Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І.І. МЕЧНИКОВА

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В 90-Х РОКАХ ХІХ ст. (НА МАТЕРІАЛАХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ)

КУЗЬМЕНКО Володимир Борисович

ОДЕСА - 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії, історії і політології Одеського державного сільськогосподарського інституту.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор Цвілюк Семен Антонович, кафедра філософії, історії і політології Одеського державного сільськогосподарського інституту

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Сарбей Віталій Григорович,

зав. відділом історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України

доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, заст. директора Інституту історії України НАН України

кандидат історичних наук, доцент Самойлов Федір Олександрович, зав. кафедри нової і новітньої історії зарубіжних країн Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова

Провідна установа: Донецький державний університет, кафедра історії України

Захист відбудеться "15" червня 1999 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.051.08 в Одеському державному університеті ім. І.І. Мечникова за адресою: 270057, м. Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд.9.

З дисертацією можна ознайомитись в Науковій бібліотеці Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова за адресою: 270100, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.

Автореферат розісланий "14"травня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент ЛОЗОВСЬКИЙ А.К.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проголошення державної незалежності України започаткувало новий етап її історичного поступу. Розбудова незалежної держави потребує залучення історичного досвіду минулих поколінь та вимагає всебічного вивчення минувшини українського народу, особливо тих сторінок його історії, котрі протягом довгих років невиправдано замовчувались або дослідження яких знаходилось під впливом політичної кон'юнктури. До таких проблем належить історія українського культурно-національного руху.

В умовах тривалої відсутності національних державних інститутів, перервності державницьких традицій та інкорпорації національних церковно-релігійних структур Російською державою цей рух залишався одним з найважливіших засобів формування національної самосвідомості українського народу. Лише створення і відтворення культурних цінностей українського народу, залучення до надбань культури та історії широких кіл українського населення, зокрема просвітницькими засобами, могло сформувати стійке почуття національної гідності та відчуття належності до народу, який має славну історію, а разом з тим і віру в його велике майбутнє. Отже, культурно-національний рух був і є тим фундаментом, на якому базується українська національна ідея, що знайшла втілення в національно-визвольній боротьбі українського народу протягом ХХ ст.

Особливої актуальності набуває вивчення досвіду культурно-національного руху в окремих регіонах України, зокрема Півдня України, в яких економічні, соціальні, географічні, етнічні, психологічні та історичні чинники накладали свій відбиток на інтенсивність, специфіку, методи, орієнтири та спрямованість українського культурно-національного процесу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний з темою досліджень кафедри філософії, історії і політології Одеського державного сільськогосподарського інституту: "Соціальний розвиток села в умовах ринкових відносин", в рамках якої історична секція кафедри досліджує проблеми формування національної самосвідомості в українському селі Південного регіону.

Мета і задачі дослідження. Враховуючи актуальність даної проблеми, наукове і практичне значення та зважаючи на недостатній рівень її розробленості з позицій нових вимог і завдань, дисертант поставив перед собою мету: визначити суть українського культурно-національного руху та його місце в системі суспільних рухів, проаналізувати тенденції та напрямки розвитку українського культурно-національного руху в 90-ті роки ХІХ ст. та виявити його своєрідність на Півдні України.

Відповідно з поставленою метою в роботі визначені наступні основні завдання: з'ясувати роль і місце культурно-національного руху на Півдні України в розвитку визвольної боротьби українського народу, визначити його основні тенденції і напрямки в 90-х рр. ХІХ ст. та рушійні сили; встановити цілі, методи, зміст і специфіку діяльності українських культурних і громадських об'єднань Південної України у 90-х рр. ХІХ ст. та встановити персоналії українських громадських діячів південного регіону; дослідити українське книгодрукування і розвиток періодичної преси на Півдні в останнє десятиріччя ХІХ ст. та обстежити їх роль у поширенні національної самосвідомості серед всіх верств українського народу; проаналізувати діяльність та визначити внесок українського театру у справу поширення української національної самосвідомості у Південному регіоні; з'ясувати роль і місце Південної України в українському національному відродженні останнього десятиріччя ХІХ ст.

Об'єктом дисертаційного дослідження став розвиток українського культурно-національного руху в останнє десятиріччя ХІХ ст. на Півдні України.

Предметом дослідження є процес залучення до надбань української історії і культури широких верств населення в Південному регіоні України та формування української національної самосвідомості.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють період 90-х років ХІХ ст., який започаткував загальнонародний етап в процесі українського національного відродження та відзначався появою перших протополітичних партій - "Братства тарасівців", Всеукраїнської загальної організації (ВУЗО). Цей період характеризується якісними соціально-економічними змінами, пов'язаними з розвитком капіталізму, особливо на півдні Російської імперії, що спричинили певні політичні зрушення. Разом з тим дещо послабшала репресивна політика царату. Все це створювало основу для процесу якісної трансформації національно-визвольного руху в Україні з культурно-національного в політично-національний, який завершився формуванням українських національних політичних партій на початку ХХ ст. Отже, період з 1890 по 1900 рр. можна вважати відносно окремим і логічно окресленим в історії українського національного відродження.

Територіальні межі дослідження охоплюють Запорізьку, Миколаївську, Одеську, Херсонську, частину Дніпропетровської і Кіровоградської областей та республіку Крим. В досліджуваний період вони складали території Херсонської, Катеринославської, Таврійської та Південної частини Бессарабської губерній.

