Концепт "Україна": від загального поняття до власної назви

Стуканов С.Р.

Вісімнадцять років, що минули від дня проголошення незалежності України, дали відповідь на багато запитань як щодо тлумачення минулого, так і щодо облаштування теперішнього. Разом із тим, деякі проблеми відтоді лишень загострилися, з'явилося й чимало нових. Певно, одним із найважливіших висновків, який видається тепер очевидним, є те, що вдало реагувати на історичні виклики Україна буде спроможною тільки в разі усвідомлення у глобальному вимірі своїх потреб і завдань, що передбачає наявність певної колективної солідарності, або ж, іншими словами, довершеність націєтворчого процесу. На думку багатьох дослідників, у нашій країні становлення модерної нації, котра демонструвала б одностайність в оцінках засадничих моментів (сказати б, точок біфуркації) свого минулого, а отже, була би здатною виробити чітке бачення майбутнього, іще не завершене, що висуває на порядок денний розв'язання світоглядних завдань. Процес становлення модерної нації, який сьогодні переживає Україна, є неможливим без інтеріоризації історичної спадщини, без усвідомлення й засвоєння традиції, спадкоємцями та продовжувачами якої є (уявляють себе) члени спільноти. В найширшому сенсі йдеться про сакраментальне питання «хто ми?», відповідь на яке у першу чергу відсилає до імені спільноти, адже всі особливості його долі «дійсно є не більше й не менше, як доля самої сутності»[7,с.158]. Означений зв'язок імені та денотата зумовлює актуальність та злободенність дослідження змісту концепту «Україна», а надто на етапі його перетворення з загального поняття на власну назву.

Проблеми походження концепту «Україна» так чи інакше торкались безліч дослідників протягом кількох останніх сторіч. З огляду на політичні міркування часом дискусія не відповідала науковим вимогам, сповзаючи в площину фальсифікацій, а то й відвертого фантазування. Серед тих, хто приклався до цієї проблеми були як історики (В.Антонович, М.Грушевський та багато інших) і філологи (Я.Рудницький, Г.Півторак, В.Скляренко та інші), так і фахівці з інших галузей знань. У результаті їхніх досліджень нагромаджено величезну кількість літератури, присвяченої етимології слова «Україна», тлумаченню його значення у перших писемних пам'ятках, еволюції його змісту. Разом із тим, самий механізм перетворення концепту «Україна» з загального поняття на власну назву конкретної території, а надто філософське підґрунтя цього процесу, й дотепер залишається не до кінця з'ясованим.

Виходячи з цього, метою запропонованої статті є з'ясування та обґрунтування з філософської позиції механізму перетворення концепту «Україна» з загального поняття на власну назву.

Задля досягнення цієї мети автор ставить такі завдання: 1) вивчити та проаналізувати наявні в літературі концепції етимології концепту «Україна»; 2) дослідити механізм перетворення загального поняття «україна» на власну назву й показати його тісну пов'язаність із аксіологією; 3) на підставі аналізу творів народної словесності розглянути окремі аспекти означеного процесу, зокрема, екзистенційний, релігійний та міфологічний; 4) встановити етапи розвитку концепту «Україна» в межах цієї стадії.

Теоретичні підвалини праці складають концепції Г.Ріккерта (логічна протилежність природознавчого й телеологічного способів утворення понять), О.Лосєва (філософія імені) та Р.Каюа (сутність сакрального). Дослідження містить елементи наукової новизни, яка полягає в уточненні механізму перетворення загального поняття «україна» на власну назву конкретної території.

За Ю.Степановим, структура концепту складається з трьох компонентів: актуальний шар (основна ознака), історичний шар (одна чи декілька «пасивних» ознак, набутих протягом історичного розвою концепту) та внутрішня форма (етимологічна ознака, відбита у зовнішній словесній формі)[14,с.46]. Виходячи із завдань дослідження, почнімо із внутрішньої форми.

