Фонологія. Наголос. Складнопідрядні речення

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Фонологія як галузь знань про фонему. Основні поняття фонології: фонема і звук, функції фонем, поняття алофона, звукове поле фонем, явище фонологічної кореляції

Фонологія - розділ мовознавства, що вивчає фонемний склад мови і його реалізацію у звуках мовлення. Предметом фонології є фонема - мінімальна одиниця мови, яка слугує для диференціювання значущих одиниць мови (морфем та слів) і виражається рядом звуків, що є функціонально тотожними. Звуки розглядаються в аспекті їх артикуляції та акустики, а фонеми - в аспекті їх мовної функції - розрізнення морфем і слів. Звуки фактично існують лише як оболонки, що містять фонему. У мовленнєвому потоці фонеми представлені звуками, тобто залежними величинами, які під впливом оточення або позиції можуть змінюватися. У зв'язку з цим кожна фонема виражається кількома звуками - алофонами. Алофони - звуки, які є виразниками однієї фонеми.

2. З історії акцентології: характеристика українського наголосу. Норми наголошування слів СУЛМ

Дотримання норм наголошення, як і вимови, є одним з найістотніших показників культури усного мовлення. В УЛМ наголошення більшості слів регулюється певними правилами. У словниковому складі сучасної української літературної мови існує чимало слів, які вживаються з подвійним наголосом, але більшість слів вживається більшість слів. Наголос в українській мові виконує смислорозрізнювальну функцію (Атлас-атлАс, малИновий - виготовлений з малини і малинОвий - темно-червоний колір і т.д.). у двоскладових віддієслівних іменниках на -ння, -ття, які втратили відтінок дії, наголос падає на останній склад, але у три- і багатоскладових віддієслівних іменниках, що зберігають зв'язок з дієсловом, від якого вони утворені, наголошується той самий склад, що і в дієслові (бажання, завдання, запитання). У багатьох іменниках жіночого роду із суф. К(А) наголос у множині переходить на закінчення (вказівка - вказівки). У словах із суф. -щин(а), -ччин(а) наголос падає на основу. Для складних іменників характерне наголошення сполучних голосних. Норми наголошення у СУЛМ є стійкими, загальнообов'язковими. Проте в деяких випадках мовцям складно визначити, на який склад у слові падає наголос. Це зумовлене впливом близькоспоріднених мов, насамперед російської та польської. Причинами розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектного наголошення у літературну мову, надмірне використання в деяких художніх творах, особливо сучасних, поетичних вільностей.

3. Системні відношення у фразеології: багатозначність фразеологізмів, синонімія стійких словосполучень, антонімія в межах фразеологічної одиниці. Загальномовні та індивідуально-авторські видозміни фразеологізмів. Семантична, генетична та функціональна класифікації фразеологізмів у вітчизняному мовознавстві

Фразеологізм - нарізно оформлене, семантично нерозкладне сполучення слів, яке відтворюється в мовленні і характеризується метафоричністю та слабкою формальною варіативністю. В УЛМ фразеологізми можуть мати кілька значень, вступати у парадигматичні відношення, зокрема синонімічні, контрактивні, антонімічні тощо.

Для фразеологізмів-синонімів характерні спільність значення, однорідність моделі, співвіднесеність значення зі значенням відповідної частини мови, однорідна синтаксична сполучуваність, відмінність компонентного складу. Наприклад, грати на нервах (кому), діймати до живого (кого), заливати за шкуру сала (кому), в печінках сидіти (кому) мають загальне значення знущатися над кимось, утворені за однорідною моделлю дієсл.+ім'я, співвідносяться зі значенням дієслова, їм притаманна однорідна синтаксична сполучуваність із синтаксемами суб'єкт дії а об'єкт дії, але вони відрізняються своїми складовими частинами.

Деякі фразеологізми української мови протиставляються за значенням, напр.: у рот води набрати - теревені правити, кров з молоком - від вітру хилиться, працювати у поті чола - працювати через пень-колоду, як кіт наплакав - хоч греблю гати, молоко на губах не обсохло - стріляний горобець. Фразеологічні одиниці є продуктом народної творчості. Вони виконують стилістичну функцію, надаючи мовленню образності, переконливості, експресивності і емоційності. Найбільшого поширення набула семантична класифікація фразеологічних одиниць. В.Виноградов виокремив 3 типи фразеологізмів: фразеолог. зрощення (ідіоми; значення хар-ся абсолютною нерозкладністю, невмотивованістю семантики окремих компонентів); єдності (значення нерозкладне, частково вмотивоване семантикою окремих компонентів); сполучення (стійкі мовні звороти, що хар-ся певною самостійністю значення компонентів, яким притаманна обмежена сполучуваність з іншими словами: поставити питання, справа рук, налити по вінця). За функціональними ознаками: 1) образно-виразні стійкі сполучення слів, до яких належать тропи - пустити червоного півня, берегти як зіницю ока; 2) еліптичні сполучення слів - в чотирьох стінах, сказано - зроблено; 3) термінологічні фразеологізми - конвертована валюта, художній образ, синонімічний ряд; 4) афористичні фразеологізми, що виражають умовиводи - кожен - коваль свого щастя, на колір і смак товариш не всяк; 5) контекстологічні сполучення слів - розвісити вуха, плід непорозуміння; 6) ідіоми: у чорта на болоті, теревені правити. Генетична класифікація: 1) питомі українські фразеологічні одиниці - дати гарбуза, скочити в гречку; 2) запозичені фразеологізми без перекладу - а ля - подібний, се ля ві - таке життя; 3) фразеологічні кальки - все своє ношу з собою, сізіфова праця, через терни до зірок.

