Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у ХІХ – на поч. ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

10.02.01 - Українська мова

Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у ХІХ - на поч. ХХ століття

Сокіл Богдан Миколайович

Тернопіль 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка МО України

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Німчук Василь Васильович, Інститут української мови імені О.Потебні, директор.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор, Полюга Лев Михайлович, інститут українознавства імені І.Крип'якевича НАН України, провідний науковий співробітник;

кандидат філологічних наук, професор, Бабич Надія Денисівна, Чернівецький державний університет імені Ю.Федьковича, зав. кафедрою історії та культури української мови.

Провідна установа - Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, кафедра української мови, Міністерство освіти України, м. Івано-Франківськ

Захист відбудеться 26 березня 1999 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.01 в Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка за адресою: 282009, м. Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Автореферат розісланий 25 лютого 1999 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.М. Наумчук

1. Загальна характеристика роботи

лінгвістика український мова літературний

Актуальність дослідження. Останніми десятиліттями активізувалися дослідження історії українського мовознавства. У вітчизняній філології історіографія лінгвістики оформилася в окрему галузь науки. Різні ділянки історії українського мовознавства опрацьовані неоднаково повно.

Загалом добре досліджена історія старожитнього періоду (ХІ - ХVІІ ст.) завдяки студіям В.В. Німчука, який, крім низки статей при виданнях і перевиданнях пам'яток вітчизняних філологів, опублікував дві спеціальні монографії, присвячені давній лексикографії та розвиткові граматичної думки в Україні. Нещодавно про староукраїнське мовознавство в європейському контексті написав дисертацію С.М. Лучканин.

Історію української лексикографії нового періоду опрацювали в спеціальних монографіях П.Й. Горецький, А.А. Москаленко, Л.С. Паламарчук. Стислу історію лінгвістичної україністики ХІХ - початку ХХ ст. (до 1917 р.) виклав М.В. Павлюк. Історію вивчення структури української мови досить докладно дослідив С.П. Бевзенко. М.А. Жовтобрюх написав монографію про історію українського мовознавства тоталітарної доби.

Питання історії вітчизняної лінгвістики побіжно порушували також історики української літературної мови, зокрема автори академічного курсу, П. Плющ, В. Чапленко, Ю. Шевельов, докладніше - I. Огiєнко. Крім зазначених монографій, варто згадати цінні студії М. Возняка, К. Студинського, І. Франка про конкретні твори та явища в українській лінгвістиці.

Матеріали з iсторiї лiнгвiстичної українiстики містять відомі монографії російського мовознавця С. Булича та славіста I. Ягича.

З новітніх публікацій, в яких розглядаються питання, дотичні до теми нашої дисертації, варто згадати книгу В. Iгнатишина та Я. Радзевича-Винницького. Особливо ж треба відзначити монографію «Навічно кайдани кували» В. Лизанчука про історію русифікації в Україні.

Отже, досить ґрунтовно опрацьовано історію нашої лінгвістики ХI-ХVII та частково ХХ ст. Найменше досліджено вітчизняне мовознавство ХVIII ст.

Проте період ХІХ - поч. ХХ ст.в iсторiї нашого мовознавства (та й великою мірою і в історії української літературної мови) опрацьовано ще недостатньо. Помітною вадою вже надрукованих досліджень із історії української лінгвістики та історії української літературної мови зазначеної доби є те, що в них тільки принагідно висвітлюються дискусії навколо статусу української мови в колі слов'янських мов та перспективу розвитку її писемно-лiтературної форми. Лише один фрагмент цієї проблеми докладно опрацював Ф.Савченко в монографії «Заборона українства 1876 р.».

Дискусії навколо статусу й перспектив української лiтературної мови були нав'язані зовнішніми, ворожими щодо українства, силами. А проте полеміка стосовно норм лiтературної мови, хоч і зумовлена важкими умовами розвитку культури нашої нації, землі якої було поділено між двома чужими державами, стала важливим чинником розвитку української лінгвістики ХIХ - початку ХХ ст. Вона специфічним чином активізувала мовознавчу працю українських (і не тільки їх) учених. Унаслідок тривалих суперечок дедалі чіткіше окреслювались особливості структури української мови, питання, пов'язані з її походженням, історією, поділом на діалекти, перспективами літературного унормування.

У зв'язку з викладеним вище дослідження різноаспектних дискусій навколо української мови у ХIХ на початку ХХ ст. не втрачає актуальності. Вивчення досліджуваної проблеми є злободенним з погляду не тільки власне iсторико-мовознавчого, але й суспільного, бо й нині з'являються в органах масової інформації твердження шовіністів, що заперечують окремішність і давність української мови.

Вибір хронологічних рамок нашої студії зумовлений тим, що саме в зазначений період питання, пов'язані з українською мовою, були дискутовані особливо гостро й часто. Тільки доповідна записка Російської академії наук «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова», прийнята 1905 р., поклала край полеміці про те, чи українська мова є окремою і самостійною мовою та чи має перспективи її писемно-літературна форма.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з дослідженням, які проводяться на кафедрі української мови Львівського державного університету ім. І.Франка в рамках програми вивчення історії розвитку української мови в другій половині ХІХ- поч. ХХ ст.

