Костянтин Бич-Лубенський - журналіст і музичний критик Харкова початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Костянтин Бич-Лубенський - журналіст і музичний критик Харкова початку ХХ ст.

Полякова Юліана Юріївна

Стаття присвячена життю та діяльності харківського журналіста та громадського діяча Костянтина Бич-Лубенського. Особливу увагу приділено працям Бич-Лубенського з питань музичного мистецтва. Автор статті доходить висновку, що дописи критика, опубліковані на шпальтах харківських газет, є важливим джерелом для вивчення культури міста.

Ключові слова: Костянтин Бич-Лубенський, журналістика, музична критика, культура.

Серед харківських журналістів початку ХХ століття дещо осторонь стоїть постать театрального та музичного критика, письменника, етнографа Костянтина Бич-Лубенського (1860 - після 1916). Його біографію стисло викладали в різних виданнях сучасні харківські краєзнавці та журналісти, зокрема Андрій Парамонов [29], але в ній залишається ще достатньо «білих плям».

Відомо, що Костянтин Михайлович Бич-Лубенський народився 1860 р. у селі Привілля Ізюмського повіту у дворянській родині: його батько походив з української шляхти, з роду Бичів-Биченків. Можна вважати, що Костянтин Михайлович - прапрапраправнук новосанжарського сотника, чугуївського отамана Григорія Йосиповича Бича (1675 - ран. 1751).

Костянтин Бич-Лубенський закінчив 2-гу харківську гімназію. Але невідомо, чи мав він вищу освіту, хоча у 1880-1881 рр. був стороннім слухачем першого курсу юридичного факультету Харківського університету [30, с. 86]. Можливо він, як і його молодший брат Іван (1867-1920), у подальшому - харківський мировий суддя, затятий монархіст, закінчив університет екстерном. Відомо тільки, що вже від 1880 р. Костянтин працював у Харківській губернській дворянській опіці (установі, яка повинна була дбати про дворянських дітей і вдів, що залишилися без допомоги, про хворих та немічних, а також брати на себе управління майном злісних боржників і марнотратів).

Але музичну освіту Бич-Лубенський мав - займався у музичних класах при Харківському відділенні Російського музичного товариства (вчився грі на фортепіано в класі І. І. Слатіна) [28, с. 25]. Пізніше він навіть був членом Харківського відділення Російського музичного товариства: ми знаходимо його ім'я у звітах серед членів Товариства.

Про те, що він займався музикою досить серйозно, свідчить епізод з нарису Бич-Лубенського, присвяченого відомому в той час віолончелісту і композитору Сигізмунду Глазеру (1862-?): «Г. Глазер готовился к какому-то весеннему концерту. Усталый и изневничавшийся, пришле он отдохнуть ко мне... Художник начал приходить в себя под обояньем дивной ночи: «Кажется, нашел. У вас есть инструмент?». Виолончель была принесена и г. Глазер заиграл» [4]. На нашу думку, наявність у Бич-Лубенського віолончелі говорить про те, що в його родині любили і знали музику.

Музична освіта стала йому у пригоді, коли Бич-Лубенський став постійним рецензентом газети «Харьковские губернские ведомости». В різних джерелах вказано різний термін співробітництва Бич- Лубенського з цим офіційним органом (зокрема, Парамонов вказує 1901-1906 рр.) [29]. Але перегляд газети дозволяє зробити висновок, що він був музичним критиком у 1898-1903 рр. Саме тоді Бич-Лубенський писав рецензії на концерти та оперні вистави (спочатку - під криптонімом К. Б., від 1900 - підписуючись повним ім'ям).

Зауважимо, що на той час у газеті працювали достатньо обізнані критики: рецензії на драматичні вистави писав Воскресенський, на концерти та оперні вистави - відома бібліотекознавця та громадська діячка Любов Борисівна Хавкіна (Л. Б.). Є підстави вважати, що рецензії на музичні вистави, підписані П. Г., належали перу викладача Харківського університету, музиканта та перекладача Павла Григоровича Ріттера, який пізніше був редактором і музичним критиком газети «Утро», де писав під псевдонімом Ріголетто.

У своїх рецензіях Бич-Лубенський зазвичай зосереджується на вокальній стороні вистави. Він дає аналіз співу виконавців основних партій, зупиняючись на різних нюансах. Ось що він пише про виконання партії Сусаніна в опері «Життя за царя» М. Глінки в грудні 1898 р. співаком О. Антоновським - солістом трупи Церетелі, яка декілька сезонів працювала у Харкові: «Мощный массивный голос артиста во многих местах был совершенно неузнаваем, звуча удивительной для такого сильного органа, чарующей бархатистостью. В течение всего спектакля ни одной лишней бравады, усиления звука, щегольства голосовым богатством не было замечено нами, а только глубокая художественная вера» [24].

