Мовна особистість автора у науково-гуманітарному тексті ХІХ ст. (комунікативний, культурологічний, образно-стилістичний аспекти)

Текстові реалізації описаних типів адресантності демонструють їхню взаємодію та взаємодоповнення. Переважання певного способу вираження автора в тексті експлікує усвідомлення ним своєї ролі під час передавання нових знань і, ширше, в науковій комунікації, дозволяє говорити про ступінь індивідуальності стилю мислення ученого, виявлений ступенем вираженості категорії суб'єктивності у структурі окремого висловлювання і тексту в цілому.

Однією з ознак наукового тексту є цілеспрямованість і прагматична мета автора, який прагне змінити погляди адресата на предмет дослідження або ж змінити обсяг відомої йому інформації. Автор орієнтується на конкретний “образ читача”, уявляючи певну “модель адресата” як людини компетентної в певній галузі, яка володіє прийнятою системою знаків, щоб одразу розуміти написане і брати участь в діалозі.

Активізації уваги адресата та його актуалізації в тексті сприяє система різнорівневих мовних засобів, які експлікують уяву автора про потенційного адресата. Саме вони лежать в основі функціонування категорії адресації. Основна функція цієї категорії полягає у створенні бази когнітивно-емоційного обробляння текстової інформації реальним читачем. Слідування опорним сигналам інтерпретативної програми та налагодження зв'язку завдяки засобам звернення між конкретним реципієнтом та “образом читача” (авторською уявою “ідеального” адресата) забезпечує виконання згаданої функції. Слід зауважити, що поняття “адресат” у роботі розширено завдяки включенню до нього так званого “чужого” компонента, представленого в аналізованих текстах “чужими” теоретичними розробками, окремими думками, які включено в текст у вигляді цитат, посилань. У таких випадках адресат є не потенційним “специфікованим” читачем, а конкретним дослідником із своїм науковим світоглядом.

Розширення кола потенційних адресатів сприяло різноманітності лінгвістичних засобів реалізації категорії адресації, серед яких у дисертації проаналізовано: а) власні та загальні назви; б) описові конструкції узагальненої назви групи осіб, до яких звернено слово автора (найбільш часто вживані в науково-гуманітарних текстах досліджуваного періоду); в) неозначені займенники, якими називають адресатів, що мають власну точку зору з певного питання; г) займенники 2 ос. одн. та мн. як експліцитні показники діалогічності наукового спілкування (одиничні випадки); д) дієслівні форми 3 ос. мн. (одиничні приклади); е) спонукальні речення; є) питальні речення.

У результаті аналізу в дисертації виділено такі типи адресатності наукового тексту: а) егоцентричний (автор - автор), коли адресант і адресат є однією особою, коли автор звертається до себе із закликом виконати певну дію; б) індивідуалізований (автор - інший учений) - між названими в тексті співрозмовниками, частіше між автором і номінованим власною назвою чи займенником 3 ос. одн. іншим дослідником; в) неіндивідуалізований (автор - читач) - між автором тексту, інколи представленим колективним “ми”, і читачем, гіпотетичним чи реальним адресатом, названим невласними іменами.

Аналіз структурно-композиційних особливостей розташування комунікативних векторів, що зв'язують адресанта й адресата, дозволив говорити про такі типи діалогічності: а) внутрішньотекстову - точки комунікації знаходяться всередині одного тексту, адресант і адресат мають внутрішньотекстову реалізацію; б) позатекстову (міждискурсну, інтертекстуальну) - один з комунікантів, частіше адресат, знаходиться поза текстом, звертаючись до нього, адресант виходить за формальні межі тексту.

Виділення у структурі діалогічної ситуації адресанта та адресата, вивчення можливих засобів їх вираження в науковому тексті стало основою опису форм діалогічності: я - він, вони; він - він - …(я); я - ви, ми з вами; я - я.

У третьому розділі “Національно-культурний компонент мовної особистості ученого в культурологічному просторі наукового тексту” здійснено аналіз маркерів, за допомогою яких можна створити портрет мовної особистості автора наукового тексту як представника певної етнонаціональної спільноти.

Одним із компонентів мовної особистості, що спряє виявленню її індивідуального й одночасно колективного начала, є культурологічний компонент. Звернення до тексту як до джерела, у якому відображені різні грані творчої особистості автора, дало можливість аналізувати текстові одиниці з погляду національно-культурної значущості. Результатом такого аналізу стало визначення національно-культурних особливостей мовної особистості, відображених у науково-гуманітарних текстах. У дослідженні національно-культурного компонента мовної особистості у роботі враховувалось, що М.О. Максимович, М.І. Костомаров, О.О. Потебня, П.Г. Житецький, М.П. Драгоманов є видатними представниками української наукової інтелігенції ХІХ ст., яка стала гордістю російської науки, кожен з них є білінгвом і бікультуралом. Проблему належності твору певній культурі та питання національної належності автора вирішено по-різному. Якщо першу проблему розв'язано на підставі мовного принципу, то для вирішення другого питання взято до уваги як лінгвістичні, так і екстралінгвальні чинники.

