного питання” аналізує марксистське положення про націю та дає характеристику концепції українського націоналізму. Відома інша стаття цього самого автора “Держава у світлі марксистської теорії і боль- шевицької практики”, у якій ідеться про засвоєння в СРСР догм Маркса, Енґельса і Лєніна. Однак про відмирання держави, пише Юрченко, не йдеться. Більшовики перекреслили марксистську теорію про відмирання держави, мовляв, через оточення СРСР ворожими державами і, навпаки, зміцнюють її усіма силами. Публіцист-аналітик далі пише про державу в розумінні ОУН, яка виступила на світовій арені під лозунгом “Воля народам і людині”.

Ще в одній статті “Про населення т. зв. УССР” Юрченко переконливою мовою цифр аналізує причини зменшення українського населення порівняно з російським, процеси його зросійщення та асиміляції [28, с. 99-104].

Як теоретик Юрченко під абревіатурою “Ю-ко” виступив з публікацією “Дещо про большевиць- кий інтернаціоналізм”, у якій докладно розглянув антинародну ідею т. зв. пролетарського інтернаціоналізму і совєтського патріотизму в СРСР, що втілювалися для знищення націй та створення т. зв. “совєтського народу”.

“Революціонер-пропагандист” надрукував також серію статей з міжнародних відносин, які торкалися дипломатії роззброєння, загрози ядерних озброєнь. Під абревіатурою “О. П.” хтось з авторів написав статтю “Організація європейського економічного співтовариства і комунізм”, де схарактеризував причини негативного ставлення СРСР до “плану Маршалла”, зародження блочної системи, розгортання “холодної війни” [18, с. 115-119].

Підпільні коментатори “П-інь”, “О. П.” публікували у журналі широкі огляди міжнародних відносин, окреслюючи внутрішнє становище Японії, Кореї, Китаю, де розгорталася громадянська війна, далі на Балканах, Близькому Сході, у Середній і Східній Європі. Достеменно описують заворушення в Угорщині, Німеччині, комуністичні арешти 1948 р. в Чехословаччині. Зазвичай прогнозують наслідки цих подій для визвольної боротьби збройного підпілля ОУН.

На допомогу підпільним революціонерам подано матеріали з розвінчання радянської внутрішньої політики у галузі тваринництва, коли у селян забирали до колгоспів худобу, вимагали здавати із присадибних ділянок хліб, картоплю, м'ясо, продукцію городництва тощо. Автор “О. К.” у статті “Боротьба за хліб” виступив із критикою більшовицької політики пограбування хліба та спричинення голоду. Порівнювалося, що навіть за часів німецької окупації режим не настільки грабував селян.

Автори наголошували на злочинних прийомах влади зі скасування карткової системи, втілення грошової реформи, функціонування правової системи більшовицьких судів та адміністративних органів, ході виконання радянських планів четвертої п'ятирічки.

Незважаючи на підпільні умови випуску журналу, редакція оперативно відгукувалася на появу повстанських та радянських видань. Так, “Революціонер-пропагандист” критикував деякі невдалі вислови зі статті Марка Боєслава “З печаттю чести чи п'ятном зради”, провокативні заклики листівки “До члена чи ініціатора піонерів”. Часопис виступив з нищівною критикою радянських видань “Славні сторінки історії” І. Бойка, “Знаменні дати” О. Каси- менка, “Петро Перший в Західній Україні” Г. Гебрильського.

Зазначимо, що повстанські видання неодноразово потрапляли до рук емдебістів. Вони їх читали, серйозно студіювали, а деякі матеріали навіть передруковували для користування своїм персоналом. Частину передрукованих статей журналу нами знайдено у Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Це такі, як “Організація європейського економічного співтовариства і комунізм” [1, арк. 423-425], “Про населення т. зв. УССР” [2, арк. 462-474], “Чому і як треба писати протоколи розмов” [3, арк. 340-349], “З нагоди четвертої річниці ганебного тосту” [4, арк. 262-268].

Далі пропонуємо п'ять літературних журналів під назвою “До волі” з друкарні ОУН імені Ярослава Старуха (“Стяга”). У виданнях містяться літературні матеріали хронік невідомих повстанських боїв, розповіді про героїчні події повстанських буднів, роздуми про смерть борців за волю України, описи про більшовицькі репресії і кари на вислужників, окремі вірші, поеми тощо. Всі ці матеріали допомагають ніби зсередини краще зрозуміти визвольний рух ОУН, УПА.

