Формально-граматична і функціонально-семантична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI–XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формально-граматична і функціонально-семантична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI-XVIII ст.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Специфіка стосунків між учасниками мовного спілкування та способи їх мовного втілення активно вивчаються сьогодні як у лінгвістиці, де з'явилися нові дослідження граматичних, семантичних, прагматичних чи типологічних особливостей імперативних конструкцій та правил їх функціонування в мовленні, так і у філософії, логіці, етиці, правознавстві, соціології, у дослідженнях штучного інтелекту. У мовознавстві дискусійним залишається питання самого статусу імператива й імперативних конструкцій, граматичних одиниць, які належать до них, додаткових аргументів потребують також факти транспозиційного варіювання імперативного значення, пов'язані з імперативною парадигмою та ін.

У науковій літературі поняття імператива певною мірою ототожнюється з граматичною категорією способу дієслова, яка є однією з найскладніших і малодосліджених в українському мовознавстві і вивчення якої належить до актуальних завдань теоретичної морфології та історичної граматики, оскільки стосується фундаментальних теоретичних проблем української мови.

Імперативні конструкції здавна привертали увагу мовознавців як своєрідне явище в системі слов'янського дієслова. Спорадично розглядалися імперативні одиниці у загальних дискурсах, колективних розвідках, авторських монографічних дослідженнях, у центрі уваги яких перебувало дієслово як лексико-граматична категорія мови. Серед учених, які досліджували імператив у історичному аспекті на матеріалі східнослов'янських мов, можна назвати М.К. Грунського, П.К. Коваліва, В.І. Журавського, А.П. Ярещенка, В.Н. Білоусова, В.М. Русанівського, Л.В. Ажнюк, але їхні результати стосуються переважно історії розвитку та становлення форм наказового способу на морфологічному рівні, а функціонально-семантичні особливості імператива залишаються поза увагою. У науковому доробку Л.В. Бережан, Л.В. Фоміної, Н.В. Швидкої та ін., результати досліджень яких були опубліковані останнім часом, на перший план виходить проблема функціонування імператива на сучасному етапі розвитку української мови, тоді як історичний аспект залишається поза межами згаданих праць.

Вибір теми даної дисертації зумовлений тим, що в україністиці проблема формування імперативних значень і функціонування імперативних конструкцій в українській мові XVI-XVIII ст. залишається недостатньо вивченою і вимагає спеціального дослідження, особливо у плані історії мови.

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні формально-граматичних та функціонально-семантичних характеристик імперативних конструкцій: виявленні закономірностей їх функціонування, визначенні засобів і способів передачі ними імперативних значень та з'ясуванні специфіки формальних і значеннєвих показників імперативності в українській мові XVI-XVIII ст.

Для реалізації цієї мети необхідно розв'язати такі завдання:

визначити якісні та кількісні характеристики імперативної парадигми в українській мові досліджуваного періоду;

встановити формально-граматичні параметри стратифікації імперативних конструкцій;

визначити класифікаційні ознаки синтаксичних конструкцій із значенням імперативності, виділивши ядерні та периферійні моделі;

встановити специфіку трансформації модальних імперативних значень і способи її реалізації;

з'ясувати функціонально-семантичні особливості імперативних конструкцій.

Об'єктом дослідження є імперативні конструкції в різностильових творах пам'яток основних жанрів української писемності XVI-XVIII ст.

Предметом обрано формально-граматичні та функціонально-семантичні характеристики імперативних одиниць, виявлених у досліджуваних текстах зазначеного періоду.

Методи дослідження. У дослідженні застосовується дедуктивно-індуктивний метод з його прийомами: повним і частковим цілеспрямованим дослідженням матеріалу, лінгвістичним спостереженням та осмисленням його результатів. Широко використано методику трансформаційного, дистрибутивного, а також статистичного аналізів, що дало змогу визначити продуктивність окремих моделей з імперативним значенням в українській мові XVI-XVIII ст.

Матеріалом дослідження є пам'ятки основних жанрів української писемності XVI-XVIII ст., зокрема грамоти, акти та інші юридичні документи. Найповнішу картину семантичних і функціональних особливостей імперативних конструкцій в українській мові досліджуваного періоду надають літописи, твори політичної сатири, староукраїнські редакції творів релігійного характеру, драматургія, твори полемічної літератури, фольклор.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є першою спробою комплексного вивчення імперативних конструкцій в українській мові XVI-XVIII ст. з урахуванням специфіки становлення, розвитку та функціонування категоріальної системи аналізованих граматичних одиниць.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що уточнюються поняття про норму та кодифікацію граматичних одиниць української мови, зокрема визначаються особливості формування імперативної парадигми українського дієслова з врахуванням відповідних історичних процесів в українській мові ХVI - XVIII ст. та різножанрової і різностильової специфіки вираження імперативності в аналізованих синтаксичних конструкціях.

Практичне використання. Результати дослідження можуть бути використані у лінгводидактиці вищої школи, зокрема при викладанні курсу морфології сучасної української літературної мови (теми «Дієслово», «Види речень за метою висловлювання»), історичної граматики української мови, спецкурсів, спецсемінарів та факультативів, а також у лексикографічній практиці, зокрема при створенні різнотипних словників української мови ХVІ - ХVІІІ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини «Писемні пам'ятки ХІ - ХVІІІ ст. як джерело вивчення історії української мови».

Апробація основних положень і результатів дослідження здійснювалася шляхом обговорення на підсумкових наукових конференціях викладачів та студентів Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (1998-2004 рр.), на засіданнях кафедри української мови УДПУ імені Павла Тичини, на VIII та IX Всеукраїнських науково-практичних конференціях «Нові дослідження пам'яток козацької доби» (Київ, 1999, 2000), на наукових читаннях, присвячених 95-й річниці від дня народження та 5-й річниці з дня смерті професора М.А. Жовтобрюха (Київ, 2000), на V Міжнародній науковій конференції «Пам'ятки писемності слов'янськими мовами XI-XVII ст.» (Київ, 2000), на Міжнародній конференції «Мова у слов'янському культурному просторі» (Умань, 2002), на Міжнародній науковій конференції «Семіотика культури / тексту в етнонаціональних картинах світу» (Київ, 2004), на Регіональному науковому семінарі «Лексика в синхронії та діахронії» (Умань, 2004) та Міжнародній науковій конференції «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність», присвяченій 200-річчю М.О. Максимовича (Київ, 2004).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 5 публікаціях, надрукованих у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел досліджень та списку використаної літератури (253 найменування). Повний обсяг дисертаційного дослідження - 205 сторінок, джерельна база нараховує 77 позицій.

Основний зміст дисертації

імперативний граматичний модальний стратифікація

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження та його актуальність, сформульовано об'єкт, предмет, мету та завдання роботи, її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, окреслено форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі - «Теоретичні засади вивчення імператива у східнослов'янському мовознавстві» - викладено теоретичні основи дослідження, подано обґрунтування основних теоретичних понять і визначено концептуальні принципи аналізу джерельного матеріалу.

Аналіз спеціальної лінгвістичної літератури, мовознавчих досліджень щодо поняття імперативності засвідчує, що проблема його статусу та кількісного складу імперативної парадигми все ще залишається нерозв'язаною, тому що немає єдиного погляду на визначення імператива. У науковій літературі відзначається, що парадигма імператива у східнослов'янських мовах функціонує переважно у поєднанні синтетичних дієслівних форм 2-ої особи однини та множини й аналітичних форм 3-ої особи однини та множини, хоч і ця точка зору вимагає додаткової аргументації. З одного боку, проблемним є питання, якою мірою можуть бути семантично однотипними словоформи, які вважають імперативними, з іншого - наскільки ці словоформи відповідають тим формальним вимогам (однорідність будови, відсутність омонімічних словоформ, лексичне обмеження та ін.), які передбачаються одиницями однієї парадигми.

Відповідно до традиції, що склалася у слов'янському мовознавстві та була домінантною до 70-х років ХХ століття, вчені-славісти розробили чотири концептуальні підходи щодо класифікації різновидів імперативних парадигм:

«вузька» імперативна парадигма, що включає лише форми 2-ої особи однини та множини (М.П. Муравицька, Й.П. Мучник, М.П. Некрасов, певною мірою О.В. Бондарко та О.В. Ісаченко);

парадигма, що включає форми 2-ої особи й форми «сумісної дії» (форми 1-ої особи множини) (К.С. Аксаков, В.В. Виноградов, І.І. Давидов, О.В. Ісаченко, О.М. Пєшковський);

парадигма, що включає форми 2-ої особи, форми «сумісної дії» та форми 3-ої особи (О.І. Заріцька, А.В. Немешайлова, О.О. Шахматов);

парадигма, до складу якої входять форми 2-ої особи, форми «сумісної дії», форми 3-ої особи та форми 1-ої особи однини (Ф.І. Буслаєв, О.Х. Востоков, М.С. Трубецькой).

Треба зауважити, що ці підходи не дають чіткої відповіді на поставлене питання, оскільки немає імперативних парадигм, які відрізнялися б не кількістю форм, а якісно різними одиницями. Тому дослідники «найбільш імперативними» за змістом вважають форми, які означають, що слухач є виконавцем дії, щодо якої виражається волевиявлення мовця (форми 2-ої особи); «менш імперативними» - форми, які означають, що виконавцем дії є не лише слухач, але і мовець (форми «сумісної дії»); ще «менш імперативними» - форми, де мовець, слухач і виконавець є різними особами (форми 3-ої особи); «найменш імперативними» - форми, що вказують на прямого виконавця дії - мовця (форми 1-ої особи однини).

У свій час О.О. Шахматов, визначаючи спосіб як словесне вираження відчуття зв'язку між суб'єктом і предикатом, розрізняв, «з одного боку, морфологічні способи, а з іншого, синтаксичні: морфологічні - це ті словесні засоби, якими виражається відчуття зв'язку між суб'єктом і предикатом у формах дієслова, синтаксичні способи - це ті словесні засоби, якими взагалі може бути виражено таке відчуття». На розвиток цієї теорії В.В. Виноградов небезпідставно стверджував, що наказовий спосіб є панівним, але не єдиним засобом вираження імперативності, яка у його теорії ототожнюється з поняттям спонукальної модальності. На думку вченого, значення спонукальності ширше, ніж значення імператива дієслівної форми. Модальне значення, за В.В. Виноградовим, як категорія синтаксична не є тотожним способовому значенню дієслова, категорії морфологічній, хоча вона й становить типовий і досить поширений засіб його вираження.

Це положення було реалізовано у синтаксичних дослідженнях української мови, автори яких виходять із того, що модальні значення, в тому числі й спонукальні, створюються в результаті взаємодії різних рівнів мовної системи. Так, Л.А. Булаховський серед одиниць, що виявляють імперативність, виділяє спеціальні форми (2-а особа однини і множини, 1-а особа множини, описові форми, що передають заклик, звернений до об'єкта розмови, тобто до 3-ої особи) та інші дієслівні форми (інфінітив, форми 2-ої особи майбутнього часу дієслів доконаного виду, форми 1-ої особи множини майбутнього часу дієслів цього ж виду у поєднанні зі словом давай, давайте, форми минулого часу та форми умовного способу), якщо вони вживаються з емоційно-вольовою інтонацією, типовою для наказового способу. Пізніше, А.П. Ярещенко зауважує, що формальною сферою вираження спонукання до виконання дії є наказовий спосіб - імператив, який відрізняється від інших способів спеціальним модальним значенням, емоційно-спонукальною насиченістю, експресією, інтонаційним оформленням, своєрідністю формоутворення та структури. Визначення наказового способу, яке існує в сучасному українському мовознавстві, не відбиває, на думку дослідника (і ми з ним погоджуємося), всіх специфічних характеристик волевиявлення цієї граматичної категорії: у ньому акцентується увага лише на категоричності волевиявлення. Він вважає, що правильніше називати наказовий спосіб «вольовим». Таку саму назву наказового способу використовував ще П.А. Бузук, зауважуючи, що вона точніше відбиває функціонально-семантичну специфіку способу: вольовий момент присутній при будь-якому вияві імператива.

Академік В.М. Русанівський семантичну роль категорії способу в українській мові справедливо вбачає саме у протиставленні реальних дій (дійсний спосіб) ірреальним модальним (не дійсний спосіб). Ірреальні дії, на його думку, «обов'язково пов'язані з оцінкою ситуації, в якій вони протікають, і передають одночасно побажання чи наказ, вказують на сумнів особи-мовця щодо їх виконання і под. Тобто всі ірреальні дії… пов'язані з оцінкою характеру зв'язку дії з діючою особою або предметом: ти піди і зроби (наказ), коли б ти пішов, то зробив би (вказівка на умову, при якій може бути виконана одна з дій), ти б пішов і зробив (побажання) і под.». Найповніше точка зору В.М. Русанівського на категоріальні способові ознаки українського дієслова представлена у колективній праці «Граматика української мови», де категорія способу подається як граматична категорія дієслова, яка виражає ставлення мовця до можливості, бажаності, необхідності й інших умов здійснення дії чи реалізації стану; виділяється чотирьохчленна способова парадигма ірреальних дій, яка представлена наказовим, умовним, спонукальним і бажальним способами. Наказовий, спонукальний і бажальний способи об'єднує те, що їхнє призначення полягає у створенні модальності спонукання, хоча ці три способи позначають різні відтінки волевиявлення. Якщо наказовий спосіб виражає значення «необхідності виконання дії співрозмовником (співрозмовниками), особами, що не беруть участі у розмові, й, нарешті, самим мовцем», то спонукальний спосіб передає послаблене значення апелятивності: дія може відбутися «тільки при повній добрій волі особи, до якої звертаються». Семантика ж бажального способу базується на волевиявленні мовця, зверненому до самого себе або до третіх осіб. Бажальний і спонукальний способи подаються в «Граматиці» як різновиди ірреальних (умовного й наказового) способів у їх протиставленні реальному (дійсному).

Зважаючи на вищесказане, логічним є те, що у другій половині ХХ століття у східнослов'янському мовознавстві спостерігається тенденція до розширення значення імперативності, зокрема введено поняття «синтаксичного наказового способу», яке, на нашу думку, повніше передає значення імператива і дозволяє поєднати форми наказового способу дієслова і спонукальні конструкції. Так, у дослідженнях російських граматистів О.П. Володіна та В.С. Храковського знаходимо таке визначення імператива: «Імператив - єдина форма дієслова, що у своєму прямому значенні (як вокатив у сфері імені) виконує специфічну апеляційну чи, ширше, закличну функцію, не властиву іншим дієслівним (і іменниковим) формам, які у своєму прямому значенні виконують комунікативну чи експлікативну функції». У російській мові, на думку дослідників, функціонує восьмичленна імперативна парадигма, в якій необхідно розрізняти, з одного боку, центральні та периферійні, а з іншого - первинні та вторинні форми.

Отже, в українській мові, так як і в інших слов'янських мовах, одні з дієслівних форм є імперативними за своїми основними граматичними значеннями (синтетичні та аналітичні одиниці наказового способу), інші можуть виступати у функції імперативних спонукальних конструкцій тільки в певній конситуації (форми теперішнього та майбутнього часів, умовного способу, інфінітив, перформативи та ін.).

Центр імперативної спонукальності в українській мові становлять імперативні речення з формами наказового способу дієслова, а периферію імперативності формують вислови з непрямою вказівкою на спонукальне волевиявлення.

Другий розділ - «Формально-граматична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI-XVIII ст.» - присвячено практичному аналізу морфологічних, синтаксичних, морфолого-синтаксичних та інтонаційних засобів вираження імперативних значень, зафіксованих у пам'ятках української мови досліджуваного періоду.

Питання про суть імперативного значення у слов'янських мовах і його семантичні різновиди органічно пов'язується з питанням про засоби вираження цього значення в мові. Кожне значення відповідного вислову може реалізовуватися за допомогою різних засобів вираження, які можна диференціювати на основні та вторинні. Увагу в роботі зосереджено на ядерних (прямих) та периферійних (непрямих) моделях імперативних конструкцій. Досягненням сучасної синтаксичної науки є усвідомлення того, що зміст вислову, формування окремих його компонентів, у тому числі й модальних, здійснюється завдяки специфічній взаємодії лексичних і граматичних одиниць. Як показують мовознавчі дослідження, на перетині лексичного й граматичного виникають найбільш специфічні й найбільш диференційовані відтінки мовних значень. Саме завдяки взаємодії лексичних і граматичних мовних засобів досягається виразність у передачі певного змісту. Прагнення виразності висловлюваної думки спонукає мовця до пошуку й використання нових, нестандартних мовних засобів, які найбільше відповідатимуть його комунікативним потребам.

Тому, ґрунтуючись на понятті «синтаксичного наказового способу» та враховуючи вищезазначене, відзначаємо, що ядро імперативної парадигми складають такі одиниці:

Синтетичні форми наказового способу:

форми 1-ої особи однини та множини, напр.: И страх послю, ведущій тя, и устрашу вся языки (Г. Сковорода); Тую всю fему раздhлимъ на части въ наррацїи и кождую часть щсобно повhдаемъ (І. Галятовський);

форми 2-ої особи однини та множини, напр.: И с тымъ рицерствомъ славы доброи набывай, А мне в ласце своїй зо всhмъ войскщмъ ховай (К. Сакович); Прїймhте оубщ любезно сію стЮuю Книгу многимъ трuдомъ и хuдожне изданнuю… (Предисловіе къ Постной Тріоди);

форми 3-ої особи однини, напр.: Се возсія день твой благій! (Г. Сковорода); …вдасть в руку твою и постави тя Господь господина всhмъ… (Псалми).

ІІ. Аналітичні форми наказового способу (сполучення дієслів із частками ать (атъ), да, хай (нехай), бодай, пусть (пущай)):

форми 1-ої особи однини та множини, напр.: Да пожыву хоч мало на земли безмятежно (К. Зиновіїв); …Нехай насладимся Безконечно о Бозh (Г. Кониський);

форми 2-ої особи однини та множини, напр.: Да оставиши весь дом твои…, да гнЮе отвратиши сердца твоего…, да отверзеши руку твою ему, и взаим да даси ему… (Г. Сковорода); Да позволь сивуху пить да табаку нюхать (І. Некрашевич);

форми 3-ої особи однини та множини, напр.: Пусть летит невhж враг черный; ты в горный возвысись град (Г. Сковорода); Нехай с# не засмоучают срдЮца ваши, вhроуйте в бгЮа и в мене вhруйте… (Пересопницьке Євангеліє).

Периферію імперативності формують такі граматичні одиниці:

І. Інфінітив, напр.: Да і о(т) вhтро(в) злы(х) рачъ насъ бжЮе хранити: да и за то особно будемъ т# хвалити (К. Зиновіїв); Не завжды абовhмъ постити, не завжды покuтu ^правовати, не завжды «лмужны давати, не завжды анh всюди иншіе побожне оучинки выконывати… (Предисловіе къ «Парамизіи»).

ІІ. Форми умовного способу, напр.: …Не миновал бы ты того Христа… (Г. Сковорода); Нехай бы вhнъ преставъ тhлко мудровати… (І. Некрашевич).

ІІІ. Форми теперішнього та майбутнього часу дійсного способу, напр.: Поздоровляемо васъ вhршою такою (І. Некрашевич); Призову жь и я Его въ свою помощь! («Исторія Русовъ»).

IV. Перформативи, у яких волевиявлення передається за допомогою сполучень слів типу наказувати, просити, веліти і под. з інфінітивом, напр.: Через то воззываемъ васъ всhхъ… соединиться къ нашему единомыслію и приложитися къ Церкви прежней нашей… («Исторія Русовъ»); МЮлю прочитающихъ сі# стЮы# Книги, мол#щихъ съ БжЮїею помощію, в них недокончана# исправити… (Предисловіе къ первой книгh Четьихъ Миней).

V. Речення з недієслівними формами (їх трапляється не дуже багато в українській мові XVI-XVIII ст.), напр.: Прочь, прочь, о нище! («Ужасная измhна…»); Гвалт! Гвалт! Панови! (Я. Гаватович) та ін.

Засоби вираження імперативного значення української мови XVI-XVIII ст. характеризуються за такими мовними маркерами:

1. Морфологічним. До морфологічних засобів вираження імперативності належать синтетичні та аналітичні форми наказового способу й інфінітив.

У формах 1-ої особи множини на ґрунті української мови XVI-XVIII ст. остаточно завершився процес утворення сучасної флексії - мо. Перехід - мъ в-мо проходив під впливом 1-ої особи множини дійсного способу. Імперативні форми на -імо виникли лише тоді, коли новий суфіксальний голосний -і - (з - h-) потрапляв у наголошену позицію, коли ж наголос падав на корінь, то в імперативних формах суфіксальний голосний у ненаголошеній позиції зазнавав редукції (горімо, носімо, учімо; приходьмо, ріжмо, сядьмо). Також у цей період формуються паралельні форми 1-ої особи (говорім - говорімо, несім - несімо).

Дослідження А.П. Ярещенка, О.С. Мельничука, В.М. Русанівського та інших доводять, що наприкінці XVIII ст. існувала універсальна імперативна форма 2-ої особи однини, що мала такі моделі:

з наголошеною флексією - и (скажи, возьми, покажи, проклени, схоронися, відпусти);

з ненаголошеною флексією - и, яка в цій позиції зазнавала часткової редукції (занедбай, жалуй, давай, почитай, даруй);

флексія - и повністю редукувалася, якщо наголос падав на голосний кореня або основи (визволь, порадь, ріж, кинь, лізь). Ця модель ще мала ряд варіантів, а саме флексія - и зберігалася: а) якщо наголос падав на префікс ви - (вибери, винеси, виручи); б) якщо основа слова починалася збігом приголосних звуків (збризни, стисни, скисни).

На кінець ХVІІІ ст. в українській мові завершується становлення імперативних форм 2-ої особи множини: форма на - те втратила голосний компонент (говоріть, пишіть, любіть, будіть), який зберігався лише у формах, де відбулася часткова або повна редукція суфіксального голосного (читайте, пізнайте, радьте, ріжте, плачте). Така дієслівна словоформа активно функціонує і в сучасній українській літературній мові.

Форми 1-ї особи множини у сучасній українській мові ведім - ведімо, носім - носімо в імперативній парадигмі вживалися паралельно. Що ж до закінчень другої особи множини - ть і - те, то перше є нормативним для форм із суфіксом - й- / - ш - (знайте, вабте), друге - для форм із суфіксом -і - (ведіть, носіть). Закінчення - те після суфікса кваліфікується як застаріле і вживається в художній літературі зі стилістичною метою.

Аналізований матеріал показав, що в українській мові XVI-XVIII ст. при дієслівних формах 3-ї особи і, значною мірою, при формах 1-ї особи основним засобом вираження спонукальності стали модально-імперативні частки ать, да, хай, нехай, бодай, пусть, пущай. Протягом зазначеного періоду відбувалися певні кількісні і якісні зміни у вживанні згаданих часток: витіснення й обмеження часток ать і да майже в усіх слов'янських мовах з одночасним розвитком спонукальної частки хай, яка в українській мові має ще й варіант нехай; поява нової частки бодай; спорадичне вживання часток пусть, пущай з наростанням їх частотності у XVIII cт.

2. Синтаксичним. До синтаксичних засобів розрізнення імперативних конструкцій належать порядок слів і способи та засоби вираження головних членів речення. В імперативних конструкціях досліджуваного періоду використовується як прямий, так і зворотний порядок слів. Наприклад, звичайний чи прямий порядок слів - додатки та обставини йдуть за присудком, підмет передує присудкові: Ты же, Бога Власть премнога, торжествуи мо лики, В славh вhчнои ти приличнои державствуи на вhки («Дhйствіе на Рождество Христово»); …Правительства Рускія да устроются и пребываютъ на правахъ своихъ («Исторія Русовъ»). У двоскладних імперативних реченнях з фразотворчими частками бодаи, нехай, пусть, хай в староукраїнській мові, як і в сучасній, нормативним є розташування членів речення, коли частка розпочинає речення, а підмет передує лексично повнозначній частині присудка: Бодаи ты за лихо не зналъ (К. Зиновіїв); Нехай усякъ познае… (І. Некрашевич).

В імперативних конструкціях української мови XVI-XVIII cт. з присудками у формах особової парадигми підмет виявляє різні структурно-семантичні властивості і виражається переважно займенником чи іменником. Звертає на себе увагу те, що імперативна конструкція із займенниковим підметом деякою мірою відрізняється за змістом від інших конструкцій: наявність займенникового підмета у таких реченнях логічно підкреслює, ніби додатково «фокусує» увагу на виконавці спонукальної дії, напр.: Нехай бы вhнъ переставъ тhлко мудрувати (І. Некрашевич); Ежели мя чернь проклинает, осhни ты меня благоволеніем твоим осhннем… (Г. Сковорода).

Позиція підмета щодо простого дієслівного присудка, як показують наші спостереження, може бути контактною чи дистанційною, напр.: Wрле пилнuй Презацныхъ Могилщвъ Корщны (Стихи Петру Могилh) (присудок йде безпосередньо за підметом); Жить як не хочеш собі, іншим ти довго живи (Г. Сковорода) (підмет відділяється від присудка обставиною); …Чтобы никто изъ чиновъ посторонних и не Козацкихъ, въ дhла ихъ войсковыя не мhшался… («Исторія Русовъ») (між підметом та присудком є додатки та означення).

Граматичний центр односкладних речень, виражаючись предикатом-дієсловом, як правило, стоїть на першому місці, а потім ідуть другорядні члени речення: додатки, означення, обставини, напр.: Поклонися папh, приими его самосмышленный закон, календар новоутворенный, и почитай, ветхий же отступи и всю прелест нашея вhры честно почти, на нас истинны ничтоже не глаголи, лжи и прелести нашея не хули (І. Вишенський); Возопій крhпостію, и не пощади, «кщ и трuбu возгласи гласъ свой, и възвhсти людемъ грhхи ихъ… (Предисловіе къ Номоканону… Захаріи Копыстенскаго); Скоро ведhте в темницу, Приставъте стрещи его стражей четверику! (Г. Кониський). Для цих речень характерним є перенесення акценту з виконавця дії на саму дію, що є дуже важливим для імперативного значення конструкції.

Аналіз синтаксичних особливостей імперативних конструкцій, які наявні в писемних пам'ятках, дозволяє з упевненістю твердити, що у двоскладному реченні порядок слів та семантико-синтаксичні якості підмета і присудка чи головного члена в односкладному реченні дієслівного типу збереглися і в сучасній українській літературній мові.

3. Морфолого-синтаксичним. Морфолого-синтаксичні засоби вираження імперативності поєднують морфологічні і синтаксичні маркери імперативної конструкції, що реалізуються в аналізованих пам'ятках за допомогою звертань, еліптичних та перформативних речень.

I. У конструкціях з ініціальними звертаннями вокативи переважно виражені препозитивними іменниками (ГспЮди, вседержителю, услыши млЮтву умершихъ… (І. Галятовський)); рідше субстантивованим прикметником (Звабний, віддайся мені доки жити на світі я буду, Медом солодким ти будь… … (Г. Сковорода)); іноді словосполученням «іменник + прикметник» (Іисусе преблагій, призри на недостойный трудъ мой… (І. Некрашевич)), словосполученням «іменник + займенник» (Христе, жизнь моя, умерый за мя! (Г. Сковорода)) чи словосполученням «іменник + займенник + прикметник» (О боже мой милостивій! возри на плачъ мой ревнивій (Плачъ Російскhй)).

ІІ. Позицію у середині речення можуть займати як вокативи, виражені іменником чи субстантивованим прикметником, напр.: Повелhвай нами, Хмельницькій, повелhвай и веди насъ… … («Исторія Русовъ»); Востани, господи, и да разсыплются врази твои, и да бhжат вси ненавидящый тебе! (Г. Сковорода), так і словосполученням «іменник + прикметник», напр.: Аще не увhси самую тебе, о добрая в женах, изыйди ты в пятах паств и паси козлища твоя у кущей пастырских (Г. Сковорода); чи словосполученням «іменник + займенник», напр.: Оставь, о дух мой, вскорh всh земляныи мhста! (Г. Сковорода).

ІІІ. Постпозиційні вокативи виражаються іменником, напр.: Не фрасуйся, диваку! (Укр. нар. пісня); іменниково-прикметниковим чи іменниково-займенниковим словосполученням, напр.: Благодарствую тобh, старик сhдовласій! (Г. Сковорода); Не бойтеся теды, вашьмосци, братія наша… («Исторія Русовъ»); словосполученням «займенник + іменник + іменник + займенник», напр.:… що все, ваша милость браття наше, въдячне приймhте и Господу Богу благодареніє всегда воздавайте… («Сказаніе…»); чи словосполученням «іменник + займенник + прикметник», напр.: Не бойся, Аде, пане мой милий! (Я. Гаватович), субстантивованим дієприкметниковим зворотом, напр.: Слушай, собравшійся здесь новый Израилю… (Г. Сковорода).

Цікавою особливістю аналізованих текстів є факти подвійного звертання, які подають додаткову характеристику тому, до кого звертається мовець, напр.: Ой ти панъ, ти богачъ, да не зровняемся… (Укр. нар. пісня); Ой не ходи, серце мое, миленкий, за мною! (Укр. нар. пісня); ГсЮди, вседержителю, бжЮе, услыши млЮтву умершихъ… (І. Галятовський); И ты, днешній гетмане, зацный Олефіру, Щасливе справуй воском тым, а ховай вhру Богу и народови тыж христіанскому… (К. Сакович) - але таких прикладів дуже мало.

4. Інтонаційним. Зважаючи на те, що ряд мовознавців (О.М. Пєшковський, В.В. Виноградов, А.Н. Вежбицька, І.Р. Вихованець, А.Й. Багмут та ін.) є прихильниками того, що імперативна інтонація може перетворити будь-який вислів у наказ, можна стверджувати, що на сучасному етапі розвитку української мови у живому мовленні обов'язковим елементом спонукальних речень є особлива імперативна інтонація, яка відігравала важливу роль і в імперативних конструкціях української мови XVI-XVIII ст. Хоча однією з відмінностей системи засобів вираження спонукальності в українській мові досліджуваного періоду (у тому вигляді, як вона представлена в мові пам'яток) від сучасної української мови є, за нашими спостереженнями, мала кількість спонукальних речень, модальне значення яких створюється лише за рахунок інтонації, тобто такого типу, як: О волосю зась… (І. Вишенський); Гвалт! Гвалт! Панови! (Я. Гаватович) і под. Такі речення знаходимо лише в художній літературі другої половини XVII ст., напр.: Ах ты, печаль, прочь отсель! (Г. Сковорода); З богом, мой синку! (Г. Сковорода); Довольно брашна! («Измhна»); Гетьманчику-небоже! Не туди на Запороже! («Про Жовтоводську битву»); Алексhй. То и мнh треба умерти? Михаил. Треба… («Про Олексія чоловіка божого»)

Незважаючи на те, що у пам'ятках XVI-XVIII ст. імперативних конструкцій, у яких імперативне значення передається лише за допомогою інтонації, зафіксовано дуже мало (2,84%), на наш погляд, все ж можна говорити про певну специфіку таких конструкцій, що виразно спрямовані на виконання комунікативної функції з вказівкою на марковану модальність.

Як видно з діаграми, синтетичні форми наказового способу становлять найбільшу кількість (79,55%) серед імперативних конструкцій досліджуваного періоду. Особові форми, які формують ядро імперативної парадигми, мають такий відсотковий розподіл: а) форми 2-ої особи однини та множини - 76,6%, де 36,35% - форми однини та 40,25% - форми множини; б) форма 1-ої особи множини (2,95%). Аналітичні форми наказового способу (сполучення дієслів із частками ать (атъ), да, хай (нехай), бодай, пусть (пущай)) складають 10,39% від загальної кількості досліджуваних одиниць (форми 3-ої особи однини та множини - 7,6%; форми 1-ої особи однини та множини - 1,42%; форми 2-ої особи однини та множини - 1,37%). Периферію імперативної парадигми становлять конструкції з: а) недієслівними формами (2,84%); б) перформативами на зразок наказувати, просити, веліти і под. (2,57%); в) інфінітивом (1,58%); г) формами умовного способу (1,53%); ґ) формами теперішнього та майбутнього часу дійсного способу (1,48%).

У третьому розділі - «Функціонально-семантична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI-XVIII ст.» - розглядаються імперативні речення з погляду їх комунікативної організації, тобто, комунікативного наміру, який реалізує мовець за допомогою того чи іншого мовленнєвого акту.

Враховуючи те, що імперативне значення в аналізованих конструкціях є домінантним для учасників акту спілкування, а також можливість визначення ступеня інтенсивності спонукання виділяємо такі різновиди значень імперативних конструкцій (у дужках зазначено відсоток різновидів значень імперативних конструкцій від загальної кількості одиниць, які було зафіксовано в пам'ятках ХVІ - ХVІІІ ст.):

наказ (27,2%), напр.: Стой, руко! ахъ! Стой, чаши не коснися! Се лютимъ ядомъ сія наполнися! («Ужасная измhна…»); Отъ що, чоловіче, - піди мерщішенько до куми, та добудь сковороди (Укр. нар. казка); Іродъ повелhваетъ: Градhте во Виfлеемъ, вси спhшно градhте І сущія младенци у нема посhцhте… (М. Довгалевскій)

вимога (18,3%), напр.: О полученій жъ сего равно и по приведеній в исправность дорогъ репортоват меня некоснительно («Ділова документація Гетьманщини»); Нехай пріймет записи купчих и духовних; Нехай изгладит мое и единокровнихъ оих їмя, а свое пишет як угодно… (Г. Кониський);… милая моя пнЮh сестра… того рады вели, вмЮст, належитую труну зробити, въ якую тhло вложивши, чим таким оное обложити, жебы въ трунh нимало не колихалося, и осмоливши округъ тую труну, постановhте оную зъ тhлом…, и спорядивши такъ, отправуй, вмЮст, его милости до господи при пнЮу снЮови… (Приватні листи ХVІІІ ст.);

заборона (17,1%), напр.: Но не изволь долгаго времени мед пити… (Митрополит Дімітрій, «Комеді#…»); И пока оніе до гражданського суда прилични не будуть, отсилат къ Синоду, а самимъ мирскимъ властемъ не брат въ коллегіи, или гдh індh, и не держать (ДДГ);

прохання (9,7%), напр.: Прошу вмЮ добродійки, впадши до стопъ ногъ еи: ХртЮа ради, буди милостива на мене а пришли що на мене одъ себе… (Приватні листи ХVІІІ ст.); Просимо до насъ, Хотя на часъ, пріhхати святками (І. Некрашевич); Ой, кумасю, зачикайте-но, я вамъ дамъ покоштувати… (Укр. нар. казка);

благання (8,2%), напр.:… Боже,… сам укрепи сія,… даруй да благія Со отцем лhты поживем в свhтh, синове, во вhки… («Різдвяна драма»);… о ХрЮте мой, токмо ти мене до конца не остави, молю тя чрезъ кровъ твою, иже мя возлюбилъ еси, и за мя предалъ еси тебе (Приватні листи ХVІІІ ст.); Господине! Молимъ васъ, зволте мало стати… («Комеді#…»)

заклик (4,9%), напр.: Через то воззываемъ васъ всhхъ… соединиться къ нашему единомыслію и приложитися къ Церкви прежней нашей… («Исторія Русовъ»); Радуйтесь не умhвши, очи, помизати, Радуйся, ненавикшій языкъ оболщати, Радуйтесь, уста, чисты от сквернах лобзаній, Радуйтесь, руцh, чужды сквернах осязаній… (В. Лащевскій);

пропозиція (3,8%), напр.: Ходhмъ, я скажу: «здраствуй»; ты рцЮъ: «милости пошли»; А ты скажи: «прости нам, что ни с чим здhсъ пришли» («Комеді#…»); Государь да изволитъ оное подтвердить («Исторія Русовъ»); Изволте, Христа ради, хлhба у мене зhсти, Рачте собі безпечне в мого столу сhсти («Про Олексія…»);

порада (3,7%), напр.: Совhтую вшЮой пнЮской млЮсти тепер бозъоткладне, виглядом торгу ншЮего на Прокопіевский крунтик, при мнh в самое дhло призвести, в книги записати… (Приватні листи ХVІІІ ст.); Люциперу ражу, Не дерзай: низринет тя Бог и твою стражу Разсиплет… (І. Максимович);… И совhтую вамъ тh вовче оставляти… («Плачъ киевскихъ монаховъ»);

побажання (2,4%), напр.: Живи, именитый мужъ, в Несторове лhто! Во многїе лhта, благїй мужу, живи здравымъ! («Ужасная измhна»); ……прилежно и пильно жадаемъ,… зычимъ отъ Господа Бога здоровія и благополучного во всемъ узнати поваженія! («Исторія Русовъ»); Нехай в твоїй домовце все доброе стане! («Про Олексія…»);

застереження (2,2%), напр.: Те про що я розповім, вислухай доброзичливо й уважно і не нехтуй, коли говоритиму про загальну небезпеку… (Укр. літ. ХІV - ХVІ ст.); Не судhте грhшных, не будете сужденны: да и вшЮи всh грhхи будут бгЮом прощенны (К. Зиновіїв);

рекомендація (1,5%), напр.: Да не сблизнимъ ихъ, шедъ вверзи одудицю в море. Юже мелі прежде рыбу, возми и отверзи єи оуста, и обрящеши статырь, и тъ вземъ даи же имъ за мя и за ся (Євангелія);… надлежить в городh обехат по всhхъ улицах, и которіе избы чили хліви соломою покрити, оную соломяную кровлю поскидать и солому на сторону позвозит («Ділова документація Гетьманщини»);

заповіт (0,6%), напр.:…нихто, и по смерти нашей, якъ съ женъ, такъ и съ дhтей наших, ани з покревных, близьких и далеких, не повинен втручатись, и жадной перепоны и перешкоды чинити… («Приватні листи ХVІІІ ст.»); Помни всегда и не забывай, что хитонъ ближе къ тhлу отъ чекменя! («Исторія Русовъ»);

дозвіл (0,4%), напр.: Дозволяемъ рицарству Литовському и Рускому привиллегіи правъ и вольностей земскихъ внести и вписать въ новосочиняемый Статутъ… и равномhрно употреблять, вольностями своими пользоваться, и имhть… («Исторія Русовъ»); Калакай, калакай, пане Свириде, Да и тогдh вже помиткуемъ, що изы того вийде (Уривок Різдвяної драми).

Імперативна модальність, відображаючи емоційно-вольові стосунки між комунікантами, зумовлюється особистісними, соціальними та ситуативними факторами. Спектр семантичних модифікацій імперативного значення є досить широким. У досліджуваних синтаксичних одиницях він реалізується з врахуванням відповідних відтінків спонукання і може коливатися від категоричних форм вираження, де результативність дії, що висловлюється, залежить від волі адресанта (наказ, вимога), до форм, в яких виконання такої дії залежить від волі та бажання адресата (прохання, благання). Такий спектр коливань вимагає різноманітних засобів вираження для якнайточнішої передачі відтінків спонукання за певної ситуації мовлення.

У висновках узагальнюються результати комплексного дослідження формально-граматичних і функціонально-семантичних характеристик імператива в українській мові XVI-XVIII ст.

Імператив в українській мові є граматичною категорією дієслова, що, виражаючи відношення дії до дійсності, відображає волевиявлення мовця, має власну парадигму особових форм, яка реалізується системою специфічних синтетичних і аналітичних одиниць, що характеризуються широким спектром модифікацій спонукального значення при відповідному інтонаційному оформленні. В українській мові ХVІ - ХVІІІ ст. імператив характеризується системою спеціальних показників, які відрізняють його від інших категоріальних ознак українського дієслова: хоча імператив і є дієслівною формою, все ж функціонально, семантично і просодично він виражає не процес, не дію як таку, а волевиявлення мовця - його наказ чи побажання того, щоб хтось здійснив дію. Врахування функціональних особливостей імператива, його комунікативного аспекту, який не пов'язаний з повідомленням про щось, про якісь явища дійсності і необов'язково передбачає відповідь співрозмовника за умов спонукання його до певної діяльності, та іманентно притаманної імперативу інтонаційної оформленості не дозволяють ототожнювати його з категорією наказового способу дієслова, яка має вужчі категоріальні ознаки.

Формально-граматичним ядром вираження імперативної модальності в українській мові досліджуваного періоду виступають способові категоріальні ознаки, за якими основне значення імперативності реалізувалося за допомогою системи синтетичних та аналітичних форм, що сформували дієслівну парадигму наказового способу. Основою імперативної парадигми є синтетичні форми 2-ої особи однини і множини, що пояснюється функціональною специфікою вказаних форм, адже саме вони передають безпосередній наказ або інші різновиди спонукання від мовця до його співбесідника.

Аналітичні форми наказового способу, за допомогою яких виражалося значення імперативності в аналізованих пам'ятках, утворювалися за допомогою часток: ать, атъ, оть, ате, ато, да, нехай, негай, нехъ, най, хай, пусть, пускай, пущай, бодай. Деякі з них (ать, атъ, оть, ате, ато) вийшли з ужитку на початку XVI ст.; інші - нехай, негай, нехъ, най, хай, бодай - лише утворилися в цей історичний період, а частки пусть, пускай, пущай, вживання яких зумовлювалися історичними умовами розвитку української мови, будучи наслідком тісної мовної взаємодії відповідного періоду розвитку української і російської мов, збереглися тепер тільки в російській мові.

Успадкована із давньоруської мови, в процесі історичного розвитку імперативна парадигма української мови зазнала змін, зокрема, зникли давньоруські форми двоїни, вийшли з ужитку синтетичні форми 3-ої особи однини, спростилася система афіксів, в результаті чого набула такого вигляду, який реалізується в сучасній українській літературній мові.

Для вираження імперативності в українській мові ХVІ - ХVІІІ ст. переважно вживалися конструкції з предикатами - дієсловами у формах наказового способу, які утворювали основу імперативних конструкцій і давали змогу об'єднувати навколо неї інші конструкції із значенням чи відтінками значення спонукальності, формуючи периферію імперативності. При цьому значення імперативності реалізовувалося за допомогою різноманітних реченнєвих конструкцій, серед яких центральне місце належить реченням із спеціалізованими імперативними формами, що стало наслідком активного вживання із цим значенням системи синтетичних та аналітичних форм наказового способу, яка, за незначними винятками, збереглася і в сучасній українській мові.

Діапазон модальних значень речень, зокрема тих, що пов'язані з імперативністю, виявляється ширшим за відповідні семантичні ознаки, які імпліцитно виражаються дієслівними формами наказового способу, що дозволяє стверджувати, що у випадках функціональної транспозиції будь-яких дієслівних форм з іншими дієслівними часово-особовими конструкціями може реалізовуватися можливість вираження ними модальних імперативних значень. Одні з аналізованих форм є імперативними за своїми основними граматичними значеннями (форми наказового способу дієслова), інші тільки в певній конситуації можуть виступати у функції імперативних спонукальних конструкцій (форми теперішнього і майбутнього часів, умовного способу, інфінітив, перформативні речення та ін.), тобто за межами основної імперативної парадигми знаходяться його функціональні еквіваленти: дієслово (інфінітив), чи інші частини мови (частки, іменники), а також словосполучення, лексичне значення яких дозволяє їм уживатися на позначення спонукання, чи перформативні та еліптичні речення з відповідними морфолого-синтаксичними і лексико-семантичними маркерами.

З'ясування функціонально-семантичних особливостей імперативних конструкцій української мови ХVІ - ХVІІІ ст. підтверджує той факт, що у формуванні окремих імперативних значень беруть участь також засоби контексту, які можуть зумовлюватися видовим значенням дієслівної форми, її лексичним наповненням та іншими факторами. Специфіка трансформації модальних імперативних значень і способів їх реалізації враховується при визначенні варіантів імперативності, зумовлених контекстом і ситуацією, що дозволяє виділити різновиди імперативних конструкцій, пов'язані з вимогою, проханням, благанням, порадою, рекомендацією, пропозицією, забороною, застереженням та ін.

Специфічність реалізації імперативних значень у досліджуваних текстах дозволяє констатувати також особливості відповідних конструкцій на функціональному рівні: спонукання (когось) до діяльності з боку самого мовця стає причиною неможливості вживання спонукальних речень у формі питання, в той час як у сфері повідомлення про навколишню дійсність таких обмежень не існує.

Аналіз засобів і способів вираження імперативних значень у писемних пам'ятках досліджуваного періоду виявляє закономірності формування й реалізації ядерних та периферійних моделей у різних жанрах і стилях, зокрема синтетичні та аналітичні форми імператива, фіксуючись у всіх пам'ятках досліджуваного періоду, виявляють себе по-різному як з якісного, так і з кількісного боку: в аналізованій діловій документації основним засобом вираження імперативності є інфінітивні та перформативні конструкції, тоді як у драматичних творах та полемічній літературі переважають форми теперішнього і майбутнього часів, умовний спосіб та конструкції з недієслівними формами.

Основні положення наукового дослідження викладено в таких одноосібних публікаціях автора

1. Імперативні конструкції з неімперативними дієслівними формами у староукраїнській мові // Система і структура східнослов'янських мов: До 70-річчя з дня народження доктора філологічних наук, професора М.М. Пилинського: Зб. наук. праць / Редкол.: В.І. Гончаров (відп. ред.) та ін. - К.: Т-во «Знання» України, 2002. - С. 123-127.

2. Синтаксичний пласт імперативних конструкцій староукраїнської мови // Наука і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К.: Логос, 2002. - Т.XXXIV. - С. 289-299.

3. Становлення аналітичних імперативних форм староукраїнської мови // Вісник Черкаського університету. Серія «Філологічні науки». - Вип. 42. - Черкаси, 2002. - С. 30-36.

4. Особливості вживання імперативних конструкцій у творах Г.С. Сковороди // Система і структура східнослов'янських мов: Сучасні тенденції розвитку східнослов'янських мов: Зб. наук. праць / Редкол.: В.І. Гончаров (відп. ред.) та ін. - К.: Т-во «Знання» України, 2003. - С. 103-107.

5. Про статус імператива в українській мові // Актуальні проблеми української лінгвістики: Теорія і практика. - Вип. 10. - К.: Київ. ун-т, 2004. - С. 87 - 95.

Размещено на Allbest.ru