Латинська мова у ролі державної у Середньовічній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Доповідь

на тему «Латинська мова у ролі державної у Середньовічній Європі»

Важливим засобом культурної спадковості між античністю та середньовіччям була латинська мова, яка одночасно служила мовою церкви, державною, міжнародного спілкування та культурного розвитку. Латинська мова пізніше лягла в основу романських мов.

Латинська мова (також латина; лат. Lingua Latоna) - належить до латинсько-фаліскської підгрупи італійських мов індоєвропейської мовної сім'ї. Разом з церковнослов'янською це одна з мертвих мов, яка постійно використовується. Статус мертвої мови зумовлений тим, що люди, для яких вона є рідною, не народжуються вже принаймні півтори тисячі років. Латинська мова є однією з найдавніших писемних індоєвропейських мов.

Історія розвитку латинської мови

Первісно це мова одного з стародавніх племен, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені - латини (Latоni), область поширення - Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тибру. Столицею цієї області у 754 - 753 рр. до н. е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи пагорбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» - Urbs aeterna. Спочатку латинською мовою говорило невелике плем'я латинів, проте в результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з ІІ ст. до н. е., виходить за її межі.

У І ст. до н. е. Рим став столицею наймогутнішої держави стародавнього світу - Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, Югославії, Хорватії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції, Туреччини, Лівану, Сирії, Лівії, Тунісу, Алжиру та ін.

Латинська мова звучала майже в усіх країнах Західної Європи, Північної Африки і Західної Азії. У період існування Римської імперії латинська мова була офіційною державною мовою, мовою управління, війська, юриспруденції, торгівлі, школи, науки, літератури.

В історії розвитку латинської мови виокремлюють декілька періодів. Найдавнішими пам'ятками латинської мови є написи, фрагменти обрядових пісень, законів VII - IV ст. до н. е. Історія літературної мови починається 240 р. до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї». Цей період в історії мови називають архаїчним (254 - 81 рр. до н. е.). Видатним представником цього періоду є римський комедіограф Плавт (254 - 184 рр. до н. е.), від якого до нас дійшли 20 комедій повністю і одна у фрагментах. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190 - 159 рр. до н. е.), автор шести комедій.

Другий період латинської мови відомий як класичний (81 р. до н. е. - 120 р. н. е.). На класичний період, період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято ділити на два віки - «золотий» і «срібний», припадає діяльність видатних поетів і прозаїків, які створили латинську літературну мову. Найвизначнішими представниками «золотого» віку (81 р. до н. е. - 14 р. н. е.) є Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.), Цезар (100 - 44 р. до н. е.), Вергілій (70 - 19 р. до н. е.),Горацій (65 - 8 р. до н. е.), Овідій (43 р. до н. е. - 18 р. н. е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови. «Срібний вік», або післякласичний період, (14 - 120 рр. н. е.) представляє творчість Сенеки (4 р. до н. е. - 65 р. н. е.), Марціала (43 - 104 рр. н. е.), Тацита (55 - 120 рр. н. е.) та ін.

Мовознавство в середньовічній Європі

Зародження і розвиток феодалізму в середньовічній Європі характеризується затуханням творчих інтенцій, які виявились в період розквіту греко-римської цивілізації, спадом в розвитку культури і науки, який продовжується аж до XV століття. В області мовознавства цей період характеризується схоластичним підходом до мови, перебільшенням значення латинської мови як єдиного засобу науки і освіти. Латинська мова стає єдиною мовою, яку вивчають, до того ж її вивчають лише з практичною метою - для отримання освіти. Латинська мова стала мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в католицькій церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори церковної літератури, зокрема богослужбові книги. Латинська мова, мертва i незрозуміла для учнів, стала на довгий час мовою навчання у середньовічній школі.

Практичне володіння латинською мовою - мовою релігії і науки в тогочасній Західній Європі - відкривало шлях для одержання духовної або світської освіти. Посібниками для засвоєння латинської мови були граматики Е. Доната (бл. 350 p.), Прісціана (526-527 pp.) або ж не дуже вправні компіляції, пристосовані для здійснення педагогічних завдань викладання «мистецтва правильно говорити і писати», як звичайно визначали тоді граматику. Характер цих компіляцій був не стільки «описовий», скільки «приписовий»: посібники визначали правила, які потрібно було завчати напам'ять.

Латинська граматика була в середньовічній Європі єдиним і універсальним підручником мови. Латинська граматика і граматика взагалі для епохи середньовіччя - це майже синоніми. Ототожнення цих понять у період середньовіччя негативно відбилося на дальшому розвиткові мовознавства.

Правила і поняття латинської граматики вважалися всезагальними, їх автоматично переносили у граматики інших мов. Сама же латинська граматика виступає взірцем премудрості, мистецтвом правильно говорити і писати.

