Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Даскалюк Оксана Любомирівна

УДК 811.161.2'366.593'37

СЕМАНТИКО-ГРАМАТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІМПЕРАТИВА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Чернівці - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Скаб Мар'ян Стефанович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри історії та культури української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук Соколова Світлана Олегівна, Інститут української мови НАН України, провідний науковий співробітник відділу граматики та фонетики;

кандидат філологічних наук, доцент Терлак Зеновій Михайлович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри української мови.

Провідна установа - Донецький національний університет, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк.

Захист відбудеться “22” червня 2006 р. о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.07 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, Чернівці, вул. Коцюбинського, 2, корп. VІ, ауд. 67.

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58000, Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розіслано “19” травня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук,

доцент О.В.Кульбабська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Лінгвістичні студії останніх років, а насамперед семантичний підхід до розгляду мовних одиниць, прагмалінгвістичний метод опису їх використання залежно від ситуації мовлення, створили сприятливий ґрунт для дослідження такого суперечливого граматичного явища, як імператив.

Семантико-граматична своєрідність імператива - здатність формувати особливий тип речення, непоширеність імперативних речень, особливе інтонаційне оформлення висловлень з імперативом, уживання імператива, спричинене емоційністю та експресивністю мовлення, - свідчать, що для його всебічного вивчення необхідний комплексний багатоаспектний підхід. Саме така можливість з'явилася внаслідок розвитку семантичного напряму вивчення мовних одиниць, який дав змогу глибше дослідити особливості вживання елементів мовної системи, спричинених впливом не лише мовних, а й позамовних чинників, з'ясувати механізми функціонування аналізованих явищ. Такий підхід із урахуванням функціонального призначення мовної одиниці сучасні мовознавці почали застосовувати і до вивчення імператива, побудови парадигми дієслівних форм наказового способу, аналізу семантико-синтаксичної своєрідності імператива при утворенні синтаксичної конструкції на основі дієслова-предиката наказового способу.

Зацікавлення проблемою імператива виявляли К.Аксаков, Ф.Буслаєв, М.Некрасов, Г.Павський. Внаслідок зосередження уваги на описі власне імперативного вживання дієслівних форм наказового способу, а передусім його транспозиційних виявів, у мовознавців виникли сумніви щодо притаманності цим формам особової ознаки, а згодом й належності імперативних форм до категорії способу.

На початку ХХ століття проблему форми вираження та мовленнєвого призначення наказового способу дієслова досліджували О.Шахматов, О.Пєшковський. Багато уваги з'ясуванню окреслених проблем приділили свого часу Р. Якобсон та М.Трубецькой. Р. Якобсон зазначав, зокрема, що мовне призначення імператива - реалізація апеляційної мовної функції, яка детермінує його граматичні особливості. Учені розробляють проблему спільної особи імператива та її зв'язку з власне імперативом. В.Виноградов звернув увагу на емоційно-вольовий характер імператива, зауважуючи, що наказовий спосіб перебуває на периферії дієслівної системи.

Питання місця імператива у граматичному ладі мови набуло більшої актуальності у другій половині ХХ століття, коли мовні явища почали вивчати з урахуванням фактора мовця, а провідними стали концепції, у яких основну увагу було приділено уживанню мовних одиниць. Із середини ХХ століття активно досліджують аналізовану проблему і російські лінгвісти (зокрема, у порівняльній граматиці О.Ісаченко заперечив загальноприйняту думку про можливість третьоособового передання імперативного волевиявлення мовця; В.Храковський та О.Володін у монографії “Семантика и типология императива: Русский императив” здійснили різноаспектний аналіз виявів та функціонування російського імператива; 1990 та 1992 року вийшли колективні монографії “Теория функциональной грамматики: Темпоральность. Модальность” та “Типология императивных конструкций”, присвячені, зокрема, аналізові виявів імператива на тлі проблеми модальності та функціонально-комунікативної характеристики типів категорії способу, класифікації імперативних конструкцій; активно розробляють проблеми наказового способу Л.Бірюлін, І.Долиніна, О.Ізотов та інші), а також мовознавці західнослов'янських країн (семантику імператива проаналізовано в низці публікацій Вл.Граб'є; особливостям побудови конструкцій з імперативом присвячено дослідження Я.Свободової; функціонально-семантичне поле імперативності польської та російської мов досліджувала І.Лучків).

Укладачі граматик української мови традиційно описували імператив при розгляді проблем категорії способу, структурних особливостей та функціонування спонукальних речень. Питання імператива порушено у працях І.Вихованця, К.Городенської, В.Горпинича, А.Загнітка, М.Жовтобрюха, М.Каранської, Б.Кулика, В.Русанівського та інших українських мовознавців. Останнім часом увагу зосереджують на апеляційному вияві другоособових морфологічних форм дієслів наказового способу, які формують ядро парадигми. Такий акцент зроблено в “Граматиці української мови. Морфологія” О.Безпояско, К.Городенської та В.Русанівського (1993), у “Теоретичній граматиці української мови: Морфологія” А.Загнітка (1996), в “Українській морфології” В.Горпинича (2002), у “Теоретичній морфології української мови” І.Вихованця та К.Городенської (2004) тощо. Імператив став предметом спеціального дослідження у статтях та монографіях М.Скаба, Л.Бережан, Н.Швидкої, О.Нарушевич, О.Дубової.

