Історія красномовства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки молоді та спорту

Українська інженерно-педагогічна академія

Реферат

з предмету риторика

Тема: «Історія красномовства»

Виконала:

студентка групи ДТ-Д10

Черіднік Д.О

Перевірила:

Веретенко І.М.

Харьков 2012

Вступ

Риторика -- це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Риторика є однією з найдавніших наук, її виникнення припадає на античні часи. Вона була засобом захисту і звинувачення на судовому процесі. Найвидатніші теоретики риторики були в Греції, а практики -- в Римі. Засвоєння риторики вважалося необхідною підготовкою в Стародавній Греції та Римі. Громадяни Давньої Греції могли самі себе захищати в суді, а щоб захист вийшов вдалим, вони зверталися до фахівців, чиїм ремеслом було складання промов. Ораторське мистецтво розвивалося й у Давньому Римі. Відомий давньогрецький оратор Аристотель розрізняв три способи переконання:

логічний

емоційний

етичний.

Найвидатнішим римським оратором був Цицерон, він досягнув високої майстерності у складанні й виголошенні промов, став автором трактатів про ораторське мистецтво.

У середньовічній Європі риторика була перш за все мистецтвом християнської проповіді. Разом з діалектикою і граматикою риторика становила тривіум -- базову частину навчального плану в середньовічній освіті. Її правила були пристосовані до середньовічних форм, таких, як проповіді і правові документи. На землях Київської Русі ораторське мистецтво розвивалося під візантійським впливом.

У києво-руських пам'ятках деякі положення з риторики зустрічаються в Ізборниках Святослава 1073 і 1076. Видатними ораторами були Іларіон, Кирило Туровський (11--12 ст.). В 16--17 ст. ораторські мистецтва вивчали в братських школах і Києво-Могилянській колегії. Спочатку навчання відбувалося за латинськими підручниками періоду античності. Найдавнішим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській колегії, був курс «Orator Mohileanus» («Оратор Могилянський») Йосифа Кононовича-Горбацького (1637), написаний латинською мовою за зразком праці Цицерона «Поділи ораторські».

В середині 17 ст. Йоаникій Галятовський уперше створив курс риторики українською мовою, орієнтований на укладання церковних проповідей -- трактат «Наука, албо способь зложеня казаня»; він умістив його разом із зразками казань у своїй книзі «Ключь разум?нія» (1659, 1665). Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський та Лазар Баранович своєю проповідницькою практикою сприяли перетворенню української проповіді в літературний жанр. Наступне покоління українських проповідників -- Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Георгій Кониський -- розвинули панегіричний жанр.

Риторика розробляла теорію мовного стилю. Авторам українських риторик близькою була ідея, що прийшла з античності й дістала широкий розвиток у стінах Києво-Могилянської колегії, про три ораторські стилі («слоги») -- високий, середній і низький, на які мовний матеріал членувався за ступенем образної ускладненості, а отже й естетичного сприйняття. Поступово правила та прийоми риторики були перенесені на інші прозові жанри, її основний розділ -- учення про словесне вираження -- увійшов складовою частиною до мовознавства й теорії літератури (стилістика). Інші розділи риторики з часом втратили практичне значення. На сучасному етапі розвитку риторики відбувається піднесення всіх її жанрів, створюється багато посібників ораторського мистецтва.

1. Риторика Давньої Греції

Розвиток риторики в Давній Греції у V--IV ст. до н. е. пов'язаний з епохою софістики і цим вченням стимулювався. Як філософське вчення, що виникло на етапі розпаду, руйнування міфологічної свідомості, яка вже відходила, і ще не зміцнілих науково добутих знань про світ, тому що експериментальна база природничих наук була слабкою, софістика заперечувала об'єктивну істинність (вона нічим не могла її довести) і сповідувала релятивізм та скептицизм. Іншими словами, софістика піддавала сумніву можливість вірогідного пізнання істини, існування надійних критеріїв істини і взагалі критично-недовірливо ставилася до спроб її пізнання, тому спрямувала увагу на ближчий, конкретніший і доступніший об'єкт пізнання--людину, її розум і духовну сферу, проголосивши вустами Протагора: "Людина -- міра всіх речей: існуючих -- що вони існують, неіснуючих -- що вони не існують".

Софісти (в перекладі з грецької -- учителі мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для того щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика). Хто оволодіє цими мистецтвами переконувати, той зможе домогтися успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін, той стає "громадською" людиною. Зрозуміло, що у зв'язку з цим зростала роль риторики як науки переконання.

2. Риторика Київської Русі та України

Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. Але відомо, що і в ту пору йому приділяли увагу. Це мало глибинні корені. Ще Геродот писав про "скіфів-землеробів", що вони всі виголошували біля царського вогнища присягу цареві, й в цьому акті поєдналися установки на політичне та юридичне красномовство.

З виділенням слов'янства як такого з індоєвропейської спільноти, в найдавніших фольклорних творах фіксуються промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів і власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство: в процесі княжого суду можна було й звинувачувати, й оборонятися словом. Щоправда, якщо довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (так званий "божий суд" -- вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).

Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим більше -- до втілення її в літературі та мистецтві. Культурна робота в її сучасних формах одразу ж почалася в Україні як утвердження християнської ідеї, що наклало відбиток на весь - духовний склад українського народу та його культуру.

Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя розглядали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, насправді ж вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн з прийняттям християнства і, аж до татарської навали, була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній німецький історик Адам Бременський вважав його суперником Константинополя.

