Карикатура Індії другої половини ХІХ ст.

Практична значущість. Результати дослідження можуть бути використані у лекційних матеріалах, що дотичні до теми історії карикатури, а також слугуватимуть музейній справі і розвитку індології в Україні.

Purpose: analyze the caricature of India in the second half of the 19th century, to determine its influence on the consciousness of society and to clarify the thematic and plot features and pictorial techniques. Methodology. General scientific methods of analysis and synthesis, induction, and deduction, as well as historical and cultural, art history and comparative methods are used.

The results. The caricature of India of the second half of the 19th century was studied in its satirical magazines.

The prerequisites for the appearance of such publications and their connection with the development of similar periodicals in Europe and certain socio-cultural features of colonial policy in India are revealed.

The leading satirical publications («Delhi Sketch Book», «Indian Charivari», «Basantaka», «Hindu Punch», etc.) are briefly characterized.

The history of the development and functions of the Indian caricature of the stated period is highlighted. It has been revealed that the thematic and plot features of the Indian caricature of this era are caused by social unrest associated with the oppression of Hindus by the colonial authorities, their struggle for political freedoms and the development of national artistic culture.

Individual caricatures are analyzed with an overview of the historical and regional context and the pictorial techniques used by the authors.

Scientific novelty. For the first time in Ukrainian art history, a review of Indian illustrated publications that produced caricatures of the current issues of Indian cultural revival is presented, which is important for the further development of the Oriental studies direction in Ukraine

Practical significance. The results of the research can be used in lecture materials related to the topic of the history of caricature and will also serve the museum study and the development of Indology in Ukraine.

Key words: Indian caricature; Bengal Renaissance; Indian Charivari; Hindu Punch; Basantaka; Delhi Sketch Book.

Вступ

Входження українського мистецтва у світовий художній простір - багатопрофільний процес, що охоплює і культурний аспект як один з найважливіших. На сьогодні простежується все більш активний розвиток українсько-європейських мистецьких зв'язків на Заході, а на Сході - українсько-японських і українсько-китайських. Утім, ще надто слабкі взаємини зі старовинною індійською художньою культурою, що на теперішньому етапі досягла досить значних успіхів. Український науково- дослідницький сектор, відзначившись значним прогресом у вивченні українсько- європейських зв'язків і у сходознавстві, з індологією відстає. Дослідження у цій галузі - поки ще досить рідкісне явище.

Серед образотворчих жанрів особливе місце належить карикатурі, яка з її здатністю висміювати все негативне, що хвилює суспільство, у ХХІ ст. набуває все більшої затребуваності. Тим більше це стосується сучасної України, яка перебуває в умовах війни, розв'язаної РФ проти нашої суверенної держави, і нищення країною- агресором нашої національної культурної спадщини. Отже, настав час звернутися до вивчення успішного використання засобів цього жанру в історії світового мистецтва. Індійська карикатура ще у другій половині ХІХ ст. провила себе як успішний візуальний сектор за часів активних дій національного відродження, що і спонукало до її дослідження.

Аналіз попередніх досліджень

Бенгальське Відродження, як національний рух, який безпосередньо пов'язаний з розвитком мистецтва та культури - це досить широко досліджувана тема, хоч і головним чином у зарубіжному мистецтвознавстві. Однак до поглибленого та деталізованого дослідження друкованих ілюстрацій ХІХ століття звертались лише декілька дослідників.

Найбільший внесок у питання висвітлення проблематики розвитку індійської ілюстрації доби національного піднесення зробив мистецтвознавець Партха Міттер. Його книга «Мистецтво і націоналізм у колоніальній Індії 1850-1922 рр.» [8]

розкриває проблематику становлення індійського мистецтва на тлі британської колоніальної політики, що категорично змінює дискурс висвітлення здобутків Індії кінця ХІХ століття. Автор вказує на особливості технічного розвитку ілюстрації, демонструючи її вплив у подальшому на становлення індійських живописців та скульпторів. Дослідник розглядає мистецькі процеси в нерозривному зв'язку з соціальними та політичними подіями, послідовно демонструючи наслідки освітніх, судових чи національних ідей, які в свою чергу впливали на формування думок в індійському суспільстві і згодом відображались в карикатурах.

Дослідження Партхи Міттера є першими, де висвітлено деякі офіційні документи та цитовано архівні нормативні документи, ще не перекладені європейськими мовами. Він пояснює трансформацію окремих лексем та семіотичних моделей. Наприклад, П. Міттер розкиває, як слово «бабу» від розповсюдженого індійського поважливого звернення перетворюється у знецінюючий ярлик, або пояснює усталені індійські фразеологізми, які дослідника з європейським бекграундом не ідентифікують. Це дозволяє неупереджено й раціонально опрацювати інформацію того часу і зробити відповідні висновки.

П. Міттер у своїй роботі використовує для позначення ілюстрації слово «cartoon», що на початку ХХ століття міцно закріпилось в англійській мові за зображеннями до періодичних видань. Для даного наукового дослідження було обрано узагальнюючий термін «карикатура», що більш влучно розкриває задачі, які ставили перед собою редактори та художники індійських видань.

Праця Крістофера Пінні «ThePrintedImageandPoliticalStruggleinIndia» («Друковані зображення і політична боротьба в Індії») [13] у свою чергу розкриває основні передумови та причини орієнтації окремих видань Індії протягом другої половини ХІХ і початком ХХ століть. Це ґрунтовна робота індолога нової формації, виклад матеріалу якого позбавлений ангажованості колоніалізму. Автор вказує на чинники, які вплинули на зростання популярності таких митців, як А. Тагор, Р. Тагор та ін.

Р. Кхандурі в «CaricaturingCultureinIndia» («Карикатурна культура в Індії») [6] спирається на аналіз газетних карикатур, починаючи з 1870-х років, архівні дослідження та інтерв'ю з видатними індійськими карикатуристами. Це амбітне дослідження поєднує історичний наратив з етнографічними свідченнями, подаючи новаторський звіт про роль, яку карикатура відігравала у політичній комунікації і публічному дискурсі тогочасної Індії. Стверджуючи, що карикатура - це більше, ніж ілюстративне представлення новин, Р. Кхандурі розкриває справжній потенціал ілюстрацій як візуального засобу та розкриває силу друкованих ЗМІ в дебатах про свободу слова та демократичні процеси в усьому світі, показуючи, чому карикатура все ще зберігає своє значення і сьогодні.

