Еволюція української мови в діаспорі (етно- і соціолінгвістичні аспекти)

Хор: Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну.

Диякон: The doors, the doors! In wisdom let us be attentive.

Хор: Вірую в єдиного Бога Отця, вседержителя …

Учасники таких незвичних (для монолінгвів) богослужінь, поступово адаптуючись до них, перестають звертати увагу на різницю кодів узагалі й тому не завжди здатні відповісти на запитання, якою мовою та чи інша фраза звучить під час літургії. Опонентам «мовної мішанини» таке богослужіння видається протиприродним і неприйнятним. Порядок, при якому в різний час відбуваються паралельні богослужіння кожною з мов, також створює свої проблеми: мовна сегрегація ділить парафії на «етнічну» й «американську» частини.

На формування національної свідомості діаспоритів значний вплив справляє ономастикон. Хоч більшість емігрантів походила із західноукраїнських земель, назви громадських, молодіжних, мистецьких організацій, спортивних товариств, закладів відпочинку тощо віддзеркалювали переважання в їхньому колі соборницьких настроїв. Топоніми Дніпро, Полтава, Батурин, Чорне море потрапляли в один ряд з іменем Тараса Шевченка, стаючи символами загальнонаціональної єдності. Вживання цих ономастичних реалій в єдиному контексті сприяло розширенню просторових рамок національної свідомості, нагадуючи вихідцям з Волині, Буковини, Закарпаття й Галичини та їхнім нащадкам, що їхня батьківщина -- це батьківщина Кобзаря і що це велика морська держава:

«21 березня відбувся концерт в честь Тараса Шевченка в українськім Чорноморськім Домі» (Вільне сл. -- Торонто, 15.05.1965, с. 11).

Прерогатива іменування громадських установ, що перебуває в руках керівництва, є важливим інструментом мовної політики. Навіть поверховий огляд сумарного репертуару назв громадських організацій виявляє його прагматичну зорієнтованість на формування свідомості діаспорної громади.

Не тільки комунікативний білінгвізм -- щоденне спілкування з мешканцями країни поселення -- впливає на мовну особистість діаспорита. Є підстави для запровадження терміна екзистенційний білінгвізм. Це віддзеркалення у свідомості білінгва двоїстої природи етнокультурного середовища, що оточує його в країні поселення. Помітна роль у формуванні цього середовища належить власним назвам та іменам:

«Площа “Україна” в Курітибі біля Пам'ятника Тараса Шевченка, окружена гарними зеленими ясенями, акаціями, тропічними бразільськими деревами. В Курітібі є фольклорні групи “Полтава” і “Барвінок”» (Укр. слово. -- Париж, 12.04.1992, с. 7).

Екзистенційна роздвоєність світу, в якому пам'ятник Шевченкові оточений тропічними бразильськими деревами, а фольклорні групи носять назву далекої Полтави та не менш екзотичного барвінку, відчувається насамперед через мову. У цьому світі живуть Дієґо Смеречинський, ·уставо Дорошук, Люіс Каленик та їхні товариші з настільки ж незвичними іменами. У сприйнятті зарубіжних українців такі поєднання не є чимось карнавальним чи екстравагантним. Знижений поріг чутливості до макаронізмів міжнаціонального плану зумовлений стратегією виживання за рахунок адаптації себе до середовища й середовища до себе.

Опозиція середовищу, спротив асиміляції, мабуть, ніколи не були в діаспорі «чистими» за своєю природою. Вони завжди були контаміновані ідеєю протистояння української мови іншій на материку -- в Україні. Проголошення Україною державної незалежності не тільки посилить престиж української мови у світі, але й порушить один із наріжних каменів національно-мовного лоялізму в діаспорі. Ця думка звучить цілком відверто в роздумах багатьох опитуваних. Сподівання на те, що українська мова належним чином розвиватиметься в Україні й справлятиме життєдайний вплив на діаспору, -- це радше психологічна реакція на звільнення від тягаря відповідальності за її долю, ніж раціонально обґрунтований прогноз, заснований на реалістичній оцінці ситуації.

Ресурс етномовної вітальності діаспори не безмежний, цілий ряд симптомів вказує нині на його передкризовий стан. У більшості випадків українська мова на чужині має ретроспективну проекцію, як у плані екзистенційному (це насамперед мова країни, в якій самі респонденти чи їхні предки жили колись, а не живуть тепер), так і в плані функціональному: діти з дідами й батьками говорять переважно по-українськи, а між собою, в подружжі та з представниками молодшого покоління дедалі більше по-англійськи. Позиції могіканів етномовного лоялізму слабшають. Природний процес оновлення поколінь та подальша інтеграція в життя країни поселення, ймовірно, приведуть найближчим часом до суттєвої лібералізації мовної політики української спільноти.

