Дописи під ревіння сирен

Рашастан прорахувався. Його «недофюрер» не здогадувався, що він напав не на Казахстан, як у січні цього року, а на вільну європейську державу. 30 років незалежності попри очевидні втрати від «багатовекторності» з ухилом до Росії не пройшли даремно. Сформувалося нове покоління, яке не може жити ані в таборі, ані в зоні, для якого свобода - категоричний імператив. І навіть попереднє покоління, здається, нарешті позбулося совкового духу, відчуло переваги свободи і незалежності, вільного слова і вибору. Все це наклалося на вікові українські традиції, якими виявилися не стільки вишиванка, шаровари і журливі пісні, а вільний дух шляхетства, козаччини, повстанства. Український народ доводить щодня, що готовий загинути за Батьківщину, а не жити в Но- воросії, Лугандонії чи ХНР. Хто не може боротися до останнього - виїжджає, а той, хто лишився - ніколи не підкориться агресору. Запорукою тому - наші оборонці, захисники Маріуполя, Харкова, Сум, Чернігова! Свідчення тому - мирні мешканці Херсона, Мелітополя, інших захоплених рашистами міст, містечок і сіл, які щодня демонструють перед озброєними окупантами свою мужність і патріотизм!

У Путіна залишився лише один шлях підкорення України - знищити весь Український народ від немовлят до старих, зруйнувати всі міста і села, стерти нас з лиця землі. Але таке здійснити, не дивлячись на всі свої злочини, він не в силах.

Наш опір тільки зростатиме! А коли стиснута пружина розпрямиться, то нас уже ніщо не зупинить. І порятунку у ворога вже не буде!

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! (14 березня)

Дорогі мої друзі та колеги, брати і сестри! Дев'ятнадцяту добу Історія шалено випробовує нас, весь Український народ. Усіх - воїнів і працівників комунальних служб, продавців і провізорів, лікарів і пожежників, жінок, дітей, старих і немічних. Політиків і держслужбовців. Банкірів і підприємців.

Абсолютна більшість гідно тримає цей удар долі, цю божевільну війну, розв'язану бункерним карликом задля самозадоволення. Лише для того, щоб на останок днів своїх довести, що він - світовий лідер, стратег, якого боїться Америка і Європа. Так кривавий Кадиров оспівує свого шефа.

Але останні події у світі демонструють, що все це - лише слова підлабузника. Старий та Новий світ переконується, нарешті, в тому, що цей лілі- путін - лідер банди дрібних гопників. І тільки за інерцією їх раніше вважали пристойними людьми, саджали за один стіл із собою, говорили як з рівними. Заслуга в спростуванні такої думки належить виключно Україні, яка бореться, яка не кориться, яка не здається, яка перемагає.

Але знову виринає питання про переговори. Лідери кількох держав пропонують посередницькі послуги. Наші переговорники вже кілька разів зустрічалися з представниками агресора. Результат і раніше, і сьогодні - нульовий. Мордор стоїть на своєму, а навіть якщо йде на позірні поступки стосовно «зелених коридорів», то просто дурить нас, відкриваючи їх за власним бажанням, а в більшості випадків відкриває вогонь по біженцях. Для нього це фальшива гра. Як у фільмі І. Пирьєва «Братья Карамазови»: «Захоцу - вскацу, захоцу - не вскацу». Тобто: захочу - пропущу. Захочу - знищу всіх. Життя людей для нього - ніщо.

Можна ігнорувати заклики не вдаватися до переговорів з агресором, що лунають в Україні. Адже зрозуміла надто висока ціна кожного дня війни - в людських життях, матеріальних і культурних утратах.

Але варто прислухатися до слів мислителя світового рівня Ф. Фукуями, сказаних буквально вчора: «Немає жодного дипломатичного вирішення війни... Немає жодного компромісу, який був би прийнятним як для Росії, так і для України...».

Це жорстоко. Але це - очевидна річ. Путін не піде на жодний компроміс. Ніякі поступки його не задовольнять. Немає ніякої кістки, яку можна було б кинути цьому скаженому псу. Сказ не лікується. Тим більше він не лікується поступками.

Ми приречені на безкомпромісну перемогу. Це - наша Вітчизняна війна, війна за свободу, демократію, новий світовий порядок, в якому більше не буде місця «Великій Росії».

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! (15 березня)

Дороги брати і сестри, друзі та коллеги! Двадцяту добу живемо з війною, яку приніс на нашу землю жахливий бункерний карлик та його картонне військо. Жертви нашого народу рахуються тисячами військових і цивільних, проти яких особливо затято воює ліліпутінська солдатня. Наші військовики тримають фронт бойовий, президент і МЗС нарощують зусилля на дипломатичному фронті.

Але існує ще один фронт. Фронт ідейний, перемога на якому вкрай потрібна.

Тут на першому плані виявилася проблема суспільної оцінки нинішньої війни. Весь український народ є одностайним у сприйнятті путінського вторгнення як злочинної агресії проти нашої незалежної держави. Агресії, офіційною метою якої стало нав'язування нам своєї волі, свого світосприйняття, своєї ідеології. До такого саме висновку дійшов (доходить) і весь цивілізований світ.

Але стосовно цього виникла суттєва проблема. Як українське суспільство має назвати цю війну? Лунають голоси, що це - визвольна війна. Так, ідеться дійсно про повне й остаточне визволення 2-х українських областей і Республіки Крим, захоплених ще 2014 р. Проте суть проблеми в іншому. Ми - держава, народ - не визволяємося від чогось. Ми - вільна держава і боремося за нашу землю, за наш народ. Тому і війну потрібно назвати Вітчизняною.

Деякі ура-патріоти заперечують, указуючи, що це - імперський термін, заяложений радянсько-російською пропагандою. І що у нас немає слова «Вітчизна», але є «Батьківщина». Маю заперечити - слово таке в українській мові існує, але практично не використовується з причини його відповідності російському «Отечество». Але відповідність - не тотожність. Той факт, що інша сторона зробила з поняття «Отечество» фейковий жупел (георгіївська стрічка, «Бессмертный полк», «Деды воевали»), не забороняє використання нашого терміну «Вітчизна». Так само не підходить і просто «російсько-українська війна». Таких воєн, починаючи з ХІІ ст., було дуже багато. У такій множинності розчиняється сенс нинішньої війни.

Повертаючися до світоглядних проблем, варто зазначити наше відставання у подоланні імперської російської спадщини, насамперед, в історіософських проблемах. Попри намагання нашої офіційної історіографії позбутися її, бачимо, що досі дивимося на наше минуле нарешті вже українськими очима, проте крізь російські окуляри. їх нарешті потрібно скинути. Тоді весь «радянський» період історії України виявиться тим, чим він був насправді: тривалою російською окупацією, дещо тюнінгованою наявністю «квазіукраїнської» державності. Зрозуміло, що це викликає внутрішній спротив найстаршого покоління істориків, на загал гуманітаріїв. Вони не можуть самі собі пробачити, а дехто просто визнати, що довгий час працювали під повним ідейним контролем окупанта, за його настановами і лекалами висвітлюючи історію України. Доводять, що за радянського часу всіляко намагалися відстоювати обмежені, проте україноцентричні ідеї. Хай буде так. Але нині потрібна докорінна ревізія всієї нашої ідейної парадигми. Час зробити її винятково україноцентрич- ною, спрямованою на повну відмову від усіх залишків радянської/російської спадщини.

Україноцентричність, на мій погляд, полягає зовсім не в доведенні споконвічності української нації, її першості в усіх напрямах розвитку культури. Це - дуже примітивно і зовсім не науково. Всі сучасні нації склалися наприкінці ХУШ-у XIX ст., не раніше.

Україноцентричність полягає в тому, що потрібно ревізувати всі без винятку напрями гуманітаристики. їх слід спрямувати на висвітлення основного, засадничого: Україна завжди була європейською державою. Навіть у недержавні часи вона перебувала в лоні європейської цивілізації. Намагання російської окупаційної влади (імперської російської, російської комуністичної) відірвати нас від Європи не мали остаточного успіху, але суттєво відбилися на самосвідомості українців упродовж ХІХ-ХХ ст. Саме тому проголошення незалежності 1991 р. не призвело до визначення головного курсу на Європу, стало «багатовекторним» пошуком світоглядних орієнтирів. І лише події початку ХХІ ст. нарешті поклали край цьому безглуздому хитанню між Сходом і Заходом. Не в останню чергу завдяки агресивному тиску Путіна, який не визнає ані українського народу, ані української історії, відбулася остаточна консолідація нашого суспільства. Тож створено всі умови для подолання комплексу «малоросійської меншовартості», адаптації поглядів на Україну, український народ як на рівних у європейській (навіть не євразійській) родині.

Водночас негайно маємо опрацювати західний вектор нашого ідейного фронту. Потрібна маса літератури (популярної, науково-популярної, академічної; брошури, книги, монографії), адресованої закордонній аудиторії, виданої англійською, німецькою, французькою та ін. мовами. Потрібно докласти всіх зусиль, щоб остаточно донести до тієї аудиторії об'єктність України, її народу, зламати нарешті той ідеологічний конструкт, яким два століття Росія годувала Європу і Америку. Так само потрібні і праці з історії Росії, писані українськими авторами. Демонтаж «русского мира» за кордоном, розкриття його надуманої «величі», штучності, нежиттєздатності, фальшивості - завдання нагальне, невідкладне. Потрібно нарешті повноцінно показати, що Україна - не Росія-2, не антиРосія, а держава цілком окрема, незалежна, самодостатня.

Завдань на ідейному фронті ще багато. їх втілення потребує дуже багато зусиль. Маємо все це зробити, щоб закріпити нашу перемогу, яка наближається.

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! (28 березня)

Дорогі друзі, колеги і колежанки, брати і сестри! Сьогодні тридцять третій день рашистської навали, до того ще й всесвітній день історика. Тож не можу не сказати своє слово з цього приводу.

Історія вчить лише тому, що в неї дуже погані учні. Згадаймо сумного пророка Еклезіаста, моє улюблене місце: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно - і немає нічого нового під сонцем! Буває таке, що про нього говорять: Дивіться, це нове! Та воно вже було від віків, що були перед нами! Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде - про них згадки не буде між тими, що будуть потому...» (Ек., 1, 10, 11).

Наш відомий історик Юрій Мицик нещодавно написав, що як мінімум 50 разів Заліська Русь, Московія, Росія нападала на Україну впродовж ХІІ- ХХ ст. І прихід ХХІ ст., початок третього тисячоліття та сама Росія відзначила черговим безглуздим і безжальним нападом. Спочатку намагалася створити Новоросію, відібрала Крим і Донбас, а сьогодні в її планах - повне знищення України. Інакше як розуміти заявлену бункерним карликом «демілітаризацію» та «денацифікацію» України, як не ліквідацію української армії та самого українства?

Повну ліквідацію можливості опору. Але відомо, до чого призводить відмова від армії та національного духу: Голодомори, репресії, депортації і просто винищення всіх українців. Звісно, окрім жменьки «хохленков» та «самоотверженных малороссов», які радо допомагатимуть у брудній роботі зі знищення України.

Проте розвиток подій явно не на користь агресора. Попри свої сподівання він об'єднав Україну, об'єднав Європу й Америку, практично весь світ проти себе. Такого ще не було в історії - щоб хтось став головним злочинцем в очах всього людства.

В Європі деякі держави ще марно намагаються зробити вигляд, що це - не їхня війна. Але насправді і вони розуміють, що це - цивілізаційна війна, війна добра, демократії, всіх вільних людей проти Росії.

Цього разу йдеться не про якесь «переписування історії». Нині всі ми є свідками, безпосередніми учасниками і більш того - творцями новітньої історії. Саме Україні випала драматична, навіть трагічна честь, надзвичайно важкий обов'язок стати щитом світу проти варварства.

І ми вже ввійшли в історію. Історію Третього тисячоліття, яке повинно нарешті покласти кінець цьому протистоянню між Україною і Росією, а фактично - між Росією і цілим світом. Адже з'ясувалося, що розв'язати потрібно не «українське», «польське», «грузинське», «молдовське» чи інші питання. Для миру і спокою у Східній Європі, в Європі в цілому, і навіть у всьому світі потрібно раз і назавжди вирішити «російське питання».

Тому мене просто бісить, що і нині, місяць після початку російської агресії, знову чутно голоси з Європи: це війна Путіна, а не Росії, російський народ страждає від санкцій, але він не винний, російська культура не винна і т. п. Що це «братовбивчий конфлікт», що український народ страждає від агресора, а от ім'я агресора назвати не можна!

Можна і дуже потрібно! Негайно і на повний голос! Агресор - Росія як держава, російська армія і, безперечно, російський народ, який у переважній більшості підтримує свого правителя, того, хто давно вже став божевільним маніяком, з гіпертрофованою манією величі та меншовартості водночас. І, зокрема, завдяки такий підтримці! Допоки не буде знищено Росію в її нинішньому вигляді - агресивної реваншистської держави, що мститься всім без винятку за незрозумілі нормальній людині образи - до того часу світ не буде вбезпечений! Бо діагноз Путіна - це діагноз всієї Росії, всього суспільства. І діагноз російської культури зокрема. Така диявольська суміш здавалося б несумісних божевільних маній є насправді тією «загадковою російською душею», якою захоплювався світ майже два століття. Нині немає місця в нормальному цивілізованому світі для такої хворобливої і навіть підлої культури. Культури, яка виправдовує всі злочини, підлість, підступність!

