Проблема української мови - суржик

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема української мови - суржик

Для більшості націй Європи літературна мова тією чи іншою мірою віддалена від реальної мовної практики. На регіональні особливості накладаються ще й жаргони різних суспільних прошарків і соціальних груп. Широко побутує явище диглосії - використання тим самим мовцем залежно від ситуації різних мов чи діалектів. Скажімо, “для хатнього вжитку” може використовуватися певна регіональна говірка чи мова, яку на роботі, в діловому мовленні, під час офіційного спілкування заступає офіційна мова певної держави.

На Україні так само є різні діалектні групи (здебільшого вони поділяються на північні і південні, з парехідною смугою та поділом південних на східні та західні). Витворила українська мова й суто професійні жаргони (найцікавіші - “лебійська мова” сліпих лірників та макаронічна мова спудеїв, увічнена Котляревським в “Енеїді”). Але, як свідчить сама етимологія слова (за Б. Грінченком, суржик - “смешанный зерновой хлеб или мука из него, напр. пшеница с рожью, рожь с ячменем, ячмень с овсом и пр.”, а також - “человек смешанной расы”: “се суржик - батько був циган, а мати дівка з нашого села”), явище суржика має причиною не діалектні чи фахові відмінності. За умов бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже виключно російсько- (на Галичині польсько-) мовними, коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, трохи згодом - фабрична тощо) існувала виключно в чужомовних варіантах, українець, вийшовши поза своє обійстя, по-перше, мусив прилаштовуватися до “панської” мови (типова диглосія); по-друге, через свою неписьменність неминуче мішав елементи обох мов, рідної і “панської”. Як наслідок, слово “суржик” набуло третього, основного для нас сьогодні значення: “елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови, нечиста мова” [Словник української мови, с.854].

Реальну мовну ситуацію підполтавського села початку минулого століття добре відбиває невмируща “Наталка”. Ті герої Котляревського, чий світ все ще обмежений патріархальним життям дідів і прадідів (навіть Петро, побувавши в мандрах, не виходив поза межі цього світу), розмовляють виключно органічною народною мовою, що збереглася в недоторканності ще від часів Гетьманщини. Єдиний виняток - возний Тетерваковський. Він - також продукт тієї ж Гетьманщини з її традиційним судочинством (“когда б я іміл… столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві”). Але імперська мова вже тяжіє над адміністративними установами губернської Полтави - і Тетерваковський єдиний серед героїв п'єси говорить соковитим канцеляритним суржиком (“письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак”, “по благості Всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян - возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей”, “твой прідвіщаєть зрак мні жизнь дражайшу, для чувств сладчайшу, как з медом мак” тощо). Звичайно, почасти суржик Тетерваковського - данина старій “книжній українській” ученості бурс та академій. Але почасти - він продукт нового часу, особливо там, де возний говорить на теми цілком приземлені (“взяточок, сиріч - винуждений подарочок, весьма очень іскусно у істци ілі отвітчика треба виканючити”).

Інші герої ”Наталки” з містом ще майже не контактують - і тому не намагаються наслідувати возного, хоча й безумовно шанують його недосяжну вченість. Але вже на кінець ХІХ століття ситуація докорінно змінюється. Створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної війскової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними. До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно відійшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші Мазепи й Полуботкову промову з “Історії русів” і намагався принаймі з челяддю говорити “по-наському”. Тому наприкінці минулого століття мовна чистота Наталки й Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. Офіційна політика “обрусіння” швидко давалася взнаки. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканішаний селянин зустрічався щонеділі!), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови.

Водночас від середини минулого століття починається творення верстви україномовної національної інтелігенції. Коло їхнє спочатку було “страшенно вузьким” (відомий анекдот про вісім київських родин - Луценків, Грінченків, Антоновичів, Лисенків, Старицьких, Косачів, Шульгиних, та Чикаленків), а до того ж за невиробленістю термінології в усьому, що виходило поза селянський побут, вчені дискусії “Старої громади” відбувалися переважно по-російському (також відомий віршик того часу: “собирались малороссы в тесно сплоченном кружке, обсуждали все вопросы на российском языке”). Втім, уже на початок ХХ століття за дії Емських заборон (хоча й з допомогою галичан, що могли принаймі вільно друкуватися й розвивати шкільництво і які єдині витворили до 1900 року міське українське “койне”) українська літературна мова на Наддніпрянщині в основному виробила як усі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології.

