Мовознавство в середньовічній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовознавство в середньовічній Європі

граматика філософський реаліст номіналіст

В середні віка відроджуються сперечання про природу назв - сперечання реалістів і номіналістів. Реалісти, на чолі з єпископом Кентерберийським Ансельмом (1033-1109), стверджували, що загальні поняття є об'єктивними і реальними і передують матеріальним речам. Ідеї, поміщенні в форму поняття, є внутрішнім словом бога, що творить матеріальні речі. Номіналісти, очолювані Росцеліном з Комп'єна (прибл. 1050 - прибл. 1120), вважали, що реальними є лише речі з їх індивідуальними якостями і властивостями, а загальні поняття, які виводить наше мислення, не лише не існують незалежно від предметів, а й навіть не відображують їх властивостей. Середню позицію займали помірковані номіналісти на чолі з французьким філософом П'єром Абеляром (1079-1142), які вважали, що реально існують лише окремі предмети, які є базою загальних понять. На їх думку, загальні поняття не існують окремо, а виводяться свідомістю людини з ь окремо, а виводяться свідомістю людини з узагальнення реально існуючих властивостей предметів і відображують їх властивості. Отримують в різні епохи неоднакову наповненість і різні інтерпретації, цей спор ще раз підтвердив надзвичайну актуальність для людської думки теми, яка уходить своїми коренями в доісторичні прачами: співвідношення між словом, думкою, предметом, людиною і Творцем правильно говорити і писати. Граматики Доната і Присціана використовувались як основні посібники для вивчення латинської мови в школі, як засіб розуміння, інтерпретування і відтворення в суспільно-мовній практиці канонічної латинської мови. В додаток до них створюються глосари, або словники, призначені для кращого розуміння канонічних текстів. Глосари являли собою перефразування чи переклад слів і виразів з «правильної» мови канонічного тексту на «неправильну» мову. На початок XII-XIII ст. була ясно усвідомлена відмінність середньовічної латини як засобу комунікації в культурному світі Європи від класичної латинської мови, особливо в області вимови і слововживання. До граматики Присціана стали додаватися коментарі, які відбивали нові норми мови. В мовній теорії власне граматична традиція почала поступати місцем логістичній. Виникнення логістичного напрямку - логістичної граматики - в мовознавстві середньовіччя датується XI-XII ст., коли в європейському суспільстві відбулося широке знайомство з працями Аристотеля і логіка глибоко проникла у всі сфери розумової діяльності. Логістична граматика була тісно пов'язана з проблемою універсалів, яку розглядали у середньовіччя як проблему встановлення семантики універсальних термінів, позначаючи людину і його властивості. Логіко-філософський підхід знайшов своє ярке втілення в XIII-XV ст. в працях Раймонда Лулія (1235-1315) і Петра Гелійського. Лулій запропонував створити на базі латинської мови універсальну філософську мову, яка найбільш адекватно відтворює механізм логічного моделювання. Ідеї філософської граматики були висунуті і Гелійським, які пізніше були усвідомлені як концепція всезагальної, або універсальної, граматики. Обидва автори, відштовхуючись від явищ латинської мови, намагалися отримати мовну схему, в яку змогли би уміститься факти буд-якої мови; латинська мова в цьому випадку виступала як певний еталон логіко-граматичної злагодженості. Таким чином мовознавство середньовічної Європи базується на античній греко-римській теорії мови, перш за все граматичному каноні двох мов - латинської та грецької, остання використовується менш інтенсивно, більш обмежено, лише в православному світі. Панування схоластики сприяло розвиткові того боку античної думки, яка характеризувалась скоріше мистецтвом спору, ніж об'єктивністю спостережень і суровим констатуванням фактів. Поділ мов на «правильні» і «неправильні», їх співіснування призводить до того, що «неправильні» мови починають брати на себе функції «правильних» мов. Звідси відбуваються осмислення великої кількості мов, спроби розкрити притаманну всім мовам єдність. Так у ність. Так узагальних рисах відбувається підготовка до формування в Європі мовознавства епохи Відродження.

2) Мовознавство епохи Відродження Епоха Відродження (в Італії XIV-XVI ст, в інших країнах Європи XV-XVI ст.) характеризується відродженням гуманізму, зверненням до культурної спадщини античності, розквітом мистецтва, літератури, оживленням в науці. В цей період яскраво виявляються три розумові і культурні течії - ренесанс, реформація і просвітлення. Ренесанс означав розрив із середньовічною ідеологією і відкриттям заново античної культури, заміну церковної культури на культуру світську. Реформація дала можливість розвиткові національних сил європейських країн. Просвітлення замінило теологію на філософію раціоналізму і науку і пов'язало з ними усе духовне життя народів Європи.

В сфері мовознавства в епоху Ренесансна переглядається антична і середньовічна спадщина. Знайомство Європи з культурою античного світу стало можливим лише в результаті величезної роботи і тлумачення грецьких і латинських текстів. Значні заслуги у виданні і філологічному коментуванні античних літературних пам'ятників французьких гуманістів Юлія Скалігера (1484-1558) і його сина Йосифа скалігера (1540-1609), Роберта Стефануса (1503-1559) і його сина Генріха Стефануса (1528-1598). Текстологічна робота над літературними творами, тлумачення явищ граматики і лексики класичних мов сприяють відродженню класичної філології. Ю. Скалігер обґрунтував закон про три єдності, який згодом став основою нормативної естетики класицизму. І. Скалігер видає працю «Про засади мови латинської», а Р. Стефанус - «Скарбниця мови латинської». Опис грецької мови пов'язаний з ім'ям Г. Стефануса, автора книги «Скарбниця мови латинської».

Рух Реформації в європейських країнах викликав необхідність перекладу Біблії на мови різних національностей. Це приводить європейських вчених до занять семітськими мовами: давньоєврейською (мовою Старого заповіту), арамейською, арабською та ін., що сприяло створенню семітської філології. Переклади Священних текстів на національні мови викликають появу філології різних народів Європи, оскільки при цьому виникало питання про засади нових літературних мов, особливостях їх граматичної будівлі і лексичного складу, про співвідношенні діалектних і літературних форм. Великий італійський поет Данте Аліг'єрі (1265-1321) вперше ставить питання про народну і літературну мови. В трактаті «Про народну мову» він захищає нову літературну мову, підкреслюючи, що народна італійська мова благородніше латинської мови, тому що це мова «природна», а латинська - мова «штучна». Ці ідеї він втілює на практиці і пише свою «Божественну комедію» не латинською, як це було тоді прийнято, а народною італійською мовою.