Теоретико-методологічною основою дисертації є принципи історизму, об'єктивності, системності, детермінізму та соціально-наукові принципи: проблемно-хронологічний, ретроспективний. У роботі використані сучасні методи і підходи в історичних дослідженнях: неоскептицизм; історико-психологічний метод; цивілізаційний системний метод; компаративний метод; метод аналогій; методи статистичного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше на основі широкої джерельної бази, за умови залучення нових джерел і дослідницької літератури зроблена спроба виділити та комплексно дослідити основні тенденції та напрями українського культурно-національного руху на Півдні України в останнє десятиріччя ХІХ ст. в усіх його багатогранних проявах. Порушено традицію в історіографії, коли даний період розглядався як період слабкої активності українських кіл на Півдні. З нових позицій аналізується діяльність різноманітних громадських та культурно-просвітницьких організацій, що здійснюється на основі розгляду їх роботи крізь призму вирішення завдання відродження духовних основ української нації. Новий підхід простежується в дослідженні розвитку українського театру, книги і періодичної преси з точки зору їх ролі у справі поширення національної самосвідомості широких кіл українства. В дослідженні встановлено й уточнено імена десятків українських громадських діячів Півдня та простежується їх активна участь у культурно-національному русі, з'ясовується хронологічний перебіг подій, визначається місце Південного регіону в українському національному відродженні. Введено до наукового обігу систематизовані дані щодо розвитку українського книгодрукування на Півдні України в 90-ті роки ХІХ ст., доповнений список членів Одеської Громади з їх дешифрованими автографами.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані при подальшому науковому дослідженні проблеми, при вивченні історії України та при викладанні її у вищій і середній школі, для підвищення кваліфікації викладачів історії. Матеріали і висновки дослідження можна застосувати при написанні спеціальних і узагальнюючих праць з історії України та культурно-національного руху, при підготовці лекційних курсів та навчальних посібників.

Особистий внесок здобувача у розробку теми дослідження полягає у отриманні нових висновків про розвиток культурно-національного руху на Півдні України у 90-х роках ХІХ ст. як періоду найбільшої практичної діяльністі національно свідомих сил Південної України в ХІХ столітті та встановленні визначної ролі Південного регіону в національному відродженні України: проведенні статистичного аналізу архівних джерел з розвитку українського книгодрукування на Півдні України та грунтовній систематизації його результатів; розгляді роботи мистецьких та культурно-просвітницьких організацій під кутом зору їх культурно-національної діяльності; залученні до аналізу проблеми національно-культурного руху російськомовних україномислячих періодичних видань того часу; встановленні особливостей тенденцій та напрямків культурно-національного руху 90-х років ХІХ ст. на Півдні України.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження знайшли відображення в доповідях на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях: "Сучасна етнокультурна та етнополітична ситуація на Півдні України і актуальні проблеми державного управління" (Одеса, 1996); "Сім'я в системі соціальних інститутів" (Одеса, 1997); "Концепція гуманізму в розвитку національної освіти" (Одеса, 1997); "Етнокультурні процеси на Півдні України в другій половині ХІХ ст." (Запоріжжя, 1998); "Світоглядні та методологічні проблеми удосконалення навчально-виховного процесу" (Одеса, 1998); а також у 8-ми публікаціях дисертанта загальним обсягом 2,65 др. арк.

Дисертація одержала позитивну оцінку в результаті неодноразового обговорення на засіданнях кафедри філософії, історії і політології Одеського державного сільськогосподарського інституту.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків. Обсяг дисертації становить 179 сторінки, крім цього, список використаних джерел (386 найменувань) нараховує 34 сторінки, 4 додатки - 11 сторінок. Загалом - 222 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, хронологічні та географічні межі дослідження, вказується на методологію роботи, розкривається наукова новизна та практичне значення дисертації, а також ступінь її апробації.

У першому розділі "Історіографічний та джерелознавчий огляд проблеми" визначається рівень історіографічної розробки теми, окреслюється джерельна база дисертаційного дослідження.

Відзначається, що перші спроби аналізу українського культурно-національного руху були зроблені вже наприкінці ХІХ ст. Здебільшого це був своєрідний самоаналіз, оскільки робили його, передусім, активні учасники означеного суспільного руху. Одночасно розвиток українського культурно-національного руху звертав на себе увагу і дослідників, що стояли на позиціях протидії розвою української нації, які теж намагались осягнути зміст цього суспільного феномену .

Часткове скасування обмежень українського друкованого слова, внаслідок Першої російської революції, створило більш сприятливі умови для розвитку українознавчих студій. В дореволюційній історіографії особливе місце належить роботам відомих українських дослідників: М. Грушевського, Д. Дорошенка, С. Єфремова, Л. Старицької-Черняхівської, В. Доманицького, в яких подано як загальний аналіз культурно-національного руху 90-х років, так і окремих його складових: розвитку української літератури, театру, просвітництва, видавничої справи тощо . Особливої уваги заслуговують збірник статей, підготовлений співробітниками журналу "Украинская жизнь", та монографія В. Дорошенка, які можна вважати першими спробами хоч і короткого, але комплексного дослідження українського руху: його культурницького і політичного аспектів .

Значним внеском у розробку розглядуваної проблеми є наукові дослідження 20-х років. Радянська історіографія цього періоду багато в чому ще зберігала ті надбання старої школи, які робили історичні дослідження достатньо об'єктивними і толерантними. Разом з тим у багатьох дослідників вперше з'явилась можливість залучити до роботи цінні історичні джерела, що зберігалися в царських архівах.

Упродовж 20-х рр. виходить ряд робіт В. Ігнатієнка, присвячених розвитку українських періодичних видань, в яких головну увагу автор приділяє західноукраїнським часописам .

