Переваги медіа в трактуванні української ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Переваги медіа в трактуванні української ідентичності

Б.М. Носова

канд. наук із соц. комунік.

Постановка проблеми зумовлена необхідністю розглянути сучасне трактування ідентичності, властиве різним науковим школам. Така ситуація зумовлена тим, що людина є носієм різних ідентичностей. Нас може цікавити людина як громадянин, українець, письменник, шахтар, партійний діяч та ін. Треба врахувати й те, що уявлення людини про себе й оточення про неї може змінюватися в часі за різних мінливих обставин. Тому нашим завданням є розгляд дискурсу національної ідентичності в площині комунікацій. Крім різноманітності характеристик ідентичності, також мета статті - показати вплив медійного дискурсу на творення національної ідентичності, авангардну роль медіа-домінантності в трактуванні української ідентичності. Українські дослідники ще дуже поверхово підходять до переваг медіа у формуванні національної ідентичності. Певні напрацювання трапляються в оцінці того, як нація сприймає медійний дискурс, сучасну українську літературу, яким постає образ українця у медійному контенті інших країн.

З величезної кількості праць про формування національної ідентичності було вибрано ті, що становлять фундаментальні досягнення, а також ті, які здійснені на межі ХХ-ХХІ ст. Досягаючи наукових цілей, ми проаналізували основні позиції з праць Е.Д. Сміта, М. Гібернау, Ч. Тейлора, З. Когута, Р. Шпорлюка. Це дало можливість результативно оглянути стан української національної ідентичності, що його фіксують українські ЗМІ. Як результат огляду публіцистики у газеті «День» постає лінія напруги у формуванні національної ідентичності українців нині. Її орієнтири підсилюють події, пов'язані з російською окупацією Криму, військовою агресією РФ щодо України в Донецькій та Луганській областях. За висновком І. Лосєва, Донбас став «благодатним ґрунтом» для виникнення такого синтезованого явища, як «кримінально-грабіжницьке буржуйство» у поєднанні з комуністичною ідеологією й так званим «Русским миром» [1].

«Медійний дискурс вирізняється серед інших, по-перше, масовістю аудиторії та інтенсивністю впливу на неї, - зазначає В. Кулик. - За кількістю витраченого на нього часу споживання медій посідає в сучасних (принаймні західних) суспільствах друге місце з-поміж усіх практик, поступаючись лише праці чи навчанню. Тобто пересічна людина проводить із книжкою, газетою, а особливо перед телевізором та в інтернеті більше часу, ніж на мітинґах, у церкві, з друзями чи навіть із родиною». Цей дослідник також стверджує, що «саме інтернет є нині головним чинником підтримання української ідентичності поза межами України» [2].

Усе це зумовлює актуальність заявленої теми статті. Наша мета полягає в тому, щоб виокремити роль медіа-домінантності в трактуванні української ідентичності.

Методи дослідження. Для підготовки статті ми використовували методи моніторингу й контент-аналізу, щоб розглянути медійні тексти, а також порівняльний та конкретно-історичний методи для аналітичного огляду напрацювань за нашою темою. Керувалися загальнонауковими принципами системності й об'єктивності у формулюванні результатів і висновків.

Результати й обговорення. У зв'язку з такою постановкою проблеми вважаємо за необхідне звернути увагу на історичну пам'ять, її збереження і передавання від покоління до покоління.

Приміром, професор інтелектуальної історії Єльського університету М. Шор зазначає, що на відміну від стану забуття, характерного для американської ідентичності, «не лише український націєтворчий проект, а й усі національні проекти, які розвивалися у Центральній та Східній Європі протягом ХІХ та ХХ століть, були пов'язані із згадуванням історії, чи, радше, конкретної версії історії. Всі вони прийняли переконання, що національна ідентичність вимагає сильної історичної пам'яті певного виду» [3].

Українська газета «День» у багатьох публікаціях, а також у книжках, виданих газетою, послідовно відстоює ідею правдивого відтворення історичної пам'яті українського народу, яка з огляду на багатовікове підневільне існування була спотворена чужими смислами й псевдонауковими схемами. Варто наголосити, що серед публікацій «Дня» тема історичної пам'яті домінує в сегменті націєтворчих публікацій. Така редакційна позиція помітна в часописі «Український тиждень», додатках до інтернет-видання «Українська правда»: «Історична правда» та «Європейська правда».