Технічні досягнення в сфері кногодрукарства сприяють перетворення всього мовного вигляду суспільства. Поява друкованих текстів надає усі умови для стандартизації освіти, росту темпів мовної комунікації. Через певні умови становлення і формування націй і національних країн, розвитка національної самосвідомості суспільство спрямовує свої зусилля на зміну «неправильних» мов, яка одночасно б відповідала машинній переробці мови. Нове мовне будування здійснюється за принципом «єдність мови і письма», причому рух здійснюється від письмової мови до усної - через школу, граматики, словники. Великий вплив на становлення книгодрукарства в низці слов'янських країн зробила діяльність білоруського просвітника і гуманіста Франциска Скоріни (прибл. 1490 - прибл. 1541). Великі його заслуги в перекладі Біблії на рідну мову.

3) Протягом багатьох років учених цікавлять такі питання: коли і як народилась слов'янська писемність, слов'янська абетка і чи мали наші предки до цього якісь інші писемні знаки? Не така то вже проста справа знайти відповідь на ці питання. Тривалий час побутувала думка, ніби наші далекі пращури завели писемність лише після хрещення Русі, коли з Візантії та Болгарії прийшли на Русь богослужебні християнські книги.

Чи так це? Адже писемність і книга - не те ж саме. Проти цього ніхто не заперечує, поза як у Болгарії і у Візантії було розвинуте книжкове мистецтво. Але інша річ писемність. Вона, як відомо, народжується тоді, коли виникає потреба в народу, що створює її. А слов'янські племені ще до Хрещення Русі досягли того рівня суспільного розвитку, коли писемність стає необхідністю. Цього вимагало зародження державності, торгівлі, дипломатичних відносин. Які ж були перші слов'янські письмена? У Багатьох місцях, де колись селились наші пращура, особливо у Північному Причорномор'ї, археологи не раз знаходили та й досі знаходять - на кам'яних плитах, надгробках, амфорах - таємничі, незрозумілі знаки. Можливо, то знаки власності, тамги. А може знаки примітивної, а тому давно вже н придатної і цілком забутої найстародавнішої писемності. Пізніше, після розкопок археологів, було розкопано ще багато різних могильників, договорів, духівниць, грамот, на яких були також своєрідні знаки писемності, якими користувались давні слов'яни. Проте, все це - ще не так слов'янська писемність, що її з певністю можна було б вважати попередницею сучасного алфавіту. Прямий його попередник - алфавіт, створений великими просвітителями слов'ян - братами Кирилом і Мефодієм, про яких буде згадуватись далі: Тому можна сказати що виникнення старослов'янської мови і відомої нам слов'янської писемності тісно пов'язано з історичними умовами життя слов'ян в ІХ ст. і в тому числі з боротьбою західних слов'ян проти загарбницької політики Священної Римської імперії та латино-німецького духовенства, Велико морське князівство, яке виникло в 830 р., вело інтенсивну боротьбу з германськими імператорами. ВА ході цієї боротьби один зі германських князів, князь Ростислав, вирішив оперись на союз з Візантією, у якій він намагався найти майбутнього союзника, З цією метою князь Ростислав згодився прийняти християнство з його східно візантійською різноманітністю, яке відрізнялось від католицького (римського) тим, що Візантія дозволяла відправляти релігійні обряди й богослужіння на рідній мові того народу, що сповідував християнство, а римська церква визнавала богослужіння лише на латинській і грецькій мовах. У 862 чи 863 рр. у Константинополь прибуло посольство від князя Ростислава з проханням прислати в Маравію проповідників, які змогли б навчити слов'ян християнства на їхній рідній мові. На сході Візантії на той час складалася тяжка політична ситуація. І тому союз Моравії з Візантією був вигідний обом сторонам. Тому імператор Візантії Михайло ІІІ позитивно віднісся до прохання князя Ростислава і вирішив відправити в Моравію місію, на чолі якої виступали два брати - Костянтин і Мефодій. Головна роль цієї місії належала молодшому братові Костянтину, який і започаткував старослов'янську азбуку і став першим перекладачем грецьких церковних текстів на мову слов'ян. Візантійські літописці намагались не розголошувати про діяльність Костянтина і Мефодія, проте це пояснюється тим, що місія «солунських братів» мала велике історичне значення для слов'янського світу, а не для Відстоювання інтересів Візантії. Офіційна Візантія, відрядивши місію, перестає цікавитись роботою слов'янських просвітителів, не підтримувала з ними ніяких зв'язків.