Дещо більша кількість літератури присвячена еволюції українського книгодрукування. Передусім, необхідно відзначити дослідження С. Єфремова, у яких автор аналізує становлення і розвиток української видавничої справи . Побіжний огляд історії українського книгодрукування подається в роботах Н. Пакуля та А. Козаченка . Особливої уваги заслуговують розвідки В. Герасименка, К. Копержинського, Д. Лисиченка та О. Рябініна-Скляревського, в яких дослідники на основі архівних матеріалів вперше зробили спробу простежити деякі аспекти українського книгодрукування на Півдні України останніх десятиріч ХІХ ст. через призму діяльності імперської цензури .

Серед наукових розробок історії українського театру в цей період заслуговують особливої уваги дослідження О. Киселя та Т. Слабченка, які містять цікавий фактичний матеріал, обгрунтовані узагальнення і висновки .

Період 20-х років був плідним для досліджень розвитку українського суспільно-політичного руху у Південному регіоні. Передусім, це роботи О.О. Рябініна-Скляревського , присвячені Громадам Південної України, що побудовані на основі широкої архівної джерельної бази. Слід відзначити також дослідження О. Гермайзе та М. Яворського, які дають можливість усвідомити витоки, умови і тенденції розвитку українського національно-визвольного руху .

На початку 30-х років більшість дослідників, що займались проблемами українського національного відродження, отримали з партійно-урядових уст тавро "українських буржуазних націоналістів" і були фізично знищені. Проте, цей період не був втрачений для дослідження окремих аспектів українського культурно-національного руху. Звісно, необхідно мати на увазі, що панування у той час комуністичної ідеології не давало можливості для всебічного висвітлення тих чи інших подій, процесів, діяльності видатних особистостей. Але ні в якому разі не можна відкидати створеного у ті часи величезного доробку вітчизняних істориків, який є цінною спадщиною для наступних поколінь дослідників.

Протягом 30-80-х років з'являються ряд цікавих досліджень, присвячених історії української періодичної преси . Збільшується також кількість досліджень з питань розвитку українського книгодрукування . Однак - відповідно до вимог часу, головна увага приділялася дослідженню часописів демократичного спрямування та творів письменників-демократів, залишаючи так звану націоналістичну пресу і твори письменників-націоналістів поза межами дослідження.

Важливими для досліджуваної проблеми є низка робіт з питань розвитку українського театру . Але при вирішенні питань місця і ролі театру в національному русі значний відбиток на висновки цих авторів наклала пануюча на той час у суспільстві ідеологія.

Для різнобічного дослідження обраної теми вагомими є також роботи, що торкались проблем науки і просвітництва в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст., які за обсягом обробленого матеріалу і науковою цінністю посідають визначне місце в історіографії даної проблеми .

Незважаючи на упередженість підходу, яку вимагала у дослідників пануюча ідеологічна система, значну цінність для досліджуваної проблеми зберігають праці, присвячені вивченню історії суспільних рухів в Україні .

В цей період з'являються також ряд важливих, хоч і не позбавлених ідеологічних нашарувань, фундаментальних узагальнюючих праць з історії України, а також грунтовні дослідження історії окремих галузей української культури .

Новий етап вивчення проблеми розпочався з проголошення державної незалежності України. Він характеризується залученням до наукового обігу широкого кола історичних джерел, подоланням догматичних штампів у висвітленні історичного процесу.

З'являється ряд робіт В.Г. Сарбея, які носять загально-теоретичний характер щодо розуміння особливостей національно-визвольного руху в Україні наприкінці ХІХ ст., з'ясування умов, в яких зароджувалася й формувалася українська національна ідея, який вплив процеси цього періоду мали на подальшу історію України . Важливими з даної проблематики є комплексні роботи Г. Касьянова, Н. Шип та ін., які присвячені вивченню та осмисленню значення діяльності інтелігенції для розвитку української нації, визначенню її місця та ролі в українському визвольному русі на рубежі ХІХ - ХХ ст. Грунтовний, загальний "Нарис історії культури України" подав М.Ф. Попович . Розвиток просвітницького руху в Україні знайшов відображення у роботі О. Коновця . Аналізу національно-патріотичної журналістики України присвячена монографія І.В. Крупського .

Цікавим доробком краєзнавчої проблематики є монографія Ф.О. Самойлова, М.О. Скрипника та О.Т. Ярещенка, в якій на основі широкої історіографічної та джерельної бази подано цілісний нарис історії суспільно-політичного і культурного життя Одеси наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

Дослідженню діяльності Одеської Громади присвятили свої роботи О.В. Болдирєв та А.М. Катренко . Їх увагу, передусім, привертала проблема розвитку суспільно-політичної складової національно-визвольних змагань українського народу.

Питання національного відродження України, зокрема й Південного регіону, в 90-х роках ХІХ ст. стали предметом розгляду ряду всеукраїнських та регіональних конференцій. Але доповіді і повідомлення на них носили здебільшого інформаційний характер, тому їх можна вважати лише підходом до цієї важливої і актуальної проблеми .

Важливою складовою історіографічної бази дисертації є роботи істориків діаспори. Одними з найпомітніших були грунтовні дослідження української культури, здійснені в 30-х роках за редакцією Д.В. Антоновича та І.П. Крип'якевича . Вони є унікальними спробами цілісного дослідження феномену української культури з найдавніших часів до новітніх, що дають грунтовне уявлення про розвій вітчизняної освіти та книгодрукування, філософії та релігії, різних видів мистецтва тощо. У 80-х роках розробку загальних питань розвитку української культури продовжив М. Семчишин .

