Порівняльно-історичне мовознавство

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Чим зумовлене виникнення натуралістичного напряму в мовознавстві?

2. Які основні ідеї натуралістичної теорії А. Шлейхера?

3. Сформулюйте основні теоретичні положення психоаналізу. Визначте їх сильні й слабкі сторони

Список використаної літератури

Вступ

Порівняльно-історичне мовознавство - це область загального мовознавства, об'єктом якої є споріднені, генетично пов'язані мови. Порівняльно-історичне мовознавство встановлює відповідності між цими мовами та описує їх еволюцію в просторі і часі. Як основним засобом своїх досліджень порівняльно-історичне мовознавтсво користується порівняльно-історичним методом, основною метою якого є побудова моделі прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх поступового розвитку та поділу на самостійні мови, а також побудова порівняльно-історичних описів (граматик і словників) мов, що входять до тієї чи іншої генетичної спільноти.

Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов'язують із знайомством європейських лінгвістів з санскритом в кінці 18 ст. На той час в природничих науках був накопичений великий матеріал, який дав змогу створити перші класифікації, розглядати ціле та визначати ієрархію його частин. Разом з таким позитивним впливом, наука про мову й сама починає приймати участь у виробленні спільних ідей. Так, у 1770р. Гердер висуває факт історизма в мовознавстві. Згідно з ним природні закони (а не божа воля) визначили необхідність виникнення мови і її подальшого розвитку. На початку 19 ст. Аделунг формулює критерії відмінності в ступенях мовної спорідненості і пропонує порівнювати мови за їх граматичними структурами.

В 10-х роках XIX ст. ідеї порівняльно-історичного мовознавства проявились в дослідженнях порівняльно-історичного характеру, в яких була застосована відповідна техніка досліджень, що спиралася на дані індоєвропейських мов, і таким чином порівняльно-історична граматика стала провідною дисціпліною порівняльно-історичного мовознавства. Найбільш відзначилися в цьому Ф.Бопп, Р.К.Раск, Я.Грім.

1.Чим зумовлене виникнення натуралістичного напряму в мовознавстві?

Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм -- напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Август Шлейхер (1821--1868) -- професор Єнського університету. Основними працями Шлейхера є «Мови Європи в систематичному огляді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником (1856-- 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

2.Які основні ідеї натуралістичної теорії А. Шлейхера?

Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мовознавство» (1863) і «Значення мови для природної історії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезовано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов: Роду відповідає прамова, виду -- мова певного етносу,'підвиду -- діалект, різновиду -- говірка, особині -- мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за законами, які не мають винятків (поняття законів розвитку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мовознавстві навіть легше, ніж у природознавстві, простежити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тисячоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організмів, так само й мови світу беруть свій початок від найпростіших мов. Відмінності між мовами зумовлені відмінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким виживають найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знаходить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у боротьбі за існування виявляються переважно мови індоєвропейського племені; поширення їх безперервно триває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова -- це природний організм, то людина безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.Життя мови, за переконанням Шлейхера, складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відповідають різним епохам у розвитку землі: кристал -- кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ -- аглютинативні мови, тваринний світ -- флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамови, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не санскрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна реконструювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєвропейська прамова, а найстаріша представниця індоєвропейської родини мов. Згідно з його теорією родовідного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі. На схемі родовідного дерева показано етапи цього розпаду. схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Теперитеорію родовідного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій території, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя

Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.

Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вважав реконструкцію індоєвропейської прамови. Рекон-струюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експеримент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різних епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зрештою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати неможливо.

Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію -- до історичних. Мовознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) -- із садівником (доглядає за мовою, культивує все краще в ній).

