Дискурсивний аналіз тексту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Дискурсивний аналіз тексту

Академік АПН України:

Любов Мацько.

Київ.

Сучасне українське суспільство як соціокультурне середовище характеризується процесами як етнічного розмежування, так і етнічного згуртування, солідаризації та "етнічної ідентифікації, тобто встановлення свого етнічного походження, що неодмінно призводить до пошуків свого етнічного коріння. Це сприяє накопиченню етнічного знання..."'. Основними детермінантними чинниками у таких процесах виступають національна мова та національна культура, що перебувають у постійних взаємозв'язках. Тому лінгвістичні дослідження мови як носія культурної інформації, як форми вираження і буття національної культури, мови як самого явища культури, як естетичного й етичного погляду на світ, як артефакту життя набувають все більшої актуальності.

Українська мова і українська культура ідентифікують нас з українським народом і, зберігаючи його історичну пам'ять, збагачують та розвивають індивідуальну пам'ять мовців, досвід, українську мовну особистість, служать запорукою наступного розвитку нації.

Зв'язки української мови з культурою в широкому її розумінні лежать в основі формування і тяглості українського лінгвоетногенезу, культуроетногенезу і націогенезу.

Сучасні дослідники визначають основні принципи націогенезу, серед яких мова і культура посідають основне місце: "Є чіткі принципи націогенезу: кожна нація постає на основі генетичного розвитку, духовно-звичаєвих традицій, мови, культури, суспільно-національної і державницької ідеологій". Якщо культуру розглядати як "складний феномен життя певної групи, етносу чи цивілізації, що являє собою збережені в їх колективній пам'яті символьні способи матеріального і духовного усвідомлення світу, моделі його пізнання й інтерпретації, а також способи колективного існування представників різних народів, одного етносу або певної його групи"4, то мова є складовою частиною цього феномена поруч зі свідомістю.

Якщо ж мову розглядати як складний феномен людського життя, що є засобом категоризації і концептуалізації картини світу у свідомості індивідів і закріплення її в колективній пам'яті етносу, феномен, що є акумулятором колективного досвіду і засобом національно-культурної ідентичності народу, його духовного просвітлення і вивищення, то вже культура є дуже важливою складовою частиною цього феномена - мови. М.Грушевський про це писав: "весь культурний запас зберігається рідною мовою; мова стає питанням життя і смерті "бути чи не бути" національного існування". В сучасній філософії "людська діяльність розуміється і організується як культура, а мова - як культурний код нації".

Мова і культура - ці два знакові коди на взаємоперетинах і зв'язках детермінували появу нової лінгвістичної науки - лінгвокультурології.

В.С. Біблер запропонував своє визначення культури з погляду всезагального значення її для індивіда, але і в цьому тлумаченні культура також невіддільна від мови: культура - це "форма самодетермінації індивіда в горизонті особистості, тобто культура - це форма вільного вирішення... своєї долі...", що має означати: культурою є все життя людини. Він же подав визначення лінгвокультурології: "це комплексна наукова дисципліна, що вивчає взаємозв'язок і взаємодію культури і мови в їх функціонуванні і відображає цей процес як цілісну структуру одиниць в єдності їх мовного і позамовного (культурного) змісту".

Мова і культура - це дві семіотичні системи, що в семіотичному просторі одна одної займають значне місце і надзвичайно важливі ролі виконують у їх прагматиконах - мова у прагмакультурі, а культура у прагмалінгвістиці. Мовна ідентичність не обходиться без відповідної їй культурної ідентичності, як і культурна ідентичність обов'язково передбачає наявність мовної ідентичності, бо і мова, і культура є не зовнішніми ознаками людини, які можна легко набути, а внутрішніми сутностями людини, складовими її свідомості, мовомислення, її мовно-культурної особистості.

Можуть бути мовці (і немало є), що, не знаючи української мови, хочуть у культурі ідентифікувати себе українцями, але це не є повноцінною культурною ідентифікацією і причина такого стану не у мові і культурі, а в іншій третій силі - політиці, ідеології, владі, яка деформує природний порядок постання мовно-культурної ідентичності українських мовних особистостей.