Звертають на себе увагу грунтовні дослідження окремих галузей української культури Д. Антоновича, А. Животка, Д. Дорошенка, С. Чорнія та ін. Їх характерною рисою є насиченість фактичним матеріалом, обгрунтованими узагальненнями, а також об'єктивний підхід до висвітлення проблем. Цікавими є статті І. Лисяка-Рудницького, в яких автор подає загальну характеристику українського національного відродження та визначає головні етапи його розвитку . В 90-х роках в Україні перевидаються нариси української історії відомих дослідників діаспори .

Отже, очевидним є факт, що в усьому масиві наявної літератури практично відсутні комплексні роботи з обраної теми. Однак грунтовні дослідження окремих аспектів культурно-національного руху заклали основу для створення узагальнюючих праць.

Джерельна база дисертаційного дослідження широка і різноманітна. Основу її, передусім, складають документальні джерела, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА України), Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України (ЦДАМЛМ України), Державного архіву Автономної Республіки Крим (ДААР Крим), Державних архівів Миколаївської (ДАМО) й Одеської областей (ДАОО). Урядові постанови , матеріали слідчих та жандармських установ , цензурного відомства тощо, які зберігаються у фондах державних архівів України, дають змогу значною мірою реконструювати історичне минуле, проаналізувати зміст досліджуваного процесу. У дисертації використовувались також опубліковані та введені до наукового обігу документи . Однак їх коло надто мале, що зумовлюється відсутністю спеціальних досліджень з обраної нами проблеми.

Важливою складовою джерельної бази є спогади видатних українських громадських і культурних діячів, більшість з них були видані у 20-х рр. . Окрім того до джерельної бази введені малодоступні мемуарні джерела, що зберігаються у відділах рукописів державних бібліотек . Спогади проливають світло на багатогранний розвиток українського національно-визвольного руху наприкінці ХІХ ст., дають можливість простежити діяльність та внутрішнє життя Громад тощо. Цікавими є також мемуари представників цензурного відомства, які надають змогу простежити погляди та активну протидію владних структур, спрямовану на придушення розвитку українського національного відродження .

Безцінну інформацію для нашого дослідження дає листування діячів українського культурно-національного руху, значна частина якого зберігається в приватних фондах державних архівів та у відділах рукописів державних бібліотек . В ньому, передусім, простежуються творчі плани української інтелігенції та їх реалізація, міститься інформація про місцеві новини українського життя. Листування дозволяє простежити зв'язки інтелігенції Півдня та визначити роль цього регіону в національному відродженні України.

Вагоме коло джерел складають україномовні твори діячів українського національного відродження, які були надруковані за сприяння національно свідомих сил Півдня України.

Важливу групу джерельної бази дисертації складають матеріали періодичної преси, зокрема часописи "Днепр", "Степь", "Пчелка", "По морю и суше", які хоч і друкувалися російською мовою, але перебували в руках української інтелігенції Півдня та мали виразне українське обличчя. Активно залучалися матеріали часописів "Киевская старина", "Одесский вестник" і західноукраїнських "Зоря", "Правда" та ін.

В роботі використовувались наукові довідники, бібліографічні покажчики та статистичні матеріали .

Отже, використання вищеназваних джерел з критичною їх оцінкою дає можливість автору дисертації розкрити основні аспекти обраної теми, поглибити розуміння окремих моментів діяльності українських національно свідомих сил Півдня в останнє десятиріччя ХІХ ст., ввести до наукового обігу нові архівні матеріали, зробити обгрунтовані висновки.

У другому розділі "Умови, тенденції та розвиток українського культурно-національного руху останнього десятиріччя ХІХ ст. в Російській імперії" подається загальна характеристика процесу українського національного відродження, аналізуються об'єктивні та суб'єктивні передумови цього процесу, визначається своєрідність Південного регіону, досліджуються тенденції розвитку українського культурно-національного руху в Російській імперії 90-х рр. ХІХ ст.

Відзначається, що національна політика царизму була спрямована на зміцнення єдності Російської держави шляхом денаціоналізації і насильницької русифікації пригноблених націй і народностей, а внаслідок Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. будь-які прояви духовного життя українства в межах Російської імперії ставали неможливими.

Проте 90-ті роки ХІХ ст. стали часом значних змін у суспільно-політичному житті України, а відомий український історик та громадський діяч Д. Антонович охарактеризував цей період як найцікавіший час в історії українського суспільного руху, коли були закладені початки громадського ренесансу.

На чолі процесу національного відродження українського народу виступила національна інтелігенція, вже сформована як окрема соціально-професійна верства. Головне своє завдання вона вбачала у створенні й відтворенні національних надбань науки і культури та сприянні просвіті народних мас з метою формування їх національної свідомості. У розділі аналізуються основні шляхи його реалізації, а саме, відновлення видавничої діяльності і поширення серед народу доступних книжок, наукова та просвітницька діяльність національних учених, а також донесення до народних мас живого українського слова засобами театру.

Специфічними осередками національно-визвольного руху в Україні стали Громади - самодіяльні напівлегальні або нелегальні суспільно-політичні організації ліберально-демократичної інтелігенції. Радикально настроєна молодь утворює свої організації - Молоді Громади, "Братство тарасівців", в яких вперше чітко простежується самостійницька перспектива розвитку України з глибокими соціальними перетвореннями. З створенням у 1897 р. Всеукраїнської загальної організації діяльність громад значно активізується, а встановлення тісних контактів між громадами і координація дій знаменували початок організованого національного руху в Наддніпрянській Україні.