Згідно з Г.Фреге, смисл це шлях, яким люди приходять до імені. Відбиток, слід первісного сенсу, що стає визначальним та смислоутворюючим при виникненні концепту, зберігається у його внутрішній формі. Зазвичай етимологічна ознака, втрачаючи з часом яке-будь значення для носіїв культури, не усвідомлюється широким загалом, одначе у даному разі вона не тільки перебуває в актуальному полі, але навіть під деяким оглядом становить підложжя основної ознаки. Йдеться про доволі сумнівне з наукової точки зору, а проте поширене і дотепер давнє тенденційне тлумачення походження назви «Україна» від рос. словосполуки «у края» та пов'язання її зі словом «окраїна», що воно, проектоване на політичну, а слідом й історіософічну, площину, заперечує історичну самодостатність України та постулює її причетність до ширшого утворення (первісно Польщі, згодом Росії). Втім, одностайності в питанні етимології досліджуваного концепту, у тім числі й щодо часу його появи, наразі немає, тому обмежимося вказівкою на найвірогідніші версії.

Близьким до «окраїнної» теорії є припущення, що початковим значенням слова «україна» була «погранична, межова земля», і лишень перегодом воно набуло значення відрубного терену. Серед чималого числа вітчизняних дослідників (Д.Дорошенко, С. та Я. Рудницькі, І.Огієнко, Р.Шпорлюк, Є.Наконечний тощо) прихильником цієї думки був і М.Грушевський; цю само позицію посів і авторський колектив «Етимологічного словника літописних географічних назв Південної Русі» (1985) [5,с.166]. Втім, як зауважують сучасні вчені-лінгвісти В.Скляренко та Г.Півторак, найпереконливішою версією слід вважати ту, яка пов'язує слово «україна» зі словами край, країна (у значенні «територія, що належить племені») через посередництво праслов'янського іменника украй, що означав «відрізок від шматка», «відділений шматок землі», «відділена частина території племені». Пізніше, очевидно після розпаду праслов'янської етномовної спільності, у східних слов'ян від слова украй за допомогою суфікса -ін-а виникло слово україна зі значенням «відділений шматок землі», «відділена частина території племені (князівства)»[12,с.102].

Проблематичнішою з лінгвістичної точки зору виглядає гіпотеза С.Шелухина, за якою слова «україна» та «вкраїна» (з первісним наголосом на першому а) є видозмінами дієприкметників доконаного виду «украяна» та «вкраяна», тобто «.окрема одсічена, одрубана, одрізана, одкраяна, вкраяна, украяна, відділена в самостійне посідання земля»[15,с.109]. Разом із тим, позиція автора збігається з наведеною вище щодо найістотнішого: слово «україна» (та його паралельна форма «вкраїна») відпочатково означало цільний, визначений, окреслений терен, а не межу чи пограниччя. Підставою географічного відокремлення, правдоподібно, були військово-політичні чи економічні чинники, хоча не виключені й інші критерії зокрема, релігійний або правничий. Так, в ХІІІ X!V ст. словом «крайна» (пізніше «україна») називали на Закарпатті села та групи сіл, що перебували на волоському праві, себто становили окремі в юридичному сенсі області. На думку В.Мороза, «звідси виникає тенденція вживати слово Україна для позначення специфічної території, що є на окремому, відмінному від решти простору становищі»[10,с.214]. На загал, варто погодитись із висновком С.Макарчука, що «перші літописні згадки про «Україну», мабуть, не вкладають у це слово етновизначального змісту, а є лише відображенням введення в давню українську мову ХІІ-XVI ст. народного терміну «Україна» (в писемності того часу «Оукраина») в розумінні церковнослов'янського «страна»« [9,206].

Таким чином, на першім етапі свого розвою концепт «Україна» становив загальне поняття, «екземпляри» якого, у разі потреби, конкретизувались у мовленні та на письмі через додавання прикметника (напр., «україна Переяславська» чи «україна Галицька»), проте, якщо такої потреби у певних контекстах не виникало, його вживали щодо певних теренів і без зайвих уточнень. На думку Н.Яковенко, фахівця із середньовічної та ранньомодерної історії України, таким тереном могла бути й досить значна територія достатньо значна, аби визнати рацію С.Шелухину щодо ієрархії рівнів понять «Україна» та «Русь» Топонім «Русь» вживався у двох значеннях - вужчому (Середнє Подніпров'я з центром у Києві) та ширшому, що розвинулося згодом (уся територія Давньоруської держави). У даному разі йдеться, ймовірно, радше про перше тлумачення.: останнє, похідне від політоніма прибульців-русів, носило книжний, «високий» характер, тоді як на нижчому, обіговому рівні іще до першої літописної згадки (1187р.) могла побутувати самоназва «Україна» у значенні [своя] «країна», [власна] «земля». З точки зору дослідниці, на користь цієї гіпотези переконливо промовляє відкритий уже у ХХ ст. феномен територіальної самоідентифікації «тутешніх» (українців з околиць білоруського Бреста) й «тутейших» (білорусів із польсько-українського пограниччя) сільського люду з розмитою етнічною самосвідомістю, що відчуває свою «інакшість» порівняно з політичним народом держав, але, відірвавшись від материкового етносу, ідентифікує себе не з ним, а зі своєю малою батьківщиною селом, округою тощо. «Своєрідним аналогом «тутешніх» можна вважати людей середньовічної Русі. Не відчуваючи, на відміну від книжників, політичного зв'язку з територією свого замешкання, вони називали її просто «краєм, країною»« (курсив наш С.С.) [16,с.22].