Саме слов'янський переклад Біблії став помітною віхою у розвитку риторичного мистецтва України--Русі. А оскільки й майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровим своїм складом переважно була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов'ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена та розгалужена система ораторських жанрів і розгалужена теорія риторики.

3. Риторика Стародавньої Індії

Культура Стародавньої Індії -- одна з найбагатших і найцікавіших культур світу. Постала вона як синтез культури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які завоювали Індію в середині II тис. до н. е.

Тут існувала багатюща релігійна, наукова та художня література на численних мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Водночас у Стародавній Індії сформувалася й одна з найбільш значних у світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Паніні та інші вчені. Давньоіндійська думка висунула навіть теорію художньої літератури. Існували теоретичні посібники ("Поетичні прикраси" Бхамахи, Дхваньялока Ананда-вардханн та ін.).

Риторичне й художнє тут звичайно не розрізняли, фонетичні та стилістично-синтаксичні прийоми, що розглядалися як прикраса мови, ототожнювали з атрибутами художнього слова. Та давньоіндійська поетика містить елементи, які цілком можна трактувати і як риторичні прийоми. Так, у Дхваньялоці фігурують такі фундаментальні категорії, як раса і дхвані: раса означає "смак" (або почуття); дхвані -- обігрування багатозначності слова; обидві категорії можуть бути реалізовані як в поетичному, так і в риторичному тексті.

Додамо, що переможця в університетському диспуті в Індії прийнято було з почтом провозити на слоні, а того, хто програв у цьому змаганні, посипали брудом і тяжко лаяли -- статус риторики, отже, був тут дуже високий...

Юридична риторика знайшла своє літературне втілення в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, їх не варто ідеалізувати: тут закріплено й соціальне гноблення, і чисто расистські принципи (диференціація "чорних" і "білих", поділ на варни -- жерці, воїни, простолюд і принижене чорношкіре населення), причому якщо представник нижчої касти скаже щось проти жерця-брахмана --"залити йому рота розплавленим сріблом").

Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя:

"Якщо не було б послуху перед владою, дикі звірі та птахи нищили б жертви і роздирали б людей на шматки, ніхто не вивчав би Вед, не доїв би корів, дівчата не виходили б заміж, були б розірвані всякі узи і панував би загальний розбій".

Політична риторика Стародавньої Індії, як і на всьому Сході, реалізувалася передусім у царських написах. Наприклад, цар Ашока, який запровадив в III ст. до н. е. буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість і розлюденість старих традицій:"Сумний улюбленець богів з тих пір, як завоював Калінгу. Бо невідворотно захоплення ще непідкореної країни супроводжується вбивством, загибеллю або полоном людей. І від цього улюбленця богів мучить печаль, тужливі думки й тяжкі думки".

Глибока філософічність і яскрава образність, характерні для стилю священних книг -- Вед, започаткували релігійну риторику Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалася на обожненні сил природи, на самоспогляданні.

В обох системах слову надавалася магічна роль. З огляду на це брахмани довго не записували тексти Вед, оскільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. "Зосередження розумової і, отже, мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літургічної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення".

У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут вшановували богиню Бач ("слово") -- "царицю богів". Вона вважалася покровителькою мудрості і красномовства. Пізніше Вач стали ототожнювати з Сарасваті, образ якої здавна пов'язували з водами.

Часом риторика Вед сягає високого рівня філософського узагальнення. Таке, наприклад, потрактування категорії Атман -- індивідуально-духовного начала, яке вміщує Брахмана -- божественно-загальне, подібно до того, як глечик вміщує повітря:

"Цей мій атман у глибині серця менший, ніж зернина рису, й ніж зернина ячменю, й ніж насіння гірчиці, й ніж зернина проса. Цей мій атман у глибині серця більший, ніж земля, ніж повітряний простір, більший, ніж небо, більший, ніж усі ці світи. Джерело будь-якої дії, будь-якого бажання, будь-якого запаху, будь-якого смаку, що вміщує в себе все це, мовчазний, нескаламучений, він, мій атман, у глибині серця, -- це брахман!"2. Особливим є красномовство та поетичність замовлянь і заклинань, що складають четверту книгу Вед -- "Атгарваведу". Була широко представлена й дидактична риторика: "І серце спільнеє, і розум, і засіб від ворожнечі дарую, Як матері мале теля. Нехай буде відданий син батькові, Згідний з матір'ю у всьому, Нехай чоловіку мовить дружина Медові слова кохання" (в оригіналі -- вірші).

У розвитку релігійної риторики Індії слід виділити тексти буддизму, який надавав величезного значення слову, що аналізувало екзистенціальні проблеми людини: "Він образив мене, він вдарив мене, він узяв гору наді мною, він обібрав мене.

У тих, хто не таїть у собі таких думок, ненависть припиняється. Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона. Ось споконвічна дгамма".

"Як в будинок з поганим дахом просочується дощ, так в нерозвинений розум просочуються жадання".

"Не прикипайте душею до приємного й ніколи -- до неприємного. Не бачити приємного й бачити неприємне -- зло".

Висновок

Риторика (красномовство) має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Їсократ, Есхіл, Філократ, Лісій.

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, -- видатні ритори -- ще за життя були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятівників народу». Цицерон у своїх трактатах, присвячених ораторському мистецтву, писав про формування нової людини -- людини-патріота, громадянина, який живе ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384--322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або блискавицею» '.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Тулій Цицерон (106--42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і висновками.

риторика греція україна індія

Список літератури

1. Іржі Томан. Мистецтво говорити. - К., 2000.

2. Основи ораторського мистецтва. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru