Дискурс соціального несвідомого у концепції мови Ж. Лакана

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дискурс соціального несвідомого у концепції мови Ж. Лакана

У суспільстві нового тисячоліття з його розвинутими системами комунікації складової частини, умови та засобу для різноманітних форм соціального життя зростає значення досліджень концепцій теоретиків постструктуралізму, які у руслі сучасної постмодерністської філософії, осмислюючи роль соціальних факторів у формуванні і функціонуванні людської свідомості та психіки, результат і можливість реконструкції деяких об'єктивних перетворень, що відбуваються із свідомістю і несвідомим в процесі функціонування людської психіки, вбачають у мові.

Серед постструктуралістських досліджень процесів людської психіки і феномену соціального несвідомого провідну позицію займає постструктуралістська концепція мови Лакана.

Критика Лаканом уніфікуючої і тоталітаризуючої мови, його антиінституційний психоаналітичний бунт не виводив інтелект за межі репресивної свідомості. Тому спостерігаємо потужну підтримку та наслідування численними прихильниками творчості вченого, багатьох його висновків філософського, методологічного та світоглядного характеру.

У даному тексті здійснимо дослідження лаканівської концепції мови у просторі вивчення нею психіки людини та соціального несвідомого. Розкриємо окремі аспекти обробки його концепції у вченні інших теоретиків постструктуралізму.

Оскільки простір сенсу, область того, що має значення для людини, що впливає на неї і визначає її вчинки є набагато ширшою від тієї області, яка будується чи охоплюється її свідомістю, остільки базову позицію у Лакановому трактуванні феноменів людської культури займає несвідоме.

Заперечивши усі тоталітаристські намагання нормалізації, усі спроби поставити несвідоме під контроль, та розкривши їх як спроби репресивні і культурно контрпродуктивні, Лакан представив спробу іншого нерепрезентативного розуміння несвідомого.

Лакан представляє свою концепцію відповідно до особливостей структури психічного апарату людини, у якій він виділив домовну реальну (біологічна природа з її потребами), уявну («Я-Ідеал» як надумана сутність) та символічну (структурний рівень мови та соціальних відносин) інстанції психіки людини. Дані інстанції психіки займають місце фройдівських «Воно», «Я» та «Зверх-Я».

Кожна із названих інстанцій психіки розглядається Лаканом у двох аспектах: по-перше, як одна із стадій розвитку самосвідомості дитини; і подруге, як специфічна сфера функціонування психіки дорослої людини.

Відчуження людини від стихійних потреб реального починається із ідентифікації із дзеркальним двійником на стадії уявного, і поглиблюється у міру входження суб'єкта в мовленнєвий вимір стадії символічного.

Символічна інстанція психіки є областю несвідомого, яке, внаслідок визначальної дії у ньому законів мови, розуміється не як біологічний, а як культурний феномен, прояви якого структуруються законами дії мови, наслідками гри позначення і позначеного. Тут мова входить у структуру несвідомого у вигляді реалізованого у різних видах мовленнєвої поведінки актуального дискурсу (семіотичний процес зведений до рівня позначеного як безособистісної формальної структури мовного ланцюга). У процесі оволодіння даним мовленнєвим процесом (соціалізація) відбувається формування Я, Его, суб'єкта, завдання якого полягає у подоланні своєї невідповідності власній реальності, у устремлінні стати тим, образ кого отриманий від оточуючих.

У концепції Лакана важливим є питання співвідношення реального, уявного та символічного. У даному контексті, несвідоме символічне протистоїть у Лакана свідомому уявному, а реальне залишається за межами дослідження. Оскільки сприйняття у сфері реального є розколеним, остільки реакцією на це у плані уявного є прагнення до руйнування об'єктів відчуження, підкорення їх своїм інтересам. Та єдиним та цілісним сприйняття може стати лише завдяки символічному, яке втілюється у творах мистецтва.

На тлі боротьби несублімованої анальності з над-Я, мова символічного рівня психіки цензурує лібідо, породжуючи внутрішні конфлікти на рівні уявного, нагадує «еросу» про «танатос», не дозволяє людині віддатись своїм схильностям і потягам.

