Культурно-історичний контекст взаємодії мови науки та природної мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурно-історичний контекст взаємодії мови науки та природної мови

Антіпова О.П.

На сучасному етапі суспільного розвитку найбільш адекватним видається осмислення мови як лінгвокультурного феномену через її зв'язок з етносом, культурою, суспільним розвитком. У цьому розумінні мова конституюється, перш за все, як предмет і поняття соціокультурного порядку, адже вона може повноцінно досліджуватися лише будучи вплетеною в тканину культури, вписаною у структуру суспільства. Соціокультурна детермінація мови передбачає, що поза суспільною та культурною комунікацією, у відриві від соціокультурних процесів неможливим є реальне оволодіння нею, повноцінне її вивчення й використання.

Актуальність даного дослідження визначається кількома факторами. По-перше, суттєві зміни в науці кінця XX - поч. XXI ст. ст. призводять до формування нового типу раціональності, при якій дослідження взаємодії суб'єкта й об'єкта поступається місцем комунікативним процесам, встановленню наукового дискурсу та мовним практикам. За таких умов значних трансформацій зазнає мова науки, зокрема тісно переплітаючись із природною мовою.

Наукова й природна мови все інтенсивніше взаємодіють, збагачуючи одна одну своїми засобами, що вимагає кардинального перегляду поглядів на їх взаємовплив. По-друге, все відчутнішою стає потреба у дослідженні мови як живої системи.

Недостатнім видається вивчення її лише як «скарбнички», спосіб зберігання і передачі культури, тобто, по суті, як мертвої мови. Сучасність спонукає досліджувати її як живу, таку, що живе в світі її носіїв, оскільки вивчення її без знання цього світу перетворює живу мову на мертву. По-третє, нелінійний характер мислення як суттєва ознака постнекласичної науки спонукає до комплексного вивчення чинників будь-яких лінгвокультурних змін.

Ідеться про необхідність здійснення культурно-історичного аналізу епох, що дозволить більш глибоко та ретельно вивчити світ (не мову, а світ) носіїв мови, їх спосіб життя, національний характер, менталітет тощо, адже реальне вживання слів у мовленні значною мірою визначається соціальним і культурним оточенням того, хто говорить даною мовою мовного колективу.

Метою даної статті є дослідження особливостей взаємодії мови науки та природної мови в культурно-історичному контексті.

Традиція дослідження мови науки була закладена ще в античності у працях Арістотеля, Евкліда, Платона і продовжена в епоху Відродження Г. Галілеєм, І. Кеплером, М. Коперніком. Проте до XVII ст. дослідження мови науки велось у межах роздумів про мову взагалі, оскільки на той час наука як соціальний інститут ще не була виділена. Аналіз мови науки як специфічної порівняно з природною мовою з'явився в епоху Нового часу, коли зародилась ідея про чисту мову науки, без усіляких сторонніх впливів. Ф. Бекон, Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц і пізніше Г. Гегель, І. Кант у XVIII-XIX ст., неокантіанство, діалектико-матеріалістична філософія зробили значний внесок не тільки в розвиток мови різних наук, але й у дослідження методологічних проблем мови науки.

Різноманітні підходи до вивчення мови науки та природної мови здебільшого не суперечать один одному, а лише відображають якусь зі сторін досліджуваного предмета. Окремий пласт праць науковців XX ст. присвячений саме аналізу лінгвокультурних явищ посередництвом соціокультурних чинників.