Зв'язки мови і культури сягають цивілізаційних основ. В античні часи мова і мистецтво сприймалися як гілки освіченості і культури. Світські знання і культура здобувалися вивченням семи вільних мистецтв, розділених на trivium (граматика, риторика, діалектика) і quadrivium (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Мовознавство (риторика і граматика) розглядалося як основа усіх знань і способів їх мовного вираження. Діалектика розумілася як мистецтво логічного міркування і його вияву у мові. Інші чотири мистецтва (арифметика, геометрія, астрономія і музика) додавали знання про природу засобами мови. Мовою здобувалися знання, досвід і культура.

У наступні часи взаємозв'язки і взаємовпливи мови й культури вченими визначалися по-різному, як і самі ці сфери людського життя, залежно від філософських засад, історичного і лінгвокультурного контекстів. Неухильний розвиток суспільства протягом усіх епох від античної до ренесансу, середньовіччя, просвітництва, класицизму, романтизму, реалізму й лібералізму відбувався шляхом вдосконалення розуму засобами мови і культури, конкретно-чуттєві емпіричні, логічні, філософські знання, емоції, почуття і відчуття "вбиралися" в мовні форми і формули, "окультурювалися" етичними й естетичними канонами. Про зв'язок мови з культурою писали представники порівняльно-історичного, психологічного мовознавства (Ф. Буслаєв, І. Гердер, В. фон Гумбольдт, Г. Штейнталь, Г. Пауль, О. Потебня та ін.). Лінгвокультурологічне бачення мови започаткувалося на ґрунті антропологічного і етнологічного підходів до дослідження і вивчення мови, які пов'язані з ім'ям німецького філософа і лінгвіста Вільгельма фон Гумбольдта. На його думку, мова найточніше характеризує етнос, його спосіб життя і культуру у найширшому розумінні, вона є дух народу: "Мова є немовби зовнішній вплив духу народів: мова народу є його дух, а дух народу є його мова".

У мовознавстві пізнішого часу, зокрема в таких його гілках, де основним є принцип антропоцентризму (німецькому неогумбольдтіанстві, італійській неолінгвістиці, антропологічному мовознавстві, етно-психолінгвістиці, соціолінгвістиці, лінгвокультурології) питання про зв'язок мови з культурою ставало засадничим методологічним принципом. Про це свідчить мовознавча спадщина представника ідеалістичної лінгвістики і неолінгвістики, визначного німецького вченого Карла Фослера, що з відомих причин у радянський час була мало відома українським мовознавцям, але справила значний вплив у подальшому на розвиток сучасної соціолінгвістики і лінгвокультурології. Тому на цьому зупинимось докладніше. Його головна заслуга в тому, що він акцентував увагу дослідників на естетичних началах у мові, обґрунтував статус мовознавства як естетичної науки, визначив особливий статус стилістики як культурологічної дисципліни9. У праці "Позитивізм і ідеалізм у мовознавстві" (1904р.) К. Фослер поставив основними завданнями мовознавчої науки пошук причини і джерел розвитку мови, виявлення духу як єдиної діючої першопричини всіх мовних форм".

К. Фослер, сприйнявши ідеї В. фон Гумбольдта про мову як творчий дух народу, про енергію як індивідуальну мовну діяльність творчої особистості, про мову як божественно вільний феномен, що самотвориться, витікає з самого себе, і про мову як творчість нації, і що все це взаємопов'язане мовотворчістю, - так це інтерпретував: "Дух, що живе в людській мові, констатує речення, член речення, слово і звук - та й усе інше. Він не просто констатує їх, він творить (ezzeugt) їх".

Розробляючи ідею про зв'язок духу й мови, український філософ мови і лінгвіст О.О. Потебня трохи пізніше у праці "Думка й мова" зробить суттєві уточнення й доповнення про взаємозв'язок мови і думки, про мову як простір і напрям для розвитку думки. Про дух - свідому розмовну діяльність, про поняття, що твориться тільки за посередництвом слова, про те, що не тільки мова без духу, а й дух без мови є не можливим і мова в ньому є першою за часом подією, О.О. Потебня писав так: "Прийнявши... дух у розумінні свідомої розумової діяльності, що передбачає поняття, які утворюють тільки за посередництва слова, ми побачимо, що дух без мови не можливий, бо сам утворюється за допомогою мови, і мова в ньому є першою за часом подією".