Об'єктом дослідження стали наукові й квазінаукові публікації, що стосувалися історії, структури, статусу, перспектив української мови, праці українських учених, у яких відображено їхні погляди на норми української мови та її правопису, офiцiйнi документи, що визначали сфери функцiонування української лiтературно-писемної мови у ХIХ - на початку ХХ ст., - циркуляри та укази Російської імперії.

Мета дисертаційної монографії - дослідити лінгвістичні та політичні дискусії навколо статусу української мови в колі інших слов'янських мов, її походження, права на існування як мови окремого слов'янського народу, вивчення її територiально-дiалектної диференціації в досліджуваний період, з'ясувати, який вплив мали зазначені дискусії на розвиток лінгвоукраїністики.

Відповідно до мети дослідження було поставлено кілька завдань, головними з яких є:

1. Виявити і простудіювати наукові, науково-популярні та публіцистичні праці, в яких розглядаються особливості структури української мови, її статус у слов'янському контексті, перспективи розвитку.

2. Вивчити офіційні документи ХIХ - початку ХХ ст., які встановлювали дискримінаційні межі функціонування української літературної мови.

3. Дослідити аргументи й протиаргументи учасників дискусій про українську мову.

4. Простежити еволюцію наукових уявлень про характерні особливості структури та діалектну диференціацію української мови, про її місце серед інших слов'янських, про її походження та історію нашої мови в ходi нав'язаних українським ученим дискусій.

5. Вивчити погляди українських учених щодо витворення норм загальноукраїнської лiтературної мови.

У роботі застосовувалися описовий, зіставний та порівняльний методи дослідження.

Джерелами для написання були першопублiкацiї з досліджуваної теми в наукових, громадсько-політичних, науково-популярних журналах, газетах, публікації документів, творів, листування осіб, дотичних до дискусії.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що в ній монографiчно досліджуються суперечки про українську мову як лінгвальний i суспільний феномен, з'ясовується прогрес у вивченні структури та iсторiї української мови в контексті дискусiї навколо неї, оскільки без докладного вивчення дискусій навколо української мови не може бути повної iсторiї вітчизняної лiнгвiстики та історії української літературної мови; у процесі дискусії навколо статусу i перспектив української мови було окреслено її особливості як оригінальної структури; доведено, що це окрема мова; виявлено основнi групи її діалектів; намічено шляхи вивчення походження української мови; обґрунтовано право на самостійний розвиток літературно-писемної форми функціонування української мови.

Українські дискусанти дійшли висновку, що загальноукраїнська мова має поєднати в собі елементи всіх наріч, але базуватися на південно-східному.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що в ньому показано, що лише безстороннє і позаполітичне вивчення лінгвістичного об'єкта дає підстави робити суто наукові, об'єктивні висновки. Вивчений матеріал є важливим для створення синтетичних праць з історіографії української (i ширше - східнослов'янської) лінгвістики, історії української літературної мови, становлення її норм, при написанні праць про український глотогенез.

Результати дослідження уточнюють правдиві факти з історії української літературної мови, сприятимуть утвердженню її сучасного державного статусу.

Практичне значення дослідження. Результати дослiдження дають додаткові відомості про характерні особливості української літературної мови. Запропонований матеріал може бути використаний при читанні спецкурсів і спецсемінарів у вищих навчальних закладах та коледжах, а також для подальшого дослідження історії української літературної мови.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорені на наукових семінарах та засіданнях кафедри рідної мови та методики її викладання Тернопільського державного педагогічного університету імені В.Гнатюка (1996, 1998) та оприлюднені на Міжнародній науковій конференції «Михайло Грушевський і Львівська історична школа» (Львів, 1994), на Міжнародній науковій конференції «Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні» (Київ, 1998), на чотирьох всеукраїнських (Львів, 1990, 1991, 1992, Мелітополь, 1996) та двох регіональних (Тернопіль, 1989, 1991) конференціях. За темою дисертації опубліковано 11 праць. З них - 5 тез, 5 статей і 1 монографія.

Структура дисертації. Дисертація обсягом 177 сторінок складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (151 найменування). Тут зокрема сказано, що в початковому задумі ми збиралися дослідити тільки період другої половини ХІХ - початку ХХ століття. В ході праці виявилося, що не можна оминути дискусій із досліджуваного питання, які точилися в першій половині ХIХ столiття, тому що частина аргументів i протиаргументiв, якi використовували дискутанти, вже власне були об'єктом суперечок ще в першiй половинi ХIХ столiття.

У дискусіях навколо статусу та майбутнього української мови взяло участь багато людей, але визначальними були виступи відомих учених-лiнгвiстiв - як представників царської офіційної науки, зокрема О. Погодiна, О. Соболевського, С. Булича, Т. Флоринського, російських лінгвістів, що намагалися об'єктивно дивитися на речі, в тому числі М. Чернишевського, О. Шахматова, Ф. Фортунатова, Ф. Корша, так i представникiв української науки, зокрема М. Максимовича, О. Потебні, К. Михальчука, О. Огоновського, Є. Тимченка, С. Смаль-Стоцького, А. Кримського, В. Науменка, Б. Грiнченка та iн.

