Роман Шухевич і політика пам'яті в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роман Шухевич і політика пам'яті в сучасній Україні

Шаповал Ю.І.

Розпочну із загальних речей. Свого часу Мішель Фуко висунув тезу про наявність "пам'яті" (себто того, що нав'язує держава через офіційний історичний наратив) і "контрпам'яті" (тобто того, що не відповідає офіційній версії історичних подій).

Після серпня 1991 року національно-демократичні сили в Україні взяли на озброєння наратив національно-визвольної боротьби. Деякі уважні та прискіпливі критики зауважили, що при цьому не було зроблено якихось поважних спроб "переглянути чи його, чи принаймі найсуперечливіші його складники" [1,20].

А складники ці, виявляється, пов'язані насамперед з Організацією Українських Націоналістів (ОУН), Українською Повстанською Армією (УПА) та з "неприємними" сторінками їхньої діяльності. До цих сторінок відносять тероризм, причетність до етнічних чисток, непоодинокі випадки співпраці з нацистською Німеччиною тощо [1,21]. Все це ніби відійшло на другий план, оскільки діячів ОУН і УПА в незалежній Україні почали зображувати насамперед як приклад борців за незалежну Україну (якими вони, власне, і були), забуваючи про їхні "гріхи".

Розпочалося все це ще за президентства Леоніда Кравчука, а особливо Леоніда Кучми. Саме тоді з'явилися нові шкільні підручники (такі, як, наприклад, підручник новітньої історії України, що його написав професор Федір Турченко), в яких беззастережно ґлорифікувалася боротьба ОУН і УПА, рішуче ревізувалися стереотипи радянської історії.

Одначе найбільш рішучі спроби "націоналізувати" історію України приписують Президентові Віктору Ющенку. При цьому вважається, що це не принесло йому політичних дівидентів. Чому? Тому, що він намагається грати роль, сказати б, історико-політичного Фіґаро. З одного боку, не ревізовані ключові радянські дефініції (такі, наприклад, як винахід сталінського академіка Омеляня Ярославського під назвою "Великая Отечественная война"), а з іншого Віктор Ющенко віддає належне ОУН і УПА, тобто тим силам, які послідовно боролися проти комуністичного режиму, його адептів, їх уявлень про Україну.

Дві цитати. Виступаючи 9 травня 2005 року у Меморіальному комплексі "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 19411945 років", Президент Віктор Ющенко сказав: "Моє прохання, шановні, ветерани, до вас, живіть якомога довше серед нас, допомагайте нам будувати вільну, демократичну країну. Таку країну, як хотіли, очевидно, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Володимир Великий та Ярослав Мудрий" [2].

Наступні слова Віктор Ющенко вимовив цього року 9 травня у "Зверненні з нагоди Дня Перемоги": "Я твердо переконаний ми повинні пишатися численними світлими прикладами єдності і мужності нашого народу у роки війни. Ця єдність існувала всупереч злу, всупереч насильству, всупереч фронтам і воєнним лініям.

Цю єдність творили мільйони українських імен, тисячі бойових звершень. Від Олександра Довженка до Олеся Гочара. Від Миколи Ватутіна до Никифора Шолуденка. Від Олександра Сабурова до Івана Кожедуба. Від Романа Шухевича до Олени Теліги" [3].

На думку Президента Ющенка, "настав час щиро і по-братньому сказати одне одному кожен, хто боровся за Україну, заслуговує на довічну шану і подяку. Тому вірю, що праця, яка має врегулювати законодавчий статус усіх, хто в 20-х, 30-х, 40-х і 50-х роках боровся за Україну та її незалежність, нарешті буде завершена, буде втілена як правда, як історична справедливість" [3].

Насправді "законодавчий статус" таких діячів, як, наприклад, Степан Бандера, Роман Шухевич, Андрій Мельник, Ярослав Стецько, дотепер залишається невизначеним, а заклики Президента Ющенка до радянських і упівських ветеранів потиснути одне одному руку не знаходять (і, здається, не знайдуть) розуміння. На запитання, чи готовий до такого рукопотискання останній Головнокомандувач УПА Василь Кук, свого часу відповів: "Ні, не готовий. З такими людьми, як генерал Ґерасімов.., який стоїть на відверто антиукраїнських позиціях, не може бути ніякої спільної мови" [4].