Працюючи над темою докторської дисертації "Поетичні теорії в ранньому італійському Ренесансі" (1899р.), К. Фослер познайомився з визначним італійським автором відомої тоді книги "Філософія і практика" Бенедетто Кроче. Б. Кроче потім у 1900 р. видав "Фундаментальні тези про естетику як науку про вираження почуттів і загальну лінгвістику" (в іншій редакції "Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика"), що й сприяло виробленню концепції Кроче - Фослера про творчий характер мови і нову лінгвістику з виразним культурологічним струменем.

На цій ідейній хвилі К. Фослер написав теоретичну роботу (з практичними прикладами з мови байок Лафонтена) під назвою "Мова як творення і розвиток" (1905р.). У 1913 році К. Фослер видав велику працю "Культура Франції в дзеркалі її мовного розвитку. Історія французької писемної мови від початків до класичного нового часу". В ній ідеться не стільки про індивідуальну творчість мовних особистостей, як про розвиток мови залежно від чинників національної культури в цілому, політичних, релігійних, літературних систем, створених мовною спільнотою13. Цей аспект ширше розглядається у наступних працях - "Життя і мова", "Співвідношення мови і національного почуття" ("мова нас об'єднує в націю").

У праці "Межі соціології мови" (1923р.) акцентовано соціолінгвістичні питання. Мова сприймається як естетичний медіум у культурно-історичному контексті, але вона ж і духовна своєрідність і доцільний засіб (інструмент) творення й передачі духовних цінностей: "Як засіб вираження вона (мова) бере участь у естетичних досягненнях, а як інструмент - у всіх інших духовних досягненнях. Як засіб вираження, вона прокладає дорогу усім передчуттям, бажанням і схильностям духу. Як інструмент, несе за духом весь досвід і досягнення. З попередника і послідовника мова перетворюється у піонера і хранителя, що як такий не існує ні до, ні після духу, а постійно при ньому, у ньому, ідентично з ним".

У праці К. Фослера "Мовна спільнота і спільнота за інтересами" порушуються також дуже актуальні питання співвідношення у мові індивідуального і колективного, національного; емоційного, персонального і ділового, науково-виробничого: "В національних мовах навіть ділові обставини набувають індивідуального і персонального емоційного тону... При цьому слід настійно підкреслити ту передумову, що національні і галузеві мови ніколи не існують роздільно як чисті культури, але завжди у зв'язку і в багатоманітних змішуваннях один з одним. Галузева мова як така могла б створити свій власний словник і в разі потреби - власну граматику, але не власний акцент". Отже, живу народну мову ніщо не може замінити. Насправді йдеться про стильову і стилістичну диференціацію сучасної національної мови, але "настійно підкреслюється", що це не окремі мови, а мова однієї культури. Це особливо важливо розуміти зараз у нашій сучасній українській мовній ситуації, коли виникають поняття і вислови комп'ютерна мова, ділова мова, військова мова, суржик та ін., бо скільки б у таких текстах не було запозичень, порушень літературних норм, специфічних словотворів і семантичних неологізмів, всі вони творяться і живуть, функціонують у межах сучасної української мови і культури, їхнє спільне тло - загальнонаціональна мова і національна культура. І якою б розвиненою не була галузева мова (окремий підстиль чи різновид), вона ніколи не може дорівнятись до загальнонаціональної мови: "мова науки, якою б вишуканою в логічному, термінологічному, граматичному, логіцистичному, математичному відношеннях і якою б смиренною в емоціональному аспекті вона не була, дарує нам замість світла окуляри, підзорну трубу і збільшувальне скло, з яким більшість людей не вміють поводитися". Історія вимагає, щоб кожний народ повідомляв про своє минуле собі і всім своєю власною мовою, - так вважав К. Фослер. У праці "Дух і культура у мові" К. Фослер надає великого значення стилістиці національних мов як науці, що формує простір для мовної діяльності: "Національні мови в життєвому процесі людської мови є специфічним стилістичним моментом, тобто фазою мовної діяльності, у якій дух створює собі простір для дії або готує канву, по якій піде мовлення". Автор показує переваги художньої мови над практичною мовою спільноти, над діловою, науковою мовою, бо, на його думку, граматичні категорії в процесі мовного вдосконалення "бажають бути не тільки сприйнятими, вивченими, спостереженими, але й створюваними, переживаними, застосовуваними, вправлюваними, танцьованими, маршированими, вдихуваними, виконуваними на флейті, на трубі, на барабані, мальованими, розфарбовуваними і розспівуваними", тобто вони мають бути одухотвореними живою образною уявою автора, що можливим є тільки в тексті. Найкраще й найшвидше такі художні трансформації з мовними засобами робить поет, ніж загальна мовна спільнота, бо "мовні спільноти з великим задоволенням і неспішно в'яжуть вздовж і вшир безкінечну велику панчоху, якою є, наприклад, романські мови або ж слов'янські,... граматичні категорії є своєрідні петлі, за які чіпляються якомога довше".

Особливим почуттям у К. Фослера овіяне поняття рідної мови, він пов'язував його з поняттями національного почуття і пошанування національної мови: "наше повне, не ущемлене, нерозщеплене, всебічне національне почуття, але загострене на одній тільки мові". Той, хто має таке почуття, кого виховали у любові і шані до рідної мови і свого народу, той ніколи не відчує себе без вітчизни: "Той, у кого вкрали земну батьківщину, знаходить у рідній мові душевну, яка завжди і всюди має смисловий зміст і тому знову може стати тілесною і земною".

Як романіст К. Фослер пояснює унікальність значення рідної мови для людини і її духовного єства так: "Француз не говорить нічого такого, що випадало б з французької мови, не було б характерним для його умонастрою або інструментовки і не мало б французького відтінку (Anstrich). Навіть коли він переймає слова з інших мов, вони стають для нього французькими, і коли він учить німецьку чи китайську мову, то це відбувається на французькій основі. Він може вправами і навичками набути собі права говорити скількома завгодно мовами, а його духовною батьківщиною залишиться французька, якої він може, правда, зректися і яку може забути, але від якої не може позбавитися так, як і від переживань свого дитинства". К. Фослер виділяє з-поміж інших важливих суспільних чинників національну мову як "квіт і плід соціального життя".

Як "плід" соціального життя сучасні національні мови, в тому числі передусім і українська, є багатими на соціальні і територіальні підсистеми та на стилістичні диференціації. М.І. Толстой радив у слов'янських мовах культуру розглядати у чотирьох зрізах - елітарному, сільському, міському і професійному. Відповідно на елітарному зрізі виділяється елітарна, або книжна культура освічених мовців, на сільському - традиційна етнічна культура, на міському рівні - проміжна, загальнонародна з соціальними субкультурами, а на професійному рівні - традиційні професійні субкультури: педагогічна, правнича, інженерна, виробнича, культура віросповідання та ін. Кожна з цих культур рівночасно є і мовною культурою.

Розвиток нелінгвістичних ідей заглиблення в соціомовний та етномовний матеріал багатьох народів привели дослідників до розуміння того, що цивілізаційна культура людства формується з багатоманіття етнічних культур і повнота дослідження мови потребує вивчення її взаємозв'язків та взаємодії з культурою. На цьому покордонні наукових студій двох таких важливих суспільних явищ - мови і культури - виникла лінгвістична наука лінгвокультурології, що користується методологією мовознавства, і культурології. Безперечно, що культурологія виникла у зв'язку з актуалізацією антропоцентризму у мовознавстві і розвитком соціолінгвістики та етнолінгвістики як нова галузь, що досліджує історичні та сучасні мовні явища й структурні одиниці через призму матеріальної і духовної культури народу.

Таким чином, об'єктом лінгвокультурології є взаємозв'язки мови і культури, їх взаємодія, предметом - мовні одиниці, що несуть культурологічну інформацію, культурні цінності у формах національної культури і національної мови, мова як форма культури і словесне мистецтво як культура. Мета лінгвокультурології - вивчення способів, засобів і форм, якими мова зберігає у лінгвокультуремах одиниці культури і транслює їх через тексти у суспільну мовну практику.

Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту передбачає добру загальнолінгвістичну орієнтацію в тексті і вимагає знання теоретичних засад лінгвокультурології, її методології і методики аналізу, основних категорій лінгвокультурології: лінгвокультурний концепт, лінгвокультурна ментальність, лінгвокультурема, культурна сема, культурна конотація, культурний фон, культурний простір, культурна традиція, культурна спадщина; лінгвокультурна парадигма. Необхідною умовою проведення успішного лінгвокультурологічного аналізу художнього тексту є володіння лінгвокультурологічною компетенцією, до складу якої входять добрі знання не тільки української мови, а й української культури, концептів української національної культури, фольклору, етнології, етнографії, міфології, символіки українського національного способу життя, традицій, звичаїв, ритуалів, етикету. Ці знання необхідні для того, щоб, добре знаючи семасіологію української мови, семантику українського словника і фразеологізмів, можна було виокремлювати в художньому тексті лінгвокультуреми на усіх мовних рівнях включно з текстовим. Лінгвокультурологічний аналіз мовних одиниць слід співвідносити з загальною лінгвістичною характеристикою тексту, з аспектами його нарації, з темою, концепцією і структурою тексту, образами автора, читача, персонажів; контекстом і підтекстом, хронотопами, з прагматикою.

Лінгвокультурологічний аналіз передбачає з'ясування змісту термінологічного поняття лінгвокульту-рем як таких мовних одиниць тексту, в семантиці яких зосереджена вагома і актуальна культурна інформація. В науковій літературі вони називалися по-різному: концепт національної культури (Н.Арутюнова, Ю.Степанов), лінгвокультурний концепт (В.Маслова), лінгвокультурологічний концепт (В.Карасик), культурно маркована одиниця, слово з національно-культурним компонентом семантики (Є.Верещагін, В.Костомаров), мовно-естетичні знаки національної культури (С.Єрмоленко), мовні знаки культури, етнокультурний концепт, знак етнокультури (В.Жайворонок), знак національної культури (В.Калашник), лінгвокультурема (В.Воробйов).

Для лінгвокультурологічного аналізу художнього тексту бажано користуватися терміном "лінгвокультурема", оскільки в його семантиці заявлені семи мови і культури. Культурема є одиницею культурології" і відповідно лінгвокультурема є одиницею лінгвокультурології. В термінологічній енциклопедії "Сучасна лінгвістика" О.Селіванова так визначає поняття лінгвокультурології - "галузь мовознавства, яка вивчає вияви культури народу в його мові й мовленнєвій діяльності. Предметом лінгвокультурології є засоби мовної системи та її дискурсивних продуктів, які фіксують культурно значиму інформацію - збережені у колективній пам'яті народу символічні способи матеріального й духовного усвідомлення світу певним етносом, відтворені в його ідеях, схемах мислення й поведінки, системі етичних й естетичних цінностей, нормах, звичаях, обрядах, міфах, віруваннях, забобонах, побуті тощо". З такого осяжного визначення постає розуміння лінгвокультуреми як мовного знака, що містить культурну інформацію, є "базовим терміном лінгвокультурології і служить для позначення одиниці вербалізаціі' культурного змісту".

Культурно марковані знання й уявлення носіїв певної культури є планом змісту лінгвокультурем їх мови, а планом вираження - мовні одинці, в семантиці яких є культурна інформація, Остання може мати такі способи представлення в мові: 1) культурологічні семи як елементи значень номінативних одиниць, що позначають культурні реалії (скрипка, бандура, пісня, оркестр); 2) культурологічний концепт - стійке уявлення, сформоване в культурі на основі ціннісних орієнтацій і соціально-історичного досвіду носіїв національної культури (Україна, мати, степ, доля, воля, тополя, калина та ін.); 3) оцінні, естетичні, емотивні, культурні конотації стилістичних значень мовних одиниць і конструкцій (Ренесанс, Відродження, Просвітництво, Софія Київська, Володимирська гірка); 4) символи, метафори, фразеологізми; 5) культурний фон тексту (наприклад, весільного), що створюється кількома словоформами, культурологічний часопростір (Княжа Україна, Гетьманщина, козацтво).

Лінгвокультурема є стійкою, відтворюваною у етнолінгвістичному соціумі мовною одиницею, яка відображає культурний досвід і ціннісні орієнтири національного суспільства. З цього погляду вона є надбанням і скарбом нації. З погляду плану змісту лінгвокультуреми мають надзвичайно широкий спектр культурологічної семантики: це слова, вирази і конструкції для називання культурних реалій (підприємств, явищ, осіб); ідей, течій, стилів; це міфи, образи, символи, стереотипи, еталони, ритуали; це мовна освіта і стиль, мовне виховання і мовна культура, мовна поведінка і мовна мода; це мовленнєвий етикет і стилістичний лад мови. Тому і план вираження культурної інформації у матеріалі мовних одиниць є також широким: від звукосполучень, окремих слів, синтаксичних конструкцій, виразів, фразеологізмів, афоризмів, паремій, творів малих форм (прецедентних текстів) аж до епічних романних текстів. І саме тому, очевидно, В. Воробйов лінгвокультурему розуміє як міжрівневу одиницю, що являє собою "діалектичну єдність лінгвістичного та екстралінгвістичного змісту". Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту може проводитися окремо, а може бути складовою частиною стилістичного або ширше - комплексного лінгвістичного аналізу. Але в кожному разі його виконання передбачає певну послідовність міркування і дій:

- Визначення належності тексту до більш-менш конкретного історичного періоду розвитку української культури, літератури та етапу в історії української літературної мови.

- Визначення мовних образів автора, адресатів і персонажів.

- Виокремлення з тексту культурної інформації, пов'язаної з загальною концепцією художнього твору і основними її концептами.

- Виділення у художньому тексті лінгвокультурем і групування їх за рівневим критерієм: звукосполучення (мелос), лексеми, лексичні словосполучення, фразеологізми, синтаксичні словосполучення, граматичні словоформи, синтаксичні конструкції, надфразні єдності, прецедентні тексти, сегменти тексту, цілісний текст.

- Семантико-гносео-онтологічна характеристика виділених лінгвокультурем, яка означає, що лінгвокультурема (незалежно від кількості слів, які в неї входять) сприймається як один мовний знак, що цей мовний знак пов'язаний з поняттям (ідеєю, думкою) і що він несе культурну інформацію про предмети реального світу.

- Аналіз семантичних особливостей лінгвокультурем, виокремлення денотативних, сигніфікативних та конотативних мікрокомпонентів у семантиці лінгвокультурем та ще порівняння їх з лінгвокультуре-мами сусідніх мов надасть змогу визначати типи лінгвокультурем.

Це можуть бути:

- Лінгвокультурема-реалія, тобто мовний знак, що називає національний артефакт, який не має мовного еквіваленту в іншій культурі (колядки, щедрівки, свят-вечір, бандура, троїсті музики, сопілка, гай, тин, рушник, заручини).

- Сигніфікативна лінгвокультурема, тобто така, денотат якої спільний для порівнюваних культур, а сигніфікати відрізняються важливістю і змістом культурної інформації (тато, батько, матуся, ненька, трембіта, батьківщина (спадщина), подавати рушники, шишки бгати).

- Конотативна лінгвокультурема несе культурну інформацію тільки у конотації мовного знака, а предметно-понятійний зміст його однаковий або дуже близький у порівнюваних мовах (калина, барвінок, чорнобривці, як тополя стала в полі, наче волошки в житі, криниця, отчий поріг).

- Тропеїчні і фігуральні лінгвокультуреми міфологічного, народнопоетичного, фразеологічного, ус-норозмовного та писемно-літературного походження, які, маючи культурологічну сему у денотаті змісту, в результаті перенесення значень та зміщення смислів здобувають ще й конототивну культурологічну сему.

Це епітети, порівняння, метафори різних типів параномазії, перифрази та ін. (золоте слово, срібне весельце, карії очі, дрібні сльози, гірка доля; сонячні кларнети; в сотах мозку золотом прозорим мед думок розтоплених лежить (О.Теліга); киплять сади під снігом квітня; квітчаста батьківщино вишні й соловейка (Б. І. Антонич); блакитними річками тече льон ( М. Коцюбинський).

- Лінгвокультуреми-фразеологізми етнічного уснорозмовного і писемно-літературного походження (немає лою під чуприною, не варить баняк, витрішки продавати, позичити в сірка очей; терновий вінок, лебедина пісня, зачароване коло; немає пророка у своїй вітчизні, через терни до зірок; розрита могила, в своїй хаті своя правда, і сила, і воля; наша дума, наша пісня не вмре, не загине та ін.).

- Лінгвокультуреми-народні номени українських місяців, пір року, традиційних свят тощо (березень - бурильник, тесняк, веснявець, весномрій, весноклич, весновій, зимобор, зимогриз, крапельник, первоцвіт, птахограй, радосвіт; вересень - барвограй, айстровик, зажурець, сінець, підосінник, школярик, щедробарвень; соняшник - сонцепоклонник, сонцелюб, сонцебриз; завірюха - віхола, завія, сніговійниця, хуртовина; петрівка, спасівка).

- Символічні лінгвокультуреми (символіко-пред-метні) - це мовні знаки, що мають культурний зміст, виражають особливості світобачення національної лінгвокультури і сприймаються в суспільстві як символи (Україна, Дніпро - Славута, Кобзар, Каменяр, Великий Луг, Хортиця, Славутич, Чумацький Шлях, Гетьманщина).

- Символічні лінгвокультуреми соціально-національної поведінки - це формули мовного етикету (Добридень! Надобраніч! Дякую! Будь ласка! Моє шанування! Слава Ісу! Навіки слава! Боже поможи!), замовляння, ритуальні заклинання та ін.

- Лінгвокультуреми загального характеру (їх ще називають денотативними) - це ті, що несуть культурну інформацію своїм денотативним змістом, і вона у багатьох мовах однакова чи дуже близька (концепт, оркестр, театр, актор, скульптура, живопис).

- Наступним етапом може бути об'єднання лінгвокультурем у лексико-семантичні ряди чи поля з визначенням домінант та периферії і врахуванням культурних відмінностей у значенні лінгвокультурем, спричинених особливостями національними,тендерними, професійними, віковими.

- Аналіз семантичних зв'язків у лінгвокультуремних рядах чи полях (синонімічних, антонімічних,асоціативних, аксіологічних).

- Визначення концептів, які вербалізуються лінгвокультуремами, і формування концептосфери чи концептуального комплексу.

- Визначення ролі аналізованих лінгвокультурем у створенні образної системи тексту, тропіки і фігур, національного колориту.

- Характеристика лінгвокультурем художнього тексту як засобів презентації індивідуальної культури мовної особистості автора та його ж - як носія національної лінгвокультури.

На відміну від загального поняття концепту як змістової одиниці пам'яті, "ментального лексикону, концептуальної системи й мови мозку"35, в лінгво-культурології використовують і термін лінгвокультутерміновану культурою. Лінгвокультурологічний концепт є "ментальною проекцією елементів культури"36, опредмеченою у мові і мовленні у вигляді лінгвокультурем, про що йшлося вище.

Лінгвокультуреми є органічною і значною за обсягом частиною українського словника, що несе в собі цивілізаційні здобутки за всю мовну історію українців разом з їхніми мовними попередниками - предками, їхніми культурами і набутками та запозиченнями в процесі вільних і невільних контактів нашого народу з сусідами.

Визначний український мовознавець, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Костянтин Миколайович Мищенко завершив феноменальне дослідження "Становлення пра-української мови за даними україно-іншомовних контактів" на матеріалі української топонімії і лексичних запозичень, що складають 27 хронологічних пластів лексики. Найдавніших 16 пластів топонімів і апелятивів українського словника сягають нашої дописемної історії від III тисячоліття до н.е. і до X століття нашої ери, вони збережені тільки мовною пам'яттю народу і є фактом уже сучасного словника. Такі топоніми і апелятиви особливо цінні, бо свідчать про безперервну тяглість нашого етносу. Пізніших 11 мовних пластів першого тисячоліття писемної історії Київської і Галицької Руси-України висвітлюють ближчі етапи культурно-історичного розвитку української нації. Це, безперечно, є благодатним матеріалом для формування української культуромовної особистості.