Актуальність теми зумовлена відсутністю в сучасному мовознавстві однозначного вирішення проблем семантико-граматичних особливостей наказового способу, побудови парадигми імператива, взаємодії семантико-граматичної категорії модальності та імператива, категорії часу та імперативності, питання вираження імперативом семантики реальності / ірреальності, семантико-синтаксичної характеристики предиката-імператива.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації відповідає науковій проблемі кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича “Теорія і практика українського мовлення в історичному та сучасному освітленні” (номер державної реєстрації 0102U006598). Тема дисертації затверджена фаховою координаційною радою “Українська мова” Інституту української мови НАН України 15 лютого 2005 р., протокол № 25.

Мета роботи - визначення статусу імператива в граматичній системі української мови з урахуванням функціонально-семантичних особливостей наказового способу: з'ясування специфіки семантики імператива, особливостей побудови парадигми наказового способу, своєрідності семантико- та функціонально-синтаксичної структур імперативного речення.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

З'ясувати місце імператива в граматичному ладі української мови з урахуванням взаємодії його форм з граматичними категоріями модальності, часу, специфіки вираження семантики реальності / ірреальності.

Визначити складники семантичної структури імператива, особливості їх вираження в прямому та транспозиційному вживанні дієслівних форм наказового способу.

Аргументувати склад парадигми наказового способу.

Визначити особливості функціонування морфолого-синтаксичних форм, пристосованих мовною системою для передання адресованого волевиявлення.

Встановити власне семантичну, семантико- та формально-синтаксичну своєрідність речень з предикатами-імперативами.

Описати семантичні типи предикатів-імперативів, а також особливості вияву їх семантико-синтаксичної валентності.

Об'єктом дослідження стали імперативні речення сучасної української мови як комунікативні одиниці, за допомогою яких адресант передає своє волевиявлення.

Предметом дослідження є граматичні форми наказового способу, їх семантичні та формальні, парадигматичні та синтагматичні характеристики.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань застосовано: описовий метод з елементами прийому внутрішньої інтерпретації - для розрізнення мовних одиниць, використаних для вираження волевиявлення, а також встановлення особливостей їх функціонування у певному контексті; методи синтаксичної трансформації - для глибшого розкриття семантики комунікативної ситуації волевиявлення та її відображення на формально-синтаксичному рівні.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві здійснено спробу вирішення проблем взаємодії категорій модальності, часу та імператива, особливостей передання реальності / ірреальності наказовими реченнями; побудови парадигми дієслівних форм наказового способу з урахуванням функціонально-семантичних особливостей ситуації вольового впливу на адресата - потенційного виконавця спонукання; вивчено й описано специфіку імперативного речення, зокрема його семантико-синтаксичну структуру, семантичні типи предикатів - дієслів у формі наказового способу, їх валентність.

Теоретичне значення роботи. Результати проведеного дослідження слугуватимуть розвиткові теорії модальності, а також глибшому розкриттю семантико-граматичних особливостей категорії способу. Окрім того, теоретичні відомості, отримані в ході дисертаційного дослідження, дають змогу по-іншому, аніж це прийнято досі, інтерпретувати структуру імперативної парадигми та вияви способовості предиката на власне синтаксичному, семантико-синтаксичному та формально-синтаксичному ярусах речення загалом та семантико-синтаксичну валентність предиката зокрема.

Практичне значення роботи. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані при викладанні курсів морфології та синтаксису української мови, стилістики і культури мови; деякі положення та результати, висвітлені в роботі, знайдуть застосування в соціолінгвістичних та прагмалінгвістичних дослідженнях, при написанні спецкурсів та спецсемінарів.

Особистий внесок автора. Усі результати дисертантка одержала самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.

Матеріалом дослідження стали імперативні речення, дібрані методом наскрізного виписування з творів українських письменників ХІХ-ХХ ст., а також записи усного розмовного мовлення.

Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження обговорювали на наукових семінарах та засіданнях кафедри історії та культури української мови, а також на спільному засіданні кафедри історії та культури української мови і кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. З тематики дисертації виголошено доповіді на міжнародних і всеукраїнських конференціях: “Лексико-граматичні категорії у функціональному аспекті” (Херсон, 2002), “Християнство і література: Проблеми взаємодії у загальнокультурному контексті” (Херсон, 2004), “Творчість Юрія Федьковича в контексті української та світової літератури” (Чернівці, 2004), “Українська мова у часі і просторі” (Львів, 2004), “Актуальні проблеми функціональної лінгвістики” (Харків, 2005).

Публікації. Теоретичні положення та результати дослідження висвітлено у 9 публікаціях, уміщених у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (292 позиції) та списку джерел (47 позицій). Обсяг текстової частини - 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані вибір теми, її актуальність, сформульовані мета і завдання, визначені об'єкт та предмет дослідження, наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про публікації дисертантки та апробацію роботи.

У першому розділі - “Проблема імператива у мовознавстві” - проаналізовано погляди на імператив у традиційній граматиці, вказано на здобутки і втрати узагальненого підходу (без урахування комунікативної спрямованості) до вивчення імператива - комунікативної одиниці, пристосованої мовною системою для передання апеляційного волевиявлення.