Отже, протягом 90-х рр. ХІХ ст. відбувалось пожвавлення діяльності українських національно свідомих сил, що значною мірою підготувало подальшу генезу українського національного руху. Було розвинуто культурне підгрунтя, на якому розвивалися нові покоління громадських діячів та збережено традицію і досвід організованої суспільної діяльності, без яких вихід на рівень політично-національного руху був неможливий.

У третьому розділі "Просвітницька діяльність національно свідомих сил Півдня України в 90-х роках ХІХ ст." через принцип поділу на параграфи розглянуто наступні питання: громадський рух в національному відродженні України; культурно-просвітні, мистецькі та земські установи в боротьбі за права українського народу.

У першому параграфі зроблено спробу довести, що Південний регіон був широко представлений мережею українських нелегальних товариств. Відзначається, що одним із найвагоміших, чисельних та дієвих осередків українського національного руху в Наддніпрянській Україні була Одеська Громада. Серед її членів були такі авторитети як Л. Смоленський, М. Комаров, Є. Чикаленко, В. Боровик, О. Андрієвський. Характерною рисою одеських громадівців була їх активна меценатська діяльність, спрямована на підтримку розвитку української культури. Громадівці жваво залучалися до діяльності українських театральних труп в Одесі, сприяли проходженню українських творів через канцелярію одеського окремого цензора та їх виданню в одеських друкарнях, активно розповсюджували високохудожні українські твори, видавали власний періодичний орган - "По морю и суше". Славною сторінкою діяльності Одеської Громади було упорядкування великого російсько-українського словника, створення якого було викликано нагальними потребами розвитку українського суспільства і стало важливою працею загальноукраїнського масштабу.

Активно діяли на Півдні Єлисаветградська та Херсонська Громади, члени яких розповсюджували нелегальну українську літературу, співпрацювали у недільних школах, намагаючись використовувати їх як дієвий засіб у справі поширення української національної самосвідомості, залучались до співпраці з місцевими часописами, відстоюючи права українського народу, сприяли діяльності професійного та розвитку аматорського українського театру. Подібною була діяльність Громад, які існували у невеличких містечках та селах. Найдіяльнішими з них були нелегальні гуртки в Ананьєві та Олександрії, члени яких за свою активну діяльність зазнали урядових репресій.

В Південній Україні активно діяли гуртки "Молоді Громади" та "Братства тарасівців", зокрема, в Одесі і Катеринославі. На чолі одеських Тарасівців стояв один із засновників Братства В.Г. Боровик. Серед визначних членів одеського гуртка варто назвати М. Коцюбинського. Основна діяльність Тарасівців Одеси зосереджувалась на теренах Бессарабії, де більшість членів Братства брала участь у роботі філоксерної комісії, яку очолював відомий одеський громадівець А.І. Погібко. Тарасівці пропагували живим українським словом національні ідеї серед населення Півдня України та розповсюджували нелегальну українську літературу.

Національно свідома інтелігенція Південного регіону відіграла значну роль у діяльності ВУЗО. Південь України був представлений в ній досить широко, а ряд з'їздів Організації відбулися в Одесі та Катеринославі.

У другому параграфі аналізується діяльність легальних громадських об'єднань у справі поширення української національної самосвідомості серед всіх верств українського суспільства. Відзначається, що протягом 90-х років все активніше включаються у боротьбу за національні права українського народу земські установи Південної України. Найбільш активними і послідовними з них були Херсонське та Єлисаветградське земства. Піднімаючи перед урядовими структурами та громадськістю проблему викладання в навчальних закладах рідною мовою, ведучи роботу з питань збереження місцевих пам'яток народної творчості, досліджуючи історію та етнографію краю, вшановуючи видатних діячів української культури і зберігаючи українські традиції в архітектурі, земства сприяли розвою самобутньої української культури, залученню до її надбань широких верств українського народу та сприяли формуванню в них національної самосвідомості.

Помітний внесок у розвиток української культури, зокрема образотворчого мистецтва, зробило Товариство Південно-російських художників, одним із засновників якого був Л. Скадовський. Члени товариства розглядаються, передусім, як патріоти рідного краю. Частина з них свідомо працювала для розвитку української культури. Увагу митців перш за все привертали мальовничі краєвиди Степової України, краса Чорного моря та велич Дніпра-Славути, постаті визначних діячів української історії і культури та соціальні проблеми тогочасного життя. Це збагачувало українську культуру і національне образотворче мистецтво, зокрема, та сприяло формуванню національної самосвідомості народу України.

Певна українська орієнтація у 90-х роках ХІХ ст. простежувалася і в діяльності Одеського Слов'янського Добродійного товариства ім. св. Кирила і Мефодія, головою якого був П. Зелений, активними членами М. Комаров, О. Маркевич. Одеського літературно-артистичного товариства, в роботі якого брали участь Г. Смірном, О. Андрієвський та ін. Під вивіскою названих установ національно свідомі сили намагались отримувати від цензури дозвіл на публікацію українських творів, святкувати визначні ювілеї української історії та культури, влаштовували й інші заходи, які сприяли розвиткові української культури.

З метою сприяння просвіті населення України національно свідомі сили Півдня ініціювали створення мережі недільних шкіл, діяльність яких мала виразне українське культурно-національне спрямування. Намагаючись поширювати свої ідеї у робітничому середовищі, українська інтелігенція залучалася до роботи Народних аудиторій. Разом з тим в колі національно свідомої інтелігенції було багато визначних педагогів, які продовжували вести справу національної просвіти в офіційній школі. Підняття освітнього рівня українського народу створило основу для сприймання ним надбань української культури, а певна ідейно-національна спрямованість роботи викладачів сприяла процесу формування їх національної самосвідомості.

