Інформаційна безпека поліетнічного регіону: пошук нової медіа системи (на прикладі Закарпаття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інформаційна безпека поліетнічного регіону: пошук нової медіа системи (на прикладі Закарпаття)

Ю.М. Бідзіля,

канд. філол. наук

У статті розглядаються проблеми медіасистеми Закарпаття як поліетнічного регіону крізь призму гарантування інформаційної безпеки держави. Аналізуючи ЗМІ та іформаційно-комунікаційну діяльність в області, автор доходить висновку, що медійна структура, яка склалася на Закарпатті за роки незалежності України, не повністю задовольняє інформаційні запити потенційних споживачів інформації, особливо серед представників етнічних меншин.

Ключові слова: медіасистема, інформаційна безпека, інформаційний простір, поліетнічність. інформаційний безпека поліетнічний регіон

Бидзиля Ю.М. Информационная безопасность полиэтнического региона: поиск новой медиа-системы (на примере Закарпатья).

В статье рассматриваются проблемы медиасистемы Закарпатья как полиэтнического региона в контексте гарантирования информационной безопасности государства. Анализируя СМИ области, автор приходит к выводу, что медиасистема, которая сложилась на Закарпатье за годы независимости Украины, не полностью удовлетворяет информационные запросы потенциальных потребителей информации, особенно среди представителей этнических меньшинств.

Ключевые слова: медиасистема, информационная безопасность, информационное пространство, полиэтничность.

Актуальність проблеми очевидна з огляду на ті суспільно-політичні умови, в яких сьогодні опинилася інформаційна безпека України як складова частина національної безпеки. Одночасно, враховуючи той факт, що медіасистема нашої держави, вибудувана на радянських розвалинах, так і не спромоглася вдовольняти інтереси всього українського суспільства, ці питання постають ще гостріше. Особливу тривогу викликають поліетнічні регіони, де важливим елементом медіасистеми мало б бути забезпечення рівного доступу до всебічної інформації рідною мовою. Однак упродовж більш ніж двадцяти років це правило залишилося здебільшого декларацією й виконувалося лише частково. Більше того, український інформаційний простір почав набувати рис здебільшого російськомовного, бо чимала частка інформації подавалася в медіа (особливо друкованих) мовою сусідньої держави. Проте найвагомішою проблемою є те, що через недобудовану вітчизняну систему медіа та під впливом іноземних ЗМІ в українському суспільстві почало формуватися специфічне уявлення про себе як «недодержаву», про неспроможність самостійно вибудовувати стратегію розвитку, про неможливість жодного конструктивного розвою, у тому числі й інформаційного обширу.

До проблем інформаційної безпеки та специфіки функціонування медіа-систем зверталися чимало вітчизняних та зарубіжних учених. Методологічно для нашої роботи найбільш важливими були праці В. Різуна [1], В. Іванова [2], Г. Почепцова [3], Г. Сащук [4], В. Ліпкана [5; 6], Д. Галліна, П. Манчіні [7], А. Садохіна [8] та інших.

Методи дослідження. У процесі роботи над статтею ми використовували загальнонаукові методи дослідження: емпіричні (спостереження, опис), теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення, класифікація тощо), а також системний, функціональний, конкретно-соціологічний методи.

Результати й обговорення. Вітчизняні науковці відзначають, що Україна, «опинившись на перетині цивілізацій, а також перебуваючи у стані стійкої нестабільності, зіткнулася з низкою проблем, на які поки не віднайдено адекватних відповідей, не є збудованою теорія національної безпеки, яка має стати методологічним інструментарієм для розв'язання проблем у галузі національної безпеки. І хоча в Україні спостерігається певна активізація наукових розвідок у цьому плані, це питання розглядається лише у постановочному аспекті» [5, с. 318].

Інформаційна безпека -- важливий складник національної безпеки будь-якої країни. Особливо це важливо усвідомлювати в сучасному світі, коли з активним розвитком інформаційних технологій, соціальних медіа не лише відбуваються позитивні процеси ширшого доступу суспільства до інформації, але й створюються спотворені або недостовірні так звані фейкові новини.

Українське законодавство визначає інформаційну безпеку як стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається завдавання шкоди через неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване поширення, використання, порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації [9]. Таким чином, безпека в галузі інформаційної діяльності мала б забезпечуватися на трьох рівнях: особи (формування раціонального, критичного мислення на основі принципів свободи вибору); суспільства (формування якісного інформаційно-аналітичного простору через забезпечення плюралізму, багатоканальності отримання інформації, незалежних потужних ЗМІ, які належать вітчизняним власникам) та держави (забезпечення інформаційно-аналітичної діяльності державних органів, інформаційне забезпечення внутрішньої і зовнішньої політики на міждержавному рівні, у тому числі через систему захисту інформації з обмеженим доступом).

