Проблема мовної стійкості та її джерела

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

План

1. Основні засади

2. До проблеми мовної стійкості українців

3. Передумови і фактори формування мовної стійкості у слов'янських народів

Список використаної літератури

національний мовний стійкість

1. Основні засади

Проблема мовної стійкості постає не перед усіма народами, зокрема не перед тими з них, що здавна характеризуються мовною стабільністю, коли ніщо серйозно не перешкоджає існуванню й розвиткові мови. До народів з подібними мовами належать ті, мова яких (російська, англійська, французька) поширена не тільки на території відповідних країн, а й далеко за їх межами, або ті, мови яких (зокрема, болгарська, румунська, угорська), хоч маловідомі поза межами їхньої території, але поширені на ній, у тому числі й серед інших етносів, що там проживають. Подібну мовну стабільність забезпечують власна національна територія, ефективна економіка, стабільна держава, високий рівень культури. За відсутності одного або кількох із цих факторів народ утрачає свою мовну стабільність, становище мови стає непевним, неврівноваженим, часом навіть загрозливим.

Мовну стійкість народу живлять чотири головні джерела, що становлять доконечні умови його національного існування: національна традиція (історична пам'ять); національна свідомість та солідарність, що мають становити взаємопов'язану нерозривну пару; національна культура, духовна і матеріальна; національний мир і співробітництво з іншими етносами, що живуть на території відповідного народу, а також з іншими народами світу.

В Україні фактично поки що цілком забезпечено тільки становище російської мови. Що ж до української, то сьогодні ні в кого не викликає сумніву її кризовий стан, особливо на сході України. Не можна визнати нормальним і стан мов інших народів, що населяють Україну. Адже в Україні живуть, крім українців і росіян, ще білоруси, поляки, болгари, чехи, євреї, греки, молдовани, угорці, гагаузи, уруми, караїми і чимало представників інших народів. Для забезпечення їхніх мовно-культурних потреб знадобляться значні зусилля. Поширення знання української мови серед них і, що найсумніше, серед значної частини українців, також є складним завданням. А як же може викликати повагу до своєї мови народ, який часто сам її не поважає? Отже, насамперед треба було б докласти зусиль для популяризації й поширення української мови серед самих українців. І тут знову слід наголосити на ролі письменників у цій важливій справі. Доки кожен з них не відчуватиме всієї відповідальності за свою працю, не сприйматиме її як національну місію, а ту халтуру й сірятину, що подекуди ще виходить з-під його пера, не оцінюватиме як дискредитацію свого народу, годі нам дивуватися з падіння інтересу до української книжки, слова, мови. Звичайно, українську книжку можуть не читати й через незнання мови, її "непопулярність", "непрестижність". Але не тільки в цьому причина.

Національна традиція, національна свідомість і солідарність, національна культура, національний мир і співробітництво з усіма народами, а насамперед з тими, з ким живемо разом на одній території, -- ось ті джерела, що живлять мовну стійкість, поступово підводячи народ до мовної стабільності. Для того, щоб повністю її забезпечити, залишається тільки оформити юридично те, що цілком готове до економічного й політичного суверенітету.

Проте залишається ще одна умова, що, як можна було переконатися з понад шістьох останніх десятиріч історії Радянського Союзу, здатна серйозно загальмувати дію тих чинників, про які йшлося. Найлегше і найкраще і соціальні, і національно-мовні проблеми розв'язуються в умовах правової, демократичної держави. Однак на порозі двадцять першого століття несприятливі умови можуть тільки загальмувати, але аж ніяк не зупинити розвиток народів, а разом з ним і зміцнення мовної стійкості. Про це свідчить хоч би приклад Європи, де кількість визнаних офіційних мов неухильно зростає. Якщо в 1815 р. (під час Віденського конгресу) їх було лише 13, то в 1919 році (під час підписання Версальської мирної угоди) -- уже 27, а в 1945 р. (під час Потсдамської конференції) -- 35. Отже, поява дедалі нових офіційних мов -- закономірність загальносвітова. І на цьому тлі піднесення статусу української мови до рівня державної мови України виглядає не як виняток, а як закономірність. Можна дивуватися лише з того, що це не сталося раніше, що мову доведено до передкризового, якщо не просто кризового, стану. Проте не слід гадати, що зміцнення позицій мови відбудеться саме собою або, що нам би вибачили нащадки, якби через недалекоглядність і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б "списати" на "несприятливі обставини". Мовна стійкість народу, як свідчать наведені приклади, залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву або напівмертву мову, при небажанні -- можна і з цілком живої мови зробити мертву.