Значну роль у поширенні національної самосвідомості українського народу відіграв національний театр, який протягом досліджуваного періоду залишався єдиним місцем, де прилюдно могла звучати рідна мова. Відзначається, що протягом першої половини 90-х років ХІХ ст. Південь України став основним осередком діяльності українського професійного театру, який, реалістично зображуючи на сцені минуле і сьогодення українського народу, завоював своїм мистецтвом світову славу і авторитет. Разом з тим велику просвітницьку роль відігравав і український аматорський театр. Любительські театральні трупи існували в більшості губерніальних і повітових міст, містечок і великих селищ Півдня України. До них було залучено тисячі українських патріотів, а його вплив на формування естетичних смаків широких кіл народу та виховання національної самосвідомості важко переоцінити.

Отже, протягом 90-х років ХІХ ст. українські національно свідомі кола Півдня пожвавили діяльність, спрямовану на розвиток і популяризацію української культури, пробудження національної самосвідомості народу, підняття його культурного рівня. Все це створило умови та сприяло процесу якісної трансформації українського культурно-національного руху в політично-національний.

В четвертому розділі "Періодична преса і книга в культурно-національному русі Півдня України наприкінці ХІХ ст." також розглянуто два питання: періодичні видання у справі поширення української національної самосвідомості; українська книга у боротьбі з імперською цензурою. культурний національний рух патріотизм

Змістом першого параграфу доводиться, що одним із важливих засобів формування українського патріотизму було пропагування національної ідеї через періодичні друковані органи. Саме для роз'яснення і пропагування своїх ідей, мети та завдань, а також для постійного живого зв'язку з широкими колами населення українським національно свідомим силам було необхідне власне періодичне видання.

Відзначається, що внаслідок заборони україномовних періодичних видань в Російській імперії україномовна журналістика в цей період розвивалася лише за кордоном. Представники національно свідомих кіл Півдня брали участь у видавництві західноукраїнських часописів "Діло", "Правда", "Батьківщина", "Дзвінок", "Зоря". Вони надавали їм матеріальну допомогу, друкували на їх сторінках власні твори, активно залучалися до процесу як легального, так і нелегального розповсюдження українських періодичних видань.

Одночасно українська інтелігенція Півдня співпрацювала і з деякими російськомовними часописами, використовуючи їх за своєрідну трибуну для пропагування української національної ідеї. На сторінках ряду місцевих російських видань вдавалося висвітлювати українські національно-культурні питання. Активно співпрацював з українською інтелігенцією "Одесский вестник", "Елисевеградский вестник", "Екатеринославский листок" та інші періодичні видання.

В останні десятиріччя ХІХ ст. національно свідомі кола Південної України докладають зусиль до створення власних, хоча б і російськомовних, часописів, які були б присвячені українським проблемам. Так, українськими за змістом стали катеринославські часописи "Днепр" та "Степь", одеські - "Пчелка", "По морю и суше". Ці часописи протягом значного часу об'єднували і зорганізовували українські патріотичні сили з усієї Наддніпрянської України, пропагували українську національну ідею.

У другому параграфі наголошується на тому, що українська високохудожня книга є важливим джерелом формування національної самосвідомості народу. У параграфі змальовується доля української книги в Російській імперії та по-річно аналізується діяльність імперської цензури щодо надання дозволу на друк україномовних творів у Південному регіоні. Доводиться, що твори українською мовою підлягали найбільшій дискримінації. Їх частка впродовж 90-х рр. ХІХ ст. майже ніколи не сягала 1 % від загальної кількості дозволених до друку неперіодичних видань, зате в списках заборонених інколи вони складали близько 40 %. Українські твори заборонялися переважно не за політичною, змістовою неблагонадійністю, а за мовною, тобто саме існування української мови розглядалося урядовими колами як сепаратизм. Найбільших гонінь зазнавали високохудожні та наукові українські твори. Разом з тим відзначається, що українська книга користувалася великою популярністю в Південній Україні. Її тираж, який виключно залежав від попиту, завжди перевищував середньостатистичні показники російськомовних неперіодичних видань.

Південний регіон і, передусім, Одеса, зважаючи на певний демократизм влади та розвиток поліграфічної бази, значною мірою притягував митців художнього слова з усієї України. Багато з них намагались саме тут надрукувати свої вже дозволені цензурою твори. Цьому сприяла і активна діяльність громадівців міста.

Впродовж 90-х років ХІХ ст. активно зростає значення Одеси, як осередку українського друку, де виходить понад 45 найменувань книг, до того ж авторів з усієї України. В останньому десятиріччі ХІХ ст. в Україні лише одеські друкарні дають більш як подвійне збільшення, проти 80-х рр., українських видань, що перетворює це місто в досліджуваний період у визначний центр українського книгодрукування.

Важливе значення у справі поширення високохудожнього українського слова належить українським альманахам, друкування яких набирає в цей час національно-демонстративного значення. Їх готували до друку гуртки національно свідомої інтелігенції. Найактивнішими з них у Південному регіоні були Одеська Громада та Херсонський гурток.

Отже, протягом 90-х рр. ХІХ ст. простежується значна активізація видавничої діяльності українських національно свідомих кіл, метою яких було пробудження та формування національної самосвідомості широких верств українського народу.