Надзвичайно динамічне поняття ідентичності маємо на меті розглянути на ґрунті теоретичної праці М. Гібернау «Ідентичність націй». Ця дослідниця подає таке визначення ідентичності: «Національна ідентичність - це колективне чуття, зіперте на віру в належність до однієї нації і в спільність більшості атрибутів, які роблять її відмінною від інших націй» [4, с. 20].

Віра в належність до однієї нації передбачає знання її історичних коренів, хто ми і звідки. Беручи за основу визначення М. Гібернау, ми не можемо стверджувати, що колективне чуття національного є властиве кожному й всюди в нашій державі.

Сучасне відчуття національної ідентичності не завжди спрямоване в глибину віків, в історичне минуле. Мультинаціональність і мультикультурність нинішньої України відкривають можливості не тільки для ознайомлення, а й для засвоєння потужних інформаційних потоків з-за меж держави. Колективне чуття національного потерпає від глобалізаційного тиску ідеології сусідів, що не завжди має індиферентний характер, а спрямований на розмивання або підпорядкування української ідентичності. Тому за основу нового визначення, на наш погляд, треба брати рухомість процесу ідентифікації, його реакцію на певні суспільні чи міждержавні виклики. Ч. Тейлор висловився так: «Моє відкриття своєї ідентичності не означає, що я формую її в ізоляції, а що знаходжу її через діалог з іншими, частково відкритий, частково внутрішній... Моя власна ідентичність суттєво залежить від моїх діалогічних відносин з іншими» [5, с. 44]. Ця думка свідчить про те, як важливо сприймати ідентичність через діалог. Слід наголосити на тому, що сучасні прояви української ідентичності позначені діалогічністю комунікативного процесу та його медіа-домінантністю.

Е. Сміт сформулював найголовніші риси національної ідентичності: 1) історична територія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території [6, с. 23].

Діалогічність, або комунікацію з іншими, можна відтворити за допомогою ЗМІ. І тут постає питання якісних ЗМІ, які б підтримували формування громадської думки в суспільстві відповідно до завдань державотворення. М. Гібернау стверджує, що «ідентичність має п'ять вимірів: психологічний, культурний, територіальний, історичний і політичний» [4, с. 21]. Співзвучною українській сучасності є характеристика психологічного виміру. Психологічний вимір від латентного стану, як зазначає М. Гібернау, переходить в активний тоді, «коли нація зіткнулася з зовнішнім або внутрішнім ворогом - реальним, потенційним чи уявним, - що загрожує народові, його процвітанню, традиціям і культурі, його території, міжнародному становищу країни або її суверенітету» [4, с. 21-22].

Оскільки українська нація дістала значний допінг із проголошенням української незалежності й утворенням Української держави, то, на наш погляд, доцільно буде зробити певний екскурс в історію формування української ідентичності. М. Гібернау вважає, що «немає ніякого писаного правила», як глибоко в часі варто шукати коріння нації [4, с. 31].

Справді, певні положення щодо сучасного дискурсу ідентичності потребують уточнення й перегляду, адже раніше, до української незалежності, історіографія послуговувалася радянськими історичними стандартами. Намагання радянських істориків створити «єдиний советський народ», пропагандистські гасла про «братерське возз'єднання», що відбулося в 1654 р., наявність у всіх історичних перемогах провідної ролі «старшого брата» й багато інших політичних міфів - все це наповнило науку баластом, що межує з фантазіями й вигадками.

У повчаннях Володимира Мономаха, у політичних і дипломатичних взаєминах Київської Русі, в артефактах, що свідчать про тогочасні зв'язки території, яка є осередком нинішньої Української держави, з європейськими націями знаходимо ознаки нашої ідентичності. Зі студій з ранньомодерної та модерної України З. Когута виразніше постають українські корені, зокрема, у напівзалежній козацькій Гетьманщині, яка, крім українсько-російських, мала ще й інші - «неросійські альтернативи»: «Козацькій державі доводилося постійно балансувати між суперечливими інтересами великих держав. Унаслідок цього в різний час козацька Україна шукала протекції всіх великих держав: Московії, Швеції, Польсько-Литовської держави й Османської імперії» [7, c. 17].

Козацька еліта ще не мала всіх формотворчих елементів для просування своєї ідентичності. Її становище в Російській імперії було двояким. Про це пише З. Когут: «У пошуках своєї ідентичності та ролі в імперії представники української еліти займали дві основні позиції, які я називатиму асиміляторською та традиціоналістською» [7, c. 65]. Розчиняючись у імперському середовищі та працюючи на його російську державницьку ідею, «...деякі українці не бачили жодних суперечностей між службою імперії та українською автономією» [7, c. 23]. Хоча певні досягнення письменників, артистів, композиторів, художників вказували на національну належність, окрему від російської, але загальна тенденція - асиміляція української знаті - свідчила про втрату інтелектуального ядра ідентичності. Визнаючи рухомий, плинний характер ідентичності, вважаємо за необхідне підтримати висновок З. Когута: «У певному розумінні, спадщина української шляхти пов'язала собою традиційну автономію минулого й український націоналізм майбутнього» [7, с. 79].

Важливо в деяких дослідженнях української ідентичності підкреслювати роль певної особистості, знаменитості в підтриманні ідей модерної України. Зокрема, Р. Шпорлюк зазначає: «Взаємовпливи етносу, держави і суспільства стали одним із ключових сюжетів української історії за молодості Котляревського, яка збіглася з культурними, політичними та геополітич- ними революціями не лише в його рідній «Малоросії», а й у Європі загалом» [8, с. 408]. Цей дослідник розглянув твір І. Котляревського «Енеї- да» в політичному аспекті, як «візію української нації», при цьому широко характеризуючи добу письменника, його інтелектуальне оточення: «Варто врахувати загальну інтелектуальну атмосферу доби, тогочасну віру в те, що націю визначає її мова, а держава мусить бути національною. Розвиток нової української літератури був симптомом постання модерної української ідентичності, а отже, позначав розрив зі старою Україною, відомою, як Малоросія. Рішення творити літературу мовою, яка відрізнялася від офіційно визнаної й підтримуваної державою, було політичним» [8, c. 407].

Сучасні українські науковці досліджують проблеми ідентичності надзвичайно активно. Філософські аспекти питання, ставлення до поняття ідентичності філософів різних часів глибоко висвітлено в монографії М. Козловця «Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації» [9]. Визначаючи ідентичність як ототожнення із загальним, автор монографії вказує на той факт, що в структурі ідентичностей одне з провідних місць посідає національна ідентичність, а її синтетичний характер підлягає міждисцилінарним дослідженням. «Труднощі з визначенням національної ідентичності, - вважає вчений, - виникають не тільки через багатозначність понять «ідентичність» і «нація», а й через те, що в різних царинах гуманітаристики та суспільних науках ці поняття мають різні дефініції» [9, с. 57].

Пошуки своєї ідентичності активізуються час від часу, коли в суспільстві виникає ситуація самоствердження мас: через політичний стан, через наукові, культурні досягнення. «Саме через ідентифікацію з нашими предками ми радіємо їхнім перемогам і співчуваємо їхнім стражданням і приниженням протягом історії», - зауважує М. Гібернау. Пошуки й проекція ідентичності не тільки додають емоційного забарвлення дійсності. Вони здатні змінювати матрицю нашого щоденного життя, утверджувати новий досвід, підвищувати авторитет тих, хто володіє знаннями про нації й ідентичність. Коротко механізм цієї дії сформулювала М. Гібернау так: «Спираючись на історію, людям можна прищепити радість, гордощі, самоповагу, і не меншою мірою - ненависть та жадання помсти» [4, с. 33].

Український Майдан у 2004 р., а потім революційні події листопада 2013 р. - лютого 2014 рр., російське захоплення Криму й інтервенція в Донецьку і Луганську області в 2014 р. змушують світ по-новому сприймати українську історію та ідентичність. Ці події просвітили відвертою правдою буття і боротьби весь політичний популізм, як би він не проявлявся. Оцінку неоголошеній гібридній війні, розв'язаній путінською РФ проти України, дають також і росіяни. Російський публіцист Д. Шушарін, аналізуючи нинішній «позаісторичний рух у часі» Росії, пише: «Украй безглуздо й небезпечно зводити причини того, що відбувається, до особистих амбіцій однієї людини та її оточення, вважати все це маргінальним конфліктом. Ні, це перші кроки у світовій експансії російського нацизму, терористичного утворення, на яке перетворена Росія». Він також пояснює, що для Кремля російсько-українські відносини - це не стільки зовнішня політика, скільки частина внутрішнього управління [10]. Цю цитату ми навели, щоб наголосити, які глибокі глобальні пласти зачепила агресія Росії проти України. У відповідь українське суспільство мобілізується у своїй територіальній ідентичності, вчинками демонструючи патріотичні почуття. В українському суспільстві виникли обставини, які ніби наставили збільшувальне скло на питання ідентичності. Далекі європейські сусіди нарешті після тотальної російської агресії в Криму і на Сході України почали розуміти, що Україна - не Росія. Певний відсоток українців, які нечітко співвідносили себе з країною перебування, після двох Майданів, брутального захоплення українських територій російськими найманцями, по- іншому стали ідентифікувати себе з Українською державою і титульною нацією.

