Відображення українського національного руху Галичини в журналі "Киевская старина" (1882-1906 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

Відображення українського національного руху Галичини в журналі «Киевская старина» (1882-1906 рр.)

У статті висвітлено відображення на сторінках журналу «Киевская старина» українського руху в Галичині. Редакція підтримувала діяльність галицьких народців, давала уявлення про слабкість зв'язків підросійської України з краєм, що відіграли особливу роль у процесі формування ідеї української національної єдності.

Ключові слова: журнал, громадське життя, національний рух, національна єдність (соборність), Галичина.

Райковский Игорь. Отображение украинского национального движения Галиции в журнале «Киевская старина» (1882-1906 гг.). В статье освещается отражение на страницах журнала «Киевская старина» украинского национального движения в Галиции. В частности, обращается внимание на публикации по истории Галиции в контексте взаимоотношений местного населения с поляками и русскими. Проанализированы статьи на галицкую тематику известных украинских деятелей Н. Костомарова, В. Антоновича, Я. Головацкого, редактора журнала В. Науменко и др. Редакция поддерживала народовское течение, деятельность местной «Просвиты» и Общества им. Шевченко, подвергнув критике москвофилов, которые названы «quasi-русскими». Журнал давал представление о слабости связей подроссийской Украины с Галицией, регулярно содержал информацию о жизни русинов-украинцев под австрийской властью, которая способствовала процессу формирования в общественном сознании идеи украинского национального единства.

Ключевые слова: журнал, общественная жизнь, национальное движение, национальное единство, Галиция.

Raikivskyi Igor. Reflection of Ukrainian National Movement of Galicia in the Magazine «Kyevskaya staryna» (1882-1906). The article of magazine «Kyevskaya staryna» describes a reflection of Ukrainian national movement in Galicia. In particular, the attention is payed to publications of Galicia history in the context of relations of local population with Poles and Russians. The articles in Galician topics of famous Ukrainian leaders such as M.Kostomarov, VAntonovych, Ja.Holovats'ky, the editor of the magazine VNaumenko etc are analysed. The edition supported people movement, the activity of local «Prosvita» and T.Shevchenko organization, where they criticised moskvofils, who were called «quasi- velykorusy». The magazine gave an idea about weakness of relations between Russian Ukraine and Galicia, but regularly contained the information about Rusyn-Ukrainian's life under Austrian authorities, that promoted formation process of Ukrainian national unity idea in public consciousness.

Key words: magazine, public life, national movement, national unity, Galicia.

національний рух публікація журнал галіція

Постановка наукової проблеми та її значення

ХІХ ст. увійшло в історію як період формування модерної української нації, вирішальним чинником у процесі національного відродження стала діяльність інтелігенції по обидва боки кордону між Російською та Австро-Угорською імперіями. Однією з малодосліджених сторінок в історії є відносини між діячами двох «гілок» українського руху в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Під цим кутом зору значний інтерес викликає відображення на сторінках щомісячного історико-етнографічного й літературного журналу «Киевская старина», що виходив у Києві з січня 1882 р., актуальних питань національного життя в Галичині. Обрана тема привертала увагу істориків [16; 41-43 та ін.], у т. ч. автора цієї статті [46-48] та досі є актуальною.

Мета статті - проаналізувати відображення українського національного руху Галичини в журналі «Киевская старина» (1882-1906 рр.).

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

Серед засновників часопису були видатні наукові й громадські діячі В. Антонович, О. Лазаревський, П. Житецький та ін. Журнал упродовж чверті століття залишався єдиним періодичним друкованим органом на підросійській Україні й цілком мав українознавчу тематику. В умовах урядових репресій щодо українства в Росії за Емським указом 1876 р. редакція журналу, що друкувався російською мовою, доклала чимало зусиль для розвитку української культури, утвердження національної самосвідомості.

