Генеологічна та типологічна класифікація мов

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки молоді та спорту

Львівський національний університет ім. Івана Франка

Реферат

з Мовознавства

на тему: «Генеологічна та Типологічна класифікація мов»

Львів 2012

Нині у світі за різними даними нараховується від 2,5 до 7 тис. мов (за даними інтернету 1999 р. - 6703 мови). Точно визначити кількість мов неможливо, оскільки відмінність між різними мовами і діалектами однієї мови умовна.

Сьогодні в світі існує декілька тисяч мов. Визначити точну кількість мов не представляється можливим, що пояснюється різними причинами, перш за все тим, що далеко не завжди можна строго поділити мову та територіальний діалект, відмінність між якими умовна. Наприклад, в сучасній польській мові прийнято виділяти п'ять груп діалектів: Велікопольський, Малопольський, мазове'цький, сіле'зский і кашу'бский. У той же час деякі лінгвісти розглядають кашубський діалект як самостійну західнослов'янську мову. В романістиці тривалий час велися суперечки про кількість романських мов, про статусі таких мов / діалектів, як, наприклад, галі'йскій, гаско'нский франко-провансальський (самостійна мова або діалект французької або оксіта'нскої мови) та ін.

Існували різні думки в питанні про статус молдавської, каталонської і окситанської мов. Наукове дослідження і опис мов передбачає їх класифікацію. Під класифікацією мов розуміється їх розподіл по групах. За визначенням В.А. Виноградова, класифікація мов - це «розподіл мов світу з визначеними таксономічними рубриками відповідно до принципів, що випливають на загальну мету дослідження, і на основи певних ознак. В основу мовної класифікації можуть бути покладені різні ознаки: 1) походження мов, їх генетична спорідненість - це генеалогічна класифікація; 2) типологія мов, типи мовних одиниць - це типологічна класифікація; 3) приналежність до того чи іншого мовного ареалу, тієї чи іншої ареальної спільноти - це ареальна класифікація.

Зусиллями декількох поколінь учених, які вивчали мови в порівняльному аспекті, розроблена генеалогічна класифікація мов. Генеалогічна класифікація мов - вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови). Грецьке слово genealogia означає "родовід". Спорідненими з цим словом є ген, "елементарна одиниця спадковості, за допомогою якої відбувається запис, зберігання й передавання генетичної інформації в ряді поколінь", генеза (генезис) "походження, виникнення", генетив "родовий відмінок", жона (від *gena), що означало "та, що народжує", євгеніка "наука про покращання біологічних властивостей людини", імена Гена, Женя, що означають "благородний", а також такі слова, як генотип, генофонд, геноцид, генерація, генерувати, генетика, генетичний тощо. Усі ці слова пов'язані значенням родоводу.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає: 1) у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних форм; 2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мовіпредку; 3) у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов. Ще в 1538 р. французький учений Г. Постеллус у книзі "Про спорідненість мов" намагався довести походження всіх мов від давньоєврейської. Відтак у 1610 р. Ю.-Ц. Скалігер зробив першу класифікацію мов у праці "Думки про європейські мови". На основі дослідження слова Бог він виділив 11 груп мов: грецьку, латинську, тевтонську, слов'янську, албанську, ірландську, британську, татарську, угорську і баскську. У 1666 р. хорват Ю. Крижанич опублікував "Граматичні дослідження про російську мову", де навів фонетичні відповідники між слов'янськими мовами і на цій основі зробив їх класифікацію. Багато мовних відповідників у європейських мовах установив засновник слов'янської філології Й. Добровський: гр. чеъмб, лат. hiems, рос. зима; гр. гсбщ, рос. жрать; лат. gr?num, слов. зрьно; лат. musca, рос. муха; нім. Gold, слов. злато. Однак справжнім поштовхом для порівняльно-історичного методу стало відкриття європейцями санскриту. Італійський мандрівник Ф. Сассеті, який проживав в Індії у 80-х роках XVI ст., де й ознайомився з цією давньою мовою, у своїх листах у Європу висловив припущення про спорідненість санскриту з італійською мовою. На підтвердження цього навів такі відповідники: санскр. dva "два" - італ. due, санскр. tri "три" - італ. tre, санскр. sarpa "змія" - італ. serpe. У другій половині XVIII ст. англійці заснували в Калькутті інститут східних культур. В. Джонс (У. Джоунз), вивчивши санскрит, першим дійшов висновку про існування прамови: "Санскрит, яким би не був його вік, має надзвичайну структуру; він досконаліший від грецької, багатший від латинської і перевершує ці мови за витонченістю. Однак його подібність із цими мовами, яка не могила виникнути випадково, настільки сильна, Що жоден мовознавець при дослідженні всіх трьох мов не може не дійти висновку, що вони виникли з одного джерела, яке вже не існує". Так порівняльне вивчення мов трансформувалося в порівняльно-історичне. Німецький мовознавець Фрідріх Шлегель (1767-1845) у праці "Про мову і мудрість індійців" уперше порівнював не слова, а морфеми (закінчення), що значно об'єктивізувало подібні дослідження і стало значним кроком у методиці порівняльних досліджень. Інший німецький мовознавець Франц Бопп (1791-1867), якого вважають одним із засновників порівняльно-історичного методу, порівняв дієвідмінювання в санскриті, грецькій, латинській, готській мовах і встановив регулярні відповідники як між коренями, так і закінченнями цих дієслів. Основний принцип Боппа - відповідність у граматичній структурі та в утвореному нею мовному матеріалі - зберігає свою силу і в наш час. Бопп був автором першої "Порівняльної граматики індогерманських мов"(1833); Датський мовознавець Рармус-Крістіан Раск (1787- 1832) у праці "Дослідження давньопівнічної мови" (1815) зіставив граматичну структуру ісландської мови зі структурами гренландської, баскської, кельтської, норвезької, шведської, датської, німецької, грецької та латинської мов. Згодом залучив для зіставлення й слов'янські мови. Вчений дійшов висновку, що ісландська мова є спорідненою з норвезькою, шведською, датською, німецькою, грецькою і латинською мовами і не має спорідненості з гренландською, баскською та кельтською мовами. Німецький мовознавець Якоб Грімм (1785-1863) у "Граматиці німецької мови" (1819-1837) порівнює всі германські мови в історичному плані, починаючи від готської й закінчуючи англійською. Це, по суті, перша порівняльно-історична граматика. Російський мовознавець О.Х. Востоков (1781-1864), порівнюючи слов'янські мови, відкрив історію юсів (ъ і щ). Він дійшов висновку, що ці букви позначали носові звуки, які в давнину були характерними для всіх слов'янських мов, а залишилися лише в польській (ст. сл. р ъ кт. - польськ. гак, ст. сл. гол щбь - польськ. gotab; ст. слов. М щасо - польськ. mieso). Востоков також довів необхідність порівнювали не тільки різні мови, а й різні зафіксовані в пам'ятках писемності й збережені в діалектах стадії історичного існування однієї мови. Отже, Ф. Бопп, Р.-К. Раск, Я. Грімм і О. Востоков незалежно один від одного і майже в один і той самий час відкрили порівняльно-історичний метод. Далі Август Шлейхер (1821-1868) досліджує балтійські та германські мови, обґрунтовує поняття родовідного дерева (див. схему) й архетипу (праформи). Йоганн-Каспар Цейс (1806-1856) досліджує кельтські мови, Фрідріх Діц (1794-1876) - романські, Франьо Міклопгач (1813-1891) - слов'янські. Ф. де Соссюр займається реконструкцією індоєвропейської прамови. Родовідне дерево А. Шледаера Так поступово склалося порівняльно-історичне мовознавство і його чи не основне досягнення - генеалогічна класифікація мов. За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім'ї - (максимальні об'єднання споріднених мов), сім'ї - на групи (гілки), групи - на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв'язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім'єю. У наш час виділяють приблизно 200 сімей мов, із них 22 - у Євразії, 20 - в Африці, інші - в Америці, Австралії, Новій Гвінеї. Найвідомішими і найпоширенішими мовними сім'ями є індоєвропейська, семіто-хамітська, кавказька, фінно-угорська, самодійська, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська, китайсько-тибетська, тайська, аустронезійська, аустроазіатська.

Наведемо перелік основних мов, згрупований за рубриками генеалогічної класифікації. Географічне поширення кожної родини і гілки вказується на спеціальних картах мов.

I. Індоєвропейські мови. 1. Слов'янські: східні-російська, українська, білоруська; західні - польська, чеська, словацька, верхньо-і нижньолужицька; південні - болгарська, македонська, сербсько-хорватська, словенська. До південної групи належить і мертва старослов'янська (давньоболгарська) мова. 2. Балтійські: литовська, латиська: мертвий - давньопруське. 3. Німецькі: англійська, німецька, нідерландська, африкаанс (в ПАР), ідиш (новоеврейскій); шведський, норвезька, датська, ісландська та ін Мертвий - готський. 4. Кельтські: ірландський, валлійська, бретонський ін 5. Іранські: іспанська, португальська, французька, італійська, румунська, молдавська та ін Романські мови виникли в результаті дивергентного розвитку народної латини, яка складала разом з класичною латиною і деякими іншими мертвими мовами италийскую гілку. 6. Албанська мова. 7. Грецькі мови: новогрецька та його предок давньогрецький. 8. Іранські мови: фарсі (новоперсидського), пушту (афганський), таджицька, курдська, осетинський і ін Мертві: авестійська, древнеперсидский, Согдійської, скіфський і ін. Індоарійські: гінді, урду, бенгальська, маратхі, панджабі, непальська, циганська та ін З мертвих - давньоіндійський (ведийский і санскрит) і ряд среднеіндійскіх (пракріті). 10. Вірменська мова. З вимерлих гілок індоєвропейських мов краще відомі дві: анатолійська (хітіті, лувійська та інші в стародавній Малої Азії) і тохарська (у Сіньцзяні).

II. Афразійські (семіто-хамітські) мови. 1. Семітські: арабська, Амхарська (в Ефіопії), іврит та ін; вимерлі-аккадська, угаритська, фінікійський, арамейська і ін 2. Кушитські, зокрема сомалійський. 3. Берберські (у Північній Африці). 4. Чадські, зокрема хауса (у Західній Африці, на південь від Сахари). До Афразійські мови в якості їх особливої гілки належав також давньоєгипетський мову (і коптський).

Це мови, що належать до афразійської сім'ї чи макросім'ї мов. Раніше звались семіто-хамітські, але після того, як було встановлено, що вони не поділяються на 2 гілки: семітську азійську і хамітську африканську, були перейменовані на афроазійські або в більш усіченій формі - афразійські. Ще одна маловживана назва - еритрейські («червономорські»). За ностратичною гіпотезою, входять як мовна сім'я до ностратичної макросім'ї. Цієї думки дотримується мовознавець Агарон Долґопльський; на думку Сєргія Старостіна і Юрія Мілітарьова, є окремою макросім'єю, спорідненою з ностратичною.

Існують 2 теорії походження афразійських мов: давніша - їхня правітчизна - Північна Африка, звідки вони за механізмом дифузії поширились до Азії (автор теорії - совітський африканіст Ольдерогге, підтримав теорію археолог Павло Долуханов); «натуфійська» теорія - носіями праафразійської мови були носії натуфійської археологічної культури у Південно-східній Азії (автори - мовознавець Юрій Мілітарьов і історик Шпільман.

III. Кавказькі мови: грузинський, мегрельський, чанскій і сванська.

IV. Абхазько-адигські мови: абхазький, адигейський, кабардинский (кабардино-черкеський) і ін..

V. Нахсько-дагестанські мови. 1. Нахские: чеченський, інгушський, бацбійскій. 2. Дагестанські: аварський, Лакська, даргинська, лезгинська і ряд інших.

VI. Дравідійські мови (Південна Індія): телугу, тамільська та ін.

VII. Уральські мови. 1. Угро-фінські: Обсько-угорські - угорську, хантийська і мансійська; прибалтійсько-фінські - фінський (суомі), естонська, карельська і деякі інші; волзькі - марійська і два мордовських (ерзя і мокша); пермські-удмуртська, комі-зирянська і комі-перм'яцька; становить окрему гілку - лопарскій (саамі). 2. Самодійські мови: ненецький та ін.

VIII. Тюркські: турецька, азербайджанська, туркменська, узбецька, киргизька, казахський, татарська, башкирська, чуваська, якутський, тувинська, каракалпацька, Карачаєво-балкарська і ін. Мертві мови - орхонскіх, давньоуйгурська, а також мови хазар, волзьких булгар, печенігів і половців .

IX. Монгольські: монгольська, бурятська, калмицький і ін.

X. Тунгусо-маньчжурські: евенкійський, евенську, нанайський, удегейська та інші, а також виходить з ужитку маньчжурський.

XI. Чукотсько-камчатські: чукотський, ітельменскій (камчадальскій), коряцький та ін.

XII. Ескімосько-Алеутські: алеутська і ряд ескімоським. XIII. Китайсько-тибетські: китайський, бірманський, тибетський і ін XIV. Тайські: тайський, лаоський та ін..

XV. Австроазійська: в'єтнамський, Кхмерська та ін..

XVI. Індонезійських мови (малайсько-полінезійські). 1. Індонезійські: малайська і виник на його базі індонезійська, яванська і ряд інших мов в Індонезії, тагальська (на Філіппінах), мальгаський (на о-ві Мадагаскар) та ін 2. Океанські: гавайський, цію, фіджі та ін.

XVII. Конго-кордофанські мови. 1. Мови банту: суахілі і ін. 2. Бантоїдні: фульбе, йоруба, бо й ін 3. Кордофанські.

XVIII. Данило-сахарські мови (можливо, кілька сімей).

XIX. Коісанскіе мови: готтентотскій, бушменську та ін.

Деякі з перерахованих сімей іноді зводять у великі єдності, імовірно пов'язані c більш віддаленою спорідненістю, наприклад III, IV та V - у «кавказьку сім'ю», VIII, IX і Х - в «алтайську сім'ю» і навіть I, II, III, VI , VII, VIII, IX і Х - в «ностратичну макросім'ї». Інші мови ми об'єднуємо за географічним принципом, причому кожна група охоплює по кілька (може бути, десятки) сімей.

XX. Американські індіанські (амеріндейскіе) мови. Найбільш відомі: кечуа (у Перу, Болівії, Еквадорі), гуарані (головним чином у Парагваї); майя (в Центральній Америці), ацтекські (в Мексиці), навахо, Хопі та ін (в індіанських резерваціях США і в Канаді). XXI. Папуаські (на о-ві Нова Гвінея).

XXII. Австралійські: Аранта і багато інших. Нарешті, ряд мов стоїть в генеалогічної класифікації самотньо, поза сім'єю. Зокрема, в Європі таке положення баскської, мертвого етруського; в Азії - японської, корейської, деяких мов в Росії (юкагирського, нівхська, кетского) та інші, а з мертвих - шумерського, еламська і ряду інших.

ТИПОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ

Це класифікація мов за типом, що характеризує осн. властивості структури мови. У Т. к. м. тип є особливим методол. засобом, завдяки якому можна відтворити теор. модель реально існуючої мови. Тип виступає як абстр. еталон, особливий ідеальний об'єкт, який не реалізується у дійсності в чистому вигляді, бо конкр. мова може поєднувати в своїй структурі риси різних мовних типів. Оскільки кожна мова по суті багатотипологічна, слід зважати на ступінь наявності в ній того чи ін. типу, отже, типол. характеристика мови набуває і кількісної інтерпретації.

Є різні методи типології, яка визначає істотні риси мовної структури, виявляє її взаємозумовлені і взаємовиключні характеристики на основі вивчення структури окр. мов світу та їх зіставлення. Це, зокрема, змістова, або семантична, типологія, яку розробив Е. Сепір, спираючись на дещо механічне сполучення форм. і змістових критеріїв. Удосконалив її Дж. Грінберг, запропонувавши зважати на кількісну оцінку властивостей мови, виражену типол. індексами. Інша типологія - характерологічна (розробив В. Скалічка) досліджує внутрішньоструктурні закономірності, за якими в одній мові сполучаються і взаємно зумовлюються окр. типол. ознаки. Структурна типологія, започаткована Ф. де Соссюром і розроблена ін. лінгвістами - Р. Якобсоном, Ч.-Ф. Вьоглином, Т. Мілевським, А. Мартіне, спирається на аналіз відношень між елементами мовної системи. Є ще типологія мовних рівнів (морфологічна, фонологічна і т. д.), типологія окр. мовних категорій (типологія стану, відмінка і т.д.).