Правдоподібно, що попервах це означення не усвідомлювалося властиво назвою зрештою, «для нас підведення індивідуумів, що носять загальні назви, під загальні поняття є настільки само собою зрозумілим, що ми заледве його зауважуємо»[13,с.251], одначе у певних контекстах уже де-факто виконувало її функцію. Виходячи з цього, подальший розвиток концепту «Україна», себто початковий етап формування його історичного шару, відбувався у напрямку перетворення загального поняття, яке в низці випадків іще вимагало конкретизації, на поняття індивідуальне, тобто на власну назву (ба навіть ім'я), яке безумовно стосувалось конкретної території. Важливі зауваги методологічного характеру щодо цього процесу надає дослідження Г.Ріккерта логічної протилежності природознавчого та телеологічного способів утворення понять.

За Г.Ріккертом, сутністю природознавчого поняття є подолання (фактично спрощення) екстенсивної та інтенсивної розмаїтості речей через визначення загального й загальнообов'язкового, внаслідок чого індивідуальне, у строгому розумінні, зникає вже завдяки найпримітивнішому утворенню понять, «адже зрозуміле лиш те, що можна порівняти із будь-чим іншим, і воно зрозуміле лишень остільки, оскільки є однаковим з іншим»[13,с.250-251]. Натомість за історичного освоєння дійсності, яке єдине, із точки зору дослідника, власне, й спроможне її (дійсність) «схопити», чинним є протилежний спосіб спрощення багатоманітності, який полягає в утворенні понять про індивідуальні об'єкти (індивідууми). Під індивідуумом науковець розуміє такий об'єкт, в якому поняття єдності та неподільності сполучується з поняттям одності у своїм роді таким чином, що остання виявляється підставою та передумовою його єдності та неподільності. Трактуючи історію як емпіричну дисципліну, Г.Ріккерт полишає поза увагою (ймовірну) метафізичну підставу такої єдності й висновує, що за її підґрунтя править телеологічний момент: «.лишень завдяки тому, що їх [індивідуумів] одність у своїм роді приводиться у зв'язок із певною цінністю, може виникати схарактеризованого роду єдність», а тому «індивідууми завжди суть індивідууми, що відносяться до певної цінності»[13,с.286].

В контексті даного твердження мислитель наголошує на суб'єкті віднесення до цінності зацікавленій людині, яка, здійснюючи поцінування, виокремлює анонімний доти об'єкт (екземпляр роду) із середовища, відрухом надаючи йому власної назви, імені: «.деякі індивідууми саме внаслідок їхньої індивідуальності відносяться до певної цінності, і у [такому] несамохіть започаткованому відмежуванні істотного від неістотного, що знаходить свій вираз в означенні власними іменами, ми можемо відтак вбачати найпримітивнішу форму історичного утворення індивідуумів.» (курсив наш С.С.) [13,с.304]. На думку Г.Ріккерта, саме завдяки власним назвам із неозорої екстенсивної багатоманітності речей виокремлюються такі, що мають значення внаслідок своєї своєрідності і в яких ті ознаки, завдячуючи яким вони відрізняються від решти власним іменем, більше чи менше виразно виділяються із неозорої інтенсивної багатоманітності. З огляду на мимовільний, а отже, природний характер цього процесу, найбільш вагомим із евристичної точки зору і, мабуть, найпоказовішим із точки зору ілюстративної є аналіз ужитку концепту «Україна» у творах народної словесності (передусім, історичних піснях та думах), що вони, на відміну від документів офіційної культури, несуть яскравий відбиток доглибнних (архетипних) уявлень. Враховуючи уже наявні причинки до цього питання (зокрема, розвідки С.Шелухина, В.Мороза, Ю.Луцького та ін.), наголосимо на кількох взаємопов'язаних смислових рівнях, що виявляються таким аналізом.