Література

1. Гавріна Н.І. Концепції трансформацій етнічної ідентичності в сучасному суспільстві // Нова парадигма. В. 65, ч. II, К. НПУ ім. М.Драгоманова, 2007. - с. 31-36.

2. Плющ М. Естетичний та емоціонально-прагматичний аспекти формування мовної особистості учнів на основі лінгвістичного аналізу художніх текстів // Проблеми формування мовної особистості учнів середніх загальноосвітніх закладів. Рівне, 2006.-с. 18-23.

3. Баган О. Що дасть нам силу? // Газ. День, №225, за 22.ХІІ.2007. - с. 7.

4. Селіванова О. Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопедія. Полтава, Довкілля. - К., 2006. - С.271.

5. Грушевський М. Освобождение России и украинский вопрос. СПб., 1907. - С. 174.

6. Хайдеггер м. Время картины // Новая технократическая волна на Западе. М., 1986. - с. 93.

7. Библер В.С. От наукоучения - к логике культуры. Два философских введения в XXI век. М.: Политиздат, 1991. - с. 289.

8. Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих языков и его влияние на духовное развитие человечества. // Избранные труды по языкознанию. - М. 1984. - С. 67.

9. Радченко О.А. Трудные пути идеализма в языкознании (К 35-летию со дня рождения К. Фослера) // Вестник Московского городского педагогического университета. Филологический випуск. №1 (14). - М., 2007. - С. 73 - 92.

10. Vossler K. Positivistum und Idealistum in der Sprachwissenchaft. // Eine sprachgeschichtliche Untersuchung. Heiderg, Winter< 1904-98 s.

11. Потебня А.А. Мысль и язык. - X., 1913. - С. 37.

12. Vossler K. Frankreichs Kultur im Spiegel siener Sprachentwicklung, Heidelberg, 1913.

13. Vossler K. Die Grenzen der Sprachsoziologie. // Die Hauptprobleme der Soziologie. Erinnerungsgabe fur Max Weber, Bd. Munchen. 1923. - s. 94.

14. Vossler K. Sprachgemeinschaft und Interessengemeinschaft. Munchen. 1924.-s. 7.

15. Vossler K. Geist und Kultur in der Sprache. Heidelberg, 1925.- з. 152.

16. Толстой Н.И. Язык и народная культура // Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике. - М., 1995. - С. 16.

17. Маслова В.А. Лингвокультурология: Уч. пос. - М.: Академия, 2001. - С. 74-75.

18. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. - М.: Языки русской культури, 1998. - 896 с. культура лінгвістичний мова

19. Степанов Ю.С. Константы: Словарь русской культуры. М.: Языки русской культури, 1997..- 716 с.

20. Єрмоленко С. Мова і українознавчий світогляд. К., 2007. - С. 98-100.

21. Жайворонок В. Мовні знаки культури: спроба лексикографічного опису // Лінгвостилістика: об'єкт - стиль, мета -оцінка. К., 2007. - С. 92-101; Знаки української етнокультури. Словник-довідник. К., 2006. - 703 с.

22. Калашник В., Філон М. Фольклоризм як знак національної культури та його рецепція в новітній українській поезії //Лінгвостилістика: об'єкт - стиль, мета - оцінка. К., 2007 - С. 433.

23. Бачинин В.А. Культурема//Бачинин В.А. Культурология: Энциклопедический словарь. СПб, Изд-во Михайлова В.А. 2005. - С. 129.

24. Селіванова О.Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопедія. Полтава, Довкілля- К., 2006. - С. 303.

25. Воробьев В. Лингвокультурологическая парадигма личности. - М.: Рос. ун-т дружбы народов, 1996. - С. 44 - 45.

26. Кубрякова Е.С., Демьянков В.З., Панкрат Ю.Г, Лузина Л.Г. Краткий словарь когнитивных терминов. - М., 1996. - С. 90.

27. Карасик В.И. Слышкин Г.Г. Лингвокультурологический концепт как единица исследования. Воронеж: Воронежск. гос. ун-т, 2001. - С. 76.

28. Тищенко К. Мовні контакти: свідки формування українців. К.: Аквілон-Плюс, 2006. - С. 11-12.

Размещено на Allbest.ru