«Киевская старина» містила наукові праці з української історії, мовознавства, фольклористики й етнографії, твори Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького й багатьох інших письменників. Усього за 25 років вийшло 94 томи (300 чисел) журналу. Прикладом ідейного впливу журналу на тогочасну українську інтелігенцію стало формування ідейного світогляду М. Грушевського. Він писав у споминах: «...Сі книжки («Киевскую старину» передплачував його батько з 1882 р. - І. Р.) поглибили мої симпатії й інтереси до української старовини, вони вперше дали мені хоч в деякій мірі поняття про сучасний стан українського життя, українського руху.» [9, с. 120]. Щоправда, історію України-«Малоросії» та її культуру на сторінках журналу дозволялося розглядати лише як регіональний різновид загальноросій- ської історії, автори й видавці були змушені замасковувати все, що стосувалось українського народу, русофільськими термінами «южная половина России», «малорусская народность» і т. п. Застосування в журналі української мови, забороненої царизмом, дозволялося лише в окремих випадках з огляду на наукові цілі видання та обмежене коло передплатників (800-1000 чол.) [16, с. 65, 73].

Під заборону цензури потрапили стосунки редакції з українськими виданнями й товариствами за кордоном, зокрема не дозволялися передплата, поширення та реклама галицьких періодичних видань [16, с. 74]. Улисті до одного з лідерів галицьких народовців А. Вахнянина 17 лютого 1886 р. М. Лисенко із сумом писав про скромне відзначення українськими громадівцями Наддніпрянщини 25-ліття від смерті Т. Шевченка: «.Ми собі, по закутках ховаючись, удаючи “Русь єдину”, мусимо нишком святкувати. Оттака халепа в своїй хаті!» [23, с. 166]. Однак, незважаючи на цензурні перешкоди, журнал став своєрідним рупором українофільства, постійно інформував своїх читачів про становище українського населення за межами Російської імперії. Лідери наддніпрянських громадівців-українофілів проявляли особливий інтерес до національного руху в Галичині, де місцеве населення називало себе русинами, руськими (утвердження етноніму «Україна» («українець») відбулося в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.). Ужурналі «Киевская старина» регулярно містилися публікації про особливості національного життя галичан.

Уявлення про етнічну єдність Наддніпрянщини з Галичиною давала програма «Киевской старины», що була підписана Ф. Лебединцевим і затверджена міністром внутрішніх справ Росії в жовтні 1881 р. Програма підкреслювала важливе значення Києва в житті «южнорусского народа», що не переставав бути «средоточием духовной его жизни». Редакція журналу наголошувала, що «все, что жило одною с ним (Києвом. - І. Р.) жизнью, тяготело к нему как к своему духовному центру, думало с ним одною общею мыслью и говорило одним языкомъ, . все это - от устьев Днепра до берегов Буга и Немана, до верховьев Сана (Сян - річка, притокаВісли в Карпатах, на берегах якої лежить Перемишль) и подножия Карпат, имеет одну с Киевом историю, и все их прошлое является нам в одном нераздельном образе Киевской Старины». У програмі з сумом говорилося, що «Русь Галицкая и Угорская утрачены нами из виду с тех пор, как очутились они за кордоном» [43, с. 157, 158]. Видавці передбачали висвітлення різних сторін життя українського («южнорусского») народу обабіч Збруча.

Якщо в 1880-ті рр. «Киевская старина» мала науковий, аполітичний характер, то в період редакторства В. Науменка (ыз 1893 р.) вона набула рис українофільського органу, на сторінках якого розгорнулася боротьба за вільний розвиток української національної мови й літератури, а на початку ХХ ст. з'явилися публіцистичні статті, що характеризували сучасну політичну ситуацію на Наддніпрянській Україні, а також у Галичині й Буковині. Київська «Стара громада» вважала друк журналу «патріотичною справою», покривала дефіцит видання з каси громади, за рахунок обов'язкових щомісячних внесківта з добровільних пожертв наддніпрянської громадськості [43, с. 61, 63]. Серед авторів журналу поряд з українськими діячами з Наддніпрянщини були галичани В. Гнатюк, Я. Головацький, котрий із 1867 р. проживав у Росії, Ю. Яворський - русофіл, який переїхав до Києва 1904 р., буковинці О. Кобилянська, Ю. Федькович. Однак найбільш активно співробітничав із журналом І. Франко - автор 28 публікацій протягом 1888-1906 рр. (статей з історії, етнографії та літературознавства, фольклорних пам'яток, літературних творів, рецензій) [43, с. 214, 247, 343, 344, 358].