У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження, в яких відображено новизну його результатів, розкрито особистий внесок автора у вирішення конкретної історичної проблеми, що виноситься на захист. Головні положення висновків такі:

Український культурно-національний рух на Півдні України у 90-х роках ХІХ ст. продовжував формувати основу процесу поширення національної самосвідомості серед усіх верств українського народу, закладав необхідне духовне, ідейне, ідеологічне підгрунтя національно-визвольної боротьби українського народу. Він характеризувався такими тенденціями: 1) залучення до культурно-національного руху усіх верств українського населення; 2) розповсюдження культурницької діяльності по всій території Півдня України; 3) перетворення кількісних показників руху у якісні, що виражалося у частковій трансформації культурно-національного руху у політично-національний. Цей рух реалізувався в наступних головних напрямках: видання української періодичної преси і книги та їх розповсюдження; наукова і просвітницька діяльність; поширення живого українського слова засобами театру. Основною рушійною силою українського культурно-національного руху виступала національна інтелігенція.

Південь України в останнє десятиріччя ХІХ ст. був визначним репрезентантом українського культурно-національного руху, на теренах якого яскраво проявилися основні тенденції означеного процесу. Специфічні особливості регіону, його соціокультурне середовище, стимульоване швидким соціально-економічним розвитком, більшим демократизмом економічних, соціальних та національних відносин, сприяли процесу піднесення національного відродження на Півдні України.

Основними осередками організованого українського культурно-національного руху були нелегальні товариства - Громади. Південний регіон був представлений широкою мережею українських нелегальних гуртків, що впродовж 90-х років ХІХ ст. активізували свою діяльність, мета якої полягала у формуванні національної свідомості українства, залученні його до національно-визвольного руху. Одеська Громада була одним з найавторитетніших, найчисельніших і найбільш дієвих громадських об'єднань Наддніпрянської України. Збереження Громадами досвіду і традицій організованої боротьби, виникнення Молодих Громад, "Братства Тарасівців", Всеукраїнської загальної організації та участь в них представників Півдня України виводило українські національно свідомі сили на якісно новий ступінь розвитку національно-визвольної боротьби українського народу.

На Півдні України у 90-ті роки зусиллями української національно свідомої інтелігенції помітно зростає кількість недільних шкіл на селі та у місті. Внаслідок значного збільшення кількості робітників з розвитком капіталізму відбувається усвідомлення освіченою верствою українського суспільства важливості формування національної свідомості у робітничому середовищі та залучення її представників до діяльності Народних аудиторій. Багато визначних українських педагогів продовжували вести справу національної просвіти в офіційній школі. Така просвітницька діяльність українських патріотів зумовлювала підвищення освітнього рівня народу, створила базу для сприйняття слухачами освітніх закладів надбань української культури, сприяла формуванню їх національної самосвідомості.

В 90-х роках активізується діяльність земств Південного регіону у справі збереження та розвитку української культури. Вони порушували проблему викладання в навчальних закладах рідною мовою, проводили роботу з питань збереження місцевих пам'яток народної творчості, досліджували історію та етнографію краю, вшановували видатних діячів культури, зберігали національні традиції в архітектурі тощо.

Творчі мистецькі об'єднання літераторів, артистів та художників Півдня України зорганізовували і спрямовували роботу митців Південного регіону, що сприяло виведенню української культури на якісно новий ступінь розвитку, допомагало посісти їй належне місце у світовій культурі.

Упродовж 90-х років ХІХ ст. Південний регіон був базовим осередком діяльності професійного українського театру. У цей час значно зростає інтерес до аматорського театру: любительські театральні гуртки існували майже в усіх губернських і повітових містах, у багатьох містечках та великих селах. Розвиток національного театру зміцнював авторитет усного українського слова, що відіграло визначну роль у зростанні національної самосвідомості на Півдні України.

Значну роль у розвитку українського культурно-національного руху наприкінці ХІХ ст. відігравала періодична преса та книга. Часописи "Днепр" і "Степь" (Катеринослав), "Пчелка" та "По морю и суше" (Одеса), що виходили за сприяння українських нелегальних гуртків Південної України, впродовж значного часу об'єднували і зорганізовували українські патріотичні сили з усієї Наддніпрянської України. Зростав випуск української книги, особливо в Одесі. Активна діяльність українських патріотів, розвиток поліграфічної бази та наявність тут окремого цензора перетворили це місто на один із центрів українського книгодрукування.

Таким чином, плідна патріотична діяльність українських національно свідомих сил була спрямована на відтворення і розвиток національної культури, залучення до неї широких кіл населення, зокрема засобами просвітництва, театру, преси тощо. Розвиток культурно-національного руху, його досвід і надбання свідчать про те, що лише утвердження національної самосвідомості громадян України є найважливішою умовою існування суверенної незалежної держави. Активізація культурно-національного руху в останньому десятиріччі ХІХ ст. безпосередньо підготувала його подальшу генезу, створила основу для процесу якісної трансформації національно-визвольного руху в Україні з культурно-національного в політично-національний, що завершився на початку ХХ ст. формуванням українських національних політичних партій, які розгорнули боротьбу за соціальне і національне визволення свого народу, за відродження української державності.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Кузьменко В.Б. Проблеми сім'ї в національно-культурному русі в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (на прикладі діяльності Одеської Громади) // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. Од. держ. юрид. академії. - Вип.1-2. - Одеса: Астропринт, 1997. - С.198-201. (0,2 др. арк.)

Кузьменко В.Б. Журнал "По морю и суше" - видання Одеської Громади // Наукові записки Українського державного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова: Соц.-гуманіт. дисципліни. - Вип. "Культурологія". - К.: ТОВ "Міжнар. фін. агенція", 1998. - С.10-14. (0,3 др. арк.)

Кузьменко В.Б. З досвіду спроб викладання рідною мовою в Україні у другій половині ХІХ ст. // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. Од. держ. юрид. академія. - Вип.3-4. - Одеса: Астропринт, 1998. - С.155-159. (0,3 др. арк.)