У журналі йдеться про визвольні події у різних реґіонах бойових дій ОУН: Поділлі, Волині, Закерзонні, навіть центральній Україні, що відбувалися в умовах німецької та радянської окупацій краю.

У цих виданнях опубліковано два маловідомих оповідання повстанської письменниці М. Дмит- ренко (“Б. Світлик”) - “Під бузиною” (ч. 4) і “Учителька” (ч. 5). У першому з них ідеться про кохання молодого повстанця і зв'язкової Гануськи, яке закінчилося трагічно [8, с. 193-197].

В оповіданні “Учителька” авторка висвітлила справжні події, що неодноразово траплялися на західноукраїнських землях, коли молоді вчителі зі східних областей України, хоч виховані сталінським комсомолом, надивившись на страждання галичан, переймалися ідеями визвольної боротьби ОУН, ставали їх прибічниками. Оповідання напружене трагічними подіями, безкомпромісного двоборства революціонерів ОУН зі сталінською каральною машиною [9, с. 212-222].

Цікавими є чотири оповідання неідентифікованого автора під псевдонімом. Перше з них “Ляндвірт” висвітлює момент розгрому повстанцями невеликого німецького гарнізону, що охороняв господарство. Повстанці забрали худобу і роздали її людям, а начальника-гестапівця повісили на флагштоку, де розвівався німецький прапор. Цей же автор подав матеріал про вбивство повстанцями на Волині заступника Гіммлера генерала Віктора Люце. Оповідання називається “Крім цього” і є єдиним свідченням про цю характерну подію. Наступне оповідання за підписом “Никса” має назву “У новий світ” - про “Повстанську республіку” в умовах німецької окупації 1943 р. У ньому віддзеркалюються найдрібніші деталі організаційного функціонування республіки, населення якої готувалася до опору радянським окупантам. Важко читати оповідання цього ж автора “Жовта латка” про розстріли гітлерівцями євреїв, зокрема єврейських дітей і людей, що спостерігали за трагедією із дзвіниці церкви. Священик молився і плакав. Професор і член ОУН, щиро співчуваючи приреченим, дійшли до спільної думки: такої ж долі зазнають і українці після винищення євреїв. В оповіданні “Никси” під назвою “Починається” розповідається про посвячення могил борцям за волю України та реакцію на ці патріотичні чини німецьких окупантів і мельниківського прошарку української інтеліґенції.

Частина авторів наступних оповідань журналу “До волі” підписалася окремими абревіатурами, як “БЗ” - в оповіданні “Пам'ятний день”, де йдеться про присягу вояків старшинської школи “Олені” на хуторі Рожанка в Карпатах. Автор висвітлює сценарій урочистого моменту випуску старшинських кадрів: виступи представника УГВР, концерт, святковий обід тощо. Важливим є свідчення, що прапор школи був малинового кольору.

Під абревіатурою “ОП” в оповіданні “Несплямована честь” автор описав правдиві обставини загибелі в розконспірованій криївці чотирьох повстанців.

Про більшовицький напад на село розповідає автор “ОН” в оповіданні “Марійка”: дівчина допомагала повстанцям, але її схопили, допитували, навіть повели на розстріл, але, залишившись живою, вона продовжувала боротись. Інші автори “Н”, “ВД” зі своїми оповіданнями “Могила”, “Вадим” залишаються для нас також невідомими.

Цінною є розповідь ройового УПА Леся Козака “На Буковину” про рейд куреня УПА “Сірі вовки” під командою курінного УПА Петра Хамчука (“Бистрого”). Про цей рейд нами вже написано у книзі “Курінний УПА «Бистрий» - України герой”. Але новітня публікація проливає набагато більше світла про цей похід і буде доповненням до вивчення його повстанського життєпису [13, с. 231-236].

Ми не можемо подати справжніх прізвищ авторів із псевдонімами “Закерзонець”, “Бродяга”, “Елі-Езар”, “Невідомий”, “Олег”, які написали достеменно правдиві розповіді, що можуть стати окрасою повстанської літературної енциклопедії для юнацтва.

