Лексика української мови в почаївських виданнях ХVІІІ – першої третини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ЛЕКСИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ПОЧАЇВСЬКИХ ВИДАННЯХ ХVІІІ - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: Українська мова

КИСЕЛЬОВ РОМАН ЄВГЕНОВИЧ

КИЇВ, 2005 РІК

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У дослідженні “Лексика української мови в почаївських виданнях ХVІІІ - першої третини ХІХ ст.” проаналізовано лексичний склад друкованих текстів кінця староукраїнського й початку нового періодів розвитку літературної мови, які не зовсім збігаються в часі в Західній і Східній Україні. Уперше зроблено спробу аналітичного опису лексики видань, що належать до різних жанрів і об'єднані за критерієм приналежності до україномовного репертуару однієї друкарні. Цей, на перший погляд, зовнішній критерій добору джерел насправді є соціокультурним: адже Почаївська друкарня була не тільки поліграфічним закладом чи видавництвом, а й осередком наукової та літературної праці, культурним центром всеукраїнського значення. У дослідженні, окрім аналізу лексики за обраними параметрами, зроблено спробу з'ясувати історичні передумови україномовного друку в Почаєві та встановити репертуар україномовних пам'яток почаївського друку. Період ХVІІІ - першої третини ХІХ ст., охоплює час від отримання Почаївським Успенським монастирем привілею на книгодрукування в 1732 р. (“Зерцало богословії” Кирила Транквіліона Ставровецького надруковано в Почаєві 1618 р. у власній пересувній друкарні автора - ця книга не пов'язана з видавничими ініціативами монастиря) до передачі закладу російським урядом у московське православне відомство 1831 р., після чого практика україномовного друку в монастирській друкарні припинилася.

Інформацію про видавничу діяльність Почаївського монастиря містять праці М. Максимовича, А. Петрушевича, А. Хойнацького, Є. Крижанівського, Е. Калужняцького, М. Возняка, І. Огієнка, з сучасних авторів - Я. Ісаєвича. Літературознавчу характеристику деяких друків (в основному - “Богогласника”) подано у працях М. Возняка, Н. Мировича, М. Петрова, С. Щеглової, В. Щурата та ін.

Почаївські видання залишаються недостатньо дослідженими з мовного боку. Окремі з них використовувалися як джерела для розв'язання різних лінгвістичних завдань, наприклад, під час аналізу розвитку тієї чи іншої тематичної групи лексики, у контексті виявлення народної розмовної основи літературної мови ХVІІІ ст. (В. Передрієнко) та ін. Міркування про мову деяких почаївських друків можна знайти у творах П. Житецького, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, М. Возняка та ін., у сучасних курсах історії української літературної мови. Загальний огляд мови окремих пам'яток містять праці М. Возняка, О. Горбача, аналізові фонетичних і морфологічних рис “Книжиці для господарства” присвячена дисертація О. Литвиненко, фонетичні й морфологічні особливості частини почаївських видань проаналізовано в дисертаційній роботі С. Федак.

Актуальність теми. Монографічний опис лексичної системи української мови різних періодів є важливим завданням сучасного мовознавства, він потрібний для з'ясування ступеня і тенденцій розвитку цієї системи на певних етапах, правильного тлумачення процесів, що в ній відбуваються. Дослідження історичного розвитку лексичного складу української мови включає вивчення груп лексики, виділених за тематичним принципом або за сферою функціонування.

Так, окремі фрагменти лексико-семантичної системи української мови староукраїнського періоду (ХІV - ХVІІІ ст.) на матеріалі, обмеженому в часовому, жанровому чи іншому планах, дослідили Є. Чернов (назви грошей та грошових одиниць), А. Бурячок (назви спорідненості і свояцтва), В. Винник (назви одиниць виміру й ваги), М. Кочерган (назви часових понять), П. Чучка (географічна номенклатура), Л. Гнатюк (наукова термінологія у творах Г. Сковороди), М. Чікало (назви кольорів), Г. Наєнко (наукова лексика у творах Кирила Транквіліона Ставровецького), І. Сабадош (ботанічна номенклатура), Г. Войтів (назви одягу), С. Бібла (назви церковних чинів та посад), Л. Бойко (торгівельна лексика), Б. Стецюк (юридична лексика кримінально-процесуального права Гетьманщини), Г. Дидик-Меуш (медична номенклатура), Н. Пуряєва (назви богослужбових предметів), О. Зелінська (педагогічна лексика) та ін. Лексику окремих пам'яток чи груп текстів, дібраних за жанровими ознаками, проаналізували Ф. Ткач (лексика документів канцелярії Богдана Хмельницького), Л. Батюк (лексика літопису Самовидця), Т. Молодід (лексика і словотвір “Палінодії” З. Копистенського), В. Горобець (лексика українських діаріушів першої половини ХVІІІ ст.), М. Худаш (лексика українських ділових документів Львівського Ставропігійського братства кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.) та ін. З накопиченням таких напрацювань з'являються об'ємні праці узагальнюючого характеру (колективна “Історія української мови: Лексика і фразеологія”, 1983, “Давньоруська спадщина в лексиці української мови” В. Німчука, 1992).

У нашій роботі вперше зроблено спробу проаналізувати лексику видань друкарні Почаївського Успенського монастиря. Актуальною потребою - як національної бібліографії, так і лінгвістичного джерелознавства - є також створення реєстру україномовних друкованих пам'яток, з'ясування історичних передумов і обставин їх появи.

Мета роботи відповідає джерелознавчим і лексикологічним завданням дисертації.

У зв'язку з джерелознавчими проблемами постає потреба встановити репертуар україномовних видань друкарні Почаївського Успенського монастиря, з'ясувати історію їх підготовки, причини звернення авторів до української мови, роль цих видань у розвитку української літературної мови.

У зв'язку з лексикологічними завданнями метою роботи є визначення широти охоплення різних тематичних груп лексики в досліджуваних пам'ятках, з'ясування інтенсивності впливу народного розмовного (у тому числі діалектного) мовлення і книжних джерел, а також впливу інших мов (у синхронії) на лексичний склад аналізованих текстів, виявлення взаємозв'язків між типологічною мовною орієнтацією та розподілом лексики за тематичними групами, оцінка обсягу лексичного наповнення текстів у зв'язку з тенденціями розвитку української літературної мови досліджуваного періоду.

Завдання дослідження, що випливають із зазначеної мети, треба розв'язати такі:

1) шляхом фронтального перегляду всіх доступних почаївських друків ХVІІІ - першої третини ХІХ ст., встановити репертуар україномовних видань Почаївського Успенського монастиря. Згрупувати виявлені україномовні видання (у тому числі такі, де лише окремі частини містять текст українською мовою) за жанровими ознаками, дати їм загальну джерелознавчу характеристику;

2) шляхом фронтального опрацювання уривків загальним обсягом близько 60000 слововживань та вибіркового залучення ілюстративного матеріалу з інших частин підготувати базу для лексикологічного аналізу, на основі якої зробити класифікацію лексичного матеріалу за тематичними групами, виявити серед них найширше представлені;

3) виконати лексико-семантичний аналіз у межах тематичних груп, представлених у пам'ятках;

4) з'ясувати рівень впливу розмовного (у тому числі діалектного) мовлення, літературно-книжної традиції та інших мов на лексичний склад досліджуваних пам'яток, ступінь вияву того чи іншого впливу в межах різних тематичних груп;

5) на основі аналізу лексики з'ясувати структурно-типологічні й почасти жанрово-стилістичні параметри української літературної мови, відбитої в почаївських друках, вказати на основні тенденції її розвитку.

Об'єктом дослідження є лексика видань друкарні Почаївського Успенського монастиря ХVІІІ - першої третини ХІХ ст.

Предметом дослідження є мовні явища, що були характерними для розвитку лексичної системи вказаного періоду. Проаналізовано тематичні й лексико-семантичні групи лексики, які є широко представленими в досліджуваних пам'ятках.

Методи дослідження. У роботі використано описовий, порівняльно-історичний та зіставний методи. Статистичні підрахунки дозволяють простежити тенденції взаємодії між системою української мови староукраїнського періоду та особливостями її представлення в текстах зазначеного періоду. Розгляд деяких діалектних особливостей у текстах зумовлює застосування методів лінгвістичної географії. З огляду на особливості почаївських видань, яким властива значна жанрово-стилістична різноманітність, вдячним у використанні виявився метод контекстного аналізу, що дозволив розглянути тексти як структуровану цілісність і дібрати уривки для дослідження.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше зроблено аналітичний опис лексичного складу друкованих пам'яток, які належать до різних жанрів і об'єднуються критерієм приналежності до друкованої продукції одного культурного центру, а також у введенні до лінгвістичного наукового обігу нових джерел, створенні джерелознавчої бібліографії україномовної продукції Почаївської друкарні. Проведений аналіз та виконані статистичні підрахунки дають підставу твердити, що в цілому всі україномовні тексти, вміщені у виданнях Почаївського Успенського монастиря, засвідчують високий ступінь представлення лексичних одиниць, притаманних розмовному мовленню. При цьому українська літературна мова почаївських друків в основному перебуває в рамках традиції і норми книжної і “простої” мови другої половини ХVІ - ХVІІІ ст.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Результати вивчення лексики почаївських пам'яток сприяють формуванню уявлення про еволюційний і безперервний характер розвитку української літературної мови й україномовного друку, вони є підтвердженням факту тривалої і широкої попередньої літературної апробації лексичного матеріалу, використаного творцями нової української літературної мови. Факти, наведені в роботі, можна використати для зіставлення в процесі аналізу інших текстів. Інформація про широту представлення тих чи інших тематичних груп лексики свідчить про необхідність використання певних пам'яток для детальнішого аналізу формування й розвитку різних тематичних груп. Крім того, дослідження дає джерелознавчу бібліографію, якою можна користуватися, добираючи джерела для вивчення багатьох інших аспектів розвитку української літературної мови ХVІІІ - першої третини ХІХ ст. Джерелами дослідження є україномовні видання друкарні Почаївського Успенського монастиря (у списку джерел їх 18 позицій; крім того, використано ряд джерел для зіставного аналізу). Для фронтального аналізу й кількісних підрахунків використано уривки загальним обсягом близько 60000 слововживань (список додано до дисертації).

Зв'язок роботи з науковими темами. Дослідження пов'язане з напрямками наукової теми № 01БФ044_01 “Актуальні проблеми розвитку української філології”, що виконується в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення та результати роботи викладено в доповідях на міжнародних наукових конференціях “Професійний імідж бібліотекаря інформаційного суспільства” (Київ, НБУВ, 8-10 жовтня 2002 р.), “Інноваційна діяльність - стратегічний напрям розвитку наукових бібліотек” (Київ, НБУВ, 7-9 жовтня 2003 р.), “ХІІ Федоровський семінар” (Львів, 23-25 квітня 2004 р.), “Бібліотеки та інформаційні центри в системі наукового супроводу суспільних реформ” (Київ, НБУВ, 12-14 жовтня 2004 р.).

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів та висновків.

До роботи додано списки джерел, уривків для фронтального аналізу й кількісних підрахунків, список скорочень, списки скорочень назв словників і наукових праць, список використаної літератури.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” розкрито сутність і стан дослідження порушених у роботі проблем, визначено об'єкт і предмет дослідження, обґрунтовано актуальність теми, з'ясовано мету і завдання дослідження, вказано на наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, названо методи й методику дослідження, схарактеризовано джерельну основу та вказано на апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Видання Почаївського Успенського монастиря XVIII- першої третини ХІХ ст. як пам'ятки української мови” викладено результати джерелознавчого аналізу масиву почаївських видань, у процесі якого вдалося виявити 39 видань, що є повністю україномовними або містять більшого чи меншого обсягу україномовні частини.

З'ясовано, що у XVIII - першій третині ХІХ ст., Почаївський Успенський монастир був впливовим культурним центром. До кінця XVIII ст. Почаївська друкарня, тоді одна з найпродуктивніших в Україні, видала близько 250 книг кириличним та близько 200 книг латинським шрифтом - різними мовами. Роль цього центру, в умовах дії імперських заборон українського друку 1720 і пізніших років, поширювалася і на східну частину України, про що свідчать історичні факти контактів зі Cхідною Україною (зокрема, з друкарнею Києво-Печерської лаври) та факти розповсюдження почаївських книг на східноукраїнській території.

У ХVІІІ - на початку ХІХ ст., українська мова на Волині, зокрема в середовищі духівництва, мала невисокий суспільний статус. Ступінь полонізації (на рівні мовної практики) греко-католицького духівництва у XVIII ст., був значним і постійно зростав. Коли поставало питання про недостатнє володіння священиками церковнослов'янською мовою, то в ролі контрастного “просторіччя” частіше виступала вже не українська, а польська мова: вона поступово замінювала українську в друкованих глосах і ремарках до церковнослов'янських текстів, тлумачних частинах церковнослов'янських словників, утверджувалася як мова перекладів біблійних текстів. Усе ж традиції україномовного книговидання в Почаєві не переривалися протягом усього греко-католицького періоду існування монастиря і друкарні.

Безперечним доказом того, що українська мова не втратила тоді всіх позицій у житті церкви, є не тільки велика кількість видань “для народу”, де використання рідної мови виправдовувалося неосвіченістю сільського населення, а й той факт, що, принаймні серед почаївських стародруків, не існує жодного, навіть канонічного видання, де б церковнослов'янський текст не містив густої домішки українських рис, у т. ч., на лексичному рівні. Так, численні україномовні вкраплення містить церковнослов'янський текст неодноразово видаваної збірки “Гора Почаевска” з описом чудес, що походять від Почаївської ікони Богородиці. Укладачі, описуючи випадки з життя сучасників, часто вдавалися до повсякденної української лексики. Тут постійно вживаються назви осіб за професіями: гарбар, слюсаръ, шаповал, кравецъ, поручникъ панцирный, пекарка та багато інших. Описуючи сучасні події, автори мимоволі вживають звичні їм народно-розмовні назви побутових реалій, слова та вирази.

Жанровий репертуар україномовних видань Почаївського Успенського монастиря ХVІІІ - першої третини ХІХ ст., складають богослужбові книги, видання катехітичного змісту, ораторсько-проповідницька література, підручник із богослів'я, духовні пісні, світські видання, актові документи (український текст ухвали 1596 р.), поетичні твори.

Широта побутування української мови у книгах церкви залежала від функцій тих чи інших видань у релігійній практиці. У богослужбових книгах ми натрапляємо на українську мову в текстах, де відіграє значну роль волевиявлення окремої особи (шлюбна або чернеча присяга, чин сповіді тощо), а також у місцях тлумачного характеру. Необхідністю розуміння тексту широкими колами читачів або слухачів (переважно з селянського середовища) зумовлена поява ряду україномовних видань ораторсько-проповідницької літератури.

Практична функціональна спрямованість розширених катехізисів “Богословіа нравоучителна” та “Народовіщаніє, или Слово к народу каоліческому”, які мали на меті дати настанови та допомогти як священикові, так і звичайному християнинові при вирішенні ряду проблем повсякденного життя, зумовлює широке представлення в їхніх текстах лексики на позначення назв, що пов'язуються з різноманітними сферами життя. Важливим джерелом для вивчення історії формування української мови, свідченням поступового завоювання нею різних ділянок суспільного життя на Правобережжі, що треба пов'язувати з ідеями Просвітництва та початками національного відродження, є підручник з догматичного й морального богослов'я для училищ під назвою “Писмена, си єсть начатки догмато-нравоучителн богословїи образом народовіщанї” (1771), автором якого є Федір Басарабський, управитель Луцької семінарії та схоластик Луцької греко-католицької капітули.

Широко представлені в репертуарі почаївського друку українські пісні релігійного змісту, які, завдяки своїй популярності, були могутнім морально-дидактичним знаряддям церкви. Найвідомішим виданням є “Богогласник” (1790, 1805, 1825), визначити кількість україномовних пісень у якому непросто: внаслідок редакторської роботи під час підготовки збірника навіть ті пісні, що мають народне походження, були піддані книжному редагуванню, і в новому своєму вигляді вони вже не вирізнялися серед маси творів книжного походження.

У ряді випадків після такого редагування українські мовні риси досить хаотично перемішувалися з церковнослов'янськими. І все ж мовний матеріал “Богогласника” викликає зацікавлення в дослідників історії української мови, оскільки пам'ятка містить не лише переробки народних пісень, а й багато авторських, часто із вказівкою на особу.

Видання світського змісту, зявилися насамперед завдяки просвітницькій та патріотичній ініціативі. Участь василіян у цих видавничих проектах свідчить про хибність твердження окремих дослідників, буцімто функція української мови в почаївських стародруках була виключно утилітарною: закріпити греко-католицькі догмати у свідомості малоосвіченої маси селянства.

Ці видання є початком просвітницького руху з національним забарвленням, що незабаром знайде таких продовжувачів серед духівництва різних регіонів західної України, як Андрій Бачинський, Михайло Левицький, Іван Снігурський, Іван Могильницький та ін.

Дотримуючись принципу публікації документів мовою оригіналу, без жодних змін, почаївські василіяни опублікували у збірнику документів, що стосуються їхнього чернечого чину, “Bullae & brevia…” (1767) акт унійної ухвали Берестейського собору 1596 р., складений книжною українською мовою кінця XVI ст.

Цікавим бібліографічним фактом і підтвердженням наявності культурної співпраці зі східною Україною є використання в ролі текстового доповнення до гравюри у виданні “Молитвослов, вчнемъ же чинъ часвъ церковныхъ” відомого паліндрома Івана Величковського “Анна”.

Мова більшості українських текстів у почаївських виданнях перебуває в руслі традицій книжної та “простої” української мови, що активно вживалася з ІІ половини ХVІ ст., і характеризувалася наявністю значної домішки церковнослов'янських та польських мовних рис, передусім у фонетиці, морфології та лексиці. Проте одночасно й жива народно-розмовна мова була джерелом, на яке орієнтувалися автори. Особливо близькою до живого мовлення, як можна припускати, є мова видань “Політика свіцка” (1770), “Книжиці для господарства” (1788).

У другому розділі “Лексика, що характеризує людину у світі живої і неживої природи” розглянуто лексику на позначення понять живої і неживої природи (назви, що характеризують людину як біологічну істоту, назви тваринного і рослинного світу, речовин природного і штучного походження). У другому підрозділі проаналізовано назви, пов'язані з часом, простором та іншими характеристиками буття.

З'ясовано, що лексика, пов'язана з людиною як біологічною істотою, була однією з найбільш відкритих для залучення церковнослов'янських одиниць. Це закономірно, оскільки основу нашої книжної традиції складають тексти релігійного спрямування, а людина в усіх виявах її життя, у тому числі біологічного, завжди була в центрі уваги такої літератури. Біологічне життя людини висвітлюється в аналізованих текстах з поглядів суто фізіологічного, етичного, відповідності принципам моралі (проповіді) та регламентуючим нормам релігії (катехізиси). У більшості текстів, окрім “Книжиці для господарства” та “Політики свіцької”, з живомовними лексемами нерідко конкурують церковнослов'янізми. Важливо, проте, відзначити, що в українській мові не відбулося процесу стилістичної нейтралізації великої частини таких назв, як, наприклад, у російській, вживання церковнослов'янізмів майже завжди було стилістично мотивованим, до того ж вони функціонували паралельно з українськими формами.

Наприклад, книжний варіант жена “особа жіночої статі” та “жінка у подружжі” має абсолютну кількісну перевагу щодо форми жонка. Гадаємо, що сталість такої орфографічної норми (жена), яка не відповідає фонетиці розмовного мовлення, пояснюється не стільки тяглістю церковнослов'янської правописної традиції, від якої автори й видавці в багатьох інших випадках не бояться радикально відступати (пор., наприклад, жонатїй “одружений”), скільки свідомим використанням саме лексичних церковнослов'янізмів у цій тематичній групі. Лексико-семантичні групи назв диких та свійських тварин переважно відображають давно сформовану, ще в праслов'янському та давньоукраїнському періодах, традицію, яка без особливих змін дотривала й донині. Назви, що стосуються рослинного світу, зустрічаються переважно в лікарському й господарському пораднику “Книжиці для господарства” (1788), проте подекуди трапляються й в інших пам'ятках. Ботанічна номенклатура “Книжиці для господарства” є традиційною, звичайною для літературної мови господарських порадників XVIII ст. Така відносна консервативність джерел, друкованих і рукописних, вимагає пояснення. Адже якщо говорити про ботанічну номенклатуру діалектну, народно-розмовну, то тут, як правило, натрапляємо на великі синонімічні ряди, викликані автономним процесом номінації згаданих понять у багатьох говірках. На нашу думку, досить високий рівень номенклатури рослин треба пояснювати польським впливом. Не тільки у польських джерелах XVIII ст., а й у таких виданнях, як “Herbarz” М. Сенника (1568), “Herbarz…” М. Ужендова (1595), давніших польських перекладах з А. Педемонтана та ін., зробивши відповідну фонетично-орфографічну поправку, можна знайти практично всю номенклатуру рослин, використану в “Книжиці для господарства”. Факт симетрії в українських і польських назвах ще, звичайно, не означає, що вся ця номенклатура прийшла до нас із Польщі, але польське авторство літературної норми в цьому випадку не можна заперечити.

Терміни часового поділу представлені здебільшого питомою лексикою, вживаною як у розмовному мовленні, так і в літературній мові. Проте й тут звичка до вживання церковнослов'янізмів, хоч і нечасто, зумовлює наявність конкурентних одиниць, іноді лише в окремих формах словозміни. Наприклад, особливу прив'язаність автори виявляють до книжної форми назви темної частини доби.

Лексика, пов'язана з простором і рухом, досить широко представлена в досліджених пам'ятках. З окремими живомовними одиницями в текстах зрідка конкурують слов'янізми, але контекст зазвичай свідчить про виразну стилістичну функцію останніх, тому в цих випадках не варто вбачати вияву некерованої мовної інтерференції.

Зокрема, деякі пам'ятки засвідчують живомовні назви, що позначають напрям руху.

Тематична група лексики, пов'язаної з уявленням про міру в усіх її виявах, представлена одиницями, закріпленими традицією староукраїнського літературного вжитку, більша частина таких назв побутувала в розмовному мовленні. Церковнослов'янізми тут зустрічаються лише спорадично.

У текстах майже всіх досліджених пам'яток багато числівників. Як і на більшість груп високочастотної лексики, на ці назви поширюється міжмовна інтерференція (особливу роль тут могли відіграти богослужбові книги, де числівників дуже багато, зокрема в підзаголовках їх структурних частин). Думаємо, що саме інтерференція на рівні літературно-мовної практики, а не тільки правописні навички, зумовлює появу таких виразних церковнослов'янізмів. Адже авторів і видавців не стримує етимологічний, за походженням церковнослов'янський, правопис, коли вони використовують такі форми, як діалектний полонізм, звичайний в літературній мові староукраїнського періоду.

Третій розділ має назву “Лексика, що характеризує розум людини, її професійну діяльність, побут, суспільне становище”. У ньому розглянуто лексику професій і праці, обрядову та побутову лексику, назви спорідненості і свояцтва, назви, пов'язані з суспільним життям, економічними та правовими відносинами, лексику, що характеризує людину як істоту, наділену душею і розумом.

Досліджувані пам'ятки дають чимало матеріалу для вивчення історії назв занять і професій та лексики, пов'язаної з професійною діяльністю. Особливо багато її у виданнях, наприклад, в описах гріхів, до яких найбільш схильні люди певних занять. Назви засобів виробництва, знарядь та процесів, пов'язаних із тією чи іншою професійною діяльністю, використовуються нечасто - у тих самих контекстах, що й номенклатура професій. При їх номінації автори орієнтуються на практику живого мовлення - професійного чи загальнонародного. Зокрема, досить широко використано народно-розмовну лексику, пов'язану з обробітком ґрунту, іншими польовими роботами, городництвом.

До обрядової лексики ми відносимо назви предметів і процесів, безпосередньо пов'язаних з літургічним дійством та різноманітними церковними і приватними обрядовими заходами християнського культу. Під таке визначення підпадають назви самих обрядових дійств, назви храму та його частин, а також богослужбових предметів (включно з ритуальним одягом священнослужителів), пов'язаних з цими дійствами. Про домінування питомих українських назв серед обрядової лексики говорити не можемо, бо наповнення цієї тематичної групи зумовлене різними впливами: тут багато грецизмів, що увійшли до складу церковнослов'янської та української мов, їх церковнослов'янських відповідників, а також латинізмів, які входили до вжитку разом з окремими реаліями, перейнятими греко-католиками від римського обряду, або ж як дублети вже існуючих назв - останній процес почався ще в ХVІ ст., і прямо не пов'язаний з Унією. Наприклад, на позначення “оздобленої шафки, призначеної для зберігання зі св. Дарами”, використовується церковнослов'янізм, проте для греко-католицького духівництва в другій половині ХVІІІ ст. був, мабуть, латинізм цимборїум (з пол. cyborium < лат. ciborium) - невідмінюваний іменник серед. р.

До побутової лексики належать назви предметів і процесів, пов'язаних з повсякденним життям усіх або більшості членів суспільства. Такі назви найширше представлені у світських пам'ятках, значно рідше вони зустрічаються в решті текстів. Як показує аналіз, майже вся побутова лексика, використана в досліджуваних текстах, є живомовною. Цьому сприяє той факт, що поняття побутової сфери повністю покриває лексикон повсякденного розмовного вжитку. Таким чином, узявши собі за орієнтир живе мовлення українців, авторові завжди легко знайти в ньому одиниці на позначення відповідних реалій. Натомість значно складніше знаходити живомовні назви для розгалуженої системи абстрактних понять інтелектуальної сфери, різних психічних процесів тощо.

На вибір назв спорідненості і свояцтва впливають як живомовна практика, так і усталена літературна традиція, на якій позначився, крім живомовного, польський і, меншою мірою, церковнослов'янський вплив. Наприклад, у значенні “сім'я” зафіксовано живомовне родина. Слово родичи (родичі) (мн.), що в сучасній мові є основним загальним позначенням осіб за спорідненістю, зафіксоване нами тільки в значенні “батьки - батько і мати”, яке збереглося за ним, зокрема, в наддністрянських говірках.

Лексика, пов'язана з суспільним життям, різними соціальними та економічними явищами, представлена у досліджуваних текстах досить широко, особливо в так званих поширених катехізисах, які регламентують більшість сторін життя і, відповідно, відображають процеси, що в ньому відбуваються. Вона є частково орієнтованою на актуальне народно-розмовне слововживання, частково - на староукраїнську літературну традицію, що зумовлює проникнення в тексти незначного відсотка церковнослов'янізмів та полонізмів, недостатньо адаптованих до морфологічної й фонетичної систем української мови. Часто в текстах поруч ужито й українські лексеми, які є семантичними дублетами згаданих іншомовних слів.

Лексика, що позначає процеси, пов'язані з роботою людського інтелекту і психіки, була в літературній мові західноукраїнських пам'яток ХVІІІ - початку ХІХ ст., досить консервативною ділянкою в лексико-семантичній системі, порівняно з ситуацією в ХVІІ ст., значних змін не відбулося. Вона була здатна достатньою мірою забезпечувати високі потреби номінації в цій сфері понять. Водночас консервативність тут не означає нормативної усталеності: наявність двох і більше семантичних дублетів або близьких синонімів, що відображають різні типологічні впливи на літературну мову, є в назвах зазначеного ономасіологічного класу понять звичайним явищем.

Причиною наявності значної кількості одиниць неукраїнської мовної типології серед цих назв є те, що міра орієнтації літературної мови на народно-розмовне мовлення, його лексичні і словотворчі ресурси ще була недостатньою для того, щоб, послуговуючись власними засобами, усунути з мови надмірний чужомовний пласт.

ВИСНОВКИ

1. Серед доступної сучасним дослідникам продукції друкарні Почаївського Успенського монастиря ХVІІІ - першої третини ХІХ ст., є не менше 39 видань, що вийшли друком українською мовою або ж містять україномовні уривки. Серед цих видань - богослужбові книги, ораторсько-проповідницька література, підручник з богослов'я, духовні пісні, світські видання, актові документи (український текст ухвали 1596 р.), поетичні твори. Традиції україномовного книговидання в Почаєві не переривалися до кінця греко-католицького періоду існування монастиря і друкарні.

2. У досліджених пам'ятках широко представлена лексика, пов'язана зі світом живої та неживої природи (назви людей за віком і статтю, назви фізіологічних процесів і станів, частин тіла та органів, номенклатура рослинного і тваринного світу, назви речовин природного і штучного походження), назви часових і просторових понять, назви руху, назви, пов'язані з категорією міри, лексика, що характеризує людину як діяльну й розумну істоту (лексика професій і праці, побутова лексика, назви обрядової сфери, лексика на позначення понять суспільного життя, економічних та правових відносин, лексика, що характеризує людину як істоту, наділену душею і розумом).

3. При перевазі живомовної лексики в усіх досліджених тематичних групах, спостерігається взаємозв'язок між тематичною організацією лексики та інтенсивністю впливу народно-розмовного мовлення і книжних джерел, а також іншомовних впливів на літературну мову.

4. Досліджений матеріал дає підстави для виділення кількох факторів, що спричиняють використання лексичних одиниць, які, як можна припускати, перебували поза межами народно-розмовного узусу. Такими факторами можуть бути:

- стилістична настанова;

- висока частотність тих чи інших назв в іншомовних текстах, які постійно перебувають у полі зору авторів і видавців;

- у випадку польського впливу - це ще й повсякденна розмовна практика.

В окремих випадках іншомовні одиниці залучаються для заповнення семантичних лакун.

5. Українська літературна мова почаївських друків в основному перебуває в рамках традиції і норми книжної та “простої” української мови другої половини ХVІ-ХVІІІ ст. Ступінь орієнтації на практику народно-розмовного мовлення в різних пам'ятках неоднаковий - найбільший він у світських пам'ятках - “Книжиці для господарства” та “Політиці свіцькій”, видання яких було просвітницьким та національно-патріотичним заходом. Проте і в пам'ятках, де мова всього тексту чи окремих частин якоюсь мірою орієнтована й на церковнослов'янські чи слов'яно-руські джерела, не помітно якихось упереджень проти залучення одиниць з народно-розмовного мовлення, у т. ч., просторічної лексики. Вузькодіалектної лексики в досліджених текстах мало. Тексти видань друкарні Почаївського Успенського монастиря відіграли важливу роль у розвитку української мови, оскільки ними утверджувалася лексика, покладена згодом в основу нової літературної мови.

6. Результати дослідження, з одного боку, підтверджують відмінність верхньої часової межі староукраїнської мовної традиції на західних і східних теренах, оскільки і в першій третині ХІХ ст., коли на Лівобережжі вже панували зовсім інші віяння, більшість почаївських видань перебуває в рамках старої традиції (у цьому контексті можна згадати й друковані видання України, що з'явилися заходами М. Левицького, І. Могильницького). З іншого боку, як засвідчують деякі видання, ще у ХVІІІ ст. відбуваються спроби більш чи менш радикальних змін у системі літературної мови в напрямку її орієнтації на народно-розмовне мовлення. Ці зміни співзвучні з тенденціями розвитку літературної мови на Східній Україні, але, знов таки, народно-розмовна база, на яку орієнтуються автори, є альтернативною - це мовлення носіїв передусім південно-західних діалектів. Обидва ці чинники - вплив староукраїнської спадщини і вибір південно-західної діалектної бази при орієнтації на народно-розмовне мовлення і в подальшому спричинилися до певної автономності західноукраїнської мовно-літературної традиції.

лексичний український мовлення

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВТІЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Діалектна лексика у “Книжиці для господарства” (Почаїв, 1788) // Актуальні проблеми української лінгвістики: Теорія і практика. - К.: Київський університет, 2001. - Вип. 3. - С. 87-98.

2. Почаївські видання ІІ половини ХVІІІ ст. у світлі праць М. О. Максимовича про староукраїнську літературну мову // Актуальні проблеми української лінгвістики: Теорія і практика. - К.: Київський університет, 2001. - Вип. 4. - С. 47-57.

3. Україномовні катехізиси почаївського друку та їх лексика // Актуальні проблеми української лінгвістики: Теорія і практика. - К.: Київський університет, 2002. - Вип. 6. - С. 64-74.

4. Вірш Івана Величковського в почаївському Молитвослові 1755 р. // Український археографічний щорічник. - К. - Нью-Йорк, 2004. - Вип. 8/9. - С. 774.

5. Українська мова в кириличних стародруках: до проблем створення українського бібліографічного репертуару (на прикладі почаївських видань) // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. - К., 2004. - Вип. 13. - С. 179-194.

Размещено на Allbest.ru