Шляхом вербалізації бажання та втілення у той чи інший різновид творчості, мова символічного рівня, згідно Лакану, може перевершити межі реального існування індивіда, реалізувати його свободу. Мова у даному ракурсі, здатна не тільки пом'якшити пристрасті індивіда, але й регулювати суспільні відносини. Тому, Лакан вважає, що вирішення усіх хвилюючих людину проблем є словесним. На місцях зіткнення даних інстанцій психіки утворюються головні людські пристрасті і стани. На місці зіткнення уявного і реального виникає ненависть, реального і символічного безкультурність. На місці зіткнення уявного і символічного народжується любов.

Але зіткнення уявного і символічного генерує також і прагнення до смерті. Тому любов у своєму вищому прояві, згідно Лакану, є формою самогубства. В даному контексті треба зазначити, що на противагу уявному, з яким пов'язані єдність, відсутність розривів, аналогічність, схожість, образність, виразність, з символічним пов'язані розчленованість, відмінність, розрив, обмеження, опосередкування. На тлі символічних умов життя, логіка позначення породжує розщеплений між різними площинами психіки суб'єкт. А тому й суб'єкт уявного «я» як основа всіх центрацій, усіх ілюзорних ідентифікацій, що володіє лише видимістю синтезу всіх проявів психічної структури є іншим ніж суб'єкт символічного рівня, який постає принципом розчленованості і дискретності психічної структури в дії. Та не дивлячись на внутрішню повноту мови уявного, вона позбавлена істинної внутрішньої єдності, а мова символічного, поза розривами та розчленуваннями у ній постає все ж як впорядкована і послідовна історія.

Становлення суб'єкта, згідно Лакану, постає як його стадіальна трансформація та мутація із суто біологічного «реального» до «уявного» і, на кінець, до «символічного». У даному контексті, постструктуралістський теоретик французького фемінізму Крістєва стверджувала, що у процесі соціалізації індивіда, затиснутого, одночасно, між споглядальною і руйнівною силою реального і репресивністю позначеного єдиним засобом самозбереження є література та мовний бунт (творчість), які призначені «пом'якшувати «Зверх-Я»» [1,122] шляхом мовної гри. Посередництвом механізму мовної символізації суб'єкт відволікається від жаху та заміщує свою недостатність (страхи, фобії). Фобії при цьому не зникають, але вислизають під мову.

Попри оригінальність концепції Крістєвої, треба звернути увагу на те, що серед орієнтирів бунту суб'єкта вона виділяє такі напрями, які мають деструктивний характер: нове життя (гомосексуалізм, кровозмішення, скотоложництво) і нове мовлення.

У форму символічного у концепції Лакана була трансформована фройдівська фігура «батька». У такому ракурсі, від біологічного стану до культурного суб'єкт, згідно Лакану, розвивається завдяки фігурі «батька» (імені «батька»). «Батько» постає як метафора, «патернальне позначення» що позначає символічний порядок, закон, який «ставить над царством природи… царство культури» [2,47].

Цей фактор передбачає, що до існування права, без обмежень втішалось фалічно розбещене створіння первісного фантастичного до-людства, чиє становище винятковості повторно активується під час революційного тимчасового скасування права. Даний прелюбодійник «не скасовує «батьківської» функції. Зберігаючи її піддану запереченню цінність, він її провокує» [3,2 бб]. Становище такого створіння як до-символічного володаря є становищем виключення в законі поза законом (чинником символічної санкції щодо обґрунтування якого є, власне, «батько»). У такому ракурсі, розкриваючи своє розуміння процесу самореалізації індивіда, Крістєва доводить, що «син перебуває у стані постійної війни з батьком» [4,141], цим самим акцентуючи на вічній невдоволеності сина символічним порядком та на пошуку ним того, що у цій символічній, номінативній, батьківській функції є нестерпного. Даний символічний порядок мови, або ж «батьківська» субстанція, формує суб'єкта, відкриває для нього шлях до духовного росту, до споглядального, культурного життя.

У контексті діалектики взаємодії реального, уявного та символічного, Лакан виявляє і описує походження симптомів хворобливої розірваності індивідуальної і суспільної свідомості, західної культури. Згідно Лакану, людська культура виникає в щілині між біологічною потребою і її безпосереднім задоволенням, внаслідок утримання від негайного задоволення таких потреб. У даному ракурсі, на тлі символічного, що на відміну від реального та уявного постає як логіка опосередкування, носій компенсаторної функції культури, у концепції Лакана кристалізується теорія суб'єкта як розколеної єдності, що постала й визначена браком в незадоволеному пошуку неможливого, що формує метонімічне бажання.

