Лінгвостилістика творення образу України в українській поезії другої половини ХХ століття

Апробація роботи. Матеріали дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри загального мовознавства Запорізького державного університету, були предметом виступів на наукових конференціях: Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Поетика художнього тексту" (Київ - Херсон, 1996), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій пам'яті професора С. П. Самійленка (Запоріжжя, 1996), Всеукраїнській конференції "Проблеми розбудови національної освіти" (Херсон, 1997), Міжнародній науково-практичній конференції "Україна, українці, українознавство в джерелах і документах ХХ ст." (Київ, 1998), Регіональній науково-практичній конференції "Передаймо нащадкам наш скарб - рідну мову" (Херсон, 1998). Основні положення дисертаційної роботи відображені у 10 публікаціях (3 з яких - статті).

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку бібліографічних джерел та умовних скорочень, списку літератури, додатків. Обсяг роботи становить 166 сторінок.

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризується стан вивчення проблеми, визначається предмет дослідження, мета й завдання, його новизна, формулюються основні положення, що виносяться на захист, аналізуються різні аспекти поглядів на мову художнього твору та розглядається історія питання про словесну символіку.

Перший розділ - "Лінгвостилістичні особливості використання номінацій рослин при створенні образу України у мові поезії другої половини ХХ століття" - присвячений аналізу лексичної групи на позначення реалій пейзажу у структурі образу України. Серед назв рослин виділяються семантичні комплекси "дерева", "кущі", "квіти", "трави", "злакові", "городина", "мохи".

У другому підрозділі "Динаміка змін символічних значень номенів дерев" проаналізовано роль номінацій дерев при змалюванні образу України. Виділено семантичну паралель "Україна-сад", яка включає в себе не тільки назви дерев, але й квітів, кущів.

Символічна структура образу саду включає у себе, крім номенів реально існуючих рослин, і образ світового дерева. Одиниці, що потрапляють у його асоціативне поле, забезпечують конкретизацію, а значить і еволюцію образу в цілому.

Архетипність світового дерева як моделі внутрішнього світу змінюється його стійким асоціюванням із простором рідної батьківщини, міста, села. Світове дерево перетворюється на міфологізований образ української дійсності, так само як ідеологічним змістом наповнюється протиставлення живе-мертве: "Всесвітнє дерево струснулося дощами" (Кост., Вибр., с. 546), "Колись ти деревом тут був і листям всю блакить промацав, що чув, що бачив - не забув" (Мов., В день..., с. 10), "Бач, деревоне втримаєш в руках, воно росте й крізь пальці протікає" (Мовч., Голос, с. 9).

У мові поезій другої половини ХХ століття до назв, що символізують малу батьківщину, відносимо назви географічних регіонів України (адміністративних та природних). До цієї ж групи онімів відносимо і назву нашої країни, яка зустрічається у мові аналізованих поезій для змалювання часопросторових реалій образу України.

У мові аналізованих поезій топоніми об'єднуються у групи залежно від природних об'єктів, які вони називають і виконують роль орієнтира у часі та просторі. Таким чином, простір України, представлений ВН-топонімами таких розрядів: гідроніми, ороніми, хороніми, ойконіми, урбаноніми.

При створенні художнього образу України важливу роль відіграє символізація. Назва "Україна" може символізувати образ вітчизни, образ держави, у якій людина народилася, а також місце народження (місто, село, область).

Перше значення більш абстрактне, що зумовило велику частотність вживання слова "Україна" як символу вітчизни: "І щось мені таке болить, Що це і є, напевно, Україна" (Кост., Вибр., с. 209), "Над Україною небо, як материнська душа, Змучена, розіп'ята на перехресті віків" (Руд., Поез., с. 93).

У поетичних творах другої половини ХХ століття слово "Україна" досить часто вживається як символ місця народження людини, таким чином розширюється уява про просторове безмежжя рідної землі: "Коли переді мною Всесвіт і політ Думок і почуттів у верхови ну, - Я раптом надивляю Україну" (Вінгр., Київ, с. 6), "А я гортаю фото з України - Від тих, кого не бачив десять літ" (Руд., Поез., 374).

В українську поезію другої половини ХХ століття повертається і починає широко використовуватися поряд з назвою "Україна" і назва "Русь-Україна". Дуже часто вона є поетичним символом України, має узагальнено-просторове значення, характеризується позитивним емоційним забарвленням. Невипадково те, що назви "Україна" та "Русь-Україна" можуть вживатися у сучасній поезії як повні поетичні синоніми. Ці дві назви означають єдине, злите поняття, але частіше "Русь-Україна" вживається у контекстах, де важливим є історичний аспект поняття України, де йде мова про витоки українського характеру: "Ти - Русь: Пізніша назва - Україна. Терпи, голубко, Вічна удова!" (Руд., Поез., с. 223), "І досі ходить по Русі-Вкраїні Скорботний князь - Шукає талісман" (Руд., Поез., с. 255).

