Проблематика пацифізму та мілітаризму визвольної боротьби в українських діаспорних виданнях

Прихильники окреслених вище концепцій висловлювали свої погляди та міркування на шпальтах періодичних діаспорних видань. Прикметно, що проти чужої військової допомоги виступали навіть ті учасники національно-визвольного руху, які зі зброєю в руках у цей самий час відстоювали українську незалежність в Західній Україні. Зокрема, у статті «Як розуміти концепцію власних сил у нашій національно-визвольній боротьбі», авторство якої приписують Роману Шухевичу (генерал Т. Чупринка) і яку розтиражували повстанські друкарні в Україні, читаємо таке: «Серед деяких наших земляків на еміграції існує цілком безпідставний погляд, що сучасна Україна - це немічна «чайка», що «плаче, скиглить», визирає «визволення» і «опіки» від дядька «Сама». А тому кожні окрушини зі стола багатого й сильного «дядька Сама», кожна його «ласка» для нас - це бездискусійна й благородна милостиня, яку треба прийняти з вдячністю. Це так думає дехто з наших земляків на чужині, але в Краю ніхто не орієнтується й не думає орієнтуватися на чуже «визволення».

Далі автор листівки застерігає земляків, які покинули рідний край, що орієнтація на чужі сили веде політичний рух до неминучого розвалу; що вона криє в собі небезпеку перетворення на чужу агентуру тих, хто її визнає; що штовхає на шлях прислужництва зовнішнім силам навіть у тому випадку, коли ці сили виразно топчуть права поневоленого народу.

На противагу прихильникам радикальної «визвольної концепції» їхні опоненти намагалися спростувати той міф, який поширився серед української громади в світі і мав назву «політика визволення». Значна частина української еміграції й справді сподівалася, що США визволять Україну від більшовицьких окупантів і допоможуть закласти підвалини державності. Натомість зі сторінок «Сучасності» можна було довідатись, що «концепція «політики визволення» ніколи не мала навіть статусу дискусійної концепції серед поважних політичних кіл у США. Вона виникла як передвиборчий трюк певних кіл республіканської партії напередодні президентських виборів у 1952 році» Пеленський, Я. (1962). «Українська справа у взаєминах межи США і СРСР під час і після другої світової війни», Сучасність, липень, с. 75.. Тоді кандидат у президенти США Дуайт Ейзенхауер намагався загравати з національними меншинами, обіцяючи за підтримку на виборах певні преференції тим державам та народам, вихідцями яких були представники таких нацменшин. Однак тріумфально обійшовши свого суперника з розривом майже у 8 мільйонів голосів, Ейзенхауер нічого не зробив для втілення у життя своїх обіцянок.

Відтак питання відновлення незалежності України перейшло зі світового рівня виключно в площину українських політичних партій та угрупувань, які отаборилися в діаспорі.

Варто наголосити, що справа допомоги Україні відновити (відвоювати) незалежність була програмною засадою багатьох українських партій та організацій в еміграції. Кожна партія чи угрупування мали свою власну концепцію зовнішньої і внутрішньої політики В ім'я цих концепцій і партійних засад відбувалися акції збору коштів, вербування учасників, поширювання впливів вирішення та визначення цілей і завдань на майбутнє. Такі засади перейшли й у пресу партійних груп та середовищ. У багатьох із них («Вісті Комбатанта», «Визвольний Шлях») поширювалася думка, що тільки нова війна може привести до визволення українського народу. Якщо ж надії на таку війну немає - то немає змісту сподіватися на зміни в Україні. В іншому спектрі діаспорної преси («Український самостійник», «Сучасність») поширювалася інша думка: якщо війни не буде, якщо народ зрусифікований і скомунізований, то вихід із такого стану - збройна боротьба і повстання проти окупантів. Прикметно, що тему «повстання» було порушено виключно на сторінках газет та журналів, а реально основу таких декларацій становила зневіра у сили власного народу, в українську людину. В контексті таких подій якось на другий план відходило те, що сама Україна є чимось більшим і вагомішим, аніж усі ці партії. Але визнати слушність польських видавців паризької «Культури», які саму Польщу поставили вище за партійні інтереси, і на передній план поставити Україну спромоглися не всі видавці та автори.