У вивченні української мови та дискусій навколо неї в ХIХ - початку ХХ ст. виділяються два періоди, за умовну межу між якими вважаємо першу постанову царських властей 1863 р. про обмеження українського друкованого слова. Відповідно до цього в дисертації виділено два розділи. Такий поділ матеріалу має під собою підстави. Історик української лінгвістики М.В. Павлюк також ділить розвиток нашого мовознавства до 1917 р. на два періоди (1 - перша половина ХІХ ст.; 2 - друга половина ХІХ - початок ХХ ст.).

В окремому (третьому) розділі дисертації розглянуто дискусії навколо української літературної мови, що точилися в кінці ХІХ - поч. ХХ ст.

У межах розділів в окремих параграфах розглядаються проблеми виявлення специфічних рис української мови та її внутрышньослов'янського статусу, походження і перспектив літературної мови. Але різкого поділу матеріалу не вийшло, бо немає різкого поділу між тематикою публікованих праць учасників дискусії через те, що один і той же автор нерідко торкається різних проблем, пов'язаних з українською мовою.

Ми вивчали джерела за першодруками, проте якщо вони були нам недоступні, то ми зверталися до наукових перевидань праць учених ХIХ - початку ХХ століття.

Всі цитати з російських джерел подано мовою оригіналу, щоб дотриматись об'єктивності сприймання термінів «русский язык», «общерусский язык», «малорусский язык», «южнорусский язык», «малорусское наречие» та ін.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з'ясовано стан її вивчення, визначено мету, завдання роботи, методи дослідження, схарактеризовано джерела фактичного матеріалу, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення, подано основні положення дисертації, що виносяться на захист.

У першому розділі «Виявлення особливостей української мови, суперечки про її давність та місце в слов'янській родині в 1-ій пол. - серед. ХІХ ст.» розглянуто процес виокремлення характерних особливостей української мови в зазначений період, проаналізовано дискусії навколо походження й статусу української мови, Валуєвський циркуляр про обмеження українського друкованого слова.

О. Павловський, автор першої граматики новоукраїнської мови, усвідомлював оригінальність історичного розвитку українського етносу, писав, що він займається «таким наречием, которое составляет почти настоящий язык». Учений одним із перших відзначив найхарактерніші особливості української фонетики й морфології, зокрема: м'якість приголосного ц: царыця, пьяныця, лавочныця; гортанна артикуляція г: гуляю, губка, гарный; наявність звуків дз, дж: джыкгунець, дзвин, дзнь; вимова и як звука середнього ряду: сыній, кныжка; наявність звука в на місці л у кінці складу: вовкъ, сказавъ, ховався; перехід о в і, сімъ, бігъ, стілъ; вимова сполуки хв на місці ф: хварба, хвыга; наявність j після губних приголосних: мьясо, тімья, мьяккый.

У першій половині ХІХ ст. провідну роль у розробці української тематики, зокрема й лінгвістичної, відігравав М.Максимович. У своїх працях «Малороссийские песни М. Максимовича», «Критико-исторические исследования о русском языке», «История древней русской словесности» та ін. учений дав досить повну характеристику особливостей української мови, в тому числі відзначив чергування в закінченнях -га на -з, -ка на -ц, -ха на -с; утворення зменшених форм не лише від імен, а й від дієслів та вигуків; появу протетичних звуків; пом'якшення кінцевого приголосного в 3-ій особі теперішнього часу однини. Він підкреслив, що на відміну від російської мови, в якій у дієсловах після е у флексії -т зберігається, в українській -ть завжди опускається, а де перед е стоїть а, часто опускається й е.

М.Максимович зробив оригінальну класифікацію слов'янських мов, поділивши їх на дві групи: східнослов'янську («восточнославянскую»), або руську, і західнослов'янську. За М.Максимовичем, східнослов'янська група поділяється на дві гілки: північно-східну (руси північні) і південно-східну (руси південні). Західнослов'янська має також дві частини - вендську (слов'яни північно-західні) і задунайську (слов'яни південно-західні). В українській мові вчений виділяв тільки два наріччя - східне (українське, або малоросійське) і західне (галицьке, або червоноруське), що, на його думку, є свідченням того, що українська мова виникла в давню добу.

Наукові розвідки М. Максимовича, що безперечно доводили давність і самобутність української мови, використовували інші дослідники.

А.Метлинський зазначав, що мова південноруська відрізняється від мови північноруської, виділяв ряд ознак української мови, а саме: у той час, коли у великоросів букви є та вимовляються однаково, у південноруській мові - по різному: є вимовляється як простий е, а - як і тощо.

Думки українців про свою мову висловив і автор першого великого словника нової української мови П. Білецький-Носенко. Він один із перших намагався висвітлити історію української мови. Вказуючи на давність її походження, вчений помилково ототожнював українську мову з церковнослов'янською, покликаючись на Нестора-літописця. За П.Білецьким-Носенком, українська мова відрізняється від російської обласними наріччями, ідіомами запорізьких козаків, лексикою, що ввійшла до її складу за час правління Литви та Польщі.

Визнавали право української мови на самостійний розвиток російський історик О. Левшин, українсько-російський письменник В. Кулжинський, відомий дослідник старовини М. Цертелєв.

Оригінальність української мови підкреслював історик М.Костомаров. Учений твердив, що вона не є наріччям російської мови, а існувала давно, виникла як одне з наріч слов'янського кореня. Дослідник визнавав вплив української мови на російську в давнину, оскільки вона тоді була більш виробленою, аніж російська, нею писалися багато книг, необхідних Москві.

