Зміни інформаційного клімату: українські медіа між істиною і підозрою

Размещено на http://allbest.ru

Зміни інформаційного клімату: українські медіа між істиною і підозрою

Н. Костенко, доктор соціологічних наук

За три десятиліття незалежності української держави інформаційний клімат, який сьогодні може розглядатися в контекстах і термінах інститутів масової інформації, інформаційних структур суспільства, сфери соціальної комунікації, сфери інформаційної та кібербезпеки, багатьох інших, відчутно змінився під впливом факторів глобальної та локальної властивості.

Передусім стрімке розширення ареалів дії Інтернету в усьому світі, і в Україні в тому числі, повсюдне впровадження «нових медіа» завдяки безпрецедентному розвитку інформаційних технологій помітно модифікувало інформаційні, комунікативні, культурні порядки, що утвердилися за час тривалої домінації «традиційних ЗМІ» (преси, радіо, телебачення).

Аудиторії, будучи до цього переважно середовищем, що контролюється медіа з ідеологічних, культурних, ринкових мотивів, трансформуються в акторів, які не тільки отримують і споживають інформацію, а й беруть участь у її виробництві, відборі та розповсюдженні.

В українському суспільстві такі зміни істотно позначилися на ущільненні контекстів медіаскептицизму в обставинах дефіциту довіри до соціальних інститутів, активності Інтернету і соціальних мереж, що конкурують зі ЗМІ. Але також і очевидної політичної мобілізації медіабізнесу, сприйняття медіа політичним мовником у більшості аудиторій, необхідності опору інформаційним атакам ззовні і відповідного регулювання інформаційної сфери в умовах війни на Сході.

Ситуація з вірусною пандемією і насичення інформаційних потоків недостовірними, неперевіреними, вигаданими відомостями на цей рахунок лише загострила синдром недовіри аудиторій до медіа. Водночас маркерами установок до них все наполегливіше виступають показники невизначеного ставлення до джерел інформації, нечіткість і двозначність імплікацій феномена довіри або недовіри до інформації, що має перебіг по різних каналах. Тобто люди не знають напевно, чи варто вірити медіаповідомленням.

Що природно не може не впливати на когнітивні й афективні оцінки та схеми сприйняття ситуації індивідами і групами, навряд чи сприяє консолідуючим ефектам у суспільстві, не знижуючи ризиків зростаючого використання інформаційних технологій у політичних і комерційних цілях.

Нові конфігурації медіакласів

Ми всі перебуваємо всередині медіа, як випереджаючи час, говорив МакЛуен, або знаходимося в середині створеної ними інсталяції, уточнює стосовно поточного моменту Скотт Леш, вказуючи на нашу онтологічну причетність до медіа, які сьогодні перехоплюють чи ні будь-який наш дотик до того, що поза нами, і будь-який погляд на те, що навколо, роблячи цей світ опосередкованим світом.

Теоретична думка щодо цього ніяк не позбавлена уяви, розвиваючи концепції, що виникли раніше, нові ідеї і комбінуючи ті та інші в різних поєднаннях. Полюси розсуваються в сторони антропоцентричної перспективи і технодетермінізму, розставляючи ті чи інші акценти в проміжних версіях. Їх чимало, і більшість скоріше не претендують на всеохопну концептуалізацію інформаційної сфери, яка вмонтована в суспільство, а й має у своєму розпорядженні значну автономію, залишаються гіпотетичними, що артикулюють окремі аспекти в уявленнях про її побутування. Вельми схематично, теоретичні абстракції і практики, що спостерігаються, схиляються до моделей паритетної взаємодії human-nonhuman агентів, або підсилюють привілеї кожного. Загалом же, можна констатувати, що сьогодні медіа суттєво диференційовані, дисперсні і мультимодальні.

Власне, це правомірно і для загальної картини взаємозв'язку джерел інформації і аудиторій на початку цього століття, яка сконструйована в результаті корреспонденс аналізу (рис. 1) і зберігає назви популярних у 2002 році телеканалів, радіопрограм і газет, відсилаючи до історії, що поступово забувається. Сегменти, які утворені за уподобань різних аудиторій, диференційованих відповідно до соціально-демографічних характеристик, свідчать про високу значущість матеріального статусу і рідної мови респондентів в установках на медіа.

Тобто достаток і культурна ідентичність, що проєктуються українською або російською мовою, або особлива комбінація матеріального і культурного капіталу, визначали передусім практики споживання медіа та їх стильову орієнтацію (рис. 1).

Рисунок 1. Соціокультурна сегментація медіа, 2002 року (correspondence analysis, N=2000)

Звернення до джерел інформації упродовж останніх 7 днів

Диспозиції емпірично виділених класів преференцій у цілому зводилися до наступного [Костенко, 2003]. Сегмент «загальнодоступність» при відносно рівномірному розподілі по всій території концентрувався в міському середовищі з невисокими доходами, де дивилися національні канали, слухали міське радіо і читали дешеві міські газети, тобто здійснювали звичні практики «масового споживання», що скасовує відмінності й усереднює смаки, але як і будь-який стандарт, роблячи це дуже спрощено. «Середній клас» розміщувався на позиціях достатку і активного віку, у просторі великого міста, що пояснює практику споживання різноманітних джерел, включаючи найпрестижніттті і менш доступні телеканали і радіостанції, політичну і розважальну пресу. Тут найширше залучення в сучасні інформаційні мережі, у використання різних експертних систем, вище впевненість і стабільність, а також відкритість, вільна від мовних уподобань.

До протилежного полюсу - бідності і похилого віку - витіснений сегмент «Мінімум», що знаходиться фактично в культурній ізоляції. Два інших сегменти засновані на мовних перевагах, вказуючи на бар'єри комунікації, і мають чітко позначені географічні параметри. «Локальність» - це більше Захід і Центр, село і малі міста з авторитетом офіційних українських та місцевих медіа, становить швидше рафінований зразок «замикання» на місцевому рівні, що стосується ЗМІ. «Російськомовність» - переважно Південь України, включно з Кримом, де орієнтовані на російські медіа, демонструючи спрямованість «зовні», за межі комунікації, що легітимізована національним громадянством.

Матеріальний і освітній фактор повідомляли такої диспозиції певну соціальну впевненість, проте відстороненість від локальної ідентичності не могла не вести до дисбалансу культурного стану і більш драматичних наслідків.

Сьогодні загальна картина помітно еволюціонувала, передусім через зростаючу практику комунікації в Інтернеті, використання якого прогресує серед освіченого і молодого електорату, а з встановленням доступу до нього з мобільних гаджетів - і серед усіх інших категорій, він сприймається сучасною альтернативою традиційним ЗМІ, а й доповненням до них. Парадокс Інтернету як очевидна розбіжність між загальним задумом найбільш ефективного інформаційного обміну, віртуальної демократії, безпосередньої політичної і культурної участі, всіх інших відомих переваг «інформаційного суспільства» і в дійсності стимуляцією соціокультурних нерівностей і відмінностей у електронній компетентності, що стійко зберігається в тому числі в доволі просунутій у цьому Європі.

В Україні початку цього століття використання Інтернету та соціальних мереж було все ще безпрецедентно низьке за європейськими масштабами. За даними Європейського соціального дослідження 2003-2004 років (ESS), у розвинених, передусім скандинавських, країнах Інтернетом користувалися більш ніж дві третини дорослої аудиторії, у колишніх соціалістичних країнах - у межах третини, а в країнах економічно менш заможного півдня в межах п'ятої частини.

В Україні ж Інтернетом користувалися менше десятої частини громадян, і навіть еліта не могла розглядатися як лідер електронної компетентності. Україна вирізнялася і найнижчими показниками включення в Інтернет серед молоді.

Тоді як у Словенії та Угорщині половина, а в Польщі та Словаччині третина молоді вже могли вважатися його регулярними користувачами, 80% української аудиторії до 30 років практично були ізольовані від альтернативної інформаційної системи і виявлялися відкритими для впливу більш уніфікованої і стереотипної інформації теле- і радіоканалів [Костенко, 2007]. У даний час звернення до соціальних мереж за новинами про події в світі і в Україні ніяк не менше, ніж до провідних телеканалів (рис. 2). За даними 2021 року, інформацію про суспільно-політичне життя в країні половина дорослого населення отримує з соціальних мереж (51%), більше третини - з інформаційних онлайн-ресурсів (36%), тоді як національні провідні канали (1+1, Інтер, Україна, ICTV, СТБ, Новий канал) слугують джерелами новин для двох п'ятих дорослої аудиторії (41%), а новинні телеканали (5 канал, 24-канал, Прямий, Україна-24, інші) - для більш як третини респондентів (38%) (рис. 2).

