Мовна ситуація західноєвропейського середньовіччя в аспекті мовно-культурної взаємодії

Вбачається важливим з точки зору «мови культури» та її зв'язків з вербальними мовними засобами, з їх добором, також питання про характер трансформації ритмометричної теорії та практики віршування, розпочатої ще Августином і вже недвозначно помітної якраз у листуванні Фродеберта й Імпортуна, написаному римованою прозою. В XII-XIII ст. така проза йменуватиметься «ісидоріанською», а перші її зразки віднаходитимуть у Soliloquia Августина (теж аналізованих в дисертації). Проте, у самого Ісидора не зустрічається ані практика римованої прози, ані теоретичне її усвідомлення: «ритм» у нього «не врегульовується певними закінченнями, а лише плине згідно з розумно впорядкованими стопами», це - саме ритм прози, з поняттям рими не пов'язаний.

Розгляд матеріалу VII століття вочевиднює факт тимчасової неізоморфності стратифікації «мови культури» та засобів її вербалізації. Виробивши культурологічну вертикальну ієрархію («церковне-народне», «верх-низ») і позірно ототожнивши з її рівнями різні мовні стилістики, раннє середньовіччя в обох моделях (церковність «плюс» чи «мінус» латинська освіта) насправді змушене користуватися приблизно однаковими засобами латиномовної комунікації. До того ж, у культурі Заходу всюди, за винятком Британських островів, на деякий час (приблизно півтора століття) перемагає модель «вченої невченості» папи Григорія I, наслідки чого даються взнаки вже у VII ст.

Протягом так званих «темних віків» (період між добою «останніх римлян» та «каролінгським відродженням» межі VII-IX ст.) латина, вийшовши в моделі «церковність мінус освіта» з-під будь-якого контролю, активно сприймала новації й за сто років перетворилася на ту «квазілатину», що її Н. Даг називає малозрозумілою мішаниною вульгаризмів, романізмів, гіперкорекцій, вважаючи цю надмірно варіативну форму реалізації текстів непридатною для комунікації у межах великого королівства (франкського). Діячі другої половини VIII ст., перш за все Алкуїн (бл. 735-804), мали розв'язати проблему створення або відновлення універсального засобу мовного спілкування у державі франків, який відповідав би універсалістським прагненням тодішньої культури, був би здатний обслуговувати пропозиціональну семіотику «відновленої імперії Заходу» Карла Великого та, до того ж, забезпечував би ізоморфність вертикальних ієрархій соціуму, культури та мови. Найкращим способом створення та фіксації єдиної сакралізованої норми був той, що його запропонував Алкуїн у трактаті «Про орфографію» (796 р.): для латинського тексту канонізованого на той час богослужіння та для Ієронімової версії Біблії - «Вульгати», що саме тоді стала повсюдно визнаною, - кожній літері ставився у відповідність окремий звук (фонема, на сучасний погляд). Таким вимогам мали відповідати й новонаписані тексти, і писати їх належало латиною. Оскільки народне мовлення встигло досить далеко піти від свого предка, навіть у рідній Італії, вже не кажучи про колишні провінції, спиратися на нього у письмі було вже неможливо, з огляду на імперсько-християнський універсалізм. Необхідно було зробити як мінімум два кроки: 1) усвідомити фактичне розходження латини й романських діалектів, і 2) відтворити літературну латинську норму або хоч би зімітувати її. Перше з цих завдань вирішувалося тими постановами церковних соборів 813 р., щодо яких існує згаданий в РОЗДІЛІ 1 термін «дата народження романських мов». Розв'язанню другого завдання служили, крім Алкуїнової орфографічної реформи, численні всезагальні настанови і накази Карла щодо навчання письму на римський кшталт (не в останню чергу - через острах перед тим, що формули церковних таїнств можуть втратити свою сакральність, будучи виголошеними не буквально, з граматичними помилками), і діяльність очоленої Алкуїном в 793 р. придворної Академії в Аахені. В літературі цей період часто називають «каролінгським ренесансом»; проте, незважаючи на всю «антикізуючу» мовно-культурну активність його діячів - Алкуїна, Теовульфа, Павла Диякона, Храбана Мавра, пізніше також Ейнгарда, Седулія Скотта, Еріугени, - ані каролінгський, ані пізніший оттонівський (X ст.; найяскравіша представниця - Хротсвіта Гандерсгеймська) «ренесанси» не засвоюють античний тип культури як цілісний культурний світ, рядопокладений усьому середньовічному світові «мови культури», альтернативний йому на горизонталі. Типологічна відміна каролінгського та оттонівського «відроджень» полягає в тому, що античність привласнюється в каролінгську добу частинами й виконує додаткові функції у «верхній» субкультурі (на вертикалі), яку змодельовано за формулою «церковність плюс освіта» - або «церковність плюс фрагментована античність».