Зате нам відоме ім'я авторки під псевдо “Перелесник”, що написала оповідання “Криваві рожі”, - це Людмила Фоя з Житомирщини, яка здійснила героїчний подвиг, розконспірувавши в УПА совєтську агентуру. Авторка розповідає про партизанку Ярину, що йшла зі зв'язковими матеріалами на Київ, і пригоди, які відбувалися з нею на цьому шляху [20, с. 266-267]. архів збройний друкарня повстанський

Редакція “До волі” публікувала також вірші Марка Боєслава, Б. Лота, чотового УПА “Рубача” та інших талановитих майстрів письменницького та поетичного слова, про яких ідеться на сторінках повстанського часопису. Спільними зусиллями вони формували ідеологію підпільно-революційної боротьби, виховували у підпільників-революціонерів бійцівські героїчні риси, непримиренність до ворогів української нації і залишили у спадок правдиву славну епопею учасників ОУН, УПА.

“Малі друзі” -- це невеличкий дитячий журналик, що його видавало збройне підпілля ОУН на території Подільського краю і ставило за мету виховувати молоде покоління у націоналістичному дусі. В архіві Кам'янець-Подільського окружного проводу ОУН знайдено два з них (№ 3, № 4) за 1948 р. Аналіз публікацій журналу засвідчує про вмілий підбір редколегією статей, які були близькими духові і серцю дітей. Дії публікацій відбуваються на території Заліщицького та дотичних до нього районів, що на Тернопільщині. До прикладу, в оповіданні “Повстанці виручили своїх друзів” висвітлюються правдиві події, які відбулися 22 травня 1945 р. у селі Гиньківці Заліщицького району в печері піщаного кар'єру.

Редакція журналу друкувала для дітей матеріали, які б виховували у них почуття високої національної свідомості, патріотизму і гідності. Серед оповідань є розповіді про малого Юрка, який готувався у повстанці і знайшов для себе зброю (“Малий Юрко готовиться іти в повстанці”). В оповіданні “Богданко хоче йти шляхом великого Богдана” подано аналогію про малого Богданка, який мріяв стати великим Богданом, як Хмельницький, і воювати за волю України. Розповідається про перебіг повстанського бою, за яким спостерігали на полі малі пастушки. Після його закінчення вони пішли у гущавину, де знайшли тіло загиблого повстанця та поховали його (“Хрест на могилу героя”) [15, с. 285-290].

Цікавими для дітей були роз'яснення революціонерів, чому більшовики хочуть, щоб вони добре вчилися, - бо їм треба добрих професіоналів, які б вірно служили в окупаційній армії, адміністраціях чи окупаційних господарствах (“Чому большевики хочуть, щоб ми добре вчилися”) чи про значення рідної мови у вихованні молодої української людини (“Говорім рідною мовою”). Цінною була рубрика “Як боряться малі друзі з російсько-большевицькими імперіалістами” про факти боротьби дітей з більшовиками, їх сміливих висловлювань у школі та дитячому середовищі [5, с. 290-295]. У журналику публікували дитячі вірші про Україну, політичні загадки, ігри тощо. Без сумніву, “Малі друзі” належать до вдалих дитячих часописів ОУН.

“За Україну” -- це ще один молодіжний часопис, що його випускала друкарня імені Ярослава Старуха “Стяга”. В архіві ОУН збереглися 1-5-й номери згаданого журналу, який друкував матеріали на різноманітну молодіжну тематику, провідне місце серед яких займали ідеологічні статті.

У першій з них, передовій статті “Молодь -- майбутнє народу”, журнал наголошував на потребі виховання у молоді націоналістичної моралі у руслі гасел “Воля народам -- воля людині!” Вихована молодь повинна жити згідно із засадами українського визвольного руху. Редакція писала, що молодь майбутнього має стати творцем життя, тому вона повинна вчитися політики і перш за все набувати фахових знань. Українська молодь майбутнього стоятиме в авангарді національного життя [16, с. 305--307]. Майже ідентичного змісту стаття -- “За вільну творчість”, де редакція наголошує, що українська молодь найкраща, однак чи всі молоді люди гідні найвищих похвал, чи всі готові принести користь рідному народові? Не завжди. Живучи в умовах радянського режиму, молодь змушена іти на нелегкий компроміс з радянською владою та поступатися їй у принципах життя.