Ця літературна мова то існувала в своєрідному гетто (до 1917 року), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки, а чи й примусу держави, то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917 року, гетто (майже весь період від початку 30-х до середини 80-х років, за винятком млявої і скороминущої “шелестівської” відлиги). Тим часом пресинг на повсякденне мовлення практично всіх громадян, аж до найзатурканіших селян, в умовах тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився. До того ж приблизно в середині цього століття стався історичний злам: унаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в Україні - українцями. Прибуваючи до міста й занурюючись у море панівної російської культури, вчорашні селяни всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого - й терміново переходили на російську (реально - на суржик).

З урахуванням обмеженого обсягу цього нарису все ж спробуємо докладніше, аніж в академічному “Словнику української мови”, окреслити рамки явища суржику в сучасній Україні. За умови практичної відсутності донедавна рідної мови у фаховому обігу запозичення російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стильово нейтральним). Жодна жива колгоспниця (поза сторінками романів якого-небудь українського радянського письменника) не могла б сказати: “Я водила корову робити їй штучне запліднення”. (Бабуся цієї колгоспниці щоправда, повідомила б щось на кшталт “водила корову погуляти” - але звичаї старої мовної стриманості пропали в роки розкуркулення й голодомору). Тому реальніші слова нашої вигаданої колгоспниці “водила робити іскуствене осємєнєніє” теж навряд чи можна вважати суржиком - бо ж при фаховому терміні-варваризмі (свого терміна колгоспниця знати просто не могла!) стоять все ж цілком нормальні слова “водила робити”. Але в мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтакса й фонетика лишилися українськими): наприклад, “нада” замість “треба”, “січас” замість “зараз”, “скіко время” замість “котра година” тощо. Тому класично суржиковою можна вважати фразу тієї ж колгоспниці: “водила корову дєлати іскуствене осємєнєніє”. Звісно, пропорції та специфіка змішування різних мовних компонентів змінювалися залежно від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця - але загальна тенденція була незмінною: суржик був перехідною (хоча й досить стійкою в часі) ланкою в напрямі від української до російської. Власне, подібні мовні явища спостерігалися на всіх обширах “одної шостої”, де успішно формувалася “нова історична єдність” - “радянський народ”. Досить згадати бодай білоруський аналог суржику - “трасянку”, де до початку дев'яностих незмивні плями білоруськості навіть у мовленні селян лишилися хіба у фонетиці.

Географічні, демографічні й соціальні аспекти побутування суржику дослідити досить важко - з огляду як на розмитість самого явища, так і на брак відповідних досліджень. До того ж носії суржику не ідентифікують себе окремою групою, а можуть зараховувати себе до найрізноманітніших груп: “православних” (згадаймо “Чухраїнців” Остапа Вишні), “хохлів”, “руських”, “українців”, “совєтських людей”. Політичні погляди сьогоднішніх носіїв суржику можуть також різнитися в найширших рамках - від затятих прибічників відновлення Союзу до не менш завзятих прихильників незалежності.

Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної карти України. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всього населення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєю рідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сентимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінною від наведених вище цифр. Для оцінки цієї реальної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії було запроваджено поняття “мови, якій надається перевага” (мова, яку вільно обирав респондент для відповідей на запитання, поставлені відразу двома мовами - українською і російською). За даними репрезентативного опитування в цілому українській мові в Україні віддають перевагу 43,6 % респондентів (показник цей різко коливається від 91,6 % у західному регіоні й 78,0 у центрально-західному, до 14,6% - у східному й 11,3 % - у південному). Схожі дані було отримано й під час опитування, проведеного центром “Демократичні ініціативи”: самою лише українською в родині спілкується 37,0 % населення, лише російською - 32,7 %, а по-різному, залежно від обставин - 26,6 % (на всі інші мови національних меншин припадає лише 0,7 %). Звісно, й українська, й російська мова спілкування в самооцінці респондентів реально так само може виявитися суржиком (з домінуванням українського чи російського елементу). Однак більшість випадків родинної диглосії в сьогоднішній Україні можна ототожнити з суржиком цілком упевнено.