Відомо, що «каролінгський ренесанс» був би неможливий без участі у ньому вчених людей британо-ірландського походження (від Алкуїна до Еріугени, 800/815 - 872/875). Процеси, що йдуть паралельно цьому в самій Британії, значно відрізняються від новоствореної ізоморфної мовно-культурної латино-романської (надалі також латино-германської) диглосії континентального Заходу. Якщо Іоанн Скотт Еріугена перекладає «Ареопагітики» з грецької на латину, то уессекський король Альфред (849-900, король у 871-900 рр.), створивши придворний вчений гурток, спрямовує його діяльність на переклад латинських творів давньоанглійською (тобто «народною», «нижньою»» в диглосній моделі) мовою: з просвітницьких міркувань перекладається не лише один з фундаментальних текстів середньовіччя - «Втішання Філософією» Боеція - а й «Діалоги» папи Григорія І, що свого часу (наприкінці VI ст.) писалися вульгаризованою латиною також із «просвітницьких» міркувань «ученої невченості».

Проблема перекладу в умовах середньовічної диглосії - одна з найсуттєвіших з точки зору завдань дослідження мовної ситуації того часу. На підставі аналізу ранніх середньовічних спроб інтерлінеарного перекладу латинських проповідей «народними» мовами (як романськими, так і германськими) в роботі робиться висновок про відсутність необхідності перекладати більшість текстів церковної («верхньої») субкультури на мови «низу» (в його культурологічному розумінні). Функціональний розподіл мов, що століттями продовжують сприйматися як мовні стилі, відсуває перекладацьку діяльність на периферію мовно-культурного простору середніх віків.

З зіставно-типологічною метою, в роботі зроблено стислий огляд процесів, що відбувалися в той самий час на Сході Європи, перш за все у Візантії (частково також у процесі християнізації слов'ян); особливості цих процесів порівнюються з висновками, щойно зробленими на західноєвропейському матеріалі. На відміну від ієрархічно впорядкованої «мови культури» Заходу, візантійський Схід тяжіє до монокультурного монолінгвізму, до мовно-культурної моностилістики. С.С. Аверінцев свого часу звернув увагу на те, що латинська Західна Європа вже з часів Альдхельма (бл. 640-709) знає не лише практику, а й теорію нової «ритмічної» поезії (не римованої прози, а цього разу - силабіки з римами), тоді як візантійська теорія весь час свого існування (тобто по XIV ст. включно) ігнорує практику силабічного віршування. Узагальнення досвіду інших сфер «мови культури», а також практики їх вербальної реалізації, робить наочною суттєву відмінність візантійської сконцентрованості на античній спадщині від латинських «ренесансів» IX та X ст.: якщо західноєвропейське середньовіччя завжди «привласнює» тільки фрагменти, частини античності, й античний лексикон та синтаксис «мови культури» не домінують на Заході навіть у «верхній» субкультурі, - на Сході панівним є поєднання жорсткого аксіологічного стрижня («Ареопагітики») з жорстко античними лексиконом та синтаксисом, навіть без віднесення їх до компетенції культурологічного «верху».