Про вплив української мови на російську писав також П. Куліш.

Дискусія навколо походження української мови була актуальною в 20-30-ті роки для українців усієї нашої території. Львівський журнал «Сzasopism naukowy» 1829 р. надрукував статтю І. Могильницького, в якій переконливо показано, що українська мова - це окрема мова, що вона, хоч і зазнавала у давній період впливу польської, сама впливала на неї. Підкреслюючи старожитність української мови, І. Могильницький писав, що народ може втратити незалежність, але мова завжди залишається його здобутком.

У контексті дискусії навколо української мови в першій половині ХІХ ст. певне місце посідає й граматика Й. Лозинського. Автор не сумнівався в тому, що українська мова є окремою слов'янською. Вчений говорив, що вона поширена на теренах від південних схилів Карпат через усю південну Росію аж до річки Кубані. Дослідник слушно зауважував, що немає жодних доказів того, ніби старослов'янська мова була матір'ю руської. Він переконливо писав, що наша літературна мова має базуватися на народній основі: необхідно брати мову з вуст простого народу і обробити її в чітких і простих правилах.

Важливою у визначенні властивостей української мови, особливо в осмисленні її діалектного поділу, була доповідь Я. Головацького, прочитана 1848 р. на Соборі руських учених у Львові. Лінгвіст заперечував вплив польської мови на українську й твердив, що навпаки - польська мова своєю виробленістю повинна завдячувати впливові української.

Вказував на давнє слов'янське коріння української мови М. Устиянович. На його думку, краса української мови була відомою народам Європи.

Одним із перших іноземних фахівців, котрий розглядав українську мову як самостійну, був П. Шафарик. Східнослов'янську мовну спільноту дослідник поділяв на три наріччя: власне руське, або великоруське, малоруське та білоруське. Виділивши ряд фонетичних ознак української мови, вчений писав, що вона дуже багата і з-поміж усіх слов'янських наріч, мабуть, найбагатша народними піснями всіх видів. П. Шафарик переконливо заявив, що українці - окрема нація із своєю мовою та культурою.

У середині ХІХ ст. розпочалася полеміка навколо української мови, в якій непряму участь взяв І. Срезневський й активну інші російські вчені, зокрема історик М. Погодін та лінгвіст П. Лавровський.

І. Срезневський у листі до професора І. Снєгирьова зауважив, що українська мова є однією з найбагатших слов'янських мов. На його думку, українська мова продовжуватиме розвиватися і стане мовою літератури. Однак згодом у праці «Мысли об истории русского языка» вчений змінив свої погляди. Він прагнув довести, що «давние, но не исконны черты, отделяющие одно от другого наречия … - великорусское и малорусское», не визначаючи українську мову як самостійну.

П. Лавровський у своїй магістерській дисертації «О языке северных русских летописей» заявив, що «русский язык» складається з двох відділів - великоруського та малоруського, які різко відрізняються один від одного, проте відокремлення цих наріч не належить до часів доісторичної епохи, адже «одинаковость словянского происхождения, однообразие родового быта, одни предания старины… не давали и не могли подавать повода к раздельности языка на юге и севере». П.Лавровський вважав, що різниця між наріччями північним і південним була лише лексична, а різноманітностей у будові мови, фонетиці, морфології не було. На його думку, остаточний поділ в «языке русском» відбувся після татарської навали, тобто лише в XIII-XIV ст.

Чи не найповніше в ХІХ ст. характерні риси української мови виділив П. Лавровський, який зокрема зазначив: чергування губних приголосних: млинець (зам. блинъ); наявність дж: пробуджувать; взаємне чергування р і л: талирка (зам. тарелка), тарель (зам.талеръ); приставний звук д перед ж: дзвинъ, джерело; занепад голосних і приголосних звуків: иголка - голка, имати - мати тощо. П. Лавровський у праці «Обзор замечательных особенностей наречия малорусского, сравнительно с великорусским и другими славянскими наречиями» підкреслив, що ориґінальні риси, притаманні українській мові, не мають відповідних у польській мові.

Погляди історика М. Погодіна, що включився в дискусію, були досить суперечливими. Визнавши, що українці задовго до початку «русской» державності мали свої особливості в мові, він водночас намагався довести, ніби вони не залишили їх у старовинних пам'ятках і висунув теорію про російськість населення Києва в давнину, тоді як українці переселилися сюди значно пізніше.

М. Максимович обґрунтовано виступив проти тверджень М. Погодіна. Вчений спростовує теорію пізнішого заселення Київщини вихідцями з Карпат. Він писав, що історичні перекази Карпатської Русі говорять, що карпатські українці прийшли в Карпати з берегів Дніпра разом з уграми в Х ст.

Інші твердження висловив О. Котляревський. На його думку, українці проживали на землях Подніпров'я здавна.

Право української мови на самостійний розвиток підтримував і росіянин М. Чернишевський.

У другому розділі «Окреслення специфічних рис української мови, дискусії про її статус і походження в 2-ій пол. XIX-поч.XX ст.» показано процес кінцевого виділення в науці характерних особливостей української мови порівняно з іншими слов'янськими, насамперед російською; звертається увага на довгий шлях до офіційного визнання її в Росії як окремої мови, а не наріччя російської, оформлення більш-менш обґрунтованих думок про її вік.