Проте слід відзначити, що в Україні впродовж десятиліть лише декларувалася необхідність чіткого вибудовування медіасистеми держави, яка повною мірою б відповідала запитам суспільства, що слугувало б основним чинником гарантування інформаційної безпеки. В останні ж роки український споживач інформації опинився в умовах поширення ЗМІ культу насильства, жорстокості, комп'ютерної злочинності та тероризму, розголошення інформації, яка становить державну таємницю, а також поширення ледь чи не конфіденційної інформації, що є власністю держави. Натомість через медіа сусідніх держав нав'язувалася думка, що довкола українських кордонів стоять сильні держави з чіткою системою суспільних правил, стабільного економічного порядку та загальнолюдських цінностей. Усе це призвело до деформації інформаційного уявлення про державні цінності, національну та регіональну гідність, власну значущість. Найбільше ця проблема виявилася в тих регіонах, що знаходяться на прикордонні і мають змогу отримувати інформацію не лише з українських джерел. Процедура руйнування радянської системи ЗМІ в Україні аж ніяк не передбачила вибудовування нового, якісно модерного ладу національних медіа. Натомість українські ЗМІ отримали розважальну нішу, а медіа сусідніх з Україною держав оволоділи інформаційно-аналітичною заглибиною. Таким чином почалася руйнація традиційної, хоч і недосконалої системи ЗМІ в Україні, яка мала бути вибудувана. Усе це призвело до того, що найважливішу інформацію, принаймні в прикордонних регіонах держави, споживачі отримували крізь призму інформаційної політики сусідніх держав, із їхніх медіаджерел. Чи не найвагомішою причиною такого стану речей в Україні стала недосконала система медіа, яка насправді мала б забезпечувати інтереси усіх громадян на отримання інформації, незалежно від їх національності та місця проживання на території держави. Тривалий час викривлення інформаційної дійсності в Україні ніхто не вважав великим недоліком, однак усе це зрештою призводить до важких проблем.

Інформаційну небезпеку для суспільства неможливо одразу чітко побачити, почути, відчути, якщо інформаційний вплив не є масованим та відверто агресивним. Як правило, інформаційний агресор впливає на суспільну думку комплексно. Найбільш завуальованою та поширеною формою деформації інформаційної свідомості частини суспільства є постійне акцентування уваги на надуманих разючих історико-культурних відмінностях окремих регіонів. Тривалий час реально можна спостерігати тільки окремі прояви такого впливу у вигляді активнішої демонстрації відмінностей у поведінці деяких груп людей. Одночасно через медіа здійснюється соціально-психологічний вплив шляхом створення інформаційних міфів. До прикладу, «про бандерівців», «про разючу різницю між західними та східними українцями» та ін.

Науковці зазначають, що «людина здатна фіксувати окремі прояви культури, але ніколи не зможе побачити усю її в цілому. Спостерігаючи значення різних предметів культури в житті і поведінці людей, без особливих утруднень можна дійти висновку, що в їх основі покладено відмінності культури. Констатація цього факту породжує інтерес до культури і стимулює процес її вивчення» [8, с. 31].

Кожна етнічна культура не є механічною сукупністю усіх складників життєдіяльності людей того чи того етносу. Дослідник-етнолог О. Садохін вважає, що ядро етнічної культури становить набір певних «правил гри», які склалися в процесі колективного існування етносу [8, с. 32]. Проте на відміну від біологічних здатностей людини ці «правила гри» не успадковуються генетично, а засвоюються шляхом навчання. До прикладу, ставлення росіян до українців сьогодні проходить складний процес трансформації як в Україні, так і в Росії. Сформувавшись на теренах Радянського Союзу як титульна нація, росіяни доволі важко сприймають процес переходу російського етносу до статусу, хоч і великої, але національної меншини чи національної групи у складі України, де титульною і державотворчою нацією вже є українці. Ще складніший цей процес у Російській Федерації, де українці поступово асимілюються, не маючи ні регулярних щоденних газет, ні шкіл з українською мовою навчання. Як правило, газети, що друкуються українською мовою в Російській Федерації, виходять за підтримки українських інституцій та на пожертви самих патріотично налаштованих українців, що проживають на території Росії. Розуміючи те, що етнічна свідомість є важливим фактором розвитку людини, неможлива єдина універсальна культура, яка об'єднує усіх людей. Наявність локальних культур є закономірною формою існування культури як такої. Завдяки взаємодії окремих локальних та етнічних культур виникає система спілкування, підтримуються різні види і типи поведінки, ціннісні орієнтації, зберігається етнічна самобутність. Процес такого спілкування відбувається шляхом взаємного з'ясування стосунків, неузгодженостей, конфліктів, з одного боку, а також через взаємну адаптацію і розуміння культурної своєрідності іншого етносу, з другого.

Водночас існують території, що характеризуються поліетнічністю, на яких проживають кілька різних етносів. Такою територією є і Закарпаття, яке через історичні події стало місцем «зустрічі культур». Протягом кількох останніх століть Закарпаття 19 разів входило до складу різноманітних державних утворень. Усе це позначилося на національній свідомості закарпатських українців, яким доводилося щоразу опинятися в іншомовному середовищі і пристосовуватися до сприйняття чужої культури. Тому своєрідність культури закарпатських українців характеризується активним запозиченням елементів культур сусідніх народів, опором до асиміляції в іншомовному середовищі у процесі формування і розвитку власної культури. Цей процес відбувався шляхом міжкультурної комунікації як на рівні духовному, так і побутовому. Важливу роль у процесі збереження національної свідомості та етнічної самоідентифікації закарпатських українців відіграла література та преса. Дослідники вважають, що «національне пробудження закарпатських українців і перші спроби заснування власного пресового видання... припадають на славетний час «весни народів». Однак, ще значно раніше, у 30-ті рр. ХІХ століття, це питання порушував і видатний закарпатський учений М. Лучкай. У 1849 р. громадськість краю відновила рух щодо заснування народної періодики. З одного боку, <...> за цю справу взявся О. Духнович, а з іншого -- ця ідея підсилювалася діяльністю видатного громадського діяча А. Добрянського і пов'язана з так званим «Пам'ятником Русиновъ угорских» і висуненням проекту спільної для галицьких і карпатських русинів газети» [10].