Останній підрозділ третього розділу відведено розглядові мовно-культурних трансформацій XI - початку XII ст., що передують докорінним змінам, якими позначено перехід від раннього («першого») до зрілого («другого») середньовіччя. Цей період, що його названо в роботі «добою епічної статики», характеризується двома найважливішими явищами. По-перше, хоча мовно-культурний простір XI та початку XII ст. все ще ієрархізується у два щаблі, два рівні, він завдяки появі саме у цей час романських епосів синтезується в деяких аспектах в єдину монолітну статику. Латино-романська диглосна функціональна система, рівні якої встигли достатньо розмежуватися протягом каролінгського та оттонівського «відроджень», на деякий не надто довгий час деякою (не повною і не остаточною) мірою перетворюються на вертикальний континуум - від місцевих говірок через регіональні, надрегіональні чи навіть супрарегіональні (наприклад франко-італійські) скрипти до великих епічних форм, що слугують засобом вербалізації самоусвідомлення нових романських спільнот, зазвичай більш дифузних і ширших за обсягом, ніж сучасні нації. Аналіз епічних текстових форм (перш за все - «Пісні про Роланда») спирається в роботі на оригінальну авторську методику графічного представлення дискурсивної та оповідної ритміки, утворюваної повторами епізодів та мотивів, конститутивними для епіки з її формульною стилістикою.

З аналізу епічних форм романського (почасти й германського) світу в дослідженні робиться висновок, що такі форми комунікації «народними» мовами на цьому етапі віконують об'єднуючу функцію значно ефективніше, ніж універсалістська латина. Проте, зародження цих форм у X ст. відбувалося ще у надрах латиномовного «оттонівського ренесансу» (поема «Вальтарій»). Те саме повторюється й у відношенні майбутньої основної форми консолідації рицарської (куртуазної) субкультури XII-XIII ст. - роману. В роботі аналізується латиномовна поема «Руодліб» (1030-1050 рр.), що вважається «протороманом»; поема несе на собі відбиток імперського латино-романо-германського синтезу (італо-німецького, судячи з лексики та особливостей синтаксичних конструкцій - наприклад, вживань субстантивованих інфінітивів, герундіальних видових перифраз на зразок trudio simul ibant sermocinando «три дні поспіль ходили і проповідували» - пор. італ. andava dicendo «все говорив і говорив», досл. «ходив говорячи»). Одна з суттєвих рис середньовічної латини - те, що вона, будучи в умовному сенсі «відродженою», є настільки ж і «привласненою» в сенсі, описаному вище для середньовічних «відроджень» узагалі. Вона не є ані абстрактним складником церковної «верхньої» субкультури, ані простим школярством «книжних списувачів» (за висловом Бенедикта Нурсійського), ані застиглою реплікою античної вченості. Латиномовна словесність виявляється полем експериментування з новими культурними формами, які вже з неї потрапляють в «нижні» підсистеми мовно-культурної системи «латина плюс романські мови» - а частково і «латина плюс германські мови» (частково і «латина плюс слов'янські мови»).

Таким чином, на противагу зрілим епічним формам, реалізованим «народними мовами», підготовка майбутнього перепланування мовно-культурного простору XII ст. в XI ст. здійснюється ще в латиномовних формах. Як перед тим епічні засоби опанування
єдності «верху» та «низу», так тепер і «середній» складник майбутньої мовно-культурної триступеневої ієрархії виробляється спочатку як один із компонентів латинської субкультури.

РОЗДІЛ 4, останній розділ роботи, має назву «Трикомпонентний мовно-культурний простір зрілого середньовіччя». Тут розглядається вирішальний перехід від подвійності до потрійності мовно-культурного ієрархізму в XII столітті, трансформації, яких зазнає трикомпонентна ієрархія вербальних мов та відповідних субкультур протягом XIII, XIV, XV століть, а також завершальна фаза тисячолітньої історії стосунків середньовічної латини з «народними мовами» - зміна мовної ситуації на початку епохи Відродження.