Суспільний стан думки в конкретному науковому тексті опосередковано втілено в різних особливостях функціонування мовних одиниць, тому останні розглянуто як складова частина культурологічного вияву дійсності в науковому тексті. При цьому культурологічний простір наукового тексту досліджено як неоднорідний. Діалектична взаємодія національного та загальнолюдського, індивідуального та національного знайшла відображення в розрізненні, з одного боку, компонентів, що відображають індивідуальні особливості культурологічного освоєння дійсності, з другого - демонструють загальнолюдські культурні факти в індивідуальній картині світу. В дисертації розрізнено суб'єктивно-текстові рівні культурологічного простору тексту, що відображають індивідуально-авторське та колективне національно-специфічне бачення світу, які актуалізують різні складники (позачасові та тимчасові) мовної особистості ученого ХІХ ст. Суб'єктивно-авторський рівень реалізовано лексико-семантичними, ідіоматичними засобами мови, що обрані й включені в текст з волі автора й тому репрезентують особливості його (автора) національної свідомості, представляючи авторський варіант узвичаєних мовних фактів. На цьому рівні відображено конкретно-історичну ситуацію, актуалізовану творцем тексту й експліковану за допомогою лексико-семантичних засобів, що передають історико-культурні реалії певного періоду як тимчасові варіантні феномени. Суб'єктивно-колективний, або загальнокультурний, рівень реалізовано відображеними в тексті експлікаторами етнічної свідомості, що дозволяють виявити певні відношення, традиції, звички, вірування і т.п., виразником яких є автор тексту як один з носіїв етнокультурних констант, що мають позачасовий інваріантний характер. Обидва рівня схарактеризовано як суб'єктивно-текстові: суб'єктивні, тому що репрезентують етнокультурний компонент суб'єкта пізнання, мовної особистості, як індивідуально (варіантно) чи колективно (інваріантно) засвоєний фрагмент етносвідомості; текстові, тому що актуалізовані в тексті, де й виявляють комунікативні властивості.

Вважаючи лексико-фразеологічну систему мови вербальним вираженням освоєння людиною довкілля, яка відображає певні культурні пресупозиції, в роботі проаналізовано функціонально-семантичні особливості лексем, що характеризують ціннісно-смислове буття українського народу, визначають національні феномени, архетипні ознаки і створюють полікультурний простір російського науково-гуманітарного тексту.

В аналізі українського мовного елемента враховувався усвідомлюваний чи позасвідомий спосіб його включення. Тому вияви українського компонента на граматичному рівні не досліджувались як такі, що не відображають лінгвокультурного діалогу. Такі приклади, як “Что касается до языка русского, то…” (Максимович); “…слово сила… постоянно приводило на мысль представление вязанья…”; “…из этого рассказа про обезьяну следует непосредственно для меня то,…” (Потебня) та ін., у дисертації, розглянуто як “периферійні (розмовні або діалектні) елементи російської мови”, що стали “наслідком певних розходжень і паралелей в нормах літературно-мовного вираження” (Г.П.Їжакевич). Їх кваліфіковано як неусвідомлювані факти, що стали наслідком “генетичного білінгвізму” (О.С.Герд) авторів.

Проте наукові російськомовні тексти містять українські лексеми, наявність яких можна пояснити необхідністю створення певного національно-культурного колориту в науковому дослідженні. Так, лексему рада вживають в російському історичному тексті самостійно, без перекладу, незалежно від семантично еквівалентних, на перший погляд, російських лексем собрание, съезд і т.п. Словник В.І. Даля фіксує її як лексему російської мови, у С.І. Ожегова вона відсутня. В сучасній російській мові її значення містить певну історико-культурну інформацію: “название народных собраний и советов представителей на Украине, в Белоруссии, Литве и Польше в разные исторические периоды” (МАС, т.3, с.579; Ушаков, т.3, с.7). На її давньоруське походження та запозичення через польську мову вказує М.Фасмер (т.3, с.429). Її включення в російський текст формує в межах своєї семантики певне культурне поле, що передбачає імпліцитне включення ланцюга звичаїв і традицій, описаних авторами. Тому лексема рада в російському контекстному оточенні одночасно викликає ефект насичення російського історичного тексту українським культурним контекстом, який не локалізований в одному слові, а використовує його як сигнал-опору для відповідного семантичного наповнення навколишнього контексту. В досліджуваний період розвитку російської мови ця лексема однозначно асоціювалася з народним зібранням запорожців. У сучасній російській мові для її семантизації потрібен контекст, оскільки вона може сприйматися і як історичний термін, і як термін державного управління України, що свідчить про варіантний характер значення лексеми, виявлений у її здатності в історичному дослідженні бути словом-стимулом, що викликає певні історико-культурні асоціації, образи.

Якщо слово рада називає історичне явище, що виникло як орган народного самоврядування в період Запорозької Січі і виявляє властивості терміна, то такі лексеми, як батько, горилка, хлопец, тын та ін., використані виключно з метою створення певного національного колориту. Як загальновживані лексеми української мови, вони не потребують спеціальних історико-культурних знань для семантизації в тексті. Навколишній контекст допомагає однозначно визначити семантику таких лексем тим, хто не володіє українською мовою і знаннями українських реалій. Такі випадки в роботі розцінено як експлікація суб'єктивно-колективного рівня культурологічного простору наукового тексту.

Особливе місце серед засобів експлікації культурологічного простору в аналізованих текстах посідають стійкі ідіоматичні вислови (фразеологізми, приказки, прислів'я), які проаналізовано як засоби адаптації спеціальних знань до певного національно-культурного середовища, що виконують ряд текстових і стилістичних функцій. У дисертації їх розглянуто як експлікатори етнопсихологічних стереотипів поведінки, стосунків, почуттів людини, отриманих як результат освоєння довкілля попередніми поколіннями й відтворюваних відповідно до комунікативних завдань, екстралінгвальних (історико-культурних) умов комунікації та до рівня етнокультурної компетенції носія певної мови. Термін “етнокультурна компетенція” вживають на позначення здібності мовця використовувати чи створювати стійкі мовні формули, вживати інші лінгвістичні одиниці як знаки певної культури. Як позачасові утворення, ідіоми актуалізують загальнокультурний рівень суб'єкта пізнання, який використовує готові формули як вербалізований результат мовно-мисленнєвої діяльності попередніх поколінь. Проте автор інтерпретує його відповідно до власного досвіду. Суб'єктивно-авторську активність виявлено у функціональному призначенні використаних ідіом, у створенні нових стійких висловів. Таким чином, ідіоматичні вислови в тексті наукового дослідження є, з одного боку, експлікацією етнонаціональної свідомості суб'єкта пізнання, яка відображає володіння загальнонаціональним культурним фондом, і тому вони є виявами суб'єктивно-колективного культурологічного рівня, напр.: “…эта цель заставила автора высказать эстетические воззрения на поэзию и поэта, которые он влагает в уста разных действующих лиц своего романа” (Житецький); “Согласно с гетманом, обвиняющим более старосток, чем самих вельможных панов, гласит и украинская простонародная поговорка “Не так паны, як ти пидпанки”” (Максимович). З другого боку, функціонально-стилістичні особливості їхнього використання, що є результатом інтерпретативної діяльності суб'єкта текстотворчості, представляють суб'єктивно-авторський рівень культурологічного простору тексту, напр.: “…и мало знали друг друга, чтоб завязать между собою сношения” (Костомаров); “Ужасы инквизиции не успели еще притупить ум и убить литературную производительность” (Житецький).

