Розквіт української духовної літератури в XVI-XVII ст.

Размещено на http://allbest.ru

Київський Національний Університет Культури і Мистецтв

Розквіт української духовної літератури в XVI-XVII ст.

Підгорбунський Микола Анатолійович

Кандидат історичних наук, доцент

Summary

The flowering of Ukrainian spiritual literature in the XVII-XVII centuries

Pidhorbunskyi Mykola Anatolijovych, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor Kyiv National University of Culture and Arts

The article is devoted to the development of Ukrainian spiritual literature in the period from XVII to XVII century. The historical and socio-political preconditions of activization of publishing activity during the specified period are analyzed. Detected evolutionary changes in the spiritual literature of the Ukrainian Orthodox Church. Considerable attention is paid to the recorded collections, such as the Oktoikh, the Triodion (Pisna and Tsvitna), the Canonical, the Irmologion, etc. An analysis of the manuals for singing in Catholic and Protestant schools was conducted.

Key words: handwritten and printed books; publishing activity; Noted collections; Orthodox, Catholic and Protestant schools.

Анотація

Стаття присвячена розвитку української духовної літератури в період з XVI по XVII ст. Проаналізовано історичні та соціально-політичні передумову активізації видавничої діяльності в зазначений період. Виявлені еволюційні зміни у духовній літературі української Православної церкви. Значна увага приділена нотованим збірникам, таким як Октоїху, Тріоді (Пісна і Цвітна), Канціоналу, Ірмологіону тощо. Зроблено аналіз посібників, за якими велося навчання співу в католицьких та протестантських школах.

Ключові слова: рукописні та друковані книги; видавнича діяльність; нотовані збірники; православні, католицькі та протестантській школи.

Постановка проблеми

Українська духовна література в період XVI - XVII ст. є цінним джерелом для вивчення вітчизняної історії та культури. Вона відображає взаємовпливи між слов'янськими та західно-європейськими державами, розкриває регіональну специфіку і духовне багатство українського народу.

Актуальність даної публікації пов'язана зі зростаючим інтересом до історичного минулого української Православної церкви.

Нагальною потребою є дослідження української духовної літератури, яка в зазначений період, під впливом зовнішній і внутрішніх чинників, активно процвітала.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ґрунтовними працями, де розглядається питання освіти і видавничої діяльності в Україні, є кандидатська дисертація М. Б. Боянівської «Українська рукописна книга в XV-першій половині XVII ст.: виробництво і поширення» [1] та монографія Я. Д. Ісаєвича «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» [2]. Автори ґрунтовно досліджують діяльність православних і католицьких шкіл, розглядають питання поширення рукописних та друкованих книг на українських теренах.

Детально аналізуючи рукописні та друковані церковнослов'янські кириличні видання, шановані автори не концентрують своєї уваги на історичних та соціально-політичних чинниках, які мали безпосередній вплив на подальший розвиток видавничої діяльності в Україні. Поза їхньою увагою лишилися питання еволюції в збірниках української Православної церкви, яка відбувається в XV - XVII ст.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. На сьогодні в українському мистецтвознавстві відсутнє ґрунтовне дослідження, присвячене аналізу духовної літератури XVI - XVII ст., а також визначенню історичних та соціально-політичних передумов його розквіту та еволюції, яка відбувалася в церковних збірниках української Православної церкви. Постановка завдання. Стаття присвячена дослідженню українських духовної літератури XVI - XVII ст. Метою даної роботи є дослідження характерних особливостей розвитку духовної літератури XVI - XVII ст.

Завданнями даного дослідження є: дослідження впливу західно-європейської культури та реформаційних течій на процес формування української духовної літератури в XVI - XVII ст.; аналіз соціально-історичних чинників, які визначили подальший розвиток літератури на українських теренах; визначення еволюційних змін у збірниках української Православної церкви.