2. До проблеми мовної стійкості українців

Мовна стійкість народу, як ми встановили, залежить від дієвості чотирьох джерел -- національної традиції, національної свідомості й солідарності, національної культури, національного миру і співробітництва з іншими народами (насамперед спільнотериторіальними).

Прагнучи мовної стійкості, кожний народ (також і українці, про яких головно йтиметься) стикається при її виробленні з різними перешкодами. Адже перебуває він не у вакуумі. Якщо є сили, що призвели народ до мовного й етнічного занепаду, то, будучи зацікавлені в цьому стані, вони й далі діятимуть у тім самім напрямі, щоб зберегти подібне вигідне для них становище. Тому зміцнення мовної стійкості й дієвості джерел, що її живлять, водночас означає подолання несприятливих обставин і поборення сил, що цьому перешкоджають. Є два види перешкод, що стоять на заваді зростанню мовної стійкості: перешкоди зовнішні, матеріальні (антинаціональна діяльність у вигляді репресій і терору) і перешкоди внутрішні, ідейні (антинаціональна ідеологія у вигляді відповідних поглядів і теорій). Найнебезпечнішими є внутрішні перешкоди, бо, по-перше, вони створюють ілюзію законності перешкод зовнішніх, а по-друге, духовно обеззброюють народ, позбавляють його впевненості у справедливості відстоювання своїх національних прав. Тому важливо з'ясувати і розглянути їх відповідно до джерел мовної стійкості.

На заваді дієвості такого джерела й чинника мовної стійкості, як національна традиція, стоїть позбавлення українського народу цієї традиції та її фальсифікація в галузі історії українського народу й української мови, української літератури й культури в цілому, сучасної української літературної мови. У галузі історії й історії мови ці тенденції виявляються в постійних намаганнях відтіснити українців (у минулому й до останнього часу також русинів, русичів, народу України-Русі) від історичної і мовно-культурної спадщини Київської Русі (тут, можливо, варто пошкодувати, що сучасні українці відмовилися від своїх традиційних назв). Ці тенденції виявляються також у трактуванні факту появи трьох східнослов'янських мов не як здавна зумовленого й закономірного, а як значною мірою випадкового історичного явища (зумовленого як вирішальним чинником татаро-монгольською навалою). Звідси вже недалеко до відроджуваної останнім часом у різних варіантах антинаукової концепції існування й досі "триєдиного російського народу" у складі «великоросів, малоросів».

У галузі української літератури українці до останнього часу були позбавлені своєї національної традиції як через замовчування, так і через недрукування "небажаних" творів, заборону на згадування імен нелояльних щодо влади письменників, цілих літературних напрямів і викривленим трактуванням друкованих творів письменників-класиків, де коштом наголошення класово-соціальних мотивів усіляко заглушувалися національно-патріотичні. Національна літературна традиція принижувалася й знецінювалася тим, що не стільки висвітлювалася самобутність та оригінальність українських класиків, скільки всіляко, часто штучно, підкреслювався "благотворний вплив" на них, причому виключно російської літератури. Відтак українська література виступала якоюсь невиразною копією російської, а її класики в найкращому випадку лише більш-менш обдарованими учнями-імітаторами російських письменників. Про яку ж тоді власну національну літературну традицію може йтися?

І досі спостерігається бажання цілковито й беззастережно включити до складу діячів російської культури українських митців, письменників й учених, таких, наприклад, як композитор Д. Бортнянський, художник В. Боровиковський, письменник Ф. Прокопович, учені М. Остроградський, О. Потебня, В. Вернадський. Щодо сучасної української літературної мови, то тут своєї національної традиції український народ позбавлявся й позбавляється шляхом нівеляції "українськості" української мови, усунення її оригінальних рис, що не збігаються з російськими, оголошення їх "застарілими", "хуторянськими","побутовізмами", "розмовними", замість яких у мові поширюються нерідко російські кальки. До цього українських мовознавців, а слідом за ними і всіх носіїв української мови, тривалий час спонукали під приводом боротьби проти так званого "українського буржуазного націоналізму". Це призводило і призводить до збіднення й денаціоналізації української мови, до перетворення її на якийсь блідий дублет російської мови, її "малоросійський" варіант. Звісно, ніякої дотичності до демагогічно проголошуваного при цьому братерства з російським народом, в ім'я якого вона нібито провадилася, ця нівеляційна робота не має, бо безцеремонне втручання в найсвятіше для людини -- її мову нічого, крім розбрату між народами, викликати не може. Інші згубні наслідки цієї роботи для українців -- це відштовхування їх від власної мови, бо не може викликати поваги мова, норми якої раз у раз порушуються й до того ж рабськи копіюються з іншої, а також відлучення їх від класичної спадщини, оскільки людина, вихована на "деукраїнізованій" мові, дедалі менше розумітиме мову українських класиків.