3.Сформулюйте основні теоретичні положення психоаналізу. Визначте їх сильні й слабкі сторони

історичне мовознавство натуралістичний шлейхер

Протягом ряду сторіч в лінгвістичних роботах панував логіцізма, що мав своїм джерелом античну філософську думку і йшов з принципів інваріантності та універсальності семантичної (глибинної) структури пропозиції і внутрішньої структури мови взагалі, що зіграв серйозну роль у виробленні досить строгих способів лінгвістичного аналізу. Але в середині 19 ст. традиційне логічне мовознавство визнається невідповідним новим дослідницьким цілям. Увага мовознавців переключається з проблеми інваріантності внутрішньої структури людської мови взагалі на проблему нескінченного розмаїття окремих мов. Їх не цікавить тепер універсальний механізм організації і внутрішньої стійкості мов, пошуки спрямовуються на доказ невипадкового характеру мінливості мов, їх різноманітності в часі і просторі, на пояснення причин нескінченного варіювання. Цим і було обумовлено звернення до наук, що вивчають або закони біологічної еволюції (біологія), або закони, що керують духовною діяльністю людини і мовного співтовариства (індивідуальна і етнічна психології, залежні від психології культурна антропологія, соціологія, естетика тощо).Психологічний напрям виникає як реакція на традиційний логіцізма і формалізм, з одного боку, і модний, схильний до відомої вульгаризації натуралізм (біологізм). Зав'язується запекла полеміка з натуралізмом. Виникає прагнення досліджувати живу мову в його реальному функціонуванні, у процесах мовної діяльності, але без орієнтації на її фізіологічні і психофізіологічні аспекти. Мова починає трактуватися як феномен психологічного стану і духовної діяльності людини або народу, що в значній мірі випливало з філософії мови В. фон Гумбольдта.

Засновником психологічного течії в мовознавстві був видатний теоретик і систематизатор Хайман Штейнталь / Штайнталь (1823-1899), відомий перш за все як інтерпретатор ідей В. фон Гумбольдта і різкий критик і натуралізму А. Шлайхера, і основних принципів логічної граматики, особливо в тому вигляді, як вона була представлена ??в "Організмі мови" (1841) Карла Фердинанда Беккера (1775-1849). Найважливішими його роботами були: "Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), "Введення в психологію і мовознавство" (2-е изд. 1881), а також "Походження мови" (4-е изд. 1888 ), "Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), "Характеристика найважливіших типів будови мови" (1860), "Твори В. Гумбольдта з філософії мови" (1848), "Історія мовознавства у греків і римлян" (2-е изд. 1890-1891). Їм (спільно з М. Лацарусом) був заснований (1860) журнал по етнічної психології та мовознавства.

Основою послужила механістична концепція асоціативної психології Йоганна Фрідріха Гербарта (1776-1841), який кладе в основу освіти уявлень психічні закони асиміляції, апперцепції і асоціації. Х. Штайнталь намагався пояснити на основі цих законів походження мови та процеси його розвитку. Він вважає несумісними специфічні для кожного народу категорії мови і загальнолюдські категорії логіки. Увага зосереджується на індивідуальному акті мовлення як явище суто психічному.Х. Штайнталь прагнув перейти від явищ індивідуальної психології до етнопсихології, тобто психології, що вивчає "закони духовного життя" націй, політичних, соціальних і релігійних громад. Він намагався встановити на цій основі зв'язку типів мов з типами мислення й духовної культури народів. Етнопсихологія зводиться їм до проявів "симпатій" між людьми, що робило цю науку вкрай необ'єктивною. Формувалося уявлення про людину як про що говорить істоті, Який створив мову одночасно зі своєї душі і з душі слухача, як про члена певного національного колективу, як індивіді, який мислить однаково з іншими мислячими індивідами в рамках даного національної єдності.

Мова трактується як продукт спільноти, як самосвідомість, світогляд і логіка духу народу. Пропонується вивчати мову і його характерні особливості через дану в досвіді звукову сторону мови, репрезентує внутрішню форму мови, яка обумовлює національний тип мови. Пропонується розглядати мову, а також звичаї і звичаї, встановлення і вчинки, традиції та співи як продукти духу народу.Мова визначається як вираз усвідомлених внутрішніх, психічних і духовних рухів, станів і відносин за допомогою артикульованих звуків. Проводиться розрізнення мови (говоріння) як відбувається в даний час (або мислимого як відбувається в даний час) прояви мови; здатності говорити, що включає в себе здатність видавати артикульованих звуки і сукупна зміст попереднього мови та підлягає мовною висловом внутрішнього світу; мовного матеріалу як створених мовної здатністю в процесі говоріння відтворюваних елементів (або дій) для вираження окремих внутрішніх предметів. Окремий, конкретний мова розглядається як сукупність мовного матеріалу якого народу. Стверджується пріоритет мови як діяльнісного начала. Пропонується бачити в мовознавстві пізнати (тобто описову і пояснювальну), а не оценивающую (тобто розпорядчу, нормалізаторскую) науку. Звернення до оціночних, естетичним критеріям допускається лише в метриці і в роботі по класифікації або систематизації мов як продуктів розуму і знарядь розумового розвитку.Мовознавство відноситься до числа психологічних наук (у зв'язку з визначенням мови як духовної діяльності), а окремі мови оголошуються особливими продуктами людського розуму і зараховуються до історії, до власне мовознавства.