Виклад основного матеріалу

З XV до першої половини XVII ст. в Україні відбулося цілий ряд важливих політичних подій та соціально-економічних змін, які вплинули на стан Православної церкви, видавничу діяльність і освіту. Так, наприкінці XIV ст. коли вперше були об'єднані в одну державу поляки, литовці та русини, постала проблема релігійного протистояння між православною і католицькою конфесіями на теренах України-Русі. Одна з перших спроб об'єднати східну та західну церкви була під час Флорентійського собору 1439 р. Головним завданням цього собору було подолання головних догматичних розбіжностей та ухвала унії між західною (католицькою) і східною (православною) церквами. У соборі брали участь візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог, константинопольський патріарх Йосиф II та київський митрополит Ісидор. В цьому ж році було укладено Флорентійську унію на умовах визнання вищості римського Папи, прийняття догм католицького віровчення із збереженням обрядів Православної церкви [13]. Рішення Флорентійської унії залишилися нереалізованими, однак цей прецедент можливого церковного союзу був тільки першим кроком в подальших спробах об'єднання двох церков. Головними причинами не- реалізації рішень цієї унії були: сильна позиція Православної церкви в Світі, достатня єдність українських ієрархів та згуртованість православного населення.

Починаючи з середини XV ст. східна церква переживає глибоку кризу, пов'язану із втратою Візантією її політичних та культурних позицій (1453 р.), а потім і повного завоювання Балкан імперією Османів. Майже за сто років до падіння Візантії у 1354 р., через рік після смерті митрополита Феогноста, кафедра Київської митрополії була перенесена спочатку з Києва до Володимира-на-Клязьмі, а в подальшому до Москви. З цієї події починається протистояння між Києвом і Москвою за зверхність митрополій. В подальшому слабкість і залежність константинопольських патріархів від турецького візира та агресивна і підступна політика московської влади по відношенню до Києва значно послабили позиції українських православних митрополитів, як в Україні так і в Світі.

Наприкінці XVI ст. польська влада активізує свою діяльність серед православних ієрархів та впливових українських магнатів, щоб схилити їх на бік унії. Потрібно зазначити, що в цей період були створені сприятливі умови для агітаційної роботи польських католиків. Саме в цей час серед українських єпископів зростало невдоволення братствами, які за підтримки східних патріархів, дедалі активніше втручалися в церковні справи. Це в свою чергу збільшувало бажання православних єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам та мінімізувати активність церковних братств. Перед самим собором було проведено ряд таємних переговорів між частиною православних єпископів та польським королем Сигізмундом ІІІ, на яких було узгоджено ряд питань по організації та оформленню унії. Офіційне проголошення унії відбулося в Бересті (1596 р.). За результатами унії можемо відмітити, як позитивні так і негативні наслідки для українського населення. Так, новоутворена греко-католицька церква зберігала східний обряд, церковно-слов'янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, використання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись. Духовенство, шляхта та міщани зрівнювались у правах з католиками, українським єпископам були обіцяні місця в польському сенаті.

Незважаючи на збереження православних засад та надання певних привілеїв більша частина населення, і в першу чергу, простий народ та частина української шляхти, не хотіли визнавати зверхність римського Папи як першоієрарха всієї Християнської церкви та приймати вчення католицької церкви. Негативними наслідками цієї унії було загострення релігійних суперечностей в українському суспільстві між православними з одного боку та католиками і греко-католиками (уніатами) з іншого. Це протистояння часом призводило до фізичного знищення своїх опонентів, як з одного боку так і з іншого. В більшій мірі страдали українські православні, які зазнавали різноманітних утисків, в них відбиралися храми на користь греко-католиків. В зв'язку з цим, активізують свою діяльність церковні братства, які виступають захисниками православної віри на українських теренах.

Активну діяльність проводили церковні братства Благовіщенське та Миколаївське, які виникли у Львові. У другій половині XVI ст. найвпливовішим стало Успенське ставропігійське братство у Львові. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. православні братства діяли в Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Луцьку, Кременці, Судовій Вишні, Києві та багатьох інших українських містах [3].

На початку XV ст. в Європі поширюється Реформація - це широкий суспільний рух проти догм і устрою Католицької церкви. Основними засадами Реформації було звільнення з-під влади Риму, наближення церкви до народу, переклад Біблії народною мовою. Реформаційні рухи в Україні набули особливого поширення після прийняття Люблінської унії 1569 р., в першу чергу цими ідеями були захоплені магнати, шляхта та частина міщан.

Ідеї реформації мали і своїх супротивників, так після Триденського собору в Європі набирає поширення Контрреформація, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 70-х роках XVI ст. єзуїти розпочинають свою діяльність в Україні, яку не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки та культури. З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної держави платою за навчання нерідко було зречення «батьківської» віри [7].