На сторінках журналу містилися публікації про історію Галичини. Зокрема, писалося, що край із кінця XIV ст. надовго опинився під пануванням Польщі. Унаслідок польсько-шляхетського гніту виникла реальна загроза денаціоналізації «русскаго населенія», що отримало змогу більш вільно розвиватися лише після переходу краю під владу Австрії наприкінці XVIII ст. «...Русское начало снова оживаетъ, - писав І. Линниченко, - и громко заявляетъ свои національньїя права, ... остановить ростъ этого націо-нальнаго самосознанія было уже невозможно». В умовах конституційного режиму з 1860-х рр. «русскоенаселеніе Галиціи ... принуждено отстаивать шагъ за шагомъ каждый клочекъ своего національнаго тЪла, каждый звукъ своего роднаго языка» і досягло в боротьбі за національні права значних успіхів [22, с. 199]. Автор звернув увагу на посилення культурних зв'язків між етнічними українськими землями під владою Росії та Австро-Угорщини. «Попробуйте переЪхать изъ южной Руси за рубежъ въ Русь галицкую, ... зайдите въ сельскую хату и вглядитесь въ народный обликъ... ТЪ же родныя южно-русскія черты, тотъ же чистый и свЪтлый народный говоръ, тЪ же знакомыя пЪсни, тЪ же родныя преданія» [23, с. 199, 200]. Перебуваючи під подвійним гнітом, польським і німецьким, галицькі русини, за словами журналу, розгорнули боротьбу за «политическую равноправность и сохраненіе своей вЪры и національносте», «наши братья галицкіе представляють собою общество, не подраздЪленное ни на какіе классы» [14, с. 595].

Історію Галичини висвітлено в контексті відносин русинів-українців із поляками й «великоросами»- росіянами. У журналі записано, що в період Хмельниччини русини зробили спробу позбутися гніту польської шляхти, уклавши угоду з московським царем. Однак сподівання на рівноправність не справдилися, «вмЪсто русина (тут і далі - виділено автором. - І. Р.), называемого уже то малоруссом, то южноруссом, ... а то и просто хохломъ, онъ подпёръ своей головой Московское царство, помогъ ему превратиться въ РоссийскуюИмперіюи въ концЪ концовъ поспособствовалъ ему покорить подъ ноги и третьяго брата, прежняго своего пана». Після розпаду Речі Посполитої панування польської шляхти на значній частині етнічних українських земель залишилося: «Австрія предоставила ему (поляку. - І. Р.) быть паномъ въ Галиціи, а Россія - въ западной и юго-западной своей части» [29, с. 307]. Автор усвідомлював подібність структури населення в Галичині й на Правобережній Україні. Австрійська влада вважалася більш сприятливою «для національносте русской въ Галиціи, чЪмъ времена Польши». В умовах демократизації суспільного ладу в Габсбурзькій монархії з 1860-х рр. «обездоленный исторически русинскій народъ проснулся», «русины наконецъ стали твердо на вЪрномъ пути мирнаго культурнаго труда, на почвЪ національнаго просвЪщенш...». Однак національне відродження в Галичині наштовхнулося на опір ворога «украинскаго народа все той же польской шляхты» [51, с. 708].

Серед публікацій з історії Галичини виділялися статті колишнього діяча «Руської трійці» Я. Голо- вацького, що перейшов на «москвофільські» позиції і в 1867 р. виїхав до Росії. Про І. Вагилевича він писав, що той, захопившись полонофільством, став жертвою «за свой самообманъ и наивное довЪрю къ польской лести и чести» [55, с. 453]. Цікаву інформацію можна було почерпнути зі спогадів Я. Голо- вацького про «азбучні війни» в Галичині, що виникли як протест проти спроб перевести «руську» мову з кирилиці на латинку. У середині 1830-х рр. алфавітний проект Й. Лозинського з метою запровадження польського алфавіту в руську писемність був «не маловаженъ, - писав Я. Головацький. - Прійми галичане въ 1830-хъ годахъ польское абецадло, - пропала бы русская индивидуальная народность, улетучился бы русскій духъ...» [54, с. 647]. Як відомо, австрійський уряд стояв тоді «въ нейтральномъ отдаленіи, въ сторонЪ». Однак у 1859 р., коли зроблено нову спробу запровадити латинський алфавіт, боротьба розгорілася «съ большей силой», «затЪями противъ кириллицы» керували урядовці, передусім польський намісник краю А. Ґолуховський [54, с. 649].