У виданні «AsianPunches» («Азійські удари») [2] під редакцією Б. Міттера та Х. Хардера йдеться про журнали «Punch» («Удар») та похідні від нього, видані на межі ХІХ і ХХ ст. Дослідження простежує альтернативну історію цього популярного британського періодичного видання та водночас надає широкомасштабний порівняльний погляд на генезис сатиричної журналістики в різних країнах Азії. Демонструючи поширення як текстової, так і візуальної сатири, видання влучно розкриває транскультурну траєкторію формату, тісно пов'язаного з суспільними сферами і медіа.

У свою чергу дослідження Д. Сангіти «DevelopmentofModernArtCriticisminIndiaafterIndependence» («Розвиток критики сучасного мистецтва в Індії після здобуття незалежності») [15] надає можливість простежити чинники становлення та напрями розвитку художньої критики в Індії перед здобуттям незалежності. Процеси, описані авторкою, стосуються не тільки літературних творів але й усіх форм індійського візуального мистецтва колоніальної доби, ставши підґрунтям Бенгальського відродження.

Фактологічною основою дослідження також стали оцифровані періодичні видання, опубліковані на сайтах різних наукових архівів, в тому числі Міністерства культури Індії. Таким чином, дослідження спирається на оригінальний матеріал і вводить низку пародій і карикатур індійських періодичних видань колоніальної доби перед здобуттям Індією незалежності до наукового обігу українського мистецтвознавства та індології в Україні.

Постановка завдання

З огляду на відсутність в українському мистецтвознавстві наукових досліджень, присвячених індійській карикатурі другої половини ХІХ ст., метою даної статті є аналіз цього мистецького жанру в сатиричній періодиці Індії даного періоду, виявлення взаємозв'язку з соціально-політичними та культурними чинниками, впливу на свідомість соціуму і висвітлення сюжетно-тематичних особливостей та образотворчих прийомів. Мета обумовлює наступні завдання:

1. Дати наукову оцінку стану дослідження теми.

2. Розкрити соціально-політичні чинники, що сприяли розвитку жанру карикатури в Індії за доби руху Бенгальського Відродження та впливу цього виду графіки на свідомість соціуму.

3. Виявити коло майстрів індійської карикатури другої половини ХІХ ст., проана - лізувавши їхні окремі твори, які раніше не публікувались і не аналізувались в українських індологічних дослідженнях, а також висвітливши сюжетно-тематичні особливості та образотворчі прийоми карикатур.

Результати дослідження та їх обговорення

карикатура індія сатиричний журнал

Історія розвитку та поширення періодичних друкованих видань в Індії є прямим відображенням культурних та політичних процесів в країні починаючи з другої половини ХІХ століття. Національні ідеї в контексті концепції руху Бенгальського Відродження знаходять дієвий спосіб суспільної комунікації - ілюстровані видання. Карикатура перетворюється у канал транслювання рефлексій з приводу колоніальної політики, чи то надаючи їй підтримку, або навпаки протидіючи їй на культурному рівні.

Одним із унікальних поєднань літературної та живописної дотепності відрізнявся журнал «Сандеш» (з хінді - солодощі) [14], орієнтований на дитячу та підліткову аудиторію. Це видання першим утворює міст між кумедними малюнками для дітей та політичними карикатурами, тобто іншим процвітаючим жанром в ілюстрованих журналах Індії. Карикатура, яка несе сентиментальне спостереження за людськими недоліками, була частиною гумору художника Сукумара. Але елемент жорстокості або гротеску, який використовували карикатуристи для ефекту, він обходив, як, наприклад, ілюстрація із зображенням людини-ящура, що візуально супроводжує невеликий дитячий віршик про серйозних осіб, які бояться гумору та сміху (рис. 1). Спочатку гумористичний малюнок поширювався в Індії як розвага, а не як соціальний протест, але згодом ситуація зміниться.

Пародія та спотворення для комічного ефекту є найдавнішими принципами, що втілювались у візуальному мистецтві. Давнім індійським прикладом такого підходу є рельєф «Спокуса Будди Марою» в Санчі. У колоніальний період індійські митці калігха- ти Калігхат, калігхатський лубок - зображення-сувеніри, шо з'явились вперше в храмі Калігхат Калі у Калькутті). займались зображенням певних соціальних типів, зокрема куртизанок і шанованих клієнтів, фальшивих вайшнавських жебраків, тобто монахів, що поклонялись богові Вішну, чоловіків залежних від думки жінки. Європейські карикатури в свою чергу спираються на безліч джерел - від братів Карраччі, які винайшли цей жанр, розвиваючи концепцію «ідеальної деформації» у своїх сатиричних замальовках, до картин В. Хогарта, націлених на моральні недоліки суспільства, а не на індивідуальні особливості. Саме друкарні у Британії перетворили мистецтво карикатури на художню журналістику, утворивши поступовий перехід від газетних шпальт до повноцінних графічних робіт.

В Індії до 1850-х р. британські карикатуристи знайшли достатньо матеріалу про соціальні «недоліки» місцевої спільноти. Першим іноземним художником, який досліджував це, був сер Чарльз Д'Ойлі. Його бурлескна поема «Том Роу Гріффін» (1828) відобразила життєві складнощі новачка Ост-Індської компанії та кумедні ситуації, в яких опинився хлопець. Британські карикатуристи в Індії, а також індуси вчилися у Ч. Д'Ойлі та подібних художників [8, с. 137].

Найпершими газетами, які публікували політичні карикатури в Індії у 1850-х роках, були англійська «Бенгальська Хуркару» та «Індійська газета». Протягом наступних десятиліть карикатури з'являлися у газетах, що належали індусам, оскільки колоніальна адміністрація стала головною мішенню журналістів. Бенгальська національна газета «Амріта Базар Патріка» опублікувала свою першу карикатуру в 1872 р. [6, с. 148].