В даний період важливим культурно-освітнім чинником на українських теренах були православні, католицькі та протестантські навчальні заклади, які не лише навчали, але і виховували у відповідності до конфесійної приналежності цих закладів. В католицьких, протестантських школах більшість предметів викладалися латиною, також в деяких православних навчальних закладах окрім словянської та грецької мов, вводилася польська і латина. Острозька академія була першим навчальним закладом, який, не відходячи від засад грецького східного обряду, скористався із досягнень західноєвропейських освітніх традицій. Конкурування шкіл, які належали різним церквам, фактично вдосконалювало систему освіти в Україні.

Вивчення латини відкривало шлях до європейських джерел освіти, сприяло поширенню книг польського, німецького, французького, італійського видання. Латинська освіта підвищувала культурний рівень українців, створювала передумови для успішної конкуренції української культури на міжнародній арені [7].

Розвиток освіти в Україні сприяв зростанню попиту на книги, а відповідно і до активізації видавничої діяльності. В православних школах користувалися рукописними книгами як виготовленими в Україні, так і привезеними з тих православних країн (Болгарії, Сербії, Молдавії та ін.), де літургійною і літературною була церковнослов'янська мова. Наприкінці XV ст. стали розповсюджуватися і друковані церковнослов'янські кириличні видання.

В першій половині XV ст. основними центрами книгописання були монастирі - київські (Печерський, Пустинно-Микільський), галицькі (Онуфріївський у Львові, Унівський, Крилоський, Спаський), волинські (Луцький, Дерманський, Ду- бенський, Дорогичинський, Жидичинський, Спасівський у Володимирі, Воскресенський у Корці). Виготовлення книг відбувалося і у міських церквах, зокрема при церкві Богоявления у Львові, при церкві архістратига Михаїла в Г аличі, при церкві Дмитра у Сяноку, при церкві Преображення у Перемишлі. Осередками виготовлення книжок були не лише міста, а й села, де працювали поодинокі переписувачі, здебільшого священики. Центрами книгописання часто були маєтки заможних шляхтичів. Зокрема, для Юрія Семеновича Слуцького було переписане Євангеліє XVI ст. «Повеленіем ... Петра Богдановича Загоровського», виготовлено Мінею 1536 р. [8]. Починаючи з XVI ст. в українські землі дедалі активніше проникали пам'ятки західноєвропейської культури загалом і літератури зокрема. Ці західноєвропейські твори проходили апробацію та адаптацію в україномовному середовищі і згодом виникали власні переробки та редакції цих видань. В цей період народна мова поступово проникає в літературні пам'ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру. Якщо в другій половині XVI ст. відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам'ятки світського та богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української літературної мови стало явищем повсюдним.

Народною мовою починають читатися проповіді, також її все частіше використовують у релігійній полеміці як католики так і православні. Для цього періоду характерні були публікації католиків і протестантів руською мовою та двомовні публікації окремих творів українською і польською мовами. Таким чином, поряд з традиційною в Україні церковнослов'янською та з новопоширюваною серед української знаті польською, почала вживатися українська мова.

В 1517 р. у Празі Франциск Скорина видав кириличним шрифтом «Псалтир», першу друковану білоруську книгу. Ф. Скорину вважають основоположником білоруського друкарства. Загалом упродовж 1517-1519 рр. за підтримки меценатів - віленського бургомістра Якуба Бабича, райців Богдана Онкова та Юрія Одвірника, Скориною перекладено і видано 23 книги Біблії під назвою «Біблія руська, виложена доктором Франциском Скориною із славного града Полоцька, Богу ко чти і людем посполитим к доброму наученію». Основною мовою, якою друкувалися книжки, була церковнослов'янська, але з великою кількістю білоруських слів. Потрібно зазначити, що Біблія Скорини порушувала правила, які існували при переписуванні церковних книг. Вона містила тексти від видавця і навіть гравюри з його зображенням, а це було заборонено католицькою і православною церквами, тому на офіційному рівні книжки Скорини не визнавали [11]. Та не зважаючи на це друковані праці Скорини користувалися досить великим читацьким попитом. Відомі, зокрема, такі копії цих текстів: 1543 р. Парфен з Кобринського і Пинського староств переписав Віленський псалтир, внісши до мови низку українізмів; Біблія 1568 р., переписана Василем Жугаєвичем; Біблія, одну частину якої переписав 1575 р. Дмитро - «писарчик» із Зінькова, а другу - протягом 1576 - 1577 рр. ієрей Іоанн у Маначині; перепис «Апостола» Скорини, здійснений 1593 - 1594 рр. у с. Теслугові на Волині попом Гермогеном; Біблія 1596 р. Луки з Тернополя тощо. Старо- заповітні біблійні тексти в редакції Скорини переписували або частинами для збірників, або максимально повно.