Українська література, вийшовши поза межі суто селянського побуту, постала перед вельми непростим завданням: як описувати по-українському життя верств, що в масі своїй є чужомовними? Подібні дискусії точилися від часів “Хмар” Нечуя-Левицького й драматургії Лесі Українки. Більшість українських радянських письменників (після Винниченка й Хвильового, які охоче вдавалися до відвертих русизмів для надання розповіді максимальної достовірності) воліли бодай у своїх творах плекати “щиру українську мову”, майже завше загрожену щодо самого свого існування, й тому вводили суржик хіба як характеристику малосимпатичних героїв (на думку спадає безіменний Єльчин-залицяльник з Гончаревого “Собору” з його вікопомним “січас служить какось непривично”). Лише мало кому зі справжніх письменників, та ще й в часи відносної “відлиги”, вистачало відваги іронізувати над самими собою щодо власної “надзвичайно далекої від народу” мови. А назагал україномовний сектор “української радянської культури” й мас-медіа послуговувався майже виключно дистильованою, псевдоромантичною й котурновою мовою “театру ім. Франка”, - втім, відмінною від реальної мовної ситуації за лаштунками того ж театру.

Офіційно санкціонованою шпариною для суржику лишався гумор - від “Вишневих усмішок” до діалогів Тарапуньки-Штепселя й гуморесок Павла Глазового. Тут його завданням було не зачепити, крий Боже, тему русифікації, - а зробити обіграні сюжети ближчими й смішнішими для невибагливої масової публіки. Цей прийом діяв безвідмовно - і Вишня, і пізніше Тарапунька з Глазовим стали справжніми “культовими” постатями для масового українського споживача текстів і видовищ. І навряд чи слід їх за це ганити, - бодай у цьому вузькому секторі література й мистецтво лишалися дзеркалом реальної мовної дійсності.

Втім, серед україномовної міської інтелігенції, дедалі численнішої протягом останнього часу, виникла й інша функція суржика. Як проникливо зауважив Ю. Шерех-Шевельов, “в обставинах двомовності українського великого міста українська інтелігенція, говорячи по-українському, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. Явище протилежне селянському суржикові. Там настанова русизмів - піднести стиль, тут знизити”. На потвердження цієї тези наведемо ще одну цитату з роману Оксани Забужко “Польові дослідження з українського сексу” (пересипаного англійськими, польськими, російськими та “блатними” включеннями): “набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чуженецькі слівці і звороти… - і мусиш - або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимушено і ненатурально, - або ж приноровлятися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато- іронічний притиск як на забуцім-цитату (наприклад… “Ти себе що “побєдітєльніцей” почуваєш?”)”.

Досі ми говорили про українсько-російський суржик. Але, на теренах Галичини місце російських історично посідали польсько-німецькі, Закарпаття - мадярські, а Буковини - румунсько-німецькі вкраплення. Сьогодні, за умов, коли польська політична зверхність давно перестала бути пекучою проблемою, говірка львівських напівбогемних “кнайп” сприймається нами як ще одна риса місцевого шарму. Але якихось шістдесят років тому ситуація була докорінно іншою, і місцеві патріоти гнівно таврували чужинецькі нашарування в мові. Не менше суржикових рис притаманно й мові української діаспори, чистотою якої (на противагу зросійщеній “підсовєтській” мові) ця “діяспора” вельми пишається.

Втім, зі здобуттям Україною політичної незалежності й підвищенням статусу і престижності української мови, ситуація українсько-російського суржику трохи змінилася. До нього стали охочіше звертатися серйозні письменники. В останніх повістях Валерія Шевчука “Горбунка Зоя” (Сучасність, №3, 1995) та “Сім тітоньок великого музиканта” (Березіль, №12, 1996) ретельно виписано мовний статус кожного персонажа, й незрідка трапляються ремарки типу “говорила вона суржиком, але більш російським, аніж українським” чи “хлопчик, до речі, говорить досить правильно українською”. Суржиком охоче послуговуються письменники покоління вісімдесятих - чи то для характеристики окремих персонажів, чи то продукуючи цілісні, іноді досить великі “суржикові” тексти (новели Богдана Жолдака “Маня чи Таня”, “Про ізвращенцьов”, “Яловичина”, “Нікада впрєдь”, п'єси Леся Подерев'янського тощо).

