Абстрактно-авторські речення в художньому мовленні

Одеса - 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Ізмаїльському державному педагогічному інституті

Науковий керівник: Лабунько Октябрина Йосипівна, кандидат філологічних наук, доцент,

Ізмаїльський державний педагогічний інститут, завідувач кафедри

української та російської мов для національних груп

Офіційні опоненти:

Гуйванюк Ніна Василівна, доктор філологічних наук ,

професор, Чернівецький державний університет, завідувач кафедри сучасної української мови.

Семененко Лариса Анатоліївна, кандидат філологічних наук, доцент, Одеський державний університет, доцент кафедри української мови.

Провідна установа:

Ужгородський державний університет кафедра української мови.

Захист дисертації відбудеться " 29" вересня 1999 р.

о 1330 годині на засіданні спеціалізованої вченої Ради

К 41.051.02 Одеський державний університет ім.І.І.Мечникова

(272000 м. Одеса, Французький бул., 24\26).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Одеського державног університету ім.І.І.Мечникова

(272000 м. Одеса, Французький бул., 24\26).

Автореферат розісланий " 26 " серпня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої Ради

кандидат філологічних наук, доцент Черноіваненко Є.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У лінгвістичній літературі приділялось чимало уваги синтаксичним конструкціям із генералізованою семантикою. Розглядались такі конструкції з різних боків: з точки зору філософії та психології (О.О.Потебня, М.М.Кольцова), логіки (В.Г.Гак, В.Ф.Васильєва), граматики (О.М.Пєшковський, О.О.Шахматов, С.Д.Кацнельсон, О.Єсперсен, І.К.Білодід, Д.І.Руденко, О.І.Бондар). Частіше всього зверталась увага на універсально-узагальнююче значення генералізованих конструкцій. Часто ця проблема висвітлювалася або побічно, або побіжно. Були спроби схарактеризувати абстрактні речення лише у функціональному аспекті (І.Р.Гальперін, С.Н.Цейтлін, Л.К.Кузнецова, Н.Л.Шубіна, І.А.Мартьянова). Проте без урахування формально-граматичних та семантичних характеристик виявлення синтаксичного статусу абстрактно-авторських речень є неможливим. Лише системно-граматична характеристика вказаних структур дозволяє встановити їх особливий статус.

Аналіз досліджень різних напрямків дозволяє стверджувати, що абстрактно-авторські речення мають певну лінгвістичну базу, яка розкриває їх семантичний потенціал. Проте на сьогоднішній момент у синтаксичній теорії сучасної української мови по суті немає робіт, які описували б явище семантико-синтаксичної генералізації предикативних одиниць, і тому можна констатувати факт невивченості їх структурно-граматичної специфіки, ступенів абстракції в умовах їх функціонування.Все це обумовило актуальність теми і визначило вибір її для дисертаційного дослідження. Крім того, тема мотивована рядом інших чинників. По-перше, нечітке розрізнення категорій узагальнення й абстрактності в лінгвістичній літературі; по-друге, опис широкого різноманіття універсальних висловлень і невиділення серед них абстрактно-авторських речень як особливих структур; по-третє, нерозрізнення схожих синтаксичних структур у лінгвістиці тексту як особливих текстотворчих одиниць; по-четверте, відсутність системного опису абстрактно-авторських речень в українській мові.

Метою дисертаційного дослідження є виявлення синтаксичного статусу абстрактно-авторських речень у системі предикативних одиниць, вивчення та опис абстрактно-авторських речень, їх функціонування в художньому мовленні; аналіз ряду істотних ознак таких речень у зіставленні, з одного боку, з особливостями узуальних (звичайних) узагальнено-особових речень, з іншого, - з особливостями пареміологічних одиниць.