Наведене узагальнення стало результатом аналізу текстів, опублікованих у газеті «День», що стосувалися сучасного трактування ідентичності. Медіадомінантність ідеї ідентичності проявляється у первинності оприлюднення через ЗМІ. До речі, нову думку висловив історик В. В'ятрович щодо поняття ідентичності: «Формування ідентичності, між іншим, починається з того, ким ми не є. А тоді вже постає питання, ким ми є. Для багатьох українців в даному випадку не має значення їхнє етнічне походження, вони починають ставати українцями тільки через те, що вони не є росіянами», - вважає В. В'ятрович. На його переконання, «російська агресія призвела до того, що дуже багато людей відторгнулися від російського, й вони починають ставати українцями. Тому що Україна, українське - це альтернатива чомусь тоталітарному, чомусь агресивному, чомусь такому, з чим вони не хочуть мати нічого спільного» [11].

Наша позиція полягає в тому, що ми підтримуємо висновки, зроблені вченими Інституту стратегічних досліджень щодо кризи української ідентичності в період існування України в складі СРСР. Початком пробудження, нового сприйняття ідентичності, прийнято вважати в українській історіографії референдум про проголошення незалежності України в 1991 р. Тоді було отримано більш як дев'яносто відсотків голосів за від'єднання від СРСР. Такий прояв колективної єдності щодо майбутнього Української держави був сильним підґрунтям для її подальшої побудови. Хоча сьогодні, повертаючись у ту історичну дійсність, маємо уважно поставитися до окремих цифр: у Донецькій області Акту незалежності сказали «так» 83,9 %; у Луганській - 83,8 %; АР Крим - 54,1 %; м. Севастополі - 57 % [12]. Тобто звіт про подію такого масштабу показав, що не всюди в Україні почалося подолання кризи ідентичності. Про плинність ідентичності свідчать перші аналітичні дослідження подій 21 листопада, 11 грудня 2013 р., 18 і 20 лютого 2014 р. на майдані Незалежності в Києві. На думку І. Бекешкіної, соціолога, директора фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва «близько 60 % людей із сьогоднішнього Майдану вважають, що він переміг, але не повністю». Вона також стверджує, що нині «існує «синдром Майдану». Його називали «Майданом гідності», бо люди відчували те, що вони творять історію, впливають на події в Україні, й багатьом з тих, хто залишився, по-перше, вже нема куди їхати. І вони бояться повернутися до свого приниженого стану. Майдан давав людям відчуття, що вони герої, й вони й досі це відчувають». І. Бекешкіна переконана, що треба шукати новий формат для Майдану, «треба справжніх ідейних людей переорієнтувати на те, щоб вони продовжили громадську активність, але в інших формах» [13].

Українські філософи С. Грабовський, І. Лосєв у своєму дослідженні звертають увагу на проблеми «незавершеності формування української модерної нації». Посилаючись на соціологічні дослідження, вони пишуть, що від 1/5 до 1/4 опитаних виступають проти незалежності України. Противники незалежності, на їхній погляд, становлять вагому електоральну групу. Враховуються різні соціологічні дані, що відтворюють внутрішній інтелектуальний стан українського суспільства, чинники реальної урядової політики, ці автори актуалізують проблему «протидії цілеспрямованому розмиванню та деструкції української ідентичності». Вони також вважають, що «упродовж останніх 13 років - після приходу до влади в Росії команди «кремлівських чекістів» Путіна - ця команда здійснює активні зусилля задля підживлення реверсного руху в питанні української національної єдності, тобто розмивання власне української ідентичності... Для досягнення своєї мети (інтеграції України чи її більшої частини до «русского мира») режим Путіна використовує політичні, економічні, соціокультурні та інформаційні важелі (не в останню чергу - за допомогою стратегії непрямих дій в інформаційно-культурній сфері), а на додачу - традиційні чекістські спецоперації через давню (завербовану ще КҐБ) та новітню агентуру» [14]. Викликом формуванню української ідентичності в період становлення Української держави після здобуття незалежності є також низка чинників внутрішнього характеру, на які звертають увагу ці вчені, це - не подолані фальшива історична пам'ять і квазіісторичні міфи. Як приклад, вони наводять той факт, що тільки 55-60 % українців уважають, що Голодомор був геноцидом їхніх предків. Багато міфологічних текстів є в радянському трактуванні питань Другої світової війни, замовчування подвигів українців, фальшування історії українського села періоду колективізації. Потребують дегероїзації сталінські п'ятирічки індустріалізації та інші історичні факти в період перебування України в складі СРСР. Усе це не сприяє повномасштабному подоланню кризи української ідентичності.

Крім згаданих авторів, також В. Кулик, Д. Дуцик та інші медіа-дослідники звертають увагу на залежність формування національної ідентичності від стану медійного простору: несвободи ЗМІ від викривленої недержавницької позиції власників, незнання журналістами правдивої історії своєї Батьківщини. Зокрема, С. Грабовський, І. Лосєв уважають, що «попри всі процеси глобалізації, не може бути реального суверенітету без національного інформаційного простору. Територія України «прострілюється» зі сходу на захід і з півночі на південь телеканалами РФ: 1-й російський Національний, РТР, НТВ, RTVI, ТВЦ, РЕН-TV, ТНТ тощо». Інші дослідники також сходяться на думці, що медіа РФ упродовж років нашої незалежності «наполегливо і послідовно формують у свідомості мільйонів українських телеглядачів російську візію політичних подій у Росії та Україні». Вони, не відчуваючи опору, нав'язують свою думку про Українську державу, її історію і культуру [14].

До гуманітарних позицій формування української ідентичності закономірно зараховують вчені питання книгодрукування, насичення ринку українською книгою, мається на увазі виданнями українських авторів і перекладами сучасних зарубіжних авторів. З дослідження С. Грабовського, І. Лосєва випливає, що «в ситуації, коли, за даними Всеукраїнського перепису населення, 67,5 % українських громадян вважають українську своєю рідною мовою, а, за результатами соціологічних опитувань, 52-55 % спілкуються нею вдома, тільки п'ять-сім відсотків книжкової продукції на ринку становлять українськомовні видання» [15]. Вони також наочно пояснюють, як занедбаність соціального становища суспільства, бідність переважної частини населення України уповільнюють формування національної ідентичності, підмінюючи ці процеси зосередженням на власних проблемах, власному географічному й часовому просторах. «Українці, позбавлені можливості нормального пересування, вельми погано знають власну країну, що дуже сприяє діяльності пропагандистів сепаратизму й нацьковування регіонів одне на одного, - зазначають філософи. - Брак географічної мобільності істотно впливає на уповільнення мобільності соціально-цивілізаційної. 70 % українців ніколи не були в Європі (це одна з причин, що гальмує європейську інтеграцію), а 30 % - ніколи за все життя не виїжджали за межі своєї області. Така ізольованість сприяє формуванню окремих регіональних ідентичностей замість всеукраїнської» [15].

Український політолог В. Подгорна має іншу порівняно з іншими позицію щодо сучасного становища української нації та її місця в європейській сім'ї народів. Вона зазначає, що «українське суспільство стає більш свідомим, і те, що відбувається з ним, - це висхідна хвиля, яка дорівнює модерністській епосі Європи в XVIII-ХІХ століттях. Це народження нової європейської нації, яка переосмислює та виробляє старі основи, зведені сьогодні європейцями часто не до рівня цінностей, а до звичайних протоколів і процедур» [16].

Висновки. Можемо стверджувати, що для сучасного трактування української ідентичності нам важливі положення теоретичних праць М. Гібернау, Е.Д. Сміта, Ч. Тейлора. Для теперішнього розуміння цього питання мають значення також праці З. Когута, Р. Шпорлюка, В. Кулика, С. Грабовського, І. Лосєва. Українська історіографія завдяки їхнім пошукам повернулася в середовище правдивої науки, що виросла з об'єктивних джерел, не спаплюжених перекрученнями та інтелектуальною кон'юнктурою. По-новому прочитується малоросійська ідея та ідентичність, відбувається деміфологізація українсько-російської братньої єдності. Авангардно виступає потреба окремо розглядати ідентичність українську й російську, як і історію цих народів. Синтезуючи тексти українських дослідників, а також західних і тих, що представляють закордонну україністику, ми розширюємо дискурс української ідентичності в часовому, інтелектуальному й соціальному вимірах.