З часом Франциск Скорина продовжив видавничу діяльність у Вільні, де ним була надрукована «Малая подорожная книжка» без позначення року видання. На сьогодні неможливо визначити дату видання, найімовірніше вона вийшла приблизно в 1522 р. «Малая подорожная книжка» ділиться на Псалтир, Часослов, сімнадцять акафистів та канонів, Шестоднев зі службами на всі дні тижня, святці з пасхалією [2].

Особливу групу кириличних стародруків в середини XVI ст. становлять анонімні книги, які не мають вказівок про місце видання. Серед таких пам'яток насамперед варто згадати «Крехівський Апостол» - анонімний творчий переклад апостольських діянь та послань, написаний після 1563 р., знайдена у Крехівському монастирі на Львівщині. Ця рукописна пам'ятка є перекладом з кальвіністського видання Радзивіллівської Біблії 1563 р. Цей Апостол докладно описав Іван Огієнко [6].

Волинський шляхтич Василь Тяпинський (бл. 1540 - бл. 1603), один з перших українських друкарів. На початку 1570-х рр. він видав Євангеліє церковнослов'янською та руською (українською) мовами. Опубліковані тексти Євангелія від Матфея, Марка і початок від Луки. На полях В. Тяпинський дав текстологічні, етимологічні пояснення і посилання на літературу. Ним написана передмова до видання, де було викладено програму поширення освіти та культурного розвитку українського народу. Визначною рукописною пам'яткою української Православної церкви є Пересопницьке Євангеліє, написане в XVI ст. староукраїнською мовою. Це один із перших українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія. Появу книги профі- нансувала волинська княгиня Анастасія Заславська, яка була дочкою київського воєводи Юрія Гольша- нського. Відомо, що над перекладом і переписуванням Євангелія працював Михайло Василієвич зі Ся- нока (Лемківщина). Луцький історик Ю. Ф. Максименко дослідивши родовід Гольшанських-Заслав- ських стверджує, що саме Анастасія була не тільки замовником та фундатором, а й безпосереднім перекладачем Євангелія. В час виходу Євангелія (1561 р.), А. Заславська вже була ігуменею Святот- роїцького монастиря у Заславлі, що дає підстави луцькому історику вважати її співавтором у перекладі цієї пам'ятки [9]. Важливим аспектом цінності книги є художнє оформлення, її орнаментація, створена в українському стилі, що свідчить про високий рівень майстерності українських переписувачів.

Найчастіше, судячи з кількості копій, переписували богослужбові книжки. Натомість за різноманітністю назв і жанрів істотно переважали твори літератури для читання, причому дедалі частіше серед них траплялися пам'ятки світського характеру (повісті, поетичні твори, літописи, хроніки, мемуарні записки тощо).

Тогочасний книжковий репертуар збагачувався також за рахунок варіативності духовних жанрів. Це були Четьї-Мінеї (Мінеї-Четьї) - церковно- релігійні збірники оригінальних і перекладних пам'яток, житійних і риторичних церковно-повчальних слів і інших творів отців церкви і призначалися в середньовіччі для щоденного «корисного для душі» читання протягом місяця. До цієї групи можна зарахувати Учительне Євангеліє нового типу. Ця популярна в Україні наприкінці XVI - на початку XVII ст. пам'ятка перейняла чимало рис «Постилли» М. Рея, перший друк якої з'явився 1557 р. у Польщі, та інших протестантських збірок проповідей. Популярною пам'яткою був тлумачний Псалтир, відомо понад десять списків цього твору. Зокрема: перепис ієромонаха Унівського монастиря Йони 1577 р.; рукопис поповича Василя, сина священика Прокопія, який закінчив свою працю 1613 р. у Вишгороді; тлумачний Псалтир 1642 р., переписаний на замовлення пресвітера Василя Липоворозького в Ніжині та ін. [1].