Досягнення мети дослідження передбачає розв'язання ряду взаємопов'язаних теоретичних і практичних завдань:

1) схарактеризувати категоріально-граматичні особливості абстрактно-авторських речень;

2) виявити семантичну специфіку структур, що розглядаються;

3) проаналізувати їх денотативний та сигніфікативний аспекти;

4) описати морфологічні, лексичні і синтаксичні засоби реалізації абстрактно-авторських речень;

5) показати загальні закономірності лексичного наповнення абстрактно-авторських речень;

6) провести конкретні спостереження над функціонуванням даного типу речень у художньому тексті;

7) визначити контекстуальну спільність конструкцій з узагальненою семантикою.

Для розв'язання поставлених завдань окреслено джерельну базу, методологію й методику дослідження.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є описовий, структурно-семантичний і кількісний.

Наукова новизна дисертаційного дослідження визначається комплексним лексико-граматичним і функціонально-семантичним підходом до вивчення абстрактно-авторських речень, виявленням їх місця в синтаксичній системі сучасної української мови. Крім того, вироблено критерії семантичної ідентифікації абстрактно-авторських речень у системі текстових категорій.

Основна гіпотеза дисертації полягає у тому, що абстрактно-авторські речення становлять особливий тип предикативних побудов в ієрархічній системі синтаксичних структур сучасної української мови, зокрема її художнього мовлення.

Практичне значення одержаних результатів. Визначення синтаксичного статусу абстрактно-авторських речень як окремого типу предикативних структур дасть змогу доповнити синтаксичну теорію предикативних побудов художнього мовлення. У дисертації введено в науковий обіг значний за обсягом і вагомістю новий фактичний матеріал.

Результати дослідження можуть бути використані при читанні курсів сучасної української літературної мови, зокрема синтаксису тексту, курсів лінгвістичного аналізу художнього тексту і стилістики української мови, а також спецкурсів та спецсемінарів у вузі.

Джерела дослідження. Матеріалом для дослідження послужив фактичний матеріал, вилучений із творів українських письменників, творчість яких відзначається філософським аспектом світовідтворення, починаючи зі спадщини Т.Г.Шевченка, Л.Глібова і завершуючи творчістю сучасних прозаїків та поетів. Проаналізовано 1500 абстрактно-авторських речень та інших одиниць із генералізованою семантикою (паремії, узагальнено-особові речення).

Апробація роботи. Основні положення і результати дослідження обговорювались на міжнародних наукових конференціях (1998: Київ, Дрогобич), а також на засіданнях кафедри української та російської мов для національних груп Ізмаїльського державного педагогічного інституту (червень, 1998) та кафедри української мови Одеського державного університету імені І.І.Мечникова (грудень, 1998; травень, 1999). Основні положення дисертації викладено в 7 публікаціях.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (розділ І - “Абстрактно-авторські речення в системі предикативних одиниць”; розділ ІІ - “Формально-граматична характеристика абстрактно-авторських речень”; розділ ІІІ - “Семантична специфіка абстрактно-авторських речень”), висновків, списку використаної літератури (179 найменувань) та списку джерел фактичного матеріалу (20 найменувань). Основний текст дисертації - 165 сторінок, загальний обсяг - 180 сторінок комп'ютерного набору.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, схарактеризовано стан її вивчення, визначено мету і завдання роботи, методи і прийоми аналізу, об'єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відображено апробацію, сформульовано положення, що виносяться на захист.

У першому розділі, “Абстрактно-авторські речення в системі предикативних одиниць”, узагальнюються ті трактування конструкцій з узагальненою семантикою, які є наявними в лінгвістичній літературі. Виявляються факти несистемного, фрагментарного вивчення описуваних структур; досліджується диференціюючий потенціал абстрактно-авторських речень.

Вживаним у сучасній лінгвістичній літературі є термін “абстрактне речення”, закріплений “Словником лінгвістичних термінів” О.С.Ахманової (1966, 30). Беручи цей термін за робочий, ми вкладаємо в нього дещо інше значення: називаємо ним не будь-яке речення з абстрактною семантикою (Людина смертна, Повітря прозоре тощо), а речення з генералізованою семантикою часу, числа й особи, що виражають думку, оцінку подій, явищ, філософську позицію певного автора. Тому такі конструкції ми називаємо абстрактно-авторськими реченнями (ААР), зосереджуючи увагу на вивченні матеріалів художніх творів української літератури.