Аналізуючи публікації в медіа на теми української ідентичності, констатуємо домінування звернень до тематики історичної пам'яті, а також превалювання психологічного й політичного вимірів ідентичності у публіцистиці. Визначаючи шляхи формування української ідентичності, звертаємо увагу на чинники, що стримували її: передусім це геноцидне винищення української національної еліти й селянства під час Голодомору й партійних чисток у КПРС. У різні століття історики сусідньої держави тлумачили українську історію як частину російської, відповідно ознаки української ідентичності заретушовувалися, а в радянський період велася пропаганда створення єдиного радянського народу.

Наша позиція полягає в тому, щоб приєднатися до нового прочитання української ідентичності, яке підтримують українські й зарубіжні вчені, не заангажовані російською ідеологією й схилянням перед російською історіографією. За твердженням О. Пахльовської, «МИ - таки розвернули нашу історію в бік цивілізованого світу. МИ - услід за Польщею - таки змінили гео- культурні координати слов'янства» [17].

Наше дослідження прокладає шлях до вивчення впливу якісної української публіцистики на формування національної ідентичності.

Література

трактування національний ідентичність

1. Лосєв І. Лицеміри «миротворчості» [Електронний ресурс] // День: щоденна всеукр. газ. - 18.07.2014. - URL: http://www.day.kiev.ua/ uk/article/media/licemiri-mirotvorchosti (19.07.2014).

2. Кулик В. Світова мережа й національна ідентичність [Електронний ресурс] // Критика : часопис. - 2011. - груд. - URL: http://krytyka.com/ua/ print/articles/svitova-merezha-y-natsionalna-identychnist (15.04.2014).

3. Яремчук О. Смак попелу // День: щоденна всеукр. газ. - 2014. - № 97. - C. 6.

4. Гібернау М. Ідентичність націй / М. Гібернау. - К.: Темпора, 2012. - 304 с.

5. Тейлор Ч. Етика автентичності / Ч. Тейлор. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013. - 128 с.

6. Сміт Е.Д. Національна ідентичність / Е.Д. Сміт; [пер. з англ. П. Таращука]. - К.: Основи,1994.- 224 с.

7. Когут З. Коріння ідентичності / З. Когут. - К.: КРИТИКА, 2004. - 351 с.

8. Шпорлюк Р. Формування модерних націй: Україна - Росія - Польща / Р. Шпорлюк. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013. - 552 с.

9. Козловець М. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації: моногр. / М. Козловець. - Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. - 558 с.

10. Шушарін Д. Україна - не Росія. Росія - не Україна // День: щоденна всеукр. газ. - 2014. - № 97. - C. 4.

11. Глущенко К. Чому українці переможуть [Електронний ресурс] / К. Глущенко, М. Драпак // День: щоденна всеукр. газ. - 18.07.2014. - URL: http: // www. day. kiev. ua/uk/article/podrobici-inter vyu/chomu-ukrayinci-peremozhut (19.07.2014).

12. Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 р.: [до 15-ї річниці Всеукраїнського референдуму]: документи з фондів ЦДАВО України [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Державної архівної служби України. - К., 1991. - URL: http://www.archives. go v. ua/Sections/15r-V_Ref/ index.php?11 (16.07.2014).

13. Семенченко М. Нові завдання Майдану // День: щоденна всеукр. газ. - 2014. - № 97. - C. 6.

14. Грабовський С. Українська ідєнтичність: проблеми та виклики [Електронний ресурс] / С. Грабовський, І. Лосєв // День: щоденна всеукр. газ. - URL: http://www.day.kiev.ua/uk/arti cle/tema-dnya-cuspilstvo/ukrayinska-identichnist-pro blemi-ta-vikliki (15.04.2014).

15. Грабовський С. Українська ідентичність: проблеми та виклики (Продовження) [Електронний ресурс] / С. Грабовський, І. Лосєв // День: щоденна всеукр. газ. - URL: http://www.day. kiev.ua/uk/article/ tema-dnya-podrobici/ukrayinska-identichnist-problemi-ta-vikliki-prodovzhennya (15.04.2014).

16. Капсамун І. Про український «форпост» Європи [Електронний ресурс] / І. Капсамун, Д. Кривцун // День : щоденна всеукр. газ. - 3.07.2014. - URL: http:// www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/ pro-ukrayinskiy-forpost-ievropi (05.07.2014).

17. Пахльовська О. Ave, Mater Dolorosa [Електронний ресурс] // День: щоденна всеукр. газ. - URL: http://www.day.kiev.ua/uk/article/ nb/ave-mater-dolorosa (16.07.2014).

Размещено на Allbest.ru