В XVI ст. Октоїх в результаті відповідних змін стає більш повним і різноманітним за складом піснеспівів. Він містив в собі недільні стихири восьми гласів. Кожен глас складався з стихир на «Господи, воззвах», що укладаються «Свете тихий», який раніше співався на вісім гласів; стихир і хвалебних, а також степених антифонів. Особливий розділ Октоїха становили одинадцять євангельських стихир [5].

Про популярність Октоїха свідчить значна кількість відомих списків, більшість з яких були надрукавані в другій половині XVI ст. Дослідниця

М. Б. Боянівська зазначає, наприклад, що Октоїх 1575 р., імовірно, з Волині; два Октоїхи XVI ст., гіпотетично, з Києва і Закарпаття. Менше копій датовано першою половиною XVII ст. Відомі, зокрема, Октоїх 1610 р. Івана Борисовича з Підгаєць на Поділлі, Октоїх 1621 р. дяка Івана Григорієвича зі Ско- лього в Карпатах, Октоїх початку або першої половини XVII ст. з Волині [1].

У першій половині XV ст. почала змінюватися редакція Ірмологіона. Цей рукописний збірник мав і інші назви, такі як «Ірмолой» або «Ірмологій». Свою назву він отримав від найпоширенішого жанру - ірмосів. В цей період відбуваються пошуки більш ефективної форми фіксації мелодії, в рукописах помітні розбіжності невменої графіки піснеспівів між списками, в іншій розстановці акцентованих невм. Результатом пошуків, зазначає І. Є. Лозова, стало паралельне, в межах півстоліття, побутування різних версій записів ірмосів, у цілому подібних, але все-таки не співпадаючих один з одним наспівів [4]. В середині XVI ст. Ірмологіон стає універсальною книгою, до якої увійшли церковні співи, що виконувались під час Служби впродовж церковного року. Багатожанровий збірник ввібрав піснеспіви з різних богослужбових книг української Православної' церкви. Окрім ірмосів до нього входили співи Всенічної Служби з різних Літургій, догматики з богородичними, кондаки, канони, сідальні, тропарі, степенні-антифони, стихири тощо. Масове поширення цього збірника в XVI ст. було наслідком значного піднесення церковно-музичної освіти і саме Ірмологіон став одним із головних навчальних посібників. Характерною рисою Ірмологіонів у XVI - XVII ст. є вибраний репертуар піснеспівів, який був переважно святковий, тобто естетичні критерії при відборі були визначальними.

Поширеними пам'ятками, як і в попередні періоди, залишалися Тріоді Пісна і Цвітна. Тріодь або Триодіон - богослужбові книги Православної церкви, що включають трипеснци (три канони), звідки і походить назва. Ця книга містить чин богослужіння в продовженні 18 тижнів: 10 тижнів (70 днів) до Великодня - Пісна Тріодь, і 8 тижнів після Пасхи - Цвітна Тріодь. Співи Цвітної Тріоді, так само як і Пісної, складені святими отцями, деякі імена яких залишилися невідомими. Багато піснеспівів Цвітної Тріоді належать святому Іоанну Дамаскіну, в тому числі і одне з найбільш відомих його творінь - канон на Святу Пасху.

Зібрання піснеспівів в одну книгу приписується тим же особам, які склали і Пісну Тріодь, тобто святим Феодору і Йосипу Студиту. Однак і після них зміст Цвітної Тріоді поповнювався аж до XIV ст. Так, її доповнив синаксаріями Никифор Калліст [12]. Православна Тріодь в Київській Русі є однією із найдавніших богослужбових книг, що зберіглася в рукописах з XП-XШ ст. Ці рукописи відображають початкову стадію розвитку давньоруської співочої традиції. В другій половині XVI ст. цю пам'ятку копіювали частіше, її друковано в Києві 1627, 1631, 1640 роках і пізніше у Львові 1642 р. В 1558 р. сталась знаменна для музичної культури подія: у Бересті вийшов друком Канціонал - збірник чотириголосних протестантських пісень з ведучою мелодією в середньому голосі. Це перше на східнослов'янських землях нотне видання розповсюдилося в Білорусі, а також на Волині, частково в Галичині. Тут містилися прості побожні пісні нового протестантського співу, який почала запозичувати як католицька, так і православна церковна практика. В католицьких та протестантських школах використовувалися підручники, за якими велося навчання співу «на голоси». Їх авторами були католицький музикант Себастіан Фельштинський, родом з-під Самбора в Галичині та протестантський педагог Йоган Шпангенберг. Твори цих авторів багаторазово перевидавались у Кракові, що свідчило про затребуваність їх у шкільній практиці.

Існували й місцеві переробки подібних праць, які використовували православні братські школи під час навчання церковному співу. Наприклад, невеличка азбука «Яко обично», де в сконцентрованому виді подавалась основна інформація про релятивну методику читання нот, з наголосом на засвоєнні акордів. видавничий український друкований духовний

Так братські школи стали осередком створення раціонального варіанту музичної азбуки, граматики, позбавленої схоластики й теоретизування, властивих деяким латинським посібникам. Загалом у фрагментарних, випадково збережених документах, за першу половину XVII ст. знаходимо згадки про кілька десятків книг-поголосників, у кожній з яких могли міститися десятки окремих партесних творів, що засвідчує опис бібліотеки Львівського братства (1697), де подається точний перелік репертуарного складу численних партесних зошитів [10].

Висновки з даного дослідження і перспективи

На розвиток української духовної літератури в період з XV - XV!! ст. значний вплив мали історичні та соціально-політичні чинники. А саме, Берестейська унія 1596 р. з усіма її позитивними та негативними наслідками, протистояння між Москвою та Києвом за зверхність митрополій, вплив європейських реформаційних течій на духовну освіту та активізація діяльності церковних братств.

Важливим культурно-освітнім чинником на українських теренах була діяльність католицьких та протестантських навчальних закладів, які були головними замовниками та поширювачами своєї духовної літератури в Україні. В цих складних умовах активно розвивається українське видавництво, і, в першу чергу духовна література. Поширення пам'яток західноєвропейської культури призвело до їх адаптації в україномовному середовищі, а згодом почали виникати власні переробки та редакції цих видань. Відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам'ятки світського та богослужбового характеру. В XVI - XVП ст. книжковий репертуар збагачувався за рахунок варіативності духовних та богослужбових збірок. Під впливом західноєвропейської музичної культури в український богослужбовій практиці запроваджується багатоголосний спів, який фіксується в навчальних посібника та церковних нотованих збірниках.

Список літератури

1. Боянівська М. Б. Українська рукописна книга в XV-першій половині XVII ст.: виробництво і поширення: дис...канд.іст.наук: 07.00.02; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип'якевича. - Львів, 1994. - 208 с.

2. Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. - Львів: Інститут українознавства імені І.Крип'якевича НАН України, 2002. - 520 с.

3. Культурне та церковне життя у др. пол. XVI - пер. пол. XVII ст. http://zш.academia.m.ш/mod/book/tool/prmt/mdex.p hp?id=112&chapterid=17

4. Лозовая И. Е. Знаменный распев URL: https://w.histrf.ru/artides/ artide/show/znamiennyi_ras piev_znamiennyi_шspiev_zmmienmie_piemie_krшk ovoie_pieniie

5. Мартынов В. И. История богослужебного пения: учебное пособие. - М.: РИО Федеральных архивов; Русские огни, 1994. - 240 с.

6. Огієнко І. Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол. Варшава, 1930. Т. 1-2.

7. Особливості формування української культури в кінці XV і XVI ст. http://ru.osvita.ua/vnz/reports/culture/n089/

8. Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Житомир 21 - 26 октября 1910 г. - Киев, 1911. - С. 10.

9. Петрик А. Євангеліє, на якому присягають президенти, створила поліська жінка https://www.volynnews.com/ news/archive/ ievanheliye _na_yakomu _prysyahayut_ prezydenty_stvoryla_pohs ka_zhinka/#

10. Реєстр нотних зошитів, що належали львівському ставропігійському братству // Укр. музикознав. - 1971. - Вип. 6. - С. 245 - 251.

11. Франциск Скорина https://uk.wikipedia.org/wiki/

12. Цветная триодь. Часть 1. Режим доступу: https://imwerden.de/publ-1321.html

13. Яковенко Н. М. Реформа грецької церкви: унія, оновлення православ'я

Размещено на Allbest.ru