Свої авторитетні міркування про походження української мови висловив і О. Потебня. Слід зазначити, що вчений не вступав у полеміку, а на основі глибоких наукових досліджень намагався встановити наукову істину. О. Потебня був переконаний, що в давнину існувала спільна мова для східних слов'ян - руська, яка згодом розпалася на наріччя. Поділ руської мови, за О. Потебнею, давніший XI ст.

Спробу вивчити суттєві різниці між південно-і північноруськими групами наріч зробив на основі фонетичних рис К. Михальчук. Автор зупинився винятково на особливостях вокалізму і подав класифікацію наріч, виділивши такі групи: руська (наріччя північноруські: великоруське, білоруське й південноруське); ляська (наріччя польсько-кашубське і серболужицьке); чесько-словацьке (наріччя чехо-моравське); балканське (наріччя іллірійські: сербо-хорватське і болгаро-македонське).

Проблеми окремішності української мови порушував закарпатський лексикограф Л. Чопей в передмові до «Русько-мадярського словника», що вийшов у Будапешті 1883 р.

В українській мові вчений виділяє чотири наріччя, а саме: а) черленоруське; б) полудневомалоруське; в) північномалоруське; г) білоруське.

Кожне з цих наріч поділяється на окремі піднаріччя та говори.

Не сумнівався в самостійності української мови і філолог М. Колесов. Особливості, які відділяють українську мову від російської, він розділяв на дві групи: одні з них були новими, не властивими «общерусской» мові і складали власне українські ознаки, не повторюючись в інших наріччях її; інші (їх, правда, небагато) успадковані від давньоруської мови. Дослідник припускав, що різниці у фонетиці між наріччями «русского языка» почалися у IX-X ст.

У передмові до свого «Словника живої народної, письменної і актової мови руських югівщан Російської і Австро-Венгерської цесарії» Ф.Пискунов стверджував, що українська мова відрізняється від північноруської народної та літературної мови. За багатством словникового запасу, кількістю носіїв українська мова не поступається мовам італійській і значно випереджує польську та чеську. Українську мову вчений розглядав як самостійну, а не наріччя, що походило від перекручення російської мови. На його думку, російська мова походить від української, що була універсальною для всієї Русі.

Російський мовознавець С. Булич розглядав українську мову як наріччя російської, оскільки спільними в цих мовах, на його думку, є деякі фонетичні особливості.

Висвітлення проблеми походження української мови в 2-ій пол. XIX - поч. ХХ ст. частково знаходило місце в описах характерних особливостей української мови. Проте навколо походження української мови, але вже здебільшого на основі вивчення пам'яток східнослов'янських мов, точилися прямі дискусії.

Своє розуміння розвитку та формування української мови висловив у кількох працях відомий учений О. Пипін. Учений добре бачив племінну своєрідність двох гілок східних слов'ян і зазначав, що народність «малоруська» при всій силі великоруських впливів зберегла стільки своїх різних ознак, що окремішність її була очевидною. На його думку, пунктом очевидного історичного відокремлення двох племен було XII-XIII ст. З того часу історія обох гілок розійшлася культурно і політично: вони належали до різних культурних умов.

У полеміці з О. Пипіним зупинився на походженні слов'янських мов, їх поділі й спорідненні О. Огоновський. Учений заперечував думку про те, що українська мова є наріччям російської. На його думку, російська мова утворилася з московського наріччя, підтримуючись ще в XVIII ст. багатством церковнослов'янської мови. Лише в XIX ст. російські письменники звернули увагу на наріччя північної Росії.

Полемізував з О. Пипіним також український письменник і публіцист Т. Зіньківський. Дослідник не погоджувався з твердженням про провінційність української мови, наголосивши при цьому на існуванні в Австрії народних шкіл, університетів, де навчання велося цією мовою.

І. Нечуй-Левицький (псевдонім І.Баштовий) був переконаний, що українська література нічим не поступається своїм розвитком російській. Початок виникнення літератури українською мовою письменник відносив до часів літописця Нестора, тоді як російська мова виникла на ґрунті церковнослов'янської мови, виробленої вченими Києво-Могилянської академії в XVII- початку XVIII ст.

Активну участь у дискусії навколо української мови в другій половині XIX ст. брав професор О. Соболевський. Він виступав одним із найактивніших прихильників існування праруської мови. Виходячи з теорії єдності «русского» народу, О. Соболевський твердив, що в глибоку давнину говори південної, західної і північно-східної Русі були майже тотожними, а тому «русский язык» тоді був єдиним.

Проте він висунув тезу, ніби в давньому Києві до Батиєвої навали жили предки не українців, а росіян.

У полеміці з О. Соболевським найактивнішим був відомий український мовознавець А. Кримський. Учений у працях «Филология и погодинская гипотеза», «Древнекиєвский говор» піддав нищівній критиці антинаукові твердження про мову давніх Києва і Київщини, про походження української мови і її статус. А. Кримський довів самостійність української мови.

У багатьох працях проблеми походження східнослов'янських мов торкався знаний російський лінгвіст акад. О. Шахматов. Учений визнавав правий берег Дніпра споконвічним місцем проживання малоросів, заперечуючи теорію пізнішого заселення Київщини вихідцями з Карпат. На його думку, мова пам'яток XI - XII ст. свідчить, що в давнину «русский язык» не був єдиним, а розпадався на кілька діалектних груп. Мовознавець розумів, що офіційні заборони негативно позначаються на функціонуванні української мови і виступив одним із ініціаторів скасування указу про обмеження функціонування української мови.