Одна з найперших карикатур, що мала політичний зміст, з'явилася в «Сулаб Сама- чар» («SulabhSamachar») - щотижневому журналі в 1870-хі рр. Це була ілюстрація, на якій було зображено декількох осіб - заплакану жінку поряд з тілом мертвого чоловіка, лікаря, що проводить поверхневий огляд, та англійця, що безтурботно палить сигару. Ідея карикатури передвіщала законопроект Ільберта (1882), метою якого було скасування імунітету стосовно європейських правопорушників, справами яких не мали права займатись індійські суди. Карикатура розміщена в «SulabhSamachar», наголошувала на кричущій несправедливості щодо індійської сторони: часто бідніші індуси зазнавали нападів європейців, що призводило до їхньої смерті. Якщо подібні справи взагалі доходили до суду, то в смерті індусів звинувачували «збільшену селезінку» потерпілого.

Припущення про змову між європейськими суддями та правопорушниками, виражене в ілюстрації, справді мало неочіку- ваний вплив на суспільство. Карикатура фактично ставала одним із викриваючих доказів, які призвели до цензури народної преси в 1878 р. Проте напади тривали навіть у 1908 р., як свідчить обурена сатира відомого видавця та засновника друкарні «Rayandsons» («Рей та сини») Упендра Кішора Р. Чоудхурі в «ModernReview» («Сучасний огляд»): «Для здорової людини- тварини брикатися так само природньо, як і для коня чи корови. Брикання ногами - це чудова розвага, але ми глибоко занепокоєні, що індуси зловмисно розвинули дуже великі селезінки, які розриваються від найменшого дотику чобота людської тварини, так що володарі цих збільшених селезінок помирають. Ця сумна ситуація підштовхнула нас до думки про винахід селезінки- протектора, аби не витрачати даремно в майбутньому час суддів» [11, с. 21].

Проте жодне гумористичне видання не справило такого глибокого враження в колоніальній Індії, як англійський журнал «Панч» (Punch- англ. удар). Він з'явиться в 1841 р. в одному з обідніх клубів Англії за ініціативи Г. Мейхью та Е. Ланделсю. Журнал орієнтувався на французьку карикатурну газету «LeCharivari» («Шаріварі», 1832-1947), сатиричні ілюстрації до якої створював Чарльз Філіппон. Видання також фактично ввело поняття «cartoon» (англ. мовою у його сучасному розумінні - це жартівлива ілюстрація), тоді як його химерний джентльменський гумор став зразком для англійських гумористичних журналів від Лондона до Мельбурну. У другій половині ХІХ ст. відбудеться певний розквіт його «нащадків» - «DelhiSketchBook» («Делі Скеч Бук»), «Momus» («Момус»), «IndianCharivari» («Індійський Шаріварі»), «OudhPunch» («Аут Панч»), «DelhiPunch» («Делійський Панч»), «PundzhabPunch» («Пунджабський Панч»), «IndianPunch» («Індійський Панч»), що являв два окремі видання під однією назвою, «UtsuPunch» («Утсу Панч») і «Bassantale» («Бассан- тале») - бенгальська версія. На півночі та сході країни - «HudzharatPunch» («Гуджаратський Панч») та «KhishuPunch» («Хішу-Панч») - політична радикальна махараштранська Махараштра - штат в центральній частині Індії. газета, заборонена в 1909 р. за бунт; «ParsiPunch» («Парсі-Панч») і «HindiPunch» («Хінді-Панч») на заході; версія «Панча» з Мадраса на півдні та «PurnetPunch» («Пурнет Панч») в одному з віддалених міст Бенгалії. Разом з тим ілюстрації, перетворені у певні комікси художником Д. Тенієлем, в Індії були таким же явним показником імперської ментальності, як і «Панч» - емблема вікторіанської самовпевненості.

Причина різних підходів британських та індійських карикатуристів в Індії була історичною. Яскравим виразом британських настроїв була популярна література того періоду, що прославляла «цивілізаторську» місію імперії і різко розмежовувала «іншість» колонізованого народу. Такий підхід визначив британський погляд на «орієнталізм», що також підсилив негативне ставлення до індусів, які ще більше страждали від расової неприязні після повстання 1857 р. Британська громадська думка користалася з тих подій, закріплюючи стереотип східної поведінки - за індусами слід наглядати та наглядати, що також підживлювало «Панч», як і взагалі англійські журнали з карикатурами в Індії [11].

Британські карикатури в Індії спочатку були націлені на англо-індійський спосіб життя, а з часом переорієнтувались на самих індусів. Загалом, найбільш кумедні карикатури, англійські чи індійські, в центрі уваги тримали індійського персонажа. Проте відмінності в їхніх поглядах були суттєвими. Журнали, які належали англійцям, ставилися до індусів з висоти вікторіанськоїморальноївпевненості.

Індійські карикатуристи замість того, щоб повернути нову зброю в бік правлячої раси, досліджували власнесуспільство, пропонуючи глядачеві проникливу самопародію на еліту в період набуття політикою національного напряму. Таким чином, простежуються яскраві проблиски колоніальних настроїв.

Перший англо-індійський журнал, натхненний «Punch» - «DelhiSketchBook» (1850), належав провідній газеті «TheEnglishman» («Англієць»). У передмові видання застережувало, що карикатури в ньому носять в першу чергу розважальний характер, не планують «бути грубим, нахабним чи образливим», і не мають наміру наслідувати «Punch» [6, c. 202].

«DelhiSketchBook» злегка кепкує з британського світського життя. Це дещо подразливі жарти, аудиторія яких - англійський читач. Індійські сюжети, що траплялися зрідка, створювали романтичний образ індусів, а також висловлювали поодинокі розчарування певними подіями. Вірш на тему «Сутті» («добра жінка» з санскриту), опублікований у цьому виданні (1852), розповідав про романтичний епізод - порятунок молодої індуїстської вдови принцем Моголів Мурадом від натовпу британців.

Рис. 1. Сукумар Рей. Ілюстрацію для журналу «Сандеш»

Рис. 2. Обкладинка журналу «IndianCharivari», (1873)

Рис. 3. Раджендралал Мітра в «CharivariAlbum» (1875)

Рис. 4. Лорд Темпл в «CharivariAlbum» (1875)

Рис. 5. «Скажений бик у магазині порцеляни», ілюстрація до «IndianCharivari» (1875)

Мальовничі сцени змінюються емоційно-піднесеними, що свідчить про симпатію журналу до орієнталізму британських посадовців та недовіру до лібералів, які втручаються в «цивілізацію» індуїстського суспільства. В іншому зображенні зухвалий британський суд виносить вирок розгубленому селянину, який не може усвідомити його «вигоди». Простежуються також перші ознаки ворожості до західних індусів. Журнал був вимушений припинити свою роботу з початком індійського повстання. Після того, як «порядок був відновлений», його власник запустив «!ndianPunch», а головний офіс переїхав з Делі до Мірута. Посилаючись на «сумні події», редактор додав: «ми навчилися не висміювати наших найкращих друзів - королівських» офіційних осіб» [2, с. 49].

Коли «IndianPunch» повернувся до Делі в 1863 р., настрої видання змінились на підозру до вестернізованого, себто освіченого індуса, та його рупора - національно налаштованих журналістів. Зростання антиіндійських настроїв серед британців відображало їхнє сприйняття першого індійського повстання як зраду індійського населення. Хоча ті події, безумовно, загострили відносини, однак свою роль зіграла зростаюча вікторіанська ідеологія англійців. Слово «ніггер» (африканець) зустрічається в «DelhiSketchBook» ще в 1853 р. Карикатури «IndianPunch», які ставили індуса поруч із «диким африканцем», підкреслювали низький рейтинг не європейців на еволюційних сходах. Впливова книга карикатур «Каррі і Рис» (1859) Дж. Аткінсона зауважувала особливу звичку індуса, яку він поділяв з мавпою та кенгуру [1]. Він міг стояти прямо лише в деяких випадках;але якщо його залишати на самоті, він негайно опускається на землю навпочіпки. Це різко контрастувало з поблажливим ставленням до поведінки англійців.

З усіх англомовних ілюстрованих журналів того часу найуспішнішим був «IndianCharivari». Він з'явився в 1872 р. разом з індійською версією знаменитої обкладинки Річарда Дойла «Punch», на якій Містер Панч із Калькутти в тюрбані курить кальян, коли його розважають напівоголені темношкірі дівчата (рис. 2). Полковник Персі Віндем, власник «IndianCharavari», пояснив появу видання наступним чином: «навіть серед приватної спільноти, корінних і європейців, часто трапляються дуже смішні обставини. Це наша мета раз на два тижні надавати ілюстрований документ, оглядаючи поточні теми та питання, що цікавлять, у легкому ігровому настрої» [8, с. 140]. Він стверджував, що працює з художниками, але також вітає здібних аматорів. Оскільки з гравюрою по дереву відчувався дефіцит, журнал вдався до літографії.

«IndianCharivari» ділився легкими жартами про англійське суспільне життя з іноземцями. Також в нього були включені художні виставки та інші актуальні теми, опрацьовані в стилі «Punch». Видання відзначалося консервативним підходом. Помістивши карикатуру на віце-короля, лорда Нортбрука, ліберала і прихильника вільної торгівлі, він переслідував протекціоністську ціль. Лорд Норбрук зображений як грізний хуліган, який тримає Індію, симпатичну молоду жінку, закованою. Напівоголена жінка, що уособлює Індію, мала свій прецедент у «Панчі» - символічні фігури та персоніфікації були основою політичних карикатур на Заході. Інші жартівливі ілюстрації про хулігана Нортбрука показують, як він тягне неохоче індійця-наваба Наваб або набоб - титул правителів деяких^{провінцій Східної Індії в імперії Великих Моголів. Після падіння імперії титул набоба зберегли ті правителі, які підкорились британському володарюванню як васали. Згодом титул почали надавати заможним і знатним індусам як почесне звання.}, щоб його представити приїжджому принцу Уельському. «IndianCharivari» також перейняв практику «Delhi

SketchBook» публікувати дотепні вірші на основі санскритської літератури.

Незважаючи на те, що «IndianCharivari» визначився саме з карикатурами на індусів, у нього не було з цього приводу єдиної думки. З огляду на зростання національних агітацій у спеціальному випуску «CharivariAlbum» («Альбом Шаріварі», 1875) були представлені профілі видатних лояльних до влади індусів, у тому числі сера Салара Юнга (індійський дворянин, прем'єр-міністр одного зі штатів Індії у 1853-1883 рр.) - прозахідного радника Нізаму⁴. Достатньо лояльно - із охопленим профілем був відображений історик та дослідник Раджендралал Мітра (рис. 3), незважаючи на його національні погляди, ворожнечі стосунки з плантаторами індиго. Це можна пояснити тісним зв'язком Р. Мітри з Асоціацією британських індусів, де домінувала земельна знать. З іншого боку, сера Річарда Темпла, якого газета дуже не любила, зображували як кар'єриста (рис. 4). Скажений бик у магазині порцеляни, він свідомо руйнував расову рівновагу під час Британського миру своїми проектами вестернізації (рис. 5). «Punch» підтримав ці настрої в 1876 р. згадавши також Махараджі з Бурдвана як шанованого друга Раджа.

Неоднозначність сарказму «IndianCharivari» досить влучно розкриває ситуація з соціальною реформою. У запеклій суперечці між політичними групами Аді (Автентичні) і прогресивними «Брахмо Наба Бідхан» журнал став на сторону останніх. Видання підтримувало представлену ними реформу з приводу емансипації жінок. Однак спроби реформ лідера руху Чандри Кешаба та їхніх англійських союзників були розцінені як оманливі і лицемірні.

Соціальна реформаторка Мері Карпентер прихильно ставилася до справи «Брахмо», і під час візиту до Бенгалії в 1860-х рр. жорстко засуджувала систему пурда Пурда - морально-етичний кодекс переважно серед сповідуючих іслам, який передбачає усамітнення жінки та покриття тіла для збереження чистоти., що викликало жорстокий напад публіки і супроводжувалося красномовною карикатурою-відповіддю. Ілюстрація в «IndianCharivari» зображувала чорного павіана, який прагне з нею одружитися. У руці він тримав обручку завбільшки з дверний молоток з написом «з цією каблучкою я тебе одружу». Підпис свідчить: «Оскільки міс Карпентер так цікавилася індійськими жінками, можливо, що вона зацікавиться й індійськими чоловіками. Сподіваємось, карикатуристу вдалось кмітливе зауваження, бо тоді міс Карпентер раз і назавжди буде обмежена зенаною Зенана - жіноча частина будинку в Індії.замість того, щоб втручатися в чужі справи» [8, с. 140]. У той же час расове его «Індійського Шаріварі» було чутливим до критики європейців іншими індусами. Коли інший бенгальський журнал засудив європейських жінок як нескромних у відповідь на роботу Аннет Акройд про жіночу освіту в Індії, «IndianCharivari» рекомендував відшмагати таке видання.