Відображення хронотопу України у поетичних текстах аналізованого періоду виступають такі хороніми: Буковина, Волинь, Верховина, Гуцульщина, Гуцулія, Галичина, Донбас, Крим, Кубань, Луганщина, Побужжя, Поділля, Подніпров'я, Придоння, Полісся, Посулля, південь України, Підкарпаття.

При формуванні мовно-естетичної коцепцій образу України у мові поезії другої половини ХХ століття назви історико-етнографічних та еографічних регіонів набувають підвищеної емоційності, створюють психологічний світ поетичного відчуття свого коріння та родоводу - від куточків, де пройшли дитинство та юність, до глибокого усвідомлення болів і потреб всієї України.

Мікрообраз "водний простір України" у мові поезії другої половини ХХ століття реалізується використанням таких ВН: Дніпро, Сула, Дністро, Збруч, Рось, Дунай, Ірпінь, Десна, Буг, Либідь, Ятрань, Тиса, Ворскло, Лугань, Інгул, Донець, Саксагань, Віта, Дін, Інгулець, Черемош, Супій, Чорне море, Карташинський лиман, Білозерський лиман, також оніми Славутич, Борисфен.

Символічні формули у складі одиниць на позначення водного простору об'єднані у більшості випадків навколо оніма Дніпро. Ця ВН повною мірою віддзеркалює простір України та її історію.

Символічна паралель "світ - водний простір" реалізується у мові аналізованих поезій метафоричними сполуками, що групуються навколо ВН Славутич. Цей поетичний синонім ВН Дніпро не зазнає трансформацій і вживається у досліджуваних контекстах із традиційно символічним значенням "батьківщина".

Водний простір у мові аналізованих поезій сприймається у двох планах. Перший план метафоризований простір душі, що переповнюється мажорними мотивами любові до рідної землі: "Сказав, що обрій - це усмішка простору і що ім'я цій річечці - Супій" (Кост., Вибр., с. 485), "Ранком двоє ми йшли по лузі, Де хлюпоче Сула в береги" (Сим., Л.м., с. 75).

Другий план сприймання водного простору - місце проживання - показника економічного, соціального і культурного середовища людини і суспільства. Географічно цей простір конкретний і чітко окреслений - Україна: "Тобі співають Ворскло і Лугань, Ряхтять Інгул, Донець і Саксагань, Дністер і Збруч блискочуть золотаво" (Яр Сл., т.1, с. 266).

Другий підрозділ - "Лінгвостилістика антропонімів" - присвячено аналізу функціонування власних імен осіб, згрупованих за семантичними комплексами "українське язичництво", "Київська Русь", "українське козацтво","український Ренесанс та розвиток культури до другої половини ХХ століття", "імена політиків та діячів культури сучасної України в лінгвостилістичній системі поетичної мови".

При розгляді у поетичному тексті семантико-естетичних якостей ВН-антропонімів, що активно використовуються у загальнонародній мові, необхідно враховувати, що склад цих імен не є однорідним. У процесі вживання будь-яка ВН-антропонім може набувати різних значеннєвих прирощень.

1. ВН-антропоніми, які у процесі свого функціонування не набули будь-яких стійких коннотацій і сприймаються носіями мови як чисто номінативні одиниці.

2. ВН-антропоніми, які, крім функції називання, несуть додаткову інформацію про особу, ім'я якої означає.

У широкому контексті - контексті строфи, речення, всього тексту ВН героїв поетичних творів другої половини ХХ століття умовно можна поділити на три групи:

1. ВН- імена язичницьких богів (теоніми), міфічних героїв та князів Київської Русі.

2. ВН- імена історичних осіб, пов'язані з епохою козацтва, українського ренесансу та розвитку України до першої половини ХХ століття.

3. ВН - імена сучасників.

Семантичні комплекси "українське язичництво" та "Київська Русь" у мові аналізованих поезій представлені іменами так званих поганських богів, які були кумирами слов'янських племен, а пізніше жителів Київської Русі. З українським язичництвом пов'язані імена князів Київської держави, які попри християнізацію зберегли звичаї, світогляд та обрядовість предків, та міфоніми Кий, Хорив, Щек, Бож, Боян.