Граматики Доната і Присціана використовувались як основні посібники для вивчення латинської мови в школі, як засіб розуміння, інтерпретування і відтворення в суспільно-мовній практиці канонічної латинської мови. В додаток до них створюються глосари, або словники, призначені для кращого розуміння канонічних текстів. Глосари являли собою перефразування чи переклад слів і виразів з «правильної» мови канонічного тексту на «неправильну» мову. На початок XII - XIII ст. була ясно усвідомлена відмінність середньовічної латини як засобу комунікації в культурному світі Європи від класичної латинської мови, особливо в області вимови і слововживання. До граматики Присціана стали додаваться коментарі, які відбивали нові норми мови.

В мовній теорії власне граматична традиція почала поступатись місцем логістичній.

Виникнення логістичного напрямку - логістичної граматики - в мовознавстві середньовіччя датується XI - XII ст., коли в європейському суспільстві відбулося широке знайомство з працями Аристотеля і логіка глибоко проникла у всі сфери розумової діяльності. Логіко-філософський підхід знайшов своє ярке втілення в XIII - XV ст. в працях Раймонда Лулія (1235-1315) і Петра Гелійського. Лулій запропонував створити на базі латинської мови універсальну філософську мову, яка найбільш адекватно відтворює механізм логічного моделювання. Ідеї філософської граматики були висунуті і Гелійським, які пізніше були усвідомлені як концепція всезагальної, або універсальної, граматики. Обидва автори, відштовхуючись від явищ латинської мови, намагалися отримати мовну схему, в яку змогли би уміститься факти будь-якої мови; латинська мова в цьому випадку виступала як певний еталон логіко-граматичної злагодженості.

Таким чином, мовознавство середньовічної Європи базується на античній греко-римській теорії мови, перш за все граматичному каноні двух мов - латинської та грецької, остання використовується менш інтенсивно, більш обмежено, лише в православному світі. Панування схоластики сприяло розвиткові того боку античної думки, яка характеризувалась скоріше мистецтвом спору, ніж об'єктивністю спостережень і суровим констатуванням фактів. Поділ мов на «правильні» і «неправильні», їх співіснування призводить до того, що «неправильні» мови починають брати на себе функції «правильних» мов. Звідси відбуваються осмислення великої кількості мов, спроби розкрити притаманну всім мовам єдність.

Із занепадом Західної Римської імперії з часом починає занепадати і латинь як мова жива, перетворюючись на мову мертву, що використовувалася переважно як мова писемна. Для письмових повідомлень потрібно було знати, передусім, латинську графіку, букви. Створювалася своєрідна традиція нехтування звуками, матеріальною субстанцією мови.

У зв'язку з тим, що поняття латинської граматики збіглося з поняттям граматики взагалі, на нові формовані літературні мови почали переносити правила, норми латинської мови, не помічаючи особливостей живих мов, а почасти й нехтуючи цими особливостями.

На вивчення латинської мови дивилися як на своєрідну логічну школу мислення.

Латинська мова в очах середньовіччя була мовою школи, науки, державного життя і всіх людей, що зараховувалися до освіченого громадянства. У латинській мові, за давньою традицією, розвивалася також література. З перших століть середньовіччя походить досить багато прозових і віршованих творів, що наслідують давнє письменство, беруть образи з міфології, описують сільське життя, складають сатири на сучасні події. Пізніше поширився глибше християнський світогляд і появилася релігійна поезія. Але латинське письменство середніх віків не може похвалитися ні одним іменем визначного поета; давні джерела вже висохли, і не можна було з них видобути нічого живого.

Народні мови до літератури входили непомітно, почавши з усної словесності, що розвивалася у нижчих верствах народу.

Народна поезія найскоріше розвинулася у Франції, що в перших століттях середньовіччя визначалася високою культурою, одідиченою по Римі. Французька мова не була ще одностайна - відрізнялися говори північний і південний, і це зазначилося різницею в Алегорія семи вільних мистецтв літературній творчості. У Північній Франції виступали народні поети, трувери, що складали епічні поеми на честь давніх героїв: Карла Великого, Роланда і т. д. та різних сучасних лицарів. Деякі з тих поем мали по кілька тисяч віршів.

Зате оживилися суспільні низи; велику популярність сатиричними творами добув собі поет паризької вулиці Війон (1431-1484). Напіврелігійний характер мали перші драматичні вистави, так звані містерії та міраклі. Роман описував лицарські пригоди і присвоював фантастичні орієнтальні оповідання. Хрестоносні походи описували живою мовою Вілардуен (ум. 1213 р.) і Жоанвіль (ум. 1318 p.). Історію Франції досліджували Фруассар (ум. 1410 р.) і Коммен (ум. 1509 p.).