Не стільки наслідуючи традицію, скільки, скоріш, за власним бажанням, новий критик подає перед прем'єрами аналіз самої опери та її сюжету - зокрема, також у грудні 1898 р. розповідає про оперу «Садко» М. Римського-Корсакова [23]. Але потім у замітці про підготовку прем'єри критик пише не тільки про музику, не тільки про виконавців головних партій, але й про сценографію: «Для пятой картины «Океан» наша сцена несколько мала, но все же и с этой теснотой режиссерское и декоративное искусство справилось с успехом. Особенно эффектно вышла смена декораций (без антракта) морской сцены и потопления Садка и подводное царство. Общая постановка и все аксессуары, сделанные заново, очень изящны и богаты. Репетиция полетов и воздушной поездки в раковине Садка и Волховы очень красивы» [26].

Під час сезону 1898/99 у статтях Бич-Лубенського подано також аналіз виконання таких опер, як «Життя за царя» М. Глінки, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Бал-маскарад» Д. Верді.

В кінці ХІХ - на початку ХХ століття до Харкова декілька разів приїздили італійські оперні трупи (зокрема, під керівництвом Д. Кастеллано). Також неодноразово гастролювала у нашому місті й видатна італійська співачка Джемма Беллінчоні.

Під час гастролей упродовж січня 1900 р. Дж. Беллінчоні виступила у таких виставах, як «Травіата» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Сільська честі» П. Масканьї, «Паяци» Р. Леонкавалло, «Севільський цирульник» Дж. Россіні і «Міньйон» А. Тома. У відгуку К. Бич-Лубенського про виконання партії Маргарити у «Фаусті» відзначалося високохудожнє і реалістичне виконання артисткою дуету третього акту, неперевершене виконання Беллінчоні «Арії з перлами». Особливо відзначає Бич-Лубенський непідробний драматизм сцени в храмі й сцени смерті Валентина. У співі артистки рецензента вразила легкість, з якою вона переходила від одного регістру до іншого [27]. Найкращими у гастрольній програмі видалися Бич-Лубенсько му виступи Дж. Беллінчоні в «Паяцах» і «Сільській честі». У своїх дописах про гастролі 1900 р. видатної співачки Бич- Лубенський не тільки відзначає найтонші нюанси музичного виконання, але й висловлює своє захоплення акторським даром співачки: «Очарованный слушатель созерцал на сцене Недду, жену Канио, Коломбину, вертлявую ярмарочную Комедиантку, но Коломбину в двух видах - при въезде, в толпе, и Коломбину на ярмарочной сцене, на підмостках. Занавес упал. Паяцы исчезли, исчезла с ними и грациозная, безпутная Коломбина, продукт нездоровой, балаганной культуры, и на сцене - простая, грубая, любящая девушка- южанка. С головы до ног перед вами - покинутая, отверженная сельская девушка... Слушая и смотря г-жу Беллинчиони, право, даже досадно, становится, что невольно говоришь о высоком драматическом художестве могучей артистки, а не об ее пении, о музыкальном исполнении. Но все ресурсы ее так тесно спаяны один с другим, что нет никакой возможности разделить, разложить их на составные элементы» [25].

Дж. Беллінчоні вдалося вразити харківських меломанів і виконанням партії Розіни в «Севільському цирульнику» Дж. Россіні. Бич-Лубенський особливо зупиняється на тому, що артистка, відмовившись від шаблонних романсів у сцені уроку, здивувала публіку виконанням іспанських романсів, додавши опері рідного їй колориту [22]. У виконанні партії Міньйон з однойменної опери А. Тома співачка, на думку критика, найбільше запам'яталася в останньому терцеті, де виразне виконання довершило образ її чарівної героїні [22].

На початку ХХ століття на сцені Комерційного клубу виступала не тільки оперна трупа Церетелі, але й опереткові трупи Алмазової та Новикова. Тож, якщо не було серйозних оперних вистав, Бич-Лубенський писав розгорнуті статті про композиторів, зокрема у 1900 р. - про творчість Дмитра Бортнянського [21].