Володіння багатствами обох мов стало основою для переплетення декількох національно-культурних площин в межах одного тексту, результатом чого є створення полікультурного простору тексту. Включаючи стійкі вислови чи лексеми з певним національно-культурним наповненням, автор звертається до культурного досвіду своїх читачів, розраховуючи на культурний діалог з ними.

Людина в науково-гуманітарних текстах є не тільки об'єктом пізнання, але й його суб'єктом. Тому комплекс людських стосунків реалізується тут, з одного боку, як об'єкт опису, з другого - як відображення суб'єктивно-авторських почуттів, оцінок, ставлення до досліджуваних явищ, фактів, подій. Властиве українцям ставлення до представників інших національностей, зображення історичних діячів національної культури, народних героїв, оцінка певних фактів також відображають особливості етнонаціональної свідомості як одного з фрагментів генетичного коду, актуалізованого за допомогою тексту. Вивчення інформації такого рівня здійснено на основі аналізу функціонально-семантичних особливостей групи етнотопонімів, етнонімів таких, як москаль, великороссиянин, великорус; малороссиянин, малорус, южнорус, украинец, хохол; поляк, лях; Малороссия, Украина та ін. Напр., лексеми москаль і великороссиянин, вжиті в одному реченні, несуть додаткову експресивність в першому слові та офіційну нейтральність авторського коментаря в другому: “Настроенные против москалей, козаки стали везде задерживать, грабить и оскорблять великороссиян, где только встречали в своей земле” (Костомаров). Крім того, слово москаль створює ефект імпліцитної прямої мови українських козаків, виводячи лексему на “горизонт” історичних персонажів: “Выговский не показывал своей охоты начальствовать. Он говорил старшинам так: “Москаль ни во что считает выборы по нашим стародавним правам, …не поддавайтесь москалю, не позволяйте себе давать гетмана, - выбирайте вольными голосами, как прежде всегда в старину бывало”” (Костомаров). Конотативний компонент семантичної структури лексеми москаль відображає реальне вороже ставлення простого народу до своїх утискувачів. Тому такі лексеми є експлікаторами суб'єктивного (нейтрального або емоційно-оцінного) ставлення, вираженого в тексті й зумовленого екстралінгвальними (соціально-політичними, історичними) причинами, що відображають архетипові, етнонаціональні риси героїв, автора.

Групу етнонімів, що можуть називати етнонаціональні риси представників певної національності, названо етнопсихологемами. До них віднесено лексеми москаль, хохол, лях, які, потрапляючи до будь-якого тексту, актуалізують комплекс психологічних, поведінкових рис особистості незалежно від її національних ознак.

Тому використання певного номена в науковому тексті розглянуто як один із способів актуалізації конкретної історичної епохи з усім багатством її культурних, мовних, соціально-економічних характеристик та як вияв на лексичному рівні прагнення до національного самоствердження, яке відображене в пошуку та поясненні номінацій для свого народу й держави. Тут виявилась етнокреативна сила мови та культури в цілому, здатна актуалізувати не лише те, що реалізовано у житті, а й нереалізовані можливості.

У дисертації подано узагальнений портрет українців, який створений науковцями в їхніх дослідженнях, і проаналізовано етнонаціональні особливості особистості автора, що актуалізують суб'єктивно-колективний рівень культурологічного простору наукового тексту. Зважаючи на залежність місця й ролі в історії від того, яким народ себе усвідомлює, зауваження щодо національного характеру набувають не лише констатувального, а й проекційного значення.

У четвертому розділі “Відображення творчого потенціалу мовної особистості в гуманітарних текстах ХІХ ст.” проаналізовано образно-стилістичні засоби, що відображають творчий потенціал мовної особистості ученого-гуманітарія, експлікують діалектичну взаємодію суб'єктивних і об'єктивних чинників мовної особистості та створюють ефект “образності” наукового викладу.

Загальновизнано, що стилістика найближче торкається суб'єктивної сторони мови й одночасно є дисципліною, предметом якої є форми вживання мови, які можна схарактеризувати як колективні. Тому використані в науковому тексті мовно-зображальні засоби розглянуто як такі, що демонструють індивідуальне використання узвичаєних засобів творення образності з метою найбільш точного та зрозумілого вираження наукової ідеї, що дозволяє інтерпретувати особистісні властивості мовця з точки зору відображення колективного досвіду. Вивчення стилістичної складової мовної особистості розглянуто у зв'язку з комунікативно-прагматичним та тезаурусним (вербально-семантичним) рівнем мовної особистості. Вибір лінгвостилістичних засобів у дисертації пов'язано як із жанрово-стильовими особливостями наукової комунікації досліджуваного періоду, так і з комунікативно-прагматичними завданнями. Грані творчого потенціалу вченого перебувають як безпосередньо в науковій, так і у мовній сферах. Якщо підставою для оцінки наукової творчості є багатоаспектність, глибина, оригінальність підходів до розв'язання наукових проблем, то підґрунтям для оцінки мовної творчості є такий відбір лінгвістичних засобів, за допомогою якого думки та ідеї автора-вченого стають доступнішими читачеві.