Відповідно до цього, культура не є деяким раз і назавжди досягнутим станом, адже перервність, що складає специфіку культурних механізмів, у порівнянні з природними, вимагає неперервних зусиль, прориву на рівень первинних механізмів символічного. Символічний континуум постає тим тлом, на якому Лакан бачить негативний та деструктивний вплив на людину культури, яка сприяє відчуженню у ній суб'єкта. Вплив культури постає як форма насилля, адже вона нав'язує людині цілісність, завершеність, самоідентичність, в той час як людина являється розчленованою та фрагментованою. Весь процес виховання і дорослого життя, крім змушування людини дивитись на світ чужими очима, носить характер обмеження та насильного «розгладжування» усіх суперечливих моментів, що засновується на ілюзорній можливості самоідентифікації і самовизначення.

Що ж до терапевтичного виміру у даній концепції, то зазначимо, що концепція Лакана побудована на основі постулату про наративність психіки, на основі перетворення мови у єдиний зміст психоаналітичного досвіду. Намагаючись дослідити несвідоме у вимірі розуму більш універсального, ніж класичний, Лакан звертається до мови як структурної умови психоаналітичних феноменів індивіда: «умова несвідомого це мова» [5,10].

У Лакановій концепції мови несвідоме, позначення і символічне об'єднані єдиним структуруючим механізмом. Поняття позначення і позначеного зайняли місце виділене фройдівським «лібідо». Тобто, завдання структурного психоаналізу Лакана дослідити структуру мовного потоку на рівні позначення, яке співпадає зі структурою несвідомого. Головним же методом роботи у символічному континуумі для Лакана став «дискурс-аналіз». У даному контексті, із допомогою структуралістських понять (структура, рівень, модель) і принципів дослідження мови мистецтва (системно-структурний метод, знаковий підхід, об'єктивність, формалізація, математизація знання) Лакан ставить завдання відновити поняття лібідо як втілення творчого початку у людському житті, як джерела плодотворчих конфліктів, рушія людського прогресу.

Лаканівська концепція про наративність людської психіки претендує на те, щоб надати психоаналізу якщо не об'єктивність, то хоча б надійність, яка зближує його із фізіологічними процесами.

Звісно, що мову і несвідоме слід розглядати не як ототожнення їх у категоріальному чи методологічному плані, а скоріше як спробу раціоналізувати нову область позараціонального досвіду, де механізми мови не накладаються на несвідоме без залишку, але заторкують лише деякі його аспекти і боки. При цьому, несвідоме постає не темною областю природних інстинктів, але як дещо належне порядку культури (воно проходить цензуру), а мова не формою понятійного мислення, а деяким структуруючим механізмом, що робить можливим чіткий аналіз різних елементів і рівнів психіки.

Дослідження мови психіки є можливим завдяки переходам між рівнями психічного простору. А оскільки елементи позначення перебувають у неперервному і глибокому зв'язку один з одним від початку хвороби до її кінця, остільки кінечна картина хвороби дозволяє нам дійти до її початкових елементів.

Процес виникнення ланцюга позначених випливає із відношення суб'єкта до життя, яке зумовлене природною недостатністю. Адже, сама потреба говорити для Лакана пояснюється бажанням відновити недостатність відсутнього об'єкта посередництвом його називання, тобто наділенням його іменем. Тому, завдяки такому руху від висловлювання до іншого суб'єкт отримує задоволення від застосування позначення як такого.

Оскільки, у мовному потоці пацієнта-невротика позначення відірвано від позначеного, остільки його і слід виявити у процесі діалогу, розплутавши складні ділянки мовлення і знявши, таким чином хворобливі симптоми.

Для цього, лікар вводить суб'єкта у мову його бажання, щоб відбулось повне ототожнення себе з фантазмом, який структурує недолік, що противиться нашому зануренню у повсякденну дійсність. Побачивши своє уявне зі сторони, та позначивши себе як «Я» хворий, під проводом лікаря, має скористатися мовою, що знаходиться у сфері символічного, для відновлення максимально повної картини особистісної динаміки. Тому ціллю психоаналізу Лакана стало відновлення історичної і соціальної реальності суб'єкта на основі мови несвідомого.

Тобто відбувається переміщення, розкодованої психоаналітиком, чужої семіотичної мови (дискурсу іншого) у семіотичну систему суб'єкта, що приводить до перетворення травми в усвідомлений дискурс суб'єкта про самого себе. Нова мова символічного, поза розривами та розчленуваннями у ній, після роботи лікаря із хаосом розрізнених архівних документів індивідуальної історії хворого все ж стає як певна впорядкована і послідовна історія. Психічний апарат хворого мав би перетворитись у новий динамічний простір: у психічне життя разом із іншим і для іншого. Життя індивіда мало б поступитись життю іманентному, нейтральному, безособистісному і все ж одиничному.

Головна ж небезпека в терапевтичному курсі полягає не стільки в агресії та спротиву хворого як у його впертому ототожненні себе з якимось одним образом. Адже, згідно Лакану, долю людських створінь, у розриві їхніх різних граней і аспектів, визначають, відірвані від будь-якого змістовного наповнення, формальні структури мовного ланцюга.

Безособистісне несвідоме не є семіотичним об'єктом, а лише чистим позначенням без позначених. З чого створене несвідоме, сказати не можна. Воно вислизає від однозначних характеристик і словесного опису. При цьому, лікар має справу лише з мовою пацієнта, не із самим несвідомим, а із розповіддю про нього. Йому не доступний ні стан справ у об'єктивній реальності (він знає лише про ті події, про які йому розповідає сам хворий у своїй інтерпретації), ні його суб'єктивне усвідомлення (яке хворий приховує і видає лише уривками в окремих деталях мови і поведінки).

Також, Лакан відкидає наявність вичерпного й абсолютно безпомилкового коду для трактування психічних процесів іншого. Він заперечує існування такого попереднього тексту, який повинен би був нести на собі всю вагу тлумачення в комунікації між півсвідомостями. Тому, кожен досвід такого спілкування не запозичує означувані, а виробляє свої власні.

Крім того, оскільки, згідно Лакану, людську психіку в багатоманітті її проявів неможливо звести до єдиної інваріантної теми, остільки і слід будь-якої травми наявної у несвідомому та вираженої у творчості, він не зводить до однієї травми народження. А це означає, що до певної міри, суть травми, яку лікують не можливо пізнати остаточно.

Через відсутність «абсолютного» дискурсу, саме перенесення дискурсу аналітика на дискурс пацієнта, яким позитивним воно не було б, є по суті своїй дещо проміжне, не позбавленням травми, а лише перенесення її в інший вимір. Але завдання аналітика полягає не у тому, щоб поставити остаточний діагноз, а у відкритті таких можливостей та перспектив життя, орієнтуючись на які, пацієнт захоче жити і бути здоровим. В цьому і полягає цінність аналізу дискурсу суб'єкта не просто заявити про те, що смисл недосяжний, а прийти до цього шляхом важких логічних процедур, де ланцюг «перенесень» забезпечує неперервність як самопізнання так і безкінечність культури («нездорової») в цілому. У даному ракурсі, конструктивною альтернативою постструктуралізму є християнство, цілителі якого вірять, що лікують хворобу до викорінення її першопричини.

Дискурс символічної інстанції несвідомого у концепції Лакана принципово розімкнутий (Лакан не вважає зв'язок знаку (позначення) і значення (позначене) наперед заданим, а тому сенс дискурсу виходить за межі позначень), однак при цьому суб'єкт ним заздалегідь визначений.

Разом із цим, незважаючи на неможливість завершеного дискурсу, той фактор, що всі форми культури користуються знаком як стійкою комунікативною одиницею, створює те, що підключення до певного символічного порядку повертає у суспільство відмежованих від нього хворих.

У такому контексті, Лакан виділяє у мові момент переривання метонімічних заміщень метафорами, якісна відмінність принципу зв'язування яких стосовно складових елементів підкреслює те, що в мові позначене як умова смислу обов'язково передбачає позначення.

Таким чином, психоаналітик (інший), допомагає привести діалектику відносин реального (бажання у чистому вигляді), уявного (ідеал, на який орієнтується індивід) та символічного (мова) у несуперечливий стан. Саме лікар, на тлі пов'язаних між собою людських створінь, символічного обміну, дозволяє ідентифікувати суб'єкта, допомагає, у процесі болісного процесу, що передбачає відмову від ілюзорних образів свого Я, зібрати його структури; допомагає справитись із завданням допомоги становленню суб'єкта, щоб індивід вийшов за межі свого ідеального (психотичного) світу, та подолав його межі для становлення у якості суб'єкта.

За дану «асиметричність» діалогу лікаря-психіатра з пацієнтом, Лакан зазнав критики від Гваттарі і Дельоза, які доводили, що немає підстав вважати, що система цінностей лікаря визнається більш законною, ніж цінності пацієнта.