В Іспанії літературною мовою стала кастільська, але своє письменство витворили також, каталонці та інші племена. І тут також процвітала лицарська лірика, якій сприяла безнастанна боротьба з маврами. Найбільш оспівували геройські подвиги Сіда. Розвинулася також релігійна поезія. Творцем літературної мови був кастильський король Альфонсо X' (1252-1284), що перший дбав про чистоту мови, наказав перекласти Біблію, видав кодекс прав у народній мові, дав почин до писання історії, займався астрономією і т. д. Від того часу почали розвиватися двірська поезія і фантастичний роман. Визначніше місце займають поети: бенедиктинець Гонсальво де Берсео в XIII ст. і архієпископ Хуан Руїс (ум. 1351 p.).

В Англії народну пісню розвивали кельтські співці - барди. Особливо популярна була постать легендарного короля Артура. Англійська мова постала із злуки кельтських діалектів з англосаксонськими під нормансько-французьким впливом. Батьком англійської поезії звали Джеффрі Чосера (1340-1400). Він наслідував французькі й італійські зразки, але вмів їх самостійно опрацьовувати, писав живо й дотепно та дбав про добрий вірш.

Найстаршим пам'ятником німецької мови є переклад Біблії єпископа Вульфіля для східних готів у IV ст. Народна поезія була дуже багата й різнорідна; історичні переказ й послужили матеріалом для пізнішого мистецького оброблення. До найбільшого розвитку німецька література дійшла в XII-ХІІІ ст., в епоху світлості держави Ґогенштауфів. На дворах князів і вельмож постала двірська поезія, що оспівувала лицарські чесноти, любов, людську долю, природу. З цих «міннезінгерів» найславніший був Вальтер фон дер Фогельвайде (1165-1230). Рівночасно розвивалася двірська епіка, що користувалася давніми переказами, як про короля Артура, св. Грааля й ін. З епіків найзамітніший був Вольфрам фон Ешенбах (1170--1220), автор «Парціфаля». Тоді також обновлюється народний епос: близько 1200 р. постали славні епопеї «Нібелунги» і «Гудрун». В XIV ст. розвинулася міщанська поезія так званих майстерзінгерів.

В Італії найдовше утрималася в літературі латинська мова. Тут вона мала найтвердіші традиції. Народну італійську мову перший почав протегувати цісар Фрідріх II на своїм дворі у Палермо. Перші італійські поети наслідували провансальську лірику. Хоч італійське письменство народилося пізно, воно відразу стало на найвищому рівні в творах славної письменницької трійці: Дантє,Петрарки й Боккаччо. їх діяльність розвивається на тлі так званого раннього Відродження. Всі корит феї нового італійського письменства були гарячими прихильниками і дослідниками класичного минулого і володіли блискуче латиною, але все ж вони прихилилися до живої народної мови і в ній залишили найкращі твори. Данте Аліг'єрі (1265- 1321), флорентієць, брав живу участь у політиці й належав до гібелінів, приклонників цісарства. Його головний твір «Божеська комедія» дає вірний образ середньовічного світу з його І поглядами на земне і позагробове життя, на релігію, політику,! науку, природу, мистецтво. У збірці ліричних поезій «Нове, життя» він оспівує ідеальну любов. Франческо Петрарка (1304-1374) з Ареццо в Етрурії вславився як лірик і творець штучних поетичних форм, як сонети, мадригали, секстини й ін. Джованні Боккаччо (1313-1375), родом із Флоренції, займався спочатку дипломатією, потім був професором у рідному місті. У своїм «Декамероні» дав незрівнянний зразок мистецької прози.

У середньовіччі філософи і богослови користувалися латинською мовою. Медики і біологи користуються латиною донині.

Латинська мова була офіційною мовою писемних документів у Священній Римській Імперії до її розпуску у 1806 р. Залишалась довгий час офіційною мовою у Австро-Угорській імперії (XIX ст.) нарівні з німецькою.

У наш час латинська мова вважається офіційною мовою держави Ватикан, а також Католицької Церкви.

Латинська мова багата на прислів'я та афоризми.

латинський мова культурний середньовіччя

Література

1. Гриценко Т. Середньовічна культура Західної Європи (V - XV ст.) // Гриценко Т.Б. Культурологія // [http://www.shram.kiev.ua/lib/article21article2405.shtml]

2. Жирмунський В.М. «Общее и германское языкознание». - Л.: Наука, 1976р.

3. Кравець В. П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. - Тернопіль, 1996.

4. Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія зарубіжної школи і педагогіки. - Тернопіль, 1996.

5. http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=991

6. http://uk.wikipedia.org

Размещено на Allbest.ru