Окремішність української мови обстоювали багато видатних славістів - представників різних слов'янських народів. Зокрема В. Ягич припускав самостійний розвиток основних руських наріч уже з XI ст.

У третьому розділі дисертації «Дискусії навколо статусу української літературної мови, її перспективи та варіантів у кінці ХІХ - поч. ХХ ст.» розглянуто різні погляди на сферу вживання писемної української мови і вироблення єдиних норм.

Наприкінці XIX ст. дискусія навколо української мови спалахнула з новою силою. Думки вчених розділилися щодо меж вживання української літературної мови.

Представник російської офіційної науки С. Булич не заперечував права української мови на вживання в літературі, але застерігав при цьому, ніби норми української мови ще не склалися.

Його думки піддав критиці І. Франко, який показав широкий розвиток української літератури, довівши безпідставність полеміки, що велася в Росії та Галичині навколо закономірностей існування літератури українською мовою.

Підтримав С. Булича інший російський учений Т. Флоринський. Як і його попередник, Т. Флоринський також не заперечував права української мови на вживання її як писемно-літературною. На його думку, українська література повинна бути підлітературою «общерусской», лише другорядною. Т. Флоринський твердив, що зміст української літератури повинен вичерпуватися художньо-поетичними творами із життя малоросів.

З глибокою обґрунтованою науковою критикою заперечував твердження професора Т. Флоринського Є. Тимченко. Вчений зазначав, що протягом кількох століть як у малоруській, так і великоруській мовах велася боротьба народних елементів з церковнослов'янськими і закінчилася вона перемогою в обох народів своїм народним елементом і утворенням літературних мов на ґрунті живих народних говірок. В основу російської літературної мови лягла московська говірка, а в основу української - полтавсько-чигиринська. Тому українська мова як самостійна не повинна бути обмеженою у своєму функціонуванні.

Не виникало жодних сумнівів щодо давності сучасних йому східнослов'янських «наріч» у К. Михальчука, на думку якого малоруське наріччя почало розвиватися самостійно, можливо, трохи пізніше від основних слов'янських наріч. Помітну близькість між малоруським та великоруським наріччями мовознавець пояснював швидшим розвитком процесу внутрішньої диференціації в ділянці слов'янської мови на півдні, ніж на сході. Заперечував єдність «русского языка» і В. Науменко, який відзначив велику кількість суттєвих відмінностей у фонетиці двох мов. Участь талановитих українців у створенні російської літератури не має нічого спільного з утворенням спільної літературної мови, оскільки ці люди вчилися у школі російською мовою, тому й писали нею свої твори. Водночас В. Науменко зупиняв свій погляд на Галичині, де українська мова вживалася в усіх сферах суспільного життя.

Права української мови відстоювали також В. Антонович, М. Грушевський, Д. Мордовець.

У цьому розділі проаналізовано погляди українських учених на шляхи розвитку загальноукраїнської літературної мови. У дискусії взяли участь представники Наддніпрянщини, зокрема Б. Грінченко, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький та ін. і Галичини, зокрема І. Франко, І. Кокорудз, І. Верхратський. Дискусія утвердила думку про східноукраїнську діалектну основу загальноукраїнської літературної мови, що повинна поповнюватися лексикою інших діалектів.

Висновки

1. Дискусії навколо української мови точилися на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів, у приватному листуванні. Участь у ній взяли як українські вчені, так і російські, частково -- польські та інші славісти, але найактивніше і найбільше полемізували М. Погодін і М. Максимович, О. Соболевський і А. Кримський, С. Булич, Т. Флоринський та К. Михальчук і В. Науменко.

2.На основі виявлених фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних ознак було описано найхарактерніші риси української мови, що відділяють її від інших слов'янських мов, зокрема російської та польської.

3.На особливості української мови звертали увагу як українські вчені (М. Максимович, К. Михальчук, О. Огоновський, О. Потебня, І. Франко, О. Метлинський, В. Науменко та ін.), так і російські науковці (С. Булич, Т. Флоринський, І. Срезневській, М. Погодін, О. Соболевський, О. Шахматов та інші). Деякі російські вчені, зокрема О. Шахматов, П. Лавровський, Ф. Корш, прагнули об'єктивно показати закономірні процеси її розвитку, відводили їй належне місце серед інших слов'янських мов. Представники офіційної науки, зокрема С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодін, О.Соболевський, розглядали українську мову лише як наріччя «общерусского языка», відводячи їй роль другорядної, не здатної до обслуговування різних сфер життя, насамперед -- духовної культури. Визнавали самостійною українську мову відомі славісти Ф. Міклошич та В. Ягич.

4.Намагання представників російської офіційної науки розглядати українську мову як діалект «общерусского языка» сприяли появі урядових указів про обмеження українського друкованого слова. Українська мова надовго була витіснена з усіх сфер суспільно-політичного життя українського народу. І тільки заходами прогресивних російських діячів, у тому числі О. Шахматова, Ф. Корша, Ф. Фортунатова, знято ці дискримінаційні щодо української писемно-літературної мови царські заходи.

