Розвиток художнього радіомовлення в другій половині ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК ХУДОЖНЬОГО РАДІОМОВЛЕННЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ століття

Художнє радіомовлення - це таке мовлення, що увібрало в себе якості, що визначають приналежність до творчої праці співробітників електронних ЗМІ до сфери мистецтва. Художність радіотвору є вираженням здатності авторів так втілити в образах свій задум, щоб слухач зрозумів їх та отримав інтелектуальне й емоційне задоволення.

Майже з перших років свого існування Українське радіо стало палким пропагандистом творів художньої літератури, музики, популяризатором кращих зразків національного мистецтва, виховуючи в слухачів високі естетичні смаки.

Найпоширенішими жанрами художнього радіомовлення є:

- радіокомпозиція; - радіоконцерти;

- радіобесіда; - літературні радіовікторини;

- радіовистава; - радіотеатр.

Цю традицію у новаторських формах художнього мовлення й нині продовжує Національна радіокомпанія України, де за часів Незалежності було створено «Радіоканал Муз» [121].

Уже на ранньому етапі свого становлення, на переконання К. Вдовіної, художнє радіомовлення не обмежувалося тільки розважальною функцією. Воно стало на шлях виховання, освіти, естетичного розвитку слухачів. Величезна територія СРСР, недостатньо розвинена система сполучення, низький початковий культурний рівень переважної більшості населення - усе це надавало особливого значення просвітницькій функції радіомовлення [39].

1 жовтня 1946 року Всесоюзне радіо почало випускати в ефір щомісячний літературний радіожурнал «Невидимка» - для дітей середнього та старшого шкільного віку. Відповідальним редактором журналу був Л. Кассиль, членами редколегії - В. Інбер, С. Михалков, К. Паустовський і В. Каверін.

Радіожурнал - вид передачі, скомпонований з радіоматеріалів, які збирають журналісти, читають диктори в прямому ефірі чи попередньо записані на аудіоносій. Ці матеріали створені в різних жанрах, згруповані та подані в журнальній (збірній) формі. Радіожурнал орієнтований на певну аудиторію [121].

6 квітня 1948 року вперше в радянському ефірі прозвучала популярна передача для дітей «Музична скринька».

27 листопада 1949 року в ефір вийшла радіопостановка за казкою О. Толстого «Буратіно». Постановка виявилась по-своєму новаторською в галузі виражальних засобів радіо. Увесь радіоспектакль зіграв один актор - М. Литвинов. Режисер радіовистави Р. Іоффе, записуючи нормальний людський голос на магнітній плівці, що повільно рухається, а потім пускаючи її зі звичайною швидкістю, домоглася своєрідного «казкового» звучання голосу дерев'яного чоловічка Буратіно.

1 червня 1947 року Всесоюзне радіо передало в ефір перший концерт-загадку, а вже у вересні 1948-го програма подібного концерту була складена за листами радіослухачів.

1 лютого 1948 року Всесоюзне радіо відновило передачу радіоогляду «Театрами та концертними залами», випуск якого був перерваний на початку війни.

6 січня 1952 року Всесоюзне радіо транслювало перший музичний радіоспектакль «М. І. Глінка». Текст написав письменник А. Новіков (автор роману, присвяченого М. Глінці - «Народження музиканта») і музикознавець Є. Канн. Це була одна з перших спроб знайти живу й захоплюючу форму музично-освітніх передач. Надалі музичні радіоспектаклі присвячували Чайковському, Бетховену, Грігу й іншим композиторам.

З 16 жовтня 1955 року Всесоюзне радіо почало проводити музичні «Недільні вечори звукозапису».

1 листопада 1956 року вперше в ефірі прозвучала передача «Чарівне таксі» - веселий радіоогляд для дошкільнят (автор С. Богомазов), що стала додатком до передачі «Вгадай-но» [13].

Радіоогляд - різновид огляду, у якому порушують актуальні проблеми сьогодення; виклад матеріалу супроводжується радіофонічними засобами. У радіоогляді оцінюють, аналізують, узагальнюють фактичний матеріал [121].

В усіх названих вище видах радіопродукції автори творчо використовували формотворчі та виражальні можливості монтажу, що лежить в основі творення звукового образу.

Монтаж на радіо уможливлює:

- скорочення тексту;

- композиційне переміщення фрагментів документальних записів у поєднанні з авторським текстом;

- ущільнення часу;

- створення різних часових і просторових планів, що дає можливість характеризувати час і місце дії;

- використання звукових виражальних засобів у вигляді звукового фону чи звукової декорації згідно із задумом автора та характером матеріалу;

- показ подій із різних точок звукового запису;

- використання контрасту виражальних засобів як прийому зіткнення різних смислових, психологічних ситуацій;

- використання асоціативного, послідовного, паралельного прийомів при розвитку сюжету;

- створення цілісної композиції радіотвору [16].

Щодо організаційних і технічних аспектів розвитку радіомовлення, то у Франції з 1945 року було призупинено діяльність приватних станцій. Уряд визначив електронні ЗМІ як офіційний рупор своєї політики, цілком зробивши ефір підконтрольним. Відома хрестоматійна фраза генерала де Голля, тодішнього лідера Французької Республіки: «У вас, в опозиції, є газети, у мене - радіо й телебачення».

Французьке мовлення відрізняли високий естетичний рівень і жанрове розмаїття програм, турбота про національну культуру та вихід в ефір французькою мовою. Серед найбільш популярних були програми про французьких шансоньє, різноманітні радіоігри за участі куплетистів, дитячі передачі-вікторини, змагання вмілих і кмітливих із врученням призів переможцям, літературно-драматичні композиції й радіоспектаклі різних жанрів.

На відміну від інших країн світу, уряд Франції у 1945-1950 роках спрямував радіомовлення на популяризацію надбань національної культури.

В історії французького радіо виділяють два найбільш виразних типи програм: радіотеатр і музичні передачі.

Характерною для передач французького радіо була постановча драматургія. Замість того, приміром, щоб давати в ефір бесіду, від якої слухач може занудьгувати, її перетворювали в діалог реальних або вигаданих персонажів. На французькому радіо до роботи над готовим текстом регулярно залучали майстрів слова: драматургів, кіносценаристів.

1947 року в ефір Франції вийшов цикл музичних передач для дітей і юнацтва під назвою «У царстві музики». Вони були побудовані у формі радіоп'єс, де фігурували фея Музика, принц Ритм, мадам Сольфеджіо і її семеро дітей: До, Ре, Мі, Фа, Сіль, Ля, Сі. Цикл користувався настільки великою популярністю, що через 10 років до нього додали ще один - «Турнір у царстві музики». Тут уже проявляли свої таланти обдаровані діти до 14 років з різних міст країни. У кінці року професори Паризької консерваторії підбивали підсумки «турніру» й нагороджували переможців [36].