Розділ 4. «Лексичний паралелізм і функціональна стратифікація мови». Лексичний паралелізм став повсякденним явищем у мовній практиці діаспори від перших років її існування в Новому Світі. З'явилася велика кількість англомовних запозичень на позначення нових понять та реалій з американського життя, деякі американізми конкурували з існуючими вже в українській мові питомими словами чи давнішими запозиченнями. Оскільки в діаспорі мова розвивалася в ізоляції (функціональній, ідеологічній, психологічній), усталена в Україні термінологія й номенклатура відома лише небагатьом носіям мови, і тому такі слова в загальному вжитку відходять на другий план, стають низькочастотними. Наприклад, відмінності між системою організації освіти в Україні й США надають американського колориту поняттю high school (буквально висока школа), що відповідає нашому «середня школа». Англійське словосполучення сприймається як безеквівалентне (цьому сприяє й відмінність прикметників high :: середній у внутрішній формі цих змістових аналогів), тому його переважно вживають у транскрибованому вигляді -- гайскул. У процес транскрипційного запозичення втягуються й інші поняття з відповідної тематичної групи.

Ресурс власне українських виражальних засобів мовної меншини зазнає в іншомовному оточенні помітного скорочення через рідковживаність чи невживаність, а в процесі спонтанного мовлення його учасникам доводиться вибирати найкоротші шляхи до взаєморозуміння. Словом, яке виявляється напохваті, є найчастіше суржикове слово, або просто англійське слово, звукова форма якого нашвидкуруч українізується, а то й залишається в первісному вигляді. Вимоги до чистоти мови стають при цьому жертвою комунікативного процесу. Проблема масових газет у тому, що вони орієнтовані на широке коло читачів, значна частина яких у побуті послуговується просторіччям і деяких власне літературних слів може просто не розуміти. Тому в дужках, у лапках чи паралельно в тексті подаються широковживані «простонародні» відповідники літературних слів (своєрідний переклад на суржик чи з суржику, аби в жодного з читачів не залишилося сумніву, про що йдеться).

Аналізуючи якісний стан мови в українській діаспорі, важливо брати до уваги її функціонально-стилістичну стратифікацію. Є підстави говорити про існування трьох рівнів, що визначаються насамперед ступенем мовної компетенції особи: 1) просторіччя чи своєрідний українсько-англійський суржик; 2) розмовна мова з окремими вкрапленнями американізмів, регіоналізмів, полонізмів, русизмів тощо; 3) літературна мова, що відрізняється від літературного стандарту сучасної України тільки деякими особливостями правопису та незначними відмінностями нормативної лексики. Зрозуміло, що виділення таких рівнів є умовністю і їх чітке розмежування на практиці не завжди можливе, оскільки існують порубіжні зони.

Для багатьох просторіччя є важливим засобом подолання страху перед мовою. У ситуаціях спонтанного спілкування тому, хто не досить упевнено володіє українською мовою, доводиться часто вибирати одне з двох: або розмовляти суржиком, або ж не спілкуватися рідною мовою зовсім, остерігаючись критики за її недостатню чистоту. Гальмом може бути навіть не сам страх перед чиїмись критичними зауваженнями, висловленими вголос чи подумки, а почуття сорому чи провини перед самим собою. Такі побоювання можуть вести до втечі в мовчанку чи до переходу на англійську мову.

Значне місце в роботі відводиться іншомовним запозиченням -- питанню, що викликає найбільше дискусій між діаспорою й етнічним материком. Це зумовлено низкою причин, серед яких є й суб'єктивні, й об'єктивні. Взаємини української мови з іноземними мовами в діаспорі, з одного боку, і в Україні, з іншого, відрізняються за інтенсивністю (діаспора -- це щоденний контактний білінгвізм), екзистенційним тлом і попереднім соціолінгвістичним досвідом. У більшості розвідок на цю тему джерелом даних є друковані видання: періодика, художня, публіцистична й наукова література та словники. Проте для кількісного аналізу -- визначення пропорційних співідношень між лексичними варіантами -- цього недостатньо. Тому в дисертації для дослідження взаємодії різномовних елементів використано також значний масив «польового матеріалу», зібраного шляхом безпосереднього анкетування носіїв мови. У роботі наведено статистичні дані щодо одинадцяти варіантних груп, кожна з яких виникла внаслідок перекладу відповідного англійського слова-стимулу. Це своєрідне зондування лексичної системи, яке характеризує стан і тенденції її розвитку на рівні живого мовлення.

Від старшого до молодшого покоління носіїв мови більшість обстежених слів виявляє спад уживання дивергентних форм -- тих, що відрізняються від літературно нормативних у материковій Україні. Цей процес відбувається незалежно від характеру основи: слов'янська (підсоння, дружина, залога, кошиківка, копаний м'яч) чи неслов'янська (інвазія, нуклеарний, інституція). Винятком у нашому корпусі є тільки англо-полонізм адоптувати, частотність уживання якого не зменшилася. Попри зростаючий вплив англійської мови, основний «діалог» і лексичне протистояння відбуваються не між українською й англійською, а між мовами, що були в минулому й частково залишаються нині антагоністами (українською і польською та українською і російською).