Насамперед, виглядає на те, що підґрунтям первісного ціннісного виокремлення із простору, покраяного на невизначену кількість «україн», даної конкретної «україни» (що згодом набула однойменної назви) стало так чи інакше виявне у багатьох піснях та думах протиставлення «рідної (моєї, нашої) україни» (котра може бути лишень однією в своєму роді) «україні чужій» (чи, беручи ширше, усьому околу, себто іншому як такому). Скажімо, в народній пісні «Побратався сокіл» сокіл звертається до орла зі словами: «Даю тобі, брате, всі області мої, всі мої пожитки й маленькії дітки, а сам я полину в чужу україну, в чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку» (курсив наш С.С.) [Цит. за: 15,с.121]. Правдоподібно, що саме цій бінарній опозиції завдячуємо виформуванням глибоко інтимного ставлення до «рідної (моєї, нашої) україни» і, таким чином, уможливленням і з'явою погляду на неї як на індивідуума Тут і далі термін «індивідуум» вживаємо стосовно України у розумінні Г.Ріккерта., що йому притаманні певні позитивно оцінювані індивідуальні прикмети (на противагу «українам чужим», щонайменше позбавленим а, може, й противним цим рисам). Під таким кутом огляду перетворення загального поняття «україна» на власну назву даної території було нічим іншим, як наслідком її ціннісного виокремлення, в засаду якого лягло природне (себто таке, що передує якій-будь рефлексії та аналізу) чуття самототожності, доглибно пов'язане з замешкуваною землею (краєм).

Прикметно, що означена самототожність була настільки цілісною та цільною, що розрізнення з іншим (чи радше вирізнення із нього) відбулось не на рівні часткових ознак, як, скажімо, це мало місце при виникненні схожих за типологією назв Голландія (дослівно «лісова країна») та Нідерланди (низинні землі)[1,с.159], виокремлення яких було здійснене через імпліцитне протиставлення «лісової країни» якійсь (чи якимсь) «не-лісовим» (і, відповідно, низинних земель верховинним), але на рівні цілокупного, іще не розчленованого аналітичною свідомістю, об'єкта та всього іншого як такого. «Треба тільки добряче засвоїти собі природу цього «іншого», читаємо в О.Лосєва. Лампа та олівець суть обидва сущі, й тому одне з них не може бути наскрізь інакшим відносно іншого в своїй буттєвій сутності. Якщо що-небудь одне суще, то чисте «інше» буде не просто інше суще же, але не-суще, меон. <...> ...не-суще в нашому сенсі, наше «інше» й меон є. ствердженням факту оформлення предмета, яке передбачає обов'язково й дещо, що відрізняється від предмета. <...> Таким чином, меон є моментом у сущому же, не-суще є необхідною складовою життя сущого»[7,с.53]. Певна річ, що за такої ситуації тією засадничою ознакою, що визначила ім'я індивідууму «Україна», могла бути тільки власне його «окресленість», «окремішність» від іншого, й слово «вкраїна» (у значенні [своя] «країна», [власна] «земля») щоякнайліпше надавалось до її (цієї ознаки) висловлення.

Таким чином, первісним моментом, що сприяв виникненню погляду на Україну як на індивідуума, стало чуття самототожності, пов'язане з землею замешкання. Як показує аналіз творів народної словесності, згодом цей погляд ускладнився: в індивідуумі «Україна» намітилась внутрішня диференціація, що дозволяє вести мову про кілька аспектів віднесення його до цінності (цінностей). Виходячи з цілей дослідження, торкнемося трьох із них, що їх умовно означимо як екзистенційний («Україна» як певний спосіб буття), релігійний («Україна» в системі сакральне профанне) та міфологічний («Україна» як метафізична персона). Кожен із них, кореспондуючись тією чи іншою мірою з конкретною територією, у свій спосіб сприяв остаточному перетворенню поняття «україна» на власну назву й, що головне, усвідомленню цієї метаморфози.

Як видається, ключову роль у цьому відношенні зіграло сформоване внаслідок вищевказаної бінарної опозиції уявлення про належний та бажаний у межах «моєї (нашої) україни» (в межах якої маю (маємо) право порядкувати на власний розсуд) спосіб буття. Категоричним імперативом цього останнього, а отже, й тією цінністю, у засадничий зв'язок із якою було приведено індивідуум «Україна», стала свобода (воля) екзистенціал, що став засадничим для народу, що поставав як суб'єкт історії. В силу відомих конкретно-історичних обставин затятим захисником цього імперативу попервах, ясна річ, відрухово виступило козацтво, або ж, за прикметним висловом І. та Я. Пасько, волелюбна верства свободи: «Не маючи усвідомленого характеру і позитивної програми, він [стихійний спротив козаків упослідженому станові українського етносу в польськолитовській державі] викристалізувався в ірраціональному культі волі, у вивищенні індивідуальної волі над волею держави, у формуванні менталітету, для якого свобода стала найвищою вартістю»[11,с.103]. Відповідно до неї цілком сподівано зазнав семантичних зрушень і концепт «Україна».

Як свідчить дослідження його змісту в історичнім фольклорі, у народних уявленнях «Україна» нерідко постає близькою за змістом до концепту «свобода» («воля»). Потвердженням цієї думки слугують, приміром, такі рядки з народної пісні, де цілком недвозначно стверджується: «Як сів на коня, то воля твоя. гей, з неволі урвуся. <.> Не вернуся я, отець, матуся: поїду на Вкраїну»[3,с.46]. На думку В.Мороза (вочевидь, дещо перебільшену), Україна як така є нічим іншим, як волею; «.Україна це воля; утікати на Вкраїну значить дістатися на волю, у землю з таким соціально-правовим устроєм, який оцінювався українцем як позитивний, прийнятний»[10,с.216]. Припускаємо, що ця кореляція семантичних значень неабияк сприяла перетворенню поняття «україна» на власну назву конкретної, хоча й не достоту окресленої за тогочасних історичних умов, території Щонайменше від XVI ст. субетнотопонім «Україна» стало вживався на позначення південно-східної Русі з містами Київ, Переяслав, Черкаси, Біла Церква, Чигирин та ін., ставши, таким чином, в один ряд із такими субетнотопонімами, як Волинь, Поділля тощо. Перше чітке окреслення кордонів України (землі «Війська Запорозького») датується 1649 р..

Прикметно, що етнічний сенс концепту «Україна» не рефлектувався народною свідомістю з очевидністю. Попри те, що писемні пам'ятки, які недвозначно передають етнічний зміст цього слова, масово фіксуються від середини XV! ст., «.у понад 1000 переглянутих пісень лише раз ідеться про людей, що живуть на Україні, як про українців»[8,с.120]. Основною дійовою особою в них виступає «козак» представник соціального стану, вільна особа; це тим паче примітно, позаяк і етнонім «українці», першу письмову згадку про який датовано 1658р., спершу не мав етнічного навантаження й вживався в географічному сенсі у розумінні людей із пограничних місцевостей Позаяк внаслідок Люблінської унії 1569 р. Україна опинилась на периферії Польської Республіки, в її назву, у згоді з експансіоністською ідеологією польської магнатерії, почав вкладатися новий зміст державної окраїни, чому сприяло те, що в польській мові слово «ukraina» тоді мало саме це значення; відповідного сенсу набирав і вираз «ludzi ukrainne» (окраїнні люди)., де, правдоподібно, було більше свободи, аніж деінде. За слушною заувагою С.Шелухина, «все, що повставало й боролося проти неволі, а захищало свободу, гуртувалося під іменем «Україна», «Українські козаки», «Українці» і це народне ім'я злилося в одноцільність поняття про боротьбу «за права і вольності», за свободу»[15,с.229].