Доводячи зв'язок семантики синтаксичних конструкцій з денотатом, можна стверджувати, що ААР, як і слова, характеризуються наявністю денотативного і сигніфікативного аспектів значення, причому денотативний аспект характеризує знак (повний - предикативний, частковий - слово) за відношенням до його предметної спрямованості, сигніфікативний аспект - до його поняттєвої спрямованості. Денотативний аспект узагальненого речення являє собою співвідношення пропозиції з класом відношень між предметами, на відміну від звичайного речення, в якому проявляється співвідношення з одиничною конкретною ситуацією. Отже, ААР мають узагальнене денотативне відношення.

Оскільки речення є відображенням фактів реальної дійсності, закономірно постає питання про референтність речення як лінгвістичну проблему і референтність ААР зокрема. Визначаючи щодо цього два напрямки - логічний і лінгвістичний, можна стверджувати, що ААР є референтними, оскільки вони описують реальну ситуацію і можуть бути інтерпретованими, тобто співвіднесеними з позамовним світом.

Категорії абстрактності й узагальнення виступають як проблемні в логіці, філософії та лінгвістиці. З позицій логіки питання співвідношення узагальнення й абстрагування розробила В.Ф.Васильєва. У філософії та психології ці категорії розглядаються як два самостійних розумових процеси, причому абстрагування вважається первинним, а узагальнення вторинним. У лінгвістичній літературі категорії узагальнення й абстракції також подані в різних аспектах. У текстових побудовах узагальнення виступає як певний ступінь до абстракції, потяг до абстрагування від конкретних властивостей, відношень. Абстрактним структурам притаманні аналітизм, універсальність, загальність і найвищий ступінь їх логіко-граматичного абстрагування. Усе це визначає чітку градацію ступенів абстракції, яка вмотивовує диференціюючий потенціал ААР. Із процесом абстрагування тісно пов'язане поняття “класу”. У зв'язку з цим у лінгвістиці розглядаються предикат класу і суб'єкт класу, механізм узагальнення яких виявляє схожість. Саме вони творять семантичну структуру ААР.

Поняття абстракції тісно пов'язується з поняттям універсальності. Сучасний період розвитку мовознавства взагалі характеризується підвищеним інтересом до проблеми універсалій (Б.О.Серебренников, М.М.Гухман). Визначилася тенденція розмежування універсальних явищ і лінгвістичних універсалій. У 80-ті роки увага дослідників привертається до універсалій тексту і порядку компонентів у синтаксичних конструкціях. Увага мовознавців до універсалій, зокрема лінгвістичних, визначила в деяких із них відношення до всіх конструкцій з узагальненою семантикою як до універсальних висловлень (УВ). УВ вивчали В.Г.Садова, Є.Н.Гаврилова, їм присвятила своє дисертаційне дослідження В.І.Шмаріна (1975). Отже, поняття лінгвістичних універсалій багато чим зумовило розуміння УВ як загальних істин і цілком може стати науковою основою для інтерпретування ААР як універсально-аналітичних конструкцій.