Розділ 5. «Лабіринт правописного дуалізму». Стан мовної свідомості в політизованій чи ідеологізованій спільноті справляє значний вплив на саму систему мови, насамперед на її словниковий склад та орфографію. Контрольоване владою унормування правопису в Радянській Україні, яке було складовою частиною асиміляційної політики, викликало природний спротив більшості зарубіжного українства. Мова, зокрема правопис, потрапили в сферу політичного протистояння. За альтернативу колонізаторському правописові було визнано так званий харківський правопис 1928--1929 рр. Він цілком відповідав популярній у діаспорі соборницькій національній ідеології, оскільки мав протягом певного часу офіційний статус і був чинним на всіх українських землях (на відміну від своїх попередників -- регіональних та «авторських» правописів). Разом з тим, він не позбавлений серйозних вад та непослідовностей, що визнають і мовознавці діаспори. Правописна анархія, зумовлена недостатнім знаням його правил та впливом друкованої продукції з етнічного материка, вже не одне десятиліття викликає занепокоєння і серед професійних філологів, і в ширших колах української громади. Як зазначає В. Манастирський, активний учасник правописної дискусії в 60--70-х роках, «трагедія харківського правопису в тому, що він має доволі оборонців, але не має практиків, охочих вивчити його і вживати» (Сучасність, 1979, № 6, с. 12).

Видання, що були в опозиції до всього радянського, принципово не користувалися «радянським» правописом. Його вживали тільки нечисленні в діаспорі газети прокомуністичного спрямування. Насамперед привертає увагу використання літери ґ, яка є найпомітнішим показником тієї чи іншої правописної зорієнтованості друкованого органу. Проте в багатьох випадках і першим, і другим не вдавалося бути до кінця послідовними. Прорадянські видання нерідко грішили супроти правописних стандартів УРСР, наближаючись у дечому до своїх опонентів, і навпаки, антирадянські видання іноді застосовували «підсовєтські» орфографічні варіанти, насамперед у відтворенні латиноалфавітних g, h, палаталізації [л] тощо. Усе це, напевно, траплялося мимоволі як з одного, так і з іншого боку. І хоч магістральні відмінності між двома правописними орієнтаціями загалом зберігалися (передусім у їхньому кількісно-пропорційному вияві), існувала певна компромісна зона, що стояла на заваді строгому орфографічному сепаратизмові. Передумови різних непослідовностей у передачі g, h, м'якшенні [л] та ряді інших випадків закладені в самому правописному компромісі 1927--1929 рр. Функціональну перспективу цьому феноменові надала кодифікація паралельних форм деяких слів у правописному словнику Г.Голоскевича: галоша і ґальоша, глід і ґлід, глобус і ґльоб, Голгофа і ·олоґота, гроно і ґроно, арфа і гарфа, алло і галло, Еллада і Геллада, ураган і гураґан тощо.

Найбільше прикладів непослідовного дотримання відповідних орфографічних принципів дає ономастикон, оскільки не всі географічні назви та імена однаково поширені й далеко не всі мають нормативну форму, зафіксовану словниками. Орфографічні розходження нерідко трапляються в тому самому друкованому органі в близьких за часом публікаціях, іноді в тому самому номері:

Анґлія (Аванґард. -- Брюссель, 1983, № 6, с. 350), Англія (там само, с. 389); Бельгія (Укр. вісті. -- Дітройт, 03.01.1993, с. 6), Бельґія (Вільне сл. -- Торонто, 26.06.1965, с. 1); Парагвай, Уругвай (Нова зоря. -- Чікаґо, 19.06.1988, с. 2), Уруґвай (Вільне сл. -- Торонто, 26.06.1965, с. 11), Параґвай (Молода Укр. -- Торонто; Н. Й., 1990--91, № 12--1, с. 12);

Колумбія (Вісник. -- Вінніпеґ, 15.02.1988, с. 2), Колюмбія (там само, 15.05.1988, с. 18), Колумбія (Вільне сл. -- Торонто, 26.06.1965, с. 11), Колюмбія (там само, 05.06.1965, с. 1); Лос Анджелес (Нац. трибуна. -- Н. Й., 06.03. 1988, с. 5), Льос Анджелес (Аванґард. -- Брюссель, 1984, № 2, с. 157); Філядельфія (Свобода. -- Дж. С. , 29.07.1993, с. 3), Филаделфія (Наш Світ. -- Н. Й., 1962, № 19-20, с. 20); Альберта (Вільне сл. -- Торонто, 25.05.1965, с. 3), Алберта (там само, 14.08.1965, с. 3); Гамілтон (Вісник. -- Вінніпеґ, 15.01.1988, с. 19), Гамільтон, (там само, с. 18).

Значна частина відмінностей, що виникають у правописі іншомовних слів, зумовлена не так орфографічно-ідеологічною орієнтацією конкретного видання, як непослідовністю в дотеперішньому застосуванні принципів транскрипції й транслітерації в обох правописах -- і київському, і харківському. Найчастіше це виявляється у відмінностях при відтворенні голосних, наприклад:

король Джан Безземельний (Нові дні. -- Торонто, 1979, № 1, с. 21), пор. Джон Бейлі (Укр. вісті. -- Детройт, 25.12.1994, с. 3), Галливуд (Укр. козацтво. -- Чікаґо, 1969--1970, № 5, с. 36); пор. Голливуд (Свобода. -- Дж. С. , 11.07.1991, с. 2); Бофало (Укр. щод. вісті. -- Н. Й., 01.04.1947, с. 3; Аванґард. -- Брюссель, 1984, № 2, с. 159), Боффало (Нац. трибуна. -- Н. Й., 07.02. 1988, с. 3; Укр. козацтво. -- Чікаґо, 1969--1970, № 5, с. 36), пор. Бафало (там само), Баффало (Свобода. -- Дж. С. , 13.03.1996, с. 3); Мельборн (Аванґард. -- Брюссель, 1985, № 6, с. 398), Мельбурн (там само, 1984, № 3--4, с. 223) тощо.