У 1960-х роках французьке радіо залишалося в полі культури та цілком успішно застосовувало власні підходи до художнього мовлення.

На Міжнародній конференції Європейського радіомовного союзу в кінці 1960-х років було відзначено досвід Франції, де радіо й телебачення виступали не як конкуренти, а як союзники.

Цікаво, що постійна телевізійна рубрика «Театр через століття» перебувала під пильною увагою саме радіо. Радіо завчасно попереджало телеглядачів і радіослухачів, що на наступний день після телепрем'єри вони можуть узяти участь у її обговоренні в радіостудії.

Значне місце у французькому радіотеатрі й досі посідають сучасні оригінальні радіоп'єси. Щоб стимулювати авторів, радіо оголошує щорічні конкурси на кращу комедію та драму. Цій самій меті слугують міжнародні фестивалі радіо в Канні та в Арлі, за кращі роботи нагороджують преміями [16].

Творчий неспокій французького мовлення постійно підігрівали екстериторіальні радіостанції (тобто такі, які вилучені з-під дії місцевого законодавства та підпадають (частково або повністю) під дію законодавства держави, громадянство якої вони мають), котрі втручалися у французький ефір, привертаючи до себе увагу слухачів.

Серед них - «Радіо Монте Карло», «Радіо Люксембург», «Європа-1», а також бельгійське і швейцарське радіо.

До кінця Другої світової війни Японська телерадіомовна корпорація була рупором мілітаризму. З осені 1945 року японське мовлення стало працювати під контролем окупаційної цензури. Новий період японського мовлення в умовах демократичних свобод почався з 1950 року - з ухваленням законів про розвиток електронних ЗМІ. Законодавство відкрило шлях і комерційному мовленню: перші комерційні станції дебютували 1950 року.

У 1945-1953 роках українське радіо стало оперативним літописцем післявоєнної відбудови та відродження. У цей час справами радіомовлення та радіофікації в УРСР опікувався Комітет радіомовлення (з 1950 - і телебачення) при Раді міністрів УРСР. У цей час основне місце у випусках «Останніх вістей» посіли повідомлення про відродження шахт і заводів Донбасу та Придніпров'я, машинобудівних та інших велетнів індустрії. Слухачі стали регулярно одержувати відомості про хід реконструкції та спорудження нових підприємств у західних областях, індустріалізацію Львова, початок освоєння Львівсько-Волинського вугільного басейну, будівництво газопроводу Дашава - Київ.

У цей період спостерігається концентрація зусиль інформаційного мовлення на висвітленні народногосподарської тематики, а також поступове скорочення кількості випусків на республіканську мережу (із семи 1946 р. до чотирьох 1948-го), що позначилося на якості передач: вони стали цікавішими та змістовнішими [1].

Підтвердження цьому можна знайти у звіті республіканської редакції «Останніх вістей» (1948), де ранковий випуск від 12 січня 1948-го відкривала добірка повідомлень про змагання на підприємствах республіки на честь 30-річчя встановлення радянської влади в Україні. Далі йшло повідомлення про машини й обладнання, що виготовляв Новокраматорський машинобудівний завод для новобудов України, інформація про роботу лісорубів, підготовку до весняної сівби в радгоспах республіки. З випуску слухачі дізнавалися також про успіхи колгоспу, створеного на Волині українцями-переселенцями з Польщі, про відбудову спаленого фашистами села Г еничівка на Львівщині, про програму культурних заходів у селах Київщини на честь наступного ювілею тощо.

У вказаному звіті наведені також інші показники роботи редакції. Упродовж півріччя вона передала 12453 повідомлення, які тематично розподілялися так: промисловість - 4347, сільське господарство - 3851, культурне будівництво - 1449, фізкультура і спорт - 287, зарубіжна інформація - 1862, різне - 657. Співвідношення переданих матеріалів за авторством розподілялося так: повідомлення ТАРС і РАТАУ - 40%, штатних кореспондентів - 32 %, нештатних - 21,5 %, працівників апарату редакції - 6,5 %. радіомовлення жанр художній монтаж

Істотне значення для поліпшення інформаційного радіомовлення післявоєнного періоду мало вдосконалення технологій. У перші повоєнні роки українські інженери сконструювали й передали на озброєння працівників радіо нові магнітофони. У Києві, зокрема, було випущено магнітофон «Дніпро», що дістав широке застосування в республіканському та обласному радіомовленні. Він дав можливість робити звукозаписи в будь-якому місці: на заводах, у шахтах, колгоспах і радгоспах, а потім у зручний для слухачів час відтворювати їх.

Магнітофон «Дніпро»

У наступні роки з освоєнням техніки монтажу магнітної стрічки в практику інформаційного мовлення входить радіорепортаж, за допомогою якого журналісти прагнули висвітлювати найважливіші події в житті республіки. Відповідно, розвиток репортажу зумовив появу радіожурналу «Радянська Україна», що почав знайомити із найактуальнішими подіями у формі репортажу з місця події. Завдяки цьому журнал швидко здобув популярність і надовго закріпився в радіомовних програмах [18].

Показовим щодо змісту й форми звукових матеріалів 1945-1953 років може бути репортаж із Новокраматорського машинобудівного заводу, присвячений достроковому виконанню замовлень Волго-Донського судноплавного каналу. У цьому репортажі брали участь шість передових виробничників підприємства, які розповідали про свій внесок у здійснення поставлених завдань. Такого типу репортажі вже давно не є актуальними для українського радіо.

Репортажі, що знайомили із найактуальнішими подіями, у ті роки передавали часто. Основне змістове навантаження в них несли виступи людей, тексти яких заздалегідь були ретельно відредагованими. Роль ведучого зводилася до того, аби надавати промовцю слово. Підводки до виступів робили приблизно такими: «до кімнати зайшов директор», «до нас наближається начальник цеху», «ми біля робочого місця токаря»... Подібний схематизм тогочасних репортажів обумовлювався недосконалістю звукозаписувальної техніки та складністю її перенесення.

В означений період не обминув інформаційну службу українського радіо й ідеологічний контроль. Це вилилось у кампанію таврування ганьбою космополітів та оспівування російської культури й науки, згодом переросло в боротьбу з «українським націоналізмом», якому нібито не надавали належної відсічі в республіці. «Останні вісті» викривали «суттєві недоліки» в «Історії української літератури», у першому томі «Історії України», опері К. Данькевича «Богдан Хмельницький». Апогей цього ідеологічного «закручування гайок» настав 1951-го, коли В. Сосюру за вірш «Любіть Україну» звинуватили в «націоналізмі», а його автора змусили виступити з принизливим каяттям. Слідом за цим інформаційна служба українського радіо була спрямована на боротьбу із сіонізмом. Радіо передавало твердження про співпрацю «українських націоналістів» з єврейськими сіоністами й ін.

Сіонізм - це єврейський національний рух, метою якого є об'єднання та відродження єврейського народу на його історичній батьківщині Ерец Ісраель (Землі Ізраїлю).

Усі ці пошуки ідеологічних відхилень відроджували примару кривавих чисток, пережитих Україною в 1930-х роках, сіяли паніку, породжували принизливу практику каяття. З 5 березня 1953 року, після смерті Сталіна, припинилися й ідеологічні нападки, ганебну причетність до яких мала й інформаційна служба [120].

У 1953-1964 роках Всесоюзне радіомовлення, підпорядковане союзному Міністерству культури, фактично було усунуте від активної політичної діяльності й зобов'язувалося пропагувати культурні надбання в галузі музики та літератури. Аналогічну реорганізацію пережив у ті часи й Український радіокомітет, що був перейменований у Головне управління радіоінформації Міністерства культури України (скорочено - Укррадіо, або ГУРІ). Увага теж зосереджується на пропаганді культурних надбань, а всі важливі події політичного й економічного життя висвітлювали за матеріалами інформаційних агентств ТАРС та РАТАУ часто за довгими й багатослівними для випусків новин. Водночас інформаційній службі було наказано щоденно передавати в ефір передову статтю газети «Правда» в перекладі українською мовою. Тим самим і працівники інформаційної служби, і вище керівництво страхувалися від можливих звинувачень у неправильній орієнтації гр омадської думки.

Перша пропагандистська кампанія, яку інформаційна служба українського радіо проводила після приходу до влади М. Хрущова, була присвячена 300-річчю Переяславської угоди. Вона проходила у всесоюзному масштабі, спрямованому на розвиток та поглиблення російсько-українського партнерства. Подібна «турбота» про підвищення культурного рівня слухачів із роками стала традицією [18].

Примітно, що, коли в Москві виникала криза влади, радіослухачі й телеглядачі мали можливість «насолоджуватися» балетом «Лебедине озеро».

Упродовж 1954 року «Останні вісті» України передали в ефір сотні повідомлень, присвячених ювілею, виклади численних промов і газетних публікацій на цю тему. У багатьох із них підкреслювалося, що із приєднанням західних областей до Радянської України збулася в іковічна мрія українського народу про возз'єднання всіх земель у єдиній державі. Важливим підсумком тієї кампанії стало впровадження у свідомість людей нового поняття «возз'єднання» замість раніше вживаного «приєднання» [81].

За допомогою радіо український народ переконували в тому, що впродовж віків він боровся не за утвердження власної державності, а лише за те, щоб «возз'єднатися з братнім російським народом у єдиній радянській державі».

У цей час українське радіо активно продукує радіовистави, де радіодраматурги значну увагу приділяють оповіді про дію. Це сприяє посиленню епічного начала в радіопостановці. Формально ж ознакою епізації є опора радіорежисера на аудіоряд. Для створення відповідного настрою та зорових образів автори широко використовували ефект «інтимності» радіо, технічні й акустичні його можливості - звукові ефекти, шуми, фонограму [16].

У 1950-х роках радіослухачам пропонували радіовистави:

- «Суєта» за Іваном Карпенком-Карим (запис 1953 р.), де ролі виконували: Олександр Юрський, Варвара Чайка, Петро Беневельський, Олексій Ватуля, Сергій Олексієнко, Євген Понамаренко, Надія Новацька, Любов Комарецька, Ольга Рубчаківна, Марина Крупивницька, Микола Яковченко, Гнат Юра, Наталія Міщенко, Віктор Цимбаліст, Габріель Нелідов, Марія Шульга, Петро Бойко;

- «За двома зайцями» (запис 1954 р.) за Михайлом Старицьким, де в ролях виступили: Сергій Бедро, Галина Кушніренко, Надія Доценко, Фаїна Омельченко-Гаєнко, Марія Коваленко, Дом'ян Козачковський, Тамара Свириденко, Олександра Ампіголова, Олена Ножкіна, Віра Полінська, Тамара Колесник, Костянтин Губенко, Володимир Данченко.

Радіовистава - це «вистава, що підготовлена (або замовлена виробникові) радіокомпанією і транслюється нею для слухачів» [121, 355].

У період т. зв. «відлиги» інформаційна служба Українського радіо намагалася за допомогою систематичного інформування населення про події внутрішнього й міжнародного життя розширити кругозір своїх слухачів, активізувати їх суспільну й виробничу поведінку. Щодня радіо повідомляло справді радісні вісті: ставали до ладу нові заводи, шахти, домни; українські будівельники зводили дедалі більше житлових будинків, закладів культури та мистецтва, шкіл, лікарень.

24 жовтня 1959 року радіостанції майже 80 країн світу транслювали міжнародний концерт на честь ювілею Організації Об'єднаних Націй. Першими виступили радянські музиканти. Радіоконцерт з Москви, Женеви і Нью-Йорка слухали народи п'яти континентів.

21 червня 1961 року відбулася прем'єра радіовистави «Вірність» за п'єсою О. Берггольц. Радіопостановка була дебютом в ефірі театрального режисера Г. Товстоногова.

1 березня 1964 року Всесоюзне радіо започаткувало цикл передач «Літературні вечори». У студії «за круглим столом» зустрічалися письменники, які розповідали про свої твори, зокрема й ті, що ще не публікувалися. Постійним ведучим був Ю. Гальперін [13].

На думку І. Хоменка, одна зі специфічних рис радіомистецтва полягає в тому, що ця форма інтелектуальної діяльності дозволяє митцям висловлювати свої світоглядні уявлення, ідеї, теоретичні концепції не тільки в образній формі, а навіть у безпосередньо сформульованому вигляді. Іноді відверто полемічні думки автори радіоп'єс довіряють своїм героям, не повторюючи потім у післямовах, коментарях, літературознавчих розвідках і наукових дослідженнях. Подібні радіодрами мають риси й художнього твору, і філософського трактату [22].