Враховуючи теоретичні погляди в лінгвістиці на синтаксичні одиниці і синтаксичні конструкції, ми визначаємо особливе місце в системі синтаксичних конструкцій для ААР, які поряд з інтегральними ознаками предикативних одиниць мають специфічну маркованість своєї структурно-семантичної організації. Тут перш за все необхідно назвати категорії часу, числа й особи з генералізованим значенням. В ієрархічній системі предикативних одиниць сучасної української мови широко представлені синтаксичні конструкції з узагальненою семантикою, яка виявляється в генералізованості граматичних категорій часу, особи і числа. У різний час учені-лінгвісти по-різному інтерпретували такі конструкції. Розумілись ці текстові структури як з позицій граматики, так і з позицій логіки та філософії. У філософському аспекті розглянув категорії узагальнення й абстракції О.О.Потебня. Саме він одним із перших у вітчизняній лінгвістиці порушив питання про розрізнення конкретних і абстрактних висловлень (1977, 90-91). Помітив це розрізнення й О.М.Пєшковський, який виявляв абстрактні конструкції, але термінологічно їх не позначав. Він звернув увагу на одну із суттєвих ознак таких конструкцій - генералізовану форму часу, “теперішній позачасовий” (О.М.Пєшковський 1956, 204). Властивість дієслова в теперішньому часі виражати позачасові відношення також була помічена О.О.Шахматовим (1941, 487). Учений особливу увагу приділяє іменним реченням із нульовою дієслівною зв'язкою, в яких стверджується “постійний, поза умов часу, зв'язок суб'єкта з предикатом” (1941, 486). Схожі синтаксичні конструкції з генералізованою семантикою часу і числа були помічені С.Д.Кацнельсоном як особливі синтаксичні побудови (1972, 31). Часові відтінки у формах теперішнього часу відзначає Г.О.Золотова (1973). “Узагальнений час” і “узагальнене число” розглядає О.Єсперсен як синтаксичні і логічні поняття (“Философия грамматики” 1958). Семантику “узагальненої однини” дослідив Д.І.Руденко, який вивів значення “родової однини”, що прямо співвідноситься з досліджуваними нами конструкціями.

Існують певні лексико-граматичні засоби, які беруть участь у вираженні об'єму значення речення (загального чи конкретного). Це так звані квантифікатори, або кванторні слова, які служать для уточнення кількісної характеристики об'єктів і дій. У реченнях окремого чи одиничного значення вживаються квантори існування (“хоча б один”, “декотрі”). Для утворення загальних висловлень слугують квантори загальності (“усі”, “усякий”). У лінгвістиці описали речення з кванторами загальності Ю.С.Степанов (1981), В.Г.Гак (1986).

Ряд сучасних дослідників, вивчаючи темпоральні відношення в сучасній українській літературній мові, звернули увагу на категорію часової локалізованості/нелокалізованості (В.М.Русанівський, О.І.Бондар). Другорядні відтінки теперішнього часу з виділенням “теперішнього позачасового” схарактеризовані у вузівських підручниках із сучасної української літературної мови (за редакціями І.К.Білодіда 1972; А.М.Медушевського 1975; О.Д.Пономаріва 1991).

В абстрактних конструкціях узагальнюватися також може ще одна синтаксична категорія - категорія особи. Узагальнено-особовий спосіб представлення суб'єкта у вищій мірі властивий висловленням узагальненого характеру (сентенціям, афоризмам, прислів'ям, а також ААР). В.Г.Гак кваліфікує схожі конструкції реченнями загального (універсального) значення (1986, 156).

Отже, розгляд існуючих у науці інтерпретацій синтаксичних конструкцій з узагальненим значенням категорій часу, числа й особи переконує нас у тому, що об'єктом вивчення були узуальні узагальнено-особові речення і пареміологічні одиниці. Дослідження ступеня абстрактності предикативних одиниць дозволяє виділяти серед структур із генералізованою семантикою ААР, в яких значення узагальненості підтримується позачасовими формами теперішнього часу дієслова-присудка або еквівалентними часовими формами, узагальненим значенням категорій числа й особи, як текстові структури - категорією модальності. ААР спираються на індивідуально-авторську належність, за умов зняття якої вони втрачають свою специфіку і стають афористичними висловленнями, поповнюючи фонд пареміологічних одиниць. З метою виявлення ступеня логіко-граматичної абстракції в роботі досліджуємо диференціюючий потенціал ААР. Основний диференціюючий потенціал ААР виявляється з урахуванням певних категоріальних координат генералізованих структур: ступінь закріпленості лексичного складу, ступінь генералізації граматичних категорій, образний потенціал, ступінь відтворюваності, текстотворчі потенції, ступінь автономності, індивідуально-авторська належність.

ААР мають суттєві ознаки синтаксичних одиниць, утворюючи особливий тип предикативних побудов в ієрархічній системі синтаксичних структур сучасної української мови, зокрема її художнього мовлення.

Другий розділ дисертації, “Формально-граматична характеристика абстрактно-авторських речень”, містить дослідження формально-граматичного боку ААР і включає розгляд їх парадигматичних і синтагматичних особливостей.

Визнання в мовознавстві останнім десятиріччям антропоцентричності мови і мовлення спричинило переважний розгляд засобів вираження суб'єктивної модальності по відношенню до об'єктивної. Пріоритетна функція суб'єктивно-модального значення серед інших модальних значень становить важливий етап у розширенні меж граматичного аналізу речення і своєрідний перехід від речення до висловлення й до тексту. Загальновизнаним є погляд на суб'єктивно-оцінну модальність, яка формується поетапно і знаходить своє вираження остаточно в межах цілого тексту.

В ААР, в яких узагальнене уявлення про світ передається через авторське відношення до світу, тобто суб'єктивне начало є основним, категорія модальності характеризується деякою своєрідністю. ААР - це індивідуально-творчий акт, тому роль автора стає визначальною і такою, що формує текст у цілому. Усе це в результаті імпліцитно передає почуття самого автора. Але дуже часто ААР, окрім імпліцитного вираження суб'єктивно-модального значення, мають експліцитне вираження модальності. Єдність імпліцитного й експліцитного і складає суть суб'єктивної модальності в ААР.

Усе різноманіття вираження суб'єктивно-оцінної модальності можна звести до граматичних, лексичних й інтонаційних засобів. В ААР суб'єктивно-модальні значення виражаються названими мовними засобами, але їх співвідношення може бути різним. Це переважно граматичні й лексичні засоби, роль інтонаційного засобу стає допоміжною, тобто інтонація або підсилює суб'єктивне значення, або доповнює його різними відтінками. Іноді суб'єктивно-модальне значення виражається комбінацією всіх трьох типів зазначених засобів. Найбільш виразними в цьому відношенні є лексичні засоби: суб'єктивна модальність в ААР може виражатися модальними частками, прислівниками, займенниками, узгодженими словами, що виконують функції модальних часток, та іншими словами, які своїми лексичними значеннями передають авторське ставлення до висловлюваного. Частки мають найбільш багаті можливості створення різних модусних значень. До граматичних засобів вираження суб'єктивно-модальних значень відносяться перш за все синтаксичні побудови зі вставними словами, вставними сполученнями слів або вставними реченнями та деякими групами дієслів. Коло суб'єктивно-модальних значень в ААР, що створюється цими засобами, є досить широким і в якійсь мірі близьким до кола значень, що мотивується модальними частками. Модальні слова, будучи одним із засобів вираження лінгвістичної категорії модальності, у структурі ААР поєднують у собі функцію маркерів логіко-семантичних відношень між ААР (як актуалізуючою частиною тексту) і текстовим оточенням (як опорною частиною тексту) із функцією логіко-граматичних предикатів, які експлікують авторське “я”, активізують підключення автора до мовленнєвого акту. Суб'єктивно-модальні значення можуть виражатися словами різної морфологічної характеристики, що мають модальне значення (“можна”, “не можна”, “треба”, “потрібно”, “необхідно”, “повинен”, “зобов'язаний”, “могти”, “хотіти”, “бажати” тощо).

Деякі суб'єктивно-модальні значення в ААР виражаються засобами словопорядку й повтору, а також спеціальними синтаксичними конструкціями. Семантика генералізованості наповнила деякі синтаксичні конструкції, побудовані за певною схемою. Це такі синтаксичні побудови, структура яких є фразеологізованою (Н.Ю.Шведова, В.А.Бєлошапкова). Подібні синтаксичні “фразеологізми” абстрактної семантики створюють суб'єктивне значення підкреслення, акцентування або виділення якогось моменту у висловленні: “Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити” (Коцюбинський). Отже, ААР, маючи ознаки генералізованості й авторської паспортизації, виявляють різноманітні суб'єктивно-модальні значення, виражаючи їх як імпліцитно, так і експліцитно.

ААР являють собою найбільш абстраговану систему співвідношення фактів із часовою локалізованістю, іншими словами, вони взагалі не співвідносяться з минулим-теперішнім-майбутнім, оскільки мають місце в будь-якому відрізку часу. Вони є позачасовими, абсолютними і виражають факти загальнозначущі для будь-якого часу, не співвідносячись ні з яким моментом на часовій осі. Позачасовість є одним із змістових типів часової нелокалізованості. Поняття про часову нелокалізованість пов'язується з іменами Е.Кошмідера (1962), О.В.Бондарка (1971), Н.А.Козінцевої (1991), О.І.Бондаря (1996). Позачасового значення набувають ААР у художньому тексті, виражаючи суб'єктивне представлення темпоральної моделі світу. Автор подає читачеві якусь істину, перевірену часом і неухильно повторювану за певних обставин не тільки в теперішньому і минулому, але й можливу в майбутньому. Невипадково реальним або потенційним маркером ААР виступають обставини часу семантичних типів: 1) спорадичності - “часом”, “буває”, “іноді”: “Іноді людині хочеться забути свій фах…” (Загребельний); 2) узагальненості за моментами часу - “все життя”, “ у всі часи”, “кожної хвилини”, при запереченні - “ніколи”, при ствердженні - “завжди”: “І завжди так в житті: до сонця несемося, Лишень затихнуть десь його палкі пісні” (Хвильовий); 3) узагальненості за локальністю - “усюди”, “скрізь”: “Так в світі хитрая людина Усюди в'ється, як Хмелина…”(Глібов). Значення позачасовості в ААР у виключній більшості випадків позначається формами теперішнього часу недоконаного виду, тому що теперішній час сам по собі є найневизначенішим з усіх часів і найбільш пристосованим для відтворення широкого спектру абстрактних значень, але іноді виражається формами дієслів майбутнього часу доконаного виду та минулого часу, співвідношенням різних часових планів, об'єднаних загальним позачасовим значенням, “узагальненим часом”. Позачасовість підтримується категорією модальності, певною авторською позицією, що актуалізується автором у зв'язку із загальнолюдським досвідом. Значення позачасовості створює семантику абстрактності і тісно з нею взаємодіє.

В умовах абстрактності, коли стрижневі або периферійні компоненти висловлення представлені іменниками, спостерігається своєрідне явище - нейтралізація протиставлення за числом. Форми числа можуть відображати клас предметів у сукупності його елементів. Таку функцію вони виконують в ААР, забезпечуючи значення загальності. Аналіз досліджуваного матеріалу дозволяє зробити висновок, що для функції “виділення родових понять” в ААР є форма однини. У тексті ця форма є своєрідним singularia tantum, що виражає значення незліченості (недискретності). Функція “виділення родових понять” в ААР підтримується його суб'єктом, який пристосовує до себе семантику інших членів речення - об'єкта, предиката - за законом семантичного узгодження. Семантика генералізованості дуже часто створюється словом “людина” або “чоловік” у формі “родової однини”, оскільки саме ці слова є найбільш місткими з точки зору поняття класу як нечленованого цілого й ідеального його представника. Крім того, “родова однина” зумовлюється лексико-граматичним розрядом іменника (абстрактного, збірного). Іменники з родовим значенням у структурі ААР вживаються також і в множині, оскільки форма множини служить засобом вираження значень узагальненості і повторюваності: “Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись” (Костенко). Менш поширеними по відношенню до форм множини в родовому значенні є контекстуально співвідносні форми за числом, тобто в умовах розгорнутого ААР вживається і форма однини, і форма множини іменників, утворюючи ніби генералізоване кільце. Співвідношення таких форм категорії числа проте не є показником маркованості однини і множини як членів граматичної опозиції за числом. Обидві форми служать для вираження генералізуючої семантики, а також для її актуалізації. Пряме їх співвідношення в контексті увиразнює нейтралізацію значень за числом в ААР, свідчить про вираження родових понять.

Категорія особи поряд із категоріями часу і модальності, як один із компонентів речення, формує поняття предикативності. Отже, її роль в ААР є значною, хоч і недостатньо активно виявляючою себе. Традиційно категорією особи в реченні створюється узагальнююче значення, зокрема стуктура односкладного чи двоскладного узагальнено-особового речення. ААР зрідка мають структуру узагальнено-особового речення. У таких випадках ААР є найбільш виразними прикладами максимального узагальнення: “Вип'єш перву - стрепенешся, Вип'єш другу - схаменешся, Вип'єш третю - в очах сяє, Дума думу поганяє” (Шевченко). Основний критерій для виділення таких ААР - семантичний: найвищий ступінь абстрактності його компонентів. При цьому роль категорії особи виступає основною. Мовець поширює свою дію на будь-яку особу; він узагальнює пережите, свій досвід, переносячи це пережите на всіх.

У плані синтагматичних властивостей ААР характеризуються зовнішньою і внутрішньою сполучуваністю з іншими синтаксичними одиницями мікроконтексту. Особливості внутрішньої сполучуваності ААР формують властивості образності, влучності виразу, лаконізму, конденсації значної думки, усталеності, відтворюваності. Зовнішня сполучуваність ААР у мікроконтексті організує поняття контекстуальної адаптації, яка реалізується в пересіченні конкретних і абстрактних понять, що творять текст. Явище контекстуальної адаптації спричиняє порушення питання про автономність ААР у тексті, вирішенням якого є визнання відносної автономності ААР. Вони є своєрідними мікротекстами, виявляючи тісний зв'язок із текстом більшого розміру, мають тим самим найнижчий ступінь незалежності. Деякі ААР виявляють найбільший ступінь автосемантії у випадку набуття статусу надфразової єдності, що графічно оформлюють абзац. Зміст ААР, що здається незалежним, виявляється опосередковано, пов'язується зі змістом наступних або попередніх відрізків тексту.

Третій розділ, “Семантична специфіка абстрактно-авторських речень”, присвячено мотивованості змістового боку досліджуваних конструкцій та виявленню їх функціонально-стилістичних можливостей.

Загальна характеристика висловлення - конкретного чи абстрактного - формується завдяки структурно-семантичному наповненню компонентів, що складають семантичну структуру висловлення. Конкретність/абстрактність структурно-семантичного компоненту базується на можливості вживання слів у двох значеннях, названих О.М.Пєшковським загальним і частковим (1956, 372-373). У лінгвістиці накреслюється чітка градація ступенів узагальнення: а) абстрактні висловлення неповного узагальнення, які є описом звичайної, повторюваної ситуації; б) абстрактні висловлення повного узагальнення, які носять характер загальних істин, сентенцій різного роду (С.Н.Цейтлін, Є.В.Гулига). Виявити ступінь узагальнення допомагають текстові реалізації висловлення , умови яких дозволяють більш адекватно відтворити шкалу наближення структури речення до відображуваної ситуації. ААР являють собою висловлення повного узагальнення і займають найвищий ступінь на шкалі узагальнення. У цьому сенсі вони протиставляються конкретним висловленням і висловленням неповного узагальнення. Об'єм значення ААР формують наступні чинники: 1) лексико-граматична природа головних компонентів структурної схеми; 2) лексико-граматичні засоби - квантифікатори (квантори загальності); 3) граматична категорія часу дієслів; 4) категорія числа підмета і додатка; 5) взаємодія граматичних форм із лексикою і відображуваною ситуацією; 6) взаємодія підмета, присудка, обставин (часу) на фоні описуваних ситуацій.

Семантична структура ААР у значній мірі обумовлюється синтаксичною позицією її компонентів, які є елементарними одиницями значення речення. Ядром семантичної структури ААР є його пропозиція - складний елемент семантичної структури, що становить єдність сполучень суб'єкта, предиката, обставин (часу) на фоні описуваної ситуації. Умови для генералізації створює, як правило, вся денотативна ситуація в цілому, яка виявляється в актуалізації семи типовості суб'єктно-предикатно-об'єктних відношень. Максимальний ступінь генералізації всіх семантичних компонентів створює подібну ситуацію, виражаючи при цьому загальний взаємозв'язок явищ, абсолютну закономірність: “У кожного Sз людей, певне, Prє своя біла коралова Objгілка, раніш чиAdvпізніш, а Sкожен Prзнаходить Objїї…” (Гончар). Отже, добір елементів ситуації в ААР прямо мотивує його семантику. В цілому ж ця семантика визначається не тільки добором елементів ситуації, але і способом їх позначення, типом установлюваних між ними відношень.

На морфологічному рівні абстрактна семантика створюється граматичними категоріями часу, особи дієслів, числа іменників, які стали об'єктом дослідження у другому розділі роботи. Мовні рівні являють собою грані, що перетинаються, тому слід говорити про лексико-морфологічні засоби вираження абстрактної семантики. До них відносяться прислівникові займенники “скрізь”, “кругом”, “завжди” в ролі прямих чи непрямих показників абстрактної ситуації.

Зона категорії абстрактності на синтаксичному рівні включає в себе такі синтаксичні конструкції, які відповідають наступним вимогам: а) відсутність просторово-часової і конкретно-ситуативної співвіднесеності, що характеризує висловлення як істинне за всіх часів, у всіх можливих ситуаціях; б) представлення узагальненого суб'єкта, що не співвідноситься з конкретним діячем; в) відносна самодостатність, яка реалізує свої можливості в мікроконтексті; г) тема-рематична прогресія; д) актуалізація сигніфікативної ознаки при співвідношенні сигніфікативного, денотативного і метафоричного. Не маючи структурної стабілізації, ААР проте мають певну синтаксичну оформленість (фіксацію), яка виявляється в їх прикріпленості до тієї чи іншої синтаксичної структури. Особливої уваги заслуговує підрядний аспект. Існує ряд моделей складнопідрядних речень (СПР), які беруть участь у передачі генералізованих ситуацій; це СПР нерозчленованої структури займенниково-співвідносні, означальні, з'ясувальні і СПР розчленованої структури умовно-часові, порівняльні, допустові. Отже, на синтаксичному рівні абстрактна семантика передається цільнопредикативними синтаксичними конструкціями, що виявляють цю семантику завдяки комплексу генералізуючих засобів - лексичного і морфологічного рівней. Синтаксичний рівень, маючи свою специфіку, відображає всі мовні рівні формування абстрактності, виявляючись у всій конфігурації ААР. На цьому рівні відбувається семантична інтеграція генералізуючих засобів.

Як моделюючі побудови, ААР у структурі тексту набувають специфічної семантико-функціональної паспортизації, оскільки вони отримують свій особливий статус тільки в художньому тексті, будучи індивідуально-авторськими побудовами. Їх авторська сутність виявляється перш за все в текстотворчій ролі. За допомогою ААР створюється особлива текстова зона, яка відбиває комунікативно-прагматичну настанову автора. Виступаючи в мікроконтексті, ААР розвивають мікротеми, які звичайно корелюють із темою всього тексту. ААР беруть найактивнішу участь в інтеграції тексту. Участь ААР у структуруванні тексту залежить тісно від їх текстової пристосованості, маркованості позиції у тексті. Та чи інша позиція мотивує певну функцію. У дослідженнях, присвячених розгляду конструкцій із генералізованою семантикою, звернено увагу на “диференціацію функцій цих конструкцій у мовленнєвій структурі художнього тексту, мотивовану їх місцеположенням” (О.І.Лабунько 1995,21). У мікротексті ААР займають чотири основні позиції: препозицію, постпозицію, інтерпозицію і рамкову позицію. В залежності від місцеположення відповідно можна виділити чотири основні функції: зачинно-тематичну, фінально-завершуючу, градаційно-акцентуючу і кільцеву. Крім основних функцій, ААР виконують і часткові функції, які не мотивовані їхнім місцеположенням: функції порівняння, уточнення (пояснення), негації. Місцеположення ААР, що виконують такі функції, створює умови для синкретизму.

У висновках підсумовуються основні результати дослідження, обгрунтовується самостійність існування ААР як окремого типу синтаксичних конструкцій в художньому мовленні, оригінальних своєю формально-граматичною, семантичною і функціонально-стилістичною будовою.

ВИСНОВКИ