Т. к. м. виникла на основі морфол. класифікації А.-В. Шлегеля, Ф. Шлегеля, В. Гумбольдта та ін., яка, визнаючи базовими у мові поняття слова і морфеми, враховувала їх співвідношення, спосіб вираження грамат. значення, характер морфем, об'єднаних у слові, а також спосіб їх об'єднання (аглютинація чи фузія) та позицію словотв. або словозм. морфеми відносно кореневої. Відповідно до цих критеріїв встановлювалися 4 типи мов: ізолюючий, аглютинативний, флективний та полісинтетичний (інкорпоруючий). Ізолюючі мови не знають словозміни, складаються з кореневих морфем, грамат. значення виражається переважно порядком слів. До мов цього типу належать китайська, в'єтнамська, йоруба та ін. Аглютинативні мови мають незмінний корінь і варіанти словозм. афіксів, які добираються за характером звучання кореня і сполучаються з ним аглютинацією, словозм. афікси тут однозначні та є єдиними виразниками грамат. значення (це явище гаплосемії); до таких мов належать тюркські, уральські, дравідські, більшість конго-кордофанських. У флектив. мовах корінь може виступати в кількох варіантах, а словозм. афікси бувають синтетосемічними і сполучаються з коренем фузійно, одне грамат. значення може виражатися різними афіксами. До флектив. мов належить українська, як і всі слов'ян., герм., балт. та ін. індоєвроп. мови, а також мови афразійської родини. Полісинтетичні (інкорпоруючі) мови відзначаються складними утвореннями, що є водночас і словами, і реченнями, слово-речення має у своєму складі різні компоненти, що передають зміст осн. і другорядних членів речення. До цього типу мов належать деякі палеоазіатські та індіанські мови Америки.

Існує також фонол. типологія мов, за якою мови світу поділяють на мови фонемної будови (осн. фонол. одиницею є фонема) і мови складової будови (осн. фонол. одиницею є склад або його ініціаль чи фіналь); серед мов фонемної будови розрізняють мови вокаліч. та консонант. типів.

Інколи форм. типології протиставляють контенсивну, маючи на увазі пошуки зв'язків і зумовленостей форм, плану мови її змістовим планом. Сучас. контенсивна типологія вивчає різний характер вираження у мовах суб'єктнооб'єктних відношень. Вона висуває поняття мовного типу як системної сукупності певних структур. ознак мови. За концепцією Г. Климова, є щонайменше 4 мовні типи: класний, активний, ергативний і номінативний. Мови класної будови відзначаються передусім численними класами іменників і наявністю багатьох класно-особ. афіксів у дієвідмінюванні. У мовах акт. будови іменники поділяються на активні й неактивні, певною мірою аналогіч. поділ характеризує і дієслова цих мов (активні й стативні). У синтаксисі розрізняють акт. й неакт. конструкції речення, а також ближчий і дальший додатки. Дієсл. морфологія цього типу відзначається двома рядами особ. афіксів - активними і неактивними, розрізненням серед форм акт. дієслів форм відцентрової і невідцентрової версій, а також способу дії. В іменній морфології розрізняють відчужувану та невідчужувану належність (власність). У мовах ергатив. будови протиставляються агентивні та фактитивні дієслова, ергативна та абс. конструкції речення, прямий і непрямий додатки, ергативний та абс. відмінки, ергативний та абс. ряди особ. афіксів. Агентивне дієсл. не протиставляє форм акт. і пас. стану. Мови номінат. будови характеризуються протиставленням перех. і неперех. дієслів, номінат. конструкцією речення, наявністю наз. і знах. в., суб'єктного (інколи й об'єктного) ряду особ. афіксів у дієвідмінюванні.

Використана література

мова санскрипт бопп флективний

1. Вступ до мовознавства. Хрестоматія. Мінськ, 1984.

2. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. - К. - Одеса, 1991, - с. 225-237.

3. Головин Б.Н. Введение в языкознание. - М., 1983. - с.183-186.

4. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. - К., 1974. - с.263-291.

5. Кодухов В.І. Вступ до мовознавства. М., 1987.

6. Реформаторський А.А. Вступ до мовознавства. М., 1998.

7. Маслов Ю.С. Вступ до мовознавства. М., 1987.

8. Немченко В.Н. Введение в язікознание: ученик для вузов / В.Н. Немченко. - М. : Дрофа, 2008. - 703 с.

9. П.М. Долуханов «История средиземных морей».

10. Чебоксаров М.М, Чебоксарова І.А. Народи, раси, культури. М., 1971.

Размещено на Allbest.ru