Певну роль у поліпшенні радянського інформаційного радіомовлення відіграла в ті часи постанова ЦК КПРС «Про поліпшення радянського радіомовлення» від 29.01.1960. Постанова зобов'язувала радіомовлення з Москви «забезпечити насамперед своєчасну передачу найважливіших політичних інформацій, оперативне коментування подій внутрішнього й міжнародного життя», а радіомовлення зі столиць союзних республік - «своєчасну передачу рідною мовою найважливішої інформації, яку транслює Центральне радіо». Оскільки радіо має повідомляти населенню всі важливі новини раніше від газет, постанова зобов'язала ТАРС надавати інформацію для центрального та місцевого радіомовлення негайно. Раніше це інформаційне агентство не рахувалося з потребами радіо й випускало свої вісники відповідно до графіка виходу газет.

На виконання цієї постанови було змінено керівництво редакції «Останніх вістей» - її очолив В. Власов. На посаду випускового редактора запросили журналіста з великим стажем партійної та господарської роботи П. Ткаченка. До складу редакції зарахували кількох випускників Київського та Львівського університетів:

- М. Прокопенка; - В. Кузьменка;

- В. Фісюна; - В. Литвинова.

Вони створили потужне ядро творчого колективу разом із журналістами попередніх випусків:

- В. Решетиловим; - В. Сидоренком;

- Г. Березовським; - А. Барчуковим;

В. Нестеренком [81].

За сприяння керівництва комітету зміцнена й реорганізована інформаційна служба:

• упорядкувала кореспондентську мережу;

• організувала перехоплення «Последних известий» із Москви;

• стала одержувати звідти ж коментарі по телетайпу;

• запровадила у випусках інтерв'ю по телефону;

• збільшила кількість безтекстових виступів і репортажів, що відзначалися невимушеністю, легкістю сприймання на слух, дохідливістю;

• запровадила ранкові виклики кореспондентів, які повідомляли про події, що сталися протягом ночі, тощо.

У редакції встановилася атмосфера діловитості, творчості, доброзичливості. Радіожурналісти прагнули готувати інформацію яскраво, дохідливо, з різними формами її викладу.

Хорошим стимулом у роботі стали внутрішньоредакційні конкурси, рецензування та обговорення творчих звітів, преміювання авторів оригінальних тем, змагання за кращу «радійність» матеріалів. Усе це сприяло розгортанню творчих пошуків, підвищенню прагнення щоденно й активно впливати своєю працею на вирішення завдань, що стояли перед республікою. В окремі дні всі випуски формували тільки з матеріалів нештатних авторів [120].

З лютого 1957 року Комітет радіомовлення і телебачення УРСР видавав свої програми під назвою «Говорить Київ». З 1958-го у видавництві Київського політехнічного інституту виходив двомісячний журнал «Радіотехніка» як орган Міністерства вищої і середньої освіти СРСР. У цей час в УРСР виникли радіоаматорські клуби та гуртки, що працювали в системі Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). 1961 року в Україні організували 220 самодіяльних радіоклубів із 24 тис. радіоаматорів. Крім того, працювали понад 2,5 тис. аматорських радіостанцій.

До 1991 року для глушення радіопередач із-за кордону в СРСР витрачали величезні кошти. Проте воно було ефективним лише у великих містах.

У 1960-х роках Українська республіканська радіостанція передавала свої пересилання за трьома програмами: першою, що її транслювали радіовузли та радіоточки для масового слухача, і другою та третьою - для власників радіоприймачів здебільшого для міст і населених пунктів поблизу них. На першій програмі на мовлення, що стосувалось тем місцевого партійного й господарського життя, припадало 20-25% часу, решту становили транслювання з Москви. У двох інших більше уваги присвячували загальноукраїнським проблемам і темам мистецтва. Поза тижневиком «Говорить і показує Україна» в УРСР не було жодного україномовного журналу [115].

Важливим етапом на шляху творчих пошуків редакції українського радіо став республіканський рейд перевірки готовності колгоспів і радгоспів до весняної сівби 1961 року. Рейд допоміг зламати багаторічну традицію радіомовлення: дивитися на світ крізь «рожеві окуляри» та повідомляти тільки про позитивні факти та явища. Уперше в практиці післявоєнного радіомовлення залунали розповіді про недоліки, з'явилася критика, спрямована проти колгоспного керівництва. Причому критичні матеріали йшли не від редакції, а громадськості - членів рейдових бригад. Матеріали рейдів подавали у формі традиційних жанрів - коротких повідомлень, репортажів, інтерв'ю, виступів. Часто лунали колективні листи членів рейдових бригад, критичні сигнали сількорів, редакційні репліки, коментарі. Жанри змінювалися, але принцип підготовки матеріалів залишався незмінним: критику подавали в порівнянні, з використанням фактів, гідних наслідування [10].

Рейд перевірки готовності колгоспів і радгоспів розбудив громадську активність селян. У його проведенні взяли участь тисячі людей, які перевіряли стан справ на місцях, виявляли недоліки, вказували на невикористані резерви. Досвід його проведення рекомендували для використанням усім комітетам і головним редакціям радіомовлення.

1962 року ЦК КПРС ухвалив ще одну постанову щодо телебачення та радіомовлення, спрямовану на подальше поліпшення їхньої роботи. Тут, зокрема, було констатоване помітне поліпшення передачі політичної інформації, однак зазначалося, що великі можливості радіомовлення й телебачення у справі поліпшення інформації використано незадовільно [146].

Це, здавалось б, невелике зауваження в тексті постанови невдовзі обернулася для інформаційного мовлення значним зростанням його обсягів. Уже із жовтня 1962 року випуски стали передавати три програми республіканського радіо. Новостворений Державний комітет Ради Міністрів УРСР з телебачення і радіомовлення скерував зусилля працівників інформаційної служби на посилення організаторської діяльності, яка допомагала залучати до участі в державних справах десятки й сотні тисяч людей [81].

У цей час у випусках «Останніх вістей» українського радіо з'явилася рубрика «Будівництво шкіл та дошкільних закладів під контроль громадськості». Уміщені в ній матеріали інформували про хід спорудження нових шкіл, дитячих садків і ясел, демонстрували позитивний досвід у цій справі, критикували тих, хто затримував роботи на будовах, не забезпечував їх матеріалами, робочою силою, механізмами тощо.

«Останні вісті» організували контрольні пости на ударних будовах семирічки, разом із народними контролерами провели рейд «Хімізація - справа всенародна» та радіоогляд «За технічний прогрес». У редакції також народилася ініціатива організації комплексного змагання між спорідненими й залежними одне від одного виробництвами: «Шахта - станція - завод», «Конструкторське бюро - завод - колгосп». Таке змагання активізувало взаємодію різних служб, зміцнювало почуття взаємовиручки та взаємодопомоги [81].