У 1904 р. Бич-Лубенський кинув службу, вийшов на пенсію й оселився з родиною у власному маєтку в с. Курулька Ізюмського повіту. Відтоді він більше не міг відвідувати вистави поточного репертуару, отже, не писав критичних статей, присвятивши себе історико-культурній та літературній творчості. В той час він написав декілька творів українською: оповідання «Два попи», «Заговорило», «Таємна телеграма», «Міць льогики» (ці твори не були опубліковані). Він також робив переклади творів французьких письменників (зокрема переклав оповідання А. Франса «Люцепер»).

Ще під час постійної праці у газеті Бич-Лубенський проявив зацікавленість українською музичною і художньою культурою. Завдяки музичній освіті він міг вивчати походження музичних інструментів, зокрема українських. У 1900 р. на шпальтах «Русской музыкальной газеты» з'являється його стаття «Малороссийская лира и музыкальный инструмент рыля» [6].

Цю зацікавленість ще більше підігрів XII археологічний з'їзд, який відбувся у 1902 р. у Харкові. Бич- Лубенський він брав активну участь у висвітленні його у пресі, зокрема надрукував замітку про концерт, що відбувся на вечорі-засіданні етнографічної секції з'їзду в Харківській публічній бібліотеці і де була представлена творчість кобзарів, лірників, бандуристів і «троїстих музик» [7]. Більш розгорнута стаття, присвячена творчості бандуристів та лірників, була у 1902 р. надрукована в «Русской музыкальной газете» [2]. З особливою зацікавленістю він ставився до творчості композитора Миколи Лисенка, про якого написав декілька статей. Перша також побачила світ в «Русской музыкальной газете» у 1904 р. [9].

Пізніше, у 1913 р., після смерті Миколи Лисенка, Бич-Лубенський написав розгорнуту статтю про його творчість, надруковану у 1914 р. у «Літературно-науковому віснику» [15]. На жаль, саме з цим виданням пов'язана помилка, що потім була повторена в інших довідниках. У книзі Богдана Ясинського «Літературно - науковий вісник. Покажчик змісту. Том 1-109» помилково вказано, що К. Бич-Лубенський - це псевдонім письменника Леоніда Пахаревського [35, с. 507]. Можливо, Ясинський просто скористався «Словником псевдонимів» О. Дея, де подано цю інформацію з посиланням на редакційний примірник газети «Рада» [18, с. 61]. Тому у подальших виданнях, зокрема в «Українській музичній енциклопедії» біографії цих двох діячів тісно переплетені і переплутані [34].

Додамо, що варіант нарису про видатного композитора під назвою «Микола Віталієвіч Лисенко. (Біографічно-музичний нарис)» зберігається в ДАХО у справі К. Бич-Лубенського [16, арк. 130-139]. Нарис був надрукований А. Парамоновим у 2002 р. у виданні «Харьковский исторический альманах» [14]. До того ж, у 1913 р. Бич-Лубенський написав биографічно-критичний нарис про М. Лисенка російською мовою, опублікувавши свою працю на шпальтах газети «Утро», з якою пов'язаний останній період творчої діяльності журналіста [11].

Як відомо, газета «Утро», яка вважалася більш прихильною до українства, почала виходити у Харкові у 1907 р. І від 1910 р. Бич-Лубенский почав друкувати в ній проблемні статті з питань українського мистецтва. Зацікавлення українського історією та культурою насамперед знайшло відображення у статтях про український архітектурний стиль [8; 10]. У зв'язку з конкурсом на проект фасаду художнього училища в Харкові, який виграв архітектор Костянин Жуков (1873-1940), на шпальтах українських часописів йшло активне обговорення особливостей українського модерну як архітектурного стилю. Бич-Лубенський у 19101911 рр. долучився до цієї дискусії, опублікувавши цілу низку полемічних статей в газеті «Утро».

Згідно зі спогадами історика архітектури Віктора Чепелика про мистецтвознавця Стефана Таранушенка, той, ще будучи студентом університету, допомагав Бич-Лубенському у зборі та обробці матеріалу щодо архітектури українського модерну, старий вже погано бачив [33, с. 246-247].

Можливо, саме через цю хворобу Бич-Лубенский не мав змоги висвітлювати виступи українських театральних труп у газеті «Утро», навіть коли жив у Харкові, а не в своєму маєтку. Але у квітні 1911 р. Бич- Лубенський написав велику статтю до річниці з дня смерті Марка Лукича Кропивницького, де стисло, але натхненно й поетично окреслив творчий шлях корифею українського театру [5].