Вивчення імперативних форм у їх власне категорійному значенні та транспозиційних виявах зумовили неоднозначне трактування імператива: від заперечення наявності в імператива значення особи (Ф.Буслаєв, Г.Павський), розгляду імперативних форм як маркера власне другої особи (К.Аксаков), до вилучення імператива з категорії способу й приписування йому функції “загальної особової форми дієслова” (М.Некрасов), останній підхід розкритикував О.Потебня.

На початку ХХ століття з'являються концепції імператива Р.Якобсона та М.Трубецького: Р.Якобсон порушує питання “кореляції співучасті”, властивої першоособовим формам множини імператива, можливості передання близькості стосунків між людьми імперативними формами; М.Трубецькой заперечує “безособовість” імператива, здійснює спробу власної інтерпретації парадигми наказового способу.

Уже в той час Р.Якобсон, розвиваючи погляд О.Шахматова, наголошує на пристосуванні імператива до виконання апеляційної функції та близькості за цією ознакою до вокатива. На думку В.Виноградова, імператив перебуває на периферії дієслівної системи, оскільки його притягують вигуки. Важливі досягнення традиційного мовознавства - початкові вияви функціонального підходу до визначення статусу імператива в системі мови, вираження ним спеціальної апеляційної функції.

Виникнення і розвиток семантичного підходу до аналізу мовних явищ, урахування чинника мовця при описі мовних одиниць змінили і стан вивчення імператива - саме дієслова наказового способу як репрезентанти комунікативно-граматичної категорії стають об'єктом дослідження у багатьох лінгвістичних напрямах.

Однак низку проблем і досі не вирішено. Дискусійним залишається питання побудови парадигми дієслівних форм наказового способу. Традиційний підхід - п'яти- або шестичленна структура імперативної парадигми, побудована за зразком парадигми дійсного способу: прибічники обґрунтовують свою позицію тим, що до ситуації імперативного волевиявлення входять і ті комунікативні акти, у яких особа потенційного виконавця спонукуваної дії не бере участі в розмові. Такий підхід не влаштовує мовознавців, які вважають принциповим збіг особи адресата мовлення та потенційного виконавця дії, оскільки в іншому випадку волевиявлення не отримує свого виконавця, а отже, наказ не може бути реалізований. За їх переконанням, імперативна парадигма може включати лише ті форми, у яких чітко виражена апеляційність, а саме другоособові форми однини та множини, а також першоособову форму множини, оскільки волевиявлення, передане нею, стосується саме адресата мовлення, а не адресанта, який братиме чи не братиме участі у спільній дії, до якої спонукає свого співрозмовника.

Сучасному мовознавству властивий новий підхід до вивчення імператива: спроба опису функціонально-семантичних еквівалентів імперативного та оптативного речень, що ґрунтується на ознаці адресованості / неадресованості мовлення. Такі дослідження, на нашу думку, сприяють подальшому розмежуванню цих функціонально різних комунікативних одиниць і перешкоджають змішуванню їх компонентів у рамках однієї парадигми, яку видають за парадигму імператива.

Перспективним для з'ясування семантико-граматичної сутності імператива вважаємо підхід з позиції граматики апеляції. Виокремлення одиниць, пристосованих до передачі апеляційного мовлення, встановлення їх граматичних та синтаксичних особливостей дозволяє чіткіше вирізнити форми імперативної парадигми, описати власне семантичний та семантико-синтаксичний яруси речення з предикатом-імперативом, особливості предикативного зв'язку в цьому реченні, а також семантичні типи предиката-імператива.

У другому розділі - “Семантика імператива та його статус у системі граматичних категорій” - описано диференційні семи імператива: `адресованість', `волевиявлення', `спонукання', `каузація', `потенційність дії', `повинність' / `необхідність' та, за умови наявності її в меті комунікації, `бажаність'. Визнання чи заперечення домінантної ролі семи `адресованість' і є “каменем спотикання” при визначенні складу парадигми дієслів наказового способу. Наявність адресата мовлення є обов'язковим компонентом ситуації волевиявлення, що передбачає внесення змін у позамовну реальність через спонукання до дії адресата мовлення. Апеляційність настільки властива імперативу, що імперативні речення у більшості випадків вживають без називання особи, якої стосується спонукання: ця особа, зазвичай, зрозуміла з контексту чи з ситуації.

Сема `волевиявлення' як обов'язковий компонент семантики імператива фіксує ситуацію вольового впливу на адресата мовлення ініціатором внесення змін - мовцем. Сема `спонукання' вказує на мету вживання імперативного речення - внесення змін у позамовну ситуацію через спонукання адресата мовлення до дії, яка адресантові мовлення видається необхідною чи можливою за умов, що склалися на момент комунікації.

Будь-яке волевиявлення передбачає зміну дії чи стану потенційного виконавця імперативного спонукання, тобто адресоване волевиявлення є тією причиною, “механізмом”, який “запустить” подальшу дію адресата мовлення як реакцію на почуте волевиявлення адресанта, а отже, сема `каузації' таки входить до семантичного складу імператива. Навіть якщо адресат не візьметься за виконання спонукуваної дії, все одно певна реакція на почуте волевиявлення адресанта буде виявлена чи то через дію, чи словесно, чи подумки.

Кожне адресоване волевиявлення містить у собі сему `потенційності дії', оскільки за своїм значенням нагадує “пружину”, якою буде приведено в дію задум мовця. Звичайно, залежно від реакції адресата дія може стати реальністю, а може залишитися невиконаною, проте, як вже було сказано раніше, певний наслідок волевиявлення мовця таки матиме.