Дослідники комунікаційного аспекту взаємодії культур доводять, що відносини між культурами можуть бути різноманітними: 1) утилітарними; 2) несприйняття; 3) взаємодії, коли відносини культур розглядаються як взаємини між рівноцінними суб'єктами [8, с. 34]. Перший тип відносин означає самозречення від своєї самобутності, добровільне підкорення іншій культурі. Другий тип передбачає виникнення егоцентричних культур, замкнутих у собі, які не бажають взаємодіяти з іншими культурами. Третій тип можна кваліфікувати як найбільш прогресивний для усієї людської культури, оскільки він ґрунтується на важливих фундаментальних принципах: будь-яка культура -- сукупність неповторних і незамінних цінностей, завдяки яким кожен народ може існувати і взаємодіяти з іншими; усі народи складають єдине ціле в загальнокультурній спадщині людства, а культурна самобутність народів проявляється і збагачується в результаті культурних контактів з традиціями і цінностями інших народів; жодна культура не може претендувати на право бути універсальною для всіх народів, кожен з яких зберігає свою самобутність; культурні особливості кожного окремого народу не суперечать єдності загальнолюдських цінностей, які об'єднують людство і роблять його життєдіяльність плідною та прогресивною [8, с. 34].

Закарпатоукраїнців значним чином торкнулися усі вищезгадані процеси міжкультурної комунікації: від спроб утилітарної асиміляції місцевої слов'янської спільноти до сучасних потуг рівноправного розвитку всіх етносів, що проживають на Закарпатті. Значною мірою на утвердження та самоідентифікацію закарпатських українців вплинула патріотично налаштована преса, яка великою мірою запобігала асиміляції та денаціоналізації українськомовного населення краю.

Дослідники стверджують, що «угорські русини прагнули йти слідами галицьких русинів і перші згадки щодо видання галицьких газет. виникли ще в 1848 році» [10, с. 10]. Про цю спробу заснування періодичного видання в Ужгороді веде мову і П. Лісовий у дослідженні закарпатської журналістики ХІХ ст. Посилаючись на архівні джерела, науковець пише, що в грудні 1849 р. вчитель ужгородської семінарії Л. Павлович звернувся з пропозицією до мукачівського єпархіального управління в Ужгороді про заснування закарпатського часопису, але оскільки в Ужгороді не було друкарні із потрібним слов'янським шрифтом, то радив видавати її у Львові або Будапешті невеликим форматом з огляду на те, що закарпатські русини в переважній більшості люди неписемні і завжди зайняті роботою, а редакцію, на його думку, міг очолити вчитель релігії А. Чопей [6, с. 36]. Дослідники П. Лісовий та В. Ґабор вважають, що до початкових джерел закарпатської журналістики ХІХ ст. треба зарахувати насамперед місцеві літературні альманахи «Поздравленіе русинов» (1859--1852), які видавало в упорядкуванні О. Духновича «Літературне заведеніе Пряшовське».

Через етнополітичні обставини закарпатоукраїнці були змушені контактувати з представниками інших культур як на побутовому, так і на духовному рівнях, часто спілкуватися в урядових установах чужою мовою та отримувати інформацію з чужомовних джерел. Це значною мірою впливало на формування етнічної ментальності місцевого слов'янського населення. Приміром, прихильник угорофільського напряму в дослідженнях Закарпаття Г. Стрипський першим закарпатським друкованим виданням називає угорськомовну газету «Kassa-Ungvari Hirdetmenyi Lap», що побачила світ в Ужгороді 1845 р., та угорськомовний тижневик «Karpati Hirnok», що вийшов 1 липня 1861 р., видавцем якого був Кароль Месарош [10].

Проте справжнім поворотом у розвитку преси краю, що сприяв збереженню української самоідентифікації серед закарпатців, був 1856 р., коли за редакцією закарпатського будителя Івана Раковського, запрошеного урядом до Пешту, почала виходити «Церковна газета», яка призначалася для закарпатоукраїнців.

Значний внесок у розвиток закарпатської преси зробила русофільська газета «Світ» (1867-- 1870), яка була цілком призначена для «підкарпатських русинів». Її редакторами стали Юрій Ігнатко, а згодом Кирило Сабов та Віктор Кимак, професори Ужгородської гімназії. На сторінках часопису друкувалися твори закарпатоукраїнських письменників, публікувалися матеріали з історії розвитку світової літератури та культури. Газета різко виступала проти мадяризації слов'янського населення краю. Усього один рік виходила газета «Новий світ» (1871--1872), редагована Віктором Гевеєм, яка, на відміну від «Світу», стояла на асиміляторських позиціях. Опозиційною до «Нового Світу» була літературно-сатирична газета «Сова» (вийшли п'ять номерів з 2 липня до 14 вересня 1871 р.), котру редагував та видавав В. Кимак. Згодом на Закарпатті з'явилися церковна, суспільно-наукова та літературно-економічна «угорсько-русинська» газета «Карпат» (1873--1886) та «руський» часопис «Листок» (1886--1903). Проте справжнім поворотом в інформаційно-культурницькій сфері Закарпаття став 1897 р., коли почала виходити газета «Наука», редакторами якої були Ю. Чучка, В. Гаджега, А. Волошин, В. Желтвай. Через рік у Будапешті з'явилася «поучительно- газдовська новинка для угро-руського народа» «Неділя», яка виходила до Першої світової війни. Початок ХХ ст. зумовив небувале піднесення преси. Однією з причин такого «вибуху» були певні свободи, які отримала творча інтелігенція краю, коли Закарпаття (разом з Пряшівщиною) згідно з Сен-Жерменським мирним договором (10.09.1919 р.) увійшло до складу Чехословаччини на правах автономії [11, с. 6--9].