Пожвавлення українського життя в місті призвело до виходу в Харкові у 1912 р. українського часопису «Сніп» (під керівництвом Миколи Міхновського). Бич-Лубенский вів у цьому часопису рубрику «Дагеротип» (такі фотографічні замальовки, дописи з проблем сучасного життя), а також виступав зі статтями щодо розвитку української музичної культури: наприклад, у статті «З музичного життя України» він згадує плідну працю композитора і концертмейстера Володимира Сокальського у трупі М. Старицького [13].

Того ж 1912 р. він разом із С. Васильківським створює «Українське ім. Г. Квітки-Основ'яненка літературно-художнє етнографічне товариство», яке фактично виконувало у Харкові функції «Просвіти». Серед членів були М. Міхновський, Г. Хоткевич, С. Васильківський, С. Тимошенко та інші.

Товариство збиралося вивчати українську історію та культуру, тому в ньому було декілька відділів: красного письменства, мистецтва, етнографії. Для цього членами Товариства влаштовувалися лекції з українознавства, проводились вечори українською мовою для молоді, концерти української музики. Серед завдань було й сприяння створенню Українського художнього театру в Харкові, який мріяла започаткувати М. К. Заньковецька. У зв'язку з цим газета «Рада» сповіщала, що 13 серпня 1912 р. у будинку Бич- Лубенського (на Єпархіальній вулиці, 24) відбулися збори, де було обрано художньо-театральний комітет, до якого увійшли Бич-Лубенський, композитор С. П. Дрімцов, П. Н. Зінченко та ін. [31].

Через хворобу Бич-Лубенський від 1914 р. поступово припиняв активну діяльність, майже не виїздив з хутора, де мешкав зі своїми рідними. Але в нас є відомості щодо продовження його перекладацької творчості. У червні 1914 р. в газеті «Утро» у замітці «Украинский театр» йшлося про отримання Бич-Лубенським дозволу на переклад українською драми Костянтина Романова (К. Р.) «Цар Іудейський» [32]. Зауважимо, що прихильність до української мови не заважала йому паралельно друкувати на шпальтах газети «Утро» оповідання російською. Поки що ми знайшли два - «Шлем Мамбрена» [12] та «Вэра Виолетта» [3].

Цікава інформація щодо літературної та перекладацької діяльності Бич-Лубенського міститься у спогадах графині Олександри Миколаївни Дорер-Рагозіної, яка разом із своєю родиною у 1918 р. переїхала до Харкова з власного маєтку під Казанью. Деякий у 1920-ті роки час родина Рагозіних провела поблизу села Курулька, на хуторі Бич-Лубенському, де тоді мешкали дружина та діти Костянтина Бич-Лубенського. Вона пише й про те, що їй було відомо про покійного господаря хутору: «Бич-Лубенский хутор - уникальное соединение самых различных людей и судеб. Его бывший хозяин - украинский литератор Бич-Лубенский Константин, переведший на украинский язык Энеиду - не так, как Котляревский, а вполне серьезно и полностью - давно умер. Осталась - его жена Анна Даниловна (тетя Нина) и пятеро дочерей» [19].

Точна дата смерті Бич-Лубенського нам поки що невідома. Остання згадка про нього знайдена у 1915 р. Під час Першої світової війни у Харкові опинилося багато біженців із західних губерній Російської імперії. Любов Жванко у своїй книзі «Біженство Першої світової війни в Україні» наводить архівні документи, в тому числі - витяг із прохання представників громадськості Харкова до харківського губернатора М. В. Протасьєва про надання дозволу на реєстрацію «Товариства для надання допомоги малоросійському населенню, постраждалому від воєнних дій» від 15 вересня 1915 р. [20, с. 158-159]. Це прохання, серед інших осіб, підписав і Костянтин Бич-Лубенський [17, арк. 7-9 зв.].

Ми бачимо, що постать Костянтина Бич-Лубенського була цікавою та різноплановою. Його театральні та музичні рецензії, надруковані на шпальтах «Харьковских губернских ведомостей», до сього часу слугують матеріалом для праць сучасних мистецтвознавців. Зокрема, на його дописи активно посилається Бацак у своїй статті про гастролі італійських оперних співаків в Україні [1].

Тому панорама культурного життя Харкова кінця ХІХ - початку ХХ століть без вивчення життя та творчості Бич-Лубенського не буде повною, тому його діяльність заслуговує подальшого дослідження.

Джерела

лубенський журналіст музичний критик

1. Бацак К. Ю. Італійські оперні зірки харківської сцени 80-х років ХІХ - початку ХХ ст. // Аспекти історичного музикознавства. 2019. Вип. 18. С. 89-117.

2. Бич-Лубенский К. Бандуристы и лирники на Харьковском ХІІ археологическом съезде // Рус. муз. газета. 1902. № 37 (15 сент.); № 38 (22 сент.).

3. Бич-Лубенский К. «Вэра Виолетта» // Утро. 1911. 3 июля.

4. Бич-Лубенский К. С. С. Глазер // Харьков. губерн. ведомости. 1902. 8 нояб.

5. Бич-Лубенский К. К годовщине смерти М. Л. Кропивницкого // Утро. 1911. 9 апр.

6. Бич-Лубенский К. Малороссийская лира и музыкальный инструмент рыля // Рус. муз. газета. 1900. № 41 (7 окт.)

7. Бич-Лубенский К. Музыкальный вечер XII археологического съезда // Харьков. губерн. ведомости. 1902. 21 авг.

8. Бич-Лубенский К. Новый этап: По поводу конкурса на фасад здания Харьковской художественной школы // Утро. 1910. 19 июля.

9. Бич-Лубенский К. 35-летний юбилей Н. В. Лысенко // Рус. муз. газета. 1904. № 5 (1 февр.).

10. Бич-Лубенский К. М. Украинский архитектурный стиль // Утро. 1910. 13 окт.

11. Бич-Лубенский К. Украинский композитор Николай Виталиевич Лисенко // Утро. 1912. 27 окт.

12. Бич-Лубенский К. Шлем Мамбрена // Утро. 1911. 9 июля

13. Бич-Лубенський К. З музичного життя України // Сніп. 1912. №5. С. 4-6.

14. Бич-Лубенський К. Микола Віталієвіч Лисенко [Електронний ресурс]: (Біографічно-музичний нарис) // Харьковский исторический альманах. Лето 2002 г. Харьков, 2002. №1. URL: https://www.otkudarodom.ua/ru/mikola-vitaliievich-lisenko-k-m-bich-lubenskoy (дата звернення: 23.03.24).

15. Бич-Лубенський К. Музична спадщина М. Лисенка // Літ.-наук. вісник. 1914. Т. 65. С. 434-447.

16. ДАХО. Ф. 979. Особовий фонд Бич-Лубенського Констянтина.

17. ДАХО. Ф. 29. Оп. 1. Спр. 693.

18. Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.). Київ: Наук. думка, 1969. 559 с.

19. Доррер (Рагозина), А. Н. Это я, Господи! [Електронний ресурс]. Херсон, 2004. URL: https://baza.vgd.ru/11/78543/?pg=14?pg=14 (дата звернення: 23.03.24).

20. Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні: Документи і матеріали (1914 - 1918 рр.): монографія. Харків: ХНАМГ, 2010. 360 с.

21. К. Б. Дмитрий Степанович Бортнянскиий // Харьков. губерн. ведомости. 1900. 9 окт.

22. К. Б. Последние гастроли г-жи Беллинчиони // Харьков. губерн. ведомости. 1900. 15 янв.

23. К. Б. «Садко», опера Н. А. Римского-Корсакова: (По поводу предстоящей постановки ее на харьковской сцене) // Харьков. губерн. ведомости. 1898. 12, 13 дек.

24. К. Б. Театр и музика: [«Жизнь за царя» М. Глинки] // Харьков. губерн. ведомости. 1898. 6 дек.

25. К. Б. Театр и музыка: [«Паяцы» Р. Леонкавалло, «Сельская честь» П. Масканьи] // Харьков. губерн. ведомости. 1900. 11 янв.

26. К. Б. Театр и музыка: [«Садко» Н. Римского-Корсакова] // Харьков. губерн. ведомости. 1898. 17 дек.

27. К. Б. Театр и музика: [«Фауст» Ш. Гуно] // Харков. губерн. ведомости. 1900. 9 янв.

28. Отчет Дирекции Харьковского отделения Императорского Русского музикального общества за 1876-77 г. Харьков: Тип. М. Зильберберга, 1877. 28 с.

29. Парамонов А. Бич-Лубенський Костянтин Михайлович // Енциклопедія сучасної України. Київ, 2003. Т. 2: Б-Біо. С. 614.

30. Список студентов и посторонних слушателей лекций Императорского Харьковского университета на 1880-1881 академический год. Харьков: Унив. тип., 1880. 90 с.

31. Театр і музика // Рада. 1912. 17 серп.

32. Украинский театр // Утро. 1914. 14 июня.

Размещено на Allbest.ru