Головним джерелом для вивчення життєвого і творчого шляху братів є «Житіє» - літературні твори про діяльність Костянтина і Мефодія, які були написано на початковому етапі формування старослов'янської мови тими, хто був добре обізнаний з обставинами, що виникли тоді у слов'янській писемності і діяльністю слов'янських просвітителів. Списків «Житія Кирила» налічується більше трьох десятків, а «Житія Мефодія» - вісім. «Житія» називаються «Паннонськими» том, що О. Горський, який відкрив їх, вважав, що вони написані у Паннонії, хоча інші вчені цього не підтверджують. Серед дослідників немає єдиної думки щодо авторства житій: В. Ундольський вважав їх автором Климента - одного з учнів Костянтина й Мефодія; П. Шафарик «Житія Кирила» приписував Клименту; а «Житія Мефодія» - Гораздові, учню Мефодія. Всі ці матеріали, разом узяті дають нам можливість представити собі особистості, які винайшли старослов'янські азбуки і про обставини зв'язані з виникненням і розвитком старослов'янської писемності та старослов'янської мови. Костянтин і Мефодій народились в грецькому місті Солінь (Фессалоніки, Салоніки) - великому портовому промисловому і торговому центрі. Населення міста складали переважно греки і слов'яни, тому брати могли знати слов'янську мову з дитинства. Національність Костянтина і Мефодія в літописних джерелах прямо не вказується, тому одні дослідники вважають їх греками, фншф болгарами. Їхній батько, за афонською легендою, був болгарином, а мати - грекинею. Родина належала до вищих кіл тодішнього суспільства. Батько Лев обіймав посаду друнгарія-стратига - другої людини у найвищій військовій ієрархії Візантії. У родині Лева було сім синів, найстаршим з яких був Мефодій (815-885 рр.) високий та дужий юнак, а найменшим - Костянтин (827-869 рр.). Мефодій у вісімнадцятирічному віці у 833 р. почав військову службу в імператора Феофіла, де виявив виняткові здібності. Коли йому виповнилось 20 років, його призначили воєводою у слов'янській області. Обіймаючи цю посаду близько 10 років, Мефодій досконало вивчив слов'янську мову і набув великого життєвого досвіду. Раптово він залишає військову адміністративну службу і згодом постригається в монахи. Ставши настоятелем невеликого Монастиря Поліхрон на Азіатському березі Мармурового моря біля гори Олімп, він веде тихе і скромне життя, заглибившись у вивчення книжок. Є свідчення про те, що саме він зумів переконати болгарського князя Бориса прийняти християнство і охрестив його. За заслуги Мефодія у поширенні християнства в Болгарії партіях запропонував йому сан архієпископа. Та він відмовився і обрав посаду настоятеля монастиря поліхрон. Костянтин молодший брат, був блідим, худорлявим, мав великі темні очі. З дитинства виявляв виняткові здібності до науки. Як розповідається у «Житті», хлопчиком він бачив сон, ніби його батько зібрав усіх дівчат Солуні і запропонував йому обрати собі дружину. Оглянувши всіх він вибрав найпрекраснішу на ім'я Софія. «Софія» у перекладі з грецької означає мудрість. Після смерті батько, коли Костянтину виповнилось 14 років, один з найближчих до імператора людей - Логофет, почувши про визначні здібності й розум юнака забирає його до столиці. Логофет, після смерті імператора Реафіла у 842 р. став регентом малолітнього імператора Михайла ІІІ, а фактично - правителем Візантії. Про виняткові здібності хлопчика Логофет дізнався від відомого візантійського вченого-математика Лева і відправив Костянтина до Константинополя, де той навчався разом із майбутнім імператором Михайлом. Одним із учителів Костянтина був знаменитий Фотій, який пізніше став візантійським патріархом. За короткий час, юнак вивчив граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, проте, відмовився від блискучої кар'єри, яку йому пропонували при дворі, і посів скромне, але почесне місце патріаршого бібліотекаря при найбільшішій у Константинополі церкві святої Софії. Невдовзі він кидає це місце, їде на півроку в один із монастирів у Малій Азії. Після повернення очолив кафедру філософії у Константинопольському університеті, де прославився своїми лекціями і публічними виступами, хоч був ще дуже молодий. Завдяки своїм ораторським здібностям, отримує перемогу у публічному диспуті з колишнім патріархом Іоаном VІІ Граматиком. Після цього його призначають керівником візантійських дипломатичних місій у Сірії. Хазарії, та Арабському Халіфаті, де він виступає публічним захисником православ'я, здобуваючи перемогу над опонентами. Дорогою до Візантії до хазар Констант зупиняється в грецькому місті Херсонес (слов'янська назва Корсунь). Там він вивчає єврейську мову, якою користувались вищі кола хазар після прийняття іудейства. Швидко оволодівши цією мовою, він навіть складає граматику єврейської мови, яка на жаль не збереглась. Під час перебування у Херсонесі він розшукує мощі римського єпископа Климента (між І та ІІ ст. н.е. язичники втопили його з якорем на шиї) і забирає їх із собою до Візантії. До середини ІХ ст. серед східних слов'ян було багато тих, хто вже прийняв християнство. Так за свідченням Фотія, на початку 60-х років було охрещено багато «россів» у тому числі цілу князівську дружину. В деяких джерелах знаходимо свідчення місіонерської діяльності Костянтина серед слов'янських племен на річці Берегальниці за 7-8 років до моравської місії. Після завершення Хазарської місії Костянтин знову відходить від активного політичного та наукового життя й оселяється у монастирі на горі Олімп, де жив і Мефодій. Там у Монастирській бібліотеці, близько 5 років він вів бесіди з книжками» і, за гіпотезами вчених, уперше почав роботу над створенням слов'янської азбуки.

Життєвий шлях Костянтина і Мефодія - це зразок служіння переконанням та ідеям, суспільним інтересам. Усе своє життя вони боролися за втілення власних ідеалів, не прагнучи слави, багатства, кар'єри. Обоє братів ніколи не мали дружин, дітей, власного пристановища, усе своє життя мандруючи різними країнами, і навіть померли на чужині. До нас не дійшов жоден із літературних творів Костянтина і Мефодія, хоча відомо, що вони написали і переклали багато наукових і літературних праць. Ми навіть точно не знаємо, яку азбуку створив Костянтин.

Молодшого брата називали філософом, він увесь час тікав від мирської суєти до монастиря, де багато читав, набирався знань, якими потім щедро ділився під час просвітницьких місій. Він писав, а Мефодій перекладав його роботи. Молодший брат створив слов'янську азбуку, а старший зумів впровадити її в слов'янському світі, домогтися визнання її навіть Римом, організувати школи, де продовжувались традиції «солунських братів». Освіченістю та науковістю молодший брат переважав старшого, який зарекомендував себе здібним організатором і талановитим керівником.

Старший, досвідченіший, фізично загартований Мефодій турбувався та опікувався Костянтином, який був хворобливим, він супроводжував його у поїздках, місіях. Є свідчення. Що Костянтин працював над створенням слов'янської азбуки ще до Моравської місії у Константинополі та Монастриі Поліхрон за активної участі Мефодія. Це письмо згодом стало називатись глаголицею. Точного уявлення про первинний вигляд глаголиці ми не має, бо найдавніші тексти, які збереглися, молодші за новостворені на 150 років, а за цей час азбука могла зазнати великих змін, що підтверджується долею глаголиці у хорватів. Створення алфавіту стало лише першим кроком у підготовці моравської місії. Треба було здійснити переклад на слов'янську мову, богослужебних книжок, насамперед Євангелія - найважливішої книги церковної служби.

Наприкінці 863 р. після довгої підготовки моравська місія на чолі з Костянтином філософом вирушає до Великої Моравії Костянтин веде князеві Ростиславу послання від імператора Михайла, в якому той вітає моравський народ із входженням до числа великих народів. Солунські брати з учнями починають активно працювати у Моравії. На богослужінні у Велеграді вони читають слов'янською мовою релігійні книжки, організовують школи, де навчають учнів слов'янської азбуки. Проб4вши у Моравії 40 місяців до середини 866 р. Костянтин і Мефодій вирушають до Риму. За гіпотезою В.О.Істріна, головною причиною поїздки до Риму. За гіпотезою В.О. Істріна, головною причиною поїздки до Риму було бажання домогтись у папи дозволу на проведення богослужіння слов'янською мовою, проте папа Микола І, дізнавшись про успіхи солунських братів на слов'янських землях, змінив ставлення до проведення церковного обряду слов'янською мовою і запросив Костянтина і Мефодія з місією до Риму. Оскільки до Константинополя повертатись вони не малу сенсу, тому що там відбулись значні зміни і було вбито імператора Михайла, вони вирушають до Риму. Дорогою вони зробили тривалу зупинку у Блатнограді - столиці панонського князівства у князя Коцеля і навчили слов'янської грамоти 50 учнів. Наприкінці 867 або на початку 868 р. група на чолі з Костянтином філософом прибула до Риму. Пара Адріан ІІ, який зайняв престол, урочисто приймав його, у церквах проводились богослужіння слов'янською мовою. У кінці 868 р. під час перебування у Римі Костянтин тяжко захворів. Передчуваючи свою смерть, він у середині грудня, під Різдво, прийняв схиму, із дозволу папи прибрав слов'янське ім'я Кирило. 14 лютого 896 р. основоположник слов'янської писемності помер. Його поховали з усіма можливими почестями в церкві Климента, поряд з мощами святого, хоча Мефодій просив Адріана відправити небіжчика на батьківщину. Мефодій, призначений архієпископом Моравії і Паннонії, повертається до Моравії. Таке призначення колишнього монаха викликало заздрість німецьких єпископів. Тис був направлений і проти Ростислава. Людовик Німецький за допомогою племінника Ростислава-Святополка - беруть Ростислава у полон. Його було засуджено до жахливої смерті. Йому випалили очі, потім кинули до в'язниці, де невдовзі і помер Ростислав. Та історія не забула керівника боротьби проти німець5их феодалів, і організатора ви хрещення слов'янських народів і тому 29 жовтня 1994 р. Прешеві рішенням Священного Синоду, Ростилвав канонізовано, тобто залучено до лику святих. Стративши Ростислава, німці організовують судилище над Мефодієм, знущаються з нього і кидають до в'язниці. Майже два з половиною роки провів Мефодій у холодній темниці у Швабії, і лише під час повстання селян, під проводом учня Мефодія, священика Славомира, стає вільним. Змучений але нескорений, він продовжував активно працювати і пропагувати слов'янське письмо, проповідувати слов'янською мовою. З двома учнями Мефодій завершує переклад більшості біблійних текстів, та книжок. Невдовзі хвороби та напружена праця зовсім знесилила Мефодія. Він зібрав учнів призначив своїм спадкоємцем Горазда і звернувся з останнім словом до морського народу. Того ж дня 19 квітня 885 р. у Велеграді він помер. Після смерті Мефодія Святополк дав свободу німецьким священикам на чолі з лютим ворогом слов'янства єпископом Вікінгом. Згодом були заборонені слов'янські богослужіння. Вікінг організовує гоніння на все що було пов'язано з Костянтином і Мефодієм: книги спалювали на вогнищах, учнів та прихильників солунських братів, кидали до в'язниць, продавали у рабство, виганяли з Маравії. Вигнання учнів Мефодія прийшло у 886 р. але справа їх продовжувала жити. Так трагічно закінчився початковий етап становлення слов'янської писемності у західних слов'ян - у Маравії та Панонії. Частина учнів переселились до Болгарії, де за часів правління царя Симона, їм було створено сприятливі умови для праці. Разом з болгарськими вченими Іонаром Екзархом Болгарським, Чорноризцем Храбром вони продовжують перекладати з грецької на слов'янську, навчають грамоти багатьох учнів. Але напевно слід повернутись назад, і більше згадати про азбуки які були, створені за життя Костянтина і Мефодія. Усі старослов'янські тексти на той час писалися двома азбуками, одна з яких називалась глаголицею, а друга кирилицею. Але яка із цих азбук більш давніша, і яку саме азбуку створив Костянтин, ще й досі науковцям не відомо, над цим вони сперечаються уже не перший рік. Ніхто не може дати на це питання точної відповіді, оскільки досі не знайдено жодного рукопису, - не те що книги, навіть клаптики пергаменту, написаного за життя братів.

Одні дослідники вважають, що брати створили кирилицю. Побічники цієї теорії посилаються на описану в багатьох «Житіях» поїздку Кирила до Херсонеса. Науковці вважають, що книги, побачені Кирилом у Херсонесі, були написані східнослов'янською мовою, але грецькими літерами, запровадженими у Візантії. Слов'яни здавна підтримували торговельні та дипломатичні стосунки з Константинополем. І запозичили там новогрецьке письмо. Адже Чорноризець Храбр також говорив, що слов'яни охрестившись, користувались «грецькими та римськими письмами». Про книги, бачені в Херсоні, Костянтин, найпевніше згадав, заходжуючись коло слов'янської абетки: кирилиця-то де в чому змінений візантійський устав. А оскільки в грецькому лафіті бракувало знаків, що передавали б усі звуки слов'янської мови, наприклад шиплячих і свистячих приголосних, от він їх і придумав надавши форми, близької до Візантійських. Нові літери не були схожі на ненависну Ватиканові. І переписавши глаголицею слов'янські книги, учні славнозвісних просвітителів зберегли наслідки великої праці своїх учителів. Але є й друга гіпотезі, не менш доказова. Більшість науковців вважає, що Костянтин все-таки створив глаголицю. Те що кирилицю названо його ім'ям, ще нічого не доводить. Назву могли дати і пізніше, з поваги до пам'яті першонавчителя слов'ян. Лід брати до уваги те, що найдавніше слов'янські документи писані глаголицею, тобто у часи найближчі до життя Костянтина і Мефодія.