Боги Київського пантеону у мові аналізованих творів представлені такими теонімами Дажбог, Стрибог, Перун, Ярило. Величезну історичну інформацію несуть у собі імена київських князів Володимир, Святослав, Ярослав, Олег, Данило, Мстислав, Ізяслав, Мономах, Ігор, Ростислав, Всеволод, Мал, Ольга, Євпраксія, Анна, Рогніда. Своєрідність цих імен у мові поезій, що аналізуються, полягає у тому, що в них мовби спочатку закладена їхня вторинна функція: називаючи особу, одночасно символізувати властиві цій особі якості, риси характеру, зовнішній вигляд, вчинки, сферу діяльності.

У процесі довготривалого розвитку поетична мова накопичила велику кількість образів-символів для означення різних явищ суспільного та духовного життя людини. З усіх різновидів індивідуалізуючи номінативних знаків-символів ВН-теоніми потребують реабілітації у художньому тексті. Цей процес, повернення імен "своїх" богів, активно відбувається через художні тексти поетичних творів другої половини ХХ століття. Адже найменування язичницьких богів наділені найбільшими можливостями для символізації. Саме ці оніми внаслідок наявності у їх семантиці широкого культурного та естетичного компонента, закладеної в них вторинної функції, здатні служити для узагальненого означення якостей людського характеру: "З-за топонімічної гробової дошки визирає лукава парсуна Ярила!" (Драч, т.1, с. 194), "- Зоглянись, Дажбоже, Позич одваг" (Яр Сл., т.1, с. 61), "...тоді, як Стрибог сердитий Заметіллю продме довкілля" (Яр Сл.,т.1, с. 60). У таких контекстах виявляється нова семантико-поетична якість імен Київського пантеону - символізувати особливу форму збереження і накопичення енергії нації. Широкий діапазон темпоральної лексики забезпечує образне відтворення невмирущості країни через генітиви "нерви століть", "весла століть", "час душі", значення яких підсилюється використанням міфонімів: "На нервах століть правлю жилаві гуслі. Це ж Боянові метастази - вибухають під серцем загуслі Староруські полинні екстази" (Драч, Теліж, с. 73), "На весла століть налягає Хорив" (Драч, Вірші.., с. 85), "...тремоло Хорива, учителю воно й сьогодні в нас. Наш час душі з того усього плива, Наш час душі неперебутній час" (Вінгр., Київ, с. 14).

Семантичний комплекс "Київська Русь" у складі макрообразу України представлений багатим та різноманітним антропонімічним матеріалом, що у мові творів аналізованого періоду вимальовує фрагмент мовної картини світу, коли українці-русичі змушені були прийняти чуже розуміння святості як відречення від світу та одвічної мудрості предків.

Імена князів, що зустрічаються у мові аналізованих поезій, є відтворенням картин життя країни періоду від Аскольда до Володимира. "Сім разів протягом століття міняється державна політика, пов'язана з релігією..: від язичництва - до християнства і навпаки". Тому на функціонуванні імен князів у мові аналізованих поезій лежить відбиток не тільки епохи відходу від язичництва, але й відображення суспільних подій у новій Русі-Україні. Повнокровний художній образ часу, таким чином, на всіх мовних рівнях вплітається у макрообраз України і пов'язується з художнім задумом письменників.

Через міфічні імена найточніше відображається локально-просторовий та темпоральний дейксис образу України у мові поезії Яра Славутича та Івана Драча: "Це нащадки анта Божа Меч наводять на улуси" (Яр Сл., т.1, с. 83), "На острів Козачий пливи мені, Щек" (Драч, Вір., с. 85).

Одним із важливих засобів експресивного вираження думки, оновлення і збагачення ресурсів для створення образу України у мові поезії другої половини ХХ століття є реабілітація того лексичного шару антропонімічної лексики, який презентує хронологічні віхи передхристиянського релігійно-світоглядного коріння духовного світу українців. В українській поезії аналізованого періоду імена язичницьких богів, міфічних героїв та князів використовуються частіше, ніж у класичній поезії. Це пояснюється послідовною демократизацією поетичної мови.

Для багатьох поетів історичне минуле народу є джерелом поетичного бачення світу.

Таким джерелом для поетів аналізованого періоду є історизми в широкому розумінні цього слова. Це, зокрема, імена історичних постатей представників українського козацтва Богдана Хмельницького, Мазепи, Богуна, Нечая, Байди, Конашевича, Виговського, Небаби, Гонти, Морозенка, Кривоноса, Сірка, Івана Сулими, Самійла Кішки.