Розгляд докорінних перетворень ієрархії субкультур та відповідних їм мов, що з аксіологічної точки зору дорівнюють функціональним стилям, починається з констатації факту попередньої теоретичної підготованості переходу до триступеневої мовно-культурної вертикалі; теоретична підготовка відбулася знов-таки в надрах латиномовної субкультури «верху» (трактати Адальберона з Лана і Герарда з Камбре, де введено поділ
суспільства на три стани: священство, рицарство, трударів, латиною - oratores, bellatores, aratores або laboratores). Наново актуалізована (або ж наново винайдена) тричленна індоєвропейська уявна (за Ж. Дюбі) соціальна структура спричиняє перехід від жорсткого дуалізму ранньосередньовічної диглосії до більш рухомої, більш здатної до розвитку «готичної вертикалі» з опосередковуючим куртуазним «серединним» елементом. Мовна вербалізація субкультури замку і двору на данному етапі (з середини XII ст.) здійснюється вже не у вигляді латиномовного протороману, а «народними мовами»: в піснях трубадурів - старопровансальською, в рицарських романах (псевдоантичної, потім - бретонської «артурівської» тематики), перш за все, англо-нормандським варіантом старофранцузької. Саме ці різновиди «народних мов» невдовзі перетворюються на канонізоване втілення куртуазії; скажімо, для Італії літературний статус провансальської та французської, нижчий за статус латини, але вищий за статус власної італійської, очевидний протягом всього XIII та початку XIV ст. Серединне положення між латиною й «народною» (в даному разі германською, середньоанглійською) мовою в цей час займає старофранцузька і в Англії (в тексті роботи наведено схеми-діаграми розподілу субкультур та відповідних їм мов - функціональних стилів - у різних країнах Європи).

Окрім загальних висновків щодо кількості рівнів мовно-культурної ієрархії та способів їх взаємодії, у РОЗДІЛІ 4 зроблено спробу зіставити структуру засобів текстової організації пам'яток куртуазної субкультури з аналогічними результатами, отриманими для романського епосу в РОЗДІЛІ 3 (аналіз дискурсивної й оповідної ритміки за допомогою авторської методики графічної репрезентації мотивних повторів). Таке зіставлення унаочнює перехід від неособової, всезагальної статичної комунікації до динамічного розгортання інформаційного потоку в новій комунікативній ситуації - від першої особи автора до другої особи реципієнтів про третю особу учасників описуваного.

Стосовно домінанти, якою організовується мовно-культурний простір зрілого середньовіччя, в роботі зазначається, що, оскільки у взаємодії мов («під-мов», функціональних стилів) беруть участь більше ніж дві мови, терміну «диглосія» виявляється не-
достатньо для позначення такої мовної ситуації, і в роботі вводиться термін «триглосія» на позначення трирівневої вертикально-ієрархічної системи мовних компетенцій, яка виробилася у XII ст.

До XIV ст. включно «триглосія» як модель була нормою для більшості країн Західної Європи; проте, протягом XIII ст. в її реальній структурі відбулися суттєві зміни, пов'язані з активізацією «третього стану» - міської протобуржуазії («третій» стан тут не дорівнює «середньому» станові, яким з XII ст. є рицарство з його субкультурою та відповідною мовною компетенцією). «Третій стан» не виробляє окремої мовної підсистеми, еквівалентної за значенням наявним підсистемам «триглосії»; він користується готовими засобами вербалізації інших субкультур, синтезуючи латинський церковний «верх» з простонародним «низом». Цьому синтезові сприяють університети, що саме тоді виникають в середньовічних містах; «верх» та «низ» у цей час ефективно тиснуть на куртуазну «середину». Це відбивається навіть на кодексах куртуазії, структура яких напряму залежить від обраних засобів їх мовної реалізації. Врівноважену позицію займають у XIII ст. лише тексти, які синтезують всі три щаблі мовно-культурної ієрархії (наприклад, «Чудеса Богоматері» Готье де Куенсі - пам'ятка, що її створено, виходячи з інтенцій церковного «верху» у його зверненні до простонародного «низу», але з використанням засобів оформлення тексту старофранцузською, цебто «народною» мовою, напрацьованих куртуазною субкультурою). Дослідження конкретних текстів, укладених на стикові яких-небудь двох із зазначених субкультур (церковної - куртуазної - народної), дозволяє помітити, що перехід в інший мовний регістр змінює і культурологічні ознаки тексту (в роботі порівняно латинські exempla і віршовані напівкуртуазні їх версії в «Чудесах Богоматері» Готье де Куенсі: аналізується також куртуазний «Бестіарій кохання» Рішара де Фурніваль).