Нарешті, суржик посів значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще з сімдесятих на рівні андеґраунду і де остаточно ствердився на першій “Червоній руті” 1989 року (тексти “Братів Гадюкіних”, “Сестрички Віки”). І слід визнати, що ці калічені, огидні з погляду пуриста рядки на кшталт “я хочу бути твоїм антрацитом, ти будь моїм отбойним молотком” зробили для пробудження української свідомості в поколінні тінейджерів значно більше, аніж вірші лауреатів про “калиново-солов'їну мову”. Причина цього феномена доволі проста: старші школярі й учні ПТУ раптом виявили, що українська мова анітрохи не гірше від російської обслуговує їхні нехай справді обмежені духовні попити, а суржик надавав текстам ще й відтінку забороненої пікантності.

Нарешті, якщо досі суржик був лише перехідним етапом на шляху від української до російської, то тепер він дедалі частіше стає перехідною станцією у зворотньому напрямкові. Зразків можна навести надзвичайно багато: від скандально-соковитої (на першому році головування в парламенті) мови Івана Степановича Плюща, що за пару років зробилася цілком нормативною, до віддрукованих на звичайній машинці оголошень на парканах на кшталт: “Обьява. Проводимо благоустрій дачних участків по западному стілью, або на замовлення”. І не варто кпити з цих невідомих авторові “благоустроїтелів” з Боярки. Якщо їхній бізнес піде пристойно (сподіваємося, що з успіхом економічних реформ так воно й станеться), то за два-три роки вони друкуватимуть вже значно респектабельніші оголошення на доброму папері й доброю мовою.

Сумржик (цер.-слов. сурожь - «суміш різних зерен з житом») -- елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови^[1]. Інші назви: арго, жаргон, креол, лінгва франка. Первісно термін «суржик» (без додаткових визначень) вживався переважно щодо українсько-російського суржику.

В основному це «побутове мовлення», в якому об'єднано лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Походить від слова, яке позначає буквально -- «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші»

Таке явище як суржик (змішання мов) люди почали осмислювати вже в стародавні часи. Так вже у Святому Писанні зустрічаємо ідею про те, що людство, первісно єдине, з єдиною мовою, поділилось на окремі язики (племена), кожен з яких мав власну мову, говірку загальнолюдської мови. Ці новоутворені мови почали змішуватись між собою і призвели до змішання мов і появи сучасних літературних мов, насправді сумішей (суржиків) різних мов різних стародавніх племен і народів. Тобто вже тоді було запропоновано ідею про те, щоб розглядати єдину загальнолюдську мову, якою користується людство, як суржик (суміш) окремих мов.

Змішання мов (суміш мов, суржик мов) у грецькому перекладі Святого Писання називається уэгчхуйт глщууюн або глщууйкЮ уэгчхуйт, у латинському -- confusio linguarum.

Згадка про змішання мов у Святому Писанні:

"На всій землі була одна мова і слова одні. Рушивши зі Сходу, вони (люди) знайшли на землі Шінеар рівнину і поселилися там. І сказали [вони] одне одному: наробимо цеглин і обпалимо вогнем. І стала у них цегла замість каміння, а земляна смола замість вапна. І сказали вони: збудуємо собі місто і башту, висотою до небес; і вчинимо собі ім'я передніше, аніж розповсюдимося по лицю всієї Землі. І зійшов Господь оглянути місто і башту, котрі споруджували сини людські. І сказав Господь: Ось, один народ, і одна у всіх мова, і ось що почали вони чинити, і не відмовляться вони від того, що задумали вчинити. Зійдімо ж, і змішаймо там мову їхню так, щоб один не розумів мови іншого". (Бут. 11:1-7)»

Також ідея загальнолюдської мови у вигляді суміші мов розглядається у роботі відомого стародавнього мислителя Філона Александрійського Про змішання мов (De confusione linguarum):