Уведені в поетичний контекст імена реальних історичних осіб підкреслюють сміливість, витривалість, волелюбність козаків-воїнів, що відстоювали державність України: "Хвала многоуста борцеві, Мазепі" (Яр Сл., т.1, с. 259), "І вгору, як шабля, злітає Богдана важка булава" (Яр Сл., т.1, с. 263).

Таким чином, антропоніми, що є складовими семантичного комплексу "українське козацтво", фіксують мінливий образ епохи козаччини, утворюють лексичну мікросистему, яка у своєму естетичному перетворенні підпорядковується загальнохудожнім принципам образного слововживання.

Поглиблення філософського рішення при змалюванні образу України та звернення поетів до дослідження особистості відкрили шлях у поезію іменам героїв з національної культурної спадщини, в цих символічних іменах концентруються роздуми про долю України.

Мотиви та способи використання імен-символів культурної спадщини у поезії другої половини ХХ століття такі:

по-перше, ці символічні імена не знаходяться у центрі поетичного твору, а допомагають у розв'язанні деяких проблем при створенні образу України, наприклад, відродження національної духовності: "Вийшовши в поле, молюсь, як завжди, силі, що землю в долонях тримає - Доброму богові Сковороди" (Руд., Поез., с. 79), "Тарасові провісні птиці - слова шугають над Дніпром" (Стус, Дорога.., с. 19), "- Народе, ти в слові Тараса воскрес" (Мовч., Голос, с. 55); допомагають виражати певну ідею невмирущості пам'яті борців за незалежність України: "І ти на ній, самопосвятна Лесю, Посланка штабу, точний вістовий" (Яр Сл., т.1, с. 473), "Я побачив у Львові Кривоносові плечі й Франкове чоло" (Сим., Леб. матер., с. 67), "Ми чуємо тебе Кобзарю, крізь століття, І голос твій нам душі окриля" (Сим., Леб. матер., с. 79).

По-друге, рідше, але все ж зустрічаються вірші, у яких ці імена, будучи у центрі твору, символізують узагальнений образ всієї країни: "Плаче Марко Черемшина біля хреста кам'яного" (Павл., т. 1, с. 313), "І скеля Довбуша, і теплий кримський камінь" (Ос., Зак., с. 37).

При створенні образу України у мові поезій другої половини ХХ століття автори активно використовують форми звертань. У поетичному контексті такі ВН виконують емоційно-експресивну функцію з розрізненням стилістичних відтінків ласкавості, ніжності, інтимності, гніву. Для створення образів борців за волю та незалежність України поети знаходять позитивно-оцінні форми. У звертаннях до відомих діячів визвольного руху передається конкретно-історичний зміст. Вони надають поезії більшої інтонаційної виразності та емоційності: "Збирай, Збирай, кмітливий В'ячеславе (Чорновіл), Тебе вінчає твій старанний труд" (Яр Сл.т.,1, с. 454), "Як тобі ведеться там, Василю (Симоненко)! Під землею, під ріллею - там" (Драч, Вір. та поем., с. 54), "Мужній Світичу (Світличний)! В темінь Росії Ти грядеш із тюремних доріг" (Яр Сл.,т.1, с. 459).

Смислотворчим "центром" окремих часових відрізків у структурі образу України є мікросистеми "час репресій" та "застійна дійсність", подані у негативному оцінному ракурсі. Цей період у мові поезій другої половини ХХ століття ототожнюється для авторів з іменами друзів, товаришів, політв'язнів.

Використання у мові поезій другої половини ХХ століття імен людей, відомих у політиці та літературі для створення образу України підвищує багатомірність ліричного тексту, збільшує експресію, сприяє образно-мовній конкретизації у зображенні часового відрізку близького як поету, так і читачам аналізованих творів.

ВИСНОВКИ

РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Шапошникова И.В. Лингвостилистика создания образа Украины в украинской поэзии второй половины ХХ столетия.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01. - украинский язык. Запорожский государственный университет, 1999 год.

В работе впервые сделана попытка комплексного анализа лексико-семантической структуры образа Украины в языке поэзии второй половины ХХ столетия. Определены семантические комплексы и микрообразы Украины в системе лексических средств поэтического языка анализируемого периода.

Комплексный лексико-семантический анализ номенов, означающих временные и пространственные реалии в структуре образа Украины расширяет представление о лингвостилистических особенностях анализируемых произведений.

Материалы и выводы, содержащиеся в исследовании, могут быть использованы при написании работ обобщающего характера по лингвостилистике, а так же при составлении Словаря образов и символов украинской поэзии второй половины ХХ столетия).

Ключевые слова: образ Украины, малая родина, символический образ, семантический комплекс, опим, имя собственное, номен, микрообраз, макрообраз, семантическая параллель.