Межа XIII-XIV століть - час справжнього розгортання лінгвістичної рефлексії, спрямованої не на латину, а вже і на «народні мови» (поява перших граматик цих мов). Одною з найяскравіших маніфестацій тодішньої мовно-культурної свідомості є теорія «славетної народної мови» Данте. Написаний на початку XIV ст. латиною його трактат De vulgari eloquentia є декларацією прав «середньої» обробленої мови, яка не є латиною (латину Данте розуміє як ідеальну граматику, навіть як штучне утворення), але не є безпосереднім проявом діалектної стихії, а являє собою «чистий тип», що існує певною мірою ідеально, певною ж мірою - у вигляді конкретних маніфестацій у ліриці трубадурів (провансальська), у поезії «нового стилю» (італійська) та ін. В такому розумінні, трактат Данте можна вважати яскравою маніфестацією вертикальної тричленної макросистеми «латина - оброблена народна мова - необроблені народні діалекти», трикомпонентної системи функціональних стилів зі своїми сферами вжитку для кожного.

Вертикальна вісь, уздовж якої в XII-XIV (подекуди і в XV-XVI) ст. розташовуються субкультури і відповідні мовні стилі або мови, на той час є обов'язковою для всіх членів суспільства, й альтернативи їй поки що не існує. Проте Ренесанс, зі своїм відродженням античності як цілого, створює саме таку культурологічну і водночас мовну альтернативу, відновлюючи, деякою мірою, ситуацію пізньої античності, - з однією суттєвою відмінністю. «Ціцероніанство», знов з'явившися через тисячу років після Августина та Ієроніма, сприймається не як гріх, а як інший можливий мовно-культурний підпростір; поруч з вертикальною макросистемою середньовіччя (збереженого у контрреформації) вибудовується горизонтальна двокультурність і двомовність, яка є, нарешті, не диглосією, а справжнім білінгвізмом: ренесансна латина, на відміну від середньовічної, не є частиною макросистеми (тобто функціональним стилем), а виступає вже «іншою мовою» іншої культури. Варто зазначити, що протиставляються тут інколи не латина і народна мова (як неявно вважають, роблячи акцент на «захисті і прославленні» народних мов XVI ст.), «а латина і латина» - цебто, відроджена латинська класика увіходить в опозицію з «кухонною» середньовічною латиною Сорбонни й інших європейських університетів. Історія латини як функціонального стилю в межах диглосії «латина - народні мови», що набуває різного вигляду аж до «триглосії» на тлі горизонтальних і вертикальних дво - та три - компонентних схем почленування середньовічної культури, які почергово змінюють одна одну, з настанням доби Ренесансу практично завершується.

У загальних Висновках стисло викладено підсумки виконаної роботи:

1. Аналiз змiсту та обсягу поняття «народна латина» у застосуваннi до перiодiв I-III столiть, IV-VIII столiть та IX-XIII столiть показав, що «народна латина» доби античностi є перш за все одним зi складникiв функцiонально-стилiстичної системи латинської мови, а саме її неунормованим розмовним стилем. Для пiзнiших перiодiв «народною латиною» називають уже скорiше не розмовний рiзновид латини, а канцелярське, писемне адмiнiстративно-дiлове «койне»; вiдповiдно до такої трансформацiї у змiстi, з обсягу поняття «народна латина» (або «пiзня латина») у застосуваннi до ранньосередньовiчної доби вилучаються розмовнi форми низового мовлення, тобто протороманськi дiалекти, не фiксованi на письмi хоч скiльки-небудь послiдовно. «Народнолатинське койне» фiксує тiльки спiльнороманськi риси i, зберiгаючи до початку IX ст. практично монопольне положення в Захiднiй Європi, розносить їх по всiх регiонах Романiї. Виходячи з наявного стану дослiдженостi мовної ситуацiї раннього середньовiччя, ми не можемо вважати очевидним i статус середньовiчної латини вже пiсля початку фiксацiї на письмi новонароджених романських мов (IX-XIII ст.): (а) як продовження класичної латини чи «народнолатинського койне»; (б) як «живої» чи «мертвої» мови; (в) як окремої мови чи як «пiд-мови», функцiонального стилю в диглоснiй моделi системи мовних компетенцiй середньовiчної Європи. З пiдпунктом (в) безпосередньо пов'язане питання, з якою з систем позагенетичного iнформацiйного обмiну в суспiльствi є переважно пов'язаною у своїх закономiрностях розвитку середньовiчна латина - з мовною системою у власному сенсi (тобто системою словесної, вербальної мови) чи з системою культури («мови культури» в семiотичному розумiннi). Наявнiсть як в системi мови («вербальної мови»), так i в системi культури («мови культури») рiзних можливостей розподiлу та взаємодiї кодiв та субкодiв робить корисним розгляд iсторичного розвитку стосункiв мови (або кiлькох мов, або «пiд-мов», функцiональних стилiв) конкретного емпiричного суспiльства - в даному разi середньовiчного захiдноєвропейського, - з його культурою (або кiлькома культурами, або субкультурами), а також з його реальним устроєм i його власними теоретичними уявленнями про цей устрiй i про функцiї мови та культури в ньому. Розбiжностi у трактуваннi поняття диглосiї стосуються не тiльки суто лiнгвiстичного спiввiдношення його з поняттями бiлiнгвiзму та монолiгвiзму, але й цiннiсного, аксіологічного аспекту розподiлу мовних кодiв та субкодiв; оскiльки цiннiсний вимiр є iнтегральною ознакою «мови культури», проблеми диглосiї (в даному разi - середньовiчної диглосiї) необхiдно розглядати пiд кутом зору мовно-культурної взаємодiї. Таким чином, питання про кiлькiсть компонентiв мовної ситуацiї захiдноєвропейського середньовiччя, про їх спадкоємнiсть, про характер їх використання (бiлiнгвiзм, полiлiнгвiзм, диглосiю або розподiл функцiональних стилiв) можна вважати похiдними вiд питань мовно-культурної взаємодiї (розподiлу функцiональних стилiв мовлення як засобiв вербалiзацiї наявних у суспiльствi субкультур).