Зрештою, передовою темою карикатур «IndianCharivari» ставала расова злоба. Захоплююча якість журналу полягала саме в дотепних карикатурах на бенгальський характер, побудованих на протиставленні - «ми проти них». Найбільш пам'ятні карикатури скорочують, стискають і об'єднують свій матеріал, щоб зробити яскраві візуальні заяви. Автор карикатур завжди хапається за стереотипи, або «згущені» образи класу, статі чи раси. Багато ілюстрацій «IndianCharivari» були розумними, смішними, а деякі навіть блискучими. Але журнал не винайшов ці стереотипи: вони були настільки поширені серед англійців, що очікувалося, що їх нібито універсальність сподобається навіть їхнім жертвам. Коли деякі індійці не вбачали смішними ті жарти і відмовлялися від підписки, журнал поскаржився, що «надмірна тонка шкіра може супроводжуватися надмірною товщиною голови» [2, c. 114].

Відверто расистські карикатури, натхненні дарвінізмом, такі як «Англійський лев і бенгальська мавпа», також не були оригінальними. Хоча африканці були головними кандидатами на категорію мавп, цей образ успішно використовувався і проти інших груп, таких як ірландці, які були улюбленою дарвінівською «відсутньою ланкою» англійського карикатуриста. «Британський лев та ірландська мавпа» з'явилися в «Punch» в 1848 р., за десятиліття до появи «Про походження видів» (1859). Дж. Тенніель тоді відображував почуття англійської громадськості, оскільки у 1880 -х рр. посилилася загроза від ірландської політичної організації Шінн Фейн. Це цілком співвідноситься з тим фактом, що бенгальці, галасливі, як й ірландці, розглядалися як загроза для PaxBritannica⁷. «Це майже неможливо, щоб уродженець Бенгалії виглядав задоволеним, тому що він завжди виглядає чорним», - скаржився «IndianCharivari» [8, c. 150]. Раса також є темою карикатури про похмуру дружину, яка пахне топленим маслом і часником. «IndianCharivari» переказував жахи шлюбу з тубільцями на благо своїх читачів: деяким англійкам індійські принци могли здаватися романтичною заманкою, але, одружившись, вони виявляли б свою справжню неотесану та «чоловічу шовіністську» натуру [12, c. 121].

Образа на освічених індусів, особливо на бхадралок⁸, глибоко вкорінилась завдяки таким ілюстраціям. За англійською версією, добробут індійського селянства добре поєднувався з радж-патерналізмом Раджа - індійський титул правлячої особи, монарха., тоді як бхадралок сформував конкурентоспроможну та незадоволену інтелігенцію. Королева Вікторія у 1858 р. проголосила рівне ставлення до всіх підданих, що спонукало бенгальську еліту змагатися за вищі посади в імперській бюрократії. Сурендранат Банерджі був одним із перших індусів, хто кинув виклик англійській монополії на державну службу Індії. Входження Банерджі до Імперської державної служби та його звільнення незабаром було негативно розцінено англо-індійською опозицією, а причина визнана досить сумнівною. Коли він був змушений піти у відставку в 1874 р., «IndianCharivari» приєднався до інсинуацій про його чесність і компетентність. Видання також критикувало національні газети, які атакували британську монополію на ІДС ІДС - індійська державна служба. [8, c. 141].

Видання систематично скаржилось на характер бхадралок, їхню нечесність і грубу некомпетентність. Цінності бхадралоку суперечили принципам мужності та спортивної майстерності англійської державної школи. Останнім аргументом стало звернення до фізичної будови. Лорд Маколей виніс свій вердикт: «Фізична будова бенгальців слабка навіть як для жінок. Вони живуть в постійній паровій ванні. Їх заняття малорухливі, кінцівки тонкі, рухи мляві» [8, c. 142]. Віце-король Літтон висловив свою думку з цьогоприводу: «Бабу Бабу - шанобливе звернення до чоловіків в Індії, еквівалент «містер». Під час індійського національного відродження використовувалось англійцями як глузливе звернення., яких ми навчили писати напівкрамольні статті в «NativePress» («Нейтів Прес») насправді представляють не що інше, як власну соціальну аномалію. Для більшості форм адміністративної зайнятості вони видаються мені цілком непридатними ...» [8, c142].

З 1870-х років бенгальські журналісти почали боротися з британськими насмішками, роблячи зустрічні заяви про культурну перевагу. Саме тоді ж Макс Мюллер, професор санскриту в Оксфорді, написав про арійські корені Індії. «IndianCharivari» відкинув такі заяви з насмішкою: «Звичайно, на нашому боці груба сила, а розум належить пригнобленим. Ми всі знаємо, що бабу перевищує нас за інтелектом», - насміхалось видання разом з редактором, порівнюючи «правдивого бенгальця та брехливого англосакса», і натякаючи на стереотип «про удавання східняка» [7, с. 98].

Ніщо не робило журнал більш привабливим, ніж невпинні суперечки з індійськими газетами «HindooPatriot» («Хінду Патріот») та «AmritaBazarPatr^» («Амріта Базар Патріка»), яких вони охрестили за співзвучністю «індійський плакальщик» і «Бездурний базар Патріка». «Індійський Шаріварі» відчував себе особливо впевненим щодо «Панча», відверто критикуючи своїх конкурентів за те, що ті називають здобуток «Punch» пунчіаною, і за його редакторську політику.

