Культура фахового мовлення

3. Форма доведення (аргументація). Наявність тези і аргументів ще не означає, що доведення є наявним. Наприклад, якщо ми маємо купу автомобільних деталей, то це не означає, що вони є вже готовим автомобілем. Для того, щоб доведення було завершеним, необхідно встановити логічний зв'язок тез і аргументів, чим і є, власне, аргументація. Тобто потрібний несуперечливий ланцюг між тезою, системою аргументів і висновком умовиводу. Щоб цей логічний ланцюг був несуперечливим, людині потрібно знати і дотримуватися законів логіки.

Доказ тісно пов'язаний із спростуванням. Досить часто ми не тільки доводимо істинність висунутої тези, але одночасно й спростовуємо якесь інше положення, котре ми вважаємо хибним.

Спростуванням називається процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому. Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення (міркування). Згідно з цим розрізняють такі способи спростування:

1. спростування тези;

2. спростування аргументів;

3. спростування зв'язку тези з аргументами.

Спростування тези

Спростування, спрямоване безпосередньо проти тези, можна досягти різним шляхом.

а) Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, котра суперечить спростовуваній.

Цей спосіб спростування грунтується на закон виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує Спростовування тези, і остання буде спростована. Це спростування будується так. Коли треба спростувати тезу, ще суперечить тій, котру ми спростовуємо, і доводимо її істинність. А потім, спираючись на закон виключеного третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.

б) Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду (безглуздості). Спростування в таких випадках відбувається так. Припустімо, що спростовувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умовно-категоричного силогізму доходять висновку хибність і самої основи спростовуваної тези.

Спростування аргументів

Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами.

а) Шляхом доведення хибності аргументів.

Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обгрунтована. Наприклад, доводиться теза про те, що «Потерпіла Л. була психічно хвора» таким чином: «Усі самовбивці--психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою». Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому («Усі самовбивці -- психічно хворі») є хибним.

б) Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується висунута теза, є для тези недостатньою.

Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається необгрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обгрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних доказів.

в) Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними.

Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необгрунтованою.

г) Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є неякісним.

Спростування зв'язку тези з аргументом

Суть цього способу спростування полягає в доведенні неспроможності демонстрації.

Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі котрого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим.

Аргументація -- це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності. Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

- положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;

- обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань(доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.

У курсі логіки вивчається саме аргументація другого типу. Це означає, що предметом подальшого розгляду буде процес обґрунтування, обстоювання певного положення (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень. У структурі аргументації такого типу відрізняють: тезу; аргументи; форму (схему).

Теза -- це положення, яке необхідно обґрунтувати. Аргументи -- це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза. Форма, або схема аргументації -- це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези.

Узагальнення - уявне згрупування предметів за загальними та істотними ознаками. Наприклад, за загальними ознаками об'єднуємо в одну групу вишню, гвоздику, кров, сире м'ясо - за кольором, але це не істотна ознака. За істотними ознаками (за призначенням) об'єднуємо стіл, стілець, шафу, крісло - це меблі. Узагальнюючи предмети за їх властивостями, ми змушені абстрагувати властивості від предметів.

Узагальнення - це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово здійснює свою узагальнювану функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відношень, які є в об'єктах. Узагальнення відокремлених рис предметів та явищ дає змогу групувати об'єкти за видовими, родовими й іншими ознаками. Наприклад, види й роди збройних сил.

Систематизація - це упорядкування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об'єктів.

Систематизація забезпечує розмежування та подальше об'єднання не окремих предметів, як це відбувається при класифікації, а їх груп і класів.

Виділення головного - як метод передбачає такі дії: конкретизація предмета пізнання; розподіл інформації на логічні частини та їх порівняння; відокремлення головного від другорядного; знаходження ключових слів, понять, смислових опорних пунктів; групування матеріалу; висновок про предмет пізнання, знакове оформлення (план, схема, опорний конспект, алгоритм, заголовок).

Встановлення причинно-наслідкових зв'язків

Категорії "причина" й "наслідок" узагальнюють і виокремлюють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка свідчить про те, що кожне явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому необхідно відрізняти причину від приводу. Привід -- це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ у часі: причина передує наслідку. Це пояснюється тим, що між причиною і наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не кожна послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна зарахувати лише ту, за якої існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-наслідкових зв'язків.

Важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причини і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється за певних умов. Проте необхідний характер при-чинно-наслідкового зв'язку потрібно відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.

Саме суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають якнеобхідність, як закон певного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.