2. Викладенi в п. 1 вимоги максимально адекватного опису та аналiзу мовної ситуацiї середнiх вiкiв змушують нас поставити в центр розгляду концепт мовно-культурного простору захiдноєвропейського середньовiччя, який включає вербально-мовний та мовно-культурний компоненти, нерозривно пов'язанi мiж собою. Основними методами дослiдження є: для вербально-мовного компонента мовно-культурного простору - порiвняльно-iсторичний, зiставно-типологiчний та контрастивний; для аналiзу «мови культури» та особливостей її вербалiзацiї, окрiм соцiолiнгвiстичних методiв, застосовувалися методи семiотики, неориторики, культурологiї та фiлософської антропологiї. Добiр матерiалу пiдкорявся вимогам соцiокультурної та соцiолiнгвiстичної репрезентативностi за такими параметрами: по-перше, це репрезентованiсть у текстах на мовному рiвнi основних культурологiчних опозицiй епохи у виглядi або (а) проявiв теоретичної рефлексiї, або (б) стереотипiв цiннiсного характеру, або (в) мовленнєвих автоматизмiв; по-друге, це особливий характер деяких текстiв, перехiдних або (а) мiж латиною й романським узусом, або (б) мiж рiзними субкультурами середньовiчної культури.

3. Змiстом внутрiшнiх трансформацiй захiдноєвропейського мовно-культурного простору пiд час переходу вiд античностi до середньовiччя виявляється змiна способу структурування з горизонтального на вертикальний. Пiд «мовою культури» середнiх вiкiв у найширшому можливому для нас сенсi ми розумiємо вертикально орiєнтовану iєрархiчну проекцiю трансцендентального теоцентризму на весь навколишнiй свiт та на самого носiя даного культурного типу. Хронологiчно цей мовно-культурний тип панує в Захiднiй Європi з V по XV сторiччя. Соцiолiнгвiстичний компонент зазначеної iєрархiчної вертикалi може варiювати в планi кiлькостi й характеру взаємодiї рiвнiв iєрархiї.

4. Двi пiдсистеми, якi спiвiснували на горизонталi всерединi пiзньоантичного мовно-культурного простору до межi IV-V столiть, знаходилися в стосунках взаємної негацiї й, фактично використовуючи одну вербальну мову (латину), становили несумiснi мовно-культурнi компетенцiї з рiзними носіями (суб'єктами). На межi IV-V столiть iнтерiоризацiя протиставлення обох мовно-культурних пiдсистем перетворює їх на двi несумiснi компетенцiї одного й того ж суб'єкта; в планi вербалiзацiї це тягне за собою спроби використовувати «цiцеронiанськi» мовно-стильовi регiстри для оформлення висловлювань у християнськiй культурi. Таку ситуацiю ми визначаємо як внутрiшнiй мовно-культурний бiлiнгвiзм та вербально-мовний монолiнгвiзм.