Рисунок 2. Джерела інформації про події в Україні, 2021 рік, %, N=2000 Дані отримані у рамках проєкту «Соціальні наслідки пандемії COVID-19 в контексті суспільної трансформації в Україні: соціологічний підхід» за грантової підтримки Національного фонду досліджень України для виконання наукових досліджень і розробок у 2021 році. Звідки Ви отримуєте інформацію про суспільно-політичне життя країни? (Відмітьте всі відповіді, що підходять)

Символічна генералізація «довіра» до соціальних інститутів, серед яких і медіа, не так вже й проста, оскільки переробляє раціональні, емоційні, екзистенційні проекції, історичний і культурний досвід індивідів і спільнот, особливості ментальності і рутинні практики. Весь цей час суспільство доволі скептично сприймало владні і правоохоронні інстанції, більше покладаючись на людський фактор та гуманітарну сферу.

Непорушність трюїзму - всюди і завжди людям довіряють більше, ніж структурам - давала змогу припускати, що є якийсь обмежений ресурс довіри, яким володіє суспільство і кожен окремо. Виявилося, що горизонти довіри все ж ширше сталих за десятиліття меж.

Однак лише там, де зміни легітимізовані спільною соціальною дією і особистою причетністю, тобто маніфестація «кредиту довіри» можлива як політичний резонанс, як це було зі збільшеним довіри до президента в результаті Помаранчевої революції у 2005 році або пізніше подій зими 2013-2014 років (рис. 4). Водночас, очевидно, що рівень недовіри, критичного сприйняття, підозри останніми роками разюче повзе вгору, що має вагомі причини екзогенного і ендогенного характеру.

Ставлення до медіа цілком вписується в загальну тенденцію. Зазвичай в ієрархії довіри до інститутів ЗМІ розташовуються вище «комплексу влади» (владні структури різного рівня, президент, політичні партії) і поступаючись «комплексу порятунку» (сім'я, церква, армія).

Проте кредит довіри медіа цілком можливий, якщо він інспірований політичним піднесенням. У 2005 році в середньому довіра до українських ЗМІ зросла з 28% до 35,5%. Максимально підвищені очікування щодо медіа пред'явили ті, хто вважав, що він «виграв» у результаті третього туру президентських виборів, тоді як «ті, хто програв» були явно розчаровані, і не сподівалися на достовірність повідомлень у ЗМІ (49,4% проти 22,7%). Водночас більше половини респондентів, які не схильні описувати свій стан у термінах поразок або перемог, не видали медіа ніякого особливого кредиту довіри, а й відмовили їм у ньому не більше, ніж раніше (30,2%).

Рисунок 4. Зони довіри та недовіри до соціальних інститутів, 2005, 2015 роки (N=1800, %)

Таблиця 1

Рівні довіри та недовіри до соціальних інститутів, 2005, 2015 роки (N=1800, %)*

* У 2015 році вибірка не охоплювала територію Криму і непідконтрольну Україні частину Донбасу.

Сприйняття українських ЗМІ більшістю населення переважно в якості політичного і ідеологічного мовника притупляє очікування від них неупередженої інформації. В останні роки, крім глобальних регуляторів, дві впливових щодо інформаційних порядків обставини локальної значущості виявляються тут вирішальними. По-перше, спостерігається відчутне фінансово-економічне, матеріальне ущемлення більшої частини населення, що спонукає різні соціокультурні страти, особливо соціально і регіонально вразливі, очевидно сумніватися в спроможності та ефективності влади, розцінюючи медіа як версію її допустимої публічності. По-друге, в умовах зовнішньої і внутрішньої небезпеки України державна політика розсуває кордони політично доцільного в зоні культури та інформації. Проте питання щодо порога прийнятного в інформаційному регулюванні не знаходить єдино правильного рішення, суперечливо впливає на процеси консолідації політичної нації.

Багаторічні спостереження за ставленням аудиторій до медіа більш докладно виявляє структурні і культурні фактори впливу на довіру до них, як і фактори впливу ЗМІ на різні контексти довіри, генерованої в суспільстві. Цей вплив залишається доволі суттєвим, незважаючи на те, що їх авторитет як необхідного і достатнього інформатора похитнувся. Загальна картина поступового зниження статусу ЗМІ як надійного інформаційного джерела, що виглядає особливо виразно після подій зими 2013-2014 років, подана на рисунку 5.