Таким чином, у народній традиції Україна постає простором, в якім, із погляду носіїв цієї традиції, існувала можливість хай навіть лише потенційна утілити особливий спосіб буття, ґрунтований на свободі (іншими словами, йдеться про започаткування міфу про Україну як Козацьку Республіку православне братство вільних людей). Як видається, на глибшому рівні аналізу цей простір цілком надається до розгляду в системі «сакральне профанне», оскільки розрізнення даних двох сфер, що визначаються одна через одну, притаманне без винятку кожній релігійній концепції світобудови: якщо сфера профанного виступає середовищем, де життя розгортається, то сфера сакрального править за невичерпне джерело, котре його створює, живить та щоразу відновлює. Згідно з Р.Каюа, попри інші властивості світ сакрального протиставляється світу профанного як світ енергії світу субстанцій. «Справді, якщо річ, за визначенням, наділена фіксованою природою, то сила, навпаки, може приносити добро чи зло залежно від часткових обставин її послідовних маніфестацій. Вона є доброю чи злою не внаслідок своєї природи, а завдяки орієнтації, яку вона обирає, або яку їй надають»[6,с.52].

Означена властивість визначає двозначний характер сакрального: на однім його полюсі перебуває священне (чисте), а на протилежнім порочне, нечисте. Перше поєднує всі позитивні сили, що зберігають та зміцнюють життя, тобто створюють гармонію у природі, визначають світовий ритм; друге, натомість, уособлює сили руйнування й смерті. Проекції цих інтенцій на різні площини природного й суспільного буття зумовлюють, серед іншого, уявлення про організацію світу й суспільства (поділ на групи згідно з виконуваними функціями), сакральну географію (центр завжди постає «резиденцією» священного, тоді як периферія бентежною й темною цариною непевності й скверни) тощо. Дослідження творів української народної творчості в контексті даних аспектів дозволяє побіжно означити такі моменти.

По-перше, Україна однозначно постає простором, де локалізується полюс священного, який пов'язується головно з християнством («мир хрещений, мир веселий») і, відтак, корелюється до певної міри з православною Руссю («святоруським берегом»): прикметними у цьому контексті видаються рядки із думи «Коваленко», де про козаків, ув'язнених турками, мовиться: «Третій рік в льоху пробувають, сонця праведного, України не видають» Під певним кутом огляду ці рядки можуть свідчити й на користь пов'язаності уявлення про са- кральність «України» з дохристиянськими культами, як-от солярний. Про «сонячну онтофанічну (буттєво-стверджувальну) сакральність» (пор. «мир веселий») як одну з базових духовних цінностей українського народу, а також про її зв'язок із православ'ям, див. [4].[2,с.50]. Втім, поважна розбіжність між концептами «Русь» та «Україна» виявляється вже в питанні локалізації сакрального центру: якщо осердям «Русі», із точки зору її ідеологів, київських книжників, безумовно, виступає Київ «.містичний осередок, звідки пролягає «восхожденіє» до «Єрусалима горного»«[17,с.330], то в народній свідомості далеко помітніше місце займає, здається, Січ, яка нерідко постає в комплементарному зв'язку з Великим Лугом («Ой Великий Луг мій батько, а Січ моя мати»). Попри те, що Січ мислиться передусім у військово-політичних категоріях як місце зосередження й здійснення влади, в народних піснях вона, поза сумнівом, відіграє роль сакрального топосу, який доповнює Великий Луг сфера суто профанного буття. Концентрованим осередком нечистого («бусурменська віра») постає «турецька неволя», яка в згущеному вигляді представляє негативний полюс сакрального.

По-друге, цілком у дусі провіденціалізму, доля України у народному епосі безпосередньо пов'язується з волею Бога, яку подеколи годі тлумачити («Тілько Бог Святий знав, що він думав-гадав, як незгодини на Українську землю посилав» [Цит. за: 15,с.125]). Зв'язок із Абсолютом зумовлює єдність України як індивідуума, визначає її належність до позитивного полюсу сакрального, загадує їй особливий шлях та мету. Останній момент, здається, має визначальне значення: саме внаслідок телеологічного погляду індивідуум «Україна» вочевидь, за аналогією із людиною, постає не просто об'єктом (місцем застосування дії), але також суб'єктом метафізичною персоною, яка діє,радіє, журиться, плаче, сумує тощо. Найчастіше вона уявляється в іпостасі матері (Україна-Ненька), що відсилає до архетипу Великої Матері та знову ж таки вказує на відчуття колективної тотожності носіїв даних уявлень.

Таким чином, проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки. Перетворення концепту «Україна» з загального поняття (що мало значення «відділеної частини території племені» й фактично було синонімічним до слова «країна») на власну назву конкретної території відбулось внаслідок ціннісного виокремлення останньої іншими словами, внаслідок з'яви погляду на неї як на індивідуума (у тому розумінні, яке вкладає в дане поняття Г.Ріккерт). Ключову роль у виникненні цього погляду зіграло пов'язане з землею замешкання чуття самототожності, яке знайшло свій вираз у бінарній опозиції «україн»: «моя» («наша») «чужа» («інша»).