Зі ще більшим розмахом «Останні вісті» вели організаторську роботу в галузі сільського господарства. Широка обізнаність редакції зі станом справ на місцях давала їй можливість висвітлювати сільськогосподарські роботи повно та ґрунтовно, швидко підхоплювати передовий досвід, вчасно застерігати від повторення помилок. На той час журналісти дотримувалися відомої формули про триєдину функцію преси - агітаційну, пропагандистську й організаторську. За уявленнями тих часів тільки сумарне застосування всіх цих функцій могло дати відчутний результат очікуваних перетворень. Співробітники радіо справді прагнули змін і вірили, що їхня робота матиме результат - поліпшення добробуту [190].

Інформаційна служба за часів М. Хрущова стала організатором багатьох важливих справ у республіці, наприклад хрущовських експериментів в економіці, реалізацію яких «Останні вісті» забезпечув али інформаційно. Широку інформаційну підтримку служба надавала заходам, спрямованим на реорганізацію машинно -тракторних станцій. В ефірі пролунало на цю тему понад 200 виступів. Згодом, коли МТС були реорганізовані в РТС, «Останні вісті» показували зацікавленість механізаторів в одержанні високих урожаїв. Однак справа не була завершена, бо ті, хто обробляв землю, так і не одержали техніку.

Так само широко висвітлювала інформаційна служба реалізацію інших сільськогосподарських проектів М. Хрущова: освоєння цілини, вирощування кукурудзи, перехід на нову систему сівозмін, залучення до роботи в колгоспах досвідчених інженерів і техніків. Усі вони теж не принесли відчутних результатів.

Безрезультатними виявилися й організаційні зміни у сфері управління економікою, зокрема спроба створити раднаргоспи. Інформаційна служба показувала, що наближення центрів економічного управління з Москви до Києва позитивно впливає на стан економіки України. Але саме ця обставина й непокоїла керівництво в Москві, яке відчуло, що втрачає економічні важелі. Під різними приводами експеримент припинили, економіка знову повернулася до системи галузевих міністерств [120].

Невдачі зазнало українське радіо й при спробі розвивати громадські засади в діяльності інформаційної радіослужби. Тоді на виконання партійних настанов при багатьох редакціях були створені нештатні відділи, громадські ради, розвивалася мережа нештатних кореспондентів. До співпраці з інформаційною службою запрошували сотні робсількорів, представників інтелігенції. Поширеною стала практика організації масових робсількорівських рейдів. У деяких випадках робота новостворених громадських структур позначилася на збагаченні змісту інформаційних передач. Однак таке поліпшення спостерігалося тільки там, де працівники інформаційної служби наполегливо й систематично працювали з позаштатним активом. Якщо ж ця співпраця завмирала, то припинялася й діяльність нештатного активу. Урок, який інформаційна служба здобула тоді, не втрачає свого значення й у наші дні [115].

Та були в ті роки й недвозначні успіхи. До них, наприклад, можна віднести поліпшення інформування населення про життя в інших республіках. Оскільки інформаційні агентства не могли забезпечити потребу радіо в таких повідомленнях, «Останні вісті» з власної ініціативи створили при республіканських комітетах свої нештатні корпункти, налагодили обмін магнітофонними записами, періодично проводили міжреспубліканські радіомости підприємств і регіонів, що змагалися між собою. Проте відчутних результатів усе це не давало.

Кардинальне вирішення проблеми було знайдене 1963 року. За пропозицією українського Держкомітету в Москві на Центральному радіо було створено редакцію міжреспубліканського обміну інформацією. Щодня всі республіканські комітети передавали сюди по дватри повідомлення, а у відповідь одержували готовий випуск «Вісті з братніх республік». Досить швидко він став одним із найпопулярніших радіовидань [17]. На жаль, здобутий у ті роки досвід тепер не використовують навіть у межах України для налагодження міжобласного обміну інформацією.

У цей час з'являються прямі ефірні репортажі, які інформаційна служба знову починає практикувати. Пам'ятними стали, наприклад, репортажі про урочисту зустріч першого українського космонавта Павла Поповича, про перебування Фіделя Кастро в Україні. Важливо, що здобутки того часу знайшли своє продовження в теперішніх щоденних прямоефірних передачах.

На початку 1964 року кількість випусків «Останніх вістей» у Першій програмі дорівнювала десяти. Значні успіхи були досягнуті й у справі радіофікації: в Україні вже діяло майже 8 млн радіоточок і майже 7 млн радіоприймачів і телевізорів. За рівнем радіофікації Україна посіла одне з перших місць в СРСР, на кожних трьох жителів республіки припадав один радіоприлад.

На початку 1965 року обсяг республіканського радіомовлення в Україні становив приблизно три години на добу. Крім 10 випусків «Останніх вістей», котрі передавали щодоби з Київської радіостанції, програми радіостанцій УРСР містили лекції, бесіди, консультації, загальноосвітні, літературно-музичні пересилання. Велись також радіопересилання для дітей і молоді. 1965 року в УРСР діяло понад 50 потужних довгосередніх, короткой ультракороткохвильових радіостанцій [18].

У 1960-1970-х роках в СРСР посилилося патріотичне виховання молодого покоління. З цією метою широко відзначали різноманітні пам'ятні дати, як-то: підготовка до відзначення 50-річчя Великого Жовтня (з грудня 1966), 50 -річчя встановлення Радянської влади в Україні (з грудня 1967), урочисте відзначення 50-річчя Радянських Збройних Сил (лютий 1968), 25-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників (жовтень 1969), 100-річчя від дня народження Леніна (квітень 1970), 25-річчя перемоги в Другій світовій війні (травень 1970), 50-річчя утворення СРСР (грудень 1972), які активно висвітлювало радіо.

Так, радіокампанію, присвячену 30-, а згодом 40-річчю перемоги СРСР у Другій світовій війні, інформаційна служба вела у формі спецвипусків і радіофільмів. У них у хронологічній послідовності відтворювалися події 30і 40-річної давнини. Радіослухачі мали можливість ніби «побувати» на місцях минулих битв, послухати спогади їх учасників, почути про зміни, що сталися тут у повоєнні роки. Основу цих передач становили спогади відомих воєначальників (радянських, союзницьких і навіть німецьких), уславлених партизанів, державних діячів, командирів, підпільників.