Така позиція навряд чи може розцінюватись як дивна за умов сучасної державної політики пам'яті. Для науковців вона також створює доволі специфічні умови. Якщо давати загальну оцінку стану досліджень Другої світової війни в сучасній Україні, то доводиться констатувати, що вони все ще перебувають під вирішальним впливом агресивних ретроградів, які ідеологізують і міфологізують цю проблематику, продовжують популяризувати сумнівні стереотипи сталінсько-брежневської історіографії. Понад те, вони стверджують, що лише вони знають правду про війну. Невеличка когорта відносно молодих (і не молодих) дослідників, здатних мислити незаанґажовано, de facto змушена маневрувати між старими і новими підходами. шухевич оун упа суспільство

Це, зрозуміло, не призводить до з'ясування багатьох важливих речей, справжньої ролі тих чи інших осіб, а з-поміж них Романа Шухевича. Це не призводить до національної консолідації та подолання протистояння всередині українського суспільства. Не посприяв поки що цьому і найсерйозніший на перший погляд коммеморативний проект Віктора Ющенка Інститут національної пам'яті, створений у 2006 році.

Поза сумнівом, створення такого інституту факт позитивний. Свідчення того, що влада не забула своїх "помаранчевих" (часом незграбних і кон'юнктурних, але все-таки) апеляцій до минулого і обіцянок подолати ту політику амнезії, що її тихо, але послідовно (особливо щодо радянського минулого) провадив істеблішмент часів Президента Леоніда Кучми.

Сприкрює лише те, що нова інституція з початку свого існування понизила свій статус, представлена людьми, які навряд чи здатні реально сприяти досягненню реального консенсусу в українському суспільстві щодо ключових проблем минулого, навряд чи здатні змінити парадигму сучасної "політики історії". Чому так? Це до певної міри пояснив німецький історик Штефан Трьобст. Він умовно поділив посткомуністичні суспільства Центральної та Східної Європи на чотири групи.

1. Суспільства, в яких переважає думка, що комунізм було нав'язано їм ззовні, в тому числі етнічно (Естонія, Латвія, Литва).

2. Суспільства, в яких відсутній подібний базовий консенсус, тривають дискусії щодо інтерпретації соціалістичного минулого (Польща, Угорщина, Україна).

3. Суспільства, де переважає подвійне (з наявністю індиферентного) ставлення до минулого. Комунізм, з одного боку, сприймається як таке, що було нав'язане ззовні, а з іншого боку, поширена думка, що не все так "погано" було в минулому, що все-таки було здійснено модернізацію (Румунія, Болгарія, інші балканські країни).

4. Суспільства, в яких нова еліта не просто вийшла із старої, комуністичної, але є в союз із нею, тобто наявний континуітет авторитарних структур, що не відмежувались від комуністичної практики, з чим погоджуються громадяни і природність чого не ставлять під сумнів (Російська Федерація, Молдова, інші держави СНҐ, а також країни, де еліта відверто спирається на комуністичну модель (Білорусь, Молдова) [5,42].

Україна, на думку Трьобста, це "єдина республіка СНҐ, де культура пам'яті стала найважливішим полем битви між двома політичними таборами посткомуністами і націонал-лібералами" [5,42]. До цього слід додати тезу, що її цілком обґрунтовано обстоює Микола Рябчук: офіційна політика пам'яті в Україні така сама подвійна, як і офіційна політика в цілому внутрішня та зовнішня. А це є наслідком гібридної природи режиму, що виник після серпня 1991 року внаслідок компромісу між ідеологічними супротивниками націонал-демократами і суверен-комуністами [5,44].

То ж не дивно, що сьогодні існує ніби два Романа Шухевича. Перший це леґендарний націоналіст-борець за незалежну Україну, нескорений головнокомандувач УПА (саме так - "Нескорений" - називався присвячений йому романтичний кінофільм), Голова Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР). "Роман Шухевич, пише, наприклад, - Петро Дужий, - поєднував у собі риси військовика високого ранґу і політика, при чому його політичні та провідницькі якості особливо виділялися і були найголовнішими рисами цієї великої особистості" [6,64]. Власне, саме на такого Шухевича і натякав Президент Віктор Ющенко у своєму цьогорічному зверненні 9 травня.

Проте в сучасній Україні існує й "інший" Шухевич, образ якого (всупереч оцінкам Президента Ющенка) "ліплять" не інтелектуальні маргінали, а керівники цієї самої держави. Наприклад, віце-прем'єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник у інтерв'ю УніаН заявив, що урочисте відкриття в селі Тюдів Косівського району Івано-Франківської області пам'ятника славному Роману Шухевичу з нагоди 100-річчя з дня його народження є ганьбою для українського суспільства [7]. В популярності таких оцінок легко переконатись, звернувшись до Інтернету, що став справжньою ареною для критики офіційної політики пам'яті й артикулювання альтернативних версій історії України, значення окремих осіб (в тому числі Романа Шухевича).

Особливо виділяється сайт під назвою "Антиоранж". Тут, зокрема, можна знайти статтю "Бандеровские преступники: Роман Шухевич: часть 1". У ній мовиться: "О Романе Шухевиче... писали многие оуновские авторы, "труды" которых, без излишней, ложной скромности, позволю себе считать скорее художественными панегириками, чем серьезными исследованиями, претендующими хотя бы на элементарную объективность. Пожалуй, наиболее известными из этих "трудов" являются статья Степана Бандеры "Командир провидник", впервые напечатанная в еженедельнике "Шлях перемоги" за март-апрель 1954 года; работа известного оуновского историка-дезинформатора общественного мнения Петра Мирчука "Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) командир армії безсмертних" (Нью-Йорк Торонто Лондон, 1970 г); "научный труд" последнего командира УПА Василя Кука "Генерал Роман Шухевич головний командир Української Повстанської Армії (УПА)", появившаяся в Киеве в 1997 г; а также книга-панегирик известного оуновца Петра Дужого "Роман Шухевич - політик, воїн, громадянин", изданная во Львове в 1998 году. Общим для этих авторов принципом исследования проблемы можно считать безмерное возвеличивание личности Р. Шухевича, уход от серьезной полемики с оппонентами, отсутствие каких-либо попыток исследовать архивные материалы и труды наиболее известных ученых, не принадлежащих к лагерю ОУН" [8].

А ось один з коментарів на форумі (до речі, досить розлогому) цього сайту: "Эти звери не заслуживают, чтобы о них даже вспоминали. А если вспоминать, то только как о фашистских головорезах. Вечный позор и проклятие бандерам и ихнему ющенко" [8].

Справедливо вважається, що заполітизованість, емоційність, моралізаторство не належать до чеснот будь-якого історика. Тому я не буду коментувати цитовані висловлювання, але зверну увагу на абсолютно точно вказану потребу полеміки з опонентами, всебічного дослідження архівних матеріалів, праць тих авторів, які не належать до "національно свідомих" чи "патріотично" орієнтованих. У 2007 році побачив 45 том канадійської серії Літопису УПА, в якому надруковані спогади про Романа Шухевича [9]. Вміщена тут бібліографія праць про нього [9,493-503] яскраво підтверджує потребу подальшого наукового пошуку, створення наукової біографії Шухевича з реалістичним потрактуванням непростих колізій його життя та діяльності, а не продукування чергової патріотичної агітки.

Така потреба диктується і пильною увагою до постаті Шухевича, як і взагалі до повоєнних подій у Західній Україні, з боку російських авторів. Одним з них є Георгій Санніков, який у 2002 році видав книжку "Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине" [10]. Тут не місце аналізувати все, про що пише колишній працівник радянської спецслужби, в принципі не причетний до прийняття серйозних рішень. Одначе цінність цього видання не в цьому, а, як і завжди в літературі такого роду, в деталях. В цілому Санніков констатує"Ми виграли цю війну в Західній Україні, але не перемогли. Автор переконаний і сьогодні, що виконання волі партії та держави було священним обов'язком кожного чекіста" [10,505]

Звернімо увагу на інші нюанси у книзі. Санніков визнає, що ОУН і УПА мали неформальну народну підтримку і широке опертя на західноукраїнських землях:"В очах місцевого населення оунівці були героями, борцями за їх рідну Україну, за її самостійність" [10,505].

Це важливе визнання, адже довгі роки комуністична пропаганда твердила, що "банди УПА" складались з "класово-ворожих" чи навіть "кримінальних елементів". Отже, Санніков наближається до визнання того, що кожна із воюючих сторін мала свою правду і свою логіку. Проте, - звернімо увагу! - прикладом він вважає останнього головнокомандувача УПА Василя Кука, з яким автору книги (зрозуміло, після арешту Кука) довелось спілкуватись ще 1950-х роках, вести "виховні" та інші розмови: "Я поважав цю людину, свого супротивника, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, за безстрашшя та мужність" [10,491].

Щоправда, при цьому Георгій Санніков сповідує селективний підхід: симпатизуючи останньому командиру УПА, він таврує переднього - Романа Шухевича:"Як свідчить історія, його справжнє обличчя затавроване свастикою нацистів, кривавий слід цього "героя", а точніше - ката і підручного гітлерівців, був прокладений не лише в Україні, а й в ряді інших країн" [10,507].

Прецікавий для професійного чекіста нюанс - "хороший" Кук і "поганий" Шухевич. Ніби ці люди боролися по різні боки барикад. Це спроба розколоти керівників УПА своєрідним "ретроспективним" методом. До речі, у своїй новій книзі "Операция "Рейд", или История одной любви", що вийшла 2007 року у Москві, Санніков знов гудить Шухевича, а свої симпатії висловлює Василю Галасі, шкодує, що "така людина... волею історії та долі опинилась по іншу сторону боротьби, не разом з нами" [11,402]. Зрештою, Санніков, як і кожен з нас, має право на симпатії і антипатії, але не повинна страждати правда.

Потреба створення наукової біографії Романа Шухевича актуалізується і тією увагою, що її феномену ОУН і УПА з недавнього часу приділяють закордонні дослідники і не лише дослідники. Достатньо вказати на найновіший приклад гостру полеміку, що виникла довкола вміщеної в травні 2006 року у часописі "Критика" статті німецького історика Вільфріда Їльґе під назвою "Змагання жертв" [12,14-17]. Їльге, зокрема, висловлює здивування тим, що в нових підручниках з історії в Україні Романа Шухевича зображено як державного діяча, котрий виступав не лише за українську незалежність, але й за "демократичне, плюралістичне суспільство" [12,15].

Нарешті, потреба створення наукової біографії Романа Шухевича диктується, як вже зазначалося, брутальними політичними провокаціями довкола його особи. Прикладів тут багато, але наведу такий, що стосується Івано-Франківської області. На сайті Партії регіонів на початку травня 2007 року було розміщено матеріал, в якому критикуються дії обласної державної адміністрації за те, що вона звернулась до Президента України Віктора Ющенка з проханням присвоїти Роману Шухевичу звання Героя України. Автор матеріалу стверджує, що в біографії Шухевича є занадто багато сторінок, що "ніколи не забудуться не забудуться народом. Це він, Шухевич, як зі своїм "Шуцманшафт батальйоном № 201" увійшов до складу фашистського корпусу СС генерала Баха-Залевського і боровся з партизанами Білорусії. Це він, Шухевич, як командувач УПА, вчинив різню на Волині 1943 року, де було по-звірячому вбито 120 тисяч поляків. А скільки смертей і горя його "вояки" принесли місцевим жителям на західноукраїнських землях. Бандит завжди залишається бандитом. Його звіряче обличчя добре змальовує один штрих: в день 5-ї річниці УПА у подарунок Шухевичу, як засвідчили свідки, були піднесені 5 голів замучених поляків" [13].

Ясна річ, автор цитованих рядків пропонує не надавати Шухевичу звання Героя України. Читаючи такого рода твердження, не можна не згадати слова Жана Кокто, який колись із сумною іронію зауважив: "Історія це правда, що стала брехнею, а міф це брехня, що стала правдою". Завдання незааґанжованих дослідників деміфологізувати образ Романа Шухевича. І ні в якому разі не створювати нових міфів про визначну, але неоднозначну особу Романа Шухевича.

Література

1. Грачова С. Пам'ять, контрпам'ять і політика // Критика. 2006. Число 11.

2. Виступ. Президента України Віктора Ющенка 9 травня 2005 року, Меморіальний. комплекс "Національний, музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років" // http://www.president.gov.Ua/news//data/11_240.html

3. Звернення Президента України Віктора Ющенка з нагоди. Дня Перемоги 9 травня. 2007 року // http://www.president.gov.Ua/news//data/11_15589.html.

4. Трофимова Н. Воюющая сторона // Газета 24. 2007. 8 мая (№ 32).

5. Див.: РябчукМ. Культура памяти и политика забвения // Отечественные записки. 2007. Том 34 (№ 1).

6. Дужий П. Роман Шухевич політик, воїн, громадянин. Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1998.

7. Табачник: открытие памятника Шухевичу позор для украинского общества // http://www.newsukraine.com.ua/news/65645/

8. Бандеровские преступники: Роман Шухевич: часть 1 // http://anti- orange.com.ua/article/history/66/23371

9. Генерал Роман Шухевич. "Тарас Чупринка". Головний Командир УПА. Літопис УПА. Т. 45. Редактори Петро Й.Потічний та Микола Посівнич. Торонто-Львів: Видавництво "Літопис УПА", 2007. 560 стор.

10. Див.: Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002.

11. Санников Г.З. Операция "Рейд", или История одной любви. Москва: Детектив-Пресс, 2007.

12. Див.: Їльґе В. Змагання жертв // Критика. 2006. Число 5.

13. Колос А. Слава ззахисників Вітчизни. Замітки на полях // http:// www.partyofregions.org.ua/contrprop/behind/45e407890dl70/

Размещено на Allbest.ru