Надалi, внаслiдок цiннiсних перестановок у культурi кiнця V - початку VII ст., елементи колишнiх двох мовно-культурних пiдсистем перерозподiляються у двох можливих варiантах вертикальної дворiвневої аксiологiчної моделi - церковнiсть «плюс» або «мiнус» латиномовна освiченiсть античного зразка, - мiж двома новоутвореними субкультурами єдиної мовно-культурної системи середньовiчного типу. Кожна з новоутворених субкультур («пiд-мов культури», мовно-культурних компетенцiй) виявляє тенденцiю до пошуку окремого суб'єкта, проте носiї «верхньої» (церковної) субкультури усвiдомлюють необхiднiсть комунiкацiї з носiями «нижнiх» мовно-культурних навичок й адаптують свiй мовний узус до «низового» сприйняття - аж до фактичної внутрiшньої руйнацiї «народнолатинського койне» в перiод панування моделi «церковнiсть мiнус латиномовна освiченiсть» протягом VII-VIII ст. У цей перiод пiдсилюється неiзоморфнiсть членування культурологiчного та лiнгвiстичного пiдпросторiв мовнокультурного простору, що виникла на попередньому (V - початок VII ст.) етапi: мова вербальної комунiкацiї у Захiднiй Європi, принаймнi на письмi, лишається єдиною, це - латина, яка аж до VIII сторiччя зберiгає позiрну самоiдентичнiсть, але замiсть нарощування елементiв диглосiї деякий час унiфiкується за «низовим» зразком i перетворюється з «народнолатинського койне» на «латинiзуюче». Ситуацiю до кiнця VIII ст. можна характеризувати як зовнiшню мовно-культурну диглосiю та вербально-мовний монолiнгвiзм iз зародками диглосiї; комунiкацiя у вертикально iєрархiзованому унiверсалiстському європейському просторi за таких умов поступово утруднюється, що тягне за собою усвiдомлення на межi VIII-IX столiть необхiдностi вироблення унiфiкованого «верхнього» мовного регiстру як засобу вербалiзацiї «верхньої» субкультури.

5. «Каролiнгське вiдродження» IX ст. розв'язує проблему унiверсального засобу комунiкацiї, спрямованого з верхнього рiвня мовно-культурної системи до нижнього, i здiйснює мовну реформу, яка призводить до часткового вiдтворення латинського освiтнього канону пiзньоантичного зразка, засвоєного (привласненого) церковною субкультурою разом з iншими фрагментами античної «мови культури». Паралельно до процесiв «вiдродження» норми, усвiдомлюється особливий статус «нижнього» рiвня системи; таким чином, повернення до боецiєво-iсидорової цiннiсної моделi «церковнiсть плюс латиномовна освiченiсть», на вiдмiну вiд кiнця V - початку VII ст., у IX ст. та пiзнiше забезпечує досягнення приблизного iзоморфiзму членування культурологiчного та лiнгвiстичного (вербально-мовного) пiдпросторiв мовно-культурного простору, ставлячи у вiдповiднiсть до двох субкультур двi форми їх вербалiзацiї - латинську i «народну» романську (меншою мiрою, германську). Сприймаються ж цi двi форми як два функцiональнi стилi, якими оформлюється комунiкацiя у рiзних сферах, i переклад бiльшостi текстiв з однiєї «пiд-мови» на iншу (з латини на народнi мови та навпаки) не вважається за необхiдний (внутрiшня та зовнiшня мовно-культурна та вербально-мовна диглосiя).

6. На межi XI-XII ст. в рамках упадкованого вiд IX-X ст. iзоморфного дворiвневого вертикально iєрархiзованого мовно-культурного простору, мiж його рiвнями, виробляється континуум регiональних та надрегiональних форм комунiкацiї «народними» мовами, якi на цьому етапi виконують функцiю об'єднання нових мовно-культурних спiльнот значно краще, нiж латина. На противагу зрiлим епiчним формам комунiкацiї, реалiзованим народними мовами, попередня їх пiдготовка у X ст. здiйснювалася латиною; так само у латиномовних формах в XI ст. виробляється «середнiй» складник майбутньої триступеневої мовно-культурної iєрархiї, перехiд до якої буде здiйснено впродовж XII ст. Латиномовна субкультура уможливлює екпериментування з новими формами, якi вже з неї потрапляють в «нижнi» пiдсистеми мовно-культурної системи.