Засобами друкованого слова революціонери-підпільники пояснювали молоді, чи варто їм іти в радянські школи, т. зв. ФЗО (фабрічно-заводского обучєнія). У статті “Як українська молодь живе і експлуатується в ФЗО та як вона бореться проти цього” підпілля ОУН роз'яснювало обставини каторжної праці в ФЗО та наголошувало, що ФЗО ніяка не фахова школа, а форма визиску та експлуатації молоді. Найтяжча робота в ФЗО була на шахтах Донбасу, де молоді люди часто гинули або залишалися каліками. Часопис закликав юнаків і дівчат не йти в ФЗО [29, с. 340--342].

Ще більшою загрозою для молоді, вважав часопис, є заклик до лав Червоної армії, де влада піддавала юнацтво зросійщенню та вихованню у космополітичному дусі. Наголошувалося, що український вояк в армії СРСР ніколи не стане знаряддям завоювання чужих територій. Ці та інші питання окреслено у статті “Чи йти в большевицьку армію”.

Часопис торкався також питання спортивного виховання молоді. У статті “Здобуваймо фізичну справність і використовуймо її для нашого народу” редакція стверджувала, що в імперіалістичних країнах спорт слугує завоюванню колоній, у незалежній державі він повинен служити народові, боротьбі за визволення, а не окупантові.

У руслі виховання здорової людини часопис “За Україну” подав статтю “Де ваші очі, кійданецька молоде” з критикою поведінки тих юнаків і дівчат с. Кійданці Збаразького району Тернопільської області, які пиячили і танцювали в умовах, коли члени збройного підпілля села віддавали життя у боротьбі з наїзниками.

У статті “Твори себе” Провід ОУН Подільського краю закликав молодь до самовиховання, щоб творила себе як складники державної нації. Революцію здійснюють особистості, - які самі себе створили, як Т. Шевченко, І. Франко, С. Петлюра. На прикладі Василя Хоми- на (“Береза”), революціонера із с. Княгиничі Рогатинського повіту Станиславівщини, який готував себе до боротьби з юних років і виріс до рангу обласного пропагандиста, журнал пропагував героїчний життєпис революціонера. Василь Хомин впав у бою з гітлерівцями і його ім'ям назвали друкарню ОУН. У цьому руслі цікава ще одна стаття під назвою “Чим переможемо” -- журнал переконував, що не так техніка, як моральний дух борця вирішує долю перемоги у війні. Наголошував на духові УПА і збройного підпілля, який не могли зломити німці і не в силі згасити совєти, незважаючи на жахливий терор НКВС, НКДБ [29, с. 372--374].

Інша серія статей у журналі присвячена ювілейним датам визвольної боротьби. Наприклад, у публікації “Хай живе ОУН” пояснюється, хто такі націоналісти, ОУН, методи її праці на противагу діяльності ВКП(б) тощо. У статті “До 20-річчя Конгресу Українських Націоналістів” ідеться про нове осмислення ювілею, про три етапи діяльності ОУН, потребу революціонізування східноукраїнських громадян. У ювілейній статті “22-го січня -- свято державності і соборності України” часопис, звертаючись до читачів, наголошував про важливість виховання нового покоління борців, які готують себе до переможних боїв проти більшовицьких варварів. У статті “У 31-у річницю Листопадового чину і в 7-му річницю народження Української Повстанської Армії” йдеться про славетний ідейний капітал, яким володіють члени збройного підпілля ОУН, виховані на традиціях січового стрілецтва, Української Військової Організації, що закорінені у традиціях попередніх визвольних епох. Ще одній пам'ятній даті -- 290-річчю Конотопської перемоги присвячена стаття журналу “Перемога української зброї і духа”, у якій наводиться аналогія неминучої перемоги УПА над Росією, як колись козацтва під Конотопом. У статтях “Революційність визвольної боротьби українського народу” та “Про ідею Української Самостійної Соборної Держави” (УССД) окреслюється думка, що з такою державою, як СРСР, можна і треба боротися тільки революційними методами [21, с. 350--352, 361--363].