Серед сучасних дослідників ідея пізнання мови через культуру розвивається в працях А. Вежбицької, Є. Верещагіна, В. Воробйова, С. Єрмоленко, В. Мокієнка, О. Тараненка та ін. Проблемі співвідношення мови і культури присвячено праці багатьох вітчизняних (В. Антонов, Ф. Буслаєв, Л. Дротянко, В. Костомаров, О. Потебня та ін.) і зарубіжних дослідників (Ф. Боас, С. Лем, Е. Сепір, Б. Уорф, К. Пайк). Особливо цінними у цьому сенсі є: аналіз мови з огляду на процес міжкультурної комунікації, за якого питання про співвідношення культурної (понятійної, концептуальної) і мовної картин світу видається надзвичайно складним і багатоплановим, а його сутність зводиться до розбіжностей у переломленні дійсності в мові та в культурі [10]; дослідження соціокультурних умов посередництвом так званих «ключових слів», що обслуговують дану культуру і є безцінними ключами до розуміння її аспектів [2]; виявлення впливу процесу взаємопроникнення культур на взаємодію наукової та побутової мов, і як наслідок - виявлення явища «міграції» понять і термінів. Однак численні дослідження, дозволивши значно наблизитись до розуміння сутності вищевказаних лінгвокультурних явищ, залишають все ж без відповіді масу питань, кількість яких стрімко зростає.

Для того, щоб розкрити специфіку взаємодії мови науки та природної мови, слід спочатку з'ясувати їх сутнісні ознаки. Ймовірно, першою найбільш помітною відмінною ознакою є багатозначність природної мови. Адже навіть неозброєним оком видно, що вона вирізняється змістовою багатозначністю. До того ж слова природної мови мають відповідний національний колорит, пронизані духом часу своєї епохи. На думку С. Хакаяви, природні мови у своєму природному розвитку споконвічно володіють духом «протесту» проти намагань підігнати всі поняття, судження, умовиводи під горезвісний критерій, складений з двох протилежних оцінок. Мова повсякденного життя виявляє те, що можливо назвати багатооціночною орієнтацією. У нас є шкали суджень. Замість «добре» та «погано» наявні «дуже погано», «погано», «непогано», «прекрасно», «добре», «дуже добре»[12]. Існування безлічі шкал доводить наявність у природній мові смислової гами. Причому спектр значень варіюється залежно від того, де, як, у якій конкретній мові, за яких соціокультурних умов відбувається їх дешифрування. Адже одні й ті ж слова, словосполучення, речення з однаковим значенням у різних мовах і культурах можуть мати настільки ж різні семантичні звучання.

Окремі дослідники говорять про багатозначність як рису не лише природної мови, а й наукової, маючи на увазі поліморфізм наукових термінів. Так, В. Налімов стверджує, що «терміни науки мають ще більший поліморфізм, ніж слова повсякденної мови. І це зрозуміло - у них вміщується більший смисловий зміст, ніж у словах повсякденної мови» [8, с. 121]. Проте тут ідеться про дещо іншу багатозначність, відмінну від полісемії природної мови. Tак, критерієм багатозначності слів природної мови є семантичні відтінки, ситуація слововживання або "ситуаційне вираження" [6, с.22], що залежить від лінгвістичних, соціальних, історичних чинників.

Критерієм же багатозначності слів (термінів) мови науки є об'єм «кодованої інформації», що залежить, перш за все, від культурного розвитку суспільства, науки, зокрема появи нових галузей знання, міждисциплінарних наук, метанаук, динамічності процесів засвоєння і перетворення наукових знань. На відміну від повсякденної, мова науки носить більш яскраво виражений кодовий характер. Глибина кодування, або, інакше кажучи, інформаційна місткість понять, росте в часі по мірі розвитку концепцій [8, с. 131]. Отже, підвищений поліморфізм мови науки пояснюється концептуальним характером термінів: чим глибша і складніша концепція, що кодується терміном, тим більший його поліморфізм.

Із прискоренням розвитку науки, особливо в кінці XX - на поч. XXI ст., на перетині різних галузей знань виникає все більше нових наук, що досліджують спільні проблеми чи об'єкти, оперуючи при цьому однаковими термінами, що «ніби балансують на краях суміжних наук»[4,с.53]. Проте однакові, на перший погляд, терміни, що використовуються в різних галузях наук, мають свій відтінок значення. Наприклад, у математиці термін «модель» тлумачиться як спеціально створений чи спеціально підібраний об'єкт, що відтворює знакові характеристики предмета, який вивчається. З появою науки інформатики, зокрема галузі штучного інтелекту, «модель» визначають як об'єкт, що відтворює розв'язання складних задач, специфічних для діяльності людського мозку і таких, що носять творчий характер. Хоча в основі обох значень - відтворення певних гносеологічних образів, кожна з галузей наук наділила термін власними характеристиками. Таких прикладів можна навести безліч, тому на сьогодні доцільнішим буде говорити не стільки про багатозначність, скільки про гнучкість термінів, їх здатність «мігрувати» з однієї галузі науки до іншої, корегуючи, уточнюючи, дещо змінюючи своє значення відповідно до запитів наукової галузі.

Відмінними рисами природної мови від мови науки є також неалго- ритмічність, відсутність універсальної логіки побудови. Через це слова природної мови «функціонують не самі по собі, а в туманному розмаїтті контекстів» [6, с.25]. Слід зауважити, що при цьому основною умовою контекстів слововживання природної мови, як і власне взаємодія з мовою науки, є тип культури суспільства, історичний період його розвитку, загальний рівень освіченості громадян. He випадково латинську мову як природну вважають мертвою, оскільки зникло культурне середовище, де вона жила повнокровним життям. З огляду на це, ряд науковців слушно зауважують на існуванні певних ідіолектів, або ідеологічних мов, які в певні часи формують той чи інший образ світу. Так, за середньовіччя визначальним був геоцентричний ідіолект, у XIX ст. - дарвіністський, а в XX ст. - фрейдистський. Постмодерністська свідомість говорить про неможливість одного-єдиного діалекту й ідіолекту як визначального у певний період [7,с.128].

Визначальною культурно-історичною умовою лінгвістичних змін, на думку Ф. де Сосюра, є політична історія соціуму: як зовнішньополітичні події (колонізації, завоювання), так і внутрішньополітичні події держав відіграють важливу роль у житті мов. При цьому політична стабільність впливає на розвиток мови зовсім не так, як політична нестабільність, ніякої симетрії тут немає. Коли політична рівновага уповільнює еволюцію мови, йдеться про позитивну, хоча й зовнішню, причину, тоді як політична нестабільність, ефект якої повинен бути зворотнім, може впливати лише негативно. Нерухомість, більша чи менша фіксованість даної конкретної мови може спричинятися явищами, зовнішніми стосовно мови (вплив вулиці, школи, академії, письма тощо), яким у свою чергу сприяє соціальна й політична рівновага. Навпаки, якщо будь-яке зовнішнє потрясіння, що має місце в історії народу, прискорює мовну еволюцію, то це означає тільки, що мова знову набула стану свободи й слідує власному нормальному розвитку. Нерухомість латинської мови в класичну епоху пояснюється зовнішніми факторами і не може порівнюватися з тими змінами, які вона зазнала потім, оскільки ці зміни відбулися самі по собі завдяки відсутності стримуючих зовнішніх причин [9, с.150-151]. Погоджуючись із цією думкою, можна додати, що окрім політико-історичних впливів визначальними є соціокультурні чинники, зокрема енергійність культурно-просвітницького руху.

Необхідність культурно-історичного аналізу взаємодії природної та наукової мов спонукає нас здійснити ретроспективний погляд на епоху, за якої відбулося становлення мови науки. При цьому зосереджувати увагу варто не на становленні якихось конкретних національних мов, адже мова науки має наднаціональний характер, обумовлений тим, що вона створена «кращими вченими всіх часів і народів: поодинці вони створили духовне знаряддя для технічної революції, що перетворило все життя людства...» [11]. Йдеться про період, коли були закладені основи наукової термінології майже всіх дисциплін. Головна роль у цьому процесі відводиться саме латинській мові.

Тут слід враховувати принцип взаємозалежності мови та культури її носіїв, адже, з одного боку, мова є знаковою системою, що виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі та передачі наступним поколінням, а з другого, - розвиток культури включає як складову частину розвиток мови. З огляду на це виділимо основні культурно-історичні чинники становлення латині як основи мови науки.