Кузьменко В.Б. Українська преса другої половини ХІХ ст. та її роль у формуванні національної свідомості // Аграрний вісник Причорномор'я: Зб. наук. пр. Од. держ. сільгосп. ін-ту. - Вип. №3: "Світоглядні та методологічні проблеми удосконалення навчально-виховного процесу". - Одеса: Друк, 1998. - С.170-179. (0,6 др. арк.)

Кузьменко В.Б. Український театр в культурно-національному русі 80-90-х років ХІХ ст. // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. Од. держ. юрид. академії - Вип. 3-4. - Одеса: Астропринт, 1998. - С.107-111. (0,3 др. арк.)

Кузьменко В.Б. Українські неперіодичні видання в 1891-1899 рр. через призму діяльності канцелярії одеського окремого цензора // Наукові записки Українського державного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова: Соц.-гуманіт. дисципліни. - Вип. "Актуальні проблеми сучасної культурології". - К.: ТОВ "Міжнар. фін. агенція", 1998. - С.71-75. (0,3 др. арк.)

Кузьменко В.Б. Деякі проблеми міжнаціональних відносин в Одеській області // Сучасна етнокультурна та етнополітична ситуація на Півдні України і актуальні проблеми державного управління. Матеріали регіональної науково-практичної конференції. - Одеса, 1996. - С.94-95. (0,15 др. арк.) ( у співавторстві з В.С. Бабієм)

Кузьменко В.Б. До питання про взаємовідносини українських та російських патріотичних сил у ХІХ ст. // Аграрний вісник Причорномор'я: Зб. наук. пр. Од. держ. сільгосп. ін-ту. - Вип. №3: "Світоглядні та методологічні проблеми удосконалення навчально-виховного процесу". - Одеса: Друк, 1998. - С.211-218. (0,5 др. арк.) (у співавторстві з С.А. Цвілюком)

АНОТАЦІЯ

Кузьменко В.Б. Український культурно-національний рух в 90-х роках ХІХ ст. (на матеріалах Півдня України). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України - Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, Одеса, 1999.

Дисертація є спеціальним дослідженням українського культурно-національного руху в 90-х роках ХІХ ст., виконаним на матеріалах Півдня України. В ній аналізуються основні тенденції та напрямки українського культурно-національного руху і розглядається процес поширення національної самосвідомості. В роботі показана еволюція національного відродження у 90-х рр. ХІХ ст., простежується формування на основі культурно-національного руху політично-національної складової визвольних змагань.

Ключові слова: національна самосвідомість, національне відродження, Південь України, український культурно-національний рух.

АННОТАЦИЯ

Кузьменко В.Б. Украинское культурно-национальное движение в 90-х годах ХІХ в. (На материалах Юга Украины). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины - Одесский государственный университет им. И.И. Мечникова, Одесса, 1999.

Диссертация является специальным исследованием украинского культурно-национального движения в 90-х годах ХІХ в. выполненым на материалах Юга Украины. В ней анализируются основные тенденции и направления украинского культурно-национального движения, а также рассматривается процесс распространения национального самосознания.

В работе рассмотрено современное состояние изученности проблем украинского культурно-национального движения в конце ХІХ в. Анализ историографии показал, что существует ряд исследований отдельных аспектов культурно-национального движения, которые подготовили основу для создания обобщающих работ. Комплексные, обобщающие работы по теме исследования в историографии практически отсутствуют. Определена источниковая база исследования, основу которой составляют документальные источники, находящиеся в фондах ЦГИА Украины, ЦГАМЛМ Украины, государственных архивах южных областей Украины и Автономной Республики Крым, опубликованные документы, материалы переписки деятелей украинского движения, материалы периодической печати того времени.

В диссертации исследуются условия и тенденции развития украинского культурно-национального возрождения в 90-х годах ХІХ в., анализируются объективные и субъективные предпосылки развития этого процесса, раскрывается своеобразие условий Юга Украины. Дается общая характеристика основных направлений деятельности украинских культурных и общественных объединений: издание и распространение украинской периодики и книги, научная и просветительская деятельность, развитие национального профессионального и аматорского театра.

Проведено исследование сети нелегальных украинских обществ. Выявлено, что одной из самых влиятельных и многочисленных организаций в Надднепрянской Украине была Одесская Громада. Определен ее состав, установлены и введены в научный оборот автографы большинства членов Одесской Громады. Анализируется деятельность на Юге Украины Елисаветградской и Херсонской Громад, кружков "Молодых Громад", "Братства Тарасовцев", Всеукраинской общей организации, нелегальных кружков в небольших городах и селах. Установлено, что члены этих организаций распространяли нелегальную украинскую литературу, проводили национальную линию в воскресных школах, отстаивали права украинского народа на страницах периодической печати, способствовали деятельности и развитию профессионального и любительского украинского театра. Некоторые из них подвергались правительственным репрессиям.

Свой вклад в развитие украинского национального самосознания внесли легальные общественные организации и объединения деятелей культуры Юга Украины, земства.

Исследование показало, что ведущую роль в формировании украинского национального самосознания играла просветительская деятельность. Осознавая это, украинская интеллигенция Юга Украины создавала воскресные школы, участвовала в работе Народных аудиторий, проводила линию национального просвящения в официальной школе.

В диссертации сделан анализ роли периодической печати в украинском культурно-национальном движении. Отмечается, что национально сознательные силы Юга Украины создавали свои периодические издания, сотрудничали с местной российской и западноукраинской прессой, используя их для освещения украинских культурно-национальных проблем, отстаивания прав украинского народа, пропаганды украинской национальной идеи.