Система комунікації етносів, особливо тих, що компактно проживають на одній території, вибудовується у різних площинах. Це відбувається на рівні самої культурної сфери (театр, кіно, етнічні фестивалі), міжлітературних зв'язків та міжмовних контактів (переклад творів, запозичення елементів національних сюжетів) та на побутовому рівні (розуміння чужих звичаїв, обрядовості тощо). Проте усе це, особливо в нашу епоху швидкої інформованості та інформатизації, найоперативніше здійснюється за допомогою ЗМІ.

Сфера міжкультурної комунікації була доволі добре, хоч і авторитарно, розроблена та контрольована в колишньому Радянському Союзі та країнах так званого соціалістичного табору. Зокрема, тут маємо на увазі те, що регулярно проводились дні (тижні) союзних республік, під час яких популяризувалась культура й здобутки того чи того етносу, були регламентовані переклади українською мовою творів літераторів інших народів. Також згадаємо трансляцію по телебаченню програм про Дні культури народів колишнього СРСР, кутки інтернаціоналіста на шпальтах тодішніх газет, систематичну публікацію перекладів українською мовою творів літераторів, що представляли інші етноси. До прикладу, завдяки закарпатському поетові й перекладачеві Юрію Шкробинцю в повний голос заговорили українською угорські поети Андре Аді (Всесвіт. -- 1977. -- № 10. -- С. 3--20), Мігай Бабіч, Дюла Югас, Аттіла Йожеф (Всесвіт. -- 1965. -- № 4. -- С. 87--93), Шандор Вереш (Всесвіт. -- 1972. -- № 6. -- С. 3--82 ), Ласло Нодь (Всесвіт. -- 1979. -- № 7. -- С. 107--109) та багато інших поетів і прозаїків (зб. «Угорське оповідання», К., 1976 та ін.). У доробку Ю. Шкробинця й такі специфічні переклади, як збірник Бели Бартока «Вибрані хорові твори» (1977), збірка «Угорські прислів'я та приказки» (1975). Наведемо кардинально інший приклад, що популяризував українську культуру серед інших етносів. Відомий угорськомовний поет, прозаїк Ласло Балла плідно працює як перекладач з української. У його перекладі угорською мовою виходили твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Ю. Федьковича, Леся Мартовича, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, С. Олійника, П. Воронька, Л. Первомайського, Д. Павличка, Б. Олійника, І. Драча, С. Йовенко та ін. При його допомозі щонедільна літературно-мистецька сторінка «Неон» закарпатської угорськомовної газети «Карпаті Ігоз Со» вмістила понад 200 матеріалів під рубрикою «Сучасні поети Радянської України». Чимало з цих публікацій передруковано періодичною пресою Угорщини, Словаччини, Румунії. Уже в часи незалежної України за переклади угорською мовою творів І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Л. Мартовича та антології сучасної української поезії «Зоряне письмо» (1994) Ласло Балла став лауреатом премії ім. І. Франка (1995).

Значний внесок на культурній ниві Закарпаття того часу зробило ужгородське видавництво «Карпати», яке своїми книгами, збірниками та альманахами активно популяризувало здобутки краян, знайомило українського читача із досягненнями художньої творчості сусідніх країн та національних меншин краю. Серед них -- «Угорське оповідання» (1976), «Відкритий дім» (1982; поезія словацьких письменників), «Хвиля Балатону» (1983; молода поезія Угорщини), «Біля Ільмень-озера» (1984; поезія і проза російських письменників). Закарпатське відділення Спілки письменників України та видавництво «Карпати» мали домовленості із видавництвами сусідніх країн про видання творів закарпатських письменників і поетів: «Закарпатские новеллы» (М. : Советский писатель, 1959), «Красный прекрасный цветок» (М. : Детская литература, 1983; вірші угорськомовних поетів Закарпаття), «Сонце над Карпатами» (Братислава ; Ужгород, 1985; антологія малої прози закарпатських авторів словацькою мовою), «Карпатська Луна» (Ужгород : Карпати, 1985; оповідання письменників Закарпаття угорською мовою). Безумовно, система комунікації в колишній державі була значною мірою заангажована, часто трафаретна, але мала й позитивний вплив на населення екс-соціалістичних країн та давала змогу пізнавати особливості інших культур, спонукала рахуватися з ними. До речі, демократичні США багато чого запозичили з досвіду сьогодні неіснуючої держави СРСР. Звернемо увагу хоча б на один факт: у Сполучених Штатах, де на початку минулого століття питання національних стосунків між білошкірими та темношкірими американцями стояло у надзвичайно гострій, конфліктній площині, сьогодні мало не в кожному другому фільмі-детективі силові напарники -- це білошкірий і темношкірий поліцейські.