Першим і найбільш визначальним фактором є розвиток науки й освіти. Йдеться про період пізнього або зрілого середньовіччя, а саме XII-XIII ст., коли Західна Європа стає центром освіченості. Саме в цей час відбувається бурхливий розвиток міст, зростання їхньої ролі у поступі культури. На відміну від античності, де центральною була політична функція міст, у період середньовіччя вони перебирають на себе головні культурні функції.

Університети, що з'являються в багатьох європейських містах, із часом позбавляють клір привілею на освіту.

З кінця XII ст. одним із провідних місць наукового життя Європи стає Паризький університет. Тут викладання здійснюється латиською мовою, яка згодом органічно увійшла до всіх європейських мов. Це була мова значного пласту тогочасної наукової літератури (природно-наукових, філософських творів, богословських трактатів тощо). Праці великих учених (Декарта, Ньютона, JIейбніца) містили латинські вирази. Юридичні документи теж складались латинською мовою. На той час без знання латині не міг обійтися ні адвокат, ні юрист, ні вчений чи лікар - для представників цих професій знання мови було необхідною умовою повноцінної діяльності. Навіть після того, як національні мови поступово витіснили латинську з наукової літератури, вона довго ще залишалась у якості основної в окремих галузях знання. Більше півтори тисячі років латинська мова була мовою культури і писемності, єдиною мовою науки і філософії Західної Європи. Отже, латинська мова була розмовною мовою освічених людей, чим і пояснюється її домінуюче положення в європейській культурі від античності до Нового часу.

Важливим чинником лінгвокультурних трансформацій зазначеного періоду є релігійне оточення тогочасного соціуму, адже ядром середньовічної картини світу, провідною ідеологією доби була віра. Tак, латинська мова складає основу середньовічної релігії: нею писалися богословські трактати, житія, проповіді. До того ж богослужіння в усіх католицьких церквах здійснювалось виключно латинською мовою - мовою католицької релігії, що визначала основні вектори духовного розвитку Європи.

Для вказаної доби характерним є принцип ієрархічності, за яким були вибудувані практично всі суспільні стосунки. Критерій довершеності, «знатності», цінності застосовувався рішуче до всіх предметів і явищ. He оминув цей принцип і світу духовних цінностей: латиська мова вважалася «благороднішою», ніж народні наріччя. Тому вона мала всі передумови бути домінуючою у вищому світі інтелектуальних кіл. Проте латинська мова як тогочасна потенційна мова науки піддавалася значному впливові розмовної (простонародної) мови. Ймовірною причиною цього є, по-перше, неоднозначність і багатоманітність культури, що виявлялася зокрема у специфіці соціального середовища університетів. Так, соціальна структура університетів характеризувалась: неоднорідністю (поповнювалася з усіх верств населення); транзитним характером (універсалії не залишались в університетах, вони покидали їх, «змішуючись» з основною масою народу); інтернаціональністю середньовічної інтелігенції. По-друге, наукова та природна мови мають першочергово спільну основу, адже хоча «між науковим і вульгарним світосприйняттям зазвичай лежить ціле провалля, проте елементи, з яких будує свій світ наука, з одного боку, і вульгарне мислення, з іншого, - однакові» [1, с. 137].

Уже в класичну епоху латинської мови позначився відрив літературної мови від живої розмовної мови. Літературна мова, відома з численних творів різнорідної художньої та наукової літератури того часу, пройшла власний шлях розвитку, важливим фактором якого є теорія і практика ораторського мистецтва. Вона зберегла за собою роль мови інтелектуальної і художньої культури Західної Європи протягом усього періоду середніх віків. Літературна латинська мова існувала спочатку паралельно з розмовною латинською, а потім і з національними мовами. Фактично до XII-XIII ст. латинська мова залишалась єдиною літературною мовою, знаряддям художньої творчості та наукової думки. Вона розвивалася своїм власним шляхом, збагачуючись надбаннями народної культури. Нові віхи в історії літературної мови як досконалої форми природної, безперечно, трансформували живильне середовище мови науки.

Вищевикладене дає можливість стверджувати, що завдяки пріоритетній ролі латинської мови в галузі науки та культури в період культурно-освітнього розквіту Європейського соціуму, її позиції виявились більш стійкими навіть після того, як національні мови Європи, запозичивши латинську лексику, стали ефективним знаряддям наукової творчості. Єдність наукової термінології, досягнута завдяки латинській мові, є потужним чинником інтегрування наукового знання, взаємопроникнення наукових ідей, що, зрештою, полегшує спілкування в галузі науки, сприяє повноцінному здійсненню перекладу наукової літератури.

У процесі становлення мови науки важливу роль відіграє повсякденність, адже вона є визначальною для мислення, основою формування світогляду. Певна епоха наділяє людину певним світоглядом, що впливає на мислення. Як стверджує Я. Ісаєвич, осмислення будь-яких явищ і процесів, у тому числі процесів культури та її історії, неможливе поза мовою і мисленням, яке нерозривно пов'язане з мовою й існує в основному в мовній формі [5, с.41]. Йдеться про визначальну роль повсякденної, побутової мови, в якій «зафіксовані елементи знань, що є основою для розвитку наукових знань, які потребують спеціальної наукової термінології» [4, с.51 ]. Беручи до уваги думку В. фон Гумбольдта про «могутній взаємозв'язок між тканиною мови і сукупністю думок і почуттів» [3, С.226], повсякденну мову можна розглядати як вихідну точку в процесі становлення та збагачення мови науки.

Вищевикладене дає змогу стверджувати, що чільне місце в процесі становлення мови науки належить природній мові, зокрема побутовій, що є мовним оточенням членів міжнаціонального наукового колективу як генератора наукового знання. Tому її слід розглядати як потужний культуроутворюючий фактор формування загальної мовної картини світу.

Отже, здійснений культурно-історичний аналіз процесу взаємодії мови науки та природної мови дозволяє зробити висновок про те, що характер кореляції природної та наукової мов залежить від парадигмальних параметрів конкретної культури, він є відображенням цивілізаційного розвитку соціуму, каталізатором його духовності, інтелекту, специфіки мислення. Культурно-історичний пласт є важливим семантичним базисом будь-якої мови.

Список використаних джерел

лінгвокультурний наука мова латина

1. Бицилли П.М. Элементы средневековой культуры: Монография. - Спб.: ТОО «Мифрил», 1995. - 242 с.

2. Вежбицкая А. Понимание культур через посредство ключевых слов / Пер. с англ. А.Д. Шмелева. - М.: Языки славянской культуры, 2001. - 288 с.

3. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. - М.: Прогресс, 2000. - 400 с.

4. Дротянко JI. Наукова і побутова мови у процесі взаємопроникнення культур // Вісник HAH України. - 2005. - № 11. - С.51-58.

5. Ісаєвич Я. Мовний код культури // Вісник Національної академії наук України. - 2000. - № 3. - С,41-54.

6. Касавин И.Т. Язык повседневности: между логикой и феноменологией // Вопросы философии. - 2003. - № 5. - С.14-29.

7. Лук'янець B.C., Кравченко О.М., Озадовська О.Д. та ін. Науковий світогляд на зламі століть: Монографія. - K.: Вид. ПАРАПАН, 2006. - 288 с.

8. Налімов В.В. Вероятностная модель язика. О соотношении естественных и искусственных языков. - М.: Наука, 1979.

9. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики / Под ред. Шю Бали, А. Сеше; Пер. с франц. А. Сухотина. - Екатеринбург: Изд-во Урал, ун-та, 1999. - 432 с.

10. Тер-Минасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация. - М.: Слово, 2000. - 624 с.

11. Эйнштейн А. Всеобщий язык науки // [Електронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.gumer.mfo/bibliotek_Buks/Science/Article/Em_Vseob.php.

12. Hayakawa S.J. Language in Thought and Action. - New York, 1949.

Размещено на Allbest.ru