Журнал «Mookerjee'sMagazine» («Мукереджі Мегезін») займався саме такими процедурами логічного аналізу різних публікацій з приводу політичних та соціальних реформ і проєктів. «Таймс» та англо-індійська преса були дуже обурені кампанією, що протидіяла законопроекту Літтона «Про драматичні постановки» (1876), спрямованої на приборкання протестів проти колоніального правління, демонстрованих через театральні постановки. Цей журнал також підтримав Раджендралалу Мітру проти Альбрехта Вебера, коли індус оскаржив твердження сходознавця про те, що «Рамаяна» черпає своє натхнення від Гомера. «Mookerjee'sMagazine» був одним із перших індійських журналів, які містили літографські карикатури, такі як «Індія представляє корону лорду Нортбруку за скасування податку на прибуток» (рис. 6).

«Mookerjee'sMagazine» не витримав кампанії протидії. Проглядаючи ці «серіокомічні» газети, все частіше помічаємо, що карикатури не завжди нас смішать; вони, як це відбувалося з «Панчем», просто пропонують політичні коментарі. Актуальні алюзії, які були такими значущими для сучасників, давно вже втратили свою актуальність для людей ХХІ ст., тому важко сказати, наскільки вони були впливовими.

На відміну від більшості інших ілюстрованих видань Індії, «HinduPunch» (1878-1930), заснований як «ParsiPunch» Н.Д. Апяхтіяром, відзначився довгим життям. Після смерті засновника його управлінцем став Барджорджі Наороджі, який перейменував журнал в «Індійський Панч» і наділив його унікальною манерою. У 1905 р. «ManchesterGuardian» («Манчестер Гвардіан») виявила, що він все такий же візуально знайомий, ніби Д. Тенніель, і водночас дивний, його гумор сильний, але помірний. Якщо «ці ілюстрації подобаються пересічним індуїстам», - відзначала газета, - то «слід приписувати почуття гумору та досить середній інтелект. Не виключено, що якби такий щорічник був розподілений між депутатами, бюджет Індії міг би знайти несподівано повну і пристойно зацікавлену палату» [6, c. 45].

Персонажів «Панчоба» та «Хінд», що позначали Індію у «HinduPunch», часто зображували у поєднанні з громадськими діячами Індії, щоб коментувати поточну політичну ситуацію. У 1898 р. Індія була зображена як свята в ілюстрації «Терпіння на монументі» (рис. 7). На додаток до малюнків, натхненних «Punch», журнал також вміло адаптував популярні ілюстрації, наприклад, Раві Варми. Для прикладу лорд Керзон - це Сарасваті (індуїстська богиня навчання) у пародії на його промову на освітній конференції в Сімлі. «HinduPunch» обожнював лорда Керзона, вписавши його і в інші ілюстрації Варми, наприклад в образ Ганеші (рис. 8). На Заході використання візуальних метафор для висловлення політичних поглядів було звичаєм карикатуристів [2, c. 17].

Перед Першою світовою війною «HinduPunch» рідко висвітлював події у світі, за рідкісним винятком поразки Японії проти Росії в 1905 р., коли вона розділила своє захоплення азіатською перемогою з іншими індійськими націоналістами. Газета продемонструвала єдність стилю й мети протягом усього свого існування, правдиво висвітлюючи щорічні резолюції Конгресу та його еволюцію у політичну силу. Перші п'ятнадцять років Конгресу (1885-1900) переважали помірні націоналісти, які були лояльні до імперії, і цей настрій поділяв журнал. Їх головні вимоги полягали в тому, щоб розширити консультативні повноваження Раджі і в ІДС. Іншими словами, на цьому етапі перші націоналісти не мали ні засобів, ні бажання повалити імперію, а прагнули зробити її більш чутливою до громадської думки. Перш за все, вони хотіли продемонструвати свою гідність для демократії, підтримуючи інституційну політику. Щоб запевнити уряд у його поміркованих намірах, примірник журналу був надісланий до Індійського офісу¹². Редактор Барджорджи Наороджи отримав насторожене схвалення [2, с. 39].

Право Індії на політичне представництво, народження Конгресу та індійської громадської думки знаходило обережне відображення в перших карикатурах 18871889 рр. На Діамантовий ювілей королеви Вікторії, коли Конгрес заявив про лояльність, «Індійський Панч» відзначив цю подію ілюстрацією «Перед її люблячою матір'ю», демонструючи материнський образ англійської королеви щодо усієї імперії. Основним політичним вектором стали звернення безпосередньо до справедливості британської громадськості та примусові поступки шляхом лобіювання в Лондоні [8, с. 145].

В той же період була опублікована ілюстрація «WholesomeDiet» («Корисна дієта»). На ній зображено жінку, яка доїть корову з написом «Конгрес» в посуд з іншим написом», - «Резолюції». Підпис демонструє короткий діалог жіночого персонажа в античному вбранні з глечиком і тризубом Нептуна, що уособлює володарку морів Британію, яка вказує жінці- доярці в індійському національному вбранні, що потрібно спробувати, щоб молоко (індійський націоналізм) їй не перечило, заспокоївши: так, це буде відповідати її конституції (рис. 9).

Погіршення політичної ситуації не зменшило лояльності поміркованого «IndianPunch» до Раджу. Журнал м'яко поставився до прийому, наданого дамами Бомбею принцу та принцесі Уельським, які прибули з візитом. В іншому етюді «Читання гороскопу» персоніфікована Індія пророкує політичне майбутнє перед приїжджою королівською особою. «HinduPunch» продовжував вірити в необхідність донести ідеї до сердець «великого англійського народу», на відміну від чиновників Раджу. Карикатура «Той, хто відкриває вуха» зображувала упізнаваного героя Джона Булла Джон Бул (JohnBull) - персоніфікований образ Великобританії., у кріслі сільського перукаря. Йому виймають пробки з вух, щоб він змін почути індусів навколо. Коли націоналістичний рух вступив у фазу масових заворушень і тероризму, «HinduPunch» відступив від своєї політики. Журнал продовжив своє існування і після руху сатьяграха Махандаса Ганді Сатьяграха (із санскриту - «стояння в істині», «тримання за істину», «упертість істині». В Індії це тактика ненасильницької боротьби за незалежність, розроблена Махандасом Ганді. в 1920-х роках, але масові потрясіння не надихнули на жодні потужні карикатури [2, c. 43].

В північній частині країни першим журналом з коміксами став «OudhPunch» мовою урду. У 1881 р., коли Арчібальд Констебль опублікував добірку карикатур. Він запевнив себе, що велика кількість коміксів в Індії розвіює міф про те, що східні жителі позбавлені гумору. До 1881 р. продаж видання досяг позначки 500 екземплярів. Незважаючи на те, що карикатури переважно були запозичені з англійських видань, саме їх модифікація та нове прочитання цікавили публіку. Постійним ілюстратором журналу був Ганга Сахай, який підписувався просто «Шаук» (художник) [8, c. 148].

Рис. 6. «Індія представляє корону лорду Нортбруку за скасування «податку на прибуток», ілюстрація до «Mookerjee'sMagazine» (1873)

Рис. 7. «Терпіння на монументі». Ілюстрація до «HinduPunch» (1900).

Рис. 8. Лорд Керзон в образі Ганеші. Ілюстрація в «Hindu Punch» (1899)

Рис. 9. «Корисна дієта», ілюстрація до «HinduPunch» (1889)

Серед карикатур, які перетворюють людську дурість на об'єкт розваги, все одно найбільш вражаючими залишались бенгальські, найперші з яких з'явилися в епоху Бенгальського Відродження. Бенгальські карикатуристи почали жорстоку і водночас жартівливу гру в насмішку над собою. Дотепність і інсинуації, що використовуються в карикатурі для того, щоб викрити удавання, є симптомамипідвищеного індивідуалізму. Карикатура, як основний засіб для пародіювання сучасних манер, дала цьому жвавому, самозаглибленому середовищу нову зброю, спрямованих проти себе.

Ілюстрації успадкували попередню традицію літературних пародій; вони були живописними еквівалентами «HootumPyancharNaksha» (буквально «Замальовки спостережень сови») Каліпрасана Сінгха, твори Бхабані Чаран Бандйопадхая та інші подібні сатиричні твори. Цей самокритичний підхід існував протягом усього Бенгальського Відродження: «альтер- его» («інше я») західного бхадралока. Важливо, що критика сучасних ідей виходила не з боку традиційних груп, а зсередини самої міської еліти. Соціальна сатира викривала неоднозначність відносин бхадралок - виняткову і водночас розділену групу. Однак коли бенгальський художник - карикатурист заносив на стовпи своїх співвітчизників, він фактично довіряв їм. Його жертви завжди були його найбільш вдячною аудиторією [8, с. 152].

«HarbolaBhana» («Харбола Бхана») (1874) - один з перших коміксів, що викривав потаємне пияцтво серед вестернізованих. Їхня честь, натякав шарж, було врятовано вдаванням, що бренді з аптеки має лікувальну цінність [8, с. 149]. Подібні нецензурні, іноді нешанобливі публікації регулярно з'являлись в журналі «Basantaka», натхненного «Punch». Його редактором був Праннатха Датти, який походив з провідної сім'ї Калькутти. Праннатх вважав за краще працювати під керівництвом історика та дослідника Раджендралала Мітри, ніж приєднатися до колоніальної бюрократії. «Басантак» на санскриті означає клоун. Бенгальське слово «басанта» також має подвійне значення - сезону весни та страшної інфекції, віспи. Праннатх також заявив, що власником журналу був його прибиральник. Подібний хід був не задля уникання критики, а щоб розіграти ще один жарт з читачами.

Видання на своїх сторінках мало достатньо підказок на справжнього автора.

Журнал «Basantaka» націлювався на колоніальних чиновників та їхніх індійських союзників, представляючи відомих громадських персонажів у вигляді міфологічних фігур. Гумор спирався на алюзії на божественних закоханих. Так, наприклад, закоханість Радху і Крішну нагадувала любов високопоставлених британських чиновників до своїх бенгальських союзників, як припускав «Basantaka», виявляючи таку ж інтенсив - ність. Жорстокій сатирі піддавались розгромлення індійського ручного ткацького верстата манчестерським текстилем,корумпованість державної адміністрації Калькутти та неправильне управління офіційними програмами допомоги голодуючім. На карикатурі «23 спеціальна депеша з районів голоду» показано, як англійські чиновники примусово годують перегодованих кандидатів, а решта населення голодує. Підпис зазначає: «Жебрак: Ваша честь, я справді більше не можу впоратися». Їхня честь: Ми боїмося, що це не підійде, хтось повинен доїсти стільки рису» (рис. 10).

Своїм основним завданням журнал «Basantaka» вважав захист інтересів простого громадянина Калькутти, виступи проти чиновників, поміщицьких магнатів та їх рупора - «Індуського патріота» під редакцією Крісто Дас Пала. Журнал вів невпинну боротьбу проти модернізаційних проектів, оскільки вдосконалення, такі як криті водостоки, трамваї, сучасний ринок та інші зручності мали вийти з кишені платника податків. На одній з ілюстрацій, а саме «Аватара Вішну» Санскритське слово «аватара» у буквальному перекладі означає «сходити» і має на увазі сходження Бога у більш низькі сфери буття з певною метою., сер Стюарт Хогг - голова Калькуттської міської корпорації, відтворений в образі Вішну з головою кабана (рис. 11).

Рис. 10. «23 спеціальна депеша з районів голоду». Ілюстрація до журналу «Basantaka» (1875)

Рис. 11. «Аватара Вішну». Ілюстрація до журналу «Basantaka»

Рис. 12. «Підготовка рідних до балу Джаймангала Сінгха». Ілюстрація до журналу «Basantaka»

Рис. 13. Джатін Сен, ілюстрація до «Gaddalik» (1924)

У цій сатиричній версії індуїстського пантеону бивні божества зберігають різні дари - трамваї, дренаж, сучасний громадський ринок; в той час як одна з його рук володіє одним з символів влади - жезлом поліції. Вішну з головою кабана топче ногами громадян Калькутти, отримуючи схвалення від підступного бенгальського мирового судді. Ототожнення сера Хогга (Hogg) з кабаном не пройшли повз увагу читачів [8, с. 148].

«Basantaka» зарезервував свої найсмертоносніші шипи для вестернізованих індусів у сатирах, що нагадують калігхатські мініатюри Калігхат - район в Калькутті у Західній Бенгалії. Для стилю калігхатських мініатюр характерні сатиричні зображення умовно поданих чоловічих і жіночих фігур..