Недарма М. Боєслав на сторінках «Визвольного Шляху» стверджував: «У нас багато пишеться, багато говориться про соборність, але коли приходиться реалізовувати її в буденному житті, то тут щось не все в порядку. Проклятий Збруч, замість всихати, він поглиблюється. Брак єдності й любові в українському народі це вже сьогодні не національний прогріх, а національний злочин. Це розбрат люто мстився і мститься на нас, що історія нічого нас не навчила» Боєслав, М. (1954). «За соборний моноліт», Визвольний шлях, ч. 2, с. 3.. діаспорний публіцист мілітаризм пацифізм

Якщо скрупульозно переглядати українські видання за кордоном, то одразу помітно, що всі вони не позбавлені політичного підтексту. Суть такого підтексту очевидна - бажання відновити втрачену державність. Незрозуміло тільки, чому на передньому плані стоїть не сама боротьба за відновлення незалежності, а міркування, якою незалежна Україні має бути: соціалістичною, націоналістичною, капіталістичною, демократичною, монархічною тощо. А тому слова публіциста про Збруч в українському мисленні - це не красива метафора. З іншого боку, представникам українських політичних сил «треба уміти пов'язувати специфічні національні інтереси з універсальними ідеями й концепціями» Лисяк-Рудницький, І. (1961). «Проти Росії чи проти радянської системи?», Сучасність, жовтень, с. 81.. На жаль, такого уміння у всіх без винятку публікаціях не простежувалося ніколи.

Та й взагалі - у тогочасній українській публіцистиці було не так уже й багато авторів, ладних не поборювати один одного, а визнати слушність Івана Багряного стосовно того, що «найкращою вітчизною буде та державно-політична формація, яка найкраще забезпечить його [українського народу - авт.] життєві, соціальні й політичні інтереси на даній території» Багряний, І. (1996). Публіцистика, Смолоскип, Фундація ім. Івана Багряного, Київ, с. 9..

Публіцистка Дарія Ребет у статті «В боротьбі з вітряками» Ребет, Д. (1965). « В боротьбі з вітряками», Український самостійник, ч. 93, с. 29-32. на сторінках «Українського самостійника» дала докладну характеристику українських політичних середовищ на чужині. За її словами, одні знають, чого хочуть осягнути для української визвольної справи і використовують для цього різні можливості допомоги поневоленому українському народові; інші любуються добровільною ізоляцією України і від України і потішаються революційністю до власного народу; треті ніяк не можуть визначитися зі своїми позиціями і тільки й роблять, що нагадують про себе різними застереженнями, упередженнями та повчаннями і не додають до політичної визвольної концепції ніякої конкретики.

Недоліком, за словами публіциста М. Галіва Галів, М. (1965). «До поняття свободи тут і там», Український самостійник, ч. 89, с. 2-6., було те, що в політичній ділянці діаспорного середовища перебувають особи, які лиш себе вважають справжніми борцями за волю України. За визначеннями таких «борців», в Україні начебто залишилися лише комуністи, росіяни, їхні прислужники, а українців зовсім немає. Це крило емігрантського середовища переконане, що визволення України може настати лише внаслідок глобальної війни, не виключено, що й ядерної. М. Галів не поділяє думки тих, хто ладен пожертвувати долею більшості людства, в тому числі й українців в Старому Краї, аби лиш на «звільнених» просторах до влади міг прийти «провідник» чи «прем'єр», який до того часу лихі часи пересидить за океаном. Адже для прагматично мислячого політика тільки інтереси держави і народу можуть становити постійний, незмінний елемент, а не лідери і не уряд, який треба привести до влади за будь-яку ціну.

Тим не менше, про такі ідеї можна було прочитати в українській пресі тих середовищ, які збиралися визволяти Україну саме у такий спосіб, і проти такого розвитку подій виступала редакція «Українського самостійника».

«Тільки малодухи, або лицеміри, можуть мислити, що вони на чужині становлять «сіль української землі», що тільки вони є носіями ідеї незалежності України. Треба мати віру в народ, в його велику духову силу, в його відпорність на все зле і чуже, в ідейність та шляхетні пориви кожної молодої генерації» «З вірою в майбутнє» (1967). Український самостійник, ч. 113, с. 3., -- наголошували видавці часопису.

Справді, після Другої світової війни та чи інша українська політична партія чи організація на чужині визначала допомогу Україні по-своєму. Певні кола розраховували на внутрішню революцію, на якийсь світовий катаклізм, що мав би спричинити крах комуністичної імперії і постання на її уламках незалежної України. Згідно з цією концепцією головне завдання перед еміграцією ставилося так: привести до Києва готовий уряд та програму дій, яку цей уряд мав би втілювати негайно. Для цього еміграція мала сформувати такий уряд і мати його готовим для «відповідної хвилини».