Журнал друкував також; оповідання з героїки повстанської боротьби, участі у ній дітей та юнацтва. Так, автор І. Левко в есею “Ми не хочемо вашої волі” розповідає про малого хлопчинку, який захоплювався визвольною історією українського народу, а коли підріс, вступив до лав УПА під псевдо “Оріх”.

Не ідентифікований нами автор “В.Д.” в оповіданні “Малий Грицько” розповідає про хлопчину, що також допомагав повстанцям. Вистеженого більшовицьким агентом-сексотом його нещадно допитували енкаведисти. Дитина протрималася на допитах і не зронила жодного слова з таємниць борців. Після жорстоких катувань його відпустили додому, де він через кілька днів помер.

Наступні два оповідання з молодіжної тематики опублікував автор О. Світлан під назвою “Друзі” та “День зброї у Блищанці”. У першому розповідається про двох хлоп'ят Мирона і Юрка, які назбирали зброї після фронтових боїв, щоб вступити з нею до УПА боронити рідну землю. У другому оповіданні докладно передано відзначення Дня зброї 31 серпня 1946 р. у селі Блищанка Заліщицького району [25, с. 370-372].

Редакція готувала для молоді і статті контрпропагандистського характеру. Наприклад, у “Спільній колисці” розвінчувала твердження радянської історичної науки про “спільний історичний розвиток трьох братніх народів Росії, України і Білорусії”, у якій пріоритет надавався Росії як старшому братові. Натомість у статті “Україна -- осередок та забороло цивілізації на сході Європи” висвітлила геополітичне значення України у розвитку європейської цивілізації у княжу, козацьку добу та добу нового часу. Наводилася аналогія ролі УПА в ході Другої світової війни та лозунгу “Воля народам -- воля людині!”, під яким борються упівці та члени збройного підпілля.

Не оминала газета потрібних для молоді оглядів міжнародного становища, аналізуючи події за 1948 р. на Корейському півострові, в Китаї, Югославії, на Близькому Сході, писала про зародження Північноатлантичного пакту (НАТО), прогнозувала наростання воєнної загрози у світі. Автор під абревіатурою “О.П.” виступав з коментарями діяльності сесій Генеральної Асамблеї ООН та її перспектив на майбутнє. В автора відчувається глибоке знання політичних процесів у світі, гарний літературний стиль і мова.

Показовими є звернення часопису “До шкільної та позашкільної молоді” та “До сексотів і боль- шевицьких вислужників -- зрадників України, взагалі і тих, що їх большевики на зрадників вербують” [10, с. 331--333]. У матеріалах на основі викритих повстанцями більшовицьких провокацій молодь попереджували, що вона живе у поліцейській державі, тому щоб вчилася розрізняти агентів і провокаторів, а інших, хто став на шлях зради, газета закликала, поки не запізно, покаятися. На цьому тлі актуальними виглядають “Матеріали про положення в Україні, поневоленій московсько-большевицькими загарбниками (деякі факти)”, у яких подано фактаж радянських злочинів на Поділлі, від яких кров холоне у жилах. Не забував журнал публікувати і сатиричні мініатюри та патріотичні вірші українських поетів.

Підсумовуючи зміст і стиль журналів Малокужелівського архіву збройного підпілля ОУН, відзначимо особливо багатогранну працю часопису “Підпільне слово” з координації літературної творчості членів підпілля, підготовки майстрів революційного слова, пропаганди ідей визвольної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.

Часопис ОУН “Революціонер-пропагандист” виступав справжнім рупором національних повстанських ідей, під прапором яких воювали революціонери-підпільники, що вміло володіли словом та доносили його до широкого загалу підпільних кадрів пропагандистів-революціонерів. Журнали “За Україну” і “Молоді друзі” були справжньою молодіжною трибуною, де пояснювали великий комплекс питань, що ними цікавилася молодь і діти повстанської доби, гартували дух молоді до майбутньої боротьби. Часопис “До волі” окреслював різноманітні питання зі сфер боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Друкарня ОУН імені Ярослава Старуха “Стяга”, діючи нелегально у смт Товсте Заліщицького району, своїми виданнями здійснила значний внесок у справу патріотичного виховання народу та проголошення повстанських кличів. їм по праву належить почесне місце у творенні повстанської журналістики.

Література