На заваді дієвості чинників національної свідомості та солідарності стоїть досі належно не висвітлений, застосовуваний тривалий час принцип класової боротьби проти української міської і сільської буржуазії, виправданий як такий лише незначною мірою. Переважно він застосовувався центральною великодержавницькою владою для маскування справжньої неоголошеної війни, геноциду й етноциду, проти українського народу в особі його незденаціоналізованих верств -- української національної інтелігенції, селянства Східної України, широких верств населення Західної як найбільш національно розвиненої частини України. Трактувати саме так, а не інакше ці трагічні події дає підстави те, що їх жертвами стали представники найрізноманітніших верств і прихильники різних ідеологій (академіки, професори і селяни, письменники-неокласики і західноукраїнські комуністи, духівництво української автокефальної церкви і більшовики-ленінці). Всі вони були незденаціоналізовані або й національно свідомі українці і, очевидно, розглядалися як потенційно небезпечні, а через це й підлягали знищенню.

Практика переслідування українців як "буржуазних націоналістів" за вияви національної свідомості разом із русифікацією носіїв української мови у містах Східної України не припинялися й у хрущовські та брежнєвсько-сусловські часи. Подекуди, особливо на півдні України, ця боротьба провадиться й дотепер, хіба що в більш замаскованій формі. Не припинено й процесу русифікації на сході України, бо надання українській мові статусу державної в реальному житті впроваджується дуже мляво, а вимоги її активнішого впровадження в життя кваліфікуються як "насильницька українізація". Тому укорінювані роками тези про ворожість нібито всуціль "буржуазної" і "націоналістичної" інтелігенції своєму народові, про "відсталість" і "класову несвідомість" селян, про "буржуазно-націоналістичну" Західну Україну дають і досі свої отруйні плоди.

Отже, образно кажучи, національна культура це не одяг, який легко скинути й замінити іншим. Це шкіра, невіддільна від усього організму, якої не можна позбутися без загрози для життя. Нерозуміння цього викликало величезні втрати як у галузі матеріальної культури України (у бездумному насильстві над природою і господарством, що призвело до екологічних катастроф), так і не менш спустошливі лиха в царині культури духовної.

Свідоме спрямування на оспівування спільнорадянського, та ще й скуте канонами соціалістичного реалізму з його єдино можливими конфліктами "між добрим і кращим", коли національне часто обмежувалося самою мовою та українськими прізвищами героїв, змусило українських письменників створити масу знеособлених творів і "недобачати" справжніх національних трагедій, які теж визначали своєрідність культури, -- "розселянювання" українського села, голодомору 1933 р., "розстріляного Відродження", масової денаціоналізації тощо. Українська національна культура в "усереднених" творах, написаних за відповідними правилами, ставала, по суті, майже безнаціональною, і саме в цьому переважно, а не в "мовному бар'єрі", головна причина втрати нею популярності (хоч би щодо української культури 20-х років). Вона-бо не відповідала на пекучі питання сучасності, замовчувала їх. У вельми зрусифікованому Харкові україномовні п'єси Миколи Куліша, що їх виставляв на сцені "Березоля" Лесь Курбас, ставали справжніми подіями культурного життя, бо з величезною переконливістю висвітлювали проблеми, що хвилювали всіх. Звичайно, у 30-х роках багато що замовчувалося через політичний тиск, але дезорієнтували й ідеологічні гальма, прищеплені письменниками засади так званих соціальних замовлень. "Внутрішній цензор", всаджуваний у кожного письменника, коли творець неодноразово "ставав на горло власній пісні", уже в зародку вбивав навіть бажання писати твори, які справді відповідали потребам суспільства. Для того, щоб національна культура розвивалася нормально і плідно, вона має звільнитися від пут тоталітарного мислення, яке накидає письменникові схеми й трафарети, згідно з якими, а не з правдою життя, він має творити. Скута ще більшими путами, ніж література російська, зазнавши незрівнянно більших утрат, українська література мимохіть втрачала свого читача, що "перебігав" до російської літератури. І це також було і є одним із чинників денаціоналізації українців, їхнього "розукраїнювання". Українського читача привабить тільки справді національна література, тобто та, де він знайде відповідь на найважливіші питання сучасного українського життя і його витоків у минулому. Тим-то роль українського письменника така відповідальна, бо він водночас і митець, і борець за мову, і її охоронець. Але попри це навряд чи доречні заклики до письменників відвернутися тепер від політики в ім'я "чистого мистецтва" (коли раніш, навпаки, боролися з їхньою аполітичністю), бо тільки той митець, що тримає руку на пульсі життя свого народу, зможе й правдиво його відтворити, тим більше, що борючися за свободу всього народу, письменники борються і за свободу власної творчості.

На заваді ефективності дії такого чинника, як національний мир і співробітництво етносів України, стоїть і досі не припинене і раз у раз поновлюване застосування жупела "українського націоналізму" й інших неросійських "націоналізмів", яким протиставляється дуже своєрідно трактований інтернаціоналізм, носієм якого проголошується фактично лише російськомовне населення, що його в жодних "націоналістичних" гріхах ніколи не звинувачують. Цим, безперечно, хибним поділом в Україні сформовано кілька антагоністичних соціально-національних груп -- насамперед досі розколоте на кілька "каст" українство, кілька до останнього часу денаціоналізованих народів (неукраїнців і неросіян) і раз у раз агресивніше під'южування проти них, передусім проти свідомих українців, російськомовне населення, представлене в тому числі і денаціоналізованими українцями. Важливими тут мали б стати:

1) з'ясування й усунення ганебного зловживання поняттям "націоналізм", що, як правило, означає патріотизм неросійських народів, у тім числі українців (тимчасом як патріотизм російський, навіть із шовіністичним відтінком, завжди толерується, а виступи проти нього кваліфікуються як "русофобія";

2) пояснення, що інтернаціоналізм можливий на грунті будь-якої національної мови, а не тільки російської;

3) боротьба проти виявів будь-якого шовінізму, не виключаючи й українського, якби він виник (але не сплутуючи його з "націоналізмом", любов'ю до свого народу при шануванні всіх інших);

4) поширення знання української мови як державної серед усіх етносів України, передусім українського, при повному протегуванні культурно-мовним, політичним, соціальним та економічним потребам усіх інших народів;

5) делікатне й тактовне ставлення до потреб всіх національних шкіл, де при всебічному ознайомленні із власною національною мовою і культурою було б створено умови для грунтовного засвоєння української мови, літератури та історії.

Перелічені побіжно перешкоди, що заважають дієвості джерел мовної стійкості українського народу, звичайно, крім суто організаційно-практичних заходів, вимагають для їхнього подолання великих зусиль фахівців-теоретиків у галузі мовознавства, історії, літератури, соціології й політології. Тут потрібні й глибокі наукові дослідження, які б висвітлили відповідні питання і спростували помилкові погляди на них, і науково-популярні праці, які б ознайомили з усією дотичною проблематикою широку громадськість. Якщо питання справжнього суверенітету України ставиться серйозно, а не обмежується декларацією, то подібна робота є невідкладною.

Обнадійливою подією тут є офіційне тлумачення Конституційним судом України статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування, та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. Рішенням Конституційного суду України від 19 грудня 1999 року визнано:

1. Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах, які визначаються законом... Володіння українською мовою є однією з обов'язкових умов зайняття відповідних державних посад (статті 103, 127 та 148 Конституції України).

2. Мовою навчання в усіх навчальних закладах є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.

3. Передумови і фактори формування мовної стійкості у слов'янських народів

Усі слов'янські народи майже без винятку опинялися перед загрозою втрати власної мови. Для деяких з них, а саме українців, білорусів, верхніх та нижніх лужичан, ця загроза цілком реальна й досі. Тому й лишається актуальним вироблення у слов'ян мовної стійкості, яка протидіє цій загрозі. Головні джерела, що живлять мовну стійкість, у всіх народів, у тім числі й слов'янських, однакові. Це -- 1) національна традиція, 2) національна свідомість та солідарність, 3) національна культура, 4) національний мир та співробітництво з іншими етносами і народами. Проте у різних слов'янських народів неоднаковими були передумови і фактори, що сприяли або перешкоджали дії цих чинників.

Як і більшість народів Європи, усі слов'янські народи внаслідок християнізації втратили свою язичницьку традицію і дальшу національну традицію мусили будувати кожний у різний спосіб на руїнах язичництва. До національної традиції кожного із слов'янських народів увійшли тільки окремі фрагменти цієї дохристиянської спадщини, наприклад, частина обрядової поезії, адаптована християнством, хоч цю традиційну поезію (зрозуміла річ, у зміненому вигляді) зафіксовано на багато століть пізніш. У найдавнішій писемності слов'ян з її войовничим християнським духом, властивим неофітам нової релігії, для неї не знайшлося місця, так само, як не виявилося місця для відбиття всього розмаїття, напевне, наявних уже тоді слов'янських мов. Для потреб християнської церкви, що монополізувала майже всю тодішню культуру, усе слов'янство використовувало, по суті, лише дві мови: старослов'янську -- переважно православні, і латинську -- здебільшого католики. Латинська мова, поширена в середньовічній Європі як міжнародна, була зовсім чужа слов'янам. Старослов'янська мова, рідна лише для болгар та македонців, частини південних слов'ян, як близькоспоріднена була більш або менш зрозумілою для всіх слов'ян. Звідси здебільшого випливають різні передумови для вироблення мовної стійкості у різних частин слов'янства.

Здавалося б, у сприятливих умовах мала б опинитися та частина слов'ян, які використовували старослов'янську мову як богослужбову. Мова ця, близька до рідної кожного слов'янського народу, а для давніх болгар та македонців ідентична з нею, давала змогу легко засвоювати, а тим самим поширювати писемність серед південних і східних слов'ян. Латина цієї переваги не мала. Проте старослов'янська мова для більшості слов`янських народів, що її прийняли як богослужбову, була лише ерзацом, замінником мови рідної. Кінець кінцем це торкнулося навіть болгар і македонців, бо їхні новітні говірки в своєму розвитку настільки відхилилися від старослов'янської мови, що обом народам довелося в цілому просто її відкинути і при створенні своїх літературних мов опиратися на матеріал сучасних болгарських і македонських діалектів. Через це розвиток писемності і мовної традиції у слов'янських народів, що належали до православної церкви, полягав у поступовому витісненні старослов'янської мови власною при відносно незначній (за винятком російської й болгарської) адаптації її елементів. Цей процес, як відомо, розтягся на цілі століття. Тому нові літературні мови на народній основі у східних, а частково й південних слов'ян остаточно сформувалися дуже пізно, протягом ХІХ, а іноді й ХХ століття (як у білорусів і македонців). Подібна мовна невизначеність за бездержавності більшості вказаних вище народів наражала щойно сформовані в основному ще безписемні національні мови на серйозну небезпеку -- їхню втрату.

Негативним психолінгвістичним чинником для бездержавних слов'янських народів, територіально суміжних із сильнішими слов'янськими сусідами, став сам факт появи чужої спорідненої, але «вищої» щодо рідної (бо «божественної») мови. Створювався прецедент для подібних дальших ксенофільських (чужолюбних) замін, коли власна мова сприймалася як «низька», «мужича», а споріднена слов'янська мова -- як «вища», «панська». Звідси було вже недалеко й до зневажливого сприйняття власної мови як приреченого на відмирання «діалекту» панівної мови сусідньої слов'янської держави. У такому становищі, зокрема, опинилися носії народно-розмовної (та фольклорної) української мови (і її проукраїнських говірок-попередниць). Якщо в ІХ - ХІІІ ст.ст. вищою щодо власної мови могла сприйматися старослов'янська (давньоболгарська), то в XIV - XV ст.ст. -- старобілоруська, у ХVI - XVII ст.ст. -- польська, а з XVII ст. -- російська. Подібна ситуація склалася і при становленні народно-розмовної білоруської мови. Отже, без власної літературної мови на народній основі, -- цей стан був характерний для всіх слов'янських народів із богослужбовою старослов'янською мовою, -- слов'янські народи не могли спертися на власну національну традицію, що існувала лише в усній формі.

Брак власної писемної традиції гальмував розвиток національної свідомості та солідарності, оскільки народ не був об'єднаний єдиною літературною мовою. Заважало це й розвиткові власної національної культури кожного народу, а відтак не сприяло й визнанню його світом як певного етнічного цілого, окремого народу. А це не давало змоги налагодити мирне національне співробітництво з іншими народами, оскільки народ, не оформлений як етнічна єдність власною окремою мовою, начебто й не існував для іншоетнічного довкілля. Отже, старослов'янська мова для тих слов'янських народів, що її сприйняли, стала переважно передумовою не стільки прискорення, скільки уповільнення процесу їхнього мовноетнічного розвитку. Виняток тут, безперечно, становили тільки росіяни, для держави яких, православної Російської імперії, а перед тим Московського царства, задуманої як центр об'єднання не тільки всіх «руських племен» росіян, українців і білорусів, а й узагалі всіх православних слов'ян, старослов'янська мова стала справжнім об'єднавчим чинником, що працював на концепцію «Москва -- Третій Рим». Старослов'янська мова сприяла розбудові й зміцненню Російської держави, а тим самим і створенню найвигідніших умов для розвитку російської літературної мови. Через це вона й знайшла тут повне сприяння своєму розвиткові. Тому, на відміну від інших слов'янських народів, росіяни не відкинули старослов'янську мову, а поступово адаптували, злили її у найжиттєспроможніших елементах із східнослов'янською основою своєї мови.

Для більшості ж слов'янських народів ще одним негативним фактором було те, що старослов'янська мова не єднала, а роз'єднувала слов'ян з Європою, міжнародною мовою якої з раннього Середньовіччя до XVII ст. була латинська. Крім цієї переваги, латинська мова відзначалася ще й тим, що будучи для слов'ян мовою абсолютно чужою (а жодної слов'янської мови-замінника у слов'ян-католиків не існувало), вона сприяла розвиткові власне національних мов. Саме тому писемні пам'ятки чехів і поляків, які спромоглися створити власні національні держави, починаючи з найдавніших (ХІІІ -- XIV ст. ст.), є безсумнівними пам'ятками чеської і польської мов, чого не можна сказати про найдавніші пам'ятки східно- й південнослов'янських народів, у яких власні мовні риси примхливо змішані із старослов'янськими властивостями. У слов'ян-католиків, які не створили власної державності -- у словенців, а також у верхніх і нижніх лужичан -- писемні пам'ятки з'явилися набагато пізніше (лише в ХVІ ст., коли за вимогою Реформації почали перекладати й творити богослужбову літературу лише національною мовою). Проте і в цих народів писемність з перших слов'янських пам'яток, що з'явилися в добу Реформації, твориться лише їхніми власними мовами. Виняток становлять тільки словаки, до яких Реформація прийшла з Чехії, і через це писемність для них творилася чеською мовою. До власної літературної мови з огляду на використання спорідненої, але чужої мови словаки прийшли поступово впродовж більш ніж трьох століть: спочатку через фонетичну словакізацію чеської мови, потім застосування західнословацького діалекту, найближчого до чеської мови, поки, нарешті, не поклали в основу своєї мови найсвоєрідніший із її діалектів -- середньословацький.

На початок ХІХ ст. жоден слов'янський народ, за винятком росіян, не мав своєї держави. Через це створювана на основі старих (польської, чеської, верхньолужицької, нижньолуцької, словенської) або новостворених (української, словацької, болгарської, сербської) літературних мов національна традиція брала за свою основу оспівування славетного минулого держави відповідного слов'янського народу (поляки і чехи) або боротьбу за волю, отже, в кінцевому підсумку за перспективу державної незалежності (українці, болгари, серби). Лише народи з давно культивованими літературними мовами, як поляки й чехи, могли при цьому виходити безпосередньо з давніх літературних традицій, не цураючися, однак, при цьому й фольклорних форм («Spiewy historyczne» («Історичні співи») Ю.У. Нємцевича, «Kytice» («Букет») К.Я. Ербена, Кваледвірський та Зеленогірський рукописи), що було характерним для панівної на той час літературної течії -- романтизму. Що стосується слов'янських народів із нововиниклими літературними мовами, то тут в основу національної традиції були покладені або безпосередньо найвидатніші фольклорні твори (епос сербів «Героїчні пісні» («Jунашке пjесме»), зібраний Вуком Караджичем), або поетичні твори, що грунтувалися значною мірою на темах і формах фольклорної спадщини («Кобзар» Т. Шевченка). Кожен слов'янський народ в особі своїх найвидатніших творців прагнув, відтворюючи свою національну традицію, відбити в ній насамперед найгероїчніші, найвагоміші для його долі історичні події.

Формуванню національної свідомості, крім національної традиції, відбитої в літературі, сприяла також християнська церква, якщо вона була протягом століть справді національною, як католицька церква в Польщі або греко-католицька в Західній Україні. Для народу, позбавленого власної державності, церква стала важливим осередком національного усвідомлення та національної солідарності. Там же, де офіційна церква використовувалася як засіб асиміляції суміжними або панівними державами (грецька православна церква в Болгарії як провідниця елінізації, російська православна церква в Україні як засіб зросійщення), слов'янські народи докладали всіх зусиль для всамостійнення її в своїх країнах, що знайшло вияв, зокрема, в боротьбі болгар, а пізніше й українців) за створення власної автокефальної православної церкви. Утвердження як богослужбової власної національної мови стало для слов'ян важливим фактором зміцнення їхньої мовної стійкості. Проте для вироблення такого важливого джерела, як національна солідарність, чимало важило встановлення миру між різними конфесіями у тих слов'янських народів, де існувала різноконфесійність (в українців православні і греко-католики, у словаків римо-католики і протестанти тощо). Очевидно, єдиний шлях, що веде до віровизнаннєвого миру, це пріоритет загальнонаціонального, толерантність стосовно різних видів світогляду, не виключаючи й атеїстичного. У кожної високорозвиненої нації, в тому числі й слов'янських, з часом виробляється ціла система національних святощів, своєрідний національний культ, що включає в себе національну традицію і пошанування найвидатніших діячів своєї нації, її найславетніших звершень. Саме ця система, якій найбільше відповідає назва національної релігії (у найпервіснішім сенсі слова, -- «зв'язок з тим, що позаду», отже, з минулим), і має становити те, що об'єднує кожну слов'янську націю попри будь-які конфесійні розбіжності. У найрозвиненіших слов'янських націй так і є. Не цілком сформовані слов'янські нації прагнуть до цього стану.

Вироблення національної свідомості і національної солідарності, двох взаємопов'язаних виявів того, що можна визначити як патріотизм, любов до своєї нації, сприяли розвиткові національної культури кожного слов'янського народу, насамперед мовної. Внаслідок утрати власної державності для багатьох слов'янських народів характерною стала своєрідна соціально-мовна роз'єднаність, коли власною національною мовою користуються тільки соціально найнижчі верстви населення або нечисленна національна інтелігенція. Національна мова зосереджується головно в селах, меншою мірою у невеличких містах, а в великих містах майже без винятків поширюється мова держави-метрополії. Подібний стан, звичайно, гальмує розвиток національної культури, оскільки творення повноцінної реалістичної літератури про життя подібних мовно роз'єднаних двомовних або багатомовних народів, якщо й не цілком неможливе, то вкрай утруднене. Адже дія новітнього європейського реалістичного роману пов'язана переважно з великим містом, із відбиттям життя усіх його соціальних і найчастіше саме найвищих прошарків. Звичайно, письменник може трохи випередити перебіг подій, перекласти одну мовну дійсність іншою мовою. Однак виправити її він не може. Отже, доки національна мова того чи іншого слов'янського народу не поширилася на всі його соціальні прошарки, не тільки на селі, а й у місті, і він є неповною нацією, створення багатьох літературних, а частково й музичних творів (особливо великого обсягу, наприклад, роману або опери) залишається неможливим. Тільки із формуванням численної впливової національної еліти, яка стає взірцем для наслідування інших верств певного слов'янського народу, і яку раніше через брак власної держави втрачено, починається поступова ренаціоналізація денаціоналізованого міста. Цей шлях свого часу пройшли германізовані в своїх верхніх прошарках чехи й словенці, мадяризовані словаки, полонізоване українське населення міст Галичини тощо.

Природна річ, що при виробленні і зміцненні мовної стійкості, яка є показником національного пробудження і мовного самоствердження народу, провідною є роль внутрішніх чинників, пов'язаних з кожним народом, у тому числі слов'янським, тобто з його національною традицією, національною свідомістю та солідарністю, з його національною культурою. Проте поряд із цими суто внутрішніми чинниками, характерними для кожного слов'янського народу індивідуально, неабияку роль у зміцненні його позицій відігравали й відіграють національні зв'язки кожного із слов'янських народів з іншими. Адже кожен із слов'янських народів існує не в порожнечі чи ізоляції, а в певному етнічному оточенні, і тому особливо в той період, коли певний слов'янський народ лише виборював собі свободу й незалежність, він мусив шукати собі союзників, щоб здобути в цій боротьбі перемогу. Ця потреба не втрачає своєї ваги і досі для тих слов'янських народів, які ще тільки йдуть шляхом визволення. Тут спостерігаються дві закономірності. Слов'янські народи, що наражалися на небезпеку мовно-етнічної асиміляції з боку неслов'янських держав (Туреччини, Угорщини, Німеччини, Греції, Італії), шукали допомоги насамперед у сильніших слов'янських народів, що вже побудували власні держави (росіян, поляків, чехів). Ті ж слов'янські народи, яким загрожувала асиміляція з боку сильних слов'янських держав (насамперед, Росії або Польщі), шукали порятунку або в інших слов'янських держав, або ж у держав неслов'янських. Так, Україна й Білорусь шукали по черзі підтримки проти Польщі у Росії і, навпаки, проти Росії у Польщі, а часом проти них обох то у Швеції, то у Німеччини. У часи Хмельниччини і т. зв. Руїни Україна шукала допомоги також у Туреччини, Кримського ханства, Молдавії й Семигородського (Угорського) князівства. Пізніше, наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст., українці мали досить сприятливі умови для розвитку своєї культури й мови в Австро-Угорщині, тимчасом як у слов'янській державі Росії їхня культура зазнавала жорстоких утисків і переслідувань. Загальновідомим фактом є також те, що сприяння розвиткові національної культури в період так званої Великої еміграції (після поразки повстання 1830 - 1831 рр.) полякам надала Франція.

Історичний досвід навчив слов'ян, як і інші народи, що в державних і політичних справах етнічна й мовна спорідненість аж ніяк не можуть бути запорукою найкорисніших політичних угод та союзів. Часом, навпаки, факт мовної спорідненості ставав негативним щодо перспектив розвитку власної національної мови й літератури, бо панівна держава із спорідненою мовою, у цім випадку слов'янською, використовувала дану обставину як аргумент на користь мовної нівеляції підкореного народу. Найбільш тривалих і жорстоких утисків Україна і Білорусь зазнавали, безперечно, саме від своїх найближчих слов'янських держав-сусідок (Росії і Польщі), які факт мовної спорідненості українців і білорусів використовували як додатковий доказ потреби їхнього перебування у своєму складі. Той самий історичний досвід навчає також того, що в найбільш виграшному становищі знаходитиметься завжди той народ, який має найширші взаємини з усіма країнами, як безпосередніми, так і найвіддаленішими своїми сусідами. Саме широкі зовнішні контакти допомагають народові кожного разу знаходити найоптимальніші варіанти політичних, економічних і культурних зв'язків.

У своєму історичному розвитку мало не всі слов'янські народи більшою або меншою мірою потребували мовної стійкості саме для того, щоб зберегти свою мову, і, здобувши власну державу або, принаймні, діставши культурно-територіальну автономію (як у випадку двох серболужицьких мов), домогтися якнайсприятливіших умов для розвитку власної мови. Поки що мовної стійкості не потребував сам лише російський народ. Проте це аж ніяк не означає, що цей народ ніколи її не потребуватиме. Адже після розпаду Радянського Союзу або, точніше, майже одночасно з ним, розпочався й розпад Російської Федерації. Отже, напевне, ніхто не міг би гарантувати, що в подібній ситуації евентуальність загибелі Російської держави як національної держави росіян абсолютно виключається. Приклад Польщі, яка, прагнучи зберегти себе як фактичну багатонаціональну імперію, Річ Посполиту, утратила, зрештою, національну незалежність, занадто красномовний, щоб на нього зовсім не зважати.

Нині з огляду на розпад Радянського Союзу, що був, по суті, спадкоємцем Російської імперії, лише в дещо прихованім вигляді, російський народ стоїть на роздоріжжі вибору трьох варіантів дальшого розвитку своєї державності -- 1) відновлення в одному з варіантів колишньої Російської імперії у вигляді конгломерату країн, що входили до СРСР із обов'язковим включенням України й Білорусі; 2) збереження Росії як Російської Федеративної Республіки, «Ерефесерії», як її презирливо іменують деякі російські «суперпатріоти»; 3) утворення нової Росії як в основному однонаціональної держави, населеної етнічними росіянами. Значній частині росіян видається найкращим перший шлях, хоч підступна діалектика історії може саме його зробити найбільш небезпечним та згубним. Адже нічого, крім нових небезпечних (в тому числі й для неї) зовнішньо-політичних авантюр і остаточної економічної руйнації Росії, він не обіцяє. Разом з тим він навіть у випадку успішного здійснення міг би виявитися згубним і для самої російської мови, остаточно перетворивши російський народ на «російськомовне населення», а колись єдину російську мову на кілька різних «російських мов», жодна з яких не продовжувала б безпосередньо сучасну російську літературну мову, що стала б за таких умов лише мертвою «слов'янською латиною». Саме така невідрадна для російської мови перспектива могла б виникнути внаслідок русифікації неросійських народів відновленого Радянського Союзу чи іншої форми Російської імперії.

Список використаної літератури

1. Масенко Л. Мова і суспільство : постколоніальний вимір. - К. : Вид. дім «КМ Академія», 2004. - 163 с.

2. Ткаченко О.Б. До соціолінгвістичної оцінки мов // Мовознавство. - 1988. - № 2. - С. 23-24.

3. Ткаченко О. Мова і національна ментальність / О. Ткаченко. К.:Грамота, 2006. - 237 с.

4. Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков // Историко-диалектологический очерк. - Л., 1972. - С. 637.

Размещено на Allbest.ru