Семи `повинність / необхідність' більше стосуються адресата мовлення та відображають стосунки, які склалися поміж адресантом та адресатом. Уживання імператива передбачає залежність адресата мовлення від мовця або усвідомлення ним необхідності виконання спонукуваної дії.

Сему `бажаності' вважаємо непостійною у складі семантики імператива: імператив не завжди передає бажану для мовця дію, ним адресант може давати дозвіл на виконання дії, яка не входить у коло бажаних для нього.

Традиційний поділ модальності на об'єктивну та суб'єктивну не відображає всієї палітри ставлення суб'єкта мовлення до того, про що йдеться у повідомленні. Якщо перебувати в рамках такого підходу до тлумачення семантичних складників модальності, то за її межами опиняться синтаксичні конструкції, за допомогою яких мовець передає своє волевиявлення з метою спонукати до дії адресата мовлення або передати своє побажання щодо подій позамовної реальності. Імперативне, а разом з ним й оптативне речення виходять за межі класичного поділу модальності на об'єктивну та суб'єктивну й формують свій особливий підтип модальності речення - модальність волевиявлення.

У такому разі імператив входить до семантико-граматичної категорії модальності, а власне до її підкатегорії - модальності волевиявлення, якою мовець передає свій вольовий вплив на адресата мовлення (у випадку з адресованим волевиявленням), повідомляє про власний намір змінити навколишню реальність або висловлює бажання, через втілення якого світ набув би тієї ознаки (якості), яка необхідна мовцеві в цей момент.

По-особливому в імперативі виражено також ознаку реальності / ірреальності. Деякі мовознавці (О.Володін та В.Храковський, В.Бондаренко, В.Панфілов) заперечують належність цієї ознаки імперативу й на цій підставі виводять його за межі категорії способу.

Неопозитивне (за О.Бондарком) відношення, яке виникло між трьома основними (класичними) дієслівними способами, можна пояснити різним комунікативним призначенням цих граматичних категорій. Якщо умовним способом передають гіпотетичну реальність, яку мовці мислять як таку, що може відбутися / не відбутися в дійсності залежно від певних умов, то наказовий спосіб передає насамперед апеляційне спонукання до дії, яка відбудеться / не відбудеться залежно від реакції на волевиявлення адресата.

Під час змалювання подій за допомогою форм умовного способу до уваги беруть певну умову, виконання / невиконання якої і є причиною реалізації / нереалізації наміру мовців. Окрім того, умовний спосіб не пов'язаний так тісно з актом комунікації, як спосіб наказовий. У процесі передачі волевиявлення діють інші фактори зміни позамовної дійсності, аніж при використанні дієслова в дійсному чи умовному способах. При цьому актуалізуються й соціальні чинники, тому можлива заміна власне імперативного речення його функціонально-семантичними еквівалентами, що дає підстави говорити про семантико-граматичну категорію імперативності, яка виконує в мові важливу функцію - апеляції до співрозмовника з проханням чи вимогою внести зміни до навколишньої реальності відповідно до задуму мовця. Ірреальність імператива почасти схожа на ірреальність форм майбутнього часу семантикою протікання названої дії після моменту мовлення, але вона ще несе в собі елемент волевиявлення мовця, тобто на відміну від ірреальності майбутнього часу ірреальність імператива - суб'єктивно-об'єктивна із закладеною в ній потенційністю дії, що реалізує суб'єктивний вплив мовця на адресата, який і втілить задум (намір) у дійсність.

Ірреальність імператива, на відміну від ірреальності, вираженої умовним способом, спрямована в майбутнє, проектується в момент комунікації, тобто ситуація вживання дієслова наказового способу тісно пов'язана з моментом мовлення, і через називання адресата мовлення - потенційного виконавця спонукуваної дії - з'єднується з позамовною реальністю. Події, передані умовним способом, пов'язані з виконанням, а радше невиконанням певної умови і не мають тісного зв'язку з особою; реалізація дії, названої імперативом, повністю залежить від її потенційного виконавця - адресата мовлення.

Своєрідною є й взаємодія імператива з граматичною категорією часу. Категорія способу й категорія часу перебувають у двох різних площинах, на підставі чого в сучасному мовознавстві з'явилася теорія про винесення дійсного способу за межі граматичної категорії способу через повне пристосування його форм до передання часового перебігу подій, про які повідомляють. Імперативу властива презентно-футуральна спрямованість, оскільки дія, передана дієсловом у формі наказового способу, в момент волевиявлення має потенційну спрямованість на її реалізацію в майбутньому. Цю особливість імператива можна проілюструвати схемою:

Мм імператив (ірреальність)

Чм- реальність Чм+

Чт

Мм - момент мовлення; Чт - час теперішній;

Чм- - час минулий; Чм+ - час майбутній.

Таку часову спрямованість імператива підтверджує й можливість передачі спонукання за допомогою дієслівних форм майбутнього часу, причому особа суб'єкта дії такого функціонування часових форм лише друга, тобто особа адресата мовлення, що повністю відображає функціональне призначення імператива.

У третьому розділі - “Парадигма імператива” - з урахуванням особливостей функціонально-семантичного призначення форм, які традиційні граматики включають до парадигми дієслівних форм наказового способу, подано обґрунтування включення другоособових імперативних грамем однини / множини, першоособової форми множини та непристосованість до передання власне наказового значення аналітичних форм з частками хай / нехай.