Рисунок 5. Рівень довіри до українських ЗМІ, 1994-2020 роки

(N=1800, %)

Емпіричні свідчення недвозначні. У 2020 році рівень недовіри до ЗМІ в суспільстві становив 40% (44% у 2019 р., 54% у 2018 р.), тоді як у 2013-му їм не довіряло в півтора раза менше - 28%. Відповідно, у 2020 році довіряли медіа цілком або переважно - 19% (30% у 2019 р., 18% у 2018 р.), у 2013-му - 37%. Порівняно зі ставленням до армії і церкви показники недовіри / довіри в разі медіа куди більш не збалансовані: 24% vs. 43%, 27% vs. 38% (24% vs. 52%, 30% vs. 47% у 2019 р.). У 2019 році до цих авторитетних у громадській думці інстанцій додається і Президент (26% vs. 47%), хоча у 2020 році показники повертаються в звичне русло (47% vs. 22%). Протягом десятиліття рівень недовіри до глави держави був вкрай високий, як і рівень недовіри до Уряду та Верховної Ради.

Ймовірно, зміцнення оптимізму з приводу реформування суспільства у зв'язку з новим керівництвом країни проєктується аудиторіями й на національні ЗМІ, зберігаючи перевагу недовіри над довірою до них, але все ж-таки зменшуючи її у бік рівноваги.

Тобто контексти медіаскептицизму ущільнюються, утримуючи наші сумніви щодо того, чи є достовірною інформація про суспільство, якою ми, звичайно, оперуємо.

Як відомо, така інформація являє собою переробку свідчень, отриманих з різних джерел, чи віддаємо ми собі в цьому звіт чи ні, і національні медіа, мабуть, найбільш впливовий з них.

Сьогодні у світі «постправди» і «фейкових новин», про що багато говорять як на публічному сленгу, так і концептуально, наприклад, у термінах Поля Рікера «герменевтика підозри» і «герменевтика істини», цілком покладатися на соціальну комунікацію вважається необачним, оскільки є маса способів випадково, навмисно (із добрими й непорядними цілями), і зловмисно, маючи у виді різного роду втручання й атаки ззовні, впливати на повідомлення публічних каналів [Phelan, 2016; Corner, 2017]. Усе відвертіше й наполегливіше артикулюється питання про конгруентність ідей інформаційної (а отже, і загальної) безпеки й свободи слова, про встановлення меж транспарентності демократичних суспільств.

Аргументів на користь непорушності «права на інформацію» в інформаційних суспільствах предосить, як, втім, і міркувань щодо витрат такої вимоги.

Дослідники, наприклад, вимірюючи ефекти медіа щодо соціальної напруженості і грунтуючись на багаторічних даних World Values і European Values Surveys, а також Global Media Freedom Dataset, верифікують гіпотезу щодо того, що в суспільствах з високим рівнем інтолерантності вільні медіа лише підсилюють соціальні конфлікти, тоді як у толерантних суспільствах цього не відбувається [Hutchison, Schiano, Whitten-Woodring, 2016]. Властиво, з розширенням технологічних можливостей поширювати інформацію дефініції свободи слова (свободи інформації, свободи медіа) останнім часом активно дебатуються, враховуючи переважаючі весь попередній досвід ресурси Інтернету й соціальних мереж [Richter, 2016].

У поясненні ущільнення контекстів медіаскептицизму не можна не брати до уваги низку структурних і культурних його виправдань, які здобувають сталий характер. Передусім йдеться про відтворення регіональної диференціації в оцінці національних медіа, що має відомі історико-політичні причини (рис. 6).

Рисунок 6. Рівень довіри до українських ЗМІ, 2013-2020 роки (N=1800, %)

Як свідчить регресійний аналіз, регіон залишається найбільш впливовим обгрунтуванням скептицизму до українських ЗМІ (в-коефіцієнт дорівнює 0,158 і є значущим при p <0,001).

Незважаючи на певні річні коливання рівня недовіри / довіри до ЗМІ, у 2020 році скепсис все ж переважає над лояльністю у всіх регіонах, чого в 2013 році не спостерігалося.

Схоже, не в останню чергу підозри утримуються маніфестацією власних політичних позицій українськими медіа, насамперед провідними телеканалами, що перетворилося сьогодні в неприховане дійство, яке нічим не камуфлюється, керуючись інтенціями власників.

Найбільш сприятлива для українських ЗМІ ситуація склалася в Західному регіоні, де співвідношення скептично і довірливо налаштованих щодо медіа становить 40% vs. 18% (у 2019 р. 35% vs. 27%), тоді як на Сході і тим більше на Донбасі сумніви щодо медіа виразно беруть гору - 49% vs. 16%, 70% vs. 10% (у 2019 р. 51% vs. 31%, 56% vs. 21% - рис. 6).

Таблиця 2