5. Дискусія навколо української мови сприяла з'ясуванню питання про її походження, дослідженню писемних пам'яток. Представники офіційної філології намагалися довести, що розпад «общерусского языка» стався лише у XII-XIV ст. Українські мовознавці М.Максимович, О.Потебня, О.Огоновський, А.Кримський у своїх працях переконливо показали старожитність української мови, самостійний її розвиток з XI ст. Об'єктивно підходив до з'ясування генезису української мови і О. Шахматов, на думку якого окремі відмінності в «общерусском языке» проявляються вже в XI ст.

6.Під час дискусії була повністю відкинута як антинаукова теорія, що її висунув М. Погодін, а підтримав О.Соболевський, про пізніше заселення земель Києва та Київщини вихідцями з Карпат. М. Максимович, О.Котляревський, А.Кримський та ін., російський лінгвіст О. Шахматов були переконані в тому, що українці проживали на землях Подніпров'я здавна.

7.Під час дискусії звернено увагу на особливість наріч української мови, її діалектний поділ.

8.Ряд дослідників не лише визнавали старожитність української мови, але й писали про її вплив на розвиток російської та польської мов (М. Костомаров, П. Куліш, М. Колесов, І. Могильницький).

9.У ході полеміки доведено спроможність української мови бути мовою науки, освіти (І. Франко, Б. Грінченко, І. Нечуй-Левицький, Є. Тимченко, В. Науменко, М. Грушевський), усупереч твердженням представників царської офіційної науки (С. Булича, Т. Флоринського та ін.).

10.Під час дискусії про роль західно- та східноукраїнського варіантів у розвиткові загальноукраїнської літературної мови вітчизняні вчені дійшли висновку про те, що в її основі повинен лежати києво-полтавський діалект, однак вона має поповнюватися лексикою південно-західних, у тому числі й галицьких говорів.

11.Дискусії, що велися протягом XIX -- поч. XX ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що підтвердила 1905 р. Російська академія наук.

Список опублікованих праць здобувача з теми дисертації

1. Сокіл Б.М. Академік С.Смаль-Стоцький і питання розвитку української літературної мови //Нові підходи до філології у вищій школі: Матеріали Третьої наукової конференції, 16-21 вересня 1996 року. - Мелітополь, 1996.- С. 96.

2. Сокіл Б.М. Українська мова в колі наукових зацікавлень В.Ягича // Освітянин. Освітянський журнал. - 1996.- № 2-3. - С. 44-46.

3. Сокіл Б.М. Москвофільство давнє і сучасне // Київ. - № 12.- 1997. - С. 10-14.

4. Сокіл Б.М. Із дискусій про українську мову // Наукові записки. Серія: Літературознавство.- Тернопіль: ТДПУ, 1997.- С. 229-238.

5. Сокіл Б.М. Питання «праруської» мови у дослідженнях С.Смаль-Стоцького // Науковий вісник ЛДУ. Серія філологічна. Мова і соціальні процеси. - Вип. 26. - Львів, 1997. - С. 28-32.

6. Сокіл Б.М. Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у XIX - поч. ХХ ст. - Тернопіль, 1998. -128 с.

7. Сокіл Б.М. Дискусії про шляхи розвитку української літературної мови/ 90-ті роки XIX ст. // Наукові записки. Серія: Мовознавство.- Тернопіль: ТДПУ, 1998. - С. 30-33.

Анотація

Сокіл Б.М. Дослідження особливостей української мови та лінгвістичні дискусії навколо неї ХІХ - початку ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01-українська мова. - Тернопільський державний педагогічний університет ім. В.Гнатюка, Тернопіль,1999.

У дисертації на матеріалі першопублікацій з досліджуваної теми в наукових, громадсько-політичних, науково-популярних журналах, газетах, на матеріалі публікацій документів, творів, листування осіб дотичних до дискусії вперше у вітчизняній лінгвістиці окремо монографічно описано суперечки про українську мову як лінгвальний і суспільний феномен, з'ясовується прогрес у вивченні структури та історії української мови у контексті дискусії навколо неї.

Ключові слова: українська мова, літературна мова, походження, історія української мови, статус мови, «общерусский язык», наріччя.

Аннотация

Сокил Б.Н. Исследование особенностей украинского языка и лингвистические дискуссии вокруг него в XIX - нач.XX в.- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Тернопольский государственный педагогический университет имени Владимира Гнатюка, Тернополь, 1999.

В диссертации на материале первопубликаций в научных, общественно-политических, научно-популярных журналах, газетах, на материале публикаций документов, сочинений, переписки лиц, причастных к дискуссии, впервые в отечественной лингвистике отдельно исследованы дискуссии об украинском языке как лингвальном и общественном феномене, описан прогресс при изучении структуры и истории украинского языка в контексте дискуссии вокруг него.

Проанализированы выступления известных ученых-лингвистов - представителей царской, официальной науки (М.Погодин, А.Соболевский, С.Булич, Т.Флоринский), а также других русских лингвистов, стремившихся объективно рассматривать проблему самостоятельности украинского языка (А.Шахматов, Ф.Фортунатов, Ф.Корш и др.), и представителей украинской науки (М.Максимович, А.Потебня, К.Михальчук, О.Огоновский, Е.Тымченко, С.Смаль-Стоцкий, А.Крымский, Б.Гринченко и др.).