Система причинно-наслідкових зв'язків включає в себе визнання їх об'єктивного характеру, що органічно випливає з єдності матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, за певних умов, завжди настає конкретний наслідок.

Поняття гіпотези і її структура

Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення.

Термін «гіпотеза» уживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висування припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є метод пізнання предметів і явищ навколишнього світу.

Гіпотеза створюється для того, щоб дати пояснення «ще не поясненим явищам, фактам, подіям. Пізнання будь-якого явища в дійсності, як відомо, розпочинають із збирання і нагромадження окремих фактів, що відносяться до цього явища. Фактів, наявних на початку пізнання явища, завжди недостатньо, щоб повністю й відразу пояснити це явище, дати достовірний висновок про те, що воно таке, які причини його виникнення, закони розвитку тощо. Тому пізнання явищ і подій зовнішнього світу відбувається у формі гіпотези: не очікуючи, доки накопичуються факти для кінцевого, достовірного висновку про характер і причину досліджуваного явища, роблять на початку здогадане пояснення спостережуваного явища, а потім цей здогад розвивають і доводять.

Гіпотеза -- це форма розвитку наших знань. Мислення людини не знає інших способів логічного опрацювання емпіричного матеріалу і проникнення в сутність речей, окрім гіпотези. Побудова гіпотез у науці дає змогу переходити від окремих фактів, що стосуються явищ, до пізнання закону розвитку цього явища. Ф. Енгельс, даючи оцінку ролі гіпотези в пізнанні, зазначав: «Формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, є гіпотеза. Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможливим старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляче дослідження, і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону».

Побудова гіпотез -- необхідний шлях до створення наукової теорії. Всяка наукова теорія висловлюється спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією.

Логічна структура гіпотези складна. Гіпотеза не зводиться до якогось одного судження чи умовиводу. Вона -- система суджень, понять і умовиводів. Якесь одне окремо взяте судження або умовивід ще не складає гіпотези.

Гіпотеза може складатися одночасно із різних видів умовиводів: індукції, аналогії і дедукції. Наприклад, судження-припущення може бути висловлене за аналогією чи індукцією, а потім розвинуте й доведене у формі дедукції. Але припущення в гіпотезі може бути висунуте не тільки у формі індукції чи аналогії, воно висловлюється часто дедуктивне, а доводиться потім у формі індукції або дедукції тощо.

Гіпотеза -- процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези:

1) висування гіпотези і 2) доведення гіпотези. Дехто виділяє в гіпотезі не дві, а три, чотири чи п'ять стадій: 1) вивчення обставин досліджуваного явища (збирання фактів), 2) формування гіпотези, 3) виведення із гіпотези наслідків (розвиток гіпотези), 4) перевірка цих наслідків на практиці і 5) висновок про істинність або хибність висунутої гіпотези.

Висування гіпотези. Гіпотеза будується не на голому місці. Щоб її висунути необхідно мати певну сукупність фактів, що відносяться до спостережуваного явища, котрі б обґрунтовували імовірність якогось припущення, пояснювали імовірність невідомого. Тому побудова гіпотези завжди пов'язана зі збиранням фактів, які мають відношення до того явища, котре ми пояснюємо. На підставі зібраних фактів висловлюється припущення про те, що таке досліджуване явище, тобто формулюється гіпотеза. Припущення в гіпотезі в логічному відношенні є судження (або система суджень). Його висловлюють унаслідок логічного опрацювання зібраних фактів.

Факти, на підставі яких висувається гіпотеза, можуть бути логічно осмислені у формі аналогії, індукції чи дедукції. В одних випадках гіпотезу висувають за аналогією, в інших -- вони е висновком індуктивного чи дедуктивного умовиводу. Наприклад, гіпотеза про існування життя на Марсі висунута за аналогією. На підставі схожості Марса і Землі в одних ознаках, а саме в тому, що Марс і Земля є планетами сонячної системи, що обидві вони обертаються навколо сонця, мають атмосферу, воду, зміну пір року, дня й ночі і т. д., зроблено припущення про схожість цих планет і в інших ознаках, а саме, що на Марсі, як і на Землі, існує життя. Гіпотеза Лаверє про існування планети Нептун була висунута шляхом дедукції.

Висування припущення, тобто формулювання гіпотези, становить основний зміст гіпотези.

Припущення -- головний елемент будь-якої гіпотези. Припущення є відповіддю на поставлене запитання про сутність, причину, зв'язки спостережуваного явища. Припущення містить те знання, до якого доходять унаслідок узагальнення фактів. Припущення -- та серцевина гіпотези, навколо якої відбувається вся пізнавальна і практична діяльність. Припущення в гіпотезі -- це, 3 одного боку, підсумок попереднього пізнання, те головне, до чого доходять унаслідок спостереження і узагальнення фактів; з другого боку -- це відправний пункт подальшого вивчення явища, визначення напрямку, яким має відбуватися все дослідження. Гіпотеза дає змогу не тільки пояснити наявні факти, а й виявити нові факти, на котрі не була б звернута увага, коли не була б висунута ця гіпотеза.

Доведення гіпотези. Висунута гіпотеза має бути доведеною. Доказ гіпотези здійснюється так. Припускаючи висунуту гіпотезу істинною, із неї дедуктивним методом виводять ряд наслідків (фактів), котрі мають існувати, якщо існує гадана причина, а потім ці наслідки перевіряють на практиці. Якщо наслідки відповідають дійсності, підтверджуються практикою, то це свідчить про те, що ця гіпотеза є правильною. Якщо ж наслідки, логічно виведені з гіпотези, не відповідають дійсності, нашим дослідом не підтверджені, то це означає, що висунута гіпотеза хибна.

Логічний процес виведення наслідків із висунутого припущення і обгрунтування істинності або хибності гіпотези відбувається досить часто у формі умовно-категоричного силогізму. Із гаданої причини Л виводять наслідок В. Логічно це виражається в такому судженні;

«Якщо є Л, то є В». Потім наслідок В перевіряють на практиці, чи дійсно він існує. Якщо наслідок В насправді не існує й існувати не може, то за правилами умовно-категоричного силогізму від відсутності наслідку доходять висновку про те, що й гадана причина Л також не існує, тобто до імовірного висновку про хибність висунутої гіпотези.

Види гіпотез

Гіпотеза може пояснити або явище (подію) в цілому, або якийсь окремий бік явища, одну його властивість, один зв'язок. Тому розрізнюють гіпотези загальні й часткові.

Загальна гіпотеза -- це припущення, котре пояснює причину явища або групи явищ у цілому.

Часткова гіпотеза -- припущення, яке пояснює якийсь окремий бік чи окрему властивість явища чи події.

Так, гіпотеза про походження гір -- це загальна гіпотеза, а гіпотеза про походження якоїсь однієї гори -- часткова гіпотеза. У судовому дослідженні припущення про злочин у цілому є загальною гіпотезою, а припущення, що пояснює окремий бік злочину, наприклад, припущення про мотив злочину, про шлях проникнення злочинця до приміщення, про спосіб скоєння злочину тощо е частковою гіпотезою.

Поділ гіпотез на загальні й часткові має сенс, коли ми співвідносимо одну гіпотезу з другою. Цей поділ не є абсолютним, гіпотеза може бути частковою стосовно однієї і загальною стосовно інших гіпотез.

Окрім загальних і часткових гіпотез, існують гіпотези наукові й робочі.

Наукова гіпотеза--це гіпотеза, що пояснює закономірність розвитку явищ природи І суспільства. Таким» є, наприклад, гіпотеза про походження сонячної системи гіпотеза про походження життя, гіпотеза про походження людини, вулканів, нафти тощо.

Робоча гіпотеза -- це тимчасове припущення або здогад, яким користуються, будуючи гіпотези. Робот гіпотеза є припущенням -- пробою, тимчасовим варіантом, що допомагає побудувати ту чи іншу гіпотезу. Робоче гіпотеза дає змогу перевірити, чи можна це явище якось пояснити. Висунувши робочу гіпотезу і переконавшись що вона не може пояснити явище, котре нас цікавить, чи пояснює його неправильно, її відкидають, замінюють іншою робочою гіпотезою. Робоча гіпотеза створюється як тимчасовий здогад, тобто таке припущення, котре пояснює явище умовно. За допомогою таких робочих гіпотез тимчасово групують факти, а потім уже її формулюють. Робоча гіпотеза може стати в ході подальшого дослідження науковою гіпотезою, а водночас -- збагачення науки, розвитку теорії і практики.

Експеримент

Це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності. Він використовується тоді, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Це свідоме, активне втручання у досліджуваний процес (планомірний підбір приладів, пристроїв та регулювання умов тощо), багатократне повторення процесу відповідно до певних схем (матриць) заради досягнення (підтвердження чи спростування) певного результату. Проведення експерименту передбачає визначення цілей на основі наявних теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики та розвитку науки; теоретичне обґрунтування умов експерименту; розробку основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання та фіксування виявлених під час експерименту властивостей, зв'язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; статистичну обробку результатів експерименту й попередню класифікацію та порівняння статистичних даних.

Порівняно з іншими методами експеримент має певні переваги. Зокрема, дає можливість досліджувати об'єкти не лише в так званому чистому вигляді, айв екстремальних умовах, що сприяє глибшому проникненню в їхню сутність. І ще: важливою перевагою є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можна проводити стільки разів, скільки необхідно для одержання достовірних даних. Завдяки цьому експериментальний метод у науковому пізнанні набуває виняткового значення й цінності.

Експеримент це не лише метод, а й вид діяльності, котрий здійснює суб'єкт (людина, дослідник чи колектив) з метою наукового пізнання, встановлення істинності. Під час експерименту суб'єкт впливає на об'єкт за допомогою спеціальних приладів, інструментів, що забезпечує йому можливість: а) ізолювати об'єкт пізнання від впливу побічних явищ, котрі перекручують, затьмарюють його сутність, і досліджувати його таким, яким він є насправді; б) у разі необхідності багаторазово відтворювати хід процесу в жорстко фіксованих умовах, котрі водночас зазнають контролю й урахування; в) планомірно змінювати, комбінувати, варіювати, "моделювати" різні умови з метою отримання максимально повного, а головне -- об'єктивно-істинного результату.

Предметно-технологічна діяльність експериментатора опосередкована його теоретичним мисленням. По-перше, експеримент проводиться з метою вирішення певних пізнавальних завдань, що випливають зі стану наявної теорії. Він є необхідним засобом накопичення та вивчення фактів, що становлять емпіричну базу будь-якої теорії. І по-друге, експеримент проводиться задля того, щоб підтвердити чи спростувати ті чи інші теоретичні положення, гіпотези. В цьому плані він, як і вся практична діяльність, є критерієм істинності.

Експеримент -- основна форма пізнання в природознавстві й технічних науках. Останнім часом він дедалі частіше застосовується у суспільних та гуманітарних науках. Проте варто пам'ятати, що соціальний експеримент обмежується моральними рамками й принципами гуманізму й можливий лише за чітко окреслених, визначених умов.

Алгоритм

Це логічна послідовність виконуваних дій що призводять до логічного завершення.

Багато повсякденних дій, які ми робимо, майже не задумуючись, автоматично, можна описати за допомогою алгоритмів.

Приклад 1.1. Розглянемо наші дії при переході міської вулиці. Якщо рух транспорту по вулиці дуже інтенсивний, ми направляємося в сторону найближчого переходу, що регулюється світлофором, чи в сторону підземного переходу. Якщо перехід підземний, ми, безумовно, спускаємося вниз, проходимо по ньому і піднімаємося нагору. Якщо перехід регулюється світлофором, ми чекаємо, коли спалахне зелене світло і спокійно переходимо вулицю. І, нарешті, останній варіант: якщо нам ніколи чи до найближчого переходу занадто далеко, ми з ризиком для життя переходимо (точніше, перебігаємо) вулицю в забороненому місці. Для цього ми дивимося ліворуч і чекаємо того моменту, коли потік машин, що наближаються, буде не дуже близько. Потім ми переходимо на центральну розділову смугу, зупиняємося і дивимося праворуч. Дочекавшись, коли потік машин, що наближаються, буде не дуже близько, ми переходимо частину вулиці, що залишилася.

Описаний процес переходу вулиці -- приклад алгоритму. Таких алгоритмів у наших головах незліченна безліч!

Отже, алгоритм -- це опис послідовності дій, що його дехто повинен зробити для вирішення деякої задачі. Цього “дехто” прийнято називати виконавцем. Виконавцем може бути людина, робот, комп'ютер. Вважатимемо, що виконавець може виконувати запропоновані йому прості розпорядження. Наприклад, скласти два числа, визначити, яке з двох чисел більше, і т.д. Виконання одного простого розпорядження виконавцем ми будемо називати одним кроком його роботи.

Отже, алгоритм являє собою послідовність розпоряджень виконавцю. Виконавець повинен неухильно виконувати ці розпорядження. Число таких розпоряджень не є обов'язковим: воно може складати кілька тисяч, мільйонів і навіть трильйонів, але воно не може бути нескінченним. І коли виконавець виконає всі розпорядження, задача, для якої був створений алгоритм, буде вирішена (якщо алгоритм складений правильно).

Складання алгоритму починається з розбиття описуваного процесу на послідовність окремих кроків. Властивість розбивки алгоритму на окремі кроки називається дискретністю алгоритму. Кожний крок алгоритму формулюється у вигляді інструкцій (команд), тобто визначених розпоряджень виконавцю.

Аналогія

Це такий умовивід, у якому рух думки відбувається від окремого до окремого, від часткового до часткового. Вихідним знанням в аналогії є знання про окремий предмет. За допомогою умовиводу за аналогією ознаки, що належать одному одиничному предмету, переносяться на інший одиничний предмет.

Аналогія, таким чином, є умовиводом від відомого до невідомого, її висновок є нове знання про окреме, здобуте шляхом опосередкування.

Аналогія, як і будь-яка логічна форма, є відображенням певних зв'язків і відношень предметів реальної дійсності. Можливість умовиводів за аналогією зумовлена необхідним, закономірним характером зв'язку ознак предметів. Якби між ознаками предмета не існувало якогось зв'язку і кожен предмет містив у собі сукупність випадкових властивостей і ознак, то від знання ознак одного предмета не можна було б перейти де знання ознак і іншого предмета. Але оскільки між ознаками предмета існує стійкий зв'язок і залежність, то від схожості двох предметів з одних ознаках природне припущення щодо схожості цих предметів і в інших ознаках. У багатовіковій практиці людина переконувалася, що якщо в одного предмета, котрий має ознаки аbс, існує й ознака d, то й інший предмет, з ознаками аbс, може мати ознаку d. Мільярди разів відображаючись, такий зв'язок предметів і їхніх ознак закріпився у нашій свідомості у формі умовиводу за аналогією.

Безпосередньою або логічною основою висновків за аналогією є таке положення: якщо два предмети схожі в одних ознаках, то вони можуть бути схожими і в інших ознаках, виявлених в одному із порівнювальних предметів.

Аналогія дає висновки не достовірні, а тільки імовірні. Пояснюється це тим, що порівнювальні предмети, наскільки б вони схожими не були між собою, мають завжди ознаки і відмінності. І може так трапитись, що ознака d, притаманна предмету A, є саме такою ознакою, котрою предмет А відрізняється від предмета В і тому предмет В її не містить. У такому випадку висновок В має ознаку d буде хибним.

Ступінь імовірності висновків в умовиводах за аналогією залежить від ряду умов:

1. Від кількості порівнювальних предметів. Чим більше встановлено східних ознак у предметів, тим вищий ступінь імовірності висновку за аналогією. Але лише одна кількість ознак, що збігаються, не є вирішальними. Кількість ознак порівнювальних предметів може бути однозначною, але якщо ці ознаки другорядні, випадкові, то аналогія буде хибною.

2. Тому однією з важливих умов підвищення ступеню імовірності висновку в аналогії є характер зіставлюваних ознак. Чим більше схожих ознак і чим вони істотніші, тим імовірніший висновок. Висновок за аналогією тим цінніший, чим менше ознак, котрими відрізняються порівнювальні предмети, і чим менше вони істотніші.

3. Третьою важливою умовою логічної переконливості висновку в умовиводах за аналогією є зв'язок порівнювальних ознак. Імовірність висновку тим більша, чим тісніше зв'язані між собою схожі ознаки (аbс) і чим істотніший їхній зв'язок із ознакою (d), котра переноситься на досліджуваний предмет.

4. Ознака (а), що переноситься, має бути якомога одиотипнішою з ознаками (аbс), на основі котрих один предмет уподібнюється іншому.

5. Якщо предмет, стосовно якого ми робимо умовивід за аналогією, має ознаку, несумісну з тією ознакою, котра йому приписується, то аналогія неможлива.

Аналогія посідає важливе місце в науковому дослідженні. Особливо плідно використовується вона на початкових стадіях пізнання. Аналогія є одним із засобів логічного опрацювання фактичного матеріалу і висування гіпотез. Історії науки відомо чимало випадків, коли наукові висновки було здобуто за допомогою умовиводів за аналогією. Наприклад, за аналогією з хвилями на поверхні води було відкрито закони поширення звуку і світла; аналогія між поширенням теплоти і поширенням електрики дала змогу перенести порівняння, розроблені для явищ теплоти, на явища електрики; аналогія, проведена між рухом пружних шарів і рухом молекул газу, створила можливість вирахувати тиск газу, тощо.

Аналогія широко застосовується не тільки у природознавстві під час вивчення явищ природи, а й у суспільних науках під час вивчення явищ суспільного життя.

Дехто з логіків розрізняє аналогію предметів і ана¬логію відносин.

Під аналогією предметів розуміють такий умовивід, в якому вживаються два одиничних предмети, а переносною ознакою виступає властивість одного з цих пред-метів. Коли, наприклад, два порівнювальних предмета мають групову схожість ознак і нову ознаку, виявлену в одного з предметів, переносять на другий, предмет, то такий висновок буде мати аналогію предметів.

Аналогія відносин -- це такий умовивід, у котрому уподібнюють один одному не два окремих предмети, а два відношення між предметами. Наприклад, Ф. Енгельс уподібнює відношення між формальною і діалектичною логікою відношенню між арифметикою і вищою математикою.

Розрізняють також точну аналогію і просту (неточну) аналогію.

Точною аналогією називають аналогію, у якій висновок робиться на основі знання того, що переношувана ознака (d) перебуває в залежності від ознаки схожості (аbс).

Проста аналогія -- це така аналогія, коли невідомо, чи знаходиться переношувана ознака (d) в залежності від ознак схожості (аbс) чи ні.

Точна аналогія дає висновки вищого ступеню імовірності, що наближуються до достовірних, ніж проста аналогія, висновки котрої можуть бути найменшої імовірності.

Аналогія є логічною основою висновків, здобутих за допомогою методу моделювання.

Метод моделювання полягає в тому, що при пізнанні певного об'єкта використовують другий об'єкт, що заміняє перший.

Об'єкт, що безпосередньо цікавить дослідника і заміняється другим об'єктом, називають оригіналом. А об'єкт, котрим заміняють оригінал, називають моделлю. Метод моделювання дає змогу вивчити предмет не безпосередньо, а опосередковано, через інший предмет (модель). Під час моделювання, як і в аналогії, знання одного предмета (моделі) переноситься на другий предмет (оригінал). Логічною формою такого висновку є умовивід за аналогією. На основі належності моделі S ознак abcd і належності оригіналу S1 властивостей аbс роблять висновок про те, що виявлена в моделі S властивість d теж належить оригіналу. Моделювання - це вивчення об'єкта на основі його копії (моделі), що замінює оригінал і є предметом наукового інтересу. Це опосередкований метод наукового пізнання. Застосовуючи абстрагування, узагальнення, ідеалізацію, можна виокремити, а потім відтворити й досліджувати саме ті параметри, характеристики чи властивості змодельованих об'єктів, які не піддаються безпосередньому пізнанню.

Під моделлю розуміють реально існуючу або мислено уявну систему, котра замінює в пізнавальному процесі систему-оригінал і перебуває з нею у відношенні подібності чи тотожності (однаковості). Образно кажучи, модель -- це система-копія з оригіналу. Виділяють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Матеріальні -- це фізичні (механічні, електричні, електромеханічні, радіоелектричні) та інші природні чи суспільні об'єкти. Ідеальні -- фіксуються у відповідній знаковій формі і зрештою є відображенням матеріального.

Моделі є результатом матеріально-предметної діяльності чи мисленого конструювання, їх діяльність і функціонування здійснюється як за об'єктивними законами природної і соціальної дійсності, так і за законами розвитку мислительної діяльності.

Однією з найважливіших особливостей будь-якої моделі є її подібність з оригіналом у строго зафіксованих і обґрунтованих відношеннях. Подібність може бути за фізичною схожістю, просторовими, структурними та функціональними характеристиками, але обов'язково сформульованими у вигляді критеріїв подібності. Завдяки наявній подібності стає можливо отримані результати переносити на оригінал, але не механічно, а за відповідними правилами, процедурами, згідно з теоретичними схе-мами-матрицями.

Процес створення, функціонування, використання мисли-тельних моделей досить близько нагадує процедуру мисли-тельного ("мисленого") експерименту. І мислительнамодель, і мислений експеримент є продуктом духовної, теоретичної діяльності. Вони є наслідком глибоких роздумів і здійснюються в голові вченого, науковця ("в розумі"). Це своєрідні форми мислення на теоретичному рівні наукового пізнання.

Метод моделювання широко застосовується у різних науках. Зокрема у технічних та фізиці, хімії, біології, фізіології, економіці, соціології тощо. Він дає змогу зрозуміти й пояснити механізми функціонування, природу і сутність досліджуваного об'єкта. Досить широко застосовується метод моделювання у кібернетиці. На основі кібернетичних пристроїв та приладів моделюються процеси чуттєвого сприйняття, пам'яті й логічного мислення, що значно поліпшує процес розумової праці людини, розширює можливості ефективного управління складними явищами й системами. Моделювання мозку, його психічних функцій сприяє поглибленому розумінню механізмів пізнавальної, мислительної діяльності тощо.



4. Основні закони риторики

( Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво - це наука про способи переконання і ефективні форми впливу на аудиторію з врахуванням її особливостей. Вона виникла в стародавній Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю, її величали «царицею всіх мистецтв».)

У стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм вважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську Агамемнона, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоч він уже й не міг безпосередньо брати участі в битві.

Риторика -- комплексна наука, тобто її місце -- на стику, пересіченні, причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії, логіки, еристики, психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика -- це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка органічно інтегрує в собі необхідні знання.

Термін „риторика” ніколи в історії не відзначався однозначним тлумаченням. У глибокій давнині чітко визначились два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Аристотель, Цицерон розвивали концепцію змістовної риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос); а з другого боку, школа Квінтіліана розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов'язковою умовою.

Нове розуміння риторики ґрунтується на традиціях Аристотеля, у працях якого концепція змістовної риторики представлена у найбільш цілісному виді, на працях М. В. Ломоносова, Ф. Прокоповича,

М. М. Сперанського, О. Ф. Мерзлякова, М. Ф. Кошанського,

К. П. Зеленського, які продовжили і розвинули арістотелевський напрямок у риториці, а також на традиціях сучасних вчених -

В. В. Одінцова, Є. Щ. Ножина, А. Ю. Міхневича,

Ю. В. Рождественського, С. П. Іванової та інших, у працях яких відновлено цінний риторичний досвід, накопичений нашими предками, одержала свій дальший розвиток концепція риторики як науки, спрямованої на формування в людини ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Зміст риторики, сутність і компоненти поняття „риторична формула”

Змістовий план риторики, виражений у риторичній формулі, запропонованій Г. М. Сагач як цілісній системі семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у строгій логічній послідовності:

Р = К + А + С + Т + М + ЕК + СА

Позначення:

Р - риторика

К - концептуальний закон

А - закон моделювання аудиторії

С - стратегічний закон

Т - тактичний закон

М - мовленнєвий закон

ЕК - закон ефективної комунікації

СА - системно-аналітичний закон



Риторичні закони

(

Перший закон (концептуальний) формує і розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які позначають „портрет” будь-якої аудиторії:

соціально-демографічні,

соціально-психологічні,

індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує і розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

виявлення і дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

формування тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує і розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П'ятий закон (мовленнєвий) формує і розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує і розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує і розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти і аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навитися вбирати в себе цінний досвід іншого.)

Закони риторики, представлені у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як) що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

Отже, риторика - комплексна наука, тобто її місце - на стику, пересіченні ряду наук (філософії, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності). Вона начебто вбирає в себе з інших наук ті компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Таким чином, це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання



Зв'язок риторики з іншими науками

Размещено на http://www.allbest.ru/

Риторика - комплексна наука, тобто її місце - на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук. Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Риторика - це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.

Сучасна риторика - це наука переконання засобами мови. У сучасному мовознавстві з'явилось поняття „дискурсивна риторика”, тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання: як говорити, для чого і де.

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі - це вивчення і опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п'яти розділів класичної риторики: інтенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.

У горизонтальному вимірі - це риторика трьох основних родів промов: судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) та кількох їх жанрових видів.

Спрямованість на переконання		Судові промови	Дорадчі та гомілетичні промови
		Епідейктичні промови	Академічні промови

Спрямованість на інформування

Основні поняття класичної риторики

Найпростіше визначення класичної риторики - мистецтво переконувати - реалізується через такі основні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові слово логос означало такі дві групи понять:

слово, мова, мовлення

поняття, думка, роздум

Це значення відбилось в семантиці сучасних слів з коренем „лог”, які зосереджені в основному у сферах логіки та мовознавства:

логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження, логотип, логограма тощо. Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього.

Етос. У древньогрецькій мові слово „етос” означало звичай, звичка, характер, норов (від цього походить сучасне слово „етика”). В античній риториці слово спочатку вживалось як ознака до слова „оратор”, а потім закріпилось в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну і особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати і впливати. Без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман.

Пафос (гр. пристрасть, почуття) - це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті - тексті. Пафос є категорією естетики.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос) та критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

Топос (гр. місце) - топіки - це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім'я, У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою служили і зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання - вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання „як запитати?, що відповісти?” Проте кожний з нас колись та потрапляв у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де відомих нам загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту (наприклад, перший прийом у посольстві, зрада тощо). У риториці використовуються вирази „детальний топос” (широкий набір правил і формул мовної поведінки), „техніка топосу” (вміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

Основоположні розділи класичної риторики

Інвенція (лат. inventio - винахід, вигадка) - це перший розділ класичної риторики, в якому розробляються етапи задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має системазувати власні знання про реальні предмети промови, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і у якому обсязі промовець може представити у промові.

Основне в інвенції - доречно вибраний предмет розмови і намір представити і розкрити його так, щоб досягти здійснення задуму.

Диспозиція (лат. dispositio - розташовую, розміщую) - це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.

Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови - запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а переміщувались з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. eloquor - висловлююсь, викладаю) - третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи і фігури).

Розробка першого і другого етапів - інвенції та диспозиції - в елокуції набувають мовного фігурального вираження, і в результаті - додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі - елокуції - зміст промови входить в зону паралогіки, яка допускає використання слів, виразів у переносному (фігуральному) значенні. Елокуція - це використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слів у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки. На етапі елокуції розвинулось вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція - підрозділ елокуції - найближчий до розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства.

В класичній давньогрецькій риториці від часів Горгія, в римській риториці часів Цицерона, в традиційній ренесансній, в просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами і фігурами закріплювалась прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст і цим викликало у 19-20 століттях іронічні напади на риторику як на пусту забавку. Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси.

Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-синтаксичних процесів між словами і словосполученнями і це свідчить про те, що вони не є простими засобами прикрашання.

Меморія - (лат. memoria - пам'ять, загадка) - це наступний розділ риторики, призначення якого - допомогти оратору запам'ятати зміст промови, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам'яті. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

Акція - (лат. actio - дія, дозвіл) - п'ятий розділ класичної риторики, призначення якого - підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це - найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, адже за короткий час має реалізуватись вся тривала попередня робота і привести до очікуваної мети. Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження дикцією, силою звучання голосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.

Після виступу настає етап релаксації, розслаблення, спад фізичного та інтелектуально-психологічного напруження. Гарний оратор використовує цей стан, щоб „по свіжих слідах” проаналізувати свій виступ, виділивши вдалі і невдалі місця, знайти їм пояснення.

Терміни, які треба запам'ятати

Аудиторiя - це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.

Академічне красномовство - різновид публічного мовлення, майстерність наукової доповіді, повідомлення, вузівської лекції або навчальної бесіди.

Аргумент - підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування, підтвердження судження, посередництвом якого обґрунтовується істинність якогось іншого судження.

Вплив - це дія на стан, думки, почуття i вчинки іншої людини за допомогою вербальних i невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

Гомілетика - вчення про майстерність церковної проповіді, бесіди священика з віруючими.

Девіації у спілкуванні - різноманітні типи комунікативних невдач, помилок, обмовок, описок тощо, пов'язані з мовною та комунікативною компетентністю учасників спілкування.

Дискурс - зв'язний текст у контексті багатьох конституйованих та фонових чинників: соціокультурних, психологічних тощо.

Елоквенція - красномовство

Етос - це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.

Класична риторика - це перший етап у розвитку риторики, тривав з У ст. до н. е. до середини ХХ ст., засновником iї був давньогрецький софіст Горгiй.

Комунікація - обмін знаковими повідомленнями, інформацією в різноманітних процесах спілкування.

Логос - це засоби впливу, що апелюють до розуму.

Мовлення - процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми. Мовлення не існує відірвано від мови. Воно здійснюється певною мовою з дотриманням законів і правил цієї мови.

Мовлення внутрішнє - різновид мовленнєвої діяльності, що виступає в ролі механізму мовного мислення. „Внутрішнє мовлення - це живий процес народження думки в слові” (Л.Виготський).

Неориторика -- це другий стан у розвитку риторики, триває з середини ХХ ст. до нашого часу, засновником її с бельгійський вчений Х. Перельман.

Оперативна пам'ять - особливий вид пам'яті, функціонування якого побудовано на сполученні інформації, що доходить із довгочасної і короткочасної пам'яті при розв'язанні певного завдання.

...