«А Моисей, желая, дескать, быть правдивым, отделил разумных от неразумных, ибо засвидетельствовал общность лишь для людского языка. Но и это -- всего лишь предание. А вот рассечение единого языка на бесчисленные наречия, которое Законодатель называет «смешением», произошло, говорят они, ради освобождения от грехов, чтобы люди не могли уже сговориться и совместно творить преступления, но чтобы стали как бы глухи друг к другу… не брались за совместные дела. (10) Но людям это явно пошло не на пользу. Ибо, разделившись на племена и не владея больше одним наречием, они, тем не менее, опять преисполнили землю и море злодеяниями, подчас такими, о коих и поведать невозможно. Ибо причина совместных преступлений -- не в речи, но в сходстве душевных стремлений к греху. (11) Вот безъязыкие: кивками, подмигиванием и прочими движениями и жестами они способны объясниться так же легко, как и посредством слов, не говоря уже о том, что порочность одного племени, имеющего не только общий язык, но общие законы и обычаи, бывает такова, что может перевесить грехи всего рода человеческого, (12) да и незнание чужих наречий ведет к тому, что тысячи и тысячи людей оказываются неспособны предвидеть нападение врага и терпят поражение, а знание, напротив, помогает отразить грозящие ужасы и опасности. Стало быть, общность наречий скорее благотворна, нежели губительна, поскольку и поныне ничто так не способствует благополучию жителей страны, в особенности коренных, как языковое единство. (13) С другой стороны, изучив множество чужих наречий, человек легко располагает к себе всех владеющих ими, как будто уже доказал свою приязнь, ибо словесное общение -- надежное свидетельство общности с людьми.»

Ідеї про загальнолюдську мову, як суржик мов зустрічаються у середньовічних християнських богословів (див. напр. История языкознания И.Сусова -- http://www.vitaeauct.narod.ru/011/vrb/bk_0001/0301.htm):

««Христианство, обращающееся с проповедью ко всему миру, совершает поворот и к другим языкам, а не только к греческому и латинскому. Для христианских богословов характерно утверждение того, что все разнообразные языки выступают как равноценные разновидности единого, всеобщего по своей сущности человеческого языка, хотя субъективное предпочтение к греческому и латинскому продолжает сохраняться.»

Суржик і літературні мови

суржик літературний мова субкультура

Всі сучасні літературні мови є сумішшю тих чи інших стародавніх мов, оскільки включають певні елементи лексики і граматики цих мов. Тобто сучасні літературні мови -- це колишні суржики. Будь-яку літературну мову можна розглядати як певний стандарт, введений суспільством у власних інтересах, зокрема для спрощення і стандартизації господарського життя. Відомо, що всі стандарти -- річ минуща, тому рано чи пізно всі сучасні літературні мови світу мусять відійти у минуле і дати дорогу новим літературним мовам, новим стандартам, які очевидно виникнуть як певні суржики (суміші) на базі вже існуючих стандартів.

Розробка питань суржику у мовознавстві

Треба мати на увазі, що мовні суспільні явища, аналогічні такому явищу як суржик в сучасному українському суспільстві, існують у глобальному суспільстві з давніх давен. В наукових працях, які творяться у рамках сучасної світової наукової спільноти, для дослідження такого явища життя будь-якого суспільства як суржик використовується багато різних термінів і понять, серед яких варто згадати зокрема такі як: лінгва франка, креол, арго, жаргон, нецензурна лексика, обсценна лексика, говірка, діалект, суміш мов, новояз тощо.

Українсько-російський суржик

Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення -- на Стародубщині, Курщині, Подонні, Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині, Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні.

За даними досліджень Київського міжнародного інституту соціології, у 2003 р. поширеність «суржикомовності» серед дорослого населення різних регіонів України становила від 2,5% (Західний регіон) до 21,7% (Східно-Центральний регіон), а загалом по Україні -- близько 12%.^[3] Але варто враховувати, що через очевидні проблеми з проведенням чіткої межі між «суржикомовністю», вживанням окремих елементів суржику і «чистою» україномовністю чи російськомовністю такі оцінки можуть бути лише приблизними.

Слід також звернути увагу, про існування з давніх-давен діалектів, які були проміжними між діалектами староруської мови, які склали основу сучасної літературної української і діалектами, які склали основу сучасної літературної російської мов.