Загальні назви, із зрозумілих причин, дають менший корпус фактичного матеріалу, але тенденції, що виявляються на прикладі власних назв та імен, помітні й серед апелятивів:

газета (Наш Голос. -- Трентон, Н. Дж, 1975, № 9, с. 13), пор. ґазета (там само, с. 11); гімназія (Гомін України. -- Торонто, 16.01.1991, с. 14), пор. ґімназія (Вільне сл. -- Торонто, 26.06.1965, с. 10); леґенда (Вільне сл. -- Торонто, 24.04.1965, с. 11), пор. легенда (там само, 31.07.1965, с. 8); агенція (Наш Світ. -- Н. Й., 1963, № 3, с. 9), пор. аґенти Еф-Бі-Ай (Свобода. -- Дж. С. , 30.03.1996, с. 1); каледж (Праця. -- Прудентопіль, 27.07.1954, с. 1; Вільне сл. -- Торонто, 09.10.1965, с. 5), пор. колледж (Свобода. -- Дж. С. , 28.03.1996, с. 2); лейзер (Вільне сл. -- Торонто, 10.04.1965, с. 7), пор. лазерний кріс (там само, 04.09.1965, с. 7) тощо.

В умовах діаспори пропорція іншомовних слів, які потрапляють в активний обіг, незрівнянно вища, ніж на етнічному материку. Досвід інтегрування їх у систему української мови на різних ієрархічних рівнях (фонологічному, морфологічному, словотвірному) суперечливий і водночас повчальний. Абстрагуючись від полеміки між представниками київської і харківської правописних орієнтацій, звернімо увагу на протистояння двох інших тенденцій, а саме: (1) натуралізації іншомовних елементів, тобто їхньої своєрідної українізації і (2) збереження «автентичності» іншомовного прототипу, що в уяві прихильників цієї тенденції сприяє європеїзації української мови і є виявом цивілізованого поводження з іншомовним матеріалом. Внаслідок натуралізації британський монарх з волі редактора торонтського «Вільного слова» (03.07.1965, с. 1), стає королем Юрієм, невідмінювані оніми набувають відмінкових форм: комітет Нобля в Ослі (Наш голос. -- Трентон, Н. Дж., 1976, № 10, с. 6), в папірнях Онтарія (Вільне сл. -- Торонто, 03.07.1965), у Нікараґві (Аванґард. -- Брюссель, 1984, № 3--4, с. 215) тощо. Деякі елементи надмірної, як на наш погляд, натуралізації є продовженням тенденції, закладеної в правописі 1929 р. та словнику Г.Голоскевича. Натуралізуються, наприклад, назви міст, до складу яких входить давньогрецьке слово polis “місто”. Таким чином форми Ольвіопіль, Мелітопіль і т. п. силоміць втискуються в українську словотвірну парадигму Тернопіль, Ямпіль, Бориспіль (з коренем -піль- від слова поле). Г.Голоскевич поширював це явище не лише на такі об'єкти ближнього світу, як Севастопіль, Симферопіль, Мелітопіль, Маріюпіль, Тираспіль, Ставропіль, а й на віддаленіші -- Константинопіль, Адріянопіль, акропіль.

Протилежний полюс більше представлений лексичними запозиченнями серед апелятивів (гай скул, гелікоптер, стейт, гайвей). В ономастиці він виявляється сукупністю явищ, зокрема, наполяганням на літері ґ навіть там, де її не пропонує вживати Г.Голоскевич, обмеженим уживанням власних назв у непрямих відмінках, намаганням передати неадаптовану форму англійського дифтонга (Перша лейді, «Вашінґтон Поуст») та відтворити позиційні варіанти англійських фонем, поширені зокрема в американському варіанті англійської мови (каледж, Джан, Вискансин), імітуванням фонологічно чужих явищ шляхом послідовної транслітерації онімів: Ноттінґгам, Огіо тощо.

Фактор належності назви до «ближнього» чи до «дальнього» світу мовця впливає на її орфографічну інтерпретацію. Для українців діаспори Торонто -- це об'єкт ближнього світу, вони його орфографічно «натуралізують» і починають відмінювати (подібно до того, як це сталося із загальною назвою пальто), для України -- це дальній світ, тому й назва залишається неосвоєною, незмінною. Одомашнюючим фактором може ставати певний стилістичний контекст, наприклад, повідомлення про літній карнавал української молодіжної організації СУМ має заголовок «Запорожець за Чікаґом» (Аванґард. -- Брюссель, 1985, № 5, с. 307): карнавальна тема набуває втілення в травестійній граматичній формі. Фактор ближнього й дальнього світу має свої статистичні виміри: частіше вживане слово, насамперед назва помітного об'єкта, столиці тощо, за таких самих морфологічних параметрів має шанси орфографічно натуралізуватися швидше, ніж маловідомий топонім. Психолінгвістичний чинник (ближнього й дальнього світів) є не єдиним і, можливо, не вирішальним. Взаємодіючи з традицією, він, з властивою мові асиметричністю, реалізується чи не реалізується в різних конкретних випадках. Помітний вплив на відмінюваність чи невідмінюваність іншомовних назв справляє в іншомовному середовищі граматична інтерференція, що є неодмінним супутником як активного, так і пасивного білінгвізму.

Вивчення мовного життя діаспори становить для нас не тільки академічний інтерес та матеріал для подальшого обговорення нез'ясованих питань. З кінця 80-х років деякі особливості цієї мовної практики, завдяки моральному авторитетові її носіїв, стали з'являтися й в Україні як альтернатива існуючим. Загалом кажучи, орфорграфічні впливи між Україною й діаспорою взаємні. Це особливо помітно в матеріалах, які друкуються в зарубіжних українських виданнях за поданням інформаційних агентств України, та в передруках з нашої періодики. Орфографічна адаптація до мови діаспорного видання не завжди відбувається послідовно, деякі елементи тексту зберігаються в первісному вигляді.

Зростаюча участь недавніх вихідців з України в писемному мовленні (як авторів та редакторів) також помітно впливає на нинішню правописну ситуацію. Люди, яким за певних обставин (адже існує правописний стандарт газети чи журналу) доводиться раптово переходити в іншу «орфографічну віру», нерідко припускаються мимовільних помилок. Найчастіше це трапляється з уживанням літер г і ґ, чи то за звичкою, наприклад, Брюгге (Brugge) (Укр. слово. -- Париж, 27.12.1992, с. 1), пор. Брюґґе (Голоскевич, с. 33), чи з надмірного прагнення засвідчити свою лояльність до репресованої п'ятої літери -- ·іллярі Родгам Клінтон (Hillary Rodham Clinton) (Свобода. -- Дж. С. , 03.04.1996, с. 6), Йoґаннесбурґ (Johannesburg) (там само, 29.04.1994, с. 1), ·олляндія (там само, 25.07.1995, с. 3), в Копенґаґені (там само, 24.12.1991, с. 10) тощо. Унаслідок «київсько-харківської» інтерференції виникають і граматичні «кентаври», наприклад: «Численна армія вчительства, студентів та учнів старших клясів отримали прекрасний подарунок» (Рідна школа. -- Н. Й., 1996, № 6, с. 20; курсив наш. -- Б.А.). Від форми кляса (за харківським правописом) родовий відмінок множини має бути кляс; за київським правописом мало би бути класів. Курйозом виглядають на шпальтах діаспорних газет банальні русизми, записані відповідно до харківського правопису, наприклад, ядохемікати (Свобода. -- Дж. С. , 04.05.1991, с. 3) Трапляються й інші подібні непорозуміння.

У закордонній україніці питанням мовного розвитку самої діаспори присвячені лише окремі статті. Виразно переважає зацікавлення загальноукраїнськими проблемами: правописом, формуванням і розвитком наукової термінології, соціолінгвістичною ситуацією в Україні. Сенс існування української мови в діаспорі вбачають у тому, щоб зберегти в неспотвореному вигляді її національну субстанцію, розвинути її та, повернувшись на Україну, прищепити до живого ще, але вкрай занедбаного дерева української мови. Якщо в час опозиції «підсовєтській» українській мові підстави для існування альтернативного, доброякісного (в очах його носіїв) варіанта мали цілком прозоре мотивування, то з розбудовою новітньої української держави відповідні аргументи поступово втрачають свою переконливість.

Висновки

Досвід мовного виживання в країнах поселення -- складова частина історії української мови. Завдяки своїй організованості й мобілізованості діаспора вже не одне десятиліття дає співвітчизникам з етнічного материка урок відданості своїй мові й стійкості до асиміляції. Нині вона взяла на себе ініціативу повернення українській мові багатьох затертих рис її національного обличчя. Природно, що між сподіваними й реальними наслідками такого впливу ніколи не стоятиме знак рівності. Проте ця взаємодія дає поштовх до подолання мовою (включно з її літературною формою) застійних явищ, динамізує її розвиток, дає новий погляд на її особливості через порівняння з іншими національними системами.

Етно- і соціолінгвістичне дослідження усного й писемного мовлення, мовної поведінки і мовної свідомості українців діаспори дає підстави для таких висновків:

1. Історичний досвід більшості народів світу вказує на ключову роль мови в процесі етно-національної консолідації. Мова забезпечує єдність комунікативного простору й виступає спадковим символом біосоціальної єдності нації. В етнічно неоднорідному середовищі вона є важливим засобом символічного домінування. Її особлива роль як соціальної інституції в тому, що вона забезпечує буденність цього процесу, кодуючи його на рівні як свідомості, так і підсвідомості. В українській діаспорі боротьба за символічне домінування в мові відбувається не лише на рівні міжмовних стосунків (українсько-англійських, українсько-іспанських тощо), але й між різними регіональними орієнтаціями всередині національної мови, насамперед наддніпрянською, галицькою та русинською.

2. Паралелі з іншими національними меншинами вказують на те, що саме літературний стандарт, а не місцева говірка, інтердіалект чи соціолект виступає носієм високого суспільного статусу мови, тією ознакою гіперетнічності, що ставить її на один рівень з конкуруючою національною мовою країни поселення.

3. Діаспора як феномен маргінальна за своєю природою. Це накладає відбиток на особливості функціонування мови і на характер мовної свідомості. У середовищі діаспори формується свій, автономно-діаспорний соціолінгвістичний світогляд. До виявів українського національного «Я» в діаспорі українці зарубіжжя підходять не з тими самими мірками, що й до його виявів в Україні. Лоялістський релятивізм у діаспорі базується зокрема на тому, що існує ілюзія «етнічної безликості» англійської мови в Сполучених Штатах і Канаді. Таку точку зору поділяють і деякі науковці українського походження, вважаючи, що англійська мова в Північній Америці стала інструментальною, а не символічною, тобто тільки засобом комунікації а не критерієм етнічної національної належності.

4. На формування мовної свідомості в діаспорі впливає національно-мовна політика держав поселення. Зазнавши суттєвої лібералізації в другій половині XX ст., вона залишається орієнтованою на соціокультурну гомогенізацію суспільства. У контексті світоглядних змін наприкінці XX ст. зазнало еволюції саме поняття етнічності в сприйнятті і політичного істеблішменту, і етнокультурних меншин. Серед представників поеміграційних поколінь набирає поширення селективна етнозахисна модель, що поєднує в собі американські цінності з окремими елементами етнічної спадщини: релігійними, мовними, репрезентаційними. Підтримується не тільки ідея культурного плюралізму, на противагу культурному відокремленню, але й так званий етнокультурний білінгвізм на противагу білінгвізмові функціональному.

5. На чужині ще більше, ніж на історичній батьківщині, основним функціональним осередком мови була й залишається сім'я. Двомовність діаспорних меншин -- явище нестабільне, й етнічна мова зберігає шанси на виживання до тих пір, доки існують комунікативні ситуації для ексклюзивної одномовності чи зберігається потреба й можливість прямого зв'язку з Україною. Таким чином, опорою двомовності в діаспорі є «внутрішньо» чи «зовнішньо» орієнтована одномовність.

6. У країнах поселення українська мова сприймається більшістю лоялістів як тимчасова гостя. Психологічно вона залишається насамперед явищем еміграційним, а не власне діаспорним. Якісний стан мови важливий для усвідомлення українцями самої суті своєї українськості. Воно завжди давалося через відштовхування від сусідів. Не випадково діаспорні публікації, що обговорюють питання чистоти мови, скеровані, як правило, проти наслідків російщення чи проти полонізмів і дуже рідко -- проти американізмів, іспанізмів тощо. Загрозою для екології української мови вважають насамперед запозичення з сусідніх слов'янських мов.

7. Велика кількість лексико-семантичних, орфографічних, граматичних дублетів і варіантів залишається характерною рисою усного й писемного мовлення українців діаспори. Намагання окремих мовознавців дисциплінувати варіантний слововжиток, увести його в рамки літературної норми стикаються з активним спротивом прихильників лексичного плюралізму. Світоглядовою передумовою таких переконань є погляд на мовознавчі проблеми через призму загальнополітичних, зокрема в контексті протистояння західного плюралізму східному тоталітаризмові. Об'єктивно такий розвиток сприяє радше лінгвістичному сепаратизмові, ніж централізмові. Стабільний розвиток мови потребує збалансованості динамічного й статичного показників. Лівий ухил на осі поліваріантність -- нормативність здатний суттєво погіршити її життєздатість.

8. Попри існування певних психолінгвістичних та історико-етнологічних передумов для дивергентного розвитку мови, свідомий, декларований сепаратизм у мовному житті діаспори не посідає якогось помітого місця. Про можливість виникнення окремого «колоніального» варіанта української мови існують лише поодинокі згадування, які не виходять за межі суто наукової постановки проблеми й не стали темою публічного обговорення чи формування громадської думки.

9. Правописна практика діаспори взаємодіє з процесом нормотворення в мові України. Закордонна друкована продукція, зокрема преса, вводячи в наш обіг широке коло іншомовних реалій, стимулює процес вироблення нових і впорядкування існуючих правил їхньої передачі українською мовою. Це супроводжується відчутною дестабілізацією правописної ситуації. В умовах централізованої системи нормотворення й державного контролю над мережею освітніх закладів, частиною видавництв та друкованих органів в Україні можна прогнозувати поступове досягнення балансу між правописними нормами й практикою. Елементи національного правописного стандарту дедалі більше проникатимуть у писемне мовлення українців діаспори.

10. Мовна свідомість уродженців країни поселення еволюціонує від антагоністичних стереотипів до компромісної моделі сприйняття міжнаціональних і міжмовних стосунків. Серед молодих українців дедалі більше зростає зацікавлення опануванням мови з прагматичних мотивів. У зв'язку з цим, імовірно, зазнаватиме змін і сама мова, з якою ідентифікує себе закордонне українство. Перевага все більше надаватиметься елементам літературної мови материкової України, адже насамперед з нею пов'язуватимуться як символьні, так і прагматичні аспекти комунікації. Поступово відходитиме в історію протиставлення діаспорної мовної практики літературній мові етнічного материка. Українська мова в країнах поселення дедалі більше набуватиме ознак діаспорної мови державної нації.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. -- К.: Рідна мова, 1999. -- 450 с.

2. Мовна лояльність і американізація в українській діаспорі // Мови європейського культурного ареалу: розвиток і взаємодія. К.: Довіра, 1995. -- С. 179--188.

3. Соціолінгвістична адаптація українців діаспори в країнах поселення (США і Канада) // Інтеграція України у світове співтовариство. -- К, 1999. -- С. 227--235.

4. Національна ідентичність і мова в українській діаспорі // Сучасність. -- 1999. -- № 3. -- С. 128--140.

5. Українське слово в Приморському краї // Сучасність. -- 1994. -- № 7--8. -- С. 156--162.

6. Українська мова на Зеленому Клині // Українська діаспора. -- 1995. -- № 7. -- С. 49--56.

7. Інтердіалект як форма національної мови: Штець М. Українська мова в Словаччині. -- Пряшів, 1996 // Мовознавство. 1997. -- № 6. -- C. 79--81.

8. Рецензія: Жлуктенко Ю.О. Українська мова на лінгвістичній карті Канади. -- К., 1990. // Укр. мова і літер. в школі. -- 1991. -- № 10. -- С. 93--95.

9. Слов'янські й неслов'янські запозичення в мові української діаспори // Мовознавство. 1998. -- № 2--3. -- С. 145--160.

10. Українські власні назви (антропоніми й топоніми) в англійському написанні // Мовознавство. -- 1993. -- № 1. -- С. 3--15.

11. Іншомовні слова в орфографічній практиці української діаспори // Український правопис: за і проти. -- К., 1997. -- С. 47--67.

12. Український правопис в оновленому виданні // Укр. мова і літер. в школі. - 1990. - № 2. - С. 74-75.

13. Українські імена з іншомовним акцентом: проблеми транслітерації // Культура слова. -- 1995. -- № 46--47. -- С. 31--36.

14. Принципи відтворення українських онімів у латиноалфавітних мовах Відтворення українських власних назв (антропонімів і топонімів) іноземними мовами. -- К. 1995. -- С. 21--30.

15. Нерозв'язані питання англо-української транслітерації // Другий міжнародний конгрес україністів. Мовознавство. -- Львів, 1993. -- С. 202--207.

16. Двомовність у діаспорі: конфлікт чи симбіоз лояльностей // Третій міжнародний конгрес україністів. Мовознавство. -- Харків, 1996. -- С. 3--13.

17. Повертаючись до джерел: УАН і українська мова // Вісник АН УРСР. -- 1991. -- № 8. -- С. 56--59.

18. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. -- К.: Наук. думка, 1992. -- С. 26--43.

19. Правописні уроки діаспори // Тези наукової конференції з проблем сучасного українського правопису і термінології. -- К., 1997. -- С. 16--19.

20. Термінологічні альтернативи діаспори. -- Українська термінологія і сучасність: Матеріали другої всеукраїнської конференції. -- К., 1997. -- С. 139--143.

21. Мовна свідомість як фактор національної самоідентифікації // Українська мова в процесі національно-культурного відродження України. Зб.наук. прац. -- К.: КДПІ, 1993. -- С. 3--5.

Анотація

Ажнюк Б.М. Еволюція української мови в діаспорі (етно- і соціолінгвістичні аспекти). -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальностей 10.02.01 -- українська мова, 10.02.15 -- загальне мовознавство. -- Інститут української мови НАН України, Київ, 1999.

У дисертації досліджуються еволюційні процеси в етномовній свідомості емігрантів і їхніх нащадків у країнах поселення, проблеми мови й національної ідентичності, особливості мовної поведінки й мовної свідомості українців діаспори. Пропонуються кількісні і якісні оцінки дифузних явищ у двомовному середовищі. Робота вводить у науковий обіг широкий масив соціолінгвістичного польового матеріалу, що представляє різні вікові групи та покоління діаспори.

У контексті соціолінгвістичних еволюційних процесів подано різнобічний аналіз правописних тенденцій; пропонується новий погляд на використання цієї частини мовного досвіду діаспори у виробленні загальнонаціональних орфографічних норм, насамперед при адаптації новітніх іншомовних запозичень; дається соціолінгвістичний прогноз розвитку мовної ситуації в українській діаспорі та подальших взаємин мовної практики українців зарубіжжя з нормами етнічного материка.

Ключові слова: мовна свідомість, мовна поведінка, ідентичність і мова, мовний варіант, мовна політика, двомовність, родинна диглосія, дивергентна лексика, правопис іншомовних слів.

Аннотация

Ажнюк Б.Н. Эволюция украинского языка в диаспоре (этно- и социолингвистические аспекты). -- Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальностям 10.02.01 -- украинский язык, 10.02.15 -- общее языкознание. -- Институт украинского языка НАН Украины, Киев, 1999.

В диссертации исследуются эволюционные процессы в этнолингвистическом сознании эмигрантов и их потмков в странах поселения, проблемы языка и национальной идентичности, особенности языкового поведения и языкового сознания украинцев диаспоры. Предлагаются количественные и качественные оценки диффузных явлений в двуязычной среде. Работа вводит в научный обиход широкий массив социолингвистического полевого материала, представляющего различные возрастные группы и поколения диаспоры.

В контексте социолингвистических эволюционных процессов произведен разносторонний анализ правописных тенденций; предлагается новый взгляд на использование этой части языкового опыта диаспоры в выработке общенациональных орфографических норм, прежде всего при адаптации новых иноязычных заимствований; дается социолингвистический прогноз развития языковой ситуации в украинской диаспоре и последующих взаимоотношений языковой практики украинцев зарубежья с нормами этнического материка.

Ключевые слова: языковое сознание, языковое поведение, идентичность и язык, языковой вариант, языковая политика, двуязычие, семейная диглоссия, дивергентная лексика, правописание иноязычних слов.

Summary

B.M.Azhniuk. Evolution of the Ukrainian Language in Diaspora (Ethno- and Sociolinguistic Aspects). - Manuscript.

Dissertation submitted for Doctor of Sciences (Philology) Degree in specialities 10.02.01 - the Ukrainian language and 10.02.15 - general linguistics. - Ukrainian National Academy of Sciences Institute of the Ukrainian Language, Kyiv, 1999.

The dissertation deals with the evolution of ethnolinguistic conscience of the Ukrainian immigrants and their descendants in the host countries and diachronic and synchronic aspects of the language and identity issues. It offers the analysis of various types of linguistic behaviour and the qualitative and quantitative assessment of the diffuse phenomena in the bilingual milieu. A considerable amount of the field data raised from the representatives of various demographic groups and diaspora generations is being submitted for sociolinguistic consideration.

The use of the Ukrainian language in the diaspora milieu is very much determined by the marginal nature of diaspora itself. This is clearly seen on all levels of language structure. From the very beginning of the Ukrainian press in North America (late 19-th century) its language was characteristic of the lexical borrowings from the English language environment parallelled by the native Ukrainian words that were often used as parenthetical explanations (майна/копальня/шахта, джаб/праця, сітізен/горожанин) to avoid possible misunderstandings from either one part of the readers audience or the other. Although the repertoir of loan-words in the postwar diaspora usage changed, the phenomenon itself survived. Alongside of the diaspora coinages produced of the authentic Ukrainian substance one can come across a range of americanisms, russianisms, polonisms, germanisms etc.

Functional stratification of the modern diaspora usage suggests the following classification: 1) vernacular or low colloquial speech heavily loaded with anglicized lexical and grammatical forms, vulgarisms and dialect elements, 2) colloquial Ukrainian with occasional vernacular and loan-word impregnations, 3) literary language with only minor differnces from the standard Ukrainian of the ethnic mainland (mostly in orthography and normative wordstock).

Linguistic awareness of an ideologically mobilized community exerts much influence on the system of the language. Ideological alienation of diaspora from the ethnic mainland during the years of the communist russification of Ukraine accounts for its adherence to the so-called Kharkiv (1928) orthography, forbidden by the Soviet officials in the early 1930-s. This 70-years old orthography requires modernization to meet the needs of contemporary practice; now its application in various diaspora publications depends mostly on the editors' intuition, all the institutionalized attempts to produce a unified diaspora version of the “truly Ukrainian” orthography being a failure. Many periodicals practice a blend of Kyiv and Kharkiv orthographies with an admixture of selfmade innovations. For a number of reasons orthographic situation in diaspora today very much resembles anarchy. Some periodicals started practicing modern Kyiv orthography after 1991, other publish contributions in both Kharkiv and Kyiv orthograpies, still other insist on orthographic conservatism and adherence to the 1928 spelling system.

The research includes a multidimensional analysis of orthographic phenomena in diaspora printed matter in the context of its sociolinuistic evolution. The proportion of foreign words, especially of proper names, that come into circulation in diaspora is much higher than in Ukraine. Therefore the experience (both positive and negative) of their adoption by the language is an asset that should be taken into account when specifying and updating the national orthographic norms acceptable both in Ukraine and diapora. Most of the diaspora Ukrainians recognize that their native language abroad will only last for a few generations and they are willing to take part in the all-Ukrainian process of language construction. The dissertation offers a sociolinguistic forecast of the development of the language situation in the Ukrainian diaspora and of the forthcoming relations between the linguistic practices of the Ukrainians abroad and the norms of the ethnic mainland.

Keywords: linguisic conscience, language behavior, language and identity, language variant, language policy, bilingualism, family diglossia, divergent lexemes, orthography of the loanwords.

Размещено на Allbest.ru