Часто в передачах лунали листи радіослухачів - колишніх воїнів, де вони ділилися спогадами про війну, однополчан, про те, як склалася їхня доля в повоєнний час. Такі листи, як правило, подавали в радіолітописі невеличкими новелами. Для підсилення їх емоційності застосовували акторське читання, музику, звуки бою. Картину боротьби доповнювали фронтові пісні, які поєднували фрагменти радіолітопису. Зрозуміло, творці тих передач ще не могли тоді неупереджено, правдиво та всебічно описати перебіг подій війни, зокрема участь у ній тих представників українського народу, які вели нерівну боротьбу на два фронти. Та все ж вони здійснили першу спробу відтворити історичну правду про Другу світову війну засобами інформаційного радіомовлення. У грудні 1972 року автори й редактори цих передач В. Жигилій і Ю. Немченко були удостоєні республіканської премії в галузі журналістики [122].

Активно розвивалося в цей час і художнє радіомовлення, презентоване радіопостановками, де відповідно до акустичних законів радіо широко застосовували розповідні й описові елементи, а одне з найважливіших місць посідав передусім ведучий або читець, що виступав від імені автора або героя твору. Широке визнання здобули радіопостановки, що дали слухачеві необмежений простір для роботи уяви:

• «Маленький принц» за Антуаном де Сент-Екзюпері (1961);

• «Перший учитель» за Чингізом Айтматовим (1962);

• «Золотий гаманець» (1963, базований на нартському епосі);

• «Десять днів, які потрясли світ» за романом Джона Ріда (1963).

На особливу увагу заслуговують радіопостановки за участі актора й автора-виконавця пісень Володимира Висоцького. У різні роки виконавець активно співпрацював з радіо як драматичний актор, вокаліст і композитор. У радіоефір були випущені такі роботи:

«Моя знайома» (запис 1969 р.) у режисурі Вольфганга Шонендорфа, на ролі були запрошені актори: О. Широкова, В. Висоцький (Шольтен), С. Цейц, Т. Пельтцер;

- «Богатир монгольських степів» (1970), автори радіоп'єси К. Тарасенко, П. Беліченко; режисер Ф. Берман; у ролях були задіяні: С. Яковлєв, В. Самойлов, В. Висоцький (Сухе-Батор);

- «Альта - пароль термінового виклику» (1970) за п'єсою С. Демкіна й Т. Фетісова «Червона капела», із залученням виконавців: А. Кузнецова, В. Абдулова, В. Висоцького (Адам Кунгоф), Р. Плятта;

- «Зелений фургон» (1971) - інсценізація однойменної детективної повісті О. Козачинського (автор інсценування Є. Метельська, режисер Б. Тираспольський), у ролях були задіяні: Є. Вєсник, В. Абдулов, О. Єфремов, В. Висоцький (Красунчик), у радіовиставі звучали пісні В. Висоцького у виконанні автора;

- «За Бистрянським лісом» (1971) - інсценізація роману Василя Шукшина «Любавіни», де в ролі Кіндрата Любавіна виступив В. Висоцький;

- «Мартін Іден» (1976) - інсценізація однойменного роману Джека Лондона в режисурі Анатолія Ефроса за участі акторів: В. Висоцького (Мартін Іден), І. Печерникової, О. Яковлєвої, М. Волкова;

- «Аліса в країні чудес» (1976) - інсценізація казки Льюїса Керрола в режисерській інтерпретації О. Герасимова, до виконання ролей були залучені: В. Абдулов, Г. Іванова, В. Висоцький (Папуга, Орлятко Ед);

- «Незнайомка» (1977) - інсценізація вірша Олександра Блока, у режисурі А. Ефроса, ролі у виконанні: А. Ефроса, О. Яковлєвої, В. Висоцького (Поет);

- «Кам'яний гість» (1978) - із циклу коротких п'єс Олександра Пушкіна «Маленькі трагедії», у режисурі А. Ефроса, де на ролі були запрошені виконавці: В. Висоцький (Дон Жуан), О. Яковлєва;

- «Гамлет» (1980) за Вільямом Шекспіром, режисер постановки Ю. Любимов, у ролях були задіяні: В. Висоцький (Гамлет), В. Смєхов, Демидова, Л. Філатов.

У 1970-1980-х роках спектаклі «Театру біля мікрофона» ставили провідні режисери театру і кіно. «Інструментарій радіорежисури, - вказує К. Вдовіна, - розширюється завдяки роботам біля мікрофона таких майстрів сцени й екрана, як Г. Товстоногов, А. Ефрос, А. Тарковський, О. Єфремов та ін. Крім того, усередині художніх редакцій формуються унікальні професійні кадри» [39, 104].

На особливу увагу заслуговують інсценізації, аудіокниги прозових творів із залученням пісень В. Висоцького, здійснені на радіо вже у 2000-х роках. Найбільш популярними серед них стали:

- «Роман про дівчаток» (запис 2005 р.) - радіоспектакль за незакінченим прозовим твором В. Висоцького, з використанням пісень в авторському виконанні, де ролі виконували: С. Чонішвілі, Е. Шевченко, С. Колесников, А. Саладілін;

- «Робін Гуд» (2007) - радіовистава з використанням пісень Висоцького, у ролях були задіяні: Л. Дуров, Н. Висоцький, С. Бурунов, І. Пономарьова;

- «Чорна свічка» (2011) - роман, спільна проза В. Висоцького і Л. Мончинської, текст читав С. Ларіонов.

Українське радіо у 1960-х роках до ефіру підготувало постановки за участі акторів Київського драматичного театру імені Івана Франка:

- «Мартин Боруля» (за п'єсою Івана Карпенка-Карого, запис 1962 р.), де ролі виконували Гнат Юра, Варвара Чайка, Ольга Кусенко, Сергій Олексієнко, Валентина Святенко, Олексій Омельчук, Микола Панасьєв, Семен Лихогоденко, Ігор Мурашко;

- «Чортова пригода» (за однойменною казкою Марка Вовчка, 1969), у ролях виступили Євген Понамаренко та Наталія Ужвій;

- «Тарас Бульба» (інсценізація повісті Миколи Гоголя, 1960), де на ролі були запрошені Василь Яременко, Фаїна Омельченко - Гаєнко, Олексій Давиденко, Павло Голота, Сергій Бедро;

- «Згублене життя» (за романом Панаса Мирного «Повія», 1960), ролі у якому виконували, зокрема й артисти Харківського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка.

Значна увага у названих радіопостановках відводилась виражальним можливостям шумів. Як зазначає А. Близнюк, під шумами в радіовиставі розуміється звуковий прояв (у живій і неживій природі), що протистоїть мові й музиці як компонентам, що самостійно й організовано звучать в ефірі. Шуми виконують таку функцію: служать звуковою характеристикою ситуації або дії. Шум, записаний синхронно з мовою, передає звукову характеристику дійсності, несе додаткову конкретизуючу інформацію; складає звуковий фон, виконуючи роль своєрідної акустичної характеристики. У радіоспектаклі автор і радіорежисер використовують шум залежно від завдання, яке вони ставлять перед собою [16].