У глаголицьких текстах частіше згадуються найаркаїчніші висловлювання, а це доказує те, що глаголиця старша від кирилиці. Крім того, у гаголицьких текстах трапляються слова властиві мові тільки західних слов'ян, що жили колись у Моравії. І попри все є ще й ряд пергаментів, на яких кирилицькі тексти написано поверх зітертих або змитих давніших глаголицьких. Та й форма кирилицьких літер, доволі не простих, наводить на думку що це письмо створювалось штучно. То коли ж народилась Кирилиця? А розквітла вона у Х сторіччі при дворі болгарського царя Сімеона. У країні розвивається писемність, створюються болгарські, переписуються Візантійські книги за допомогою «книжного» письма, тобто уставу. Його квадратні, чітко окреслені літери набагато простіші від глаголицьких. Ними легше користуватись, легше писати і читати. Саме тоді, напевно, під впливом візантійського уставу входить у життя кирилиця. А люди, що творили її, додали до алфавіту літери, яких не було у візантійському установчому письмі.

Можливо, запозичені ці літери з глаголиці. Чи так це? Обидві гіпотези висунули поважні вчені. І тих, хто вважає Костянтина творцем глаголиці, стає дедалі більше. Джерел для вивчення глаголиці і кирилиці було дуже багато. Важливі пам'ятки знаходились під час археологічних розкопок та досліджень. Ось наприклад декілька пам'яток глаголицьких:

1. Київські листки, що являли собою шматки католицької месси, це вказує на їх моравське походження. На західнослов'янське походження свідчить також ряд деяких приголосних.

2. За графічне Євангеліє, яке зберігалось великий проміжок часу у Загрофському монастирі, на острові Афон. У ньому були пізніші вставки і приписки, написані кирилицею.

Написано це Євангеліє було на 304-ох листках. У Євангелію зберігалась архаїчна особливість в граматичному порядку. Воно відбиває ряд пізніших фонетичних змін, які змушують віднести час його написання до ХІХ ст. а не до Х як думали деякі вчені.

3. Маріїнське Євангеліє, яке було знайдено 1842 р. у монастирі св. богородиці Марії, де і зберігалось протягом багатьох років.

4. Зірник Клоца, який складався із 14-ти сторінок.

5. Синайський Псалтир, який зберігався в монастирі свят. Катерини на горі Синай, звідси і получив свою назву.

Ученим відомий ряд і інших невеликих за об'ємом глаголицьких пам'яток, час написання яких ще встановлюється.

До кирилицьких пам'яток можна віднести стародавній слов'янський текст, що становив собою надпис на могильних плитах, на стінах церков, написані кирилицькими буквами. Найдавніший надпис - це Добруджанський 943 р. найдений в 1950 р. при побудові каналу Дунай - Чорне море, вчений що знайшов це надпис, твердить, що його походження болгарське. Також був знайдений у 1952 р. в Болгарії надпис на могилі чергубиля Мостича. Цей надпис був без дати, та судячи по всьому, написаний не пізніше 60-х років Х ст. Та найбільш цікавим для лінгвістів залишається надпис царя Самуїла датований 993 р. Із кириличних пам'яток виділяють також Савина книга - збірник Євангелій. Рукопис відноситься до ХІ ст. і особливості орфографії показують що це ранні кириличні пам'ятки. Ще відома Супральський рукопис, який складається з церковних книг, відноситься до ХІ ст. і складається з 260-ти листків. Рукопис був найдений в монастирі в Супраслі біля Білостока.

Всі ці письмові пам'ятки становлять особливу цінність, незважаючи на невеликий об'єм деяких рукописів. Всі вони представляють датовані надписи, і служать початковими пунктами для визначення часу написання, тих що не мають дати, і служать порівняння букв. Отже, аналізуючи життя і творчість двох братів просвітителів Костянтина і Мефодія, можна сказати, що їх праці є неабиякою цінністю для всіх поколінь. Адже завдяки їм у наших далеких пращурів з'явилось своє письмо, яким могли користуватись у свій час і передавати нам, своїм попередникам все важливе, історичне, що відбувалось у той час.

4) Буквар Івана Федорова - назва книги умовна, оскільки титульний аркуш або передмова відсутні. Відомий у 1574 році у Львові та в 1578 році в Острозі. Обидва видання мають післямови, в яких містяться дані про історію заснування друкарень, умови книгодрукування, підкреслюється зв'язок між книговиданням та освітою. Букварем Івана Федорова користувалися не лише в Україні, а й в інших слов'янських країнах з кирилівською абеткою.

Найдавніші друковані українські букварі - «Буквар» Івана Федоровича (Львів, 1574; Острог, 1578; назва умовна, бо стародрук не має заголовка) та Лаврентія Зизанія - «Наука ку читаню и розумЪню писма словенскаго…» (Вільно, 1596). Вони базувалися на матеріалі церковнослов'янської («словенороської») мови української редакції.

У старожитніх букварях часом давалися відомості з граматики, просодії, т. з. повсякденні молитви.

Іван Федоров у своїх букварях друкував азбучну молитву, сентенції з Біблії на теми виховання. В острозькому (грецько-словенороському) букварі він уперше опублікував твір чорноризця Храбра «О письменехъ» під заголовком «Сказаніє, како состави с[вя] тыи Кирилъ Философъ азъбуку по языку словеньску и книги преведе[т] греческихъ на словеньскіи языкъ». У ньому ж подано грецький алфавіт, а також щоденні молитви грецькою та церковнослов'янською («словенороською») мовами.

Словенороські букварі друкувалися в Україні протягом 17-18 ст. У «Букварі языка словенского» (Тирнава, 1699), випущеному для закарпатців, щоденні молитви подано церковнослов'янською та грецькою мовами в кириличній транскрипції. Тут уміщено деякі твори церковної поезії, елементи катехізису.

Велике значення для розвитку граматичних знань у східних і південих слов'ян мала видана 1619 у м. Єв'ї біля Вільна праця «Грамматіки славєнския правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького; багато десятиліть вона служила основним посібником вивчення церковнослов'янської мови і відіграла значну роль у її засвоєнні у тій редакції, у якій вона тоді функціонувала в Україні та Білорусі. Граматика Мелетія Смотрицького справила великий вплив на наступні граматики української та російської мов. 1638 у м. Кременці опубліковано «Грамматїки или писменница языка Словенъского», що була скороченим викладом граматики Мелетія Смотрицького, її авторство приписується луцькому єпископові Афанасію Пузині.

5) Ломоносов Михайло Васильович [8 (19).11.1711 - 4 (15).4.1765], перший російський учений-дослідник природи світового значення, чоловік енциклопедичних знань, різносторонніх інтересів і здібностей, один з основоположників фізичної хімії, поет, що заклав основи сучасної російської літературної мови, художник, історик, поборник вітчизняної освіти і розвитку самостійної російської науки.

Наукову діяльність Л. можна розділити на три періоди: до створення лабораторії він в основному займався хімічними і фізичними дослідженнями, з 1748 проводив переважно хімічні роботи, а з 1753 до кінця життя - в самих різних областях природних і прикладних наук. Поряд з науковими дослідженнями Л. займався літературною творчістю і опублікував декілька од і трагедій. Рухомий високим патріотизмом, він зробив детальне вивчення ряду джерел російської історії. Проявляючи турботу про поширення освіти в Росії, Л. наполягав на створенні університету європейського типа, доступного всім верствам населення. Його клопіт увінчався успіхом: у 1755 за його проектом був організований Московський університет, що носить нині ім'я Л.

Протягом багатьох років Л. розробляв технологію здобуття кольорового скла на фабриці, побудованій їм в Усть-Рудіцах (поблизу Петербургу). Кольорові стекла використовувалися для створення мозаїк, в розвиток мистецтва яких Л. вніс істотний вклад. Він створив ряд мозаїчних портретів (наприклад, портрет Петра I) і монументальну (близько 4,8 ? 6,44 м-код) мозаїку «Полтавська баталія» (1762-64, Ленінградський будинок АН (Академія наук) СРСР). Мозаїчні роботи Л. були високо оцінені російською Академією витівок, що вибрала його в 1763 своїм членом.

Впродовж всього життя Л. був ініціатором найрізноманітніших наукових, технічних і культурних заходів, що направлених на розвиток продуктивних сил Росії і мали первинне державне значення. Проте в умовах феодального кріпака будуючи багато його «державних помислів» не могли бути здійснені. Останніми роками життя Л. його наукові роботи були оцінені за межами Росії. Він був вибраний почесним членом Шведської АН (Академія наук) (1760), а потім почесним членом Болонськой АН (Академія наук) (1764). Весной 1765 Л. простудився і 4 (15) квітня помер; він похований на Лазаревськом кладовище Александро-Невськой лаври в Ленінграді.

Внесок М.В. Ломоносова у розвиток філології

Як відомо, перші роботи з граматики на Русі почали з'являтися у XV-XVI століттях. Увага давньоруських книжників була зосереджена на церковнослов'янській мові, тільки зрідка до граматик потрапляли бодай окремі елементи розмовного мовлення. У другій половині XVIІ століття починається формування російської національної мови та закріплення її в літературі. Поступово руйнується система середньовічного білнгвізму (російська та церковнослов'янська). Народне мовлення поєднується із літературною мовою і прагне зайняти у ній провідне місце. Однак і старі архаїчні елементи книжної мови все ще не виходять із літературного вжитку.

Невпорядкованість словникового складу та граматичних засад літературної мови конче потребували встановлення норм та правил, вивчення граматики. Це добре розуміли провідні діячи першої половини XVIІІ століття (І.Т. Посошков, В.Є. Адодуров, В.К. Тредіяковський). У 1731 році доповненням до «Німецько-латино-російського словника» було видано російську граматику Адодурова. Вона являла собою саму тільки переробку церковнослов'янської граматики Смотрицького стосовно російської мови.

Завдання створення першої граматики російської літературної мови було вирішене всесвітньовідомим російським вченим Михайлом Ломоносовим. Намір написати граматику виник в нього ще в середині 40-х років. У 1748 році він розпочав збір матеріалу. 9 січня 1757 року її було надруковано. Поява «Російської граматики» Ломоносова стала видатною подією та національним святом для його співвітчизників.

Ломоносов визначав мову як засіб спілкування. «По благороднейшем даровании, котолрым человек прочих животных превосходит, то есть правителе наших действий - разуме, первейшее есть слово, данное ему для сообщения с другими своих мыслей», - писав він. Ломоносов постійно підкреслював суспільний характер мови, порівнюючи суспільство, яке не має вляасної мови, із розібраною машиною. Без цього засобу людина не могла б досягти жлдних успіхів у науці й культурі, була б не краща від «зверей диких, рассыпанных по горам и пустыням». Мова грає величезну роль в осягненні довкілля. «Польза его столь велика, коль далече ыне простираются происшедшие от него в обществе человеческом знания, которые весьма бы тесно ограничены были, если бы каждый человек воображенные себе способом чувств понятия только в собственном своем уме содержал сокровеннны».

Ломоносов також відзначав тісний зв'язок формування мови із розвитком мислення.

«Російська граматика» має дві особливості. Перша полягає в тому, що вона базується на індуктивному методі. Не маючи попередникі у створенні російської граматики, Ломоносов мав виводити правила російської мови безпосередньо з фактів живого вжитку, з тих числених прикладів, які сам зібрав. Друга особливість граматики - її нормативно-стилістичний характер. Спираючись на твердження «худые примеры-не закон», Ломоносов всюди вказує, який вжиток слів та форм є пристойнішим, яке «дико и слуху несносно», «весьма странно и противно способности легкого чтения», яке «весьма развратно». Застосування тієї чи іншої форми зумовлене стилем російської літературної мови.

«Російська граматика» складається з шести настанов, які охоплюють фонетику, орфографію, морфологію, синтаксис. В граматиці не тільки відзначені багато особливостей російського вокалізму та консонантизму, дана класифікація звуків за місцем та способом утворення, та акустичними ознаками, але й доволі повно представлено орфографічні та орфоепічні норми російської мови. Ломоносов вважав недоречним користуватися при написанні лише фонетичним принципом, як це пропонував Тредіяковський. Орфографія має слугувати об'єднанню всіх тих, хто спілкується російською мовою. Надаючи перевагу московському «аканню» у вимові, Ломоносов протестує проти написання а замість о у ненаголощеній позиції відповідно до вимови. В основу орфографії він кладе два принципи: морфологічний та фонетичний, на яких базується і сучасний російський правопис.

У настановах з морфології Ломоносов у відповідності до традиції античних граматик, виокремлює вісім частин мови:

«имя для названия вещей;

местоименме для сокращения наименований;

глагол для названия деяний;

причастие для сокращения соединением имени и глагола в одно речение;

наречие для краткого изображения обстоятельства;

предлог для показания принадлежности обстоятельства к вещам или деяниям;

союз для мзображения взаимности наших понятий;

междуметие для краткого изъявления движений духа».

Ломоносов не тільки сторив загальне вчення про частини мови в російській мові, але й багато в чому конкретизував їхні граматичні категорії. В «Російській граматиці» є чимало цікавих зауважень щодо російської мови, які й сьогодні не втратили своєї актуальності. До них, припустімо, можна віднести протиставлення іменника іншим частинам мови, вказівки на службову функцію прийменників та сполучників, на поєднання у дієприслівнику властивостей іменника та дієслова, пояснення щодо вживання скорочених та повних прикметників та багато чого іншого. Цілком збереглася у сучасності ломоносівська система станів дієслова.

Ломоносов, розрізняючи російську та старослов'янську мови, вважав останню одним і з джерел збагачення російської літературної мови, себто, визнавав за живим народним мовленням право на існквання в літературі, але не заперечував і книжкових традицій. Ця тенденція притаманна і теорії «трьох стилів», і «Російській граматиці». «Обветшалые» форми, які у той час визнавалися як церковнолов'янські, тут взагалі відсутні, наприклад, інфінітив на - ти. Але кілька книжних, традиційних форм граматикою визнано. Це дієприслівники, форми найвищого ступіню порівняння прикметників на - ейш, - айш, форми прикметників у називному та знахідному відмінках однини чоловічого роду на - ый, та багато іншого. Інакше кажучи, з багатьох книжкових форм, що були вельми поширеними у пам'ятках першої половини XVIІІ століття, Ломоносов лишає ц своїй граматиці лише ті, котрі є дійсно стійкими та у більшості своїй збереглися до нашого часу. Основою ж літературної мови він робить форми живого розмовного мовлення.

Питання синтаксису Ломоносовим були опрацьовані найгірше. Їм присвячено лише останнє напучування, «о сочинении частей слова», згідно із яким синтаксис є правилами поєднання слів згідно із принципами узгодження та керування. Окрім того, розглядалися також функції прийменників та сполучників. Вчення про речення Ломоносов відносив не до граматики, а до риторики. (У книзі «Риторика» (1748) він виокремлює два члени речення - підмет і присудок. До чденів речення віднесено також і зв'язку, оскільки вона не входить до складу присудка, а розглядається як особливий елемент, що пов'язує присудок із підметом.)

«Російська граматика» - одне з найвидатніших явищ в історії російського мовознавства та російської культури - слугувала основою написання більшості граматичних підручників XVIII-XIX століть. Вона поклала початок ломоносівському етапу російської граматичної думки, завершенням якого є «Російська граматика» О.Х. Востокова. Упорядники цих граматик, заснованих також на індуктивному методі, прагнули виводити правила російської мови безпосередньо з фактів її живого використання. Предметом граматичного аналізу слугувала книжна мова і розмовне мовлення. Переважна більшість цих граматик являли собою переробку граматики Ломоносова.

«Предисловие о пользе книг церковных в российском языке» (1758) веде мову, ясна річ, не про теологічний (богословський) бік, а про проблеми використання слов'янізмів у сучасному Ломоносову літературному мовленні. У пересічному, буденному мовленні архаїчні слов'янські форми не мають використовуватися, вважав Ломоносов. Проте розмовні елементи, що є вживаними усіма верствами населення, мусять складати невід'ємну частину лексичного запасу літературної російської мови. Ця теорія викликала обурення багатьох діячів красного письменства епохи, які вважали, що Ломоносов ганьбить прекрасну й витончену мову, привносячи в неї брудні й мало що не непристойні вирази. Саме у «Предисловии» пропонує Ломоносов теорію «трьох штилів». Вчений виділяє у російській мові «три рода речений»:

спільні у слов'янській та російській мовах-Бог, слава;

слов'янізми, які є зрозумілими усім носіям російської мови - днесь, Господень;

російські слова, які не зустрічаються в церковнослов'янських книгах-говорить, ручей.

У відповідності до вищенаведених «речений» Ломоносов виокремлює три стилі російської літературної мови:

високий, який поєднує російські та слов'янські слова. Він мусить справляти враження пишності й бучності, ним створюються поеми, оди, промови;

середній, що вживає російські і малу кількість слов'янських слів, а також розмовну лексику. Таким стилем створюються театральні твори, сатира, листи;

низький, у якому слов'янські слова не зустрічаються взагалі, проте переважають розмовні вирази. Ним створюються комедії, дружні листи.

Теорія трьох стилів сприяла нормалізації словникового складу російської мови, зменшості кількості архаїзмів, зближенню письмової мови та розмовного мовлення.

Великий внесок Ломоносова і у порівняльно-історичне мовознавство. У доповіді про совї дослідження у 1755 році він писав, що «сочинил письмо о сходстве и переменах языков». Ним було розроблено систему класифікацію мов за їхнім походженням. Усі мови він поділяє на «сродственные» та «несродственные» шляхом порівняння у них числівників першого десятка. Спорідненими, таким чином, є російська, грецька, латина і німецька; неспорідненими - фінська, мексиканська, китайська та готтентотська. Ломоносив не тільки відзначив спорідненість групи мов, які згодом назвали індоєвропейськими, але й визначив основний склад цієї групи - за виключенням, хіба що, індійської групи. Це має велике значення ще й тому, що вже після Ломоносова англійський вчений У. Джонс та німецький дослідник Ф. Бопп, займаючись встановленням складу сім'ї індоєвропейських мов, слов'янські мови туди не включали. Ломоносовим же ж було визначено і склад сім'ї слов'янських мов, куди входили російська, польська, болгарська, сербська, чешська, словацька та вендська мови.

Ломоносов першим розмежував російську та церковнослов'янську мови. Родоначальником усіх слов'янстких мов він вважав якуст давню прамову, яку називав славенською. Від неї походить не тількт російська, але й мови тубільців Польщі, Богемії, Моравії, Болгарії, Сербії, Македонії та інших придунайських країн.

Крім того, Ломоносов встановив спорідненість слов'янських та балтійських мов на підґрунті схожості їхнього словникового складу та граматичних форм.

Ломоносов реформував не тільки мовознавство, але й літературознавство. Він є засновником силабо-тонічної системи віршування. Досі поезії створювалися у силабічній системі, обґрунтованій Симеоном Полоцьким. Віршовані рядки були рівноскладовими, рими виключно жіночими. Більшість віршописців належала до духівництва; вірші читалися на кшталт звичайного при богослужіннях речитативу, і різниця між наголошеними і ненаголошеними складами майже зникала. Існувала і тонічна система - на кшталт фольклору - у рядках була однакова кількість складів, наголошені промовлялися чітко, а між ними скоромовкою проголошувалися ненаголошені. Кількість ненаголошених складів варіювалася.

У 1739 році вийшов трактат Ломоносова «Письмо о правилах российского стихотворства». Ломоносов відмовлявся від рівноскладових віршів, обґрунтовував чергування в поезії чоловічих і жіночих рим та вводив систему силабо-тоніки. Кожний вірш поділявся на двосложні (на кожен наголошений склад припадає один ненаголошений) та трисложні (один наголошений, два ненаголошені) стопи.

Таким чином, існувало два двоскладові розміри та три трискладові:

хорей

ямб

дактиль

амфібрахій

анапест

Сам Ломоносов надавав перевагу ямбу, який вважав найбільш придатним для складання віршів благозвучних та гідних.

Отже, як бачимо, внесок М.В. Ломоносова в розвиток філологічних наук вельми значний. Він є автором і упорядником першої російської граматики та підручника з риторики, першого довідника із теорії художньої прози, революціонер і зачинатель теорії і практики вірша, основоположник нової системи віршування, творець теорії «трьох стилів», а окрім того - здібний митець-письменник. Розробки його користувалися успіхом і у його сучасників з інших країн, зокрема, Сербії, де на підгрунті його «теорії трьох стилів» тогочасні вчені розробили систему правил щодо норм та стилів у відповідності до жанру твору і соціальної верстви, якій він був спрямований. Його праці багато в чому передбачили подальший розвиток як російського, так і слов'янського мовознавства. Вони досі справляють неабиякий вплив на сучасну науку про мови.

6) Йосип Добровський (1753-1829) - чеський славіст - вважається першим визначним слов'янським філологом, який заклав основи наукової славістики, визначив коло проблем, що є актуальними й у ХХІ ст.: порівняльне дослідження слов'янських мов, виникнення слов'янського письма і його подальший розвиток [3]. Важлива в цьому аспекті його праця «Основи давнього наріччя слов'янської мови» (1833 р.).

Ще в 1792 р. Й. Добровський виділив дві групи слов'янських мов - південно-східну і північно-західну. До першої він відніс російську, старослов'янську, сербську, хорватську, словенську, до другої - чеську, словацьку, лужицьку, польську.

Ознаками південно-східної групи, на думку науковця, є префікси раз-, из - (разум, здати), епентеза - л - (корабель, земля), - щ-, - ч - (мощи мочи), сполуки - зв-, - цв - (звезла, цвіт), слова пепел, птица, десница.

До ознак північно-західної групи Й. Добровський відносив префікси роз-, ви - (розум, видати), вставку - д - (садло), - ц - (моци), сполуки - гв-, - кв - (гвезда, квет), слова попел, птак, правица.

Чеський мовознавець Йозеф Добровський був засновником нової славістики. Ученого, котрий своєю діяльністю дав поштовх розвиткові слов'янського мовознавства не лише у Чехії, а й далеко за її межами, нині гідно називають «патріархом слов'янської філології».

Добровський перший почав досліджувати лексику церковних книг, зіставляючи словникові відповідники старослов'янських текстів з лексикою живих слов'янських мов. Але для багатьох слів такі паралелі не зазначені, очевидно, тому, що дослідник не знайшов їх, бо користувався пам'ятками пізніших списків, лексика яких значно відрізняється від лексики старослов'янських пам'яток X-XI ст.

Уже в першій своїй праці «Історія чеської мови та літератури» (1792) вчений викладає не лише проблеми, пов'язані із чеською мовою, а й загальні слов'янські проблеми. Дослідник твердо переконаний, що всі слов'янські мови близько споріднені між собою, але разом із тим і вважає, що розбіжності між окремими слов'янськими мовами існували вже з найдавніших часів.

Ще в 1792 р. Й. Добровський виділив дві групи слов'янських мов - південно-східну і північно-західну. До першої він відніс російську, старослов'янську, сербську, хорватську, словенську, до другої - чеську, словацьку, лужицьку, польську. Ознаками південно-східної групи, на думку науковця, є префікси раз-, из - (разум, здати), епентеза - л - (корабель, земля), - щ-, - ч - (мощи, мочи), сполуки - зв-, - цв - (звезла, цвіт), слова пепел, птица, десница. До ознак північно-західної групи вчений відносив префікси роз-, ви - (розум, видати), вставку - д - (садло), - ц - (моци), сполуки - гв-, - кв - (гвезда, квет), слова попел, птак, правица.

У Відні 1822 р. вийшла праця Й. Добровського «Основи давнього наріччя слов'янської мови», яка була перекладена на російську мову і видана під назвою «Грамматика язьжа славенского по древнему наречию». У цій праці автор зібрав великий фактичний матеріал переважно з рукописів. Але він не згрупував його за періодами, тому факти, взяті з пам'яток різних епох і зведені разом, створили картину якоїсь ідеальної слов'янської мови, котру не можна віднести до того чи іншого часу. Ще однією хибою цієї праці є неісторичний підхід до пам'яток.

Цінність досліджень Й. Добровського полягає і в тому (зараз воно має лише історичне значення), що він навів зіставлення церковнослов'янської лексики з лексикою живих слов'янських мов, вперше подав системний аналіз граматики власне старослов'янської мови, визначив її південнослов'янську мовну основу, зробив аналіз особливостей старослов'янської фонетики і орфографії, описав словотвір, морфологію, синтаксис.

Недоліком у працях славіста є те, що він вважає глаголицю пізнішою переробкою кирилиці, що її здійснили далматинські священики для збереження слов'янського письма від переслідувань збоку католицького духовенства (ця теорія була пізніше спростована). Славіст Едвард Кінан вважав Домбровського автором «Слова о полку Ігоревому», а, відтак, і саме «Слово…» - підробкою.

Вивчаючи старослов'янське письмо, Й Добровський написав працю, спеціально присвячену глаголиці, - «Глаголиця» (1807).