В изучении украинского языка и дискуссий вокруг него в ХIХ - нач. ХХ в. (до принятия Записки Российской академии наук об отмене притеснений украинского языка) выделяются два периода, условной границей между которыми считаем постановление царских властей 1863 г. об ограничении украинского печатного слова.

Диссертация состоит из трех разделов.

В первом разделе «Выявление особенностей украинского языка, споры о его древности и месте в славянской семье в первой половине - середине ХIХ века», рассмотрен процесс выделения учеными особенностей украинского языка в первой половине ХIХ века, анализируются дискуссии вокруг его происхождения и статуса. На основе выявленных фонетических, морфологических, синтаксических и лексических признаков были описаны наиболее характерные черты украинского языка, которые отделяют его от других славянских языков, в частности русского и польского. В своей грамматике В. Павловский был одним из первых, кто указал на самые главные особенности украинской фонетики и морфологии. Неоднократно в своих публикациях обращал внимание на особенности звуковой и грамматической системы украинского языка М. Максимович. Ученый разработал оригинальную классификацию славянских языков, разделив их на две группы: восточнославянскую, или русскую и западнославянскую. Украинский язык был объектом исследования украинских лингвистов И. Могильницкого, И. Лозинского, М. Шашкевича, Я. Головацкого, О. Огоновского, А. Потебни и др., однако наиболее активно дискутировали М. Погодин, П. Лавровский и М. Максимович.

Во втором разделе «Исследования специфических черт украинского языка, дискуссии вокруг его статуса и происхождения во второй половине ХIХ - нач. ХХ в.» анализируются черты украинского языка, выделенные лингвистами во второй половине ХIХ в. (А. Потебня, К. Михальчук, М. Колесов, С. Булич и др.), изучаются взгляды языковедов на время возникновения украинского языка. И. Срезневский, П. Лавровский, М. Погодин стремились доказать, что распад «общерусского языка» состоялся только в ХII - ХIV вв.

М. Максимович, А. Потебня, О. Огоновский в своих работах отстаивали древность украинского языка (ХІ в.). Объективно подходил к выяснению вопроса о происхождении украинского языка акад. А. Шахматов, по мнению которого, отдельные отличия в «общерусском языке» проявляются уже в ХI в.

А. Соболевский считал, что с ХII в. «малорусское наречие» существовало в юго-западной Руси, однако утверждал, что до нашествия Батыя в Киеве и на Киевщине жили предки не украинцев, а великороссов.

В ходе дискуссии была полностью опровергнута, как антинаучная, теория, выдвинутая М. Погодиным и поддержанная А. Соболевским, о позднем заселении земель Киева и Киевщины выходцами из Карпат. М. Максимович, К. Котляревский, А. Крымский, А. Шахматов и др. были убеждены в том, что украинцы проживали на землях Поднепровья издавна.

В третьем разделе «Дискуссии вокруг статуса украинского литературного языка, его перспективы и вариантов в конце ХІХ - нач. ХХ века» рассмотрены различные точки зрения на сферу употребления украинского языка, взаимодействие между восточно-украинским и западно-украинским вариантами литературного языка.

Полемика показала, что украинский язык может быть языком науки, образования. Это убедительно доказали украинские ученые И. Франко, Б. Гринченко, И. Нечуй-Левицкий, Е. Тымченко, В. Науменко, М. Грушевский, вопреки С. Буличу, Т. Флоринскому и др., которые стремились убедить, что украинский язык может быть только средством художественного творчества и распространения элементарных знаний среди простого народа.

В конце ХIХ в. велась полемика среди украинских ученых о путях развития украинского литературного языка. В ней приняли участие представители Приднепровья, в частности: Б. Гринченко и А. Крымский, и ученые Галиции - И. Верхратский, И. Кокорудз, И. Франко и др. В ходе дискуссии о роли западно- и восточноукраинского вариантов в развитии общеукраинского литературного языка ученые пришли к мнению о том, что в основе общелитературного языка должен лежать киево-полтавский диалект. Однако обще украинский язык должен пополняться лексикой из других диалектов.

Дискуссии, которые велись на протяжении ХIХ - нач. ХХ ст., окончательно показали, что украинский язык - это отдельный славянский язык, что его черты обнаруживаются уже в памятках ХІ века; было признано его право на самостоятельное развитие, что в конечном результате было подтверждено Российской академией наук.

Ключевые слова: украинский язык, литературный язык, происхождение, история украинского языка, статус языка, «общерусский язык», наречие.

Summary

Sokil B.M. The investigation of the Ukrainian language peculiarities and debates on it in linguistic of the XIX - beginning XX century. Manuscript.

Candidate of Philological thesis, specialization 10.02.01. - Ukrainian language. V.Hnatyuk Ternopil State Pedagogical University, Ternopil, 1999.

The thesis deals with the first monografhical description of the debates on Ukrainian language as the ethnic and social phenomenon. It revealed the progress in structural studying of the Ukrainian language's history in the context of the discussion on it. The result of the investigation is achieved according to the publications in scientific, social - political scientific literature and the publications of documents, works, and correspondence applicable to it.

Key words: Ukrainian language, literary language, origin, history of Ukrainian language, status of language, dialect, «general Russian».

Размещено на Allbest.ru

...