Довший час верхівка іншої частини українського визвольного руху на еміграції орієнтувалася на західний світ. Вбачалося, що Захід виступить проти комуністичної імперії, а отже дасть шанс на створення суверенної України. У такому випадку завданням еміграції було не лише сформувати уряд, але й переконати нових інтервентів дозволити цьому уряду в майбутньому вирішувати долю «звільненої України».

Зайняті такими процесами, очільники багатьох політичних партій та рухів на еміграції якось поза увагою залишили слова автора, що під криптонімом О.Д. О.Д. (1953). «Про концепцію суверенної національно-визвольної політики», Визвольний Шлях, ч. 2, с. 8. на сторінках «Визвольного Шляху» наголошував на зовсім інших завданнях еміграції. За його словами, завдання української політичної еміграції полягає не в тому, щоб творити нові еміграційні політичні концепції визволення та фіктивні уряди, а в тому, щоб творити власну реальну політичну силу як складову частину української національно-визвольної боротьби українського народу.

Якщо ж аналізувати, як ті чи інші ідеї побудови української держави висвітлювалися на сторінках діаспорних видань, то варто зазначити, що виразниками еволюційної думки розвитку української державності на еміграції найвиразніше виступали часописи «Український самостійник», «Сучасність», «Листи до Приятелів» та «Наші позиції». На революційний та мілітарний спосіб довший час опиралися видавці й автори «Визвольного Шляху» та «Вістей Комбатанта», але згодом і вони переглянули свої позиції.

Автори та видавці «Сучасності» намагалися уникати декларативних заяв, що могли звести на манівці українську діаспору. Натомість вони обстоювали думку про здорову українську людину, яка зможе перетривати найжорстокіші експерименти ворога над собою. Така людина, перш ніж думати про збройну боротьбу, насамперед ставитиме на революцію духовну, на поступове відродження нації, на використання мирних засобів боротьби. Схожих поглядів дотримувалися й редакції «Українського самостійника» та «Листів до Приятелів».

Натомість, як уже зазначалося, на мілітарне визволення України і виборювання незалежності збройним шляхом робили ставку видавці та автори «Вістей Комбатанта». Редактори й автори часопису, який репрезентував думки та погляди тієї частини еміграції, яка зі зброєю в руках виступала за українську незалежність, постійно акцентували увагу на збереженні традицій та військового духу серед учасників збройних виступів. У цьому, на їхню думку, була головна ідея консолідації усіх українських політичних сил на еміграції, оскільки ідея українського війська, за словами Івана Кедрина Кедрин, І. (1966). «40-річчя трагічної смерти Симона Петлюри», Вісті Комбатанта, ч. 2, с. 3-6., понадпартійна, понадобласна, понадвіровизнаннєва. На думку публіциста, без українського війська, яке завжди має на меті відстоювання інтересів своєї держави, неможливо виборювати незалежність України. У цьому контексті плекання військових традицій ставало найважливішим завданням колишніх українських вояків.

Проте не варто вважати, що редактори та автори «Вістей Комбатанта» визнавали лише культ зброї та військових формувань. Приміром, у редакційній статті «Зброя і політика»¹¹ редактори часопису зазначають, що збройні перемоги - не головне у побудові держави. За їхніми словами, такі перемоги обов'язково має закріплювати дипломатія. І тут автори «Вістей Комбатанта» оголюють ще одну важливу проблему української діаспори - відсутність дипломатичної потуги серед українців, через що навіть значні мілітарні перемоги впродовж багатьох століть не матеріалізувалися у чіткі міждержавні угоди та договори. Ба більше, вголос висловлюється думка про те, що замість здорової і далекозорої політики в українському середовищі на всіх континентах тріумфує політиканство і на перший план виходять вузько-групові інтереси, а не проблема визвольної боротьби всього українського народу.

Поділяє такі думки й Зенон Карбович (один із псевдонімів Степана Бандери), який на шпальтах «Визвольного шляху» у статті «Принципи нашої визвольної політики» «Зброя і політика». (1967). Вісті Комбатанта, ч. 4, с. 3-4 Карбович, З. (1959). «Принципи нашої визвольної політики», Визвольний Шлях, ч. 9, с. 963-972. наголошує, що проблема політично незалежної України є не вузькополітичною, а проблемою міжнародного, світового рівня. Тому, за його словами, політика українського визвольно-революційного руху має бути спланована так, щоб у ній враховувалися світово-міжнародні масштаби. Серед останніх і місце та роль української діаспори в побудові суверенної держави.

