Розвиток риторики в античності

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАИНЫ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«Харківський політехнічний інститут»

Кафедра української, російської мов та прикладної лінгвістики

РЕФЕРАТ

на тему:

Розвиток риторики в античності

Харьков 2013



ЗМІСТ

Вступ

1. Давньогрецька культура

1.1 Софістичний ідеал єдності риторики та філософії

1.2 Риторика Сократа і Платона

1.3 Освітня система Ісократа

1.4 Риторика Арістотеля

1.5 Видатні давньогрецькі оратории

1.6 Особливості елліністичної риторики

2. Риторика у Древньому Римі

2.1 Риторика Цицерона

3. Риторика та раннє християнство

Висновки

Список літератури



ВСТУП

Реалії нашого життя такі, що затребуваними виявляються люди, здатні мислити самостійно, виробляти оригінальні рішення, актуальні для певної області життя, точно та зрозуміло формулювати їх, викликати до них інтерес не тільки співрозмовників, а й опонентів і робити їх своїми однодумцями. А для цього потрібно володіти риторичними навичками та вміннями, основними нормами літературної мови. А це дуже важливо для успішного рішення проблем, які постійно виникають у кожній справі, що дає можливість в умовах відкритого суспільства повніше реалізувати гуманітарні цінності і підняти рейтинг сучасної освіченої людини. Володіння риторичними навичками дозволяє навчитися виступати публічно так, щоб донести до аудиторії думки, впливати не тільки на розум, а й на почуття слухачів. Термін ораторське мистецтво античного походження. Його синоніми - риторика і красномовство [1].

Засновником класичної риторики вважається давньогрецький софіст Горгій. Протягом досить тривалого історичного етапу розвитку риторика переживала як злети, так і падіння. Золотим віком ораторського мистецтва вважається, звичайно, епоха Античності. В цей період докладно були розроблені три головні види ораторських промов: дорадчі (політичні), судові та урочисті (епідейктичні). З'явились ґрунтовні теоретичні праці з риторики, наприклад: "Риторика" Арістотеля, "Дванадцять книг риторичних повчань" Квінтіліана, "Про оратора" та "Оратор" Цицерона тощо [2].



1. ДАВНЬОГРЕЦЬКА КУЛЬТУРА

Одним із основних принципів давньогрецької культури був принцип змагальності. Він характеризується прагненням людини до перемоги у будь-яких змаганнях в усіх сферах суспільного життя. Таке прагнення якраз і дало значний поштовх до розвитку грецької цивілізації, адже в такий спосіб людина намагалася перевершити інших за допомогою власного інтелекту, освіченості. А подібні якості не даруються від природи, вони набуваються в результаті наполегливої праці над собою, самовдосконалення, виховання.

Риторика разом із філософією перебувала в центрі давньогрецького розуміння культури. Взагалі те, що ми тепер називається "культурою", давні греки називали "пайдейя" ("виховання") - те, що передається і прищеплюється дитині. До складу її входили: виховання думки - філософія, яка шукає істину і виховання слова - риторика, яка шукає переконання. Інколи риторика навіть займала більш високу позицію, ніж філософія. На користь цього свідчить те, що філософія, історія та мистецтво мали у Давній Греції одну заступницю - музу Кліо. А риторику охороняли три богині: Пейто - богиня переконання та дві Ериди - богині суперечки [2].

1.1 Софістичний ідеал єдності риторики та філософії

Ідеалом людини у Давній Греції був образ "суспільної людини", що здатна тримати в своїх руках управління державою. Зрозуміло, що мистецтво переконання, володіння Словом було найважливішою рисою цього образу. Першими за такий ідеал людини виступили в V ст. до н. е. софісти. Засновником риторики вважається відомий давньогрецький софіст Горгій.

У феномені софістики риторика та філософія досить плідно співіснували. Софісти взагалі виступали як вчителі мудрості, вчителі красномовства. Це була група людей, що заробляли інтелектуальною працею. За досить високу платню вони бралися навчати тих, хто прагнув до громадської або державної діяльності. Однією з найважливіших складових подібної діяльності є вміння публічно виступати. Для вдалих виступів потрібно було володіти не тільки мистецтвом виголошення промов, але й вмінням обґрунтовувати власні думки, критикувати положення інших ораторів. Окрім того, треба було вміти сперечатися [2].

Для софістів головним було здобути перемогу в суперечці, незважаючи на те, чи виражають їх положення істину. Тому їх можна вважати виразниками індивідуалізму, адже думки співрозмовників для них не мали особливого значення, важливим було ствердити власну перевагу через володіння мистецтвом переконувати. Яскравим свідченням софістичного світорозуміння є думка, сформульована Протагором: "про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному".

Мається на увазі, що деяка думка людини має стільки ж прав на існування, як і будь-яка інша. Об'єктивної істини немає, тому можна говорити тільки про те, що одна думка є більш переконливою за іншу. Софісти як вчителі мудрості якраз і вбачали своє завдання в тому, щоб навчити цієї переконливості, навчити перетворювати слабку думку на сильну [2].

Але вже в кінці V ст. стає очевидним той факт, що ідеал "суспільного життя" розпадається на два поняття, які взаємно виключають одне одного: "життя діяльне" і "життя споглядальне". Ідеалом першого був ритор - практик і політик; ідеалом другого - філософ, мислитель.

Також були такі вчителі красномовства, як Корак (Коракс) і Тісій. Корак був державним діячем, однак потім залишив цю справу і відкрив школу, в якій викладав те, що виніс із судової практики. Згодом він написав збірник "загальних місць". Це була хрестоматія готових прикладів для того, щоб їх вчили напам'ять, а потім вставляли в промови. Його учень Тісій завершив роботу і створив посібник, який не містив вже прикладів, але надавав рекомендації щодо самої структури ораторських промов.

Корак, Тісій і Горгій (приблизно 483-375рр. до н. е.) вважаються учнями філософа Емпедокла. Всі вони були родом з Сицилії. В 427 р. до н. е. Горгій прибув в Аттику як посол міста Леонтини, яким загрожували Сиракузи. Горгій так захопив афінську публіку, що вона в результаті віддала йому перевагу тільки за вміння витончено висловлювати свої думки. Через деякий час Горгій переїжджає до Афін та відкриває власну школу красномовства. Саме тут було визначено, що риторика - це майстер переконання. Горгій виділяє ряд засобів, за допомогою яких оратор "веде за собою" душу аудиторії й приносить їй задоволення. Горгію належить винахід словесних фігур. Найбільшої слави Горгію принесли похвальні (епідейктичні) промови, зокрема "Похвала Олені" [3].

1.2 Риторика Сократа і Платона

Перший виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики кинув Сократ (469-399 рр. до н. е.). Він вважав, що риторика непотрібна оскільки істинна думка збереже свою силу і без риторичного переконання, а хибна думка навіть за допомогою риторики не встоїть проти істини. Як свідчать діалоги Платона, Сократ намагається чітко розрізнити поняття віри й знання. Софістична риторика, на його думку, спрямована часто на формування віри без знання [2].

Погляди Сократа на риторику формують певний риторичний ідеал, відмітною рисою якого є постулати Істини та Добра. Адже справжнім оратором може вважатися лише та людина, яка чітко знає предмет промови й прагне до вищого блага.

З іншого боку, Сократ значно розвинув практичні методи публічної полеміки, на якій ґрунтувались всі його відомі бесіди. Сам термін "полеміка" у перекладі з грец. означає "воїн", "військова справа". Мистецтво ведення суперечок називається еристика. У ті часи вона була сферою застосування софістики. Цим мистецтвам Сократ протиставляв діалектику - мистецтво ведення бесіди, метою якої було досягнення істинного знання. Майстер еристики або софістики, як правило, за будь-яку ціну намагався відстояти свою позицію і заперечити іншу думку. При цьому він не дуже турбувався про те, чи будуть його положення виражати істину. Саме тому Ерид - заступниць суперечки - було дві. Одна охороняла конструктивну (діалектичну) суперечку, метою якої було досягнення істини, а друга - конфліктну (еристичну), в якій головним було здобуття перемоги над супротивником.

Зазвичай Сократ починав свої бесіди з того, що за допомогою майстерних запитань загоняв супротивника в глухий кут. Предметом розмови часто виступали на перший погляд нескладні проблеми, в яких софісти вважали себе знавцями. Однак протягом бесіди виявлялись суперечності в їхніх поглядах. Після цього Сократ підключав маєвтику (мистецтво повитухи), коли шляхом запитань та відповідей співрозмовники намагалися дійти до істини.

Сократ у своїх бесідах виходив з того, що не можна свідомо вводити в оману інших людей і при обґрунтуванні власної позиції слід виходити з того, що визнає співрозмовник [4].

Думку Сократа про даремність софістичної риторики розвинув у своїх діалогах відомий давньогрецький філософ Платон (427-347 рр. до н. е.). Зокрема цим питанням присвячені його роботи "Горгій" та "Федр". У "Горгії" представлена, головним чином, критика існуючої риторики. Платон вустами Сократа говорить про те, що риторика - це марево однієї з частин мистецтва політики. Тобто риторика навіть не є мистецтвом, це вправність [2].

Софістичній риториці Платон протиставляє справжнє красномовство, що ґрунтується на справжньому знанні й тому доступне тільки філософу. Крім того, в творчості Платона вже можна побачити осмислення риторичного трикутника: оратор - промова - аудиторія. Зокрема, у діалозі "Федр" відмічається, що, по-перше, для ритора, який впливає насамперед на душу слухачів, важливим є знання видів душі. По-друге, важливим є також знання властивостей кожного з видів промов, як вони впливають на того чи іншого слухача. По-третє, Платон пише й про доречність, що стосується як моменту виступу перед аудиторією (оратор повинен знати, коли слід виступати, а коли слід утриматись), так і засобів підвищення впливовості свого виступу (коли слід застосувати стислість, жалісливість, запальність тощо). Щодо членування промови, то тут виділяються такі частини: вступ, розповідь із вміщеними в ній свідченнями, докази, правдоподібні висновки.

Однак головне, чим повинен володіти ритор, - це знання. Мистецтво пізнання складається, на думку Платона, з двох частин: вміння звести до однієї загальної ідеї всі розрізнені поняття і вміння розділити все на види. Таке мистецтво у діалозі "Федр" називається ще діалектикою [4].

Таким чином, найважливішою думкою Платона, було те, що завдання оратора полягає не тільки в переконанні, тобто однобічному впливу на аудиторію, але й у пошуку істини. З іншого боку, видатний давньогрецький філософ відкинув досить продуктивне для практики ораторського мистецтва положення софістів про те, що кожна людина може мати свої переконання.

1.3 Освітня система Ісократа

Взагалі після виступу Платона проти риторики, що було моментом найвищого загострення ворожнечі між риторикою та філософією, в IV ст. до н. е. намічаються тенденції до примирення цих двох наук. У царині риторики це виразилось у творчості Ісократа, а в царині філософії - в творчості Арістотеля.

Ісократ (436-338 рр. до н. е.) був учнем Горгія і прямим спадкоємцем софістичної освітньої системи. У 392-352 рр. до н. е. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3-4 роки, коштувало дорого (приблизно 1000 драхм) і було доступним тільки заможним людям.

Створюючи школу, Ісократ розглядає риторику як синонім знання, яким можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Звичайно, таке розуміння філософії відрізняється від розуміння філософії Сократом і Платоном. Ісократ зосереджується більше на мистецтві слова. Адже для переконання аудиторії слід бути принаймні зрозумілим для більшості. Саме в школі Ісократа і з'являється таке поняття, як "думка більшості". Щоб виступ оратора був успішний, потрібно завоювати "думку більшості", тобто вловити настрій аудиторії, встановити з нею контакт і тим самим знайти схвалення своєї промови. Якраз ці ідеї і пов'язують школу Ісократа з практикою софістичного навчання.

На відміну від софістів, він наполягав на моральних аспектах риторики.

Сам Ісократ не виголошував промови публічно, він навчав інших. Звичайно, така ситуація була неординарною і стала предметом глузувань. Як свідчать джерела, коли Ісократа запитували, як це він, сам нездатний виголошувати промови, навчає інших, він відповідав, що гострильний камінь не може різати, проте робить залізо гострим.

Риторика стояла в центрі освітньої системи Ісократа. Елементи інших знань були тільки підготовкою до неї. Однак оратор повинний знати й інші предмети (історію, міфологію, математику, астрономію тощо), адже невідомо на яку тему йому доведеться виступати [2].

Ісократ удосконалив риторичну теорію. В його школі були вироблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини:

1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності аудиторії;

2) виклад предмета виступу з усією переконливістю;

3) спростування положень противника з аргументацією на користь власних;

4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане. Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане, яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить [2].



1.4 Риторика Арістотеля

Систему філософської риторики створює Арістотель (384- 322 рр. до н. е.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під назвою "Риторика".

Велику увагу Арістотель приділяє вирішенню питання про те, чим риторика відрізняється від інших мистецтв, які теж мають справу зі Словом, а саме: аналітики, діалектики, софістики та еристики. Аналітика у нього - це вчення про доведення. Діалектика - це певне мистецтво ведення бесіди, коли шукаються першооснови якоїсь науки, особливо філософії.

Крім того, у трактаті "Риторика" закріплюється уявлення про "риторичний трикутник". Стагиріт пише про те, що існує три види способів переконання. Перший вид залежить від характеру промовця, другий - від настрою слухача, а третій - від самої промови. Іншими словами, для досягнення переконання оратору необхідно продемонструвати свій етос, тобто викликати довіру до себе; скористатися пафосом, тобто вплинути на почуття аудиторії; спертися на логос, тобто належним чином аргументувати свої положення.

Стагиріт докладно аналізує також структуру промови. На його думку, вона повинна містити такі основні компоненти: вступ, оповідання, доведення, завершення. Крім того, Арістотель розглядає й інші питання риторики: поняття стилю, метафори, жарту; аналізує пристрасті [3].

Таким чином, "Риторика" Арістотеля - це, мабуть. єдина ґрунтовна й систематична праця з цієї дисципліни, що збереглася з часів Давньої Греції й не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Для риторики як практичної дисципліни велике значення має ще й така робота Арістотеля, як "Про софістичні спростування". В ній Стагиріт намагається певним чином систематизувати захисні прийоми проти софістів.



1.5 Видатні давньогрецькі оратории

Слід зазначити, що період V-VI ст. до н. е. в Давній Греції був не лише періодом створення теоретичних праць з риторики, це був період також видатних ораторів.

Насамперед ораторське мистецтво було тісно пов'язане з політичною діяльністю. Відомим політичним оратором був Перікл. Його промови не збереглися. Однак можна говорити про його красномовство на основі відгуків сучасників. Перікл завжди готувався до виступів. Коли з аудиторії лунали заклики до виступу, то він нерідко відмовлявся, посилаючись на те, що не встиг підготуватися. Під час промови Перікл тримався спокійно, вираз його обличчя майже не змінювався, він не жестикулював, ніколи не сміявся і не смішив аудиторію забавними розповідями.

Найбільш відомими давньогрецькими ораторами були Лісій і Демосфен. Лісій (приблизно 459-380 рр. до н. е.) був змушений стати оратором через життєві негаразди. Свою першу промову він виголосив, коли йому вже йшов шостий десяток. Внаслідок олігархічного перевороту (404 р. до н. е.) Лісій розорився і був змушений виступити як обвинувач на процесі проти винуватця загибелі свого брата. Потім він обрав собі професію логографа. Логограф -людина, яка створювала промови для інших.

Серед переваг Лісія слід відмітити його здатність готувати матеріал у досить невеликі строки, що встановлювались афінським судом. Його промови відрізнялись стислістю й чіткістю думки. Це забезпечувалось прагненням використовувати слова в їх власному значенні, уникати сміливих метафор, поетичних виразів тощо. Пізніше стиль Лісія був визнаний зразком аттикізму і став прикладом для наслідування [4].

Найбільш цікавим оратором Давньої Греції був, напевно, Демосфен (384-322 рр, до н. е.). Його постать, зокрема, засвідчує, що для успіху оратора природні задатки не є головними. Головним є постійне тренування як думки, так і слова. З дитинства Демосфен володів слабким голосом і шепелявив. Ці недоліки, а також нерішучість, з якою він тримався перед публікою, призвели до провалу перших його виступів. Однак він був дуже наполегливою людиною: свої фізичні недоліки він долав постійними вправами. Свою невиразну вимову Демосфен намагався виправити тим, що набирав у рот камінці й намагався ясно та розбірливо читати уривки з поезій. Слабкий голос поліпшував тим, що виходив на берег моря і звуком свого голосу намагався заглушити шум прибережних хвиль. Відомий оратор вважав, що переконливості словам надають тон і манера виголошення.

Крім цього, Демосфен ретельно вивчав промови, які чув і по пам'яті намагався відновити хід міркувань. До власних слів або слів інших людей вигадував можливі поправки та способи виразити ті самі думки іншими словами. Він ніколи не виступав без попередньої підготовки. Сам Демосфен визнавав, що хоча й не пише всієї промови повністю, однак зовсім без попередніх начерків не виступає.

Ця постійна попередня підготовка до виступів ще раз свідчить, що для ораторської майстерності важливим є не тільки природне обдарування, але й наполеглива праця [5].

1.6 Особливості елліністичної риторики

Як відомо, Арістотель у своїй творчості виділив три види промов: політичні, судові та епідейктичні (урочисті, похвальні). У Давній Греції класичного періоду провідну роль відігравали політичні промови. В період еллінізму ця роль переходить до урочистих промов. У системі античної риторики відбуваються значні зміни. Насамперед змінюється естетичний ідеал красномовства. Метою політичної промови було переконання слухачів, а урочистої - сподобатись аудиторії. І грецьке красномовство шукає пафосу, вишуканості, пишноти, блиску. В промовах з'являються рідкісні слова, пишномовні метафори, підкреслений ритм.

Особливо це виявилось в азіатському стилі - напрямі в риториці, що утворився в риторичних школах і досяг найбільшої досконалості в містах Малої Азії в ІІІ ст. до н. е. В риторичних школах культивувалось урочисте панегіричне красномовство на честь монарха, а також судові ораторські промови на обрану тему. За відсутності живого змісту риторика звертається переважно до формальних ефектів, серед яких розрізняли два стильові напрями - "ошатний" і "високомовний".

Характерна ознака "ошатного" стильового напряму полягає у пошуках слухових ефектів, під впливом яких в аудиторії складалось враження співу. Представники "високомовного" стилю тяжіли до емоційної патетики та пишномовності. Обом відгалуженням було притаманне намагання максимально піднести навантаження кожного елементу фрази.

Інший елліністичний напрям у риториці отримав назву аттикізм. Він набув розвитку в II-І ст. до н. е. й орієнтувався на архаїчну на той час мову та стилістику аттичної прози, зокрема, на твори Лісія, а також Фукідіда [4].

Зразком для риторів епохи еллінізму виступали давньогрецькі оратори класичного періоду. В III ст. до н. е. у Пергамській бібліотеці створюється відомий канон десяти аттичних ораторів, до складу якого увійшли Антифонт, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Демосфен, Гиперід, Динарх, Есхін.

Якщо говорити про співвідношення риторики та філософії в епоху еллінізму, то слід зазначити, що елліністична риторика все більше відмежовується від філософських інтересів. Риторичні школи цього періоду більшу увагу приділяють саме мистецтву слова. В них поступово виробляється тип оратора, що здатний промовляти на будь-яку тему, але при цьому майже не знати нічого.

Саме шкільна риторика ще з часів Ісократа стала основою античної освіти. У риторичних школах поширюються вправи, які називаються декламації - промови на вигадані теми. Існувало два види декламацій: контроверсії та суазорії. Контроверсії - це судові промови по вигаданих справах, а суазорії - промови на вигадані політичні теми [2].

2. РИТОРИКА У ДРЕВНЬОМУ РИМІ

Стосовно розвитку риторики в Давньому Римі слід зазначити, що для епохи республіки не був характерний культ чистого слова, звукової гармонії, насолода від витонченості оратора. Коли римляни звернулись до грецької риторики, то вони були зачаровані її красою. Відбувся рух від простоти промови до нагромадження, до азіанства.

У цей період загострюється ворожнеча між риторикою та філософією. Адже більшість римських учнів пішли навчатися до риторів і лише одиниці - до філософів. Філософи вважали, що риторика - не наука, весь позитивний зміст викрала у філософії, тільки філософ може бути по-справжньому красномовним [6].

І ст. до н. е. характеризується тим, що в цей час був створений підручник з риторики, який називається "До Гереннія". Довгий час вважалося, що він належить Цицерону, однак подальші дослідження показали, що відомий римський оратор не був автором цього підручника. Проте спроби встановити автора ні до чого не призвели. Автор цього підручника, на відміну від Цицерона, виступає проти грецької риторики та її зв'язку з філософією [2].

Сучасні дослідники цієї пам'ятки вважають, що авторство даного підручника належить представнику латинської риторичної школи, яка в ті часи орієнтувалася насамперед на вміння оратора вести політичну боротьбу.

2.1 Риторика Цицерона

На відміну від автора риторики "До Гереннія" відомий римський оратор та філософ Марк Туллій Цицерон наполягає на зв'язку риторики та філософії. Хоча його філософія являє собою філософію під знаком риторики.

Цицерон залишив після себе чималу кількість промов, а також кілька теоретичних творів, присвячених ораторському мистецтву: "Про оратора", "Брут", "Оратор" та ін.

Видатний давньоримський оратор вважав, що для красномовства необхідними є природне обдарування, навички та знання.

При цьому перевагу він віддавав третьому компоненту, оскільки першість належить освіченому оратору. Зокрема, свої ораторські успіхи він пов'язував не з талантом, а з освітою. Без знань немає справжнього красномовства.

Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки. Зокрема, у творі "Оратор" він характеризує турботи ідеального оратора таким чином: "що сказати", "де сказати", "як сказати". "Що сказати" означає винахід матеріалу. Тут оратор, на думку Цицерона, має керуватись розумом. "Де сказати" означає розташування матеріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі - посередині. "Як сказати" стосується і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, повинен володіти голосом, рухами та обличчям. Однак основним завданням оратора є словесне вираження (виклад). Він розробляє теорію трьох стилів. При виборі стилю оратор повинен керуватись доречністю [5].

Стосовно ж співвідношення риторики та філософії відомий римський оратор відмічає, що філософія - це найважливіша частина освіти оратора, але частина. Він вважає, що в Римі настали часи для створення ідеального освіченого оратора, оратора-політика, який був би одночасно й філософом.

Таким чином, давню суперечку між риторикою та філософією Цицерон вирішує на користь риторики, його філософія - це філософія під знаком риторики.

З переходом від республіки до імперії латинське красномовство повторило ту ж еволюцію, яку свого часу зазнало грецьке красномовство під час переходу від еллінських республік до елліністичних монархій. Значення політичного красномовства знизилось, а урочистого - зросло. Судове красномовство продовжувало процвітати. Римське право складається в систему. І тепер судові оратори прославляються вже як прокурори чи адвокати [4].



3. РИТОРИКА ТА РАННЄ ХРИСТИЯНСТВО

Перші християнські общини з'явились у Східному Середземномор'ї наприкінці І ст. до н. е. - на початку І ст. н. е. Оскільки найбільш ранні християнські тексти, що дійшли до нас, були написані грецькою мовою, то на їх створення безпосередньо впливала елліністична культура, в тому числі й риторика.

Спочатку християнство поширювалось завдяки усним проповідям. Роль проповіді в історії християнства була надзвичайно великою.

Першим у ряді християнських ораторів слід вважати, напевно, самого Ісуса, що проповідував вчення серед своїх учнів. Один із відомих римських ораторів і філософів Лукіан (приблизно 120- 190 рр.) вважав, що Християне вклоняються якомусь "розіп'ятому софісту" [2].

Неабияке враження справляли на слухачів притчі Христа.

Свого часу ще Арістотель рекомендував використовувати в ораторській практиці байки та притчі. На його думку, притча - це своєрідне порівняння, він вважав її прийомом Сократа. Тобто притчі в образній формі пояснювали те, що безпосередньо здавалось незрозумілим чи неприйнятним. Така форма дозволяла зробити зміст багатозначним і тому більш універсальним.

Великою експресивністю характеризуються і письмові проповіді, тобто послання апостолів Христа, особливо апостола Павла. Його послання нагадують афористичний стиль Сенеки. Взагалі тексти апостола Павла характеризуються новою розробкою форми діатриби - проповіді-суперечки, в якій нові запитання змушують автора весь час з різних боків підходити до однієї й тієї самої центральної тези.

Християнська проповідь поєднала в собі численні філософські та релігійні вчення своєї епохи. А далі стала головним знаряддям церкви. Згодом проповідь остаточно перетворилася у монолог і призначалася для того, щоб присутні просто слухали й сприймали її [4].

Про вплив риторики на становлення мистецтва проповіді свідчить і той факт, що майже всі латинські апологети і перші отці церкви були риторами або вчителями красномовства до прийняття християнства. Однак після хрещення вони засуджували свою світську професію. Цим перші отці церкви намагались відмовитись насамперед від естетичної сутності язицької риторики. Вишуканість виразу думки часто суперечила простоті тих істин, які прагнули донести до слухачів.

Одним з найвідоміших апологетів християнства був Квінт Септимій Флоренс Тертуліан (приблизно 160-220 pp.). Народився він у Північній Африці - у Карфагені. На становлення його поглядів суттєво вплинули твори Сенеки та Цицерона. Причому не лише своїм змістом, але й способом викладу матеріалу. Він був відомим судовим оратором у Римі. Християнство Тертуліан прийняв, коли йому було 35 років, і після цього повернувся на батьківщину.

У своїх проповідях нового віровчення Тертуліан взагалі заперечує розум і замінює його парадоксальним містичним чуттям і співпереживанням.

Тертуліан підкреслює провалля між вірою і філософією. Відомий його принцип формулюється таким чином: "Вірую, бо абсурдно!" [5].

Формування церкви - це важливий період у розвитку християнської риторики. Саме в цей час у церкву приходять люди знатні, багаті й освічені. Відтепер проповідь розглядається вже не тільки як результат божественного натхнення, але й як наслідок високої майстерності та знання. Зокрема, так вважав Ориген (III ст. н. е.), який вказував на необхідність спеціальної підготовки проповідника. Правда, пізніше у VI ст. філософські погляди Оригена було визнані єретичними [4].

Однією з цікавих постатей останнього століття античної риторики є постать Лібанія (314-393 рр. н. е.), визнаного язицького ритора та граматика з Антиохії. Майстерність Лібанія наслідували імператор Юліан, а також його учні Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст, які згодом прийняли християнство. Всього відомі імена 134 учнів Лібанія.

Передусім Лібаній був учителем ораторського мистецтва. Слід відмітити також, що він був противником "беззмістовного" красномовства, тобто красномовства заради нього самого. Його доробок нараховує чимало декламацій. З них можна побачити, що в риторичних школах пізньої античності, окрім надання загальноосвітніх знань з різних дисциплін, в учнях формувались навички композиційної побудови промови та знаходження елементів, які пожвавлюють матеріал [2].

Одним з найвідоміших творів Лібанія є "Апологія Сократа ритора Лібанія". Тут він демонструє витончену аттичну мову та ерудицію. Ця урочиста риторична вправа написана як промова адвоката, що виступає на процесі 399 р. до н. е.

У цій промові Лібаній показує своє володіння засобами арістотелівської риторики. Завдяки цій майстерності він будує цілий ряд ентимем, які допомагають спростувати звинувачення, що були висунені проти Сократа Анітом, Мілетом та ін. Потім автор "Апології..." широко використовує прийом наведення через звернення до міфології та аттичної історії. Це робиться насамперед для того, аби продемонструвати свої ґрунтовні знання у цих дисциплінах. Як і більшість епідейктичних промов, "Апологія..." Лібанія призначалась для читання й збереження шанувальниками та учнями.

Майстерність Лібанія втілена також в епітафії на смерть імператора Юліана, якого було вбито в 363 р. під час війни з Персією. Слід зазначити, що ця промова існувала виключно в письмовому варіанті й ніколи не проголошувалась публічно. Звичайно, взірцем для Лібанія був Ісократ, який теж був оратором, який тільки пише. Епітафій Юліану побудований за звичною схемою будь-якої похвальної промови: походження, виховання, характер, діяння. риторика сократ оратор проповідь

Лібаній вважав риторику необхідною як у суспільно-політичній сфері, так і у сфері виховання. Завдяки цьому вона набувала статусу головного знаряддя у цьому процесі й мала універсальний характер [2].

ВИСНОВКИ

Людина, яка володіє риторичними навичками та вміннями, яка володіє основними нормами літературної мови, яка володіє мистецтвом красномовства почувається впевнено в різних ситуаціях побутового, соціального, ділового і професійного спілкування. Все це дуже важливо для успішного рішення проблем, які постійно виникають у кожній справі, що дає можливість в умовах відкритого суспільства повніше реалізувати гуманітарні цінності і підняти рейтинг сучасної освіченої людини. Володіння риторичними навичками та вміннями дозволить володіти ситуацією в будь-якому випадку, а також навчитися виступати публічно так, щоб донести до аудиторії думки, впливати не тільки на розум, а й на почуття слухачів.

Загалом оцінюючи розвиток риторики в Античності, слід зазначити, що це була епоха, коли риторика дійсно займала центральне місце в культурі. Античність - це епоха і видатних ораторів, і блискучих теоретичних праць з цієї дисципліни. Одним з головних моментів розвитку риторики цього періоду було усвідомлення того, що вона - це насамперед виховання слова.

Крім того, для подальшого розвитку риторики як науки важливим є те, що в Античності, по суті, сформувалось дві основні традиції в розумінні предмета цієї дисципліни. Перша традиція отримала своє теоретичне завершення в творчості Арістотеля, у якого риторика - це мистецтво переконання. Другу традицію представляє Квінтіліан, у якого риторика - це мистецтво говорити витончено. Розвиток риторики в наступні періоди відбувається переважно у межах другої традиції, що зумовлює певним чином й досі поширене негативне ставлення до цієї дисципліни як до зайвого прикрашання промови, за яким, по суті, нічого не стоїть.



СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Стец В.А. Основи ораторського мистецтва: Навчальний посібник. - Тернопіль, 1998

Колотілова Н.А. Риторика: Навч. Посібник. - К.: Центр учбової літератури. - 2007. - 232 с.

Марченко О.І. Риторика як норма гуманітарної культури. М., 1995.

Різдвяний Ю.В. Теорія риторики. М., 1997.

Хоменко І.В. Еристика. Мистецтво полеміки: Навчальний посібник. - К., 2001.

Івін О.А. Основи теорії аргументації. М., 1997.

Размещено на Allbest.ru

...