7. Ситуацiя дворiвневого вертикального iзоморфного членування мовно-культурного простору (диглосiї) в обох його пiдпросторах («мови культури» та мовних компетенцiй як засобiв її вербалiзацiї) пiсля завершення доби епiчної статики (XI ст. - першi десятиліття XII ст.) трансформується у трирiвневу, теж iзоморфну, систему членування обох пiдпросторiв: вербально-мовного (три мови або три функцiональнi стилi, «пiд-мови», мовнi компетенцiї) та простору «мови культури» з трьома вiдповiдними субкультурами: церковною, куртуазною, «народною». Вироблення «серединного», куртуазного складника триступеневої мовно-культурної iєрархiї є основним змiстом переходу вiд раннього до зрiлого середньовiччя протягом XII ст.; тепер уже цей «серединний» складник реалiзується засобами «народних мов», замiсть латини, яка обслуговувала його зародження на попередньому етапi; проте, використовуванi куртуазiєю «народнi» мовнi засоби не тотожнi засобам вербалiзацiї «народної культури», що являє собою нижнiй щабель iєрархiчної системи. Розгляд матерiалу рiзних регiонiв Захiдної Європи, датованого XII, XIII та XIV ст., пiдводить нас до висновку про те, що трирiвневе членування мовно-культурного простору, тобто мовно-культурна та вербально-мовна «триглосiя», як ми умовно називаємо цю ситуацiю, зазнаючи модифiкацiй, зберiгається з XII по XIV сторiччя i є не винятком з диглосiї попереднього етапу, а нормою. Порiвняння з вiзантiйським матерiалом переконує в тому, що зрiле середньовiччя з його чiтко окресленою трирiвневою iєрархiзацiєю мовно-культурного простору є явищем, специфiчним для захiдноєвропейського регiону.

8. «Триглосiя», триступенева iєрархiя «пiд-мов культури» та вербально-мовних функцiональних стилiв, компетенцiй, якi обслуговують цi «пiд-мови», має здебiльшого зовнiшнiй характер; кожна субкультура, як правило, має своїх власних носiїв, що не є носiями сусiднiх лiнгвокультурних компетенцiй. Виникнення подiбного до пiзньоантичного мовно-культурного i вербально-мовного горизонтального внутрiшнього бiлiнгвiзму за доби Вiдродження XIV-XVI ст., принаймнi для охопленої цим процесом частини соцiуму, кладе край як середньовiчному трансцендентальному iєрархiзмовi, так i «живiй латинi», що виступала його складовою частиною.

Основні положення дисертації опубліковано в таких працях

1. Собуцький М.А. Мовно-культурний простір західноєвропейського середньовіччя. - К.: Інститут історії України НАН України, 1997. - 208 с.

2. Малые жанры старофранцузской литературы: Куэнси Г. де. Чудеса Богоматери. Бестиарий любви Ришара де Фурниваль с приложением Ответа дамы. Великий Гримуар… / Составл., вступ. статьи, пер. со старофранц., лат., итал. и комментарии М. Собуцкого. - К., 1995. - 240 с.

3. Собуцький М. Вступ // Морен Е. Втрачена парадигма: природа людини. - К., 1995. - С.VI-X.

4. Собуцький М. До визначення культури // Морен Е. Втрачена парадигма: природа людини. - К., 1995. - C. 191-194.

5. Собуцький М.А. Середньовічна культура зарубіжної Європи: Програма курсу лекцій. - К.: НаУКМА, 1995. - 7 с.

6. Програма курсу «Латинська мова» для студентів факультету іноземної філології / Упорядник Собуцький М.А. - К.: РВЦ «Київський університет», 1997. - 12 с.

7. Собуцький М. Програма курсу «Культура Європи середніх віків» (бакалаврський рівень навчання). - К.: НаУКМА, 1998. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru