Семантико-стилістична характеристика хронологічно маркованої лексики (на матеріалі української історичної прози другої половини ХХ століття)

Аналізована група лексики на позначення людей, понять спорідненості та свояцтва представлена лексемами, що пройшли дуже довгий і складний шлях розвитку: отець, матка, дщерь, муж, жона, чадо, отрок.

Слово отець у процесі історичного розвитку помітно розширило свою семантику. У давньоруський період, крім поняття “рідний батько”, воно вживалося на означення батьків або предків. Ця лексема використовувалася і при звертанні до осіб, пов'язаних з релігійним культом. З подальшим розвитком мови слово отець у значенні “піп” виявилося стійкішим, ніж слово з первинним значенням. В українських історичних романах другої половини ХХ століття засвідчено архаїзм отець: “Може, останній Ярославович і справді возвеличить Русь, яко отець і дід його” (“Гнів Перуна”, 174). Від номена отець виникло багато дериватів. Поширений у староукраїнській мові і на сторінках досліджуваних романів дериват отчина (вотчина, вотнина) вживався у значенні рідного краю, стану батьків, спадкового родового права: “Великого князя слід хоронити на вітчині, в Україні Древлянській” (“Не дратуйте грифонів”, 34). “Бояри стрічали на межі своїх вотчин з припросинами і частуваннями” (”Євпраксія”, 16).

Семантична група лексики на позначення частин і органів людського тіла репрезентована номенами: уста, длань, десниця, перст, правиця.

Континуант давнього анатомічного терміна пьрстъ досить рано архаїзувався в українській мові і вже на початку XVII століття він зафіксований в “Лексиконі” П. Беринди як слово, “що вимагає пояснення: пьерстъ - палець. Нині перст - урочистий застарілий елемент літературної мови: “Пишуть три персти, а болить все тіло” (“Я, Богдан”, 267). “Никон сам благословив Яна перстом своїм на се законне діло” (“Гнів Перуна”, 94).

До окремої семантичної підгрупи архаїзмів належать лексеми, що засвідчують діяльність людини чи роботу окремих частин людського тіла: відати, веліти, баяти, гласити, зорити, ректи, трапезувати.

Слово відати у досліджуваних романах вжито у двох значеннях: “мати відомість про щось” та “володіти розумінням чогось”: “Нам скажуть про це в путі, ухильно відмовив ротмістр, може й справді ще не відаючи, куди має мене попровадити” (“Я, Богдан”,129) “Зітхнула Журина, відаючи гаразд, що примхам Євпраксії немає меж” (“Євпраксія”,9).

Великим є синонімічний ряд застарілих дієслів у значенні “висловлювати думку”: баяти, глаголити, гласити, ректи. “Баяли, що русичі давно чомусь не ходять у болгарську землю (“Отрута для княгині”,201). “А предківський закон гласить: зрадників вирубувати з коренем” (“Я, Богдан”,461). “Рік увесь народ: всі однодушно” ( “Я, Богдан”,504).

Семантичне поле, що містить номінації одягу в українських історичних романах ХХ століття, невелике. Окремий семантичний ряд становлять лексеми, які виражають умовно-узагальнене поняття одягу взагалі.

Від початку XVI століття українські тексти документують давнє спільнослов'янське запозичення з німецької мови шата (шати). У досліджуваних романах ця лексема вжита при зображенні подій більш раннього періоду: “З Євпраксії зірвано золототканні шати” (“Євпраксія”,45). Емоційно-оцінного значення слову шати надають атрибутиви, які символізують багатство, знатність: “З червеця робиться барва для можних світу сього, для шат князівських і королівських” (“Євпраксія”,23).

Семантична група на означення темпоральних понять представлена лексемами: березоль, верес, веремія, генварь, заутра, квітний, костричник, літо, падолист, сідмиця, сухий, травний, червець. Застаріла темпоральна лексика на позначення загальних часових понять репрезентована лексемою літо. Найдавнішим значенням цього слова слід вважати “пора року”. Згодом оформилося нове темпоральне значення “рік”. У зв'язку з розширенням семантики лексеми літо зародилося протиріччя між літом-сезоном і літом-порою року. Пізніше за словом літо закріплюється значення сезону, а для другого поняття використовується лексема рік, номен літо вважається застарілим і вживається в історичних романах зі стилістичною метою: ”Літописець записав коротко: “Того же літа (6625) устрої мост через Дніпр Володимир” (“Первоміст”,434).

Велику групу утворюють архаїзми-менономени, у яких застарілими є цілі слова -- костричник, окремі значення -- сніжний, фонетичні варіанти -- червець, словотвірні варіанти -- березоль.

У складі семантичної групи застарілих слів на означення військових реалій об'єднані такі лексеми: баралище, вої, герць, рать тощо.

Слово січа вживалося у значенні жорстокого бою, номен герць означав окрему сутичку, поєдинок воїна з ворогом, що знаменував початок битви: “Січа була коротка і запекла” (“Отрута для княгині”, 52). “Цей дикий варвар морочить йому голову. Не знає, з ким хоче стати на герць” (“Отрута для княгині”, 206).

Номен рать випав із системи військової термінології сучасної мови і став історизмом. Зафіксований з такими семами: “війна” -- “Ішов Маркерій зі своїм князем на рать, а може, повертався” (“Первоміст”, 488); “військо” -- “За наметами галасувала многолика рать” (“Отрута для княгині”, 206); “військові сили” -- “Чернігівський князь Божівок зненацька почав гуртувати рать” (“Меч Арея”, 18).

У сучасній українській мові ця лексема перейшла до розряду поетичної лексики, втративши при цьому значну частку свого номінативного значення і набувши цілої гами різних емоційно-експресивних характеристик.

Структурно-семантичний аналіз історизмів, проведений на матеріалі українських історичних романів другої половини ХХ століття, завершився побудовою такої класифікації:

а) суспільно-політичні історизми; б) історизми, що відображають соціально-економічні відносини; в) військові історизми; г) побутові історизми.

Суспільно-політична лексика є цікавим матеріалом для дослідження семантичних процесів розвитку слів у тісному зв'язку з чинниками економічного та політичного життя. Семантична група слів на позначення класової структури суспільства, соціального стану, місця людини в суспільстві репрезентована лексемами: боярин, вельможа, воєвода, війт, возний, голота, дейнеги, імператор, жупан, зости, канцлер, князь, конюший, раб, тивун, хлоп, челядь тощо.

Високою частотністю вживання відзначається лексема князь - запозичення з прагерманської мови (kuningar - король, утворене від kuni - рід). Лексема високопродуктивна у словотвірному плані. Зафіксовані деривати князювання, княжна, княжич, княжа: “Що княгиня, -- наполягав тивун, та княжич ніби й не учув” (“Меч Арея”, 12).

Найпоширенішою у семантичній групі історизмів, які є номінаціями представників простого народу, є лексема челядь. Вона праслов'янського походження, у давньоруській мові означала “раби”, “слуги”: “Хан Осень хрестився сам і челядь свою хрестив” (“Гнів Перуна”, 121). За часів кріпацтва так на Україні називали слуг. У деяких діалектах сучасної української мови - це “сім'я”, “люди”. У досліджуваних історичних романах актуальною семою для номена челядь є “слуги”.

Перейшов до розряду пасивної лексики і номен дейнеги. Основу його семантичної структури становить значення “народний повстанець”. Описуючи події 1648 року, П.Загребельний поспішив вжити сему дейнеги на означення повсталого люду, оскільки дейнеками їх стали називати після повстання козаків 1657 року: “А Пушкар, чистий і чесний, як і його дейнеки полтавські -- може, ти виявився найблагородніший, бо ж бився за справу Богданову” (“Я, Богдан”, 22).

Історизми на позначення військових реалій репрезентовані лексемами: воєвода, гридь, десяцький, дружина, дружинник, лучники, мечники, орда, пішці тощо.

Номен воєвода утворився з основ voj (inъ) і voditi (водити). З чисто військового терміна воєвода поступово перетворюється в слово, яке називало становище людини не тільки у військовій, але і в соціально-політичній ієрархії, бо з ХУІ століття воєвода починає виконувати функції начальника повіту, міста. У досліджуваних романах цей історизм засвідчений в обох значеннях: “Белдюзь же потрапив до Святополкових воєвод” (“Гнів Перуна”, 463); “Одні казали, що Воєвода постарів і не так, щоб злагоднів, а просто знесилився від постійної твердості” (“Первоміст”, 378).

До соціально-економічної лексики належать слова на позначення назв осіб, пов'язаних з певним родом занять: “Йшли привітати княжну або просто подивитись на неї вуглярі, смологони, лісовики, бортники, косарі, ликодрачі” (“Євпраксія”, 14).

Походження та структура багатьох професійних назв ремісників досить прозора: волопас, вугляр, смологон, кожум'яка, ликодрач. Але є й такі, семантика яких потребує дослідження. Наприклад, броварник є давнім запозиченням з німецької мови і означає “робітник пивоварні” (середньонімецьке brouver - пивовар).

Зі сторінок українських історичних романів другої половини ХХ ст. вимальовується яскрава картина податкової системи різних історичних періодів. Соціально-економічна лексика на позначення видів податків представлена лексемами правежі, потяги, вира, поволокова, поральне, сторожеве, подимне, подушне, повозове, подворове, разове, мостове, митне, позовне, присяжне, торгове, ланове, польове, лісове, станове, млинове, наприклад: “Холопи, ізгої, рядовичі, закладники, розорені князівськими продажами, вирами, боярськими правежами і потягами” (“Гнів Перуна”, 42).

Термін вира у східних слов'ян етимологічно пов'язаний зі спільнослов'янським багатозначним словом вьра, одним із значень якого було “провина”. Східні слов'яни замість терміна вира часто вживали слово вина на позначення не тільки провини, але і плати за провину чи злочин.

Своєрідною особливістю лексики на означення одиниць виміру і ваги є її глибока давність і найтісніший зв'язок з історією народу. Ця семантична група представлена лексемами: верства, лікоть, міра, п'ядь, поприще, пуд, стадія, фунт. Переважна більшість давніх лінійних мір пов'язана з рукою, її розмірами, рухами. Слово п'ядь якоїсь сталої величини не має, вона коливається залежно від способів вимірювання. Найчастіше ця одиниця позначає відстань між кінцями великого та вказівного пальців у момент їх найбільшого розтягнення. Іноді п'ядь уже не стільки асоціюється з мірою, скільки виступає символом дуже малих величин: “Виціловую кожну мить і кожну п'ядь, яка наближає до тебе…” (“Я, Богдан”,194).

Семантична група на означення назв старовинних монет, грошових одиниць репрезентована лексемами: гріш, гривна, дирхема, дукат, золотий, мідниця, міліарісій, ногата, нумизма, резана, срібляник, талер, червінець, шеляг.

Лексема дукат полісемна. Застарілими є обидва значення цього слова -- “старовинна монета, червінець” і “жіноча прикраса у вигляді монети, яку носили на шиї”: “Король тривожно задекларував війну, пойменував полковників і капітанів, розділив між ними 80 тисяч дукатів” (“Я, Богдан”, 105).

Особливе місце в українських історичних романах другої половини ХХ століття відводиться історизмам-топонімам: Вишгород, Дубно, Заруб, Звенигород, Корсунь, Лубеч, Любар, Острог, Паволоч, Переяслав та інші, наприклад: “З Чигирина до Корсуня через Смілу, далі на Білу Церкву, Паволоч, Любар, Острог, Дубно” (“Я, Богдан”,38). Майже всі ці лексеми давньоруські за походженням.

Високою частотністю вживання відзначаються лексеми семантичної підгрупи на позначення назв зниклих народів. “Дуліби сидять за Сівером і Полянами, південні їхні рубежі давно посіли уличі й тіверці, полунощну сторону стережуть градки й весі деревлян і дреговичів” (“Гнів Перуна”,104).

Лексика, що характеризує адміністративно-територіальний поділ, репрезентована лексемами: воєводства, волость, землі, князівства, маєток, староства, фільварок, ханства.

Тематична група побутової лексики включає в себе семантичні групи на означення назв жител, господарських будівель та інших споруд, назв одягу та головних уборів, взуття, назв їжі, напоїв, назви музичних інструментів. Окремі кімнати в будинку часто мали назви залежно від їх призначення. Для вираження поняття “світла кімната без кухонної печі” вживалося слово світлиця: “Запалила свічу. Знову порпалась у світлиці” (“Отрута для княгині”,189). У значенні “спальня” вживались лексеми ложниця, спочивальня: “Вольг увірвався до її ложниці… (“Отрута для княгині”,26); “Тільки коло спочивальні великокняжої вони спинилися…” (“Меч Арея”, 369).

Семантична група жіночого одягу представлена номенами: запаска, плахта, намітка. Слово запаска - спільнослов'янське найменування жіночого буденного поясного одягу. Однак сема “буденний одяг” не є постійною для цієї лексеми. У романі П.Загребельного “Я, Богдан” контекст вказує на актуальність семи “святкового вбрання”: “…А стояла в світлиці незнана дівчина - україночка, мила і пишна, засоромлена й зухвала, проста й вишукана: кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки, запаска в барвах червоній і шовково-золотистій” (“Я, Богдан”,209).

Назви зафіксованих у історичних романах другої половини ХХ століття головних уборів систематизуються за ознакою приналежності до тієї чи іншої статі. Чоловічі головні убори: кабардинка, магерка; жіночі: очіпок, намітка, навершник, кибалка, убрус, наприклад: “Кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки” (“Я, Богдан”, 209).

У Ш розділі - “Стилістичне використання хронологічно маркованої лексики в українському історичному романі другої половини ХХ століття” - аналізуються можливості використання застарілої лексики зі стилістичною метою.

Відчуття епохи в художньо-історичному творі досягається широким введенням застарілої лексики, що характеризує різні сторони соціально-економічного та культурного життя народу, особливості побуту та звичаїв в описуваний час.

Проаналізовано прийоми введення застарілої лексики в канву художніх творів. Найчастіше письменники вдаються до тлумачення значень слів у тексті через непрямий або прямий опис предмета: “Й Богдан таки здебільшого бився києм. То була важка дубиняка, обкована з усіх сторін залізними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипів (“Меч Арея”,40). Іншим прийомом, що сприяє розумінню застарілої лексики, є тлумачення її значення в самому реченні: “Княгиня мусить сісти за стіл для зостів - придворних жінок імператриці” (“Отрута для княгині”, 404).

Посилення стилістичного ефекту досягається введенням застарілих слів у синонімічні ряди, використанням антонімії, багатозначності слова, омонімії: “Даремно гніваєшся… Не про твоє життя йдеться, князю. Йдеться, аби за нашу кров і за наші животи прийшла перемога” (“Гнів Перуна”, 300); “Якісь це незвичайні були таті-грабіжники” (“Гнів Перуна”, 24); “Хіба неоднаковий рот у пана та хлопа, і чи не пасує срібна таріль кожному” (“Я, Богдан”, 304).

Розглядається хронологічно маркована лексика як засіб творення комічного і сатиричного ефекту, аналізуються основні прийоми сатиричного використання застарілої лексики в українських історичних романах другої половини ХХ століття. Одним з найважливіших прийомів мовної сатири є використання церковно-книжної лексики. Потрапляючи у незвичайне словесне оточення, архаїчна лексика сприймалася читачем як стилістично стороння і створювала комічне враження: “Святий Миколаю, поглянь на воєводу!… І на тих дурнів воззрися, - входячи в охоту гаркнув Стрижак” (“Первоміст”, 463).

Проведено аналіз хронологічно маркованої лексики, наділеної великим суспільно значущим змістом. “Слово руської мислі набирало тут своєї могуті” (“Гнів Перуна”,84).