Через граничну цільність та цілісність означеного чуття вирізнення «нашої україни» із околу відбулось не на рівні часткових ознак, а на рівні цілокупного, іще не розчленованого аналітичною свідомістю, об'єкта та всього іншого як такого; відтак, у ролі розрізнювальної ознаки виступила власне «окресленість», «окремішність» індивідуума «Україна» від іншого, а її (цієї ознаки) найліпшим виразником цілком закономірно стало саме ім'я «Україна» (у значенні [своя] «країна», [власна] «земля»). Згодом, внаслідок диференціації погляду на Україну, досліджуваний концепт набув нових змістів, поставши, зокрема, в екзистенційній площині як особливий спосіб буття («воля»), у релігійній як сакральний простір, і в міфологічній як метафізична персона («Україна-ненька»).

ураїна власна назва

Список використаних джерел

1. Агеева Р.А. Страны и народы: происхождение названий / Р.А.Агеева ; отв. ред. Э.М.Мурзаев. М. : Наука, 1990. 256с.

2. Героїчний епос українського народу: хрестоматія / упоряд. та примітки О.М.Таланчук, Ф.С.Кислого; передмова О.М.Таланчук. К.: Либідь, 1993, 432с.

3. Григор'єв-Наш. Історія України в народних думах та піснях : для серед. та ст. шк. Віку / Григор'єв-Наш ; худож. В.І.Лопата ; [упоряд. іл. А.П.Демиденко]. К.: Веселка, 1993. 271с.

4. Гуцуляк О. Сонячна онтофанічна сакральність як базова духовна цінність українського народу / Олег Гуцуляк // Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови держави: матеріали міжнародної наукової конференції (Івано-Франківськ, 12 13 жовтня). Івано-Франківськ: Місто НВ, 2006. С. 84 98.

5. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі / [Желєзняк І.М., Корепанова А.П., Масенко Л.Т., Стрижак О.С. ; відповід. ред. О.С.Стрижак]. К. : Наукова думка, 1985. 256с.

6. Каюа Р. Людина та сакральне / Роже Каюа ; пер. з фр. К. : «Ваклер», 2005, 256с.

7. Лосев А.Ф. Философия имени / А.Ф.Лосев. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. 272с.

8. Луцький Ю. Роздуми над словом «Україна» у народних піснях / Юрій Луцький // Сучасність. 1993. № 8. С. 117-122.

9. Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв / Степан Макарчук // Другий Міжнародний конгрес україністів (Львів, 22-28 серпня 1993 р.) : доповіді і повідомлення : Історіографія українознавства. Етнологія. Культура. Львів, 1994. С. 206-211.

10. Мороз В. Походження назви «Україна» в світлі українського історичного фольклору / Валентин Мороз // Другий Міжнародний конгрес україністів (Львів, 22-28 серпня 1993 р.): доповіді і повідомлення: Історіографія українознавства. Етнологія. Культура. Львів, 1994. С. 212-221.

11. Пасько І. Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів : компаративні нариси / І. Пасько, Я. Пасько. Донецьк: ЦГО НАН України, УКЦентр, Східний видавничий дім, 1999. 202с.

12. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи та правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски» / Г.Півторак. К.: Арістей, 2004. 180с.

13. Риккерт Г. Границы естественнонаучного образования понятий / Г. Риккерт. СПб.: Наука, 1997. 532с.

14. Степанов Ю.С. Концепт / Ю.С.Степанов // Степанов Ю.С. Константы: Словарь русской культуры. [3-е изд., испр. и доп.] М.: Академический Проект, 2003 С. 42-83.

15. Шелухин С. Україна назва нашої землі з найдавніших часів / Сергій Шелухин. Дрогобич : Бескид, 1992. 250с.

16. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Наталя Яковенко. [Вид. 3-тє, перероб. і розшир.] К. : Критика, 2006. 584с.

17. Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у пам'ятках київського кола (1620-1640-ві роки) / Наталя Яковенко // Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI XVII ст. К.: Критика, 2002. 416с. С. 296-330.

Размещено на Allbest.ru