Реальна практика в посткомуністичній Європі переконливо засвідчує, особливо в питаннях міжетнічної та міжкультурної комунікації, що посткомунізм -- це не просто (і не скрізь) перехід від «поганого до кращого». Дослідники зауважують, що «можна погоджуватися чи не погоджуватися з маніфестацією тверджень у рамках цілої низки філософських наративів («демократія», «культура», «права людини», «толерантність» тощо), спрямованих на обґрунтування неминучого поступу колишніх соціалістичних країн (до «громадянського суспільства, «правової держави» і т. ін.»). Але, хто сьогодні наважиться, віддаючи належне фактам, реальному перебігові подій, спростувати гіпотезу, що цей «поступ» для багатьох посткомуністичних країн в історичній перспективі буде ні чим іншим, як перманентним перехідним періодом» [12, с. 215].

У більшості країн посткомуністичного простору система ЗМІ виявилася не здатною виконувати належні їй культурно-просвітницькі функції, а проблема економічного виживання дедалі більше спонукає виділяти газетну (ефірну) площу для реклами, а не для висвітлення соціально-економічних, літературно-культурних, побутових проблем, або шукати (створювати) неіснуючі сенсаційні матеріали.

За висновками фахівців, «на початку 90-х років ХХ століття українські ЗМІ виявились фактично обеззброєними. Водночас об'єктивні процеси трансформації суспільних уявлень про місце і роль ЗМІ, зростання розуміння, значущості інформації в житті держави та суспільства викликали посилення уваги до цієї сфери з боку владних структур та бізнесових кіл. Завдяки цьому в Україні вже в середині 90-х років було не тільки збережено загальнонаціональний телеканал і три програми радіо, а й створено ще два загальнонаціональні канали («Інтер», «1+1») та загальнонаціональну мережу «Наше радіо», кілька національних і сотні місцевих радіотелеканалів. Суттєвою ознакою процесу розвитку ін-формаційного простору України було зростання кількості міжнародних транснаціональних учасників процесу циркуляції інформації у світі» [13, с. 85]. Протягом останнього часу для українського споживача інформації стали доступними програми не лише провідних російських телерадіокомпаній, але й десятків, або й сотень телерадіокомпаній Центральної й Західної Європи, Америки, Азії. Дедалі частіше дослідники загострюють увагу на тому, що «оцінюючи ці процеси загалом позитивно, не слід забувати про серйозну загрозу інформаційної експансії національно-культурному суверенітету України» [14, с. 85]. Ця проблема особливо гостро стоїть в прикордонних регіонах держави, яким і є Закарпаття.

Згідно з останнім офіційним переписом у 2001 р. [15], загальна чисельність населення Закарпаття становила 1 млн 254,6 тис. осіб. В обласному центрі Закарпаття, місті Ужгороді, проживають трохи більше 120 тис. мешканців, середня густота населення коливається в межах 98,3 особи на 1 кв. км. Домінує в краї сільське населення -- 754.400 осіб (58 %), а міське нараховує 522.300 осіб (42 % ). До речі, приблизний статевий поділ жителів краю такий: 665.000 жінок та 621.000 чоловіків. За період з 1959 до 2000 рр. чисельність населення Закарпаття зросла у 1,4 рази. Найбільший приріст людності мали Ужгородський, Тячівський, Мукачівський, Хустський і Виноградівський райони. Населення кожного з них перевищує 100 тис. осіб. Найменший приріст -- у гірському Великоберезнянському та рівнинному Берегівському районах. У краї на сьогодні 712 тис. працездатних людей, 416.236 тис. осіб мають роботу в області, 80 тис. потенційних заробітчан, 573 тис. непрацездатні, 17 тис. безробітних. Окрім того, 240 тис. пенсіонерів, 36 тис. з багатодітних родин, 44 тис. людей з фізичними вадами, 40 тис. перестарілих та одиноких. Загалом на території закарпатського регіону проживають представники близько 85 різних національностей.

Українці становлять основну масу населення і мешкають на більшій частині території Закарпаття (1976.479 осіб). Вони поділяються на чотири специфічні етнографічні групи: бойки -- Воловецький, Міжгірський райони, лемки -- Великоберезнянський район, гуцули -- Рахівський район, долиняни -- низинні та передгірські райони.

Угорців на Закарпатті проживає 155.711 осіб (12,5 % населення області), переважно в Берегівському, Виноградівському, Ужгородському Хустському та Мукачівському районах. Більшість угорців Закарпаття (74 %) проживають у населених пунктах компактно, де становлять 75--100 % від загальної кількості населення. Румунів мешкає у краї 32.152 (2,5 %) осіб, здебільшого в Солотвинському регіоні (частина Тячівського та Рахівського районів), росіян -- 30.993 осіб (Ужгород, Мукачево, Свалява, Чоп), циган -- 14.004 (1 %), компактно проживають здебільшого в Ужгороді, Берегові, Сваляві, Королеві, Мукачеві, Вилоці. Словаків, відповідно перепису, 5.695 осіб (0,6 %), здебільшого вони мешкають на території Ужгородського, Свалявського та Перечинського районів, німців -- 3.582 (0,3 %), основна частина в населених пунктах Павшино, Паланок, Синяк, Усть-Чорна, Тячів, Німецька Мокра та ін.

Сьогодні на Закарпатті діє 51 громадське об'єднання національних спільнот та етнічних груп, в тому числі 11 -- угорської меншини, 15 -- ромської (13 товариств і 2 асоціації), 4 -- словацької, 3 -- російської, 5 -- русинської, 4 -- румунської, 2 -- німецької та 2 -- єврейської. По одному об'єднанню мають польська, вірменська, білоруська та азербайджанська громади. І нещодавно було зареєстроване ще одне громадське товариство «Еллада», яке об'єднало греків Закарпаття. В області створена унікальна мережа освітніх та культурно-мистецьких закладів, що зробило Закарпаття базовою областю у забезпеченні державної політики та соціальних гарантій представників національних меншин. В Ужгороді діє єдиний в Україні Центр культур національних меншин Закарпаття, крім того, в Мукачеві -- Центр німецької культури «Паланок», у смт. Солотвино Тячівського району -- Центр румунської культури і в Ужгороді -- Центр ромської культури «Романі Яг». Мовами нацменшин проводиться навчання у 128 загальноосвітніх школах області. За офіційними даними Закарпатської ОДА, із 359 зареєстрованих друкованих періодичних видань в області 30 видаються мовами національних меншин: угорською -- «Карпаті іґаз со» (Карпатське слово правди), «Береґі гірлоп» (Вісник Берегівщини), «Унґварі відекі гірек» (Вісті Ужгородщини), «Нодьсевлеш відекі гірек» (Новини Виноградівщини), «Карпатолоі сиймле» (Закарпатський огляд), «Карпаті модьор кроніко» (Карпатська угорська хроніка), «Ньомкерешив» (Слідопит), «Сольвої кроніко» (Свалявська хроніка); румунською -- «Апша» (назва на честь населеного пункту), «Мараморешені» (Мараморошці); словацькою -- «Подкарпатскі словак», «Довєра», «Словенске слово»; ромською -- «Романі Яг», «Ром сом» та ін. [11]. Однак більш-менш регулярно виходить на Закарпатті не більш ніж 60 періодичних видань.

На Закарпатській державній телерадіомовній компанії «Тиса -- 1», крім українських редакцій, працюють угорськомовна, румунськомовна, словацькомовна, німецькомовна, виходять в ефір російськомовна програма «Русское время» та програми ромською мовою.

Процес якнайактивнішого повернення етносів до витоків власної культури почався на Закарпатті зі здобуттям Україною незалежності. У перші роки після створення самостійної держави на території краю створено чималу кількість громадських організацій культурно-просвітницького спрямування. Серед українських найбільш впливовими є Закарпатське крайове товариство «Просвіта» (1993), Закарпатське об'єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка (1997), Об'єднання української інтелігенції Закарпаття (1997) та ін. Щоправда, слід зауважити, що в останні роки їх діяльність значно послабилася, у тому числі це підтверджується й тим, що на шпальтах закарпатських газет та в електронних ЗМІ лише час від часу з'являється скупа інформація про ці організації, здебільшого під час святкування ювілеїв видатних українців та Дня незалежності України.

Водночас через пресу та електронні ЗМІ Закарпаття доволі активно пропагується культура місцевих українців. З 2005 р. Закарпатська державна телерадіомовна компанія «Тиса-- 1» отримала змогу через супутник транслювати свої програми цілодобово. Щоправда, ефір не вирізняється широкою проблематикою: здебільшого транслюються старі радянські, відомі американські, рідше європейські фільми. Виняток становлять хіба що програми «Доброго ранку, Закарпаття!» та «Доброго вечора, Закарпаття!», що проводяться в прямому ефірі, на який запрошують чимало цікавих гостей краю. Відрадно, що обласна телерадіокомпанія останнім часом саме в згаданих програмах має регулярні телемости із містами центральної та східної України й закордонними телеканалами. Знаходимо у сітці «Тиси -- 1» й телепрограми «Горизонт» угорською мовою, «Ласкаво просимо» німецькою, «Русское время» російською, «Романо джівіпен» для ромського населення, «Румунське слово» і «Словацькі погляди». Проте основне в ефірній сітці -- «музика на Тисі» та «кіно на Тисі». Дивним для нас видається й той факт, що така давня газета в інформаційному просторі краю, як «Закарпатська правда», не публікує розклад телепрограм «Тиси -- 1», натомість ми знаходимо на її сторінках програми словацьких («СлТ -- 1», «СлТ -- 2», «Маркіза») та угорських («УгТ -- 1», «УгТ -- 2», «РТЛ») телеканалів.

Ще однією проблемою, на нашу думку, є доволі низька увага до культурної тематики на сторінках місцевих часописів. Передусім ідеться тут не лише про те, що зі шпальт закарпатської преси абсолютно зникли художньо-публіцистичні жанри (нарис, портрет, фейлетон, памфлет), не кажучи вже про літературні, але й про те, що ті матеріали, які репрезентуються журналістами як рецензії на літературні твори, огляди культурно-мистецьких досягнень, здебільшого є звичайними анотаціями, в яких не осмислюється важливість чи пересічність твору і не аналізується його художня цінність. З другого боку, бракує і в програмах закарпатської телерадіокомпанії програм, що знайомили б українськомовного слухача й глядача з культурними досягненнями інших етносів Закарпаття. Проведені нами опитування серед студентів-гуманітаріїв Ужгородського національного університету виявили, що із 50 реципієнтів жоден не зміг назвати хоча б одного поета (письменника) -- представника національних меншин Закарпаття. З угорських поетів аудиторія згадала лише Шандора Петефі. Трохи більше 20 % знають про існування найпотужнішої у краї обласної угорськомовної газети «Карпаті Ігаз Со», близько 30 % опитаних відомо, що існує угорський дубляж ужгородської, берегівської та виноградівської районок. Абсолютно погоджуємося з основною думкою матеріалу «Недовиховані» закарпатського журналіста Петра Поліхи про те, що останнім часом впав освітній та загальнокультурний рівень громадян і що «замислитись над проблемою слід і несумлінним учителям, які байдуже ставляться до ввірених їм вихованців (мізерна зарплата не виправдання), державним чиновникам (чи не хочуть, бо їм того не треба) створити умови для навчання й дозвілля дітей. І політикам, які довели більшість наших громадян до зубожіння... А навіщо сильним світу цього перейматися, якщо їхні чада, доглянуті гувернантками й убезпечені охоронцями, живуть як сир в маслі» (Старий замок. -- 2009. -- 15--21 жовт. -- № 41 (953)). Проте культурна ніша, особливо в сучасній геополітичній ситуації, не буває порожньою. Натомість навіть у складних інформаційних умовах, в яких перебуває Україна, регіональні газети часто друкують інформацію, яка є не стільки актуальною, скільки штучно сенсаційною з висновками про безвихідь. Наприклад, в одному з чисел нового закарпатського тижневика на кожній сторінці знаходимо інформацію умовно патогенного характеру: «В Ужгороді розгорнулася нова земельна війна», «Незаконні витрати бюджетних коштів у Мукачівському ліцеї», «Чи врятують 30 мільйонів гривень нашу «швидку»?», «Студенти організували в гуртожитку наркопритон», «Перехід на спрощену систему не такий простий», «Обережно -- ремонт», «Повістка в суд через смс-повідомлення», «Життя після дитбудинку», «``Міст Масарика'' та нова ``історична спадщина'' Ужгорода», «Заробітки по-італійськи» тощо (Карпатський об'єктив. -- 2013. -- 12 верес. -- 11 (11)). І тут не йдеться про замовчування, а про те, що не маємо збалансованості матеріалів, відсутні аналітичні жанри. Природно, читач буде шукати й інформацію іншого характеру, а в умовах прикордоння, бі- та полілінгвальності населенню це зробити зовсім нескладно.

У цьому контексті надзвичайно доречні міркування науковців О. Донечнко та Ю. Романенка, що «через відсутність усталеності й рівновагими між розумним, вольовим та емоційними началами українська психокультура є надзвичайно пластичною, гнучкою, оперативною. Єдине, що є фактором небезпеки, -- це можливість забезпечення чужої форми й наповнення її власним змістом. схильність жити чужим розумом. І якщо в технологічній сфері цей розум нейтральний, а його форми асимілюються без побічних наслідків, то у сфері самопізнання, фундаментальної, аксіологічної психокультури ніхто і ніщо не може бути каноном для України» [14, с. 254].

Брак свіжих матеріалів на культурну тематику на сторінках газет частково компенсується культурно-мистецькими колективами Закарпаття: Закарпатський обласний музично-драматичний театр (м. Ужгород), Закарпатський обласний державний російський драматичний театр (м. Мукачево), Берегівський угорський національний театр (м. Берегово), Закарпатський обласний театр ляльок «Бавка», Закарпатський заслужений народний хор та ін. Оцінюючи діяльність останнього, один із керівників Товариства українців Угорщини Ярослава Хортяні зауважила: «Своїм виступом ви зробили більше для України, ніж 20 дипломатів. Ви показали, що Україна -- духовно багата країна, має багато цінного, прекрасного, високу національну культуру» (Старий замок. -- 2009. -- 28 жовт.--4 листоп. -- № 43 (954)). Етноколорит краю і національну толерантність хор презентує через етнічні культури, які представлені на Закарпатті: у репертуарі колективу пісні й танці закарпатських українців, угорців, румунів, словаків, чехів, німців, поляків.

Своєрідною екзотикою та водночас дестабілізуючим фактором у мас-медійному просторі Закарпаття виступає неорусинство. Політична вимога нинішнього їх керівництва не є новою -- повна автономія Закарпаття. Серед закарпатських ЗМІ русинських позицій дотримуються «Русинська газета», «Підкарпатська Русь», «Русинська бисіда», «Християнська родина», «Республика» та ін. Скандал у медійному просторі спричинила інформація про російське фінансування «автономістських» прагнень русинських організацій з метою дестабілізації ситуації в регіоні [16].