Мовознавство оцінюється як найкраще введення в психологію народів. Тому пропонується відмовитися від слів організм, органічний в їх природничо значенні і розглядати мову як зв'язну систему, всі частини якої однотипні, як систему, що випливає із єдиного принципу, індивідуального духовного продукту, єдність якого закладено у своєрідності народного духу.

Психологізм стає панівним методологічним принципом мовознавства другої половини XIX ст. і перших десятиліть 20 в. Лінгвопсихологічний ідеї Х. Штайнталя вплинули на А.А. Потебню, І.А. Бодуена де Куртене, на младограмматиков. Психологічний підхід перетворився на інструмент для розуміння сутності відмінностей між мовами і у формальному, і в змістовному аспектах і пояснення специфіки їх історичного розвитку.Але спостерігалися численні спроби іншого його тлумачення. А.А. Потебня розвинув оригінальну лінгвопсихологічний концепцію, яка лягла в основу діяльності Харківської лінгвістичної школи. Психології та психофізіології Вільгельмом Вундтом (1832-1920) був зроблений свій досвід створення психології народів. Младограмматики переорієнтувалися з етнічної психології на індивідуальну, позбавляючи тим самим дослідження мови соціальної орієнтації.Багато представників фортунатовской школи прагнули замінити психологічний (змістовний) підхід до аналізу мовних фактів формальним. Психологізм виступив у поєднанні з социологизмом в роботах багатьох представників бодуенівська-щербовской напрямки, у Ф. де Сосюра, у представників Женевської школи та французької школи соціологічного напряму. Відхід від психологізму і повернення до логіцізма спостерігався в глоссематика Л. Ельмслева, а також на пізній ступені розвитку американського дескриптивизма. І, навпаки, повернення до психологізму спостерігається в пізньому генератівізме і в функціонально-діяльнісної (антропологічному) мовознавстві.

Можна відзначити деякі подальші досліди побудови лінгвопсихологічних концепцій, які привертали увагу лінгвістів. Серед їх авторів були Вільгельм Вундт (1832-1920); Антон Марті (1847-1914), Карл Людвіг Бюлер (1879-1963), Гюстав Гійом (1883-1960), Лев Семенович Виготський (1896-1934) та ін На мовознавство першої половини 20 ст. (Особливо на дескриптивну лінгвістику в США і частково на лондонську лінгвістичну школу), а також на формування і розвиток в США семіотики вплинула класична поведінкова (біхевіористська) психологія, що трактує поведінку людини як сукупність рухових і приводяться до них вербальних і емоційних реакцій організму на стимули зовнішнього середовища і заперечлива свідомість як предмет психологічного дослідження (Джон Бродіс Уотсон, Едуард Лі Торндайк, Беррес Фредерік Скіннер). У другій половині 20 ст. сформувався необихевиоризм, який зіграв свою роль у виникненні в середині 50-х рр.. 20 в. на стику мовознавства і психології нової дисципліни - психолінгвістики, важко відмежовувати від лінгвопсіхологіі (психології мови).

Література

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія

лінгвістичної думки. -- К., 1985. -- С. 91--188.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. -- К., 1980. -- С. 43--77.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. -- М., 1998. -- С. 78--107.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. -- М., 1984. -- С. 68--133.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по

истории лингвистики. -- М., 1975. -- С. 352--455.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. -- К., 1964. -- С. 56--76,81--95.

Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX--XX веков в очерках и извлечениях. -- М., 1964. -- Ч. 1. -- С. 105--262.

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. -- М., 1979. --

С. 55--96.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. -- М., 1969. -- С. 56--113

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. -- М., 1974. -- С. 37--59.

Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. -- М., 1974. --

Размещено на www.allbest.