Помітно консервативнішим стає інформаційне мовлення після політичної поразки 1972 року лідера українських комуністів Петра Шелеста, якої він зазнав у своєму намаганні добитися для України статусу автономної держави у складі СРСР. Його наступник Володимир Щербицький виявив готовність жертвувати економічними інтересами України задля розвитку інших радянських республік і, насамперед, Росії, потурав політиці русифікації.

Петро Шелест

Погляди Щербицького одразу позначились на змісті інформаційного мовлення, у критичних матеріалах українського радіо відчутною була зневага до політичних прибічників Шелеста. Ще більшу зневагу, а надалі й підкреслену неувагу редакція українського радіо виявляла до українських дисидентів, котрі наголошували на легальних методах боротьби з існуючим режимом, вбачали можливість вирішення суспільних проблем при дотриманні законів узагалі й повазі до прав особи зокрема. За вказівкою органів держбезпеки інформаційна служба радіо замовчувала відомості про дисидентський рух, а коли й подавала їх, то змальовувала в негативному світлі.

На жаль, слухняно й старанно у випусках новин оспівували кремлівську легенду про «нову історичну спільноту - радянський народ». Прикро, що, розповідаючи про розквіт, зближення та злиття народів, інформаційна служба радіо тим самим стимулювала процеси русифікації. При цьому всі найважливіші та найцікавіші виступи подавали здебільшого російською мовою, а нудні й нецікаві - українською. Зіставлення, яке робили при цьому слухачі, виховувало в українцях комплекс неповноцінності, породжувало численні глузування й знущання з української мови [18].

Примітно, що в цей час виросли щодобові обсяги радіомовлення, підвищилася його оперативність, зросла роль радіо в розв'язанні конкретних проблем, що стояли перед республікою.

У 1960-1970 роках радіо стало надійним інструментом управління, потужним важелем впливу на роботу господарських органів і контролю за їх діяльністю.

Разом з тим нарощування обсягів інформаційного мовлення не давало відчутних результатів в ідеологічній роботі, бажаної консолідації суспільства. На жаль, у цей час інформаційна служба радіо не демонструвала новаторських пошуків, розвитку й збагачення здобутого досвіду. Виразно проглядається схильність журналістів до парадності і водночас очевидним стає страх відкрито інформувати про назрілі проблеми суспільного життя, відчутними є спроби згладити або оминути існуючі недоліки й труднощі. У випусках новин повторювалися близькі за змістом повідомлення, де змінювалися тільки цифри й прізвища [15].

Відповідно до розпорядження Ради Міністрів УРСР №837-р від 09.10.1972 та наказу Міністра зв'язку УРСР №216 від 19.10.19 72 на базі ліквідованого головного радіоуправління Міністерства зв'язку УРСР з питань радіозв'язку, радіомовлення і телебачення в Києві

1 січня 1973 року в Україні було створено Республіканську дирекцію радіозв'язку, радіомовлення та телебачення (РДРТ) Міністерства зв'язку УРСР.

До безпосереднього підпорядкування Республіканської виробничо-технічної дирекції радіозв'язку, радіомовлення і телебачення увійшли такі підприємства Міністерства зв'язку УРСР:

• УРМ-1 - Управління технічної експлуатації радіорелейної магістралі (м. Миколаїв);

• УРМ-2 - Управління технічної експлуатації радіорелейної магістралі (м. Черкаси);

• УРМ-3 - Управління технічної експлуатації радіорелейної магістралі (м. Ворошиловград, нині Луганськ);

• Львівський, Харківський, Одеський, Вінницький, Київський радіоцентри.

На підставі цього ж наказу міністра зв'язку УРСР Республіканська передавальна телевізійна станція стала підпорядковуватися Республіканській виробничо-технічній дирекції радіозв'язку, радіомовлення і телебачення. Республіканська передавальна телевізійна станція стала базовим підприємством РДРТ.

Наказом Міністерства зв'язку №153 від 07.10.1974 назву РДРТ було змінено на РВРТ (Республіканський вузол радіо та телебачення).

У 1970-х роках українське художнє радіомовлення, здійснюючи просвітницьку функцію, випустило в ефір низку радіофільмів і високохудожніх постановок передусім літературного радіотеатру, творчо використовуючи виражальні можливості мови й, насамперед, інтонації.

На думку А. Близнюк, інтонація передає не тільки емоційний стан того, хто говорить, але й несе значне змістове, смислове навантаження. Крім того, інтонація в радіовиставі має відповідати текстові й не вступати із ним у суперечність. Логічні наголоси мають зосереджувати увагу слухачів на певному слові фразі. Наявність смислових фраз також має бути доречною [16].

Увазі радіослухачів були пропоновані радіопостановки:

«Касандра» за драматичною поемою Лесі Українки, де ролі виконували: Юлія Ткаченко, Аркадій Гашинський, Алла Нечирда, Борис Ставицький, Анатолій Помилуйко, Наталя Лотоцька, Павло Морозенко, Галина Семененко, Ольга Кусенко, Галина Сліпенко, Аза Власова, Зінаїда Цесаренко, Тамара Горчинська, Степан Олексинко, Василь Дашенко, Борис Лук'янов, Микола Панасьєв, Ян Козлов, Віктор Цимбаліст, Вадим Турбовський, Станіслав Станкевич, Яків Сиротенко;

- «Лісова пісня» за драмою-феєрією Лесі Українки, де в ролях були задіяні: Ада Роговцева, Дмитро Франько, Юрій Мажуга, Лариса Кадирова, Олександр Парра, Богдан Ступка, Людмила Логійко, Віталій Розстальний, Костянтин Степанков, Борис Вознюк, Олександр Ігнатуша, Мирослава Разніченко, Ірина Дука, Галина Данилів; музика була створена Володимиром Губою;

- «Бояриня» за драматичною поемою Лесі Українки, де на ролі запросили: Ларису Хоролець, Віктора Цимбаліста, Наталю Лотоцьку, Володимира Нечепоренка, Олександра Биструшкіна, Юлію Ткаченко;

- «Ледащиця» за оповіданням Марка Вовчка, твір озвучила Наталія Ужвій;

- «Євгеній Онєгін» - інсценізація роману у віршах Олександра Пушкіна в перекладі Максима Рильського, де ролі грали: Лариса Хоролець, Олександр Биструшкін, Степан Олексенко;

- «Дитинство Тараса», за романом «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко, ролі в інсценізації виконували: Ніна Савицька, Антоніна Дринівна, Дмитро Франько;

- «Прапороносці» за романом Олеся Гончара, де ролі виконували: Віталій Розстальний, Богдан Козак, Анатолій Хостікоєв, Лариса Кадирова;

- «Роковини весілля» Єжи Красицького, ролі в радіопостановці виконували: Г алина Яблонська, Антоніна Максимова, Микола Шутько, Ян Козлов;

- «Лихий попутав» за оповіданням Панаса Мирного з Юлією Ткаченко, Яковом Сиротенком, Нонною Копержинською, Анатолієм Скибенком, Віолеттою Теслею, Михайлом Крамаром, Ніною Гіляровською в ролях;

- «Лісістрата» за комедією Аристофана, де ролі виконували: Ада Роговцева, Надія Батуріна, Лідія Яремчук, Анатолій Пазенко, Олександра Смолярова, Віталій Розстальний, Богдан Ступка, Валерій Потапенко, Ігор Славінський.

Радіофільм - це складна форма художнього мовлення, що являє собою цілісну композицію за кінематографічними принципами. Радіофільм зародився на початку 1930-х років (зокрема відомі твори, присвячені будівництву й пуску Дніпрогесу). Радіофільми характеризуються певною заміною візуальних сприйнять слуховими, поділом дії на звукові, музичні, шумові, словесні «кадри». На Українському радіо радіофільм одержав «друге життя» у середині 1980-х років (зокрема цикл про етапні віхи подвигу народу в Другій світовій війні).

Інсценізація (від in - на - scaene - сцена ) - це переробка для театру, кіно, радіомовлення, телебачення літературного твору [121].

Відповідно до наказу № 140 від 27.09.1988 підвідомча мережа РУРТ була такою: Вінницький РТПЦ, Львівський ОРТПЦ, Одеський, Харківський, Донецький, Дніпропетровський, Івано-Франківський, Чернівецький, Закарпатський, Київський.

Якісне оновлення тоді ще радянського й, зокрема, українського радіо стало можливим у часи т. зв. перебудови, після 1985 року. Свідченням того стала ранкова інформаційна програма, що була створена у відповідь на кампанію модернізації радянської системи, проголошену Михайлом Горбачовим. Щоб провести задумані реформи, новий радянський лідер узяв курс на запровадження демократичного стилю керівництва, закликав до гласності в управлінні державою та плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору [120].

Такий заклик мав для журналістів революційне значення, бо знаменував собою своєрідний перехід від періоду мовчазного однодумства до свободи слова. Проте свобода ця була з певними обмеженнями. Радіожурналістам було дозволено показувати всю множинність істин, увесь спектр політичних поглядів, але за умови, якщо вони не будуть виходити за межі соціалістичного вибору. У поняття «соціалізм» у той час вкладали дещо оновлений смисл. Саме на засадах гласності, плюралізму, демократії й розробив концепцію нової інформаційної програми головний редактор Головної редакції інформації Володимир Рєзніков.

Перший випуск ранкової інформаційної програми з'явився в ефірі 1 січня 1988 року. Нова програма, на відміну від попереднього формату випуску, лунала в ефірі уже не 30 хв, а цілу годину - з 8.00 до 9.00.

Складалася інформаційна програма з кількох частин:

• «афішки», яка анонсувала найважливіші матеріали;

• випуску новин, що, як правило, зачитували диктори;

• аналітичної частини, де поглиблено досліджували щойно передані новини та повідомляли інші актуальні матеріали;

• короткого резюме - нагадування суті раніше переданих новин та аналітичних матеріалів.

Крім того, програма містила чимало прагматичної інформації - відомостей про погоду, стан посівів, рівень води в річках, відповіді на запитання радіослухачів, огляд пошти тощо. Усе це не регламентувалося жорстким розкладом передач і подавалося після муз ичних відбивок і пауз.

З першого дня свого існування новий формат інформаційної програми став потужним інструментом перебудови. Радіожурналісти відкрито й чесно говорили про помилки минулого й нелегкі шляхи досягнення намічених перетворень, робили спроби пропагувати нові методи й підходи до розв'язання назрілих проблем. На конкретних прикладах і зразках ранкова програма прагнула показати, як перебудова втілюється в життя: через демократизацію та гласність, економічну реформу, духовно-моральне оздоровлення суспільства, нові підходи до соціальної політики.

Висвітлюючи й узагальнюючи досвід перебудови, інформаційно забезпечуючи цей процес, ранкова програма й сама стала прикладом для наслідування. Було зламано застарілі принципи класичного радіомовлення, за яким журналісти мали тільки писати, а диктори - тільки зачитувати їхні тексти. Наперекір цим принципам і традиціям, які лише породжували знеособлену та вузьку спеціалізацію радіопрацівників, крім дикторів, ранкову програму почали вести ще й радіожурналісти, які готували програму до виходу в ефір. Природно, що порівняно з дикторами вони були ґрунтовніше ознайомлені з її змістом, а відтак і краще могли подати в ефір написане [161].

Такий підхід дозволив журналістам не тільки коментувати новини, а й акцентувати увагу на складних взаємозв'язках порушених проблем, наголошувати на закономірностях чи тенденціях суспільного розвитку, або ж, навпаки, на їх випадковості й невмотивованості. Таке нововведення певним чином розширило можливості аналітичної інтерпретації фактів, змінило саму тональність мовлення, посилило особистісні моменти у викладі новин і їх коментуванні.

Змінилася й манера спілкування зі слухачами. Вона стала природною, ненав'язливою, орієнтованою на повагу до людини [10].

Проте зазнала змін не тільки форма, а й зміст ранкового мовлення. У центрі уваги опинилися не просто події й процеси, а насамперед люди, безпосередньо причетні до них. За допомогою цих людей інформаційна служба стала боротися з рутиною, утверджувати атмосферу критики, ініціативи та пошуку. Спілкування з людьми, які відчули себе особисто причетними до процесів соціального творення, дало змогу творцям ранкової програми розробляти актуальні проблеми сміливо й глибоко, пристрасно та кваліфіковано.

Підтримуючи ентузіастів, поширюючи їхній досвід, ранкова інформаційна програма разом із тим захищала їх від тих, хто вважав розширення гласності ледь не образливим для чиновницької гідності. Силою критичного слова вона боролася проти тих, хто чинив опір і заважав перебудові.

Нова форма мовлення стала логічним завершенням багаторічних пошуків інформаційної служби, спрямованих на поєднання двох способів відображення дійсності:

1) повідомлення фактів;

2) їх інтерпретація.

...