Суржик і політика

На територіях, де існують діалектні континууми, природним є й існування перехідних діалектних форм між спорідненими мовами сусідніх народів -- наприклад, між українською мовою та російською, білоруською, польською або словацькою. Одним з природних механізмів розвитку мови є також запозичення елементів інших мов у результаті мовних контактів. Однак розвиток і розповсюдження українсько-російського суржику в Україні пов'язані з тривалим співіснуванням цих двох мов на одній території у нерівному соціально-політичному статусі. У період належності українських територій до Російської імперії, російська мова була мовою вищих соціальних верств і, за державної підтримки, обслуговувала потреби державного апарату, науки, техніки, освіти, армії та флоту тощо, а функції української мови переважно обмежувалися побутовим спілкуванням, фольклором або художніми творами здебільшого про сільське життя. Такі умови сприяли формуванню відношень диглосії з російською мовою у ролі «вищої», а розмовної української (або її місцевих діалектів, або суржику) -- у ролі «нижчої» (за іншою термінологією, мов відповідно «високої культури» та «низької культури»). В умовах диглосії, форми і лексика з «вищої» мови часто «просочуються» до «нижчої», але у дещо адаптованій формі.

У період існування СРСР українська мова дістала певну державну підтримку (особливо в роки так званої «українізації»), але загалом теж виконувала другорядні функції порівняно з загальнодержавною російською мовою, яка домінувала у сфері науки, техніки, економіки, вищої освіти, державного управління, у партійно-державному апараті і силових структурах, у засобах масової інформації і книговидавництві, а також була «мовою міжнаціонального спілкування». Вплив російської мови на інші мови у СРСР посилювався також через впровадження загальної освіти, розвиток економіки, урбанізацію, мілітарізацію, міграцію населення (у тому числі вимушену) та інші радикальні соціальні перетворення. У самій Росії до 2-ї половини XX ст. практично зникли територіальні діалекти російської мови у їх «незайманому» вигляді, поступившись місцем напівдіалектним формам мови або майже правильній літературній мові з деякими регіональними особливостями.

З урахуванням цих історичних факторів, у багатьох публікаціях суржик розглядається і оцінюється не у суто лінгвістичному аспекті, а у соціально-політичному, у контексті політичної боротьби за роль і статус української та російської мов в Україні, процесів русифікації або, навпаки, українізації. З одного боку, суржик характеризується як мовлення сільських жителів, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста; як проміжна субмова, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською: «За умови виключно російськомовної школи, церкви…, адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови… А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику»; як продукт «засмічення» чистої української мови русизмами або навіть як «хворобливе явище, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів». Згідно з альтернативною точкою зору деяких московських нефілологів, суржик є цілком природним явищем; деякі такі публіцисти взагалі називають суржик справжньою «народною» формою мови, а сучасну літературну українську мову -- «штучним галицьким новоязом», нав'язуваним народу «націоналістами».

В сучасних умовах може діяти і «зворотний» механізм утворення суржику: як проміжного етапу засвоєння російськомовними міськими жителями української мови. У зв'язку з цим, у публіцистичних статтях висловлюється і точка зору, що боротьба з суржиком є шкідливою, «бо вона зменшує коло наших союзників, замість того, щоби завойовувати нових», і що боротися треба не з суржиком, а за перехід російськомовних «спочатку хоча б на суржик».

Характерні риси

Суржик існує у різноманітних формах. Намагаючись типізувати суржик, деякі дослідники виділяють суржик «на основі української мови» і «на основі російської мови», а також «слабку» та «сильну» форми суржику, залежно від концентрації порушень лексичного стандарту української або російської мови (від 10-15% до 25%).