Витоки української («малоруської») орієнтації серед галичан редакція пов'язувала з діяльністю «Руської трійці»: М. Шашкевич у 1837 р. поставив питання «малорусскаго языка... такъ же ясно», як

І.Котляревський у Росії в 1798 р. Під час революції 1848 р. в Австрії, писав журнал, «галицкіе малороссы выступили на арену политической дЪятельности, какъ самостоятельный малорусскій народъ». Однак частина галицької інтелігенції, яка ще не прийшла, за словами журналу, «къ ясному національному самосознанію, слишкомъ лживая для того, чтобы позаботиться о самостоятельномъ нацюнальномъ существованіи», стала на русофільські позиції. Вони вхопилися за ідею «готоваго русскаго языка, какъ за спасательный якорь», у місцевій пресі в 1866 р. відкрито висунули лозунг - «одинъ народъ - одинъ языкъ (великорусскій)» і стали «изъ себя корчить «галицкихъ великоруссовъ», хотя русскаго языка не знали. ». Тож їх було прямо названо «quasi-великоруссами» [21, с. 75, 76]. «.Малорусскій литературный языкъ въ ГаличинЪ и УкраинЪ одинъ, - наголошував В. Науменко, - . въ настоящее время нЪтъ основанія опасаться раздвоенія между русскими и австрійскими украинцами на почв Ъ литературнаго языка» [21, с. 79]. Він влучно висловився, що ревнителі російської мови в Галичині писали «не по-русски и не по-малорусски, а мало по-русски (виділено в оригіналі. - І. Р.)» [35, с. 452].

Діяльність москвофільських лідерів у журналі оцінювалася вкрай негативно: А. Добрянський, Б. Дідицький та І. Гушалевич - «инвалиды», А. Петрушевич - історик «въ среднев'ковомъ дух', безъ всякаго значенія въ научномъ мір', І.Шараневич - відомий лише «въ т'сномъ кругу своей партіи» тощо [21, с. 76]. Водночас піддано критиці макаронічне москвофільське «язичіє» як суміш «церковно- славянскаго, русскаго, польскаго и малорусскаго языковъ», яке ««общеруссы» выдаютъ за русскій литературный языкъ», не знаючи справжньої російської літературної мови. Москвофіли не розуміли, що українська мова виникла на народномовній основі, «малорусскій литературный языкъ создался на почв' живой народной р'чи и, какъ языкъ живого многомилліоннаго народа, развивается на нашихъ глазахъ...» [21, с. 78, 79].

Публікації в «Киевской старине» давали уявлення про діяльність народовських діячів та організацій у Галичині. Зокрема, «Просвіта», створена в 1868 р., мала на меті розповсюдження «русской грамотности среди галицко-русскаго народа», а видання товариства «расходятся въ громадномъ количеств''», щоб «возбудить и просв'тить народное самопознаніе» [7, с. 649].Містилися позитивні відгуки про діяльність літературного Товариства ім. Шевченка у Львові, що реорганізовано в 1893 р. в наукове, зробило помітний внесок у справу вивчення «м'стной исторіи и литературы» [3, с. 73]. Із прихильністю журнал писав про лідерів народовського руху в Галичині: В. Барвінський зробив вагомий внесок у видання часописів «Правда» («лучшій галицкій журналъ») та «Д'ло» («самая серьёзная и честная русинская газета» [6, с. 489], С. Качала користувався авторитетом не лише серед «вс'хъ русиновъ безъ различія партій и направленій, но и поляковъ» тощо. Політичне товариство «Народна рада», створене в 1885 р., передбачало «фактически предоставить русинамъ вс' т' права, которыя признаются за ними въ принцип'» (на законодавчому рівні. - І. Р.),але «пока еще не выполняются» [49, с. 505, 506]. Зособливою теплотою журнал писав про літературну діяльність І. Франка та Ю. Федьковича. Про мову Франкових творів говорилося, що «въ этомъ говор', столь близкомъ къ украинскому, встр'чаешь ту же звуковую прелесть простонародной ... р'чи» [17, с. 376], а Ю. Федьковича названо «буковинським Шевченком» [32, с. 105].

На сторінках журналу друкували статті М. Костомаров, В. Антонович, В. Науменко та ін., котрі утверджували думку про всеукраїнську національну єдність. На думку М. Костомарова, русини в Австро- Угорщині «принадлежат къ одной этнографической в'тви съ южно-руссами Русской имперіи». Однак в умовах антиукраїнських репресій царизму він уважав, що вРосії достатньо вдовольнятися «літературою для домашнього вжитку»: «Общерусскій языкъ - не чужой, не заимствованный языкъ, а выработанный усиліями вс'хъ русскихъ, не только великороссіянь, но и малоруссовъ, ... давно уже сталъ культурнымъ языкомъ всего южно-русскаго края» [20, с. 221, 223]. Видатний історик підкреслював специфіку мовної ситуації в Галичині, де «общерусскій книжный языкъ не могъ сд'латься языкомъ интеллигентнаго общества, какъ у нашихъ южно-руссовъ», інтелігенція користувалася чужою «культурною» мовою - польською або німецькою, а для збереження національної ідентичності перетворювала «родное нар'чіе ... въ культурный языкъ» [20, с. 223]. Отже, у його розумінні українська народно-розмовна мова могла вільно розвиватися тільки в конституційних умовах Австро-Угорщини. У лояльних висловлюваннях під царською цензурою М. Костомаров засвідчував національну єдність русинів- українців обабіч Збруча.

Природне право на розвиток української літературної мови в Галичині підтримав В. Антонович, котрий у журналі переконливо спростував твердження про нібито сепаратизм галицької літератури. Він стверджував, що тут історично склались умови для входження живої народної мови в літературу, освіту, адміністрацію: «...Общерусская литература никогда не распространялась на Галицкую Русь». Єдиний порятунок від германізації та ополячення галицькі народовці слушно вбачали в розвитку самостійної літератури на народній основі. Отже, за висловом В. Антоновича, «не было нужды сепарировать себя отъ чего бы то ни было, такъ какъ общаго въ Галицкой Руси не было, возникла просто самостоятельная, а не сепаратистическая д'ятельность» [1, с. 415]. Було піддано критиці діяльність москвофілів у Галичині: «Большинство членовъ старорусскойпартіи, къ несчастью, русскаго литературнаго языка не знаетъ...». На думку автора, упродовж півстоліття серед москвофілів не виявилося жодного «не только выдающагося, но даже средняго хорошаго поэта или беллетриста» [1, с. 402, 403].

Редактор журналу В. Науменко підтримав тезу про необхідність розвитку простонародної галицько- руської мови як літературної, «общерусскій языкъ ... не можетъ быть уд 'ломъ Галицкой, Буковинской и Угорской Руси». Російська мова є чужою для галичан, не могла бути використана «для высшихъ культурныхъ задачъ», бо неможливо «всю Галицію покрыть школами низшими, средними и высшими съ преподавательскимъ языкомъ общерусскимъ». У творах галицьких москвофілів «искал''чивается ... литературный русскій языкъ...» [33, с. 140, 141], тоді як народовці передбачали «постепенное созданіе своего культурнаго языка, который ... выведетъ ихъ (галичан. - І.Р.) на прямой путь къ установленію прочной національной особи среди другихъ славянскихъ и неславянскихъ народностей Австріи» [33, с. 141, 142]. В. Науменко не виключав доцільності для галичан вивчення «русскаго литературнаго языка», як і інших нерідних мов, але «одно д' ло - знать языкъ, и совс' мъ другое - сд' лать его своимъ литературнымъ языкомъ» [35, с. 444, 445]. Отже, було сказано про окремішність українського і російського народів, підтримку української літературної мови: «Для Галицкой Руси н'тъ другого бол'е благопріятнаго исхода, какъ созданіе своего малорусскаго книжнаго языка...» [34, с. 266]. Якщо порівнювати продуктивність роботи «народовской и старо-русской (москвофільської. - І. Р.) партій», то перша «неизм'римо сильн'е второй, «про що красномовно свідчать постаті народовських лідерів у науці, белетристиці й публіцистиці [36, с. 148].

Редакція журналу ознайомлювала наддніпрянську громадськість з особливостями національного життя галичан під австрійською владою. Становище народних мас у Галичині, переконував автор однієї зі статей, нагадувало життя «нашей Южной Руси, до такой степени сходно съ нашей д'йствительностью, что иногда кажется списанным прямо съ нея...» [18, с. 10, 13]. Промисловість і ремісниче виробництво в краї були слаборозвинутими, важким тягарем для населення стали корчми, розташовані майже вкожномуселі, де «сидитъ еврей, подобно пауку, стерегущій злосчастныхъ селянъ» [18, с. 21, 23]. Це стало причиною масової еміграції «южноруссов» з Галичини в пошуках роботи і кращого життя. Школа в Галичині, передусім середня й вища, «служить для другихъ народностей, а не для русскихъ» [19, с. 348350]. Отже, «южноруссы» в Габсбурзькій монархії «составляютъ экономически и интеллектуально подавленное населеніе, ... надъ ними господствуютъ въ Галиціи поляки съ евреями, ... результатомъ чего является потеря національносте...» [19, с. 351]. Єдність «малорусской народности» в різних регіонах пояснювалася навіть фізіологічно: «...Несмотря на различіе м'стъ наблюденія (Кавказъ, Галиція, Кіевская губ., Харьковск[ая], Полтавск[ая], Курская и др.), результаты наблюденія у вс'хъ авторовъ поразительно сходны между собою. Колебанія %-наго отношенія по цв'ту кожи, волосъ и глазъ у малороссовъ различныхъ областей - крайне ничтожны» [2, с. 325].

На сторінках журналу в 1898 р. І. Франко під псевдонімом Мирон опублікував листування П. Куліша з відомим галицьким діячем В. Барвінським. У передмові до публікації джерел указувалося, що в історії «галицкой Руси въ 60-хъ и первой половин' 70-хъ годовъ П. А. Кулишъ игралъ большую роль; его вліяніе ... сд'лалось однимъ изъ твердыхъ основаній такъ называемой народной или украинофильской партіи въ Галичин'» [31, с. 83]. Серед листів опубліковано «Соборне послання Куліша галичанам», у якому висловлювалося прагнення духовного єднання обох частин України. «Мы простягаемо до васъ рукы, - писав П. Куліш, - щобъ васъ прыгриты коло свого серця и вдыхнуты въ васъ жывого, нескаличеного духа украинського...». Він закликав, щоб Галичина об'єдналася «духомъ своимъ зъ Украиною въ едыне тило» [31, с. 116, 117]. Відзначаючи низький рівень народної просвіти в Галичині, І. Франко писав, що польська шляхта «враждебно или недружелюбно относится къ крестьянскимъ школамъ, къ читальнямъ, къ мужикамъ, выписывающимъ книги и газеты» [30, с. 159].

На зламі 1895-1896 рр. редакція журналу оголосила конкурс на написання наукової праці обсягом 25-30 друкованих аркушів з історії «соборної» України («Малороссіи») з вимогою, щоб найбільшу увагу було звернуто на період після XIV ст. Зокрема, у восьмій главі («Украина Россійская и Австрійская») програма передбачала висвітлення питань, що стосувалися національного відродження в Галичині під австрійською владою: «.Реформы Іосифа ІІ, реакція приФранц' І и стремленія къ германизаціи. Возрожденіе національное. Шашкевичъ і «Дн'стровая Русалка». Движеніе 1848 года. Дв' партіи въ Галичин': твердые русины и народовцы; ихъ ц'ли и стремленія; борьба между ними» [45, с. VIII]. Незважаючи на обіцяну матеріальну винагороду в 1 тис.руб., результати конкурсу не справдили сподівання редакції [53, с. 141].

Журнал висвітлював активізацію національно-визвольного руху в Галичині на зламі ХІХ-ХХ ст., що пов'язано з переходом до політичної стадії українського національного відродження. Так, писалося про «ростъ организаціи среди галицкихъ украинцевъ для защиты своей народности» внаслідок розширення мережі українських товариств «Просвіта», «Сокіл», «Січ» та ін. [50, с. 127, 128]. Редакція підтримала боротьбу галичан за український університет у Львові («движеніе всенародное, лежащее глубоко въ сознаніи народныхъ масс») [15, с. 345]. Серед новостворених галицько-українських політичних партій найбільш впливовою вважалася національно-демократична (НДІ І), що володіла, за висловом журналу, «самой сильной организаціей, значительными денежными средствами и людьми, цЪнными въ агитащонномъ отношеніи» [44, с. 78].