Так, на карикатурі «Підготовка рідних до балу Джаймангала Сінгха» (рис. 12) ілюстратора Гіріндракумара Датти бачимо дві кумедні пари чоловіків-баніа (торговців), які вправляють вальс, а жінка в фаті якось незручно себе сприймає. Ціллю ілюстратора було відзначити зміни у повсякденні індусів, які переймали звички європейців і фактично втрачали власну культуруГ. Даттапродовжує цю лінію ілюстрацією «Товариство запобігання непристойності», переосмислюючи традиційну іконографію Калі Калі - індуїстська богиня вічної сили, часу і змін, смерті й знищення, зазвичай зображується темною та лютою. Калі вважається дружиною Шиви та асоціюється з низкою інших богинь, таких як Дурґа, Парваті.. За міфологією розлючену богиню міг заспокоїти тільки її чоловік Шива, простягнувшись у неї під ногами. Художник же зображує Калі, яка носить блузку, плісировану спідницю і сумочку на знак пошани до європейської моди. Її лежача жертва носить твідові штани з підтяжками. Карикатурист висміює як кампанію скромного жіночого вбрання, так і панівну моду на вікторіанський одяг. «Basantaka» також не пробачив бхадралоку відданості західній їжі та напоям. Журнал пародіював різдвяне святкування, яке було виправданням для переїдання забороненою їжею, вживання алкоголю, а також для розпусти.

Найпопулярнішими бенгальськими ілюстраціями, подібними до карикатур, були зображення на соціальні тематику. Вони регулярно публікувались у виданнях «Manasi-o-Marmabani» («Манасі о Марма- бані»), «BharatBarsha» («Бхарат Барша») та «MasikBasumati» («Масік Басуматі»). Стандартні бенгальські персонажі - лицемірний заміндар Заміндар - землевласник в Індії, який сплачував, підкаблучник, пихатий професор, улесливий клерк, неписьменний брахман - ставали фаворитами карикатуристів. Характерна поведінка та типові ситуації, як-от пухкий староста, який повертався з базару зі своєю улюбленою рибою, чи худий учитель із палицеподібними руками й ногами, що свариться на учнів, ставали добре впізнаваними персонажами [12, с. 137].

З 1917 р. Джатін Сен регулярно з'являвся в «Manasi^-Ma^aba^» та «^а^ Barsha». Спостереження Дж. Сена за бенгальськими фізіономічними типами, що поєднують індивідуальні особливості з національними, не мали рівних. Випадкова зустріч із хіміком Раджсекхаром Басуземельний податок на користь верховного землевласника - британської колоніальної влади.призвела до створення графічної роботи та плакатів для хімічної фірми останнього. Сен приєднався до літературного гуртка Басу, створюючи ілюстрації до його сатиричних творів «Gaddalik» (1924) (рис. 13), «Kajjali» (1927) та «HanumanerSvapnaItyadiGalpa» (1937). Вони залишаються найвинахідливі- шими пародіями на бенгальське життя, з їх гострим поглядом на смішне в соціальній поведінці. Те, що Сукумар Рей зробив для дітей, Басу і Сен зробили для дорослих.

Висновки

Аналіз літературних джерел та ілюстративного матеріалу в контексті проблематики індійської карикатури другої половини ХІХ ст., незважаючи на досить значні досягнення цього жанру в процесі формування індійської національної мистецької школи, не стали предметом уваги науковців в українському мистецтвознавстві. Надбання зарубіжних дослідників (праці П. Міттера, К. Пінні, Р. Кхандурі, Д. Сангіти), опубліковані англійською мовою, є дотичними до теми нашого дослідження, але не подають цілісної картини. Виявлені, систематизовані і проаналізовані авторкою разом з ілюстративним матеріалом вони склали надійну фактологічну базу і допомогли розробити теоретичне обґрунтування даного дослідження.

Розкрито, що причиною розвитку та домінування карикатурного жанру стали соціальні заворушення, пов'язані з утисками індусів колоніальною владою, їхньою боротьбою за поличні свободи і право розвивати власну національну культуру. Це в свою чергу підштовхнуло до заснування власних сатиричних журналів (провідні«DelhiSketchBook», «IndianCharivari», «Basantaka», «HinduPunch» тощо), які, широко використовуючи жанр карикатури і спрямовуючи його на викриття негативних явищ і критику представників влади, ставали надійним інструментом впливу на свідомість соціуму, знаряддям підвищення його активності у протистоянні колонізаторам. Як і в європейській карикатурі, в індійському мистецтві цей жанр перетворювався на масове явище ще й завдяки змінам в техніці друку - застосуванню літографії.

Виявлено коло майстрів, які займали лідерські позиції в карикатурі Індії другої половини. ХІХ ст. (це насамперед С. Рей, Б. Наороджі, Г. Сахай, П. Датта, Дж. Сен), і визначено, що основними тематичними пріоритетами їхніх карикатур були антиколоніальні за своїм спрямуванням теми. Серед сюжетів слід виділити образиулесливих кар'єристів, жінок у гонитві за європейською модою, пияк у владних структурах, англійських колонізаторів, що відчували себе індійськими богами. Аналіз творів провідних індійських карикатуристів досліджуваної доби показав, що основними образотворчими засобами, до яких вони звертались і завдяки яким вдавалось моделювати реакцію суспільства, стали прийоми гротеску, символіки, алегорії, фантастики, метафори (зокрема, персоніфікації).

Творчий доробок індійських карикатуристів другої половини ХІХ ст. є визначним мистецьким надбанням, що підтверджує його безумовну практичну цінність та відкриває подальші перспективи впровадження даного матеріалу в сучасне українське мистецтвознавство.

Література

1. Atkinson G. F. Curry and Rice on Forty Plates: Or the Ingredients of Social Life at Our Station in India. URL:https://www.indianculture.gov.in/rarebooks/ curry-and-rice-forty-plates-or-ingredients-social-life-our-station-india(дата доступу: 19.08.2022).

2. Asian Punches: A Transcultural Affair. Edited by Hans Harder, Barbara Mittler. Germany: Springer, 2013. 454 p.