Образність наукового викладу пояснено як відображення цілісної парадигми розвитку наукової мови до гуманізації, емоційного впливу та естетичної цінності. Образ же розглянуто як типовий елемент кодової системи мислення, як пізнавальний засіб та результат номінативної діяльності мовної особистості. Серед засобів, що виявляють творчий потенціал мовної особистості ученого та створюють образність наукового викладу, проаналізовано порівняння та метафору.

У дисертації розглянуто порівняння як метод наукового дослідження та як лінгвостилістичний засіб, основу яких складають аналогійні механізми, пов'язані з актом мислення, за допомогою якого класифікують, впорядковують й оцінюють зміст буття та пізнання. В обох випадках порівняння можливе тільки в межах сукупності однорідних предметів за ознаками, суттєвими для конкретного аналізу.

Комунікативний підхід до аналізу гуманітарного наукового тексту дозволив розглядати порівняння як один із засобів актуалізації міжсуб'єктного діалогу. Адже, з одного боку, порівняння певним чином характеризує автора, демонструючи не лише діапазон його ментально-пізнавальних (сферою порівнюваних об'єктів), але й різноманітність його лінгвістичних можливостей (набором мовних засобів вираження порівняльних відношень). З другого боку, порівняння сприяє моделюванню комунікативно-інтелектуального портрета адресата. Апелюючи до логіко-понятійних (як методичний засіб) чи до асоціативно-образних (як образне порівняння) компонентів мислення читача, автор тим самим сподівається на адекватне декодування інформації, переданої за допомогою порівняння. Тому порівняння, з одного боку, є авторизувальним засобом, що демонструє суб'єктивне бачення довкілля, з другого - воно спрямоване на оптимізацію процесу інтерпретації тексту через вплив на логіко-понятійну чи емоційно-образну сферу свідомості читача, тобто є засобом вираження діалогічності наукового тексту.

Основними лінгвістичними засобами вираження порівняльних відношень у досліджуваних текстах є: 1) лексико-семантичні засоби, напр.: подобный, похожий, общий, сходный, сравнить, так и, тоже та ін.; 2) порівняльні сполучники как, как и, тогда как, как …так и; 3) вищий, найвищий ступінь порівняння прикметника чи прислівника: “Народ образованный крепче стоит за свое прежнее, упорнее хранит свои обычаи и память предков” (Костомаров); 4) частка не, яка вказує на протиставлення порівнюваних об'єктів, експліковане іноді за допомогою протиставного сполучника а: “Сравнивая отдельный акт речи “пять верст”, “отъ млады вьрсты” и т.п. и отвлекая общее, находимое в этих актах, мы должны считать это общее лишь сокращением, а не неизменною субстанцией, окруженною изменчивыми признаками” (Потебня); 5) синкретичні засоби мови, тобто комбінація граматичних і лексико-семантичних засобів вираження компаративних відношень.

Розглядаючи механізм порівняння як основу пізнання довкілля, в дисертації розрізнено два семантико-функціональних типи порівняння в науковому тексті: 1) порівнювані величини є частковими чи повними еквівалентами в межах однієї наукової або іншої сфери, тобто порівнюють однопорядкові величини: “От этого удал-молодец по большей части, в конце концов, сознает себя виноватым и или винится перед царем и народом на плахе, или старается заслужить свои вины перед государем, как Ермак в песне и действительности” (Драгоманов); 2) порівнюють предмети однієї сфери знань за схемою опису явищ іншої сфери знань, тобто порівнюють неоднопорядкові величини: “Считая его знатным человеком, пираты дорожили им, как дорогим товаром” (Житецький). Порушення принципу однопорядковості порівнюваних величин спричинює виникнення образності, експресивності. Порівнюючи неоднопорядкові явища на основі однорідності порівнюваної ознаки, намагаючись конкретне зіставити з абстрактним чи навпаки, автор тим самим залучає перш за все не логіко-понятійні, а асоціативно-образні механізми пізнання. Отже, розпізнавальною ознакою порівняння як метода наукового пізнання та як стилістичного засобу в роботі визнано однопорядковий чи неоднопорядковий характер порівнюваних одиниць та їхніх ознак.

Якщо порівняння є початковим етапом пізнання об'єкта дослідження, то метафора є завершенням процесу “пошуку подібності” (В.М.Телія), який завершується номінацією. Наявність метафори в наукових текстах мотивовано як загальнолінгвістичною тенденцією розвитку мови в цілому та мови науки зокрема, так і метафоричністю мислення як властивості індивіда. У дисертації метафору проаналізовано як один із способів експлікації логіко-пізнавальних та емоційно-експресивних процесів, що відбуваються у свідомості автора. Тому метафора відображає мисленнєві, мовні та культурні процеси, характерні для мовної особистості певного періоду розвитку суспільства, мови, культури. Отже, відповідно до теорії мовної особистості Ю.М. Караулова, виникнення метафори в науковому тексті можна схарактеризувати як процес, з одного боку, суб'єктивний, що експлікує індивідуальні асоціації творця метафори, з другого, об'єктивний, оскільки асоціації зумовлені колективним досвідом носіїв мови й відображають стереотипи, закладені в колективному позасвідомому етносу. В дослідженні визнано діалогічну основу метафори, її орієнтація на сприйняття і вплив заданих смислів, зумовлених антропометричним поглядом людини на світ.

Аналіз текстового матеріалу дав змогу виділити два способи функціонування метафори в наукових текстах досліджуваного періоду: а) використання метафори з пізнавальною метою під час номінації, характеристики, опису терміна, концепта, об'єкта наукового пізнання, в такому випадку мова йде про когнітивну метафору; б) метафори, використані з емоційно-експресивною метою, в результаті чого виникає “поетичність”, “образність” наукової мови, визначено як експресивні.

Когнітивні метафори проаналізовано як показники суб'єктивної інтерпретації мовною особистістю колективного досвіду, актуалізованого на рівні колективного позасвідомого в колективному образі світу як загальнолюдські та національно-етнічні стереотипи світосприйняття. Одним з універсальних та архаїчних стереотипів, що знайшов втілення і в когнітивних метафорах, є поділ усього існуючого на живу й неживу природу. Переважальним принципом пізнання світу є антропоцентричність та антропометричність. Цей стереотип реалізовано в текстах досліджуваного періоду за домогою антропоморфних метафор, модель яких можна представити як “дії, ознаки, стан людини > дії, ознаки, стан артефактів, абстрактних понять, мисленнєвих конструкцій і т.п.”, які втратили свою експресивність та стали “сухими”, “звичними” в сучасній мові, напр.: “Московское государство должно было поправляться от ран, нанесенных ему смутною эпохою” (Костомаров); “Но уния кинулась на Киев пуще татар, посягая на подавление православной веры…” (Максимович).

Антропометричний принцип відбито в багатьох прикладах поодинокого слововживання, які демонструють початковий етап пізнання нового, спробу його описати, спираючись на суб'єктивне сприйняття, що ґрунтується на колективному позасвідомому. Для таких випадків запропоновано термін “термінологізована метафора”: термінологізована - оскільки вона не стала справжнім терміном, але, як і будь-який термін, називає конкретне явище, предмет і т.п. і позбавлена експресивності; метафора - оскільки є назвою за подібністю та реалізує універсальну метафоричну модель “живе > неживе”. Так, результатом порівняння внутрішнього устрою держави з людським тілом стала метафора государство - единое тело: “Южная Русь опять в совокупности своих этнографических особенностей вошла в соединение с Польшею, как единое тело, отлично от Белоруссии, Земли Кривской” (Костомаров); “А когда совершилось соединение их (України та Польщі - І.С.) в одно политическое тело - духа терпимости не стало скоро…” (Максимович). Створення таких словосполучень свідчить про свободу мовної особистості вченого у виборі засобів для відображення та фіксації процесів пізнання, що є підтвердженням творчого підходу не лише до досліджуваного питання, а й до трансформації наукових результатів у словесну форму.

Водночас з антропоморфною метафоричною моделлю з'являються окремі експлікатори технократичного стереотипу світосприйняття, який сформувався вже у другій половині ХХ ст. (Н.П. Тропіна). Техноморфна метафора, реалізована у моделі “неживе > живе”, представлена в аналізованих текстах лише одним прикладом рабы - живые машины: “Потому-то шляхтич с такою горячкою и предавался пирам и удовольствиям, что у него были рабы, живые машины, посредством которых ему легко было доставать средства к жизни…” (Костомаров). Проте широко представлені приклади реалізації метафоричної моделі “неживе > неживе”. Серед термінів-метафор широко розповсюджені й функціонують як широко відомі терміни такі, як форма слова, построение речи, устройство речи: “… сам на себя возлагает обязанность говорить не об одних звуках изучаемого наречия, но обо всех проявлениях его индивидуальной жизни как в формах слов, так и в построении речи” (Житецький); “Господства гласных звуков нет в образцовом устройстве славянской речи” (Максимович), так і такі, що зустрічаються одинично: литературная производительность - “Ужасы инквизиции не успели еще притупить ум и убить литературную производительность”; “Киевскою летописью заканчивается литературная производительность Киева, но эта летопись дошла до нас в Ипатском списке ХУ в., следовательно, о звуковых особенностях киевского наречия по ней судить мы не можем” (Житецький). Аналіз термінологізованих метафор привів до висновку про те, що умовою набуття метафорою статусу терміна є втілення абстрактної ознаки в конкретну. Таким чином, наукова метафора демонструє співіснування абстрактного механізму її породження та конкретної, когнітивної мети її функціонування. Когнітивна метафора актуалізує переважно архетипові моделі світосприйняття адресанта й адресата, породжує образ як основу зіставлення логічно незіставних сутностей, що зустрілися в одному акті номінації з метою назвати щось нове. Тут образ потрібен тільки на етапі формування та передавання нового знання, потім він зникає, нейтралізується контекстом і тому не є носієм, експлікатором емоційно-експресивного змісту (напр., тело государства, чиновничья ступенька, внутренность республики, семейство слов, коренное свойство).

Експресивна метафора орієнтована на активізацію чуттєвого сприйняття. Створюваний образ - і мета, й обов'язкова умова її реалізації. Використовуючи ті самі метафоричні моделі, експресивна метафора не впливає на понятійний зміст об'єкта метафоризації,а характеризує його з боку емоційно-експресивного сприйняття, оцінки суб'єктом пізнання, напр.: “Пробегая слегка по всем струнам народной жизни и ударяя forte только на две (на бесчинство польских жолнеров, квартировавших на Украине, и на строгие меры польского правительства к обузданию козачества от наездов на Туреччину), Вы думаете заглушить ими говор истории о том, что польское правительство и владельцы украинских имений угнетали Украину” (Максимович). Використавши в науковому контексті традиційний поетичний образ натягнутої струни, автор демонструє приклад креативного мислення, що відображає пізнавальний процес як взаємодію логіко-понятійних й асоціативно-образних складників свідомості.

Метафора є основним носієм образної експресивності, має найбільший заряд “художньості”, “естетичності”, в науково-гуманітарному тексті виявляє властивості ядра текстової образності, навколо якого відбувається процес розгортання. Цей процес полягає у формуванні навколо метафори різних тропів, стилістичних засобів, які пов'язані один з одним, бо розкривають певний образ. Так, у наступному прикладі відбувається розгортання метафори поле истории: “На поле, сжатом наскоро историками Малороссии, я собираю пропущенные и оброненные ими колосья, и понемногу передаю их в общую известность” (Максимович).

Можливість поєднання на перший погляд протилежних способів пізнання навколишньої дійсності, що знайшли відображення в одному тексті, пояснено як результат синтезуючої дії мовної особистості автора, що здійснює акт пізнання.

лінгвістичний автор гуманітарій

Висновки

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення проблеми вираження людини в мові та мови в людині, суб'єктивного й об'єктивного в мові, тексті, мовній особистості, яку розглянуто як сукупність творчих (лінгвістичних) здібностей та соціопсихолінгвістичних характеристик індивіда, що зумовлюють створення та сприйняття ним мовних творів, які відображають відповідні риси особистості й тому мають певну когнітивну глибину, комунікативно-прагматичну спрямованість, структурно-мовну цілісність.

Результатом аналізу науково-гуманітарних текстів ХІХ ст. стало створення узагальненого, колективного портрета мовної особистості ученого-гуманітарія. Вивчення лінгвістичного матеріалу, що експлікує вербально-семантичний, комунікативний і культурологічний рівні та демонструє мовні вподобання, дозволяє говорити про вченого насамперед як про мовну особистість. Історичний аспект такого аналізу підтвердив не лише лінгвостилістичну значущість наукової творчості українських учених-гуманітаріїв, але й виявив особливості індивідуального та суспільного світогляду, відображеного в картині світу й характерного для певного історичного періоду.

Єдність індивідуального та соціального, суб'єктивного й об'єктивного, представлена картиною світу узагальненої мовної особистості, є результатом взаємодії духовно-індивідуальної (особистісної) та соціально-культурної (колективної) складових мовної особистості.

Творчий потенціал ученого, його наміри пізнати об'єктивний світ і висловити своє ставлення до нього та його розуміння, відображені в тексті, становлять те суб'єктивно-особистісне начало, експлікація якого визначає міру суб'єктивності наукового пізнання. Аналіз текстової комунікації виявив активізацію за допомогою мови відносин між адресантом (автором, відправником) та адресатом (читачем, отримувачем). Адресат у дисертації кваліфіковано як інший компонент суб'єктивного начала тексту, на якого орієнтований адресант і дії якого він передбачає. Тому категорія суб'єктивності є багатовекторним, не одностороннім явищем, на формування якого в тексті впливає і фактор адресата.

Індивідуальна й соціальна сутність мовної особистості виявлена і в текстово-комунікативній діяльності. Науково-гуманітарні тексти ХІХ ст. розглянуто як вербальну реалізацію фрагментів картини світу, яка відображає індивідуальне й соціальне (колективне, етноспецифічне) світобачення в їх нерозривній єдності, реалізацію, яка дозволяє інтерпретувати не лише експліцитні, а й імпліцитно виражені складники мовної особистості та її картини світу. Такий підхід став підґрунтям для опису рис узагальненої мовної особистості.

На основі аналізу особливостей вираження діалогічних відношень у науковому тексті зроблено висновок про діалогічність як комунікативну властивість наукового тексту, яка відображає його суб'єктивну природу (від адресанта) і суб'єктивну орієнтацію (на адресата). Антропологічний аспект вивчення цієї властивості тексту дозволив виділити два суб'єктивних начала: адресанта й адресата, які здійснюють комунікацію за допомогою тексту, використовуючи різні лінгвістичні засоби. Як показав аналіз, обидва учасники комунікативно-пізнавального процесу відображені на поверхні тексту, що говорить про “ектропічний простір” не лише поезії, а й будь-якого тексту. Вивчення комунікативних рис мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст., здійснене на основі аналізу комунікативної структури наукового тексту, продемонструвало її відкритий, діалогічний характер, орієнтацію на комунікацію, що виходить за межі текстового спілкування і за синхронне часове обмеження. Колективістська свідомість автора виявлена в періодичному передаванні функцій адресанта іншому учаснику текстової комунікації, у переважанні “ми”-форм над іншими.

Структурно-композиційні особливості розміщення комунікативних векторів, що зв'язують адресанта й адресата, дозволили виділити такі типи діалогічності: а) внутрішньотекстову та б) позатекстову (міждискурсну, інтертекстуальну).

Комунікативні риси мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст. визначено як риси особистості діалогічної, яка прагне викласти свої наукові погляди так, щоб вони були почуті й зрозумілі читачами як співучасниками наукового пізнання.

Наукові тексти представляють певний культурний рівень розвитку суспільства і вже тому належать сфері культури. Як засіб комунікації, що здійснюється в історико-культурному контексті свого часу, науковий текст відображає загальнокультурний контекст, який у свою чергу регулює комунікативні властивості тексту. Така різновекторна взаємодія можлива завдяки активній позиції автора-ученого, який є включеним в соціально-культурні процеси свого часу.

Особистість ученого виявлена і в культурологічному просторі тексту як така, що належить певному етнонаціональному колективу. Відповідно до позачасових, інваріантних та тимчасових, варіантних складників мовної особистості розрізнено загальнокультурний (суб'єктивно-колективний) та суб'єктивно-авторський рівні культурологічного простору тексту. Загальнокультурний рівень є текстовою реалізацією лінгвокультурної особистості як базового національно-культурного прототипу носія певної мови, яка виявлена в тексті через експлікатори етнічної свідомості, що актуалізують певні стосунки, традиції, звички, вірування та ін. і представлені лексико-граматичними маркерами, культуремами, етнопсихологемами. Суб'єктивно-авторський рівень відображає індивідуальне сприйняття та інтерпретацію вченими загальнокультурних мовних фактів, що репрезентують особливості авторської національної свідомості на лінгвістичному рівні.

Стійкі вислови, виявлені у досліджуваних текстах, є утвореннями, які відображають досвід пізнання об'єктивної дійсності попередніми поколіннями носіїв певної мови й актуалізують загальнокультурний рівень суб'єкта текстотворчості. Включаючи їх у текст, автор наукового дослідження використовує результати колективного пізнання світу, інтерпретуючи їх відповідно до власного досвіду, або вдається до творення власних словесних формул з образною семантикою, застосовуючи традиційні смислоутворювальні моделі. Тому стійкі вислови проаналізовано як експлікатори етнонаціональної свідомості суб'єкта пізнання.

Вербально-семантичний рівень мовної особистості відображає належність учених двом національним культурам. Володіння двома мовами і мовними багатствами обох культур є основою формування полікультурного простору науково-гуманітарного тексту. Лінгвістичними експлікаторами національно-культурного простору є лексеми, ідіоматичні вислови, що актуалізують мовний простір певної національної культури. Використовуючи лексико-семантичні експлікатори, автор апелює до культурного досвіду своїх читачів, розраховуючи на культурний діалог з ними. Таким чином, діалогічність як основна риса мовної особистості ученого ХІХ ст. виявляється і на культурному рівні.

Мова гуманітарних досліджень ХIХ ст. позначена підвищеною індивідуалізацією, що є результатом використання логічних та образних методів узагальнення результатів пізнання. Тому образність, що схарактеризовано факультативною стильовою рисою, демонструє у наукових текстах рівень естетичної і, ширше, мовної свободи автора. Характерною рисою образності є семантична прозорість структури образу, що полегшує процес породження-сприйняття. Основне функціональне призначення засобів образності (порівняння, метафори) визначене метою наукової комунікації - передавання адресату важливої, з точки зору автора, пізнавальної інформації про сутність явища чи процесу, про зовнішній вигляд, характер досліджуваних історичних, літературних персонажей і т.п. Образність, емоційність є виявом індивідуального в мові, виявом коригувальних та креативних здібностей мовної особистості ученого в гуманітарному тексті ХІХ ст.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Языковая личность ученого-гуманитария ХІХ века. - К.: Издательский Дом Дмитрия Бураго, 2006. - 352 с. (Рецензії: Дядечко Л.П. // Мовознавство. - 2006. - №6. - С. 74-76; Козловська Л.С. // Культура слова. - 2006. - Вип.66-67. - С.127-129).

2. Что нужно знать старшекласснику о научном стиле // Русский язык и литература в учебных заведениях. - 1999. - № 3. - С.37-39.

3. Взаимодействие языков и культур в русском научном тексте ХІХ в. // Система і структура східнослов'янських мов: Зб.наук.пр. - К.: Знання України, 2003. - С.309-313.

4. Украинская интеллигенция и русский литературный язык ХІХ в. // Русский язык и литература в учебных заведениях. - 2003. - №2. - С.3-5.

5. Аспекти порівняльного дослідження наукового тексту в російській та українській мовах // Проблеми зіставної семантики: Зб.наук.ст. Вип.6. - К.: КНЛУ, 2003. - С.327-331.

6. Культурологический потенциал научно-публицистических статей Н.В. Гоголя // Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя. Філологічні науки. - Ніжин, 2003. - С.35-38.

7. Взаємодія функціональних стилів у сучасних російських та українських мовах // Мовознавство. - 2003. - №2-3. - С.112-119. (У співавторстві з Н. Г. Озеровою).

8. О понятии образности в художественном и научном текстах // Русский язык и литература в учебных заведениях. - 2004. - №1. - С.19-24.

9. О перспективах изучения исторической стилистики (на материале научных гуманитарных текстов ХІХ в.) // Культура народов Причерноморья. - 2004. - №49. - Т.1. - С.205-207.

10. Українська мова та культура у російських наукових текстах ХІХ ст. // Acta Universitatis Palackianae Olomucensis. Facultas Philosophica. Philologica 82--2004. Ucrainica I. Souиasnб Ukrajinistika. Problйmy jazyka, literatury a kultury. - Olomouc: Univerzita Palackeho v Olomouci, 2004. - C.185-190.

11. Лексема “козак”: від історичного поняття до етнопсихологеми (на матеріалі художніх та наукових текстів ХІХ ст.) // Культура слова. - 2004. - Вип. 64. - С.57-61.

12. Діалогічність у науковому тексті // Мовознавство. - 2004. - №2-3. - С.55-60.

13. Функціонально-семантичні особливості займенника я у російськомовних текстах М. Максимовича, М. Костомарова, П. Житецького // Культура слова. - 2005. - Вип.65. - С.45-48.

14. Семантичний потенціал особових займенників у російських наукових текстах ХІХ ст. // Проблеми зіставної семантики: Зб.наук.ст. Вип.7. - К.: КНЛУ, 2005. - С.344-347.

15. Местоимение мы как средство авторизации в научном тексте второй половины ХІХ века // Система і структура східнослов'янських мов: Зб.наук.пр. - К.: Знання України, 2005. - С.121-126.

16. Авторизуюча функція займенників у науково-гуманітарних текстах другої половини ХІХ ст. // Мовознавство. - 2005. - №2. - С.51-58.

17. Засоби діалогічності у науково-гуманітарному тексті ХІХ ст. // Гуманітарний вісник. Серія: Іноземна філологія. Світова література. Лінгвістика. Перекладознавство. - Черкаси: ЧДТУ, 2005. - №9. - С.299-302.

18. Функціонування термінів у працях М. Костомарова // Лексикографічний бюлетень.- К., 2005. - Вип.11. - С.47-54.

19. О поликультурном пространстве текста научного исследования // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия “Филология”. Т.18 (57). - Симферополь, 2005. - №2. - С.361-363.

20. Етноніми та етнотопоніми як термінологічна лексика в історичних працях ХІХ ст. // Українська термінологія і сучасність. - К., 2005. - С.333-335.

21. Функциональные особенности идиом в научном тексте ХІХ в. // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. - Вип.8. - Т.ІІІ. Ч.2. Лінгвокультурологічна інтерпретація тексту. Теорія і практика перекладу. - С.67-74.

22. О субъективном компоненте в языке и тексте // Система і структура східнослов'янскьких мов: до 170-річчя з дня народження О. О. Потебні: Зб.наук.пр. - К., 2005. - С.180-183.

23. К вопросу о лингвокультурном взаимодействии // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия “Филология”. - Т.19 (58). - 2006. - №2. - С.59-63.

24. О коммуникативной функции пояснений (на материале научно-гуманитарных текстов ХІХ в.) // Система і структура східнослов'янських мов: Зб.наук.пр. - К.: Знання України, 2006. - С.152-157.

25. Пояснение как средство экспликации адресанта научной коммуникации // Східнослов'янська філологія: Зб.наук.пр. Вип.10. Мовознавство. - Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2006. - С.75-83.

26. Антропологічна інтерпретація суб'єктивності на текстовому рівні // Acta Universitatis Palackianae Olomucensis. Facultas Philosophica. Philologica 89-2006. Ucrainica IІ. Souиasnб Ukrajinistika. Problйmy jazyka, literatury a kultury. 1 ибst.- Olomouc: Univerzita Palackйho v Olomouci, 2006. - C.189-194.

27. Языковая личность ученого через призму метафоры // Linguodidactica. - 2006. -№10. - С.195-201.

28. Этнокультурологическая интерпретация терминов в научных текстах М. П. Драгоманова, Н. И. Костомарова // Этнокультурные константы в русской языковой картине мира: генезис и функционирование / Под ред. д-ра филол. наук, проф. Н.Ф. Алефиренко. - Белгород: Изд-во БелГУ, 2005. - С.316-320.

29. Особенности образного пространства в художественных и научных текстах // Восток - Запад: пространство русской литературы и фольклора.- Волгоград: Волгоградское научное изд-во, 2006. - С.516-524.

30. Історико-філологічне значення лексеми “козак” у розумінні М. І. Костомарова // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: Зб.наук.ст. - Вип.10. - Луганськ, 2001. - С.227-230.

31. Етнопсихологічний портрет козака у творчості М. Костомарова // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: Зб.наук.ст. - Вип.11. - К.: Шлях, 2002. - С.238-241.

32. Способы представления автора в статье В. И. Даля “О наречиях русского языка” // Владимир Иванович Даль и современные филологические исследования: Сб.науч.раб. - К., 2002. - С.238-241.

33. О формах диалогичности научного текста (на материале статей Б. А. Ларина) // Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество. - К., 2003. - С. 381-386.

34. Авторская субъективность в семантике вводных словосочетаний научного текста // Актуальні проблеми менталінгвістики: Зб.ст. за матеріалами ІУ Міжнар. наук. конф. - Черкаси: ЧНУ, 2005. - С. 177-179.

35. “Їхав козак за Дунай…”: Мандри слова “козак ” у часі та просторі // Вивчаємо українську мову та літературу. Науково-методичний журнал. - Харків: Основа, 2006. - №4(80). - С.2-3.

36. О роли украинской интеллигенции в развитии науки и литературы ХІХ века // Слово. Символ. Текст: Сб. науч. тр., посв. 80-л. проф. М.А. Карпенко / Под общей ред. проф. Е.С. Снитко и проф. Л.П. Дядечко. - Киев, 2006. - С.157-172.

37. Аспекты сопоставительного изучения функционирования лингвистических единиц в научном тексте // Функциональная лингвистика: принципы организации текста: Матер.конф. - Симфереполь, 1996.-С.192-193.

38. Наукові твори М. І. Костомарова та ідеї Кирило-Мефодіївського товариства // Міжнар.наук.конференція, присвячена 183-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка та 150-річчю від дня заснування Кирило-Мефодіївського товариства. Тези доп. та повідомлень. - К., 1997. - С.63-65.

39. Рефлексивные компоненты структуры научного текста // Функциональный аспект семантики языковых единиц: Материалы УШ Междунар.науч.конф. по актуальным проблемам семантических исследований. Ч.2.-Харьков, 1997. - С.80.

40. Культурологический аспект научного стиля (на материале исторических произведений Н.И. Костомарова) // Функциональная лингвистика: прагматика текста: Матер.конф. - Симферополь, 1997. - С.154-155.

41. Метаязык науки как общегуманитарная проблема // Функциональная лингвистика: язык в современном обществе: Матер. Междунар. конф. - Симферополь, 1998. - С.145-146.

42. Лингвистические средства реализации категории логичности в научных текстах русского и украинского языков // Сучасні проблеми термінології та термінографії: Тези доповідей. - К., 2000. - С.21-22.

43. Українська лексика у сучасному російському детективі // Мова у слов'янському культурному просторі: Тези доп. і повідом. Міжнар. наук. конф. - Умань: Графіка, 2002. - С.40-41.

44. Идиомы как национально-культурный компонент научных текстов (на материале работ М.А. Максимовича, Н.И. Костомарова) // Национально-культурный компонент в тексте и языке: Материалы докладов. В 3-х ч. Ч.1. - Минск, 2005. - С.76-77.

Размещено на Allbest.ru