Навіть не дуже глибинний аналіз ЗМІ національних меншин Закарпатської області дає підстави зробити висновок про те, що в регіоні не вдалося вибудувати таку систему інформування етнічних груп регіону рідною мовою, яка б забезпечувала їхні інформаційні потреби. Якщо угорськомовні медіа Закарпаття за своєю типологічною структурою ще сяк-так забезпечують інтереси своєї потенційної аудиторії, то подібне не можемо сказати про румунськомовні, словацькомовні, німецькомовні, ромські та інші видання. До прикладу, із двох румунськомовних газет області («Апша», «Марамурешені») жодна не має чіткої періодичності, а про забезпечення різних типів аудиторії, про різнорідність жанрово-тематичної наповненості взагалі складно говорити. Тематика, що стосується румунського етносу, переважно присвячена проблемам власної культури, бракує матеріалів, які б висвітлювали питання інтеграції закарпатських румунів в українське суспільство, мало аналітичних та критичних матеріалів про суспільно-політичні проблеми держави. Таку саму ситуацію спостерігаємо і зі словацькомовними («Подкарпатскі словак», «Довєра», «Словенске слово») та німецькомовним («Відергебурт») виданнями області. Незаповненість інформаційних ніш спонукає читачів звертатися до альтернативних видань рідною мовою.

Висновки. Можемо стверджувати, що існує ціла низка факторів порушення системності в галузі інформаційної безпеки, зокрема, поліетнічного регіону. Серед них виокремимо такі: відсутність єдиного підходу щодо дослідження основних понять інформаційно-медійної безпеки; неготовність вітчизняного суспільства до стрімкого розвитку інформаційної сфери та інформаційно-комунікаційних технологій; наявність окремих незаповнених ніш у медіа-системі регіону та суспільства в цілому, які заповнюються інформацією іноземного походження; відсутність досвіду та бажання чіткого правового регулювання в медійній сфері; медіанігілізм та відсутність загальноприйнятих варіантів поведінки в інформаційній сфері, вироблених громадянським суспільством; слабка реакція регіональних медіа на прояви інформаційного екстремізму; відсутність чіткої інформаційної стратегії щодо системи розвитку медіа в поліетнічному середовищі; недофінансування державних програм з підтримки медіа національних меншин.

Насамкінець зауважимо, що активний розвиток інтернет-технологій останнім часом призвів не лише до позитивних змін в інформаційному глобальному середовищі (миттєве поширення й необмежений доступ до незалежної інформації), але й до деструктивних наслідків (розповсюдження матеріалів провокативного, радикального характеру, відверто неправдивої інформації тощо). Усе це ставить завдання перед науковцями активно досліджувати в контексті зазначеної проблеми й цей сегмент інформаційної системи держави.

Література

1. Різун В. В. Теорія масової комунікації : підручник / В. В. Різун. -- К. : Вид. центр «Просвіта», 2008. - 260 с.

2. Іванов В. Ф. Основні теорії масової комунікації і журналістики : навч. посіб. / Валерій Іванов ; за наук. ред. В. В. Різуна. - К. : Центр Вільної Преси, 2010. - 258 с.

3. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века / Г. Г. Почепцов. - М. : Рефл-бук ; К. : Ваклер, 2000. - 352 с.

4. Сащук Г. М. Інформаційна безпека в системі за-безпечення національної безпеки [Електронний ресурс] / Ганна Сащук // сайт Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. - URL: http://journ.univ.kiev.ua satshuk_publ.php (10.08.2014).

5. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи на-ціональної безпеки України : монографія / Володимир Ліпкан. - К. : Текст, 2003. - 600 с.

6. Лісовий П. Журналістика Закарпаття 50-70-х рр. ХІХ століття і її зв'язки з іншими українськими землями та Росією : конспект лекцій / П. М. Лісовий. - Ужгород, 1969. - 54 с.

7. Галлін Деніел С. Манчіні Паоло. Сучасні медіа- системи: три моделі відносин ЗМІ та політики / Манчіні Паоло С. Галлін Деніел ; пер. з англ. О. Насика. - К. : Наука, 2008. - 320 с.

8. Садохин А. П. Введение в теорию межкультурной коммуникации / А. П. Садохин. - М. : Высшая школа, 2005. - 310 с.

9. Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2007. - № 12.

10. Ґабор В. Українські часописи Ужгорода (1867-1944 рр.) : історико-бібліографічне дослідження/ наук. ред.-консультант М. М. Романюк / Василь Ґа- бор. - Львів, 2003. - 564 с.

11. Бідзіля Ю. М. Преса Закарпаття ХІХ-ХХ століть : посібник для журналістів / Юрій Бідзіля. - Ужгород : МП «Ліра», 2001. - 80 с.

12. Полохало В. Інтелектуали та влада в посткомуністичних суспільствах // Демони миру та Боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби / С. Макеєв (керівник авт. колективу). - К. : Політична думка, 1997. - С. 205 - 219.

13. Дубае О. П. Інформаційний розвиток сучасної України у світовому контексті : монографія / Олексій Дубас. - К. : Ґенеза, 2004. - 208 с.

14. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного по- всякдення) : монографія / Олена Донченко, Юрій Романенко. - К. : Либідь, 2001. - 334 с.

15. Всеукраїнський перепис населення 2001 року [Електронний ресурс] / Державний комітет статистики України. - URL: http://2001.ukrcensus.gov.ua/ regions/reg_zakar/admin/ (10.08.2014).

16. Гаврош О. Д. Батюшці Сидору - від онука Молотова. Закарпатського сепаратиста фінансує Мо-сква. [Електронний ресурс] / Одександр Гаврош // Україна молода. - URL: http://www.umoloda.kiev.ua/ number/1285/180/45461/ (10.08.2014).

Размещено на Allbest.ru