Перша російська революція 1905-1907 рр., скасування чинності Емського указу Жовтневим 1905 р. маніфестом царя сприяли активізації українського руху на Наддніпрянщині та деякому поглибленню зв'язків із Галичиною. Напередодні й під час революції в журналі існував спеціальний відділ під назвою «Вести из Галичины», «Вести из Галичины и Буковины», «Вести из Галиции» з 1903 р. (№3) до 1905 р. (№10) [41, с. 418-425]. На сторінках «Киевской старины» надруковано низку статей із політичної та економічної історії України М. Драгоманова [12; 13] - одного з ідеологів «соборності», ім'я якого довго залишалося під забороною цензури. Водночас опубліковано матеріали й повідомлення із закликом до національної єдності українських земель. «...Русины Галиціи, - зазначалося в журналі, - должны отойти къ своимъ соотечественникамъ - южноруссам, ибо это - одинъ и тотъ же народъ» [28, с. 197]. Підкреслювалося, що зусиллями львівської газети «Діло», яка відзначала свій 25-літній ювілей, «роз- вивается украинское слово ... (в) УкраинЪ галицкой» [8, с. 154]. Крім «Киевской старины», перейменованої 1907 р. в «Україну», під час революції почало виходити близько 20 українських періодичних видань, але справжній вибух національного життя під владою Росії тривав недовго, з поразкою революційних подій журнал перестав виходити.

Загалом відомості про Галичину на сторінках «Киевской старины» не були достатньо інформативними, свідчили про слабкість наддніпрянсько-галицьких зв'язків. Так, оцінюючи бібліографічний покажчик праць, виданих українською мовою від «Енеїди» І. Котляревського, що опублікований у Києві в 1883 р., журнал відзначав, що «литература Галиціи не могла войти въ его трудъ ... при тЪхъ слабыхъ литературныхъ связяхъ, которыя имЪются въ настоящее время съ нашими закордонными братьями. » [4, с. 867, 868]. «Къ намъ такъ нескоро доходять не только книги, издающіеся въ Галиціи, но и свЪдЪнш объ нихъ, - з жалем писалося в журналі, - большей части книгъ, издающихся тамъ (у Галичині. - І. Р.), мы вовсе не можемъ видЪть и ничего о нихъ не знаемъ...» [5, с. 37]. Нерідко інформацію про галичан подавали у зіставленні з Наддніпрянщиною, щоб краще пояснити особливості національного життя в краї. Зокрема, сказано, що гуцули - це жителі Карпат, «своего рода Запорожская СЪчъ въ горахъ», вони розмовляють «малорусскимъ языкомъ»: «...Даже человЪкъ, отлично говорящій на языкЪ Шевченка и Кулиша, долженъ посвятить нЪсколько дней на ознакомленіе со спеціально гуцульскими выражешями, чтобы понимать мутную рЪчь и самому быть понятымъ собесЪдниками. Въ сущности это дЪло нетрудное...». Улюбленим героєм краян, «бЪднаго, непредусмотрительнаго и лЪниваго населенія», був О. Довбуш - «разбойникъ» у ХУШ ст. [11, с. 766, 769].

«Киевская старина» мала передплатників у Галичині, редакція в 1890 р. надсилала півтора десятки примірників «Просвіті», «Руському педагогічному товариству», видавцям часопису «Зоря», І. Франку, О. Барвінському та ін. Журнал надсили до Львова, Тернополя, Станиславова, Стрия, Кракова, Чернівців, Відня, Парижа тощо, деякий час його передплачував Я. Головацький у Вільно [37, арк. 1, 2 зв.; 38, арк. 22]. Ціна на часопис для російських і закордонних читачів не відрізнялася, хоч, як ішлося в листі до редакції газети «Діло» 8 березня 1882 р., «надсилати журнал за кордон дорожче.». Видавці журналу пропонували не лише обмінюватися примірниками часописів, а й містити повідомлення про передплату «Киевской старины» у Львові та відповідно «Діла» - в Києві [26, арк. 1, 1 зв., 3]. Журнал викликав інтерес серед галичан, деякі з них, передусім молодь, не маючи можливості для передплати, займалися переписуванням окремих матеріалів. Так, виписки статей із «Киевской старины» за 1882-1883 рр. робив М. Павлик дрібним почерком [27]. Редакція журналу мала зв'язки не лише з галицькими народовцями, а й із русофілами. Так, редактор «Киевской старины» І. Линниченко спілкувався з Б. Дідицьким, улисті до нього з Києва 31 березня 1888 р. просив надіслати до редакції «Литературный сборник» за попередні роки, узамін пропонував примірники свого журналу «за недостающіе Вам года» [24, арк. 1].

Серед листів, що надходили до редакції з Галичини, були прохання надсилати журнал за пільговою ціною, щоб зробити його більш доступним. Подібний лист надійшов від «Академічного братства» у Львові в листопаді 1889 р., що «Киевская старина» «зискала собі поміж нами велику симпатію», але «грошей у нас дуже мало.» [39, арк. 1]. Виділ читальні львівської греко-католицької семінарії 1 січня 1890 р. просив редакцію «допомагати нас одним примірником своєї так дуже пожиточної часописи», яку «семінаристи, сини убогого народу», не могли передплатити [39, арк. 3]. Незважаючи на фінансові проблеми, видавці намагалися йти назустріч таким проханням. Підтвердженням цього стали листи- подяки зі Львова, надіслані на початку 1890 р. від читальні семінарії та «Академічного братства» до редакції журналу, що погодилася на зменшення ціни річної передплати на третину - до 8 рублів [38, арк. 4, 6]. Аналогічні прохання надсилали галицьким виданням молоді українські діячі з Наддніпрянщини. Так, передплативши львівський журнал «Правда» на 1892 р., студент Харківського університету І. Липа просив редакцію «зробити нам полегкість, бо 10 карб(ованців) не кожен може платити, а багато є таких, що бажали би он-як передплачувати таку гарну часопись, та ба!» [25, арк. 4]. Професор із Чернівців С. Смаль-Стоцький звернувся в 1889 р. з проханням до видавців надіслати університетській бібліотеці примірники «Киевской старины» за 80-ті рр., щоб ознайомити краян «з працями закордоньскої Руси- України» [40, арк. 1, 2, 2 зв.].

Отже, київський журнал викликав інтерес серед української інтелігенції в Австро-Угорщині. Українофільська діяльність редакції «Киевской старины» та її зв'язки з Галичиною потрапили в поле зору російської поліції. Так, інформатор М. Железняк у 1900 р. доносив на книжковий магазин журналу «Киевская старина», що належав, за його словами, «обществу ръяныхъ малороссовъ» і мав на меті «наводнить все малорусскія губерніи малорусскими книгами и журналами...». Було сказано про активну позицію київської студентської молоді, котра займалася розповсюдженням заборонених українських книг і періодичних видань із Галичини, серед передплачуваних львівських журналів згадувався «Літературно- науковий вістник» [52, арк. 136, 136 зв., 138]. У донесенні прямо говорилося, що співробітники «Киевской старины» «стараются говорить и всю переписку вести только по-малорусски». Як висновок, підкреслювалася необхідність посилити нагляд за редакцією, бо навіть у друкованому каталозі літератури на замовлення містилася заборонена брошура - виступ галицького народовця О. Барвінського на шевченківських роковинах у Львові [52, арк. 138 зв.].

Висновки й перспективи подальших досліджень

Отже, «Киевская старина» обстоювала, за висловом М. Грушевського, платформу «скромного «українофільства», що мало «характер більше загальноросійський», проявлялося «у формі вивчення України, збереження традицій української мови й літератури, хоч би й дуже скромно - «для домашнього вжитку», як казали, - яке б не викликало докорів у сепаратизмі» [10, с. 403]. Цензурні утиски щодо українського руху в Росії ускладнювали зв'язки між діячами з Наддніпрянщини й підавстрійської Галичини, що в останній третині ХІХ - на початку ХХ ст. мали тенденцію до посилення. Протягом усього 25-річного періоду існування журнал містив інформацію (хоч і досить обмежену) про життя галицьких русинів-українців під владою Австро-Угорщини, відіграв важливу роль у процесі формування модерної української нації, ідеалу національної єдності (соборності).

Джерела та література