Для вираження адресованого волевиявлення мовна система пристосувала спеціальні грамеми. Мінімальна морфологічна структура - основа лексеми - у більшості дієслів, які передають адресоване волевиявлення формою дієслова 2-ої особи однини наказового способу, свідчить про найефективніше пристосування імператива до комунікації, а отже, і його дієвість: мінімалізація мовленнєвої конструкції сприяє її швидшій передачі мовцем і, відповідно, швидшому сприйняттю адресатом. Аглютинативність аналізованих форм імператива підтверджує версію про давність цих форм та їх адаптацію до умов комунікації, за яких здійснюється волевиявлення. Ця риса притаманна значній частині українських дієслівних форм 2-ої особи однини / множини.

Аналіз функціонально-семантичної специфіки так званих аналітичних форм доводить, що ці форми призначені для передачі бажання мовця й лише за відповідних контекстних умов можуть слугувати для неадресованого волевиявлення мовця з метою спонукання до дії особи / осіб, відсутніх при комунікації. Лише за наявності особи - адресата мовлення, який потенційно може передати волевиявлення мовця його безпосередньому виконавцеві, аналітичні форми з частками хай / нехай можуть фіксувати передачу спонукання особі (особам), що не беруть участі у спілкуванні. Тоді адресат мовлення виконує функцію не лише “отримувача” вольового впливу, а й з'єднувальної ланки між мовцем та особою, яка повинна реалізувати його волевиявлення.

На особливу увагу заслуговують форми, що функціонують в українській мові для передання “самоспонукання”, тобто ситуації, коли мовець є ініціатором дії, адресатом волевиявлення та його безпосереднім виконавцем. Найдієвішою та найпоширенішою наказовою ситуацією такого роду є ситуація “роздвоєння” особистості мовця й передача самоспонукання через другоособову форму імператива, дієслова дійсного способу та інфінітив. Конструкції з частками хай / нехай, які дехто з граматистів включають до парадигми дієслова наказового способу, швидше передають бажання мовця, виконання якого пов'язане з дією адресата мовлення. Оптативність цих конструкцій нашаровується на умовність: А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі (І.Нечуй-Левицький), що ще раз підтверджує тезу про непристосованість аналітичних форм для передання волевиявлення мовця, тотожного функціонально-семантичному призначенню імператива.

Конструкції з десемантизованим дієсловом давай, давайте, які передають волевиявлення мовця у функціонально-семантичному полі імператива, автори вважають русизмами.

Четвертий розділ - “Семантико-синтаксична характеристика предиката-імператива” - присвячено аналізу речень з предикатом- імперативом. На власне-семантичному рівні таке речення матиме вигляд: Я (мовець) говорю, наказую, повідомляю тобі (адресатові мовлення), бо я (мовець) хочу або вважаю за потрібне (можливе), щоб дія відулася, так що ти (адресат мовлення) слухатимеш і реагуватимеш. При переході на семантико-синтаксичний рівень відбувається редукція компонентів вихідної конструкції, змінюється сполучниковий зв'язок між складниками: Я (мовець) говорю, наказую, повідомляю тобі (адресатові мовлення), щоб ти (адресат мовлення) діяв. Між частинами проекції встановлюються цільові відношення, що повністю передає функціональне призначення речень з предикатом-імперативом. На формально-граматичному ярусі зникає особа мовця, увага акумулюється на самому моменті волевиявлення: Адресате, дій!

Після опису семантичних типів предиката-імператива, зокрема з'ясовано, що найпродуктивнішими для передачі адресованого волевиявлення є дієслова зі значенням дії, оскільки їх уживання в реченні передбачає наявність живої істоти - потенційного виконувача спонукуваної дії. Доволі поширене вживання у функції імператива акціонально-локативних предикатів, щоправда, тісна залежність імперативного висловлення від ситуації мовлення не “сприяє” заповненню всіх валентних місць, які вони відкривають. Решта семантичних типів предикатів при вживанні в імперативному реченні зазнає певних семантичних змін: предикати процесу отримують значення спонукуваної дії, хоча сам цей предикатний тип не передбачає активного виконавця дії: Сійся-родися, Колосом розвийся, Засівайся, ниво, людям на добро (В.Симоненко); суб'єкт предикатів стану внаслідок сполучення з предикатом-імперативом набуває рис “потенційної активності”: Отже, будь спокійна, не піддавайся тривозі (В.Винниченко). Можливість уживання аналізованих предикатних типів в імперативному висловленні зумовлена певною їх метафоризацією: Ярій, душе, ярій, а не ридай (В.Стус). Окремі предикати процесу, пов'язані з якісними змінами, що відбуваються з людьми, у момент волевиявлення набувають семантики потенційно активного виконувача спонукуваної дії: Не журіться, то щастя віщує! (Леся Українка). Предикати стану передають не так спонукання до дії, як бажання мовця, що й дозволило вживати ці конструкції для етикетних формул: - Оставайсь здорова (Т.Шевченко), а також емотивних конструкцій, де адресованість повністю відсутня, а домінує емоційна напруга мовця: Будь проклятий навіки, Чорте-зі-Свічечкою! (М.Стельмах). Невиразно виявляється імперативність у предикатах якості: вони набувають рис предикатів процесу чи стану.

Особливість семантико-синтаксичної валентності предиката-імператива в тому, що позицію суб'єктної синтаксеми заповнює іменник у формі кличного відмінка, а більшість валентних місць залишається незаповненою через значний вплив на побудову синтаксичної конструкції позамовних чинників.

У висновках узагальнені результати проведеного дослідження.

Імператив є важливою комунікативною мовною одиницею, за допомогою якої мовець спонукає адресата мовлення до здійснення / нездійснення певних дій, які, на думку мовця, є потрібними чи можливими на певний часовий момент післякомунікативної дійсності. Таким чином мовець каузує дію адресата мовлення, яка може бути зреалізована залежно від реакції адресата після моменту мовленнєвого волевиявлення. А це позначається на ситуації волевиявлення загалом (їй притаманний ряд специфічних ознак: наявність адресанта та адресата мовлення, можливість мовця скористатися саме імперативними реченнями для залучення до дії співрозмовника тощо) та на семантико-граматичній характеристиці імператива зокрема.

Ситуацію мовленнєвого волевиявлення важко включити в рамки традиційного поділу модальності на об'єктивну та суб'єктивну, де місце імператива, згідно з сучасними мовознавчими теоріями, - серед виявів власне об'єктивної модальності. Імперативові, на відміну від інших складників категорії способу, притаманні суб'єктивно-об'єктивні риси, адже дія, названа імперативом, у момент його висловлення є витвором уяви мовця, а отже, про об'єктивну модальність не йдеться. Через уживання імперативного речення мовець не передає свого ставлення до об'єктивної дійсності, він проектує зміни у позамовній дійсності внаслідок вольового впливу на адресата мовлення, і саме вольовий момент, притаманний імперативному реченню та його функціонально-семантичним еквівалентам, повинен бути врахований для характеристики модальності цих синтаксичних конструкцій. Зміст комунікативної ситуації волевиявлення адекватно описує термін волюнтативна модальність.

Специфіка ситуації вживання імператива породжує й особливість часового вияву наказового способу та його здатності передавати реальність / ірреальність дії: будь-яка дія чи набуття ознаки, озвучені мовцем у значенні волевиявлення - спонукання до дії адресата мовлення - уже через особливість комунікативної ситуації набувають ознак потенційності та спрямованості в майбутнє. Інколи мовець сам визначає час виконання каузованої дії.

Імперативові притаманна також ірреальність, оскільки дія, названа ним, до моменту комунікації і частково під час його тривання існує лише у свідомості мовця. Внаслідок озвучення каузованої дії бачення зміни позамовної ситуації мовця стає відомим щонайменше одній особі - адресатові мовлення, який і є ланкою, що реалізує чи не реалізує названу дію після отримання спонукання. Ірреальність дії, передана імперативом, спрямована на можливість її реалізації в майбутньому, елементом реальності в ситуації волевиявлення є особа адресата мовлення - потенційного виконавця спонукуваної дії.

Можливість передання спеціалізованими дієслівними формами наказового способу, насамперед 2-ої особи однини / множини, обумовлена й специфікою їх семантичної структури, яка через предикатив у формі імператива відбилася й на самій ситуації волевиявлення. Імперативові властиві семантичні ознаки, за допомогою яких носій української мови ідентифікує дієслово чи пристосовану для вольового впливу лексему як волевиявлення мовця. Насамперед це `адресованість': лише за умови врахування фактора наявності адресата мовлення імперативне речення набуває осмисленості щодо його вживання, адже адресат - це та особа, якої стосується спонукувана дія і яка може виконати спонукання реально (для чого і використовують, у більшості випадків, наказове речення). При транспозиції імператива в інші способи сема `адресованість' зникає чи стає неактивною, що спричинює активізацію інших (другорядних) сем імператива, особливо семи `повинність'. Мета застосовування мовцем імперативних конструкцій - вплинути на адресата мовлення для залучення останнього до виконання потрібної мовцеві дії, а отже, імперативові притаманні такі семантичні ознаки, як `волевиявлення', `спонукання' та `каузація'. Виголошене імперативне речення за наявності його потенційного виконавця набуває ознак потенційності, тобто можливості реалізації в позамовленнєвій дійсності. Уживання саме імперативних конструкцій можливе за наявності у стосунках між мовцем та адресатом мовлення (така умова може бути спровокована й ситуацією мовлення) відчуття повинності адресата щодо мовця (між ними може виникнути й необхідність у вчиненні адресатом мовлення спонукуваних мовцем дій, спричинених позамовними реаліями). Необов'язковою семантичною ознакою імперативного висловлення є бажання мовця щодо виконання адресатом мовлення спонукуваної дії, оскільки адресоване волевиявлення може передавати лише згоду мовця на виконання дії, потрібної власне адресатові.

У розв'язанні проблеми побудови особової парадигми дієслів наказового способу сучасного мовознавства суперечливим є питання збігу / незбігу в одній особі адресата й потенційного виконавця спонукуваної дії. Уведення до парадигми дієслів наказового способу третьоособових аналітичних форм значно розширює не лише семантику імперативності, а й змінює інтерпретацію ситуації волевиявлення. Для передання адресованого волевиявлення мовною системою були створені спеціальні морфологічні форми фузійної та аглютинативної природи, що сприяло мінімалізації процесу мовленнєвого волевиявлення. Це цілком логічно, якщо взяти до уваги, що саме волевиявлення у більшості випадків породжує позамовна ситуація, яка потребує миттєвого вирішення. Ускладнює ситуацію непрямого волевиявлення й потреба в адресатові мовлення, який зможе передати спонукання мовця його безпосередньому виконавцеві.

Окрім того, семантика самих аналітичних конструкцій, які включають до імперативної парадигми, у своїй значеннєвій структурі провідною має сему `бажання', яка, до речі, поширюється не лише на мовця, а й на адресата мовлення та потенційного виконавця, не присутнього при розмові. Ця сема є факультативною у семантиці самого імператива.

Таким чином, за семантикою та специфікою морфологічної будови найбільш повно ситуацію мовленнєвого волевиявлення передають дієслівні форми наказового способу 2-ої особи однини / множини та 1_ої особи множини. Щодо імператива спільної особи, то спонукання, передане такою конструкцією, більшою мірою стосується адресата мовлення, оскільки сам мовець уже до виголошення спонукання залучив себе до потенційних виконавців волевиявлення, а значить, сема `адресованість' властива й цим морфологічним формам. Аналітичні форми своєю семантикою та значною залежністю як від позамовної ситуації, так і від контексту самої фрази, перебувають на периферії категорії імперативності, тому ми не бачимо підстав для включення їх до парадигми дієслівних форм наказового способу.

Більшість волевиявлень спричинює позамовна ситуація, а це позначається й на структурі імперативних речень, які зазвичай є формально й семантично неповними. Специфічними є й проекції імперативного речення на власне семантичний та семантико-синтаксичний рівні. Повне відображення ситуації волевиявлення є складною синтаксичною конструкцією з двома суб'єктами дії: мовцем - як організатором волевиявлення та адресатом - потенційним виконавцем спонукуваної дії. Взаємопов'язаність складників ситуації волевиявлення відтворюють сполучники складного речення-проекції, які внаслідок семантико-структурної редукції трансформуються у цільовий сполучник, що передає мету функціонування імперативного речення.

Способовість предиката, а саме - його приналежність до наказового способу, не могла не позначитися на можливостях його лексичного наповнення та семантичних типах. Обов'язкова наявність адресата - потенційного виконавця спонукуваної дії - навіть при вживанні у зверненому мовленні до неживих предметів чи явищ природи, таким чином, “оживлює” їх. Можливість метафоризації розширює коло дієслів, придатних для передачі волевиявлення мовця. Проте у формі імператива неможливо вживати дієслова, що означають дію, повністю незалежну від волі її виконавця або абстрактну: важити, значити, ваготіти, буйніти, брунитися тощо.

Найбільш придатними для передачі волевиявлення є предикати дії. Поширене й уживання у функції імператива локативних предикатів, особливо процесуально-локативних та акціонально-локативних. Спонукання до зміни розташування у просторі адресата мовлення не суперечить законам об'єктивної дійсності.

Предикати процесу в особі адресата мовлення іменують виконавця, а отже, дія, передана ними, отримує свого потенційного реалізатора (нехай навіть умовного). Таким чином, суб'єкт дії, переданої імперативом-предикатом процесу, із пасивного стає потенційно активним, що передбачає реалізацію спонукуваної дії у майбутньому через виконання її адресатом мовлення. Активності набувають і суб'єкти предикатів стану.

Особливість семантико-синтаксичної валентності предикатів імперативного речення - у заповненні місця суб'єктної синтаксеми іменником у формі кличного відмінка. Уживання об'єктних синтаксем обумовлює лексема предиката. На цю властивість предиката впливають також позамовні чинники (частіше імперативні речення мають неповну структурну реалізацію, у якій лише частково заповнені валентні місця, утворені валентністю предиката-імператива, оскільки решту інформації співрозмовники отримують з позамовної ситуації або контексту).

Таким чином, проведеним дослідженням з'ясовано, що імператив як пристосована мовною системою для передачі адресованого волевиявлення одиниця має й відповідні граматичні, семантичні та семантико-синтаксичні ознаки: виражає волюнтативну модальність, відображає потенційну ірреальність та презентно-футуральну спрямованість спонукуваної дії, формує особливу систему предикатних типів, яким властива ознака потенційності дії. Парадигму наказового способу, побудовану за функціональним принципом, творять три особові форми: другої особи однини / множини, першої особи множини, яким властива диференційна імперативна сема - `адресованість'.

Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях

Капелюх О. Специфіка семантико-синтаксичної валентності предиката імперативного речення // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. - Вип. 97: Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 178-181.

Даскалюк О. Семантико-стилістична роль імперативних речень у поезії Галини Тарасюк // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. - Вип. 107: Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2001. - С. 169-173.

Даскалюк О. Функціонально-семантичне поле категорії імперативності // Південний архів. Зб. наук. праць: Філологічні науки. - Вип. XIV. - Херсон: Айлант, 2002. - С. 142-143.

Даскалюк О. Специфіка імперативної парадигми // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. - Вип. 11. - Ч.1. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - С. 38-43.

Даскалюк О. Імператив як важливий семантико-граматичний складник тексту молитви // Південний архів. Зб. наук. праць: Філологічні науки. - Вип. ХXIV. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2004. - С. 217-221.

Даскалюк О. Соціолінгвальні особливості мовленнєвої ситуації волевиявлення // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Вип. 34. - Ч.ІІ. - Львів: ЛНУ, 2004. - С. 414-418.

Даскалюк О. Взаємодія граматичних категорій способу та часу // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. - Вип. 13. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - С. 45-49.

Даскалюк О.Л. Функціонально-семантична та культурно-мовленнєва характеристика конструкцій з лексично десемантизованим дієсловом “давай” // Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць. - Вип. 18. - Харків: ХНПУ, 2006. - С. 105-109.

Даскалюк О. Семантичне наповнення імперативних грамем та їх роль у поезії Юрія Федьковича // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. - Вип. 274-275: Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 422-426.

АНОТАЦІЯ

дієслово імператив граматичний семантика

Даскалюк О.Л. Семантико-граматична характеристика імператива сучасної української мови. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 - українська мова. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2006.

У дисертації проаналізовано особливості взаємодії імператива та граматичних категорій модальності і часу, специфіку передачі семантики реальності / ірреальності складниками категорії способу, обґрунтовано парадигму дієслова наказового способу з урахуванням функціонально-семантичної своєрідності імператива, з'ясовано особливість структури синтаксичної конструкції з предикатом-імперативом, описано семантичні типи цих предикатів. З метою функціонально-семантичного опису семантико-граматичної та семантико-синтаксичної особливостей імператива подано перелік основних сем, які є визначальними у функціонуванні імператива в мовленні для передачі апеляційного волевиявлення.

Ключові слова: імператив, апеляція, парадигма, функціонально-семантичне поле, транспозиція, валентність, семантичний тип предиката.

АННОТАЦИЯ

Даскалюк О.Л. Семантико-грамматическая характеристика императива современного украинского языка. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2006.

В диссертации раскрыта семантическая структура императива, выделено основные семы анализируемой грамеммы, которые позволяют этой языковой единице функционировать в речи с целью передачи апеллятивного волеизъявления. С позиции функционально-семантической особенности императива выяснено его место в грамматической системе украинского языка: взаимодействие с грамматическими категориями модальности и наклонения, особенности представления императивом семантики реальности / ирреальности. В результате исследования доказано, что императив принадлежит к волюнтативной модальности, особенность которой - передача волеизъявления адресанта речи. Хотя императив не входит в оппозиционные отношения представления реальности / ирреальности событий, передаваемые действительным и сослагательным наклонениями, все равно эта особенность не может служить причиной исключения императива из грамматической категории наклонения. Ирреальность императива тесно связана с реальностью через лицо адресата речи, который может воплотить волеизъявление, переданное глаголом в повелительном наклонении, в действительность. Это формирует и особенность взаимодействия императива с грамматической категорией времени. Императиву свойственна презентно-футуральная направленность по временной линии от момента ситуации волеизъявления.

Императив функционирует в речи с целью передачи апеллятивного побуждения к действию, для чего в языковой системе были образованы специализированные грамемы. Большая часть глаголов повелительного наклонения творятся посредством присоединения к основе глагола энклитиков -те (_іте). Кроме того, в украинском языке императивные формы образовываются в результате присоединения флексии -іть. С целью приобщения к совместному действию адресата речи в украинском языке функционируют специализированные формы, которые образовываются посредством присоединения к основе глагола энклитика -мо и окончания -імо.

Анализ синтетических форм, которые традиционные грамматики включают в парадигму глагола повелительного наклонения, показал, что основное назначение этих конструкций - передача желания. Для выполнения функции, свойственной императиву, морфолого-синтаксические конструкции с частицами нехай / хай должны употребляться в соответствующем контексте, в котором есть элемент императивной ситуации: или сам императив, или директивные глаголы, или этому способствует внеречевая ситуация.

Особенным является функционирование императива в качестве предиката предложения. Наиболее функциональными оказались предикаты действия и акционально-локативные предикаты, которые требуют активного исполнителя действия, что свойственно императивной ситуации, где адресат речи есть потенциальным исполнителем действия. Употребленные в императивной ситуации предикаты состояния и процесса получают семантические черты потенциальности и динамичности. В роли субъектной синтаксемы выступает имя существительное в форме звательного падежа, большинство объектных синтаксем оказывается не заполненными из-за большой зависимости императива от ситуации волеизъявления.

Ключевые слова: императив, апелляция, парадигма, функционально-семантическое поле, транспозиция, валентность, семантический тип предиката.

SUMMARY

Daskaliuk O.L. Semantic and grammatical characteristics of imperative in modern Ukrainian language. - Manuscript.

The thesis for a candidate's degree of philological sciences on speciality 10.02.01 - Ukrainian language. - Yuriy Fed'kovych Chernivtsi National University. - Chernivtsi, 2006.

In dissertation it is analysed a special co-relation of imperative and grammatical categories of modality and tense, specifics of transmission of semantics of reality / unreality by compounded category method, well-founded paradigm of verbal imperative mood including functional-semantic specifics of imperative, specifics of structure of syntactical structure with predicative-imperative are ascertained, and semantic types of predicative is described.

With the aim of functional-semantical description of semantic-grammatical and semantic-syntactical specifics of imperative a list of the main semas is included, which are main in functionality of imperative in speech in order to transmit appellation man will.

Key words: imperative, appellation, paradigm, function-semantic field, transposition, the valence, semantically type of predicate.

Размещено на Allbest.ru

...