Мусимо йти до кінця. Звісно, одній Україні це важко зробити. Але за нами - все цивілізоване людство. На відміну від окремих своїх керівників людство підтримує Україну в її непосильній боротьбі. Сподіваюся, воно примусить тих керівників нарешті наважитися на те, що потрібно зробити раз і назавжди. Бо страшніша за нинішню хвору на путінізм Росію буде Росія реваншистська. Росія, яка відклигає від нинішньої поразки, залиже рани і знову почне мститися за образу «російської величі».

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! (29 березня)

Дорогі мої друзі, колеги, колежанки, брати і сестри! Вельми вдячний усім, хто прочитав мій попередній допис, прокоментував або лайкнув його. Дякую вам усім. Отже, недарма я пишу їх, висловлюючи своє ставлення до поточних подій. Мої думки, на щастя, співпадають із настроями досить великої (як на мене) аудиторії.

Тож що у нас станом на 34-й день повномасштабної агресії Російської федерації проти суверенної України? Агресії, що супроводжується тисячами жертв серед цивільного населення, героїзмом наших захисників, які стали єдиним щитом проти рашистської навали, руйнацією всього - будинків, промислових об'єктів, довкілля...

Руїна всього попереднього життя... Адже мало хто сумнівається, що навіть після перемоги не зможемо жити так, як раніше. Ні, цього вже не буде ніколи. Гіркий присмак війни ще дуже довго супроводжуватиме нас... Полеглі захисники, втрачені рідні залишаться з нами...

То буде по війні. Нині живемо в умовах війни. На фронті зі зброєю, відбиваючи атаки ворога. Під обстрілами та бомбардуванням у зоні військових дій, найближчому чи віддаленому тилу. На руїнах рідних міст і селищ. Або в чужих оселях, навіть на чужій землі. З поспіхом зібраними речами, що вже непотрібні або взагалі були не потрібними, лише випадково потрапили до валізи чи наплічника.

Жахливі, трагічні випробування проходить мій народ із вини бункерного карлика та суголосної з ним Росії. Тієї неадекватної країни, того неадекватного сучасності російського суспільства, яке виплекало свого недофюрера, дало йому карт-бланш на будь-які авантюри, гучно підтримує його.

На загал у диктатора та суспільства, що підтримує, дуже своєрідні стосунки. Диктатор підлаштовує суспільство під себе, кидаючи тому якісь кістки І вимагаючи навзаєм пишатися ним. За часів Давнього Риму плебсу давали хліб і видовища. Нинішнє російське суспільство годують в основному телебаченням і міфами про російську велич. Натомість суспільство чекає від диктатора конкретних виявів цієї величі в обмін на обмеження своєї свободи. Нагодоване картинками «розіп'ятих хлопчиків», «масових поховань жертв українських націоналістів» на Донбасі, «ешелонів озброєних бендерівців», що їхали на Крим, російське суспільство радо вітало анексію чужого півострова, «повстання у Донецьку та Луганську». Так само радо вітає воно і нинішню агресію, загострення війни на знищення вже цілої України. Це навіть не взаємини доктора Франкенштейна та його страхітливого створіння. Тут усе перемішано: «доктор» зшиває з людських решток монстра, вдихає в нього потворне життя, але і монстр починає дресирувати доктора, відбираючи в того залишки здорового глузду, примушуючи підтримувати свої криваві забаганки: «Адже це ти мене створив таким!».

Російському суспільству ще довго доведеться пожинати плоди накоєного ним самим під проводом Путіна. Наше найголовніше завдання, спільно з усім світом - ліквідувати такого монстра, зліпленого віками російської історії. На цьому шляху потрібно вірити в успіх, потрібно досягати його попри всі жертви, страхіття, кров, страждання. Тому що будь-яка домовленість з монстром лише підживіть його, дасть йому час набратися нових сил знову почати остаточно вирішувати «українське питання». Жодного поля для маневру насправді не існує.

Або ми, або він - «tertius non datur» - «третього не дано», як казали римляни.

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! (Далі буде)

References

1. Haizhevska, T. (2022). Istoryk Kulchytskyi: Putin perevershyv Hitlera, rashyzm strashnishyi za natsyzm. Interviu [Putin surpassed Hitler, Ruscism is worse than Nazism].

2. Smolii, V. A. (2022). Istoryk i viina [A historian and the war].

3. Verstiuk, V. (2022). Dumky z pidvalu: Dumky ta refleksii voiennoi doby.

4. Diariush istoryka [Thoughts from the basement: Thoughts and reflections of the war period. Historian's diary] (H. Boriak, Foreword).

5. Yakubova, L. (2022). Zvir z bezodni. Yak vynyk i choho prahne putinskyi fashyzm [The beast from the abyss. How Putin's fascism originated and what it seeks].

Размещено на Allbest.ru