Деякі характерні прояви суржику (порівняно з нормативною українською мовою):

· вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже (навіть), да (так), нє (ні), када (коли), нє нада (не потрібно), єлє (ледве), щас/січас (зараз), всєгда (завжди), нікогда (ніколи), чуть-чуть (трішки), конєшно (звичайно, звісно), навєрно (мабуть), напрімєр (наприклад), допустім (припустимо), мєжду (між), вмєсто (замість), вродє/будто (наче, начебто), імєнно (саме), рядом (поруч), язик (мова), больніца (лікарня), циплята (курчата), предохранітєль (запобіжник), предсідатель (голова), почта (пошта), почтальйон (листоноша) тощо;

· «українізовані» форми російських дієслів -- здєлав (зробив), дівся (подівся), унаслідував (успадкував), получав (отримував), щитав («вважав» або «рахував» залежно від контексту), отдав (віддав), отключив (вимкнув);

· «українізовані» форми російських числівників -- вторий/втора;

· змішування українських і російських форм невизначених займенників -- хто-то (хтось), шо-то (щось), як-то (якось), які-то (якісь), який-то (якийсь), чого-то (чомусь, чогось), кой-шо (щось), кой-які (якісь);

· порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком -- по вулицям замість вулицями, на російській мові замість російською мовою;

· утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови -- самий головний (найголовніший), саме важне (найважливіше);

· утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком -- відробивший, прийшовший, зробивший (в українській мові ця граматична форма відсутня);

· слова і вирази, кальковані з російської -- міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні, на протязі;

· у вимові -- редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких приголосних, заміна «дж» і «дз» на «ж» і «з», також відсутність чергування «к/ц», зсув наголосу за російським зразком (када, розгаварювать, росписуваться, звонять, нахожуся, жінкє, в восьмирічкі, говорямть), відсутність чергування «о/і» або «е/і» (корова/коров, голова/голов замість корів, голів);

· активне використання «є» в позиції після приголосної, особливо в російських запозиченнях, ще й під наголосом (пєрвий, дєлають, свєт, архітєктор, Вєра, шалфєй) і т. д.

У мові сучасних засобів масової інформації можна зустріти також численні помилки, що є результатом автоматичного перекладу з російської багатозначних слів: встановити залізничне повідомлення, допомагає від запалення бруньок, вібрація статевої дошки тощо (аналогічно і у зворотному напрямку -- перекручивание фактов, перебрал на себя тощо).

Використання суржику в художній мові

У художній мові суржик використовувався здебільшого як стилістичний засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного, іронічного ефекту.

Наприклад, у п'єсі-опері Івана Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819) Возний вживає комічно-«макаронічну» суміш української мови зі старослов'янською і російською, демонструючи цим свою вищість над простими селянами, які розмовляють полтавським діалектом.

Суржик або макаронічна мова використовувалися як засіб гумору й сатири також у творах Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, П. Глазового та ін.

У двомовному дуеті популярних естрадних гумористів Тарапуньки і Штепселя, Штепсель у більшості ситуацій грав допоміжну роль подавача цілком банальних реплік «міською» російською мовою, на які Тарапунька мав відповідати дотепним «народним» суржиком.

Серед сучасних українських письменників, суржик займає помітне місце у творах Богдана Жолдака (серія оповідань «Прощавай, суржику!»). Суржик і ненормативна лексика є також органічними компонентами популярних п'єс Леся Подерв'янського.

У сучасній українській літературі суржик або російськомовні вставки часто використовуються також для реалістичнішої передачі мовлення персонажів (наприклад, у творах Ірени Карпи): якщо, на думку автора, у реальній ситуації такі персонажі розмовляли би суржиком, російською або перескакували з однієї мови на іншу, їх мовлення не перекладається нормативною українською мовою, а передається у вигляді, близькому до оригінального.

Суржик у сучасному мережевому жаргоні

У багатьох україномовних інтернетівських форумах і блоґах вживаються різноманітні форми суржику, що містять значну кількість русизмів, а також російськомовні вставки, записані українськими літерами, нецензурна лексика і інші елементи ігор з мовою та орфографією. Крім традиції використання суржику у сучасній українській літературі, у таких випадках варто враховувати і можливий вплив форм сучасного російського мережевого жаргону, де використовується навмисно спотворена орфографія і специфічна лексика. В українському тексті слова, спотворені на «падонківський» манер, можуть виглядати схожими на русизми чи елементи суржику.

Навмисно-демонстративне вживання суржику, специфічного жаргону і нехтування офіційними нормами правопису (свого роду «штучна диглосія ») підкреслює особливий неформальний характер віртуального мережевого спілкування, норми та звичаї якого є значно більш вільними та ексцентричними порівняно з листуванням чи спілкуванням у реальному житті, в умовах складних бюрократичних систем сучасних держав, а також позначає дистанцію між реальною та віртуальною особистістю автора. Водночас, модифіковане написання нецензурних слів та виразів може певною мірою пом'якшувати шоковий ефект від використання табуйованої лексики та епатажного стилю поведінки.

Аналогічні явища в інших мовах

Подібне явище існує в багатьох мовах в багатьох країнах світу. В білоруській мові воно отримало назву «трасянка». У канадському варіанті французької мови -- жуаль (франц. joual), поширений у провінції Квебек, з численними відхиленнями від франко-канадських фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови. На Ямайці частина населення говорить на місцевому варіанті англійської з домішками мов західної Африки -- патва. У Ніґерії є «ніґерійський піджин» (спрощена англійська із запозиченнями з мов йоруба й іґбо). У США подібне мовне явище -- суміш іспанської та англійської, якою спілкуються вихідці з Латинської Америки -- називають «спенґліш» (англ. Spanglish, утворене від англійської назви двох мов Spanish і English).

Суржик-як він є

Суржик. Під цим поняттям розуміють недоладну мішанку залишків давнього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Це назва здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідних коренів. Ця суміш мов є наслідок силувано вкоріненого почуття меншовартості, посередності тій частини людності, яка для задовольняння та пристосування до накинутої культури. Суржик проростає лише за умов, коли країна, а разом із нею її мова потрапляють у підлеглість іншій країні, іншому народові, іншій мові. У цьому разі мова метрополії чинить руїнницьку роль: деформує її, нищить, відтісняє, а отже, руйнує і саму душу народу, з якої нараз починає проростати цей мовний покруч.

Суржик - це калічення мови, мовна безпорадність, брак чуття слова, хапання за перший-ліпший сурогат із чужої мови, пасивний перехід на вторинний ширвжиток.

На відміну від «нормальної» мови, суржик не становить стабільної системи. Навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість установлення виразних фонетичних властивостей цієї субмови.

Апологети асиметричного білінгвізму дбають радше не про дві, а про одну із двох мов (наприклад російську, чи польську), бо їм так «лєгчє», вони так «прівиклі». Асиметричний масовий білінгвізм має наслідком не лише зовнішнє звуження царини вживання української мови. Він «підточує» її з середини, створює грунт для її внутрішнього розпаду, активізуючи процеси змішування російської й української мов.

Не до кінця позбувшись одного мовного суржику, певна частина «всеїдних» уже смакує іншими. «Фейс», «лейбл», «шоп», «маркет», «бутік» та інші англомовні запозичення поряд із полонізмами: «здибати», «злапати» й інші зазвичай можна почути сьогодні. «Дай Боже, щоб люди навчилися англійської мови, але не дай Боже, щоб вона стала другою «общепонятною»». Це застереження одного з найвидатніших учених-мовознавців ХХ ст. Юрія Шевельова прозвучало на першому міжнародному конгресі україністів.

З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприймання, національного мислення, що, з рештою, призводить до денаціоналізацїї.

Утративши свою мову, нарід гине як окрема історична величина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. «Різні мови…є різні світогляди…Своєрідність мови впливає на сутність нацїї, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, якій вона чужа, тому уважне вивчення мови має включати в себе все, що історія й філософія пов`язує із внутрішнім світом людини» - зазначав німецький мовознавець В. Гумбольдт.

Низький рівень живомовної культури-це необізнаність із мовними нормами, байдуже ставлення до свого мовлення, лінивство думки, мовна неохайність, невміння й небажання контролювати себе. Істотними причинами є також чужинецька мовна експансія й потурання їй високопосадовців усіх рівнів. Віками активно діяв механізм розхитування норм, вірус зневаги до української мови. Утішає те, що чимало російськомовних українців відчуває комплекс провини перед Україною, зокрема за втрату рідної мови.

Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося - це, передовсім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова - своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

Розвиток мови особистості - непростий процес. Лише той, хто невпинно працює над опануванням мови, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному й писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її - ілюзорна мрія, оскільки мова - це океан, що не має меж.

Мова не лише одна з ознак нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього життя.

Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови !

Размещено на Allbest.ru