4. Лексикографія в системі мовознавчих дисциплін. Історія становлення й розвитку української лексикографії. Типи словників. Комп'ютерна лексикографія

Лексикографія - розділ мовознавства, що займається укладанням, дослідженням словниківі розробленням їх теоретичних засад. Зародження лексикографії у багатьох народів відбулося на ранніх стадіях розвитку письма. Перші словники мали синкретичний характер, тобто водночас і тлумачили і перекладали слова, містили загальні і власні назви тощо. Згодом виокремилися різні типи словників, поступово формувалася лексикографія як наука. Найпізніше з'явилася лексикографічна критика. Типи словників: тлумачні, тезауруси, діалектні, термінологічні, жаргонів і сленгів, арго, власних назв, іншомовних слів, скорочень або абревіатур, синонімів, антонімів, омонімів, паронімів, неологізмів, стилістичні, інверсійні, фразеологічні, граматичні, словотвірні, акцентологічні, орфоепічні, орфографічні, перекладні і т.д.

Комп'ютерна лексикографія - розділ прикладної лінгвістики, який досліджує способи укладання словників програмними методами, а також способи користування електронними словниками. Комп'ютерну лексикографію поділяють на 2 частини: забезпечувальну, яка займається підтриманням процесу створення лексикографічного продукту, і машинну, яка займається створенням та експлуатацією електронних словників. Розвиток комп'ютерних технологій сприяє переходу лексикографії на якісно новий рівень, значно прискорюючи лексикографічний процес, забезпечуючи безперервне поповнення словникового складу і високу ефективність роботи користувача.

5. Системні відношення в лексиці: парадигматичні, синтагматичні, гіпонімічні, партитивні, еквонімічні

Гіпонімічні - ґрунтуються на родо-видових зв'язках, що характеризуються включенням обсягу одного поняття до обсягу іншого: дерево - яблуня, меблі - стіл, виготовляти - шити, кольоровий - червоний, металево - залізно. Такі відношення можуть бути багатоступінчастими: людина - чоловік - хлопчик - школяр - відмінник.

Партитивні - ґрунтуються на відношеннях частина\ціле: абзац - текст, гілка - дерево, кафедра - факультет - університет.

Еквонімічні - семантичний зв'язок між словами одного рівня узагальнення, що упорядковані спільному гіпероніму: гіпероніму дерево відповідають гіпоніми верба, граб, осика, тополя та ін., які пов'язані між собою еквонімічними відношеннями.

Парадигматичні - відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови. У фонетиці: дзвінкий\глухий, м'який\твердий; у граматиці: між відмінковими формами слів, формами дієвідмінювання, між різними типами речень тощо; в лексико-семантичні системі: синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та ін..

Синтагматичні - здатність мовних елементів поєднуватися. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів - тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів.

6. Морфема й морф. Аломорфи й варіанти морфеми як вияв її смислової тотожності. Класифікація морфем. Поняття нульової морфеми. Основа слова, її характеристика

Морфема - мінімальна двостороння одиниця мови. Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків. Морф - найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше - текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф - конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова. Аломорф - морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в слові. Морфема виступає як клас позиційно зумовлених аломорфів. Ця абстрактна одиниця маніфестується (реалізується) в текстах як сукупність аломорфів. Аломорфи морфеми характеризують три ознаки. Вони: мають те саме значення, наділені формальною (фонемою) близькістю, тобто частково подібним складом фонем і порядком їх слідування, замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в контексті взаємовиключення. Так, морф -ін- у наведених прикладах з'являється лише після коренів, що закінчуються йотованим. У цій позиції неможливий морф -ин-. Морф -юват- зі значенням неповного вияву ознаки приєднується лише до коренів з кінцевим приголосним н. Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном (звуком мови), алофоном та фонемою. Важливо розуміти, що аби дві морфи відносилися до одного аломорфу, вони не обов'язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.

Морфеми поділяються на два основних типи - кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси). Основа слова - це частина слова (як правило незмінна, або змінна), яка вказує на його лексичне значення; частина словоформи без флексії. Основи слова можуть бути непохідні (які складаються з кореня), похідні (з кореня та/чи префіксу та/чи суфіксу) чи перехідні. Похідні основи слід відрізняти від твірних - тих, від яких утворюються нові слова. Непохідні основи бувають вільні і зв'язані. Зв'язана основа - це непохідна подільна основа, корінь якої втратив здатність вживатися самостійно без службових морфем. Зв'язані основи є перехідним явищем від основ похідних до основ непохідних у руслі першої тенденції розвитку: уже не можна називати похідними (не мають вільного кореня) і ще не можна називати непохідними (вони ще зберігають здатність до подільності). Вільна основа - це непохідна основа, корінь якої вживається з іншими афіксами, утворюючи самостійні лексеми. Розрізняють також прості і складні основи - залежно від кількості кореневих морфем в основі. Однак, процесом ускладнення основи називають таку зміну морфемної структури слова, при якій відбувається перехід від непохідної основи в похідну (незалежно від зміни кількості коренів в основі); протилежний процес - називають спрощенням основи. За типами основи бувають суцільні й перервані: в простій основі - один корінь, складній - два і більше. Суцільними називають основи, які не розділяються службовими морфемами.

7. Ономасіологія: об'єкт, предмет, головні напрямки. Проблема моделювання номінативних процесів. Основні різновиди мотивації у словотворі й ономасіології

Ономасіологія - підрозділ лінгвістики, який вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження. Якщо семасіологія йде від позначення до значення, то ономасіологія веде дослідження від речі або явища до думки про них і до їх позначення мовними засобами. Основний предмет дослідження ономасіології, тобто процес найменування, О.С. Кубрякова розширює вивченням особливостей членування дійсності мови ? “це зв'язок мовних явищ із позначенням навколишнього середовища, з вибором та створенням найменувань для окремих його фрагментів”. Дослідження ономасіологією номінативних структур не означає її ототожнення з теорією номінації. “Теорія номінації та ономасіологія не є науковими галузями одного порядку, а тільки дисциплінами, які пересікаються”. Чіткого розмежування між ними не існує. Ці дві науки мають інтралінгвістичний характер, але різняться у своїх завданнях. Так, О.О. Селіванова розмежовує завдання теорії номінації та ономасіології на основі вторгнення останньої в інші лінгвістичні сфери, де вона розглядає проблеми категорій та класів частин мови, асиметрії номінативних одиниць у плані вираження і змісту, текстово-дискурсивних знакових репрезентацій та їхньої номінативної організації. І протиставляє йому завдання теорії номінації, визначеного авторами колективної монографії “Мовна номінація. Загальні питання”, яке полягає у “вивченні характеру мовних знаків, а також номенклатури мовних одиниць, виявлення розрядів мовних знаків, які встановлюються за різними принципами”.

8. Морфологічний та неморфологічні способи словотворення

Морфологічні способи словотворення - основні: суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, безафіксний, складання основ і слів. При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається: через злиття цілого словосполучення (цього дня - сьогодні, добра ніч - добраніч); через набуття ним нового значення (корінь у рослин = корінь в математиці); шляхом переходу однієї частини мови в іншу.

9. Традиційний і новітні підходи до класифікації частин мови в україністиці

Сучасна класифікація частин мови відбувається за семантичними,морфологічними та синтаксичними ознаками. За цим набором виділяється 4 частини мови: іменник, прикметник, дієслово і прислівник. Оскільки займенник не виражає власного лексичного значення, а опосередковано вказує на предмети, ознаки та дублює морфологічні категорії іменних частин мови або є морфологічно-незмінним (від займенникові прислівники) і виступає у синтаксичних позиціях іменника, прикметника, прислівника - він позбавлений статусу окремої частини мови. Ми розглядаємо займенник окремою частиною мови оскільки враховуємо традицію, а головне орієнтуємось на шкільну практику. Числівник набуває статусу окремої частини мови лише за однією ознакою - семантичного плану, хоча і ця ознака кількісна - визнається не всіма вченими. При наданні йому статусу окремої частини мови віддається увага традиційній думці і шкільній практиці. У прислівників також відсутнє своє специфічне лексичне значення. Оскільки числівник є похідною частиною мови - його значення базується на значеннях вих. Ч.м.: ім., прикм., дієсл., що виступають у прислівниковій позиції. Прислівник, постаючи на грунті значення предмета, статичної ознаки і процесу, і перебуваючи у зв'язку з предикатом як ознакове слово починає набувати значення ознаки ознаки.

Лексичне значення прислівника зумовлено його синтаксичною позицією.

Огуртування лексичного значення прислівника його позиційним розташуванням дозволило надати цим словам частиномовного статусу. Новий підхід обґрунтовує також не частиномовний статус прийменника, сполучника, частки і зв'язки, відносячи їх до аналітичних синтаксичних морфем, оскільки вони передають семантику відношень і обслуговують сферу речення.

Не належать до частин мови і вигуки, оскільки вони звичайно займають позицію речення і передають реченнєву семантику - реакцію мовця на ситуацію.

10. Категорія роду іменників: співвідношення семантико-граматичного і формально-граматичного змісту в категорії роду

Граматичний рід - різновид загальної категорії, родове значення іменників якого не залежить від лексичного, не випливає з реальних особливостей позначуваних предметів, понять та явищ, не пов'язане зі статтю людей, тварин, а виражається граматичними засобами спільно із словотвірними. Виявляється граматичний рід в іменниках усіх лексико-граматичних розрядів, зокрема в істотових і неістотових. Наприклад, у неістотових власних іменниках (чудова Вінниця - жін. р., прекрасний Херсон - чол. р., миле Синельникове - сер. р.); у неістотових загальних конкретних іменниках (новий годинник -. чол. р , нова сукня - жін. р., гарне село - сер. р.); в абстрактних іменниках (великий страх - чол. р., тендітна ніжність - жін. р., велике горе - сер. р.); у істотових загальних іменниках-назвах людей (невдаха - жін. і чол. р., п'яниця - жін. І чол. р ., задавака - жін. і чол. р.); у істотових загальних іменниках-назвах тварин (молодий слон (самець і самка), сірий вовк (самець і самка), високий верблюд (самець і самка) - чол. р.).

Семантико-граматичний рід - різновид загальної категорії, родове значення якого залежить від лексичного значення (стать, вік істот тощо), що зумовлює граматичну форму іменника. Іменники семантико-граматичного роду становлять незначну кількість слів. У них родове протиставлення виражається за допомогою лексичної семантики та суфіксів: чоловік - жінка, хлопець - дівчина, бугай - корова-, киянин - киянка, тракторист - трактористка, заєць - зайчиха, тигр - тигриця.

11. Морфолого-синтаксична категорія відмінка

Категорія відмінка - один із засобів вираження іменникової категорії предметності. На думку В. Виноградова, нідмінки іменника переважно є не формами звичайного підношення, а формами співвідношення. Залежність відмінка від дієслова чи іншого імені взаємомотивована формою і значенням самого відмінка, а не лише формою і значенням керуючого слова. Граматичні форми іменника, тотожні за значенням, утворюють ряди, що перебувають між собою у відношенні протиставлення: немає книги, зошита, олівця; пишу братові, сестрі, матері; пишу олівцем, ручкою, крейдою; сидить на дубові, на стільці, на дахові. Вони випливають із синтаксичних зв'язків іменника з іншими словами в реченні чи словосполученні. Категорія відмінка в українській мові становить сім рядів форм, які розрізняються між собою морфологічним значенням і системою закінчень: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний відмінки. Функція відмінків - це зв'язок іменника з іншими словами в словосполученні і реченні, а засобом вираження відмінкової функції виступає відмінкове закінчення з прийменником або без нього, напр.: Між ярами над ставами верби зеленіють (Т. Шевченко).

12. Дієслово як частина мови, основні дієслівні категорії

Дієслово - частина мови, яка означає категоріальне значення процесуальної дії, вираженої в категоріях виду, стану, способу, часу, функціонує в реченні здебільшого як присудок і має свої суфікси. Дієслова української мови поділяють на такі основні семантичні (лексико-семантичні) групи: дієслова руху (пересування, переміщення): брести, їхати, летіти; - дієслова мислення: думати, мислити, мріяти; - дієслова бажання: бажати, хотіти, прагнути; - дієслова мовлення; говорити, мовити, казати; - дієслова волевиявлення: дозволяти, наказувати, змушувати; - дієслова вияву почуттів: дякувати, радіти, гніватися; - дієслова вияву ознаки: зеленіти, добрішати, червоніти; - дієслова сприйняття: бачити, чути, сприймати; - дієслова стану: сидіти, спати, морозити; - дієслова ставлення: клювати, репетувати, кусати;

- дієслова вияву фази дії (фазові дієслова): розпочати, закінчити, продовжувати.

Фінітивні дієслова. У цих дієсловах граматичне значення процесуальної дії виражається в категоріях стану дії (пасивний, активний), способу дії (дійсний, умовний, наказовий), виду дії (доконаний, недоконаний), часу дії (теперішній, минулий, майбутній), особи. Вони мають такі форми: активного і пасивного стану; дійсного, умовного і наказового способу; доконаного і недоконаного виду; теперішнього, минулого і майбутнього часу. Змінюються фінітивні дієслова за особами, числами і родами.

Нефінітивні дієслова, або вербо їди. До них належать невідмінювані, непредикативні, неособові форми: - інфінітив (неозначена форма дієслова), який називає дію і має категорії виду (доконаного і недоконаного: прийти; йти), стану (активного і пасивного: читати; читатися), перехідності і неперехідності: будувати, спати. дієприкметник, має дієслівні категорії часу (теперішнього і минулого {співаючий; нудьгуючий), виду (доконаного і недоконаного: викапаний; працюючий), стану (активного і пасивного: хитає; хитається) і прикметникові категорії роду, числа, відмінка (новий, -і, -и х). Дієприкметник не має дієслівних категорій способу (дійсного, умовного і наказового) та особи; - дієприслівник, який має форми доконаного і недоконаного виду {прочитавши/читаючи), активного і пассивного стану {хитаючи/хитаючись), прислівникову ознаку невідмінюваності (ідучи). Дієприслівник не має дієслівних категорій часу, способу дії і особи; - безособові дієслівні форми на -но, -то (принесено, привезено, складено; збито, вбито, накрито).

13. Аналітичні синтаксичні морфеми в сучасній українській мові

Службові слова (аналітичні синтаксичні морфеми) не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами в словосполученні й реченні, не співвідносяться з поняттями і виражають ряд граматичних (переважно синтаксичних) значень. Це клас службових одиниць, серед яких за функціональним призначенням виділяється: прийменник (в, до, з, на, під та ін.), що служить насамперед для переведення субстантива в придієслівну позицію і вираження обставинних значень (Діти граються під крислатою яблунею; Делегація прибуде в четвер; Учитель відбув до міста на стажування), сполучник (і, та, а, але, проте, щоб та ін.), що виражає семантико-синтаксичні відношення та синтаксичні зв'язки між простими реченнями в межах складного або їх конденсатами (згорненими реченнями, однорідними членами) («І день іде, і ніч іде, / голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки» (Т. Шевченко), частка (тільки, лише, лиш, хіба, чи, невже, хай, нехай, би, б та ін.), яка використовується для вираження контекстуально зумовлених значень (комунікативного виділення слів у реченні), а також при аналітичному формотворенні (для передачі окремих форм умовного і наказового способів дієслова та ін.): «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину» (В. Симоненко); «Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь» (П. Грабовський).

14. Синтаксичні зв'язки на рівні речення і словосполучення (реченнєвотвірні, реченнєво-модифікаційні, словосполученнєво-твірні)

Компоненти синтаксичних одиниць-конструкцій пов'язуються відповідним синтаксичним зв'язком і перебувають у змістових зв'язках - семантико-синтаксичних відношеннях, формально репрезентованих синтаксичним зв'язком. Синтаксичний зв'язок - формальний зв'язок між компонентами синтаксичної одиниці (словосполучення, простого речення, складного речення), виражений відповідними мовними засобами. Одиниці вищого і нижчого рангів по-різному поєднуються у словосполученні і реченні. Цей зв'язок буває однорівневим і різнорівневим. В однорівневих структурах він поєднує мінімальні синтаксичні одиниці, прості речення, складні речення. У різнорівневих конструкціях наявні різні комбінації поєднання синтаксичних одиниць: мінімальної синтаксичної одиниці і слово- сполучення, мінімальної синтаксичної одиниці і простого речення, простого речення і складного речення. Мінімальні синтаксичні одиниці можуть поєднуватись у межах словосполучення і речення. Варіантів таких поєднань у словосполученні може бути декілька: - поєднання опорного слова, яке в словосполученні може вживатись у будь-якій формі, і залежної форми слова, що завжди репрезентована однією граматичною формою, напр.: співати (співаю, співаєш, співає, співаємо, співаєте, співають, співав, співав би...) пісню; - поєднання опорної і залежної форм слова, що вживаються в будь-якій формі, напр.: весняний ранок, весняного ранку, весняним ранком тощо; - поєднання двох рівноправних компонентів у сурядному словосполученні: брат і сестра, веселитись і радіти; - поєднання взаємозалежних головних членів - підмета і присудка: Засне долина (Т. Шевченко); Минає літо (Т. Шевченко). У неелементарних словосполученнях мінімальна синтаксична одиниця поєднується з елементарним словосполученням: високий дерев'яний будинок (високий + дерев'яний будинок), гарні польові квіти (гарні + польові квіти).

У межах елементарних складних речень, переважно складносурядних і безсполучникових, а також і в деяких багатокомпонентних конструкціях поєднуються прості речення: А навколо гречки вже все покошено, і біло-жовті присадкуваті ожереди двома велетенськими крижинами застигли на яскравій стерні (Є. Гуцало); Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, та вітер золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи червоне (П. Тичина). У складнопідрядних реченнях опорна прислівна мінімальна синтаксична одиниця в головній частині підпорядковує підрядну частину. У ролі опорної мінімальної синтаксичної одиниці виступають переважно іменники та дієслова: Буря розчахнула стару, напівзасохлу акацію, що росла біля сіней (В. Канівець); Він розуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози (М. Стельмах). Складні неелементарні речення (сполучникові, безсполучникові, сполучниково-безсполучникові), що поділяються на рівні членування, на зовнішньому рівні можуть поєднувати прості й складні (елементарні і неелементарні), а також складні конструкції зі складними (вертикальною рискою показано зовнішній рівень членування): І то нічого, | що чигали круки, що проминуло так багато літ (Л. Костенко); Я спробував повзти, | але кулі віялом лягли переді мною, і я знову припав до снігу (І. Багмут); Досвідченіші вояки метнулись до багатших осель, | а він повернув у напівзабуту вуличку, де під копитом сполоханим дзвоном розбивались і зітхали калюжки, де, взявшись за руки, стояли в зелених спідничках верби-підлітки, за вербами входила в марево чи сон хата-білянка, а за нею в рахманну землю вгрузало сонце (М. Стельмах).

15. Традиційне й сучасне вчення про другорядні члени речення

Для синтаксису сучасної лінгвістики характерний семантичний підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути знаряддям пізнання і комунікації. Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той же час складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ членів речення на п'ять класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення.

Традиційні визначення членів речення грунтуються на одночасному врахуванні їх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації і веде до об'єднання в одному ряду неоднопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування членів речення стало актуальним завданням сучасного мовознавства. Розв'язанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів речення. Це викликано насамперед тим, що все живе розмаїття мовлення не вкладається у рамки цієї класифікації. Традиційні п'ять членів речення, хоча і є найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, однак, усієї різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є випадки невідповідності форми і змісту, відсутність чітко закріплених за членами речення способів вираження. Звідси - критичний перегляд багатьох положень теорії членів речення, нерідко істотні зміни в понятійно-термінологічній системі, а в деяких випадках і заміна традиційних назв структурно-семантичних компонентів речення новими.

У багатьох роботах із синтаксису дослідники, звертаючи увагу на вивчення специфіки організуючої ланки речення - його граматичного центру, - взагалі не торкаються теорії, що стосується другорядних членів речення. Деякі лінгвісти кваліфікують другорядні члени речення як елементи, що реалізують валентні властивості одномісних і багатомісних предикатів, як реалізації структурних схем «поширювачі» та «детермінанти» чи компоненти своєрідних «юнкційних моделей речення».

І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський, розрізнюючи поверхневу і глибинну структуру речення, виділяють другорядні члени речення - елементи поверхневої структури (синтаксеми) і семантеми - елементи глибинної структури (на власне семантичному рівні). Серед другорядних членів речення розглядаються прислівні другорядні члени (компоненти словосполучення) і детермінанти.

Г.С. Кірілова користується терміном «семантичні поширювачі» замість другорядні члени, виділяючи семантичний об'єкт, семантичний атрибут, семантичний адресат, обставинні, детермінуючі поширювачі.

Відсутність однозначних критеріїв розмежування членів речення веде до непослідовного використання їх формальних і семантичних ознак, сприяє появі різноманітних класифікацій другорядних членів речення. Так, залежно від морфологічних форм вираження члени речення поділяються на морфологізовані (виражені словами тих частин мови, для яких дана синтаксична функція є первинною, основною) і неморфологізовані (виражені словами тих частин мови, для яких дана синтаксична функція є вторинною).

16. Статус неповних речень у системі синтаксичних одиниць

Неповними називаються речення, у яких пропущено один або декілька членів. Розрізняють кілька типів неповних речень: ситуативні, контекстуальні та еліптичні.

Ситуативними є такі неповні речення, у яких відсутній член зрозумілий із ситуації мовлення. Такі речення часто трапляються в живому мовленні або в художньому тексті, який відображає ситуацію живого мовлення.

Контекстуальними називаються такі неповні речення, пропущені члени яких можна відновити з контексту. Вони називалися в попередньому реченні й уже нема потреби їх повторювати. Еліптичними називаються такі речення, у яких відсутність якогось члена є синтаксичною ознакою й не впливає на вираження думки.

Неповні речення не вважають порушенням синтаксичних норм української мови.

Їх слід розглядати як стилістичне явище. Вони надають можливість уникати непотрібних повторів і роблять текст виразнішим, динамічнішим.

Еліпс надає можливість і мовцю і слухачу варіювати значення тексту.

На місці пропущеного члена речення,якщо цього вимагає інтонація, можна ставити тире.

17. Основні принципи класифікації складнопідрядних речень (формально-граматична, логіко-граматична, структурно-семантична)

Формально-граматична (ґрунтується на визначенні особливостей засобів зв'язку предикативних частин у структурі складно-підрядного речення та їх місця у структурі скл-підр речення): речення зі сполучними словами (відносна підрядність), речення зі сполучниками (невідносна). Логіко-граматична (її вихідним принципом є функціональне ототожнення підрядної частини і члена речення, тобто скл-підр речення уподібнюється простому, а підр частина - членам речення): підметові, присудкові, додаткові, означальні та обставинні (місця, часу, способу дії, міри і ступеня, причини, мети, умови, допусту).

наголос фразеологізм мовознавство сегментація

18. Нові явища в синтаксисі: закономірності парцелювання, сегментації, синтаксичного повтору та ін.

Парцеляція (від франц. parcelle - частинка) - спосіб мовного представлення єдиної синтаксичної структури (пропозиції) декількома комунікативно самостійними одиницями (фразами). Наприклад: «Він … теж пішов. У магазин. Сигарет купити »(Шукшин). Середнє нейтральне уявлення: «Він теж пішов в магазин купити сигарет.» Мовленнєва парцеляція синтаксичної структури здійснюється за допомогою інтонації (в письмовому тексті її графічними показниками - розділовими знаками), проте нерідко використовуються і інші допоміжні способи. приєднування - це послідовне доповнення інформативного тла речення відповідними кваліфікаційно-характеризуючими величинами, що полягає у вираженні певних смислових відношень типу додавання, уточнення і характеризації попереднього компонента [Загнітко 1998: 6-7]: Навіть здалеку було видно, якими захопленими очима він дивиться на неї. На маленьку, не дуже красиву, проте струнку і добре дуже красиву, проте струнку і добре збудовану жінку з коротким волоссям (Я.Дубинянська. Слабка жінка). 

19. Предмет, об'єкт, напрями лінгвістики тексту. Текст і текстема. Типологія текстових категорій

Лінгвістика тексту - це напрямок лінгвістичних досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його смислові категорії, що виражаються за цими правилами. Ця мовознавча дисципліна займається аналізом мовних закономірностей, які виходять за межі одного речення. Її мета виявити конститутивні ознаки тексту як одиниці мовлення. «Текст - певна, з функціонально-смислового погляду упорядкована, група речень або їх аналогів, які являють собою, завдяки семантичним і функціональним взаємовідношенням елементів, завершену смислову єдність» (В. В. Одинцов).

Найістотнішими текстовими ознаками є (А. П. Загнітко): цілісність; зв'язність; структурна організованість; завершеність. Якщо розглядати текст як структуровану одиницю, необхідно зазначити про наявність текстових парадигм: 1) жанрова (жанр визначає структурні особливості твору); 2) функціонально-стильова (об'єднує тексти за функціональним спрямуванням); 3) індивідуально-авторська (об'єднує всі твори одного автора). Тексема - та конструктивна одиниця мови, яку створюють речення використовуючись на ряду один з одним на підставі необхідності вираження актуального адекватного змісту, взаємодії формального складу, об'єднаних єдиноню інтонацію повідомлення, опису або роздуму.

20. Система функціональних стилів літературної мови. Принципи їх класифікації

Стиль - це різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців й відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів речення тощо). Функціональні стилі визначають за тим, які функції і в якому суспільному середовищі виконує мова. Кожен функціональний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему, власне, роблять її досить стійким стилем. Стилі: науковий,офіційно-діловий, художній, публіцистичний, розмовний, конфесійний, епістолярний.

21. Класифікація та принципи вияву стилістичних фігур. Тропи, їх стилістичні можливості

Стилістимчні фігумри - незвичні синтаксичні звороти, що порушують мовні норми, вживаються задля оздоби мовлення. Вони досить поширені в поезії, покликані не лише індивідуалізувати мовлення автора, а й збагатити його емоційними нюансами, увиразнити художнє зображення. Стилістичну фігуру, яка ще називається фігурою поетичного мовлення, слід відрізняти від тропів, які будуються не за синтаксичним принципом. Троп - слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми» (Олександр Потебня). Найпростіший приклад тропа - порівняння. Поняттям «фігури» охоплюються три типи виражальних засобів мови: 1) фігури заміни, заміщення (тропи): фігури якості (фігури, що виникли на зіставленні якостей і властивостей двох різнорідних предметів зі спільною для них якісною ознакою. Це метафора з її різновидами - антономазією, персоніфікацією, алегорією; метонімія з її різновидами - синекдохою, перифразою, евфемізмом та іронія) і фігури кількості(фігури, які виникли на зіставленні різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою. Якщо ця спільна ознака приписується предмету більшою мірою (ніж реально), то виникає гіпербола, якщо меншою мірою - виникає мейозис, різновидом якого є ще й літота.); 2) фігури сумісності; 3) фігури протилежності. В усіх визначеннях фігури домінують такі ознаки: по-перше, це певна форма, в якій виражена думка, по-друге, це свідоме відхилення в думці або вираженні від звичайної і простої форми.

22. Основні поняття й категорії стилістики і культури мови. Стилістичне значення і його види

Стилістика - це мовознавча наука, яка вивчає різновиди мови, типи й види мовлення, усе те, що називають стилями й під стилями; їхнє функціонування й розвиток. Основним у стилістиці і вихідним для багатьох інших стилістичних понять є поняття стилю. Воно складає основу широкого терміна, яким називається наука про стилі - стилістика. Серед понять стилістики стилістичне значення належить до найголовніших. Воно соїть поряд із такими поняттями як стиль і конотація. Часто вважають, що конотація і стилістичне значення є тотожними поняттями. Вони близькі, синонімічні, можуть бути взаємозамінними, але між ними відчувається різниця як між ознакою (властивістю) і результатом дії чи вияву цієї ознаки, тобто конотація - це ознака, властивість, здатність мовної одиниці, а стилістичне значення - уже породжений цією здатністю результат, значення. Стилістичним значенням називають додаткове, супровідне до лексичного та граматичного значення мовної одиниці. Воно обмежує використання цієї одиниці певним стилем, типом мовлення чи видом тексту і має стилістичну вартість - маркованість, якою й протиставляється нейтральним значенням. Розрізняють стильове і стилістичне значення. Стильове значення мовної одиниці показує, в якому функціональному різновиді (стилі) ця одиниця постійно вживається, до якого відноситься, за яким закріпилась як його стилетворча одиниця (заява, протокол - в офіційно-діловому; система, синтез, дивергенція - у науковому; майбуття, крилатість, багаття спогадів, мед самоти - у художньому тощо). Стилістичне значення діє в межах стильового на тлі стилістично нейтральних мовних засобів і характеризується конкретною оцінністю, емоційністю, експресією. Воно виникає в результаті асоціативно-образного переосмислення значення, нашарування твірної семантики суфіксів (ріднесенький, багатющий, п \янюга), ситуативного використання слів.

23. Етнолінгвістика й лінгвокультурологія. Психологічні параметри етнічної ідентичності. Етнокультурна компетенція і її складники. Проблеми інкультурації й акультурації

Етнолінгвістика - галузь мовознавства, що вивчає мову в її взаємодії з культурою. Лінгвокультурологія - комплексна наукова дисципліна синтезуючого типу, яка вивчає взаємодію і взаємозв'язок культури і мови в його функціонуванні та відображає цей процес як цілісну структуру одиниць в єдності їх мовного та позамовного змісту за допомогою системних методів та з орієнтацією на сучасні пріоритети та культурні настанови. Етнічна ідентичність - складова частина соціальної ідентичності особистості,психологічна категорія, яка відноситься до усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної спільноти. У її структурі зазвичай виділяють два основних компоненти - когнітивний (знання, уявлення про особливості власної групи і усвідомлення себе як її члена на основі певних характеристик) і афективний (оцінка якостей власної групи, ставлення до членства в ній, значимість цього членства). Компетентність етнокультурна - особистісна якість, що формується в результаті цілеспрямованого і спонтанного, організованого і стихійного засвоєння людиною (у процесі соціалізації) культури свого народу в усіх її виявах: традиційно-побутових, фолькльорних, професійних, в наукових і емпіричних знаннях, на емоційному і раціональному рівнях. Етнокультурна компетентність особи охоплює передовсім знання величезного прошарку елементів етнічної культури, починаючи з елементарних невербальних комунікацій (жести, ритми, пози, міміка, вираз очей) до узагальнюючих моральних і правових норм, звичаїв, що організовують життя колективів і спільність в цілому. Етнічні знання складаються із прямої інформації про людей, природу, суспільство та їхні відносини, а також із уявлень про смисли і значення, що закодовані у "шифрах", знаках, символах, точках соціального простору. Етнокультурно компетентною є особа, яка вільно орієнтується у світі значень культури даного народу, яка вільно розуміє мову цієї культури і вільно творить цією мовою. Вона свідомо взаємодіє з культурно багатозначущими предметами, створює складний, насичений різноманітними за змістом зв'язками, соціально-культурний простір.Чим компетентніша щодо цього особа, тим об'ємнішим та ємким постає цей простір, тим більший "прошарок" часу (сучасного та минулого) актуалізований в ньому. ІНКУЛЬТУРАЦІЯ - процес опанування членом конкретного суспільства основних рис та змісту культури свого суспільства, менталітету, культурних зразків та стереотипів. АКУЛЬТУРАЦІЯ - процес засвоєння яким-небудь народом ряду форм і рис культури іншого народу в результаті їх тривалої безпосередньої взаємодії.

24. Семасіологія як галузь лінгвістичної семантики. Значення і смисл. Семантична структура слова. Проблема семантичної валентності та сполучуваності, семантичне узгодження

семасіологія (від гр. semasia "знак, значення") - наука про значення слів. її ще називають лексичною семантикою (від гр. semantikos "позначальний"). Слово семантика дуже часто вживається і в розумінні "значення".Деякі лінгвісти семасіологією і семантикою називають тільки вивчення значень слів, але не інших одиниць мови. Однак останнім часом під семантикою розуміють а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або якоюсь її одиницею (морфемою, словом, словосполученням, реченням); б) розділ мовознавства, який вивчає цей зміст, інформацію. Слово - складна одиниця, що складається з двох сторін: із зовнішньої і внутрішньої. Зовнішня - звуковий склад, будова слова: те, що ми чуємо або бачимо у мові - Лексема. Внутрішня - його зміст, значення - Семема. Між лексемою і семемою існує тісний зв'язок, нерозривний. Окремо вони не існують. Лексема і семема - теж складні одиниці. Лексема Складається з букв, звуків, морфем. Семема Складається із дрібніших семантичних рис, які ми називаємо Семами. Наприклад: учитель - освічена людина, яка вчить. Семи: 1) „людина, яка вчить”; 2) „освічена людина”. Семантична валентність кваліфікується як здатність предикативної семантеми супроводжуватись певною кількістю аргументних синтаксем, яких вимагає семантична природа відповідного предиката у функції центрального компонента. Кількість і семантичні функції іменників-аргументів характеризують предикатний знак, його семантичну своєрідність.

25. Напрям сучасних соціолінгвістичних досліджень. Проблема соціальної диференціації мови. Форми існування, соціальні різновиди мов і форми фіксації мов

Соціолінгвістика - галузь мовознавства, що вивчає соціальні аспекти розвитку мови,її суспільні функції в синхронії та діахронії, механізми взаємодії мови та суспільства. Предметне поле прикладної соціолінгвістики широке: сюди входить урегулювання певних процесів у суспільстві та прогнозування виходу з конфліктних ситуацій в умовах контакту різних мов, формулювання рекомендацій для успішного здійснення міжособистісної та міжкультурної комунікації. Окреслення предметної сфери прикладної соціолінгвістики залежить від потреб соціуму та рівня висвітлення проблем у соціолінгвістичній традиції - наскільки питання нове і чи було вже об'єктом аналізу. Соціальна диференціація мови пов'язана з членуванням суспільства на класи, соціальні прошарки чи групи, які мають спільні професійні інтереси. Мовні особливості, притаманні таким спільнотам, позначають загальним терміном «соціальний діалект» (соціолект). Хоча запропонований термін функціонує для позначення несхожих мовних утворень (жаргону, сленгу, арго), усі вони мають одну спільну рису: такі мовні підсистеми обслуговують комунікативні потреби соціально обмежених груп людей. Проявами соціолекту є особливості вимови, наголосу, використання певних лексем, синтаксичних конструкцій. Для позначення специфічних рис мовної системи окремого індивіда вживають термін «ідіолект». Ідіолект - це сукупність фонетичних, лексичних, граматичних та стилістичних особливостей мовлення певного носія мови. Мова існує в усній та писемній формах. До основних різновидів всередині мови належать, в ієрархічній послідовності: ідіолект - мова конкретного індивіда; «Еколект» - мова сім'ї (термін-неологізм, заснований на недавніх наукових дослідженнях); говір - мова невеликої і, як правило, територіально обмеженої частини носіїв цієї мови, виділяється всередині діалекту або наріччя (пор., наприклад, «Олонецький говір північноросійського наріччя», «річинський говір Керенського діалекту агульского мови» тощо); діалект - основна територіальна різновид мови (пор. «південна група російських діалектів», «північний діалект табасаранского мови» тощо), пор. також близький термін «патуа»; рідше застосовується і для позначення того чи іншого социолекта; наріччя - великий територіальний різновид мови, що об'єднує групу говірок або діалектів, об'єднаних рядом загальних рис, відмінних від інших нарічь цієї мови. Нерідко використовується також «нейтральний» термін: ідіом - позначення різновиду мови у випадку, якщо її точний статус неважливий чи невідомий.

26. Мовна ситуація. Мовні контакти. Диглосія і білінгвізм (полілінгвізм). Проблема мовної норми та варіативності. Проблема колективного вибору мови

МОВНА СИТУАЦІЯ - притаманний сусп-ву спосіб задоволення комунікат. потреб за допомогою однієї або кількох мов. Мовний контакт, міжмовний контакт - взаємодія двох чи декількох мов, що чинить вплив на фонетичну і граматичну структуру та словниковий запас однієї або декількох з цих мов. Диглосімя (грец. дйглщууЯб - букв. двомовність) - одночасне існування у суспільстві двох мов або двох різних форм однієї мови, застосовуваних у різних функціональних сферах. На відміну віддвомовності та багатомовності, диглосія як соціолінгвістичний феномен передбачає свідому оцінку мовцями своїх ідіомів за шкалою «високе - низьке», «урочисте - повсякденне» тощо. Компонентами диглосії можуть бути різні мови (наприклад, французька та російська у дворянському суспільстві Росії у кінці XVIII ст.), різні форми однієї мови (літературна мова та діалект - наприклад, класична арабська мова та місцеві арабські діалекти), різні мовні стилі(наприклад, книжний і розмовний стилі у «теорії трьох штилів» М.В. Ломоносова). Двомомвність (білінгвімзм) - реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, - двомовна (білінгв), а сукупність відповідних умінь - двомовність (білінгвізм). Мовна варіативність - відхилення від нормованого звучання.

Размещено на Allbest.ru