Публіцисти, які не просто аналізували події та розклади сил своєї епохи, а дивилися й у майбутнє, усвідомлювали, що Україна (чи буде війна, чи ні) нічого не здобуде, якщо у світі до неї залишатиметься те саме ставлення - несприйняття. Нестор Ріпецький у статті з промовистою назвою «Демократія і наші пилати» міркує: «Без сумніву, що становище української справи в сучасному часі дуже важке й трагічне. Коли не буде війни, московсько-большевицький імперіялізм щораз дошкульніше винищуватиме біологічну субстанцію нашого народу на Рідних Землях, щораз наполегливіше стремітиме до того, щоб Україна стала тільки географічним поняттям, яке взагалі, у відповідному часі, можна буде стерти з карти світу. Коли ж буде війна, то український народ і українська земля знову будуть, правдоподібно, тими, що понесуть найстрашніші жертви. Навіть і без атомового знищення Україна потерпить і в людях, і в майні більше, ніж хто-небудь інший» Ріпецький, Н. (1955). «Демократія і наші пилати...», Визвольний Шлях, ч. 4, с. 10..

Ще виваженіше до воєнного вирішення української справи ставився Микола Шлемкевич, категорично не сприймаючи способу відновлення держави через воєнні дії. За його словами, нова війна з надсучасною зброєю принесла б Україні не просто страждання, а, найвірогідніше, означала б її остаточну руїну. Ось чому засновник, редактор і постійний автор «Листів до Приятелів» у статті з промовистою назвою «Орієнтації» М.І. (1964). «Орієнтації», Листи до Приятелів, ч. 131-132, с. 52-56. засадами здорової політики вважає ані «орієнтацію на світ», ані «орієнтацію на власні сили», а лише орієнтацію на ідейне й організаційне упорядкування власного дому, власного суспільства.

З іншого боку, як зазначали видавці «Українського самостійника»: «Махнути рукою на те, що відбувається в Україні, мовляв, все воно большевицьке - найлегше. Але важче все це пізнати, зрозуміти, вивчити і намітити правильні шляхи боротьби з усім лихим, що окупант робить на нашій землі» «Обличчям до України». (1959). Український самостійник, ч. 20, с 2..

Натомість деякі партійно-політичні середовища плекали уявлення якоїсь ідеальної України, чистої і справжньої, де люди не входять до комуністичної партії, не працюють в державних адміністраціях чи в системі економічно-господарської бюрократії, не залучені до духовного поневолення українського народу. З такої настанови мало б випливати, що «мусить існувати якась друга Україна, що бореться, протиставиться і противиться політиці окупації, з ворогами не співпрацює, наказів його не слухає і не виконує, речником його імперських плянів і дій не є» Лапичак, Т. (1969). «До сучасних суспільно-політичних проблем», Наші позиції, ч. 1, с. 50.. Але назвати таку Україну іменем осіб, груп, середовищ, прошарків, класів чи станів, за словами публіциста, ніхто не може. А тому візія такої України, котра контрастувала б з Україною невільничо-підданою, базувалася радше не на реальному стані речей, а на привабливій уяві. А тому Т. Лапичак Лапичак, Т. (1969). «До сучасних суспільно-політичних проблем», Наші позиції, ч. 1, с. 50. дотримується міркувань, що діаспора повинна допомагати тільки реальній Україні, такій, що реально існує, а не тій, що живе в наших мріях і благочестивих бажаннях.

Не можна категорично стверджувати, що за кордоном повністю поховали український визвольний рух на великій Україні. Різноманітні групи й середовища залюбки підтримали б потуги українських організацій всередині Старого краю, якби такі могли успішно протидіяти більшовицьким окупантам. Але ситуація складалася так, що редколегія «Українського самостійника», зокрема, констатувала: «Не маємо жодних даних про те, що нині в Україні діє спаяна і керована одним проводом ОУН. Хто тут за кордоном твердить інакше, той живе або в уявному світі, або свідомо лицемірить. Але не підлягає жодному сумніву, що основні ідеї та програмові заложення і скерування ОУН розповсюдилися, і якоюсь мірою сприйнялися в цілому просторі СРСР, всюди, де живуть українці» «За політичну підметність». (1969). Український самостійник, ч. 138, с. 2..

Висновки