Лакан представляє суб'єкта як структурованого мовою (тому, можна прийти до висновку, що взаємодіють між собою тільки слова, а не люди) та не пояснює яким чином людина може мислити сама та як можлива мовна самостійність людини.

В даному ракурсі зостається відкритим питання про суть феномену несвідомого (що постає як усвідомлені структури) та питання про адекватність психоаналітика, який вважає, що слухає пацієнта, а не реальність якихось наборів текстів, що можуть бути розкодовані чи зрозумілі у відповідності з правилами для тлумачення. Тому питання зв'язку несвідомого і мови зостається відкритим, тим більше, що складність його обумовлена й тим, що істинні розуміння і опис мови можуть бути дані лише із позиції за межами мови, питання реалізації чого є теж відкритим. Розкриваючи людського суб'єкта як доступного для маніпуляцій і залежного від мовних структур, Лакан все ж залишає надії на те, що індивідуальність можлива, хоча й не пояснює яким саме чином.

Однак, вцілому, він зостається в рамках критики свідомості. Адже послідовне вирішення даної проблематики, передбачало б розгляд будь-яких суперечностей у свідомості перш за все як об'єктивних протиріч самої дійсності, подолати які можна було б шляхом зміни самого об'єктивного буття, а не перетворенням свідомості свідомістю.

Тому проблема діалектики свідомого і несвідомого у Лакана обмежується утвердженням у межах психопатології первинності несвідомих механізмів символічного над свідомими структурами уявного шару психіки, де дане відношення є конкретним і функціональним, тобто змінюється в залежності від видів, типів і форм людської практики.

Таким чином, Лаканівський концептуальний апарат дослідження несвідомого дозволяє переосмислити історико-філософську проблематику навколо несвідомого та є важливим інструментом для розуміння як особливостей життя людини так і сучасних суспільних процесів.

Розглянуті нами символічний порядок мови (який, визначаючи спосіб задоволення бажання, формує реальність «Я») та виявлені Лаканом розриви і межі в порядку культури (ланцюг «перенесень» значень у якій, забезпечує неперервність як самопізнання так і безкінечність культури в цілому) утворюють глибоке та грунтовне дослідження основ і механізмів виникнення всіх продуктів людської свідомості та культури. Вони є теоретичною основою постструктуралістської альтернативи марксистській класовій боротьбі когнітивного психоаналізу як витонченого різновиду «критики ідеології».

Вчення Лакана має деструктивний характер, адже зводячи сутність людини до сукупності безособистісних мовних структур, що позбавляє «людину, яка говорить» емоцій, почуттів, переживань, дій, він фактично ігнорував сферу емоційно-афективних і гіпно-суггестивних феноменів.

Також, він не представив чітких дефініцій (адже у нього немає ні теоретичних понять, які б були жорстко прив'язані до змістів емпіричних спостережень, ні надійних критеріїв підтвердження гіпотез). У концепції Лакана все зосталось на рівні приблизного опису, що дозволяє робити доволі суперечливі висновки.

Разом із цим, виділені Лаканом безмежні можливості конструювання, спільного для усього людства, просякнутих одне одним, світу знаків дозволяє побачити (та вже не із точки зору постструктуралізму) нові перспективи щодо факторів, що зближують усіх людей, та переводить людські інтенції на творчу розбудову середовища символічного. Адже, згідно із християнством: «що людина створить у собі, трансформуючи архетипи глибинних рівнів свідомості у живі форми думки, те і буде працювати або на неї, або проти неї у фізичному плані матерії» [6,259].

Література

лакан постструктуралізм соціальний мова

1. Маньковская Н.Б. Эстетика постмодернизма. СПб.: Алетейя, 2000. 347 с. 2. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе. М.: «Гнозис», 1995, 192 с.

3. Найман Е.А., Суровцев В.А., Горбылева Ж.В. Интенциональность и текстуальность. Философская мысль Франции ХХ века. Томск: Издательство «Водолей», 1998. 320 с.

4. Крістєва Юлія. Полілог/ Пер. з фр. П. Таращука. К.: Юніверс, 2003, 480 с.

5. Лакан Ж. Телевидение: Пер. с фр. А. Черноглазова. М.: ИТДК «Гнозис», Издательство «Логос», 2000. 160 с.

6. Асауляк О. Книга огней. Рать / Гл. ред. Т.Ф. Волкова. Сыктывкар, 1997. 354 с.

Размещено на Allbest.ru